Текст книги "Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 38 страниц)

10

Дженнсен не хотіла повертатися в таверну, але було темно і холодно й не залишалося нічого іншого. Латея не побажала відповідати на питання, і Дженнсен втратила всяку присутність духу.

– Що будемо робити завтра? – Запитав Себастян.

– Завтра?

– Ну, ви все ще не проти, щоб я допоміг вам втекти з Д'хари, як просила ваша матінка?

Дженнсен й сама не знала, що робити. Обміркувавши слова Латеі, вона тепер була зовсім не впевнена, що необхідно втікати.

Вони рухалися по сухому снігу все далі і далі, і дівчина неуважно поглядала вгору, в темне нічне небо.

– Якби ми побували у Народному Палаці, у мене могли б з'явитися якісь ідеї, – сказала вона, розмірковуючи вголос. – А крім того, є надія, що та Алтея мені допоможе.

Звичайно, йти в Народний Палац було дуже і дуже небезпечно. Але ж куди б Дженнсен не втекла, чаклунські сили лорда Рала все одно будуть переслідувати її. Алтея ж, ймовірно, могла допомогти.

Хто знає, раптом вона якимось чином зуміє заховати Дженнсен від переслідувача, і та зможе почати нове життям?..

Схоже, що Себастян серйозно задумався над її словами, його подих клубочився на холодному вітрі.

– Значить, відправимося в Народний Палац. І знайдемо Алтею.

Він не пропонував аргументів проти цієї затії, не намагався відмовляти Дженнсен, і та відчула себе не дуже спокійно.

– Народний Палац – не просто саме серце Д'хари, це ще і будинок лорда Рала.

– Тоді він швидше за все і не очікує побачити вас там?

Очікує чи ні, але вони відправляться прямо в лігво ворога! Жоден хижак не упустить, коли в його лапи потрапляє здобич. Вони будуть беззахисними перед його вишкіреною пащею…

Дженнсен озирнулася на ледве помітну в темряві фігуру:

– Себастян, а що ви робите в Д'харі? Мені здається, це місце вам зовсім не подобається. Чому ви мандруєте по місцях, які вам не подобаються?

Вона побачила, як він посміхнувся під своїм капюшоном.

– Невже це так помітно?

Дженнсен знизала плечима:

– Я і раніше зустрічала мандрівників. Вони розповідали про місця, де побували, про те, що вдалося побачити. Про чудеса. Про красиві долини. Про види, від яких захоплює дух. Про приголомшуючі уяву міста… Ви ж не розповідаєте ні про те, де були, ні про те, що бачили.

– Ви хочете правду? – Запитав він, і обличчя його на цей раз було серйозним.

Дженнсен відвела очі. Їй раптово стало ніяково – суне ніс не в свою справу! Особливо, якщо врахувати, що сама багато чого не договорює…

– Прошу вибачення. Я не маю права ставити такі питання. Забудемо про це.

– Нічого страшного. – Він подивився на неї, криво посміхнувшись. – Я не думаю, що ви з тих, хто донесе на мене д'харіанським солдатам.

Сама думка про це була їй огидна.

– Ні, звичайно.

– Лорд Рал і його Д'харіанська імперія хочуть правити світом. Я намагаюся запобігти цьому. Я, як вже казав, з півдня. Мене послав наш проводир, імператор Стародавнього світу, Джеган Справедливий. Я – стратег імператора Джегана.

– Значить, ви людина з великою владою, – в подиві прошепотіла Дженнсен. – Людина високого рангу. – Її здивування швидко змінилося боязкістю. Вона з трепетом намагалася вгадати, наскільки важлива перед нею персона. І супутник піднімався в її уяві все вище і вище. – Як же мені тепер до вас звертатися?

– Себастян.

– Але ви – важлива людина. А я – ніхто.

– Е-е, ні, Дженнсен Даггет. Лорд Рал не став би полювати за ніким.

Дженнсен відчула дивне і несподіване почуття незручності. Вона не відчувала любові до Д'хари, але все ж їй було неприємно дізнатися, що Себастян тут для того, щоб принести шкоду її країні. Докори совісті збентежили її. Зрештою лорд Рал послав людей, які вбили її матір. Лорд Рал полює за Дженнсен, бажає їй смерті…

Але ж тільки лорд Рал хоче, щоб вона померла, а зовсім не люди її країни. Гори і ріки, широкі долини і дерева завжди давали їй притулок і їжу. Дженнсен ніколи ще не приходили в голову такі думки – що можна любити свою батьківщину, але ненавидіти тих, хто керує нею.

