Текст книги "Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 38 страниц)

– Дім Рала?

– Лорд Рал – правитель Д'хари, – сказала Дженнсен, короткою фразою пояснюючи весь кошмар, що сталося.

3

До того часу, коли вони закидали камінням тіло мертвого д'харіанского солдата, руки у Дженнсен вже тряслися від втоми. Вологий холодний вітер пронизував одяг і, здавалося, ножем різав тіло. Вуха, ніс і пальці просто заледеніли.

Однак мертва людина була нарешті похована під купою дрібних каменів і валунами, яких біля підніжжя скелі було безліч. Звірина тепер не зможе відкопати тіло, а черв'якам ніщо не завадить. Себастян виголосив над могилою кілька простих слів, просячи Творця зустріти душу відходячої у вічність людини. Він не став просити благословення, і Дженнсен теж промовчала. Вона розрівняла камені ногою і товстої гілкою, критично оглянула місце і заспокоїлася, зрозумівши, що ніхто не запідозрить тут присутність могили. Навіть якщо мимо пройдуть солдати, вони ніколи не дізнаються, що один з їхніх товаришів знайшов тут останній притулок. У них не виникне приводу допитувати місцевих жителів, хіба лише запитають вони, не зустрічався чи кому-небудь солдат. І збрехати буде досить просто, і будь-хто проковтне цю брехню…

Дженнсен притиснула руку до чола Себастяна. Її побоювання підтвердилися.

– Ви весь горите.

– Зате ми все зробили. І я зможу відпочити без хвилювань про те, що солдати наздоженуть мене, витягнуть з ліжка і візьмуться допитувати, погрожуючи мечами.

Дженнсен турбувало питання, де він збирається ночувати. Невеликий дощ став сильнішим. Схоже, скоро він перетвориться на зливу. Небо повністю затягло темними хмарами, і дощ буде лити без зупинки всю ніч. Себастяна промочить до кісток, і його лихоманка тільки загостриться. Такий зимовий дощ легко може вбити людину, якщо у неї немає надійного укриття.

Вона спостерігала за мандрівником, який прилаштовував до поясу портупею. Він не став кріпити сокиру на попереку, як зазвичай носять солдати, а примостив праворуч, збоку. Перевіривши гостроту леза, залишився задоволений. Короткому мечу знайшов місце на ремені біля лівого стегна. Всі зброя виявилася в такому положенні, щоб у разі потреби до неї було легко дотягнутися. Потім Себастян щільно застібнув свій зелений плащ. І знову став виглядати, як звичайний подорожній. Дженнсен же підозрювала, що це враження оманливе. У Себастяна були якісь секрети. Він особливо і не таївся, готовий був їх розкрити. Дженнсен же всіма силами намагалася приховати свої таємниці.

Себастян дуже звично обійшовся з мечем, він явно не раз тримав його в руках. Дівчина змогла оцінити це, тому що сама часто тренувалася зі зброєю, а така майстерність приходить лише з досвідом і при безперервних тренуваннях. Деякі матері вчили своїх дочок шити і готувати. Мати Дженнсен вважала, що шиття не врятує дочку. Ніж теж навряд чи врятує, але все-таки більшою мірою, ніж голка з ниткою.

Себастян підняв заплічний мішок мертвого солдата і відкрив його.

– Поділимо припаси?

– Ні, – сказала Дженнсен, піднімаючи в'язку риби. – Припаси і мішок повинні взяти ви.

Він кивнув, погоджуючись. Зав'язав мішок, оцінююче глянув на небо.

– Мабуть, мені пора йти.

– Куди?

Він прикрив обважнілі повіки:

– У мене немає певної мети подорожі. Просто мандрую… Думаю, пройдуся ще трохи, а потім буду шукати який-небудь притулок.

– Дощ зарядив на всю ніч, – сказала Дженнсен. – Будь-який місцевий житель знає це.

Він посміхнувся:

– Думаю, ви помиляєтеся.

Однак в його очах відбилося те, що чекало його попереду, і він приймав це з явним небажанням. Тим не менше він змахнув піт з чола тильною стороною долоні, пригладив вологі пасма сивого волосся і натягнув на голову капюшон.

– Ну, бережіть себе, Дженнсен Даггет. Передавайте привіт вашій матері. Вона виховала прекрасну дочку.

