Текст книги "Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 38 страниц)

25

Сидячи в підстрибуючому возі, Дженнсен спостерігала, як наближається знайоме величезне плато. Ранкове сонце освітлювало кам'яні стіни Народного Палацу, і вони відливали теплими пастельними тонами. Хоча вітер стих, ранкове повітря все ще було пронизливо-холодним. Після смердючих боліт плоска суха пахнуча каменем рівнина здавалася батьківською хатою.

Але Дженнсен кінчиками пальців потирала лоб, намагаючись послабити тупий біль, пульсуючий в скронях. Том їхав всю ніч, а вона спала в теплі ковдр, але, здається, спала погано і недостатньо довго.

– Шкода, що лорда Рала тут немає.

Вражена, Дженнсен відволіклася від своїх думок і широко розкрила очі.

– Що?

– Лорд Рал там. – Її супутник вказав направо, на південь. – Шкода, що його тут немає, щоб допомогти вам.

Він знову махнув рукою на південь, у напрямку до Старого світу.

Якось мати розповідала Дженнсен про узи, що з'єднують д'харіанців з лордом Ралом. За допомогою давньої і таємної магії д'харіанці якимось чином могли відчувати, де знаходиться лорд Рал. Хоча сила зв'язку у д'харіанців розрізнялася, кожен з них в тій чи іншій мірі володів нею.

Що отримував від такого зв'язку лорд Рал, Дженнсен не знала. Вона вважала, що це ще один спосіб керувати людьми. Їм з матір'ю, проте, це не допомогло уникнути лещат Даркена Рала.

З розповідей матері Дженнсен усвідомлювала цей зв'язок, але сама нічого в такому роді не відчувала. Може бути, це малося у неї в занадто малій мірі. Мати казала, що ця здатність не має нічого спільного з шануванням лорда Рала, що це – в чистому вигляді магічний зв'язок, і він підпорядковується зовсім не почуттю відданості по відношенню до цієї людини. Дженнсен пам'ятала випадки, коли мати, бувало, завмирала в отворі дверей або біля вікна, або взагалі в лісі, уважно прислухаючись до чогось. Дженнсен знала, що в цей час мати вловлює узи, що зв'язували її з Даркеном Ралом, визначаючи, де він і наскільки близько. Було тільки прикро, що це відчуття нічого не підказувало про тих чудовиськ, яких батько посилав по сліду своєї дочки.

Будучи д'харіанцем, Том не вважав зв'язок з лордом Ралом чимось надприродним і тільки що дав Дженнсен дуже корисну інформацію: лорда Рала немає в Палаці. Ця новина зміцнила її надії. На одну перешкоду ставало менше. Напевно, лорд Рал знаходиться в Старому світі, воює з людьми, що живуть там. Себастян же розповідав їй…

– Так, – нарешті озвалася вона, – шкода…

Ринкова площа вже була повна народу. Стовпи пилу піднімалися над зібраним тут натовпом і над ведучою на південь дорогою. Дженнсен задумалася, чи тут вже ковбасниця Ірма. Дженнсен нудьгувала по Бетті. Вона так хотіла побачити скажено метляючий при вигляді подруги хвостик кози, почути її повне захвату бекання!..

Може, Ірма прийде на старе місце?.. Але Дженнсен знову доведеться залишити Бетті, щоб пройти в Палац. І буде довгий підйом по сходах, а потім вона повинна знайти, де тримають Себастяна…

Поки візок трясло по твердому грунту Азерітських рівнин, Дженнсен невідривно дивилася на пустельну дорогу, яка, звиваючись, огинала плато збоку.

– Їдьте по цій дорозі, – сказала вона.

– Що? – Не зрозумів Том.

– Їдьте по дорозі, що веде до Палацу.

– Ви впевнені, Дженнсен? Не думаю, що це мудре рішення. Вона тільки для офіційних протоколів.

– Їдьте по цій дорозі!

Він стьобнув коней і звернув убік від ринку, до вказаної Дженсен дороги. Бічним зором Дженнсен бачила, як він кидає погляди на свою загадкову пасажирку.

Солдати, що стояли біля початку плато, мовчки спостерігали за наближенням возу. Коли вони виявилися зовсім поряд, Дженнсен витягла свій ніж.

– Не зупиняйтеся, – сказала вона Томові. Він здивовано озирнувся:

– Що? У них, знаєте, є луки. Дженнсен не відриваючись, дивилася вперед.