Тим не менше, якщо Джеган Справедливий переможе, вона, Дженнсен, буде вільна від переслідувачів. Якщо буде переможена Д'хара, то і лорд Рал буде переможений – і закінчиться правління злих людей. І можна, нарешті, жити своїм власним життям.

Дженнсен відчула себе жахливо безглуздо. Як відкрито Себастян говорить з нею!.. Їй стало соромно, що вона собі подібної відкритості не дозволяла, не пояснила, хто вона і чому лорд Рал веде на неї полювання. Звичайно, все вона й сама не знала, але одне ясно: Себастяну доведеться розділити її долю, якщо їх схоплять разом. Поки вона звикала до цієї думки, стало ясно й інше: чому Себастян готовий відправитися в Народний Палац, чому він не заперечує проти такої небезпечної експедиції. Будучи стратегом імператора Джеганя, Себастян, ймовірно, більше всього на світі мріє пробратися в лігво ворога…

– Ось ми й прийшли, – сказав Себастян.

Дженнсен підняла очі і побачила перед собою дощатий фасад таверни. Металевий кухоль, звисаючий зі скоби у них над головами, поскрипуючи, розгойдувалася на вітрі. У таверні співали і танцювали, і звуки веселощів рвалися назовні, у вкрите снігом нічне місто.

Коли вони увійшли в таверну, Себастян обійняв Дженнсен за плечі, захищаючи від цікавих очей, і повів до сходів у дальньому кутку. Здавалося, людей в залі стало більше, ніж він міг вмістити.

Не затримуючись, мандрівники швидко піднялися по сходах. На початку тьмяно освітленого коридору Себастян відкрив ключем двері праворуч. Увійшли всередину. Себастян тут же підкрутив гніт в масляній лампі, що стояла на маленькому столі. Поруч з лампою виявилися глечик і тазик, а біля столу – лавка. Трохи осторонь знаходилося високе ліжко, криво застелене темно-коричневою ковдрою.

Кімната була навіть краще будиночка, який довелося залишити, але Дженнсен вона не сподобалася. Одна стіна закрита брудним фарбованим полотном. Оштукатурені стіни в плямах і засиджені мухами. Оскільки кімната знаходилася на другому поверсі, єдиний шлях з неї проходив через таверну. Дженнсен був огидний сам запах у кімнаті – суміш тютюнового диму і сечі. Нічний горщик під ліжком не прибраний. Поки Дженнсен витягувала деякі речі з заплічного мішка і обполіскувати руки й обличчя, Себастян спустився вниз. До того часу, як дівчина закінчила вмиватися і зачісуватися, він повернувся, несучи дві миски з баранячим рагу, хліб і кухлі з елем. Їли при тремтячому світлі лампи, згорбившись над столиком і сидячи на короткій лаві зовсім близько один до одного.

На смак рагу виявилося зовсім не таким апетитним, яким виглядало. Дженнсен вибрала шматочки м'яса, але залишила безбарвні, несмачні, м'які овочі. З'їла вона і черствий хліб, вмочуючи його в соус. Ель дівчина віддала своєму супутнику, сама запиваючи їжу водою. Вона не звикла пити ель. За запахом він здавався їй схожим на масло від лампади. Себастяну ж він, судячи з усього, подобався.

Коли закінчили їсти, Дженнсен заходилася міряти кроками кімнату – немов прокладала стежку по дошках підлоги. Так зазвичай Бетті тупцювала в своєму загоні. Блакитні очі Себастяна слідували за нею від ліжка до завішеної полотном стіни і назад.

– Чому б вам не лягти і не поспати трохи? – Сказав він лагідно. – Я буду охороняти вас.

Дженнсен відчувала себе загнаною твариною. Вона подивилася, як він зробив великий ковток елю з кухля, і запитала:

– Що ж ми будемо робити завтра?

Причина була зовсім не в тому, що їй не подобалися таверна і кімната. Її мучили докори сумління. І вона не дала своєму супутнику часу відповісти.

– Себастян, я повинна розповісти вам, хто я така. Ви були зі мною чесні. Я не можу залишатися з вами і наражати на небезпеку вашу розвідку. Я нічого не знаю про ті важливі речі, які ви робите. Але перебувати поруч зі мною – величезний ризик. Ви і так вже допомогли мені більше, ніж я могла розраховувати, більше, ніж я наважилася б попросити.

– Дженнсен, я ризикую вже тим, що перебуваю тут, в країні мого ворога.