Дженнсен посміхнулася з вдячністю і тільки кивнула у відповідь. Стоячи обличчям до вологого вітру, вона дивилася, як Себастян повернув в інший бік і пішов через покритий гравієм великий насип. Нависаючі скелі, покриті кригою, височіли навколо, гублячись у височині серед низьких сірих хмар, що ховали їх вершини.

Як шкода, що так ненадовго перетнулися в цій величезній країні шляхи двох людей, всього лише на коротку трагічну мить, коли підійшло до кінця життя третьої людини!.. Як шкода, що вони знову розійдуться і зникнуть в нескінченному забутті життя!..

У Дженнсен сильно забилося серце, і стукіт його віддавався у вухах. Вона слухала, як під ногами Себастяна стукають один об одного камінці, і дивилася, як той, ступаючи широким кроком, розчиняється в сірій мряці. Вона судорожно намагалася вирішити, як їй вчинити. Невже завжди доведеться ховатися від людей? Невже завжди доведеться позбавляти себе навіть таких от невеликих вчинків, які складають саме життя? Невже доведеться робити це через злочин, якого вона не скоювала? Чи зможе вона коли-небудь наважитися і піти на ризик?

Вона знала, що сказала б мати. Але мати гаряче любила Дженнсен і тому не буде до неї дуже строгою…

– Себастян?!

Він обернувся через плече, очікуючи, що вона скаже.

– Якщо вам ніде сховатися, ви навряд чи доживете до ранку. Мені б не хотілося, щоб вас убив приступ лихоманки.

Він стояв, дивлячись на неї, між ними туманом розташувалася пелена дощу.

– Мені б теж не хотілося цього. Я постараюся у що б то не стало знайти яке-небудь укриття.

Перш ніж він зробив крок, Дженнсен підняла руки і махнула рукою в інший бік. Пальці її тремтіли, але зовсім не від втоми.

– Ви могли б піти до мене додому.

– Ваша мати не буде проти?

Її мати… Та вона просто буде в жаху. Вона б ніколи не дозволила б незнайомцю залишитися на нічліг в їхньому будинку. Вона б не змогла очей зімкнути всю ніч, виявися поблизу чужий… Але якщо Себастян залишиться без укриття, він може померти. Мати Дженнсен не побажала б такого цій людині. У матері було добре серце. Саме ця доброта була причиною того, що вона так опікала доньку.

– Будиночок у нас маленький, але є печера, де ми тримаємо худобу. Якщо ви не проти, то можете поспати там. У печері зовсім не так погано, як може здатися. Я іноді там сплю, коли вдома мені здається тісно. Я б розвела для вас багаття. Буде тепло, і ви відпочинете… Адже вам це просто необхідно.

Він, схоже, не хотів приймати запрошення. Тоді Дженнсен підняла в'язку риби.

– Ми можемо нагодувати вас, – сказала вона, щоб пропозиція зазвучало ще заманливіше. – У вас, по крайній мірі, буде хороша їжа і відпочинок в теплі. Я думаю вам потрібно і те, і інше. Ви мені допомогли. Давайте і я вам допоможу.

Він вдячно посміхнувся їй:

– Ви – добра жінка, Дженнсен. Якщо ваша мати дозволить, я прийму запрошення.

Вона відкинула поли свого плаща, показуючи ніж у піхвах, заткнутий за пояс.

– Ми запропонуємо їй цей ніж, вона оцінить його по достоїнству.

Себастян посміхнувся по-доброму і весело – такою приємної посмішки Дженнсен ще ніколи не бачила.

– Не думаю, що двом жінкам, які вміють поводитися з ножем, доведеться трястися від страху перед незнайомцем, якого самого трясе в лихоманці.

Про це вже встигла подумати і Дженнсен, але не подала виду.

Вона сподівалася, що мати подивиться на майбутнє таким же чином.

– Отже, вирішено. Ходімо, поки дощ не розійшовся на всю силу.

Себастян прискорив крок, намагаючись встигати за нею. Вона взяла у нього з рук мішок загиблого солдата і повісила на своє плече. У Себастяна був власний заплічник та ще знайдена зброя. У теперішньому стані йому було достатньо і такого вантажу.