– Просто продовжуйте їхати.

Коли вони досягли солдатів, Дженнсен вийняла ніж, взяла його за лезо і витягнула руку, привертаючи увагу охоронців. І продовжувала дивитися на дорогу попереду, всім своїм виглядом показуючи, що її не варто відволікати на розмови.

Кілька людей дивились на руків'я, прикрашене орнаментованою буквою «Р», що спалахувало у них перед очима. Ніхто не ворухнувся, щоб зупинити візок. Ніхто не збирався натягувати тятиву. Том тихенько свиснув. Віз, гуркочучи, минув охорону і покотився далі.

Роблячи повороти, дорога плавно піднімалася по плато. У деяких місцях вона була достатньо широкою, але часом звужувалася, і доводилося їхати мимо запаморочливої прірви. З кожним крутим поворотом відкривався новий вид на розстелені далеко внизу Азерітські рівнини. Вдалині вони замикалися горами, що ховалися в блакитно-сизому серпанку.

Коли візок під'їхав до мосту, довелося все ж таки зупинитися: міст виявився піднятий. Віра Дженнсен в себе і в свій план згасла, коли вона зрозуміла, що швидше за все саме це, а зовсім не сміливий блеф, було причиною того, що солдати внизу безперешкодно пропустили їх. Вони знали, що гостя не подолає прірву, поки варта не опустить міст. Вони знали, що вона не зможе проникнути в Палац незваною, і в той же час не наважилися перешкоджати жінці, у якої було те, що дуже схоже на офіційний пропуск, отриманий, може бути, від самого лорда Рала. Більше того, Дженнсен тепер зрозуміла, що таким чином солдати ізолювали людей, які, на їхню думку, могли вторгнутися в Палац, в такому місці, звідки не можна ні втекти, ні отримати підкріплення. Будь-який ворожий шпигун буде зупинений тут.

Не дивно, що Том не хотів їхати по цій дорозі.

Їх коні, розігріті підйомом в гору, нетерпляче трясли головами. Один із солдатів вийшов вперед і взяв коней за вуздечку, втихомирюючи їх. Інші солдати підійшли до воза збоку.

– Добрий день, сержант, – гукнув Том.

Солдат, до якого він звернувся, уважно оглянув візок. Виявивши, що він майже порожній, сержант глянув на їздців.

– Добрий день.

Дженнсен знала, що зараз не час для боязкості. Якщо вона зазнає поразки, все буде втрачено. І не тільки для Себастяна – сама вона, швидше за все, теж приєднається до нього. Ні в якому разі не можна втрачати самовладання!..

Коли сержант підійшов, вона нахилилася до нього, тримаючи ніж так, щоб він бачив рукоять. Немов показувала королівський пропуск…

– Опустіть міст! – Сказала вона перш, ніж він відкрив рот.

Сержант оглянув рукоять ножа і зустрівся очима з її наполегливим поглядом:

– У якій ви справі?

Себастян пояснював їй, як треба блефувати. Вона знала, що це треба зробити природно. І тепер мала твердий намір як врятувати його, так і сама вибратися звідси живою. І хоча серце її шалено калатало, вона зробила суворе, але не напружене обличчя.

– У справі лорда Рала. Опустіть міст!

Їй здалося, що сержант дещо сторопів від її тону. Потім він ще більш насторожився, риси його обличчя напружилися.

– Мені потрібно трохи більше, ніж це, пані. – Він не збирався здавати свої позиції.

Дженнсен крутила ніж у руках, повертаючи між пальцями туди і назад. Полірований метал блищав. Потім вона різко засунула орнаментовану букву «Р» під ніс сержанту і демонстративно відкинула капюшон плаща, відкриваючи сонцю і очам солдатів копицю рудого волосся. За поглядами охоронців було видно, що її натяки цілком зрозумілі.

– Я знаю, що ви на службі, – сказала Дженнсен з вражаючим спокоєм, – але і я на службі. Я виконую завдання лорда Рала. Я впевнена, що ви зможете зрозуміти, як буде незадоволений лорд Рал, якщо я стану обговорювати своє завдання зі всіма, хто мене про нього запитає. Тому я не має наміру цього робити, але можу сказати вам, що мене б тут не було, якби не справа надзвичайної важливості. Сержант, ви змушуєте мене витрачати дорогоцінний час. Швидше опускайте міст!

