Текст книги "Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 38 страниц)

39

Обі нарешті добрався на окраїн ринку. Після самотності безплідних рівнин метушливість натовпу просто збивала з пантелику. Трохи пізніше він із задоволенням подивиться на цю штовханину, але зараз йому не до того.

Обі дізнався, що можна зняти кімнати у самому палаці. Це було якраз те, чого він хотів – потрапити в Народний Палац та знайти підходящу кімнату. Після хорошої їжі і відпочинку він купить новий одяг і обдивиться палац. Але зараз він мріяв тільки про тиху кімнату і відпочинок. Думка про їжу чомусь викликала нудоту.

Йому здавалося принизливим те, що Рал повинен знімати кімнату в палаці своїх предків, але з цим він розбереться пізніше. Зараз він хотів тільки лягти. Голова була важкою.

В очах спалахувала біль, як тільки він намагався подивитися на що-небудь. Тому Обі повільно йшов, опустивши голову і намагаючись стежити тільки за курною дорогою під ногами.

Він проробив подорож від болота до палацу на одній силі волі. Незважаючи на холод, він постійно пітнів. Можливо, він перестрахувався, надівши на себе занадто багато теплих сорочок. Адже на носі весна, і вже не так холодно, як посередині зими, коли божевільна мати дала йому те принизливе завдання – прибрати купу замерзлого гною.

Обі відчув, що тканина зібралася в складки і тисне на пахви. Сорочки були малі, і йому довелося розпороти подекуди шви. Під час подорожі рукави розірвалися, і внутрішні шари зібралися в гармошку, а зовнішній край бовтався, як роздертий прапор. Мішок з тканини, зшитий в поспіху, продерся, так що шматок коричневої вовняної ковдри висовувався назовні і хитався за Обі під час ходьби.

Обвішаний різнокольоровими ганчірками і коричневою ковдрою, яку він використав як накидку, Обидва розумів, що, мабуть, виглядає волоцюга волоцюгою. Хоч в нього достатньо грошей, щоб купити весь ринок дюжину разів… Пізніше він придбає собі гарний одяг. Але спочатку – кімната і сон.

І ніякої їжі. Обі абсолютно не хотів їсти. У нього все боліло. Навіть моргати було боляче. А шлунок горів просто нестерпно.

Коли він був тут востаннє, від апетитних запахів текла слина. Тепер від багаття, на якому готували, його нудило.

Може, це тому, що тепер у нього більш вишуканий смак?..

Обі подумав, що, можливо, діставшись до палацу, зможе знайти щось смачне. Але навіть ця думка не викликала апетиту. Він не був голодний, просто втомився.

Опустивши очі, Обидва повільно брів по шумних торгових рядах. Він прямував до плоскої височини попереду. Мішок на його спині важив, як три людини. Можливо, це підступи болотної відьми, що наслала якісь чари. Знаючи, що він прямує до неї, вона цілком могла за допомогою магії додати ваги в ковбасу…

Думка про ковбасу змусила шлунок стиснутися.

Вдивляючись в виблискуючий на сонці палац, Обі раптово наткнувся на якогось чоловічка і вже зібрався було відіпхнути його вбік, коли той обернувся і вилаявся.

Це був Кловіс.

Обі і оком моргнути не встиг, як Кловіс прошмигнув у нього під ногами і проскочив між двома проходячими повз чоловіками. Обі просто розкидав їх по сторонах. Коли вони відлетіли, Обі рвонувся вперед, намагаючись зберегти рівновагу і наздогнати злодюгу. Кловіс пригальмував, глянув наліво, потім направо. Це був шанс, і Обі кинувся вперед, але верткий торговець рвонувся в інший ряд якраз вчасно, щоб вислизнути з рук Обі. Обі гепнувся обличчям у бруд, встигнувши тільки відірвати шматок рукава злодюги.

Коли Обі піднявся на ноги, Кловіс перестрибнув через вогонь, на якому готували шматки м'яса, нанизані на прути, і побіг між прив'язаними кіньми. Для такого коротуна він тікав на диво швидко. Як дим на вітрі… Але Обі був більший і сильніший. Він завжди пишався легкістю, з якою бігав. Він теж пролетів над вогнищем і між кіньми, намагаючись не випустити з уваги свою здобич.

