Текст книги "Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 38 страниц)

– Я не збираюся служити Володареві пекла, сестра, – вимовив Річард. – А ти не повинна служити соноходцю. У тебе теж є вибір.

Сестра Мердінта тицьнула в його бік пальцем:

– Це в тебе є вибір! І я змушу тебе його зробити! Час виходить! Або Дженнсен, або Келен, вибирай!

– Мені не подобаються твої умови, – сказав Річард. – Між власною сестрою та власною дружиною я не вибираю.

– Тоді я виберу за тебе! Твоя дорогоцінна дружина помре!

Не звертаючи уваги на те, що Дженнсен кинулася на допомогу Келен, сестра Мердінта схопила Мати-сповідницю за волосся і підняла голову. Лице нещасної було біліше снігу.

Дженнсен вчепилася в руку Мердінти, розмахнулася ножем і вклала в удар всю свою силу і надію не спізнитися. Однак вона знала: не дивлячись на божевільну спробу врятувати життя Келен, було надто пізно.

У цю кристально чисту мить світ, здавалося, завмер на місці.

А потім повітря люто здригнулося.

Наймогутніший поштовх відкинув від Матері-сповідники пил і камені, і вони дедалі ширшим колом покотилися в сторони. Від сильного удару здригнулися величні Стовпи. Ті, що стояли нестійко почали валитися. Падаючи, вони зачіпали інші колони, і ті теж не могли встояти. Здавалося, це триває вічність. Скелі валилися на землю подібно кам'яним прокльонам. Вся долина ходила ходуном від жахливих ударів. Піднята каменями пилюка пеленою висіла в повітрі, засліплювала очі.

Світ на одну мить позбувся світла, залишивши навколо непроглядну темряву. Здавалося, все зникло.

Але потім світ повернувся, ніби з нього зняли пелену.

Дженнсен виявила, що тримає за руку мертву жінку. Сестра Мердінта звалилася додолу подібно до одного з кам'яних стовпів. З її грудей стирчав ніж Дженнсен.

Річард був уже поруч. Однією рукою він підтримував Келен, а іншою розрізав мотузку. Недавня полонянка виглядала втомленою, але, незважаючи на слабкість, була прекрасна.

– Що трапилося? – Здивовано запитала Дженнсен. Річард посміхнувся:

– Сестра зробила невірний вибір. Я її попереджав. Мати-сповідниця перенесла свою силу на Мердінту.

– Ти її попередив? – Несподівано чітко запитала Келен. – Вона повинна була прислухатися до твоїх слів.

– На жаль, це лише надихнуло її. Дженнсен виявила, що голос зник.

– Що трапилося? Я вбила її?

– Ні. Вона померла перш, ніж твій ніж торкнувся її тіла, – сказала Келен. – Річард відвернув її увагу, і я змогла скористатися своєю силою. Ти теж намагалася, але на мить спізнилася. Вона була вже в моїй владі.

Річард на знак розради поклав Дженнсен руку на плече:

– Ти не вбила її, але зробила вибір, що зберіг тобі життя. Після смерті сестри над нами пронеслася тінь – це Володар пекла забрав ту, що заприсяглася належати йому. Якщо б ти зробила інший вибір, то він забрав би і тебе.

У Дженнсен затремтіли коліна.

– Голос пішов, – прошепотіла вона. – Пішов.

– Володар розкрив свій намір, випустивши собак, – пояснив Річард. – Це означало, що підвелася завіса між світами.

– Я не розумію.

Річард показав Дженнсен книгу, перш ніж її заховати.