– А як все-таки ваше ім'я, пані? Дженнсен нахилилася так, щоб її похмуре обличчя виявилося прямо перед сержантом.

– До тих пір поки ви не опустите міст, сержант, я залишуся у вашій пам'яті як пані Неприємність, послана самим лордом Ралом.

Сержант, за спиною якого знаходилося підкріплення з декількох дюжин людей зі списами, арбалетами, мечами і сокирами, не здригнувся. Він подивився на Тома:

– А ти яке маєш до цього відношення? Том знизав плечима:

– Я просто веду візок… На вашому місці, сержант, б я не став чинити перешкод цій жінці.

– Ось як?

– Так, саме так, – переконано сказав Том.

Сержант довго, важким поглядом, дивився Тому в очі. Нарешті знову подивився на Дженнсен, обернувся і став крутити рукою, даючи стражникові знак опустити міст.

Дженнсен показала ножем у бік Палацу:

– Як мені знайти місце, де утримують ув'язнених?

Коли механізм з мірним стуком почав працювати, а міст – опускатися, стражник обернувся до Дженнсен.

– Ви можете запитати в охорони нагорі. Вони направлять вас куди треба, пані.

– Спасибі, – сказала Дженнсен, показуючи, що розмова закінчена, випрямляючи спину і дивлячись прямо перед собою.

Як тільки міст з глухим стуком опустився, сержант подав їм сигнал рухатися. Том кивнув на знак подяки і стьобнув коней віжками.

Дженнсен треба було грати роль протягом всього шляху. Вона раптом виявила, що гра її живиться по-справжньому сильною злістю.

Вона, однак, стривожилася, коли Том теж взяв участь у цьому блефі. Їй не хотілося користуватися такою його допомогою.

– Ви хочете побачити ув'язнених? – Спитав Том. Вона згадала, що ніколи не говорила йому, навіщо хоче повернутися у Палац.

– Так. Вони помилково взяли одну людину під варту. Я вирішила подбати про те, щоб її звільнили.

Як тільки вони переправилися через міст, Том стьобнув коней віжками.

– Попросіть капітана Лернера, – сказав він нарешті.

Дженнсен глянула на нього, здивована:

– Це ваш друг?

Те, злегка підкидаючи віжки, загорнув повозку за поворот.

– Не знаю, чи можу я назвати його своїм другом. Пару раз я мав з ним справу.

– Вино?

Том посміхнувся:

– Ні. Інші справи.

Він явно не хотів говорити про ці «інші справи».

Поки вони піднімалися по плато, Дженнсен дивилася на розкинуті внизу Азерітські рівнини і на далекі гори. Десь там, за цими рівнинами, за цими горами, лежала свобода.

Нагорі дорога вперлася в величезні ворота в масивній зовнішній стіні Палацу. Стражники перед воротами жестами наказали їм проїздити, а потім взялися свистіти у свистки, попереджаючи інших, невидимих звідси стражників за стіною. Дженнсен зрозуміла, що про їх прибуття вже повідомлено.

Вона мало не задихнулася від подиву, коли вони перетнули короткий тунель в масивній зовнішній стіні. Перед ними розстелився величезний простір. Галявини і живоплоти обрамляли звивисту дорогу, яка піднімалася до пагорба зі сходами. До пагорба було не менше півмилі. Тут і там знаходилися групи солдатів в міцних шкіряних обладунках і металевих кольчугах, поверх яких були надіті вовняні мундири. Багато солдатів вишикувалися вздовж дороги, тримаючи списи абсолютно однаковим чином. Ніхто з цих людей не тинявся без діла. І вони анітрохи не були здивовані, побачивши візок, що піднімався по дорозі.

Для Тома, схоже, все навколо було не в новинку. Дженнсен намагалася робити вигляд, що її теж не вражає навколишній величний вигляд.

Перед сходами їх чекала група стражників близько сотні людей. Тому направив візок в кишеню, яку утворили стражники, загородивши частину дороги. Дженнсен побачила трьох чоловік, які стояли на сходах, спостерігаючи за солдатами. У двох були накидки срібного кольору. Між ними, сходинкою вище, стояв чоловік, одягнений в біле; руки його були розставлені в різні боки, і видно було рукави, облямовані золотою, виблискуючою на сонці стрічкою.