4

– Почекайте тут, – тихо попросила Дженнсен. – Я піду скажу їй, що у нас гість.

Себастян важко опустився на виступ скелі, який служив зручним сидінням.

– Ви просто скажіть їй, що я говорив. Скажіть, я зрозумію, якщо вона не захоче залишати на нічліг незнайомця. Я розумію, що це зовсім не безпідставний страх.

Дженнсен спрямувала на нього спокійний погляд і вимовила з розстановкою:

– У нас з матір'ю є причина не боятися відвідувачів.

Це не була бравада, і по її тону він це зрозумів. Вперше, з моменту зустрічі, в зазвичай спокійному погляд його блакитних очей промайнула невпевненість – отака тінь напруженості, якої не виявлялося, навіть коли Дженнсен оглядала при ньому ніж. Дівчина бачила, як він ламає голову, намагаючись зрозуміти, яку небезпеку вона може собою являти, і губи її торкнула усмішка.

– Не турбуйтеся! Тільки тим, хто хоче заподіяти нам зло, небезпечно перебувати тут.

Він підняв руки, показуючи, що здається:

– Ну, тоді я тут в такій же безпеці, як дитя в материнських руках.

Дженнсен залишила Себастяна чекати на уступі скелі, а сама пішла вгору по звивистій стежці, повз нависаючі гілля ялин. Ступаючи по перевитому корінню, як по східцях, вона піднімалася до будинку, який розташовувався під дубом на невеликому гірському виступі. Порослий травою майданчик в більш погожі дні був залитий сонцем. Тут було достатньо місця для випасу кози і декількох качок і курчат. Позаду будинку знаходилася крута скеля, яка не давала незваним гостям можливості підібратися з тилу. Єдиним підходом до будинку служила стежка, по якій і піднімалася зараз дівчина.

На випадок загрози мати з дочкою висікли в скелі добре приховані сходинки – ззаду, біля краю вузької скелі. Звиваючись далі, стежка йшла в сторону, перетинаючи оленячі стежки, і вела через ущелину і далі. Ця таємна стежка сама по собі була майже недоступна, по ній було неможливо пройти, якщо не знати точного маршруту в лабіринті стрімких скель, розколин і вузьких карнизів над краєм ущелини. А крім того, мати з дочкою подбали, щоб ключові частини маршруту були укриті буреломом і спеціально посадженими кущами.

З юних років Дженнсен з матір'ю часто переїжджали і ніколи не затримувалися довго на одному місці. Тут, однак, вони відчували себе в безпеці і прожили вже більше двох років. Жоден подорожній жодного разу ще не виявив їх укриття в горах – як траплялося в інших місцях, де їм довелося жити, – а жителі Бріартона, найближчого до них міста, ніколи не наважувалися заходити в темний, лякаючий ліс так далеко.

Майже неходжена стежка навколо озера, з якої впав солдат, була від них на такій же відстані, як і будь-яка інша стежка. Тільки один раз Дженнсен з матір'ю побували в Бріартоні. Навряд чи хто-небудь взагалі знав, що вони живуть серед непрохідних гір, далеко від орних земель. Крім випадкової зустрічі з Себастяном, Дженнсен ніколи нікого не бачила поблизу свого будинку. Це було найбезпечніше місце, яке коли-небудь у них з матір'ю було, і дівчина вже наважувалася вважати його своїм домом.

З шестирічного віку Дженнсен переслідували. Незважаючи на всі запобіжні заходи, які вживала її мати, кілька разів вони були близькі до того, щоб їх спіймали. Переслідувач не був звичайною людиною, його не сковували традиційні методи пошуків. Дженнсен знала, що сова, яка спостерігає з високої гілки за тим, як вона пробирається по гірській стежці, цілком може бути його очима. Як тільки Дженнсен дісталася до будинку, їй назустріч вийшла мати з накинутою на плечі накидкою. Вони з дочкою були одного зросту, у матері було таке ж густе волосся, але швидше каштанове, ніж руде. Їй ще не виповнилося тридцяти п'яти, і вона була для Дженнсен однією з найкрасивіших жінок, а її фігурою замилувався б сам Творець. В інших обставинах навколо матері вилися б незліченні залицяльники, готові віддати за неї викуп, як за королеву. Однак наскільки прекрасним було її обличчя, настільки ж люблячим – серце, і вона, щоб захистити свою дочку, відмовилася від усього на світі.