Коні злякано іржали і шарахалися. Кілька особливо наляканих встали на диби, обірвали прив'язі і понесли. Сторожі сипали прокльонами й погрозами, яких Обі не помічав. Всі його увага була сконцентрована на Кловісі. Якась розсерджена людина сунулася до нього, і Обі попросту ударив його в обличчя, відкидаючи з дороги, і продовжив погоню за злодієм.

Ні, йому не потрібні були гроші. У нього тепер малося ціле багатство. У нього було стільки грошей, що він навряд чи б міг витратити їх, навіть будучи вполовину менше обережним. Він переслідував злодія не через гроші, а заради розплати. Обі довіряв йому і був обманутий.

Навіть гірше!.. Його виставили дурнем. Мати завжди казала, що він дурень. Обі-придурок – ось як вона зазвичай називала його. Обі не збирався дозволяти кому б то не було робити з нього дурня. Він не збирався дозволяти, щоб божевільна мати виявилася права.

Те, що Обі повернувся з болота навіть багатшим, ніж був, сталося не завдяки Кловісу. Це сталося завдяки власним зусиллям Обі.

Кловіс задумав свій план заздалегідь і кинув Обі вмирати. Він мав намір убити Обі. Обі вижив не завдяки Кловісу. Кловіс був убивцею, якщо подумати. Самим справжнім вбивцею!.. Жителі Д'хари повинні бути вдячні Обі Ралу, коли він звершить швидкий і невблаганний суд над брудним злочинцем…

Кловіс завернув за ріг намету, в якому були виставлені сотні предметів, зроблених з баранячих рогів. Обі за інерцією пролетів мимо, а коли спробував повернути, послизнувся на купі кінського гною. За допомогою величезних зусиль і спритності йому вдалося втриматися на ногах. Обі провів роки в такому бруді. Він виконував будь-яку роботу в будь-яких умовах, при будь-якій погоді, включаючи і ожеледицю.

У якомусь сенсі, всі минулі роки можна було вважати практикою, яка і дозволила Обі втриматися на ногах в ситуації, де будь-який інший чоловік такою вагою виявився би виваляним в багнюці. Кловіс обернувся з глузливою посмішкою, будучи впевненим, що так і сталося. І був дуже вражений, коли побачив, що Обі на повній швидкості мчить за ним.

Підхльоснутий жахом Кловіс шмигнув у черговий торговий провулок. Але Обі був вже у нього за спиною. Він схопив за лахміття на плечі, що розвівалося і сильно смикнув. Злодюга спіткнувся і вирячив очі. Спочатку від здивування, а потім від того, що Обі міцно схопив його за горло.

Забувши про втому, Обі схопив коротуна під ліктики і заштовхнув між двома фургонами. Парусинові дахи затемнювали вузький прохід. На іншому його кінці перебувала стіна з дерев'яних ящиків. Спина Обі заблокувала щілину між фургонами, закриваючи простір від поглядів не менш надійно, ніж тюремні двері.

Обі чув, як позаду нього розмовляють про справи люди, як сміються і снують туди-сюди. Трохи віддалік хтось торгувався з продавцями. Простукали копита коня. По рядах бродили торговці, розписуючи переваги своїх товарів, намагаючись привернути покупців.

Кловіс, на відміну від них, мовчав, але не з власної волі. Він широко відкривав рот, намагаючись сказати щось, але не видав ні звуку. Обі підняв його над землею, і коротун почав крутити очима, явно бажаючи покликати на допомогу. Він подивився на потужну руку, пальці якої охопили його шию, і спробував розтиснути залізну руку правосуддя, але брудні нігті зламалися. І тоді його очі стали майже такими ж великими, як золоті марки, які він вкрав у Обі.

Притиснувши злодюгу спиною до ящиків і тримаючи його однією рукою за горло, Обі другою рукою обшукував кишені Кловіса, але нічого не знайшов. Кловіс в розпачі вказав на свої груди. Обидва відчув щось під поношеним ганчір'ям. Розірвавши сорочку, він побачив знайомий товстий гаманець, що висів на шиї злодія.

Шкіряний шнурок врізався в шкіру. Обидва тягнув його, поки не обірвав.

Потім Обі поклав гаманець у кишеню. Кловіс спробував посміхнутися, зробити перепрошуюче обличчя, немов тепер все було в порядку.