– Ви – людина високого рангу. Важливий чоловік. – Дженнсен потерла руки, намагаючись розігріти захололі пальці. – Якщо вас зловлять, коли ви будете зі мною… ну, я просто не винесу цього.

– Я ризикую вже тим, що перебуваю тут, – повторив Себастян.

Дженнсен його не слухала:

– Я не була чесна з вами… Ні, я не брехала, але не сказала того, що повинна була давним-давно сказати. Ви занадто значний чоловік, щоб ризикувати, навіть не знаючи, чому за мною женуться, чому стався той напад у нас в домі… – вона насилу проковтнула клубок у горлі, – і чому моя мати загинула.

Себастян нічого не відповів. Він просто дав їй час зібратися і розповісти все, що вона хотіла. З моменту зустрічі – коли він не став підходити близько, щоб не злякати її, – він завжди залишав їй простір, в якому вона відчувала себе в безпеці. І заслуговував набагато більшого, ніж вона могла дати йому взамін.

Нарешті Дженнсен перестала міряти кроками кімнату і подивилася зверху вниз, в його блакитні очі – такі ж, як у неї самої чи у її батька.

– Себастян, лорд Рал… покійний лорд Рал… Даркен Рал… Він мій батько.

Він вислухав цю звістку, зовні ніяк не проявивши свої почуття. Вона не могла здогадатися, про що він думає. Потім він пильно подивився на неї, так само спокійно, як в ті хвилини, коли вона розповідала йому про гори або про Бетті, і вона відчула себе в цілковитій безпеці.

– Моя мати працювала у Народному Палаці. Вона входила в штат палацової прислуги. Даркен Рал… він її помітив. Лорду дозволено мати ту жінку, яку він захоче.

– Дженнсен, не треба…

Вона заперечливо підняла руку, змушуючи його замовкнути, тому що поспішала висловитися, поки у неї вистачає сміливості. Вона завжди жила з матір'ю, і тепер моторошно боялася залишитися одна. Вона боялася, що він залишить її, тому їй треба було розповісти йому все.

– Мамі було чотирнадцять років. – Дженнсен почала розповідь, щосили намагаючись зберегти спокій. – Вона була ще надто молода і не розбиралася ні в житті, ні в людях. Ви бачили, яка вона красива. І в юному віці вона вже була гарна, вона дозріла раніше, ніж багато її ровесниць. У неї була прекрасна усмішка, і вона була повна невинної жаги до життя. Звичайно, це нерозумно, але в її віці і положенні, при повному незнанні життя, вважаю, все, що належить до світу знатних людей, здавалося їй прекрасним.

Себастян мовчав, і Дженнсен була вдячна йому за це мовчання.

– Її підготувала жінка з числа челяді, колишня наложниця Рала, старша її за віком. Маму викупали, причесали волосся, як у справжньої леді, і одягнули в прекрасне плаття. Коли її привели до нього, він вклонився і ніжно поцілував її руку, руку служниці. Він був у всіх сенсах такий гарний, що міг би присоромити прекрасні мармурові статуї. Вона пообідала з ним у величезному залі, вони їли екзотичну їжу, якої раніше їй не доводилося пробувати. Вони сиділи за довгим обіднім столом тільки вдвох, їй, вперше в її житті, прислужували раби. Він був чарівний. Він відпускав компліменти її красі і грації. Він наливав їй вина, сам лорд Рал. Коли вона нарешті залишилася з ним наодинці і зрозуміла, чому опинилася тут, вона була занадто переляканою, щоб чинити опір. Звичайно, навіть не підкорися вона йому безмовно, він би все одно зробив, що хотів. Даркен Рал був могутнім чарівником. Він легко міг бути і жорстоким, і чарівним. Він міг зачарувати будь-яку жінку без найменших труднощів. Втім, йому тільки варто було зажадати. Ті ж, хто пручався, піддавалися тортурам і гинули.