Том зупинив воза, а один із солдатів взяв коней за вуздечку. Перш ніж Том почав злазити, Дженнсен поклала руку йому на плече:

– Ви далі не підете.

– Але…

– Ви зробили достатньо. Далі я впораюся сама.

Погляд блакитних очей оцінююче пробіг по охоронцям, вартуючим навколо воза. Схоже, він не хотів поступатися їй.

– Не думаю, що буде гірше, якщо я піду з вами.

– Я б воліла, щоб ви повернулися до своїх братів.

Він глянув на її руку на своєму плечі, потім подивився їй в очі.

– Ну, якщо ти дійсно цього хочеш, – сказав він майже пошепки. – Чи побачу я тебе знову?

Це прозвучало не стільки питанням, скільки проханням. Після всього, що він для Дженнсен зробив, вона не могла відмовити йому в такій простій речі.

– Коли я звільню мого друга, нам знадобиться купити коней. Я прийду до твого місця на ринку.

– Обіцяєш?

– Я повинна заплатити тобі за послуги, пам'ятаєш? – Зовсім тихо сказала вона.

На його обличчі з'явилася знайома крива посмішка.

– Я ніколи не зустрічав нікого, схожого на тебе, Дженнсен. Я… – Він глянув на солдатів, згадав, де вони знаходяться, і прокашлявся: – Я вдячний вам за те, що ви дозволили мені зіграти цю невелику роль, пані. Сподіваюся на ваше слово і у всьому іншому.

Дженнсен гаряче сподівалася, що по її квапливій посмішці він зрозуміє, наскільки вона вдячна йому за допомогу, оскільки здогадувалася, що може і не виконати обіцянку побачитися з ним.

Могутньою рукою він обхопив її і сказав тихо й урочисто:

– Сталь проти сталі, щоб він зміг скористатися магією проти магії.

Дженнсен не зрозуміла, що він має на увазі, але, дивлячись в очі, які напружено дивилися на неї, відповіла впевненим кивком.

Вона не хотіла, щоб солдати помітили в її поведінці якусь слабкість, тому відразу злізла з воза і зупинилася перед людиною, який видалася їй головною. Вона дозволила йому мигцем поглянути на ніж і вклала лезо в піхви.

– Мені потрібно бачити людину, яка відповідає за утримання у вас ув'язнених. Якщо пам'ять мені не зраджує, його звуть капітан Лернер.

Людина насупила брови:

– Ви хочете бачити капітана тюремної охорони?

Дженнсен не знала звання цієї людини. Вона мало розбиралася у військових справах, знаючи одне: солдати, на зразок цих, завжди намагалися вбити її. Ця людина могла бути і генералом, і капралом. По одягу чоловіка та його поведінці вона зробила висновок, що його звання явно вище капрала. Але вона боялася помилитися і вирішила, що буде безпечніше проігнорувати питання взагалі.

Вона відповіла різким помахом руки:

– У мене немає цілого дня в запасі. Мені, звичайно, буде потрібен ескорт. Кілька людей буде цілком достатньо.

Піднімаючись сходами, вона обернулася і побачила, що Том підморгує їй. Це вселило в неї бадьорість. Солдати розійшлися в сторони, щоб пропустити від'їжджаючий віз, і Том стьобнув коней віжками. Дженнсен було боляче дивитися, як він їде – його присутність заспокоювала. Він відволікав Дженсен від страхаючих її думок.

– Ви, – сказала вона, вказуючи на людину в білому одязі, – відведете мене туди, де тримають ув'язнених.

Ця людина, лисина якої просвічувала крізь рідіюче сиве волосся, підняла вгору палець, відсилаючи більшу частину снуючих навколо солдатів назад, на свої пости. Офіцер загадкового для неї звання і дюжина солдатів залишилися за нею.

– Можу я поглянути на ніж? – Ввічливо запитав чоловік у білому одязі.

Дженнсен підозрювала, що людина, що має право відсилати охоронців, повинна бути важливою персоною. Важливі персони в Палаці лорда Рала повинні мати дар. А якщо він справді належить до обдарованих, то він тут же виявить, що вона – дірка в світі.

Дженнсен також прийшло в голову, що зараз невдалий час для того, щоб викласти все начистоту. І ще більш невдалий час для того, щоб рвонутися до воріт. Їй залишалося сподіватися, що він – чиновник з Палацу і не наділений даром.