Але Обі не збирався його прощати. І дав волю своєму гніву. Утримуючи Кловіса за плечі, він з усієї сили вдарив злодія в живіт. Лице Кловіса посиніло. Обі тяжко вдарив його в обличчя і відчув хрускіт кістки, і знову вдарив, прямо в брехливий рот, і вибив усі передні зуби. Загарчавши від гніву, наніс один за одним три швидких удару. З кожним ударом голова Кловіса смикалася назад, залишаючи криваві сліди на дерев'яних ящиках.

Обидва продовжував перебувати в люті. Він зазнав приниження, ставши жертвою злодія, який залишив його помирати. На нього напала велетенська змія. Він ледве не потонув. Його обхитрила чаклунка. Вона заглянула йому прямо в душу. Вона не відповіла на його запитання, намагалася применшити Обі в його ж очах і померла раніше, ніж він встиг убити її. Він насилу перетнув Азерітські рівнини в убогих лахміттях. І все це відбувалося з ним, з Обі Ралом, практично членом королівської родини!..

Обі ледве міг повірити, що нарешті знайшов того, хто відповість за всі недавні біди.

Опустивши Кловіса на землю і поставивши йому на груди коліно, він дав повну волю справедливому гніву і помсті. Він не відчував ударів, згадуючи весь свій біль і всі приниження, з якими йому довелося миритися. Він проклинав маленького злодія і продовжував творити правосуддя, перетворюючи Кловіса на криваве місиво.

По обличчю Обі котився піт. Задихаючись, він ковтнув повітря і, нарешті, відступив назад. Руки були немов налиті свинцем. Він відчув, що спустошений, що моторошно болить голова, і насилу сфокусував погляд на предметі своєї помсти.

Земля почервоніла від крові. Те, що було Кловісом, тепер стало абсолютно невпізнаним. Щелепа роздроблена і звернута в сторону. Одна очниця втиснута. Грудна клітка проломлена. Як це було чудово!..

Обі відчув, що за його одяг чіпляються руки. У нього не залишилося сил на опір. Коли його витягли з щілини між фургонами, він побачив натовп людей, що стоять півколом, у всіх на обличчях був вираз жаху. Обі це сподобалося, оскільки означало, що Кловіс отримав те, що заслуговував. Заслужені покарання за скоєні злочини повинні лякати людей і служити гарним прикладом. Так говорив його батько.

Обі придивився до людей, які витягли його на світло. Його оточувала стіна з шкіряних обладунків та металевих кольчуг. На сонці блищали списи, мечі та сокири. Вони були спрямовані на Обі. А він міг тільки стояти, занадто втомлений, щоб підняти руку і відмахнутися від них.

Без сил, задиханий, залитий потом, Обі не міг навіть тримати голову. Він зробив крок до зброї, яке його оточувала, і раптово на нього обрушилася темрява.

40

Фрідріх втомлено опустився на коліна, спираючись на лопату, потім сів на п'яти і дозволив лопаті впасти на землю. Холодний вітер ворушив його волосся і здіймав хвилями високу траву навколо тільки що викопаного грунту.

Світ перетворився на попіл.

Засліплений горем, Фрідріх не міг зосередитися на якій-небудь конкретній думці.

Його душили ридання. Він боявся, що зробив щось неправильно. Тут було холодно. Він боявся, що алтеї може бути холодно. Фрідріх не хотів, щоб їй було холодно.

Зате тут було сонячно. Алтея любила сонячне світло. Вона завжди говорила, що любить промені сонця на своєму обличчі. Незважаючи на спеку в болоті, сонце рідко пробивалося туди, і вона не могла бачити його зі своєї в'язниці.

Її волосся само нагадувало Фрідріху сонячні промені. Вона зазвичай сміялася над подібними сантиментами, але іноді, якщо він не згадував про це довго, невинно питала, чи добре виглядає її волосся і чи добре причесане до зустрічі з черговим візитером. Вона завжди вміла зберігати безневинний вираз обличчя, домагаючись того, чого хотіла. Тоді він говорив, що її волосся схоже на сонячні промені. А вона червоніла, як дівчинка, і шепотіла:

– О, Фрідріх!..

Тепер сонце не буде світити йому ніколи.

Фрідріх вирішив, що для неї краще тут, на лузі, за межами болота. Вже якщо він не міг забрати її з болота за життя, то, принаймні, міг принести її сюди зараз. Сонячний луг – набагато краще, ніж її колишня в'язниця.