Себастян продовжував мовчати. Дженнсен перевела дух і продовжила:

– У мами ніколи не виникало і думки про опір. Незважаючи на всі тривоги, це життя в центрі такої пишноти і такої влади, ймовірно, здавалося їй чудовим. Потім воно перетворилася в жах, але мама переносила все мовчки. Це не було насильством в тому сенсі, що її взяли проти її волі, приставивши до горла ніж, але тим не менше це було злочином. Найжорстокішим злочином. – Дженнсен не дивилася в блакитні очі Себастяна. – Він ділив ложе з моєю матір'ю деякий час, а потім вона йому набридла, і він перейшов до інших жінок. У нього було стільки жінок, скільки хотілося. Навіть у такому юному віці моя мати чудово розуміла, що нічого для нього не означає. Вона знала: він просто бере, що бажає, на такий строк, на який бажає, і, коли вона йому набридне, він тут же забуде її. Вона поводилася, як служниця, налякана, що не знає життя, молода служниця, яка розуміє одне: не можна чинити опір чоловікові, для якого закон – власні бажання. – Тепер Дженнсен не наважувалася глянути на Себастяна. І тихим голосом закінчила історію: – Я була кінцем цього короткого епізоду в маминому житті і початком іншого, набагато більш важкого випробування.

Дженнсен ніколи ще нікому не розповідала цю моторошну, жахливу правду. Вона немов забруднилася в грязі. Її нудило. Але найбільше вона страждала від того, через що довелося пройти матері, від її загубленого молодого життя.

Мати ніколи не розповідала всю історію цілком, як тільки що зробила Дженнсен. Дочка з'єднувала обривки і образи все своє життя, поки в її свідомості не виникла повна картина. І дівчина не розказала Себастяну всіх деталей – справжнього розміру того жаху, який пережила мати через Даркена Рала, і про який ніколи не згадувала. А головним жахом було те, що Дженнсен, народившись, стала щоденним нагадуванням своїй матері про ті жахливі дні, про які та повністю ніколи не розповідала.

Коли Дженнсен глянула крізь власні сльози на Себастяна, той стояв зовсім поруч. Кінчиками пальців він торкнувся її щоки. Ніколи і ніхто ще з такою ніжністю не торкався її.

Дженнсен витерла сльози:

– Жінки і діти нічого не значили для нього. Лорд Рал знищував усіх нащадків, які не мали магічного дару. Оскільки він підкорив багатьох жінок, то і дітей від цих злучень було дуже багато. Його цікавило тільки одне, спадкоємець, єдина дитина, яка має дар.

– Річард Рал, – сказав Себастян.

– Річард Рал, – підтвердила вона. – Мій зведений брат.

Річард Рал, зведений брат, який переслідував її, як до того переслідував батько… Річард Рал, зведений брат, який послав кводи, щоб убити її… Річард Рал, зведений брат, який підіслав убивць, які згубили її матір…

Але чому? Вона не була загрозою Даркену і ще в меншій мірі – новому лорду Ралу. Це був могутній чарівник, який командував арміями, легіонами людей, які мали дар, і іншими незліченними прихильниками. А вона?.. Вона була самотньою дівчиною, яка мало кого знала і хотіла лише одного – мирно жити своїм життям. Навряд чи вона представляла загрозу для його трону…

Втім, подробиці її історії навряд чи когось здивують. Всі знають, що будь-який лорд Рал живе за своїми власними законами. Ніхто б не став сумніватися в оповіданні Дженнсен, але, з іншого боку, нікого б ця історія сильно і не зачепила. Від слухачів можна було б очікувати, що вони перемигнуться і підштовхнуть один одного ліктями: ось як живуть сильні світу цього, з яких Дім Ралів був наймогутнішим…

Раптово все життя Дженнсен звузилася до двох питань: чому її батько, чоловік, якого вона ніколи не знала, так пристрасно бажав вбити свою дочку? І чому його син, Річард, її зведений брат, а тепер лорд Рал, також націлений на те, щоб убити сестру?

Цьому не було ніякого пояснення.

Яку загрозу може вона представляти подібній силі?

Дженнсен перевірила ніж, що висів на поясі – з емблемою Будинку Рала, – впевнившись, що лезо вільно виходить з піхов. Замок видав приємне клацання, коли вона повернула ніж на місце. Потім Дженнсен взяла плащ, який лежав на ліжку, і накинула його на плечі.

Себастян провів рукою по своєму стриженому волоссі, спостерігаючи, як вона одягається.

– Що ви збираєтеся робити?

– Я скоро повернуся.

Він потягнувся за своєю зброєю і плащем:

– Добре. Я з вами.

– Ні, залиште мене, Себастян. Ви досить ризикували заради мене. Я маю намір піти одна. Повернуся, коли закінчу.

– Закінчите що?

Вона поспішила до дверей:

– Те, що повинна!

Себастян стояв у центрі кімнати, впершись руками в боки і явно сумніваючись, що її варто слухатися. Дженнсен швидко зачинила за собою двері і побігла по сходах, перестрибуючи через дві сходинки і бажаючи вискочити з таверни перш, ніж він передумає і піде за нею.