Іноді Дженнсен починала жаліти себе, згадуючи, чого в її житті не було з того, що могло б бути. Але вона тут же згадувала матір, яка відмовилася від усього цього по добрій волі і заради своєї дочки… Найбільше мати була схожа на ангела-хранителя у плоті.

– Дженнсен! – Мати кинулася до неї і обняла за плечі. – О-о, Джен, я вже почала хвилюватися. Де ти була? Я вже збиралася шукати тебе, і вже вирішила, що з тобою сталася біда.

– Так воно і було, мама, – сказала Дженнсен.

Мати на мить завмерла, потім, не задаючи жодних питань, обняла дочку. Після дня, наповненого страшними подіями, обійми матері були для Дженнсен як чудодійний бальзам. Нарешті, як і раніше заспокійливо обіймаючи дочку за плечі, мати потягнула її в будинок.

– Заходь всередину, треба обсохнути. Я бачу, у тебе відмінний улов. Ми пообідаємо, і ти гарненько мені все розповісиш.

Дженнсен сповільнила крок:

– Мамо, я не одна.

Мати зупинилася, уважно вдивляючись в обличчя дочки і намагаючись зрозуміти, наскільки серйозно те, що трапилося.

– Що ти маєш на увазі? Хто з тобою? Дженнсен махнула рукою в бік стежки:

– Він там, внизу. Я звеліла йому почекати. Я сказала, що запитаю, чи можна йому поспати в хліві…

– Що? Залишитися тут, у нас? Джен, про що ти тільки думала? Ми не можемо…

– Мамо, послухай мене. Будь ласка!.. Сьогодні трапилося жахливе. І Себастян…

– Себастян?

Дженнсен кивнула:

– Ця людина, якого я привела… Себастян допоміг мені. Я натрапила на солдата, який зірвався з верхньої стежки над озером.

Обличчя в матері стало попелястим. Вона мовчала.

Дженнсен набрала побільше повітря і продовжила розповідь:

– Я побачила мертвого д'харіанського солдата в ущелині, він зірвався з верхньої стежки. Інших слідів навколо не було – я подивилася. Він був справжній велетень, озброєний з ніг до голови. Бойова сокира, меч біля пояса, меч на перев'язі…

Мати нахилила голову і пильно подивилася на дочку:

– Ти мені щось не договорюєш, Джен.

Дженнсен не хотіла розповідати все, поки не з'ясується щодо Себастяна, але, схоже, мати читала все в очах і вловлювала по голосу. Від листочка паперу, що лежав у кишені Дженнсен, виходила жахлива загроза, і два слова, написані на ньому, звучали в її голові набатом.

– Мамо, будь ласка… Дай, я розповім тобі все по-своєму?

Мати погладила Дженнсен по щоці:

– Ну що ж, розкажи. І якщо так треба, то – по-своєму.

– Я обшукувала солдата, намагалася знайти що-небудь важливе. І дещо знайшла. Але потім ця людина, подорожній, він випадково помітив мене… Вибач, мамо, я була налякана… Солдат лежав там, і я виявила дещо у нього в кишенях і вела себе не так обережно, як слід було б. Я знаю, що вела себе нерозумно…

Мати посміхнулася:

– Ні, дитино, всі ми не без гріха. Немає ідеальних людей. Ми всі коли-небудь робимо помилки. Це не означає, що ти дурна. Не говори про себе так.

– Ну, я відчула себе такою, необачною, коли він щось сказав, я обернулася, а він уже стояв поруч. Але я тримала ножа напоготові…

Мати схвально кивнула, посміхнувшись дочки.

– Він потім зрозумів, що той чоловік розбився на смерть. Він… Його звуть Себастян… він сказав, що якщо ми просто залишимо солдата тут, то швидше за все його знайдуть інші і почнуть нас усіх допитувати і можуть звинуватити в тому, що загинув їх товариш…

– Схоже, цей Себастян знає, про що говорить.

