Текст книги "Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 38 страниц)

Вона бачила павуків, жирних, чорних і волохатих; повільно загрібаючи лапами сире повітря, вони плавно опускалися на нитках звідкись зверху і зникали в заростях папороті. Незважаючи на те, що було тепло і волого, Дженнсен щільніше загорнулася в плащ і насунула на голову капюшон.

Укус павука міг бути не менше смертельний, ніж укус якого-небудь великого звіра. Якщо ти мертвий, то причина не має значення. Володар мертвих не проявляє милосердя через те, що отрута виходить від когось дрібного і незначного. Обійми Володаря захоплюють в темну вічність всіх, хто потрапляє в його володіння, і не має значення причина смерті…

Хоча Дженнсен відчувала себе на природі як вдома, вона дивилася навколо широко розкритими очима, і пульс її прискорено бився. Кожна гілка винограду, кожна билинка, яких вона торкалася, могли таїти в собі загрозу, і дівчина раз у раз здригалася.

Їй здавалося, ніби всюди причаїлася смерть…

Нарешті спуск закінчився рівною площадкою. Тут панували буйна парость моху, гниюча деревина і переплетені одне з одним коріння.

Серед них Дженнсен змогла розгледіти кістку ноги. Кістка була покрита пишною зеленою цвіллю, але загальні обриси були впізнавані. Якому звіру могла належати кістка, Дженнсен не знала. Вона сподівалася, що кістка не людська.

На шляху почали потрапляти острівці бруду, які, схоже, кипіли. В'язкі міхури темно-коричневого кольору лопалися, викидаючи важкі густі краплі і випускаючи пару. У поглибленнях з киплячим брудом не було ніякої рослинності. У деяких місцях бруд затвердів у вигляді скупчень невеликих конусів, від яких піднімалися жовтуваті випаровування.

Дженнсен обережно вибирала дорогу серед переплетених коренів, між випускаючих пару отворів і вируючого бруду, як і раніше прямуючи туди, в темряву, на дно. Незабаром замість ділянок з брудом стала попадатися стояча вода. Спочатку це були калюжки, в яких вирувало і шипіло від вивергнутих їдких випарів. Як тільки гарячі джерела залишилися позаду, води стало більше. А потім з'явилися справжні ставки, оточені високим очеретом, який тягнувся вгору до хмар, утворених крихітними танцюючими мошками.

Нарешті, темна вода зайняла все навколо. Стовбури мертвих дерев стирчали з неї, як правоохоронці, що охороняють ці повні смердючого гниття драговини. Короткі і протяжні крики звірів проносилися над болотом. У деяких місцях, прямо біля берега, де до води схилялися гілки, росла ряска, принаджуючи необережних схожістю з травою, по якій, здавалося, можна легко пройти. Але серед ряски виднілися чиїсь очі, які уважно стежили, як Дженнсен проходить повз.

Моховита поверхню під ногами стала схожа на губку, а потім опустилася під воду. Спочатку Дженнсен бачила дно всього лише в декількох дюймах від гладкою, як скло, поверхні, але поступово ставало все глибше, і незабаром дно зовсім зникло в темряві. І було видно, як у цій темряві плавно ковзають якісь темні створіння. Дженнсен ступала з кореня на корінь і намагалася утримувати рівновагу, не торкаючись руками стовбурів, які часто виявлялися дуже слизькими. Ступати в воду вона просто не наважувалася.

З кожним кроком відстань між виступаючими на поверхню корінням збільшувалася, і в животі Дженнсен все стискалося від страху. Вона була повна сумнівів, чи туди йде. Врешті-решт вона зупинилася і нахилилася, примружившись, розглядав, що там, попереду. Крізь серпанок, чагарники і гілки винограду вона розгледіла підйом землі і сухої прохід.

Глибоко ковтнувши задушливе повітря, Дженнсен виставила ногу, намагаючись дотягтися до наступного кореня. І не змогла дістати його. Нахилилася і ще сильніше потягнулася вперед, але зрозумівши, що не дотягнеться, випросталась і завмерла, обдумуючи свої подальші дії. Можна стрибнути на найближчий широкий корінь. Це буде не надто складний стрибок. Ось тільки що станеться з нею, якщо вона посковзнеться і впаде у воду?..