– У мене не було часу прочитати її цілком, але я встиг достатньо, щоб у дечому розібратися. Ти – позбавлений дару нащадок лорда Рала. Саме це врівноважує тебе з Ралом, що володіє чарами. У тебе не просто відсутня магія, чари не чинять на тебе ні найменшого впливу. Дім Ралів виник під час великої війни і дав початок роду всемогутніх чарівників, але з плином часу були посіяні і ідеї про прагнення позбавити світ магії. Можливо, Імперський Орден і мріяв про світ без магії, але тільки Дім Ралів міг би мимоволі здійснити цей намір. – Він прибрав книгу в мішок. – Ти, Дженнсен Рал, по всій видимості, найнебезпечніша з живучих людей, оскільки саме ти є тим насінням, з якого може вирости новий світ, в якому не буде місця для магії.

Дженнсен пильно дивилася в його сірі очі.

– А чому тоді ти не захотів, як твої попередники лорди Рали, щоб я померла?

Річард посміхнувся:

– У тебе є таке ж право на життя, як і у будь-якої іншої людини, як і в будь-якого з лордів Ралів. Невідомо, яким повинен бути світ. Єдине, що дозволялося кожній людині, – прожити його власне життя.

Келен вийняла ніж з грудей сестри Мердінти, витерла об полу чорного плаща і вручила Дженнсен:

– Сестра Мердінта помилялася. Порятунок досягається не через самопожертву. Головне – це відповідальність перед самим собою.

– Твоє життя в твоїх руках, і нічиїх інших, – додав Річард. – Я чув те, що ти говорила Себастяну.

Дженнсен опустила очі на ніж, який тримала в руці. Вона все ще відчувала сором і незручність від того, що сталося.

Темніло. Дженнсен озирнулася, але Себастяна ніде не було. Обі теж зник.

Обернувшись, дівчина зі страхом побачила що неподалік стояла Морд-Сіт.

– Чудово, – сказала та Матері-сповідниці, простягаючи до неї руки. – Дівчинка говорить прямо як лорд Рал. Тепер буду прислуховуватися до них обох.

Келен з посмішкою сіла, притулившись спиною до стовпа. Вона дивилася на Річарда і чухала вушка у козенят.

Коза глянула на своїх дітей, переконалася, що вони в безпеці, і підійшла до Дженнсен. Маленький хвостик весело завиляв.

– Бетті?

Щаслива кізка весело застрибала навколо подруги, пристрасно бажаючи більше не розлучатися. Дженнсен зі сльозами на очах обняла її, а потім повернулася до брата:

– А чому ти не робиш, як твої попередники? Чому? Чому ти ризикуєш усім, що написано в цій книзі?

Річард взявся рукою за ремінь і глибоко зітхнув:

– Життя – це майбутнє, а не минуле. Минуле може навчити нас своїм досвідом, як краще поступати в майбутньому. Воно заспокоює нас, надихає спогадами про діяння, створює основу з того, що вже виконано. Але живе тільки майбутнє. Жити в минулому – значить приймати тільки мертве. Живучи у всій повноті, кожен день створюєш наново. Люди – раціональні, мислячі істоти і, щоб зробити розумний вибір, повинні користуватися інтелектом, а не сліпою вірою в минуле.

– Життя – це майбутнє, а не минуле, – прошепотіла сама собі Дженнсен, усвідомлюючи, що все її життя тепер попереду. – Де ж ти таке почув?

– Це сьоме правило чарівника, – посміхнувся Річард.

Дженнсен дивилася на брата крізь сльози, що навернулися на очі.

– Ти подарував мені майбутнє і життя. Спасибі!

Річард обійняв її, і Дженнсен несподівано відчула, що вона зовсім не самотня в цьому світі. Вона знову відчула цілісність своєї душі. Їй стало так добре, що дівчина знову вибухнула риданнями. Це був плач по мамі, але і сльози радості від майбутнього життя, від майбутнього.

Келен поплескала її по спині:

– Ласкаво просимо в сім'ю!

Дженнсен витерла очі і дзвінко розсміялася невідомо над чим. Знову повернулася до Бетті. І побачила Тома, що стояв неподалік. Рвонулася до нього і кинулася в обійми:

– Ой, Томе, як я рада тебе бачити! Спасибі, що привіз мені Бетті.