Він віддав би все, щоб привести Алтею сюди раніше, показати їй красиві місця, побачити її безтурботну посмішку в сонячному світлі… Але вона не могла покинути болото. Для всіх, включаючи і його самого, було безпечно ходити тільки по стежці, що веде до будинку. Іншого шляху між темними закляттями, створеними її чарами, не було. А для неї самої не було навіть цього безпечного шляху.

Фрідріх знав, що для тих, хто ризикнув пройти по болоту іншою дорогою, наслідки були жахливі. Декілька разів на рік особливо легковажні або ненормальні візитери сходили зі стежки або намагалися пройти обхідним шляхом, де не смів ходити навіть він. Для Алтеї було мукою усвідомлювати, що її чари позбавляють життя невинних людей. І як змогла Дженнсен, не постраждавши, пройти цей шлях, не розуміла навіть сама Алтея.

Під час цієї, останньої подорожі Фрідріх ніс Алтею окружним шляхом. Дорога по болоту, як символ повернутої свободи…

Чудовиська Алтеї зникли, тепер вона з добрими духами.

А він тепер один.

Фрідріх нагнувся над свіжою могилою, і сльози потекли по його щоках. Світ став порожнім, одиноким, мертвим. Пальці Фрідріха лежали на землі, яка приховала його любов. Його охопило почуття провини, тому що його не виявилося поруч, щоб захистити її. Він був упевнений, що якби він поруч, дружина б залишилася живою. Це було все, чого він хотів. Щоб Алтея не померла. Щоб Алтея повернулася. Щоб Алтея була з ним…

Він завжди із задоволенням повертався додому і розповідав їй про те, що бачив: про птаха, що скакає по полю; про дерево з листям, поблискуючими на сонці; про схожу на змійку дорогу, що в'ється між двох пагорбів, – про все, що могло принести хоч трохи тепла в її в'язницю.

Спочатку він не хотів нагадувати їй про зовнішній світ. Він думав, що якщо стане розповідати про те, чого їй не судилося більше бачити, вона буде відчувати себе нещасною, самотньою і покинутою. Але одного разу Алтея посміхнулася йому своєю особливою усмішкою і сказала, що він не правий, що вона хоче знати кожну деталь, оскільки так вона порушує заборону Даркена Рала, який хотів сховати її у в'язницю. Вона сказала, що Фрідріх стане її очима і з їх допомогою вона зможе тікати зі своєї в'язниці. Розповіді чоловіка були для неї справжнім ковтком свободи.

Тому Фрідріх відчував себе спокійно, коли йшов з болота, а вона повинна була залишатися. Він не знав, хто кому допомагає. Алтея завжди чинила так. Вона примушувала його думати, ніби він робить щось для неї, а насправді допомагала йому самому знайти опору.

Тепер Фрідріх не знав, що йому робити. Життя зупинилося. Без Алтеї в житті не було сенсу. Дружина доповнювала його, робила цільним. Без неї все стало непотрібним.

Фрідріх не знав, як обірвалося її життя. Алтею не чіпали, але будинок був перевернутий догори дном. Пограбування було дивним: забрали гроші, які вони з дружиною збирали все життя, їжу і старий непотрібний одяг. А цінні речі не чіпали – позолочені різьблені вироби, золотий аркуш і дорогі інструменти. Фрідріх, як не намагався, не міг зрозуміти, в чому тут справа.

Ясно було одне: Алтея отруїла себе. І на столі стояла ще одна чашка. Значить, дружина намагалася отруїти ще когось. Можливо того, хто прийшов без запрошення.

Фрідріх тільки тепер зрозумів, що Алтея очікувала когось і зберігала це в таємниці від чоловіка. Тому й запропонувала йому сходити до палацу і продати різьблені вироби. Вона дуже наполягала, і Фрідріх тоді подумав, що, оскільки вона нікого не запросила з любителів передбачень, то, напевно, хоче залишитися на деякий час одна. Або бажала, щоб він, виконавши подорож, розповів їй про новини, оскільки він давно не вибирався з болота. І те, і інше бажання незвичайними не були. Ось тільки обіймала і цілувала вона його незвично довго…

Тепер він знав правду. Довгий поцілунок був прощальним. Вона хотіла, щоб він виявився далеко і в безпеці.