Дженнсен здригнулася.

Однак скільки можна стирчати тут, на одному місці?.. Якщо вона стрибне і вдало приземлиться на той корінь, звідти вже легко буде перескочити прямо на берег.

Вона схопилася за гладкий, тонкий стовбур і знову прикинула відстань. Так, далеченько, але іншого шляху немає. Якщо вона добре відштовхнеться, то зможе перестрибнути.

Дженнсен глибоко вдихнула і, здавлено скрикнувши від напруги, сильно відштовхнулася від дерева, злетівши над водною гладдю. Як тільки вона приземлилася на потрібний корінь, він поплив убік. Через мить товсте холодне кільце охопило її ікру, а інше бичем обвилося навколо коліна.

Все сталося так швидко, що якась частина Дженнсен все ще шукала корінь, а інша вже намагалася вивільнитися. Опора явно йшла з-під ніг. Дженнсен інстинктивно потяглася за ножем, але тварюка підкинула її в повітря і спробувала з силою вдарити об воду. Дженнсен розкинула руки і зуміла вхопитися за якісь гілки поблизу, мокрі, кострубаті, але на дотик – справжнє дерево.

Вода під нею спінилася.

І Дженнсен виявила себе в обіймах величезної змії.

21

Живі кільця охопили її, змушуючи відчепитися від гілок, і перекинули на спину. Дженнсен закричала, відчайдушно намагаючись вхопитися за яку-небудь опору. І це їй вдалося: вона знову розгорнулася, схопившись за коріння спочатку однією, а потім і іншою рукою.

Голова змії виринула з глибин і обережно рушила до живота Дженнсен, немов досліджуючи спійману здобич. Такої величезної змії дівчина в житті не зустрічала. Тіло тварюки було покрито зеленою переливчастою лускою, що мерехтіла в тьмяному світлі. По всій довжині спалахували виблискуючі світліші смуги. Чорні лінії прокреслювали голову, навскіс від лютих жовтих очей, від чого здавалася, що змія одягла маску. Темно-зелена голова ковзнула по грудях Дженнсен, наближаючись до її обличчя. Блимнув червоний язик.

Закричавши, Дженнсен відпихнула голову в бік. У відповідь мускулисте тіло стислося, затягуючи дівчину на глибину. Вчепившись пальцями за коріння, Дженнсен щосили намагалася вирватися, але змія була занадто сильною.

Тоді Дженнсен взялася штурхати змію вільною ногою, але тварюка тут же обхопила і її. Кільця стискалися і як і раніше тягнули Дженнсен вглиб. Дівчина захлинулася і закашлялась, намагаючись перебороти охоплюючу її паніку.

Їй було необхідно дістати ніж. Однак тоді доведеться відпустити корені. А якщо вона відпустить їх, тварюка потягне її в чорну воду і втопить.

Значить, треба звільнити одну руку. Це все, що їй зараз потрібно. Вона зможе дістати ніж навіть однією рукою. Але змія хвилеподібними рухами обплутувала її, вже діставшись до пояса, і Дженнсен в паніці все міцніше чіплялася за коріння.

Однак діватися було нікуди. З відчайдушною рішучістю Дженнсен відірвала від коренів праву руку і почала засовувати її під плащ. Мокрий одяг збивалася в грудки, і рука весь час застрягала. До того ж, зміїні кільця вже зімкнулися навколо грудної клітки, і скоро нічим стане дихати.

Дженнсен вдихнула, напружуючи живіт, і спробувала просунути пальці під змію, але нічого не вийшло: важке тіло рептилії стискувало її все сильніше і сильніше. А потім паскудна тварюка розслабила на мить одне кільце і тут же пришпилила праву руку Дженнсен, та так, що та й поворухнути нею не могла.