– Привіт! Доставив козу, як і обіцяв. Виявилося, Ірмі, ковбасниці, дуже захотілося козеняти від твоєї кози. Її козел був уже старий. Одне козеня забрала вона, а цю парочку я привіз тобі.

– У Бетті народилася трійня?

Том кивнув:

– Боюся, я сильно прив'язався до Бетті і її малюків.

– Не можу повірити, що ти зробив це для мене!.. Томе, ти просто чудо!

– Моя мама теж так вважає. Не забудь, ти обіцяла розповісти про це лорду Ралу.

Дженнсен засміялася:

– Обіцяла! Але яким чином ти розшукав мене в цьому світі?

Том посміхнувся і витягнув з-за пояса ніж. Дженнсен з подивом виявила, що він як дві краплі схожий на той, що був у неї.

– Бачиш, цей ніж – знак того, що я служу лорду Ралу.

– І ти теж? – Здивувався Річард. – Я ніколи тебе не бачив.

– Все в порядку, лорд Рал, – втрутилася Морд-Сіт. – Я ручаюсь за нього.

– Спасибі, Кара! – Очі Тома світилися від радості.

– Значить, ти все про мене знав? – Здивувалася Дженнсен.

Том кивнув:

– Поганим би я був захисником лорда Рала, якби дозволив такій підозрілій особі, як ти, нишпорити навкруги, намагаючись нашкодити йому, і не взнати про твої плани. Ось я і наглядав за тобою, йшов по п'ятах більшу частину твоїх мандрів.

Дженнсен ляснула його по плечу:

– Так ти шпигував за мною?!

– Я ж повинен був знати про твої наміри і бути впевненим, що ти не заподієш шкоди лорду Ралу.

– Не думаю, що ти попрацював добре, – зауважила Дженнсен.

– Чому це? – Удавано обурюючись, спитав Том.

– Я ж могла його вбити. А ти стояв збоку, занадто далеко, щоб встигнути що-небудь зробити.

Том розплився в хлоп'ячій усмішці. Тепер вона була ще більш пустотливою, ніж зазвичай.

– Я б не дав тобі вдарити лорда Рала.

Том повернувся і змахнув ножем. З небувалою швидкістю клинок пролетів через площадку і встромився в щось темне біля однієї з упалих колон.

Річард, Том, Келен і Морд-Сіт кинулися туди. Дженнсен побігла слідом за ними. На її чимале здивування, ніж пронизав шкіряний мішечок – якраз по центру. Мішечок тримала рука, що стирчала з-під величезного уламка впалої колони.

– Будь ласка, допоможіть мені вибратися, – донеслося звідти. – Я заплачу. Я можу заплатити. У мене є власні гроші.

Це був Обі. Уламок колони впав на нього, коли він кинувся тікати. Одним кінцем уламок впав на великий шматок вапняку, і Обі не розчавило. Він сидів у кам'яній пастці, заживо похований під величезним шматком колони.

Том витягнув ножа, підняв шкіряний гаманець і підкинув його в повітря.

– Фрідріх! – Закричав він. – Фрідріх! Це твій?

Дженнсен в черговий раз здивувалася. Це дійсно був день несподіванок. Фрідріх, чоловік Алтеї, виліз з фургона і поспішив до них.

– Це мій, – промовив він. А потім заглянув під скелю: – Гей, у тебе ж є й ще.

Через мить рука стала викидати назовні все нові і нові шкіряні і ганчіркові гаманці.

– Ось, візьміть всі мої гроші. Допоможіть мені вибратися.

– Не думаю, що зможу підняти скелю, – сказав Фрідріх. – Особливо для того, щоб допомогти людині, виній у смерті моєї дружини.

– Алтея загинула? – З жахом запитала Дженнсен.

– Так. Сонце пішло з мого життя.

– Мені дуже шкода, – прошепотіла дівчина. – Вона була гарна жінка.