Фрідріх витягнув з кишені лист, який вона залишила йому. Колись він зробив дружині позолочену чашу, яку Алтея тримала на підлозі під стільцем. Туди вона клала різні пам'ятні записки. Там виявився і прощальний лист. Він обережно розправив лист і знову прочитав його, хоча давно вже знав кожне слово напам'ять.

«Мій улюблений Фрідріх!

Я знаю, що ти нічого зараз не розумієш, але я не порушила свій обов'язок, пов'язаний з недоторканністю життя, я швидше виконала його. Я розумію, що тобі буде нелегко, але повір мені: я повинна була так вчинити.

Моя душа в іншому світі. Я прожила довге життя, набагато довше будь-якої іншої людини. І найкращі роки я провела з тобою. Я любила тебе з того самого дня, як ти увійшов в моє життя, розбудивши моє серце. Не дозволяй горю розбити твоє: ми будемо разом в наступному світі, разом назавжди.

Але в цьому світі ти, як і я, один із чотирьох захисників – чотирьох каменів в кутах мого Милосердя. Пам'ятаєш, при моєму останньому прогнозі ти питав, хто вони такі?

Я сказала тоді, що два камені – це Латея і я. Вибач, я не сказала, що ти теж один з них, але тоді я не наважилася. Я сліпа до більшості з того, що відбувається, але знаю, що повинна зробити все, що можу, інакше для інших буде назавжди втрачена сама можливість жити і любити.

Знай, ти завжди в моєму серці і будеш зі мною навіть тоді, коли я пройду через завісу, щоб бути з добрими духами.

Ти потрібен світу живих, Фрідріх. Твоя боротьба тільки починається. Я благаю – коли тебе покличуть, виконай своє призначення.

Твоя навіки Алтея.»

Фрідріх витер сльози і знову перечитав листа, подумки чуючи її голос, наче вона була поруч. Він боявся відпустити від себе цей голос… І все ж, нарешті, обережно згорнув папір і поклав у кишеню.

І здригнувся: поряд стояв високий чоловік.

– Я був знайомий з Алтеєю, – сказав він урочисто і щиро. – Дуже співчуваю вашій втраті. Я прийшов, щоб принести свої співчуття.

Фрідріх повільно підвівся, дивлячись в очі людини.

– Звідки ви знаєте?.. Звідки ви знаєте, що трапилося? – У ньому розгорався гнів. – Яке ви маєте до цього відношення?

– Зараз я сумний свідок того, що я не міг змінити. – Чоловік втішаюче поклав руку на плече Фрідріха. – Я знав Алтею з тих пір, як вона прийшла вчитися в Палац Пророків.

– Ви не відповіли на моє запитання. Звідки ви знаєте?

– Я Натан, пророк.

– Натан-пророк?.. Натан Рал? Чарівник Рал? – Людина кивнула і прибрала руку під темно-коричневий плащ. Фрідріх злегка схилив голову на знак поваги, але не зміг змусити себе поклонитися по-справжньому. Нехай навіть перед ним стояв чарівник, нехай навіть він виявився Ралом…

Чоловік був одягнений у коричневі вовняні штани і чоботи – мало підходяще вбрання для чаклуна. Зовсім не так, як, за уявленнями Фрідріха, повинен був би виглядати чаклун. І він зовсім не був схожий на людину, якій, як говорила Алтея, близько тисячі років. Сильна щелепа, чисто виголене обличчя, пряме довге біле волосся торкалося широких плечей. Він не був сутулим, навпаки, виявився гнучкий і рухливий, як солдат, хоча меча при ньому і не було. І від нього віяло силою.

А ось очі, що виблискували з-під густих брів, були такими, як і очікував Фрідріх. Очі Рала…

Фрідріх відчув укол ревнощів. Ця людина знала Алтею задовго до того, як з нею познайомився він, Фрідріх; цей чоловік знав її, коли вона була молода і привабливо красива. Тоді вона була чаклункою в розквіті сил, жінкою, за якою упадали і волочилися багато чоловіків. Жінкою, яка знала, чого хоче, і домагалася цього з усією пристрастю. Фрідріх не був такий наївний, щоб повірити, ніби він був першим чоловіком у її житті.