Юрба внизу веселилася, як і раніше. Не звертаючи уваги на граючих в азартні ігри, танцюючих і регочучих чоловіків, Дженнсен кинулася до виходу. Однак дійти до дверей не встигла: якийсь бородань обхопив її рукою за талію і потягнув у натовп. Тихий крик Дженнсен потонув у шумі і гаморі.

Вона притиснула ліву руку до пояса. Бородач кружляв її в танці, тримаючи за праву руку. Дженнсен спробувала дотягнутися рукою до капюшона, щоб відкрити свої руде волосся і налякати непроханого кавалера, але не могла звільнитися: він схопив її вже за обидві руки. Вона не могла ні відкрити волосся, ні витягнути ножа. І лише прискорено, з переляку, дихала.

Чоловік, пересміюючись зі своїми товаришами, кружляв її під музику і тримав міцно, щоб не упустити. Його очі були повні веселощів, а не загрози, але Дженнсен знала: причина тільки в тому, що вона поки що не опиралася. А як тільки він виявить, що дама танцює проти його волі, його поведінка явно зміниться.

Він зняв руку з талії Дженнсен і закрутив її, як дзигу. Зараз, коли кавалер стискав своїми мозолястими пальцями лише одну її руку, у Дженнсен з'явилася надія вирватися. Лівою рукою вона спробувала намацати ніж, але він був під плащем і до нього було не дотягнутися.

Натовп плескав в такт мелодії, веденої трубами і барабанами. Коли Дженнсен повернулася і зробила крок у бік, інший чоловік обхопив її за талію так сильно, що мало не вибив з неї дух. Він вихопив її руку у першого хлопця, і шанс відкинути капюшон був втрачений.

Вона виявилася дрейфуючою в морі чоловіків. Поруч миготіли кілька інших жінок, в основному дівчата-служниці. Одні танцювали з бажанням, інші підключалися до танців ненадовго і віддалялися зі спритністю водомірок. Дженнсен не розуміла, як вони проробляли цей трюк, їй загрожувало потонути серед бурхливих хвиль з передаючих її один одному кавалерів. Помітивши бічним зором двері, вона раптово вирвалася з рук чергового танцюриста. Він не очікував такого, і всі інші чоловіки почали сміятися, що той упустив свою даму. Хлопець сприйняв її опір з набагато більшою добродушністю, ніж вона собі уявляла. Деякі й зовсім вітали її з звільненням.

Як не дивно, чоловік, від якого вона вирвалася, не розлютився.

– Спасибі, моя прекрасна діва за витончений танець! – Він вклонився їй. – Це велика милість з вашого боку для такого незграбного нездари, як я. – Він посміхнувся й підморгнув їй, а потім разом з усіма знову взявся ляскати в такт музиці.

Дженнсен стояла приголомшена, усвідомивши, що ніякої небезпеки і не було. Ці люди просто розважалися і зовсім не бажали їй зла. Жоден не дозволив собі непристойного дотику і не сказав поганого слова. Вони лише сміялися да танцювали з нею. Тим не менше вона стрімко попрямувала до дверей.

Але перш ніж вона встигла вийти, чиїсь руки знову обхопили її за талію. На цей раз Дженнсен спробувала вирватися.

– Не знав, що ви любите танці!

Це був Себастян. Дженнсен відразу заспокоїлася і дозволила йому вивести себе з таверни.

За дверима стояла темна ніч, холодне повітря принесло полегшення. Дженнсен зробила глибокий вдих, щаслива від того, що не відчуває більше запахів елю, тютюну і пітних чоловічих тіл.

– Я ж сказала, що ви повинні надати мені можливість зробити це самій.

– Зробити що?

– Я збираюся до Латеї. Залишіться тут, Себастян. Будь ласка!

– Добре… Якщо скажете, чому не хочете, щоб я пішов з вами.

Вона підняла руку:

– Себастян, ви важлива людина, і я страшенно переживаю, що ви через мене в небезпеці. Це моя проблема, не ваша. Моє життя, вона… Я не знаю. У мене немає життя. А у вас – є. І я не хочу, щоб ви заплуталися в моїх складнощах. – Вона зробила пару кроків по твердому насту. – Просто почекайте тут.

Однак він засунув руки в кишені і рушив слідом:

– Дженнсен, я – доросла людина. Не треба вирішувати за мене, що мені треба, а що не слід робити, добре? – Вона, не відповівши, згорнула на безлюдну вулицю.