Однак лівої вона все ще міцно трималася за корінь. Проте становище різко погіршилося. Змія була настільки сильна, що ставало ясно: рано чи пізно вона відірве руку Дженнсен від кореня. Та ще здере всю шкіру з пальців.

І такий момент настав. Незважаючи на всі свої зусилля, Дженнсен відчула, що пальці зісковзують з кореня. Сльози вже роз'їдали їй очі, вона зрозуміла, що вибору не залишається, і відпустила корінь.

Здавалося, вона занурюється в темні глибини цілу вічність… Нарешті ступні торкнулися дна, вона з силою відштовхнувся від нього, і за мить знову опинилася на поверхні. Схоже, тварюка вирішила, що впоралася з жертвою, і на мить ослабила стискування. Дженнсен тільки того й треба було – вона встигла схопитися за срібне руків'я…

Коли широка голова з мигтючим тонким червоним язиком знову наблизилася до її обличчя, Дженнсен торкнулася кінчиком леза нижньої щелепи змії. Тварюка тут же застигла, ніби розуміла, яку загрозу для неї представляє це вістря. Обидві завмерли, невідривно дивлячись один на одного.

У битві настала пауза. Дженнсен лежала на спині, а змія обвилася навколо неї. Дженнсен не могла звільнитися від живої зашморгу: руки її були занадто слабкі, та й сама вона була змучена. Але лезо і в слабкій руці залишається лезом, тонким, гострим, здатним розпороти все, крім заліза і каменя…

Жовті очі уважно спостерігали за нею. Дженнсен не знала, отруйна чи ні змія. Її іклів вона ще не бачила. І зовсім не була впевнена, що встигне відреагувати, якщо ікла кинуться до її обличчя…

– Прости мене за те, що я наступила на тебе, – сказала вона, хоча й не вірила, що створіння зможе зрозуміти її, вона, швидше, розмовляла сама з собою. – Ми обидві один одного злякалися.

Змія немов скам'яніла, як і раніше спостерігаючи за супротивником. Її язик не висовувався з рота. Голова, піднесена на кілька дюймів кінчиком ножа, напевно відчувала його гостроту. Можливо, тварюка сприйняла ніж в якості ікла суперниці. Якщо у ворога є ноги, то чому не може бути зовні іклів?.. Дженнсен не знала, що зараз коїться в зміїному мозку, вона розуміла одне – з такою істотою в боротьбу краще не вступати.

Адже вона перебувала у воді, у володіннях змії і поза своїм звичним середовищем. Чи є у неї ніж чи ні, результат все одно непередбачуваний. Навіть якщо вона вб'є змію, мертва тварина однією своєю вагою затягне Дженнсен на дно. Ні, якщо можливо, краще розлучитися без боротьби.

– Відповзай, – прошепотіла вона, зберігаючи повну серйозність. – Ну ж!.. Або мені доведеться вбити тебе. – Вона підвела вістрям ножа голову змії, щоб бути зрозумілою напевно.

І відчула, що змія послабила стискування. У ногах почалася пульсація. Дюйм за дюймом, голова змії відсувалася. Лускаті кільця розслабилися і почали зісковзувати з тіла і ніг Дженнсен. Та відчула буйну радість, але рука з ножем слідувала за головою змії, готова при найменшій загрозі вдарити з усієї сили. Нарешті, змія ковзнула в глибину.

Звільнившись від цієї моторошної тяжкості, Дженнсен видерлася на тверду землю. Вона стояла на четверіньках, затиснувши в кулаці руків'я ножа, намагаючись вирівняти подих і заспокоїти нервову дрож, що била її. У неї не було ні найменшого уявлення про те, що подумала змія і чи могла спрацювати така поведінка в інший час і в іншому місці. Головне, вона спрацювала на цей раз!..

Дженнсен прошепотіла молитву вдячності добрим духам. Якщо вони дійсно зіграли якусь роль в її порятунку, то й вона не хотіла залишатися невдячною.