– Ми розмовляли кілька разів, – сказав Натан, немов відповідаючи на невисловлене питання і примушуючи Фрідріха задатися новим (чи не може людина таких здібностей читати думки?). – У неї був винятковий дар провісниці, особливо для чаклунки. Але в порівнянні з справжніми пророками вона була схожа на дитину, що намагається грати в недитячі ігри. – Колдун пом'якшив свої слова посмішкою. – Я не хочу применшити її розум або здібності, кажу просто для того, щоб все розставити по місцях.

Фрідріх відірвався від очей чаклуна і подивився на могилу.

– Ви знаєте, що трапилося? – Відповіді не було, і він знову глянув на високого чоловіка. – І якщо ви знали, то чи могли зупинити її?

Натан обдумав питання:

– Ви колись бачили, щоб Алтея змінювала свої рішення після того, як кинула камені?

– Ні, – подумавши, визнав Фрідріх.

Кілька разів він утішав дружину, коли вона плакала від того, що побачила, і від того, що не могла нічого змінити.

Вона часто говорила йому, коли він питав, що все далеко не так просто, як може здатися людям без дару. Фрідріх не міг зрозуміти багатьох складнощів, пов'язаних з її здібностями, але знав: часом передбачення тиснули на неї нестерпно болісним вантажем.

– Ви знаєте, чому вона так вчинила? – Запитав він, сподіваючись отримати пояснення, яке пом'якшить біль. – Хто був причиною того, що вона зробила?

– Вона зробила вибір, як померти, – просто сказав Натан. – Ви повинні вірити, вона зробила це з доброї волі і з дуже вагомих причин. Ви повинні зрозуміти, що вона зробила це тому, що так було краще не лише для неї і для вас, але і для інших людей.

– Для інших? Що це значить?

– Ви обидва знаєте, що любов дає життя. Своїм вибором вона зробила все можливе, щоб і в інших був шанс пізнати життя і любов.

– Я не розумію.

Натан подивився вдалину і повільно похитав головою:

– Я знаю тільки фрагменти того, що сталося, Фрідріх. У цій історії я відчуваю себе сліпим, я ніколи не відчував такого раніше.

– Ви хочете сказати, що ця подія якось пов'язано з Дженнсен?

Брови Натана зійшлися, він глянув на Фрідріха і різко запитав:

– Дженнсен? – В його голосі звучало підозра.

– Одна з дірок у світі… Алтея говорила, що Дженнсен – дочка Даркена Рала.

Чаклун відкинув назад плащ і уперся рукою в стегно:

– Значить, її звуть Дженнсен… – Він посміхнувся. – Я ніколи не чув терміну «діра в світі», але бачу, що він дуже підходить для мови чаклунки з обмеженим даром. – Чарівник похитав головою. – Незважаючи на талант, Алтея не могла зрозуміти, що пов'язано з такими як Дженнсен. Вона розуміла одне: обдаровані не можуть побачити різні аспекти життя подібних людей. Тому і називала їх «дірками». Але це – все одно що бичачий хвіст. Хвіст – найменш важливий орган бика. Діра – не зовсім точно. Вакуум, порожнеча – було б краще.

– Не думаю, що ви маєте рацію. Алтея спілкувалася з такими, як Дженнсен, довгий час. Можливо, вона була більш обізнана, ніж ви думаєте. Вона пояснювала мені і Дженнсен, що вона знає не надто багато, але найважливіше – те, що обдаровані незрячі по відношенню до них.

Натан коротко посміхнувся, віддаючи данину поваги жінці, поруч з могилою якій він знаходився.

– Так, Алтея знала набагато більше. Всі ці розмови про дірки були лише ширмою для того, що знала Алтея.

Фрідріх не заперечував чарівникові. Чаклунки і справді зберігали секрети, ніколи не розкриваючи повністю того, що знають. І Алтея чинила так само. Навіть з Фрідріхом. І зовсім не через брак поваги чи любові, просто такими були всі чаклунки. Його не ображало те, що було частиною її натури.

– Значить, з такими, як Дженнсен, все набагато серйозніше?

– О так… У бика є не тільки хвіст, але і роги. – Натан зітхнув. – Однак, хоча я і знаю більше Алтеї, моїх знань теж недостатньо, щоб я розумів події, що відбуваються. Ця частина пророкувань мені неясна. Але я знаю достатньо, щоб розуміти: те, що відбувається може змінити саму природу існування нашого світу.

– Ви ж – Рал. Звідки ви можете знати про такі речі?