– Скажіть, навіщо ви йдете до Латеї?

Вона зупинилася на узбіччі, поряд з нежилим будинком, недалеко від повороту до дому Латеі.

– Себастян, багато років я рятуюся втечею. Моя мати провела кращу частину свого життя, тікаючи від Даркена Рала і ховаючи мене. Вона померла, рятуючись від його сина Річарда. Але ж це за мною гонився Даркен Рал, мене він хотів убити. А тепер за мною женеться Річард Рал, а я так і не знаю, чому… Мене вже нудить від усього цього. Моє життя – це суцільна втеча і суцільний страх. Це все, що я роблю. Це все, про що я думаю. У цьому все моє життя – втекти від людини, яка намагається вбити мене, випередити його на крок і залишитися жити.

Він не став з нею сперечатися.

– Так для чого ж ви йдете до чаклунки?

Дженнсен просунула руки під плащ, зціпила їх, щоб зігрітися. Вона невідривно дивилася вперед, на темну дорогу, що вела до будинку Латеї, приховану мереживним балдахіном з голих гілок. Гілки терлися одна об одну, скрипіли і видавали стогнучі звуки.

– Нещодавно я втекла навіть від Латеї. Я не знаю, чому лорд Рал полює за мною, а вона знає. Я побоялася наполягти, щоб вона розповіла мені. Я збиралася відправитися в Народний Палац та знайти її сестру, Алтею, сподіваючись, що якщо я смиренно встану біля її дверей, вона зглянеться і допоможе мені… А якщо вона не допоможе? А якщо вона вижене мене? Що тоді? Адже мені йти в Палац – небезпечніше вже нікуди. І заради чого? Заради хиткої надії, що хтось погодиться допомогти самотній дівчині, за якою ганяються сили всієї нації на чолі з виродком-вбивцею, сином чудовиська?.. Хіба ви не розумієте? Якщо я перестану приймати «ні» в якості відповіді і зможу наполягти, щоб Латея розповіла мені хоч щось, тоді, можливо, і не доведеться здійснювати небезпечний похід в серце Д'хари. Тоді я зможу покинути країну. Тоді, вперше в житті, я стану вільною. Але я мало не втратила цей шанс, тому що і Латею я теж боялася. Загалом…. мені до смерті набридло боятися.

Себастян стояв, роздумуючи, який вибір буде краще.

– Давайте просто підемо геть. Дозвольте мені вивести вас із Д'хари, якщо ви дійсно цього хочете…

– Ні… Ні, поки я не з'ясую, чому лорд Рал хоче вбити мене.

– Дженнсен, яка, по суті, різниця…

– Ні! – Її кулаки стиснулися. – Ні, поки я не з'ясую, чому довелося загинути моїй матері.

Вона відчувала, як гіркі сльози скочуються по її щоках, як застигають на холоді. Нарешті, Себастян кивнув.

– Я розумію. Ходімо до Латеї. Я допоможу вам отримати у неї відповідь. Можливо, потім ви погодитеся піти з Д'хари, туди, де будете в безпеці.

Вона витерла сльози:

– Спасибі вам, Себастян. Але ж ви повинні зробити тут якусь справу, правда? Я не можу більше відволікати вас на мої проблеми. Це – моя турбота. Живіть своїм життям. Він посміхнувся:

– Духовний вождь нашого народу, брат Нарев, говорить, що найважливіша справа в житті – допомагати тим, хто потребує допомоги.

Ця фраза підняла настрій Дженнсен, хоча їй вже здавалося, що її нічого не може підбадьорити.

– Схоже, він – чудова людина.

– Це точно.

– Але ви перебуваєте на службі у свого вождя, Джегана Справедливого, так адже?

– Брат Нарев є близьким другом і пастирем імператора Джегана. Обидва вважали б, що я повинен допомогти вам, я в цьому впевнений. Зрештою, лорд Рал – і наш ворог теж. Лорд Рал приніс нещастя багатьом людям. Вони обидва, брат Нарев і імператор Джеган, наполягли б на тому, щоб я допоміг вам. Насправді.

Дженнсен задихнулася від щастя і нічого більше не сказала. Вона дозволила Себастяну обхопити себе за талію. Крокуючи з ним в тиші ночі, вона прислухалася до м'якого звуку кроків і скрипу сухого снігу у них під ногами.

Латея повинна допомогти. Дженнсен постарається, щоб вона допомогла.