– Я теж так подумала. Я ще раніше сама хотіла поховати мертвого солдата, постаратися його заховати. Але він був такий величезний… Я б ніколи не змогла відтягнути його в розколину. Себастян запропонував мені поховати тіло. Разом ми змогли перетягнути його і сховати в глибоку щілину в скелі. Ми дуже добре прикрили його зверху. Я накидала гравію, а Себастян поклав наверх кілька важких валунів. Ніхто не знайде солдата.

Мати виглядала більш-менш заспокоєною.

– Це було мудре рішення.

– Перш ніж ми поховали його, Себастян вирішив, що треба взяти все цінне. Не залишати ж гнити без користі в землі!

Мати запитливо підняла брови:

– Ну, і взяв він щось?

Дженнсен кивнула. Вона засунула руку в кишеню, де не було аркуша паперу, витягла гроші і переклала в руку матері.

– Себастян наполягав, щоб я взяла все. Тут золоті марки. Він не хотів брати їх собі.

Мати дивилася на статок, що лежав в її руці, потім кинула погляд на стежку, де чекав Себастян. І схилилася ближче до Дженнсен:

– Джен, раз він прийшов з тобою, то, можливо, вважає, що зможе забрати гроші, коли йому заманеться. Він зобразив з себе щедру людини, завоював твою довіру, але від грошей не відходить, щоб, врешті-решт, забрати їх.

– Я думала над такою можливістю.

Тон матері пом'якшав, вона зі співчуттям сказала:

– Джен, це не твоя вина. Я завжди тримала тебе узаперті, і ти просто не знаєш, якими можуть бути люди.

Дженнсен відвела погляд від розумних очей матері:

– Мабуть, такі люди бувають. Але я не думаю, що Себастян такий.

– А чому ні? – Дженнсен озирнулася:

– У нього гарячка, мамо. Він хворий. Він пішов геть, не попросився на нічліг. Він розпрощався зі мною. Він дуже втомився, і його трясе в лихоманці, і я побоялася, що він помре під дощем. Я його зупинила і сказала, що, якщо ти не будеш проти, він зможе спати в печері зі скотиною, де, принаймні, тепло і сухо. – Помовчавши трохи, Дженнсен додала: – Він сказав, що якщо ти не захочеш, щоб поруч знаходився чужинець, то він не образиться і піде своїм шляхом.

– Так? Він справді так сказав?.. Ну, Джен, ця людина або дуже чесна, або дуже хитра. – Мати спрямувала серйозний погляд на дочку. – Що він за людина, як ти вважаєш?

Дженнсен зціпила пальці рук перед собою:

– Чесне слово, не знаю. Я думала про те ж саме… – Потім вона згадала слова мандрівника. – Він сказав, що хоче, щоб у тебе було ось це. Тоді тобі не треба буде боятися чужинців, що знайшли притулок в твоєму домі.

Дженнсен витягла з-за пояса ніж у піхвах і протягнула матері. Срібне руків'я блиснуло в тьмяному жовтуватому світлі, яке лилося з вікна.

Мати подивилася на ніж в подиві, потім повільно підняла його обома руками на рівень очей і прошепотіла:

– Милостиві духи…

– Я знала, – зауважила Дженнсен. – Я мало не запищала від страху, коли побачила його. Себастян сказав, що це – чудова зброя. Він хотів, щоб ти взяла ножа. Собі він залишив короткий меч і сокиру. Я обіцяла віддати тобі цей ніж. І він сказав, що це допоможе тобі відчувати себе в безпеці.

Мати задумливо похитала головою:

– Я зовсім не відчуваю себе в безпеці, знаючи, що людина з такою зброєю була зовсім близько від нас. Джен, мені це зовсім не подобається. Зовсім!..

По очах матері Дженнсен бачила, що тепер та стурбована зовсім не приведеним у будинок чужоземцем.

– Мамо, Себастян хворий. Можна йому залишитися в печері? Я постаралася переконати його, що ми йому не більш небезпечні, ніж він нам.

Мати глянула на неї, хитро посміхнувшись:

– Розумна дівчинка…

Обидві знали, що можуть вижити, тільки діючи згуртовано, ролі кожної були відпрацьовані, і не було потрібно все детально обговорювати.

Потім мати зітхнула, немов із сумом визнавала, як багато її дочка втрачає в житті. Вона ніжно провела рукою по волоссю Дженнсен.