Фрідріх сумно посміхнувся:

– Так, була. – Він дістав їх кишені маленький гладкий камінь. – Але вона залишила це, і воно приносить мені радість.

– Невже і в тебе такий? – Дивуючись, спитав Том. Він порився в кишені і щось витягнув. Потім розкрив долоню, і всі побачили маленький гладкий камінчик. – Я теж ношу з собою камінь на щастя. Він завжди при мені і приносить удачу.

Фрідріх підозріло подивився на нього, а потім розсміявся.

– Я не можу дихати. Будь ласка, камінь давить. Випустіть мене.

Річард виставив руку в напрямку до уламку колони. Пролунав скреготливий звук, і під каменю з'явилася блискаюча дужка. Чарівник нагнувся і, потягнувши за перев'язь, витягнув його повністю. Витер пил, надів перев'язь і закріпив на стегні піхви. Величний меч був зброєю, гідною лорда Рала.

Дженнсен побачила блискучий напис на руків'ї: «ІСТИНА».

– Коли ти зустрівся лицем до лиця з солдатами, у тебе не було навіть меча, – сказала Дженнсен. – Думаю, твоє чарівництво – захист покраще.

Річард посміхнувся і похитав головою:

– Мої здібності допомагають там, де є необхідність і лють. Коли вкрали Келен, у мене було і те й інше.

Він зняв долоню з руків'я, щоб Дженнсен змогла ще раз побачити написане золотими літерами слово.

– А ця зброя завжди напоготові.

– А звідки ти дізнався, де ми? – Запитала Дженнсен. – Як дізнався, де Келен?

Річард полірував великим пальцем золочене слово на руків'ї:

– Мені розповів дід. Король Обі вкраде меч, коли, скориставшись допомогою Володаря пекла, викраде Келен. Цей меч особливий. У мене з ним зв'язок. Я завжди відчуваю, де він. Безсумнівно, Володар напоумив Обі прихопити його, щоб заманити мене сюди.

– Будь ласка, я не можу дихати, – волав Оба.

– Твій дід? – Запитала Дженнсен, не звертаючи уваги на стогони і благання Оби. – Ти говориш про чарівника Зорандера?

Лице Річарда освітила ніжна посмішка.

– Значить, ти зустрічалася з Зеддом. Він просто чудо, чи не так?

– Він намагався вбити мене, – пробурмотіла Дженнсен.

– Зедд? – Річард посміхнувся. – Зедд нікому не заподіє шкоди!

– Це він-то не заподіє шкоди?

Морд-Сіт тицьнула Дженнсен червоним прутом, закріпленим на зап'ясті.

– Що ти робиш? – Обурилася Дженнсен. – Припини!

– Ейдж тобі ні про що не говорить?

– Не більше, ніж ейдж Ніди, – насупилася Дженнсен.

Кара задерла брову:

– Ти зустрічалася з Нідою? І вона ще ходить по землі. Я вражена.

– У неї ж імунітет до магії, – зауважив Річард. – Тому ейджі не діють.

Кара, хитро посміхаючись, подивилася на Келен.

– Як ти гадаєш, про що я думаю? – Запитала Келен.

– Можливо, вона допоможе нам вирішити одну маленьку проблему, – вимовила Кара. Здавалося, її розпирало від пустощів.

– Гадаю, ти хочеш, щоб вона теж доторкнулася? – З сумною усмішкою вимовив Річард.

– Ну, хтось же повинен це зробити, – ніби захищаючись, вимовила Кара. – Хіба ти хочеш, щоб це знову була я?

– Ні!

– Про що це ви говорите? – Запитала Дженнсен.

– У нас нагальна проблема, – відповів Річард. – І потрібна твоя допомога. Думаю, тут потрібен особливий талант, щоб розплутати такий складний вузол.

– Так? Значить, ти хочеш, щоб я пішла з вами?

– Якщо ти хочеш, – вимовила Келен. Вона притулилася до Річарду, ніби з останніх сил.