Тильною стороною тремтячою долоні Дженнсен витерла сльози, а потім встала на ноги, які ще підкошувалися. Потім обернулася і подивилася на чорну воду, нерухомо гладку під навислими гілками. Згадала, як все сталося. І зрозуміла, що глибина тут всього три-чотири фути. І якби вона обережно йшла по мілководдю, а не намагалася стрибнути на корінь, який опинився змією, все могло б обійтися без таких неприємностей…

Ні вже, на зворотному шляху треба буде вирізати собі палицю і переходити мілководдя вбрід, заздалегідь промацуючи дорогу перед собою, щоб бути впевненою, що більше не наступиш на змію.

Все ще намагаючись віддихатися, Дженнсен повернулася спиною до темній воді. Незважаючи ні на що, вона повинна дістатися до оселі чаклунки, і чого тут стояти і витрачати час, жаліючи себе! Себастян потребує її допомоги, а ось вона жалості до себе зовсім не потребує!

І вона рушила в дорогу, мокра до нитки. Втім, тут було так само тепло, як і на початку шляху. Принаймні, від холоду не помреш…

Навколо як і раніше було болото, але переплетене коріння і виступаючі з води купини були досить міцними, щоб витримати її вагу. Тільки зовсім невеликі ділянки землі були покриті водою, та й там було мілко. Тим не менш Дженнсен ступала обережно, уважно розглядаючи притоплені коріння – чи не ховаються під ними змії. Вона знала, що водяні змії зазвичай самі небезпечні. Отруйна змія завдовжки всього в один фут цілком може вбити людину. Як і у павуків, розмір не має значення, якщо отрута смертельна…

Потім місцевість змінилася. З тріщин в землі знову почала підніматися пара. Жовта кірка покривала отвори, з яких йшли випари. Запах виявився просто задушливим, і Дженнсен довелося шукати обхідний шлях. Стежка була повна колючок і поросла густою рослинністю.

Дівчина змогла відрізати ножем самі товсті гілки і пустилася вперед, мимо прямовисної скелі, яка підносилася збоку. Слідуючи по вузькій ущелині, вона обігнула невеликий ставок. Його поверхня раптово покривалася брижами, оскільки під водою за Дженнсен пливла якась істота. Вона тримала ножа напоготові, на випадок, якщо істота вистрибне з води. Врешті-решт вона не витримала – розхитала і висмикнула з землі камінь, і кинула цей камінь у воду. Однак невідома істота продовжувало слідувати за нею, поки вона не дійшла до кінця ставка і не забралася на більш високу ділянку землі, по якій вийшла до якихось рослин з широким листям, що густо розрослися.

Здавалося, вона йде по полю кукурудзи. В стороні, за стіною рослин, їй вдалося вічути якийсь неквапливий рух. Вона не знала, що там могло бути, та після всього, що сталося сьогодні їй і не хотілося дізнаватися, і вона пришвидшила крок. Незабаром вона вже бігла через густу поросль, ухиляючись на бігу від стебел і пригинаючись під гілками.

Тут дерева знову росли близько одне до одного, і їй знову довелося ступати по переплетінню коренів. Здавалося, вони будуть тягнутися нескінченно. Просування вперед було болісно повільним. День вже знаходився в самому розпалі. Коли Дженнсен підійшла, нарешті, до відкритого простору, вона просто понеслась вперед, щоб зберегти час. Вона вже перебувала на болоті не одну годину.

Тому зауважила, що на дорогу через болото і назад піде день. Але вона перебувала тут вже так довго, що почала турбуватися, чи не пропустила будинок чаклунки. Зрештою, розміри цієї трясовини оцінити важко. Вона легко могла проскочити повз будинок і не помітити його.

Що робити, якщо вона не зможе знайти будинок? Її зовсім не приваблювала ідея ночувати на болоті. Важко навіть уявити, які істоти можуть з'явитися тут вночі. Вона розуміла, що багаття тут навряд чи вдасться розвести. Її охоплював страх від однієї лише думки, що вона може залишитися тут без вогню, без жодної надії на те, що з'являться місяць і зірки…

Нарешті, Дженнсен опинилася на березі широкого озера і зупинилася, щоб віддихатися. Товстелезні дерева стояли, немов стовпи, що підтримують зелений тент. Над озером було трохи світліше. Праворуч стіною височіла гора, яку аж ніяк не можна було прийняти за стежку.