Багато солдатів все ще спостерігали за нею. Дженнсен недбало вийняла ніж з піхов і протягнула ніж з таким лицем, що всім стало ясно: невідома гостя втрачає терпіння. Вона тримала ножа перед очима людини в білому так, щоб він міг бачити орнаментовану букву «Р» на рукояті.

Він якийсь час дивився, скосивши очі, на зброю, потім знову звернув свою увагу на Дженнсен.

– Це що, справжній?

– Ні, – огризнулася Дженнсен. – Я сама відлила його, сидячи біля багаття минулої ночі. Ви збираєтеся відвести мене туди, де тримають ув'язнених, чи ні?

Людина граціозно простягнув руку:

– Якщо ви підете за мною, пані.

26

Чиновник в білому піднімався вгору по щаблях, а з його боків крокували дві людини в срібних шатах. Дженнсен трималася позаду цих людей, на відстані, яку вона вважала безпечною. Людина в білому помітила, що вона відстає, і уповільнив крок, щоб дати їй можливість наздогнати їх. Вона, у свою чергу, збавила крок, дотримуючись колишньої дистанції. Людина в білому нервово озирнулася і пішов ще повільніше. Дженнсен знову зменшила крок. Процесія зробилася зовсім повільною.

Коли вони досягли наступного прольоту широких мармурових сходів, людина в білому знову озирнулася. Дженнсен нетерпляче махнула йому рукою. Він, нарешті, зрозумів, що гостя не має наміру йти поруч, а хоче, щоб він очолив процесію. І він прискорив кроки, дозволяючи їй зберегти необхідну дистанцію.

Офіцер невідомого звання і дюжина солдатів слідували за нею, намагаючись дотримуватися таку ж дистанцію, яку вона зберігала з ідучим попереду. Всім чоловікам було нелегко. Цього Дженнсен і добивалася: як і її руде волосся, неухильне дотримання дистанції не давало їм заспокоїтися.

Пологі мармурові сходи переривалися широкими площадками, і тут ноги відпочивали перед новим сходженням. Нагорі сходів, за потужними колонами, виднілися високі, прикрашені рельєфом двері. Весь фасад Палацу, що підносився над ними, являв собою один з найвеличніших видів, які доводилося зустрічати Дженнсен, але її свідомість зараз було зосереджено зовсім не на складній архітектурі входу в будівлю. Вона думала про те, що знаходилося всередині.

Вони минули тінь від піднесених колон і швидко увійшли в якісь двері. Солдати все ще шлейфом тягнулися за Дженнсен; їх зброю на ходу побрязкувала; звук кроків по полірованій мармуровій підлозі луною віддавався від стін.

Незабаром процесія привернула увагу мешканців Палацу. Ідучі у своїх справах, розмовляючі один з одним, прогулюючись по коридорах, – вони оберталися в сторону чиновників в білому і срібному, солдатів і жінки з рудим волоссям. По її одежі було видно, що вона тільки що з дороги. Дженнсен свого одягу не соромилася: її вид додавав відчуття терміновості і таємничості. А реакція роззяв мимоволі заражала тими ж почуттями і ескорт.

Людина в білому пошепталася з двома своїми супутниками, вони кивнули і зникли за найближчим рогом. Охорона слідувала за Дженнсен на колишній відстані.

Процесія запетляла по лабіринту з невеликих коридорів. Підійшла до вузьких спіральних сходів, піднялася по них, пройшла по якихось пустельних залах, по напівтемних коридорах, кілька разів спустилися по найрізноманітнішого виду сходах… Зрештою Дженнсен втратила всяку орієнтацію. Однак, оскільки сходи були похмурими і запорошеними, а коридори пропахли цвіллю, вона вирішила, що людина в білому веде її по Палацу найкоротшим шляхом.

Це обнадіювало, бо означало, що її сприймають всерйоз. Це допомагало їй. Вона весь час повторювала собі, що є важливою людиною, особистим представником самого лорда Рала, і не дасть нікому завадити їй. Всі вони тут тільки для того, щоб допомогти їй. Це – їхня робота, їхній обов'язок…

Запам'ятати всі повороти і спуски, які вони здійснили, було абсолютно безнадійно, і вона вирішила зосередитися на тому, що їй належало зіграти.