– У дитинстві сестри Світла забрали мене в Старий світ, і я був фактично ув'язнений у Палаці Пророків. Я – Рал, але я мало знаю про землю моїх предків, про Д'хару. Багато чого я дізнався з книг пророцтв. Пророцтва мовчать про таких, як Дженнсен. Я тільки недавно почав розуміти, чому так відбувається, і усвідомив всі жахливі наслідки. – Чарівник сховав руки за спину. – Значить, ця дівчина, Дженнсен, приходила до Алтеї? Звідки вона дізналася про неї?

– Дженнсен і була причиною того, що сталося з Алтеєю. – Фрідріх відвів погляд, не знаючи, як поставиться чаклун до його слів про родича, але вирішив сказати все, навіть якщо це викличе гнів Натана. – Коли Дженнсен була маленькою, Алтея намагалася сховати її від Даркена Рала. За це Даркен Рал зробив Алтею калікою і ув'язнив серед боліт. І позбавив всієї її магії, крім дару передбачення.

– Я знаю, – прошепотів Натан, явно засмучений. – Хоча причини я ніколи не знав, але про те, що трапилося, мені розповідали.

Фрідріх ступив до нього:

– Тоді чому ви не допомогли їй? На цей раз Натан відвів погляд:

– Я намагався. За це мене і ув'язнили в Палаці Пророків, коли вона прийшла до мене…

– Чому ув'язнили?

– Тому що боялися. Я – винятковий пророк. Мене боялися, як дивовижі, як божевільного, як руйнівника. Все тому, що я бачу те, чого не бачать інші. Часами я не можу втриматися щоб не змінити побачене.

– Якщо це пророцтва, як їх можна змінити? Якщо їх зміниш, значить, пророцтво вже не пророцтво, воно стає неправдою.

Натан подивився на холодне небо. Вітер кидав йому в обличчя довге біле волосся.

– Я не зможу повністю пояснити це необдарованим, тільки маленьку частину. Існують книги пророцтв, їм багато тисяч років. У них описуються події, які ще не трапилися. Для того, щоб існувала вільна воля, вибір, повинні залишатися відкриті питання. Це частково досягається за допомогою подвійних прогнозів, розвилок.

– Розвилок? Це означає, що події можуть йти двома шляхами?

Натан кивнув:

– Щонайменше… зазвичай шляхів багато. Це ключові події. У книгах містяться передбачення для декількох ліній, що можуть стати результатом вільного вибору. Коли вибирається певна лінія, вона реалізується, а інші втрачають сенс. До цього ж моменту вони всі – діючі передбачення. Якби був зроблений інший вибір, реалізувалася б інша гілка. Інші гілки засихають, хоча книги з цими передбаченнями залишаються. Пророцтво, таким чином, пов'язане з мертвими гілками минулих століть, з усіма нереалізованими можливостями, з усім, що могло б статися, але не сталося.

Під Фрідріхові знову піднявся гнів.

– І ви знали, що станеться з Алтеєю? Значить, ви могли попередити її?

– Коли вона приходила до мене, я розповів їй про розвилку. Я не знав, коли вона досягне розвилки, але знав, що на обох дорогах її чекає смерть. З тією інформацією, яку я дав їй, вона могла дізнатися, коли прийде її час. Я сподівався, що вона зуміє знайти інший шлях. Іноді бувають приховані розвилки, які ми не бачимо. Я сподівався, що у неї той самий випадок, і вона зуміє знайти інший шлях.

Фрідріх не міг повірити тому, що почув.

– Ви могли зробити хоч що-небудь! Ви могли запобігти трагедії!

Натан вказав на могилу:

– Це і є результат спроб змінити те, що повинно було трапитися. Не спрацювало.

– Але якби…

Очі Натана застережливо блиснули.

– Для вашого ж спокою я скажу вам дещо, але лише зовсім небагато. На іншій дорозі було вбивство, таке болісне, криваве й жорстоке, що, виявивши те, що від неї залишилося, ви б покінчили з собою, щоб не жити з тим, що побачили. Будьте вдячні, що цього не сталося. Але не сталося не тому, що вона боялася такої смерті, а тому що любила вас і не хотіла, щоб ви страждали. – Натан знову вказав на могилу. – Вона вибрала цю дорогу.

– Ви говорили їй про цю розвилці? Погляд Натана пом'якшав.