– Том, – покликав Рал. – Можемо ми…

– Ну, звичайно, ідіть же сюди! – Відповів Том, кинувшись вперед, щоб подати Келен руку. – У мене в фургоні є чудові ковдри, і там можна чудово відпочити. Запитайте у Дженнсен, вона підтвердить. Я відвезу вас додому найкоротшою дорогою.

– Будемо тобі дуже вдячні, – подякував Річард. – Починає сутеніти. Краще залишитися тут і переночувати, а зі світанком вирушимо в дорогу. Будемо сподіватися, що встигнемо до спеки.

– Думаю, всім захочеться виявитися всередині, разом з Матір'ю-сповідницею, – прошепотів Том на вухо Дженнсен. – Якщо ти нічого не маєш проти, можеш влаштуватися поруч зі мною на передку.

– Спочатку мені потрібно дещо дізнатися, – почала Дженнсен. – Ти – захисник лорда Рала. Що б ти зробив сьогодні у випадку, якщо б я спробувала завдати йому шкоди?

Том подивився на неї дуже серйозно:

– Дженнсен, якби я дійсно думав, що ти здатна на це, то встромив би в тебе ніж, не чекаючи, поки ти отримаєш свій шанс.

Дженнсен посміхнулася:

– Відмінно. Тоді я поїду з тобою. Моя конячка там, нагорі. – Вона показала далечінь. – Я вже подружилася з Расті.

Почувши ім'я коня, Бетті забекала. Дженнсен, розсміявшись, почухала товстий козячий бочок.

– Ти пам'ятаєш Расті?

Бетті знову забекала.

З боку зваленого стовпа долинали крикии Обі Рала, благаючого, щоб його випустили. Дженнсен згадала, що він – теж її брат. Хоча і дуже жорстокий.

– Прости мене за те, що я думала про тебе всякі гидоти, – сказала вона, дивлячись знизу вгору на Річарда.

Той посміхнувся. Однією рукою він підтримував Келен, а іншою притягнув до себе Дженнсен.

– У війні проти істини ти використовувала голову. Більшого я не можу від тебе вимагати.

Під вагою впалої колони вапнякова скеля, яка врятувала життя Обі, повільно руйнувалася. Через кілька годин хлопець буде розчавлений у своїй в'язниці. В іншому випадку – помре від спраги.

Після повної поразки Володар навряд чи допоможе Обі – нагороди не буде. Можливо, за цю невдачу йому доведеться розплачуватися вічним стражданням.

Обі був убивцею. Дженнсен підозрювала: навряд чи Річард проявить співчуття або милосердя до подібної істоти.

Та й взагалі до всякого, хто мучив Келен. Обі цього недостойний.

61

Вранці група мандрівників вирушила в дорогу. Їх очам відкрився казковий вид. Ранкове сонце кидало від стовпів довгі тіні і забарвлювало навколишню рівнину в дивовижні кольори.

Це було чудове видовище, але до цих пір ніхто не повертався з цих місць і не ділився враженнями.

Расті була рада знову зустрітися з Дженнсен, а при вигляді Бетті і двох її козенят просто весело застрибала.

Дженнсен разом з Річардом і Келен пройшли в будиночок торгової станції і там виявили, що Себастян, не в силах змиритися з крахом віри і надії, виконав останнє побажання Дженнсен.

Він з'їв усі серцевинки гірської троянди з банки і був мертвий.

***

Дженнсен сиділа поруч з Томом і слухала довгий розповідь Річарда і Келен про те, як вони зустрілися і вирішили бути разом. Дженнсен все ще не вірила своїм вухам, настільки все відрізнялося від того, що вона звикла вважати правдою. Мати Річарда, яку згвалтував Даркен Рал, втекла разом з Зеддом, щоб врятувати сина. Річард виріс на сході, навіть не підозрюючи про існування Дому Ралів, Д'хари та існування у нього дару. Річард покінчив із жорстоким правлінням Даркена Рала. Келен, за якою йшли справжні кводи, вбила командира мисливців. А коли Річард став лордом ралом, кводів просто-напросто не стало.