В першу чергу вона нагадала собі, що для неї не повинно мати значення, в якому стані знаходиться Себастян. Треба проявити стриманість – не розплакатися і не кинутися йому на груди, – інакше їм обом буде тільки гірше. Вона сподівалася, що, побачивши його, не забуде про це.

Людина в білому повернула на чергові, кам'яні, вузькі, як колодязь, сходи.

З-під відколотої фарби на металевих поручнях проступала іржа. Незручні круті прольоти спіраллю спускалися вниз і, нарешті, вийшли в коридор, освітлений тріпотливим світлом стоячих на підлозі факелів.

Двоє вже у знайомому срібному одязі очікували їх біля підніжжя сходів. Сизий дим висів під низькими кроквами, пахло смердючою палаючою смолою. Дженнсен помітила, що її подих в холодному повітрі перетворюється в пару. Вона фізично відчула, як глибоко вони опинилися під Народним Палацом. У неї майнуло знайоме неприємне відчуття темної болотної води над головою.

Уздовж похмурого кам'яного коридору тяглися двері, розташовані на однаковій відстані одна від одної. У деяких дверях, здається, виднілися пальці, які вчепилися в краї маленьких грат.

Звідкись здалеку доносився сухий кашель, що відбивався від стін луною. Схоже, що людей сюди посилали не в покарання, а з метою убити.

Перед одними з залізних дверей стояв чоловік могутньої статури, розставивши ноги, руки за спиною, підборіддя задерте. Він так холодно глянув на Дженнсен, що вона злякалася. Їй захотілося втекти звідси. Чому вона вирішила, що зможе здійснити задумане? Зрештою, хто вона така? Та ніхто, що б там не говорила Алтея!.. Ех, самій би так вірити в свої здібності, як вірила Алтея…

Дивлячись Дженнсен в очі, людина в білому сказав:

– Капітан Лернер. Як ви і просили. – Він повернувся до громили і простягнув руку в бік Дженнсен. – Особистий представник лорда Рала. Так вона говорить.

Капітан похмуро посміхнувся йому.

– Спасибі вам, – сказала Дженнсен людям, які супроводжували її. – Це все.

Людина в білому відкрила рот, але, зустрівшись з нею очима, воліла просто кивнути. І повів двох помічників у срібному одязі і дюжину солдат геть.

– Я шукаю людину, яка, як я чула, потрапив у в'язницю, – сказала Дженнсен капітану Лернер.

– Навіщо?

– Хтось все переплутав. Цю людину взяли помилково.

– Хто сказав, що це – помилка?

Дженнсен вийняла ніж з піхов і, тримаючи за лезо, безпристрасно показала капітану руків'я:

– Я кажу.

Холодні, як сталь, очі вдивився в орнамент на рукояті.

Капітан продовжував стояти в розслабленій позі, загороджуючи собою металеві двері. Дженнсен підкинула ніж, спритно спіймала його за руків'я і одним рухом вклала в піхви.

– Свого часу я теж носив такий, – сказав капітан, кивнувши на ніж. – Кілька років тому.

– Але більше не носите? – Дженнсен натиснула на ніж, і замок піхов клацнув.

Тут же відгукнулося з темряви луна.

Капітан знизав плечима:

– Коли тобі весь час доводиться ризикувати своїм життям заради лорда Рала, це вимотує.

Дженнсен злякалася, що він запитає що-небудь про лорда Рала, і вирішила присікти цю можливість.

– Значить, ви служили ще Даркену Ралу. Тоді мій час ще не настав. Напевно знати його – велика честь.

– Ти явно не знала цієї людини.

Дженнсен злякалася, що не пройшла перше випробування. Вона вважала, що всі, хто служить тут, повинні бути вірними прихильниками лорда. Вона була впевнена, що, вирішивши так, не помилишся. Виявляється, помилишся…

Капітан Лернер відвернувся убік і сплюнув. Тепер він дивився на неї з викликом.

– Даркен Рал був збочений виродок. Я завжди хотів засунути його ніж йому ж між ребер.

Незважаючи на переляк, Дженнсен вдалося зберегти холодну вираз обличчя.

– Так чому ж не зробили цього?

– Коли весь світ божеволіє, бути нормальним не вигідно. Зрештою, я сказав їм, що став занадто старий, і почав працювати тут. І знайшовся кращий за мене, який врешті-решт таки послав Даркена Рала до Володаря.