– Все в порядку, дитино моя, – сказала вона. – Ми дозволимо йому переночувати.

– І погодуємо його. Я сказала йому, що він отримає гарячу вечерю за те, що допоміг мені. – Мати посміхнулася:

– Ну, тоді буде йому і вечеря.

Нарешті вона витягла ножа з піхов. Уважно оглянула його з усіх боків, вивчаючи гравіювання. Перевірила гостроту леза, потім – балансування ножа. Покрутила його в тонких пальцях, щоб мати повне відчуття від речі, і знову зважила в руках, приміряючись до зброї. Нарешті вона поклала ножа на розкриту долоню, розглядаючи прикрашену орнаментом букву «Р». Донька не могла навіть уявити, які жахливі думки та спогади проносилися у матері в голові, поки та мовчки розглядала емблему, що представляє династію Рала.

– Милостиві духи, – прошепотіла мати ледь чутно.

Дженнсен нічого не сказала. Вона все зрозуміла. Це була не краса. Це була потворна річ, повна зла.

– Мамо, – прошепотіла Дженнсен, коли, здавалося, минула вічність, а мати, як і раніше розглядала руків'я ножа. – Вже майже стемніло. Можна я покличу Себастяна і відведу його в печеру?

Мати повернула лезо в піхви, і з цим рухом, здавалося, зникли хворобливі видіння і спогади.

– Так, думаю, буде краще, якщо ти приведеш його. А я приготую рибу і принесу які-не-які трави, які послаблять лихоманку і допоможуть йому заснути. Чекай тут, поки я не вийду, і не зводь з нього очей. Ми поїмо зовні. Я не хочу, щоб він входив в будинок.

Дженнсен кивнула. Потім торкнула руку матері, немов не хотіла відпускати. Треба було сказати ще про дещо. Як шкода, що доведеться зробити це. Дженнсен всією душею не хотілося завдавати матері біль, але нікуди не дінешся.

– Мамо, – сказала вона ледь чутно. – Нам треба йти звідси.

Мати здивовано глянула на дочку.

– Ось що я знайшла у д'харіанського солдата. – Дженнсен вийняла з кишені листок паперу, розправила і протягнула на розкритій долоні.

Погляд матері застиг на записці, що складається всього з двох слів.

– Милостиві духи!..

Це було все, що мати змогла вимовити. Потім вона обернулася, подивилася на будинок і обвела поглядом гори. Очі її раптово наповнилися сльозами. Дженнсен знала, що мати ставилася до цього їх житлу, немов до рідного дому.

– Милостиві духи… – знову прошепотіла мати, не в силах сказати що-небудь ще.

Дженнсен подумала, що мати не витримає такої напруги і від безсилля розридається. Сама Дженнсен ледве-ледве стримувала сльози. Проте ні та, ні інша не заплакали.

Мати пальцем потерла під очима і знову глянула на Дженнсен. І все-таки не витримала – короткий скрипучий видих, миттєве, тут же пригнічений ридання.

– Це жахливо, дитя моє…

Серце Дженнсен розривалося від жалю. Все, що недоотримала в своєму житті вона, матір недоотримала подвійно. І за себе, і за дочку. А крім того, мамі завжди доводилося бути сильною.

– Ми підемо, як тільки почне світати, – сказала мати немов про само собою зрозуміле. – Від нічного походу під дощем не буде нічого доброго. Нам доведеться шукати нове місце для укриття. На цей раз він підібрався дуже близько.

Очі Дженнсен переповнювалися сльозами.

– Мені так шкода, мамо, – насилу вимовила вона. – Я приношу тобі одні неприємності. – Вона не витримала: гіркі сльози хлинули з очей. – Прости мене! Шкода, що тобі ніяк від мене не позбутися. – Дженнсен зім'яла в кулаці записку.

Мати обхопила її руками, притиснула голову ридаючої дочки до своїх грудей.