Дженнсен відчула величезне почуття гордості і задоволення, коли Річард попросив її взяти ножа з вензелем «Р» в подарунок. Він сказав, що вона заслужила честь носити цю зброю. Дженнсен вирішила дбайливо зберігати ніж, щоб він служив своєму істинному призначенню. Тепер вона, як і Том, була справжнім захисником лорда Рала.

Вони їхали все далі, і Бетті стояла поруч, поставивши передні копитця на сидіння між Томом і Дженнсен. Друзі тримали на руках по сплячому козляті. Расті прив'язали позаду фургона, і Бетті частенько відвідувала подружку. Річард, Келен і Кара їхали верхи трохи в стороні.

Дженнсен, роздумуючи над розповіддю брата, повернулась до нього:

– Значить, ти не придумав все це? Невже в книзі «Стовпи Творіння» написано про мене?

– У ній йдеться про таких, як ти: «Самими небезпечними істотами, що розгулюють по світу життя, є позбавлені дару діти лорда Рала, тому що вони володіють імунітетом до магії. Чарівництво не може заподіяти їм шкоди, не діє на них, навіть для пророцтв вони невидимі». Однак, вважаю, тобі вдалося довести, що в книзі є помилки.

Дівчина задумалася над його словами. Деякі речі так і залишалися без пояснення.

– Не розумію, чому Володар використовував мене. Звідки в моїй голові з'явився його голос?

– Ти знаєш, я перевів лише невеликий уривок з книги, інші частини зіпсовані, – пояснив Річард. – Але з прочитаного виявляється, що позбавлений дару нащадок через імунітет до магії стає тим, що в книзі називається «діра в світі», і якраз це робить тебе імовірним посередником між світом живих і світом мертвих. Володареві необхідний такий прохід, щоб він зміг захопити світ живих. А головним було прагнення помститися. Володареві було необхідно, щоб ти підкорялася його бажанням, – коли відправилася в ліс із сестрами Смерті. Ти була потрібна йому роздавленою, знищеною, що уклала угоду з світом смерті, тобто мертвою.

– Виходить, що якби мене хто-небудь вбив… до прикладу, сестра Мердінта, коли я виходила з лісу з сестрами, то ворота би відкрилися?

– Ні, Володарю був потрібен ще посередник зі світу живих. Тоді відсутність у тебе дару було б урівноважена. І для цієї мети він вирішив використати чарівника, лорда Рала, – відповів Річард. – Якби я вбив тебе, щоб зберегти життя собі або Келен, Володар тут же проник би в цей світ через створений пролом. Я повинен був змусити тебе вибрати життя, а не смерть. У цьому випадку Володар буде змушений повернутися в пекло.

– Можливо, я б… знищила життя, – вимовила Дженнсен, приголомшена усвідомленням того, що стояла безпосередньо біля витоку можливого руйнівного катаклізму.

– Я б тобі не дозволив, – вимовив Том, його слова прозвучали тепло і природно.

Дженнсен поклала йому на плече руку. Ніколи раніше вона не відчувала подібних почуттів. Цей хлопець впливав на неї позитивно, змушуючи співати її серце. Його усмішка говорила про те, що її життя має колосальну цінність. Бетті, привертаючи увагу до себе, ткнулася носом, перевіряючи сплячих козенят.

– Найбільше зрадництво життя – без роздумів присвятити його Володарю, – сказала Кара.

– Але Дженнсен цього не зробила. Використовуючи розум, вона знайшла істину, а істина невіддільна від життя.

– Упевнена, що ти багато чого знаєш про магію, – сказала Дженнсен Річарду.

Келен і Кара так пирснули зі сміху, що Дженнсен злякалася, як би вони не впали з коней.

– Не знаходжу в цьому нічого смішного, – насупився Річард.

Але дві жінки сміялися все голосніше.