Дженнсен була приголомшена таким несподіваним проявом почуттів. Вона не знала, чи дійсно ця людина ненавиділа Даркена Рала, чи це тільки слова, щоб проявити свою відданість новому лорду Ралу, Річарду, який убив свого батька і захопив владу. Вона спробувала зберегти спокій:

– Ну, Том казав, що ви – зовсім не тупий. Схоже, він знає, про що говорить.

Капітан засміявся природним, глибоким, розкотистим сміхом, який був настільки несподіваним для людини з такою похмурою зовнішністю, що Дженнсен і сама мимоволі посміхнулася.

– Вже Том той знає! – Він ударив себе кулаком у груди, віддаючи честь.

Обличчя його зм'якло, з'явилася доброзичлива усмішка.

«Знову Том допоміг мені», – подумала Дженнсен. І теж притиснула кулак до серця. Схоже, так і треба було зробити.

– Я – Дженнсен.

– Дуже радий, Дженнсен! – Капітан зітхнув. – Можливо, знай я нового лорда Рала так само, як ти, я все ще служив би разом з тобою. Але до того часу я вже кинув службу і перейшов сюди. Новий лорд Рал все змінив, всі правила, він весь світ перевернув догори дном.

Дженнсен розуміла, що ступає на хиткий грунт. Вона не знала, що мала на увазі ця людина, і боялася ляпнути щось не те. Вона просто кивнула і поспішила пояснити причину своєї появи тут.

– Я розумію, чому Том порадив мені зустрітися саме з вами.

– У чому ж справа, Дженнсен?

Дженнсен глибоко зітхнула. Вона обдумувала майбутнє і була готова приступити до справи.

– Знаєте, ті, хто служить лорду Ралу, не завжди можуть дозволити собі розповісти про те, що ми робимо і хто ми такі.

Капітан Лернер кивнув головою:

– Звичайно.

Дженнсен склала руки на грудях, немов хотіла приглушити биття серця. Вона вгадала вірно.

– Зі мною працює одна людина. Я дізналася, що він потрапив до в'язниці. Мене це аніскільки не дивує. Хлопець виділяється з натовпу, але для наших справ це часто просто необхідно. Характер його місії був такий, що йому довелося з'явитися в Палаці озброєним, і це викликало підозру у охоронців. Раніше він тут не бував, тому не знав, кому можна довіряти. А головне, ми займаємося зрадниками.

Капітан спохмурнів, потираючи щелепу:

– Зрадниками? У Палаці?

– У нас немає повної впевненості, але, схоже, що сюди вліз противник, якого ми і намагаємося відшукати. Тому хлопець не міг нікому тут довіритися. Якби чужі вуха почули, хто він насправді, виникла б небезпека для багатьох з нас. Я сумніваюся, що він назвав своє справжнє ім'я, хоча міг – Себастян. Знаючи, в якій ми небезпеці, він розуміє, що, чим менше скаже, тим менше ризику буде для решти членів нашої команди.

Капітан уважно слухав і, схоже, був поглинений історією.

– Жоден в'язень не назвався таким ім'ям. – Він знову насупився. – Як виглядає твій хлопець?

– На кілька років старший за мене. Блакитні очі. Коротке сиве волосся.

– Є такий.

– Тобто інформація виявилася вірною? Він у вас? – Дженнсен хотілося струснути цю людину, хотілося запитати, чи не заподіяли чи вони Себастяну страждання, хотілося кричати, щоб його негайно випустили…

– Так, він у нас. Якщо ти говориш саме про ту людину… У всякому разі, він підходить під твій опис.

– Добре. Мені треба, щоб його випустили. У мене термінова справа, і я не можу дозволити собі ніякої затримки. Нам необхідно відразу забратися звідси, поки слід ще не охолов. І буде краще, якщо з його звільнення не влаштують спектаклю. Нам треба вислизнути непомітно, щоб було якомога менше контактів з солдатами. Можливо, вороги прониклишли в саму варту.

Капітан Лернер схрестив руки на грудях і, зітхнувши, нахилився до неї, як старший брат до молодшої сестри:

– Дженнсен, ти впевнена, що це один з ваших людей?

Дженнсен боялася переграти свою роль:

– Його вибрали для цього завдання спеціально. Дивлячись на нього, ніколи не скажеш, що він один з наших людей. Себастян вміє так підійти до ворога, що у них не виникає ніяких підозр.