– Ні, дитино, ні. Ніколи не говори так. Ти – моє світло у віконці, моє життя. Всі біди нам заподіюють інші люди. Ти не повинна відчувати себе винуватою через те, що вони – втілення зла. В тобі для мене вся радість життя. Я б віддала тобі все на світі і в тисячу разів більше, якби могла. І була б дуже, дуже щаслива. Дженнсен зараз раділа, що у неї ніколи не буде дітей. Адже у неї немає такої сили, як у матері. Однак через хвилю-другу вона рішуче вивільнилася з обіймів:

– Мамо, Себастян з'явився здалеку. Він сам про це сказав. Він каже, що прийшов з місць, розташованих на межами Д'хари. Є такі місця, інші країни. Він їх знає. Хіба це не дивно? Хіба не чудово, що в світі є місце, яке не належить Д'харі?

– Але ж ці землі знаходяться за прикордонним бар'єром, який не перетнути.

– Так?.. А як же він тоді опинився тут? Він-то зміг пройти, інакше б його тут не було.

– А що, Себастян… Він живе в одній з тих країн?

– Він сказав, що прийшов з півдня.

– З півдня? Не уявляю, як таке може бути. Ти точно пам'ятаєш його слова?

– Так! – Дженнсен впевнено кивнула. – Він сказав про південь. Він згадав про це мимохідь. Я сама не впевнена, що таке можливо, але раптом це й справді так? Мамо, а може, він стане нашим провідником. Може бути, якщо ми попросимо, він виведе нас із цієї кошмарної країни!

Мати була людиною цілком тверезою, але Дженнсен бачила, що вона почала обмірковувати цю дику ідею. Значить, не так вже все погано – коли мама обмірковує подібну можливість. Невже Дженнсен вдалося знайти щось варте уваги, що допоможе врятувати їх?..

– Але з якого дива він буде допомагати нам? – Сказала мати.

– Не знаю. Я навіть не знаю, чи зацікавить його наше прохання і що він захоче взамін. Я його не питала. Я не наважилася про це говорити, поки не розповім тобі. Тому почасти тому я й привела Себастяна сюди – щоб ти сама могла розпитати його. Я так боялася втратити шанс… А раптом це дійсно можливо?

Мати знову оглянула будинок. Побудований з колод, які вони самі обробляли, що складався всього з однієї кімнати, він був крихітним, але теплим, затишним і сухим. Було страшно навіть подумати про те, що в самий початок зими належить зніматися з місця. Але альтернатива виявитися схопленими була набагато гірша. Навіть Дженнсен знала, що станеться, якщо їх спіймають. Перед смертю їх чекатимуть довгі тортури і муки.

Нарешті мати зібралася з силами:

– Ти все правильно подумала, дитя моє. Не знаю, чи буде толк, але ми поговоримо з Себастяном. Безперечно лише одне: треба йти звідси. Не можна і мріяти залишитися тут до весни, раз вони зовсім близько. Йдемо на світанку.

– Мамо, а якщо Себастян не захоче вивести нас з Д'хари?.. Куди ми в такому випадку підемо? Мати посміхнулася:

– Дитя моє, світ великий. Ми з тобою – всього лише дві непримітні жінки. Ми знову просто зникнемо. Я знаю, це нелегко, але ж ми з тобою разом. І побачимо нові місця, нові землі… Іди, веди сюди Себастяна, а я піду готувати вечерю. Нам треба гарненько поїсти.

Дженнсен квапливо поцілувала матір у щоку і припустила униз по стежці. Знову почався принишклий було дощ. Серед дерев було так темно, що дівчина ледве розрізняла стежку.

Дерева навколо здавалися їй д'харіанськими солдатами, широкоплечими, могутніми, страшними. Вона знала, що тепер, коли вона побачила поблизу мертвого солдата, її будуть переслідувати кошмари.

Себастян все ще сидів на уступі, чекаючи її. Коли Дженнсен підбігла до нього, він встав.

– Мама сказала, все в порядку. Ви можете спати в печері з худобою. Вона вже почала готувати рибу. Вона хоче з вами познайомитися.

Себастян був настільки втомлений, що не міг висловити жодної радості, але йому вдалося вичавити з себе подобу посмішки. Дженнсен схопила його за зап'ястя і потягнула за собою. Себастяна продовжувало трясти і лихоманити. Але руки у нього стали ще тепліше. Дженнсен знала, що саме так і проявляється лихоманка. Людина тремтить, хоча горить всередині вогнем. Але вона була впевнена, що скоро він прийде в себе – від їжі, трав і сну в теплі.

Не була вона впевнена в одному: чи погодиться він допомогти.