– Не зовсім. Лінія, яку вона вибрала, вела до смерті. Просто вона вирішила, як померти.

– Значить… значить… вона могла вибрати ту, де залишилася б жива?

Натан кивнув:

– На деякий час. Але якби вона вибрала таку дорогу, ми всі скоро опинилися б в лапах Володаря. Раз з цим пов'язані діри, в кінці цієї лінії закінчувалося все. Вибір, який вона зробила, залишає шанс.

– Шанс? Який шанс?

Натан зітхнув. Фрідріх підозрював, що за цим зітханням стоять події набагато більш грізні і страшні, ніж те, що бачила його дружина.

– Алтея купила трохи часу для інших, щоб вони змогли зробити правильний вибір, коли прийде їхній час діяти з власної волі. Цей вузол в пророцтві, на відміну від інших, дуже неясний. Але більшість ниток ведуть в нікуди.

– У нікуди? Я не розумію. Що це значить?

– Існування всього живого під загрозою. – Натан підняв брови. – Більшість пророкувань кінчаються в порожнечі, у світі мертвих.

– Але ви бачите вихід?

– Вузол попереду – велика загадка для мене. Тут я відчуваю себе абсолютно безпорадним. Тепер я знаю, як почуває себе необдарований. Я все одно, що сліпий. Я навіть не зможу побачити тих, хто зробить вирішальні кроки.

– Це повинна бути Дженнсен. Якби ви знайшли її… але Алтея сказала, що обдаровані незрячі по відношенню до необдарованих нащадків Даркена Рала.

– Це стосується нащадків будь-якого Рала. Дар не працює при визначенні місцезнаходження необдарованих нащадків. Немає відомостей, де вони знаходяться. Якщо тільки не зібрати всіх людей в усьому світі, щоб вони постали перед обдарованими… Іншого шляху виявити їх немає. Фізична близькість – єдина можливість для обдарованих виявити їх, оскільки те, що бачать очі, не збігається з тим, що бачить дар. Як тоді, коли я випадково помітив Дженнсен.

– Ви думаєте, що Дженнсен якимось чином пов'язана з цим?

Натан запахнув плащ, захищаючись від пронизливого вітру.

– Багато віщунів думають, що такі, як Дженнсен, навіть не існують. Я не знаю, чи є інші, а якщо є, то скільки їх. Я не уявляю, яку роль вони відіграють в тому що відбувається, знаю тільки, що часто ключову. Я знаю деяких з тих, хто стане учасником вирішальних подій і хто буде приймати життєві рішення на розвилках. Але, як я вже сказав, більшість таких розвилок дуже заплутані.

– Але ви провісник, справжній пророк, так говорила Алтея. Чому ви не знаєте, про що говорить пророцтво, якщо воно існує?

Натан оцінююче подивився на нього блакитними очима.

– Постарайтеся зрозуміти те, що я скажу. Небагато людей можуть вловити це. Можливо, це допоможе вам впоратися з горем, тому що саме тут Алтея знайшла себе.

Фрідріх кивнув:

– Розповідайте.

– Пророцтво і вільний вибір існують спільно. Вони існують в протилежності. Але вони взаємопов'язані. Пророцтво – це магія. Все магічне потребує балансу, рівноваги. Рівновага для пророцтва, що дозволяє існувати пророцтву, – вільний вибір.

– Але це безглуздо. Вони знищують один одного.

– Зовсім ні, – сказав Натан, хитро посміхнувшись. – Вони взаємозалежні і протилежні. Як магія Приросту і магія Збитку. Кожна служить для того, щоб урівноважити іншу. Творіння і руйнування, життя і смерть. Щоб функціонувати, магії потрібен баланс. Пророцтво існує завдяки існуванню своєї протилежності – вільної волі.

– Ви – пророк, і самі говорите мені про існування вільного вибору, який позбавляє пророцтва сенсу?

– Хіба смерть позбавляє життя сенсу? Навпаки, вона виділяє сенс і таким чином створює з життя цінність.

Фрідріх мовчав. Все почуте здавалося йому нісенітницею, яку було важко прийняти. А крім того, для нього нічого не змінилося. Смерть забрала дорогоцінне життя Алтеї. Її життя – ось єдина цінність. Біль охопила його, поглинувши всі інші почуття. Попереду була тільки порожнеча.