– Але ти впевнена, що знаєш, що у нього на серці? Ти впевнена, що він не збирається завдати шкоди лорду Ралу?

– Себастян один з наших – в цьому я впевнена. Але я не впевнена, що людина, яку ви затримали, це мій Себастян. Я повинна подивитися на нього. Якщо це Себастян, я повинна дати йому прочухана і нове завдання.

– Добре! – Капітан Лернер рішуче кивнув головою. – Якщо це той чоловік, я, принаймні, взнаю його ім'я. – Він повернувся до залізних дверей і засунув руку в кишеню, за ключами. – Якщо це він, йому пощастило… Ти прийшла перш, ніж одна з цих дамочок в червоному встигла поставити йому питоси. З нього б вичавили не лише ім'я. Так що він і сам вберігся, і тебе вберіг від неприємностей.

Дженнсен охопила бурхлива радість – Морд-Сіт не встигли замучити Себастяна тортурами.

– Коли займаєшся справами лорда Рала, тримаєш рот на замку, – сказала вона. – Себастян знає ціну мовчання.

Капітан хмикнув, погоджуючись, і повернув ключ. Гулко клацнув засув.

– Заради нинішнього лорда Рала я готовий тримати рот на замку, навіть якщо всі Морд-Сіт почнуть задавати питання… Втім, ти краще за мене знаєш лорда Рала, так що немає необхідності пояснювати це.

Дженнсен не дуже зрозуміла, але нічого не запитала. Капітан штовхнув двері, і вони повільно відчинилися, відкриваючи довгий коридор, освітлений декількома свічками. З кожного його боку знаходилися двері з маленькими загратованими віконцями. Вони проходили повз ці віконечка, і безліч рук тяглося до них, намагаючись дотягнутися і схопити. З темряви лунали благання, брудні лайки і прокльони. По кількості протягнутих рук і по числу голосів Дженнсен зрозуміла, що в кожній камері міститься по кілька людей.

Вона слідувала за капітаном, все далі заглиблюючись у фортецю-в'язницю. Коли ув'язненим вдавалося розгледіти, що йде жінка, вони починали викрикувати непристойності. Дженнсен була вражена цими грубими вигуками і знущальним реготом, але постаралася приховати свої почуття, надівши на обличчя маску спокою.

Капітан Лернер тримався центру коридору, час від часу вдаряючи по витягнутих руках ув'язнених.

– Бережись! – Попередив він її.

Дженнсен ще не встигла нічого зрозуміти, коли хтось кинув у неї якийсь брудний комок. Той пролетів мимо, хляпнувся об протилежну стіну, і Дженнсен з огидою побачила, що це гімно. До забави підключилося ще кілька ув'язнених, і Дженнсен раз у раз доводилося ухилятися і відскакувати. Капітан раптово штовхнув ногою двері, за якими черговий ув'язнений готувався зробити черговий кидок. Гуркіт рознісся по всьому коридору, послуживши застереженням «стрілкам», і вони відступили в глибину камер. І лише переконавшись, що його загроза зрозуміла, злобно блискаючий очима капітан пустився в подальший шлях.

Дженнсен, не стримавшись, запитала:

– У чому звинувачують цих людей?

Капітан впівоберта озирнувся:

– Кого як… Вбивства, насилля та інше в тому ж дусі. Кілька людей – з тих, за ким ти полюєш. Шпигуни…

Сморід став таким, що у Дженнсен перехопило подих. Дика лють ув'язнених була їй зрозуміла, але навіть незважаючи на симпатію до людей, які боролися з жорстоким правлінням лорда Рала, їх поведінка була справжнісіньким свинством. І Дженнсен не відступала від капітана Лернера ні на крок, поки він, нарешті, не звернув у боковий прохід. Він підійшов до ніші, висіченою в стіні, дістав лампу і запалив її від найближчої свічки. Світло від лампи не тільки не розігнало цю жахливу темряву, але і зробило її ще більш лякаючою.

Чергові відкриті ключем двері вивели їх до нового коридору, де двері розташовувалися ближче одні до одної. Дженнсен здогадалася, що це камери-одиночки. В одне з віконець раптово просунулася брудна, покрита виразками рука, спробувала схопити Дженнсен за плече. Та відштовхнула руку геть і попрямувала далі.