Оглянувши берег зліва, Дженнсен виявила сліди. Підбігла ближче і встала на коліно, роздивляючись відбитки в м'якому грунті. Це безперечно були сліди людини, але досить давні. Дженнсен послідувала за слідами вздовж берега і в деяких місцях знайшла риб'ячу луску. Рослинність біля озера була буйною і густою, але на самому краю озера знаходилася смуга трави і сухої землі. Смуга могла служити стежкою, а сліди вселяли надію.

Слідами Дженнсен пройшла до дальнього краю тихого озера, виявила в густому вербовому гаю протоптану стежку і піднялася на височину. Уважно оглянувши галявину, що відкрилася, вона помітила вдалині, за деревами, чагарниками і виноградними батогами, стоячий на пагорбі будинок. З труби здіймався дим, який змішувався з туманом навколо.

У попелясто-сірій імлі темніючого навколо болота світло, що лилося з вікна було схоже на золоту коштовність і здавалося маяком для заблукалих, що знаходяться у відчаї, забутих і беззахисних. Побачивши кінцеву мету свого походу, Дженнсен заплакала від полегшення. Це цілком могли бути сльози радості, якби її не привела сюди жорстока необхідність…

Дженнсен квапливо пішла стежкою повз верби і дуби…, Повз зарослі трави і обплетеного виноградом чагарнику і скоро дісталася до будинку. Будинок був збудований на фундаменті з каменю, складеному без всякого вапна. Стіни були зроблені з кедрових колод. Дах нависав не тільки над будинком, але і над неширокою галереєю, яка тяглася уздовж усієї стіни. Від галереї до озера вели сходи.

Перестрибуючи відразу через дві сходинки, Дженнсен піднялася до галереї, пройшла по ній і наблизилася до дверей, по краях якої стояли колони з двох широких колод, які підтримували простий, але привітно виглядаючий вхід. Від цих дверей, від широких ступенів ганку йшла рівна, добре втоптана стежка. Цим шляхом приходили люди, у яких було запрошення відвідати знахарку. Після шляху, пройденого Дженнсен, цей здавався проїжджою дорогою.

Не гаючи часу, Дженнсен постукала. Раз, другий, третій…

Нарешті двері розчинилися всередину. В отворі, з подивом дивлячись на гостю, стояв літній чоловік. Волосся його все ще було досить густим. Втім, сивого волосся було багато більше, ніж темно-каштанового. Одягнений він був не як мисливець або житель боліт, а як ремісник: коричневі штани були чистими і незаношеннимі, з щільної дорогої тканини. На зеленій сорочці блищали плями позолоти.

Це явно був позолотник Фрідріх.

Його проникливі очі оглядали гостю не менш уважно, він відразу помітив руде волосся під капюшоном.

– Що ти тут робиш? – Запитав він. Глибокий голос добре відповідав його зовнішності, але доброзичливістю не відрізнявся.

– Я прийшла побачитися Алтею, якщо можна. Його очі оглянули стежку за спиною Дженнсен, потім знову зупинилися на її обличчі.

– Як ти добралася сюди?

Судячи з того, яким підозрілим поглядом він її окинув, дівчина зрозуміла, що у нього є спосіб визначити, з якого боку підходить до будинку гість. Дженнсен знала такого роду прийоми: вони з матір'ю використовували їх, щоб ніхто не зміг підкрастися до них непоміченим.

Дженнсен махнула рукою вздовж галереї:

– Я прийшла іншим шляхом, через озера.

– Ніхто не може прийти через озера, навіть я. – Його чорна, як смола брову піднялася, він не бажав більше слухати її. – Ти брешеш.

Дженнсен сторопіла:

– Ні. Я прийшла тим шляхом. Мені необхідно побачити вашу дружину.

– Тебе сюди не запрошували. Ти повинна піти. І на цей раз тобі не варто сходити зі стежки. А тепер іди!

– Але від цього залежить життя людини. Я повинна…

Двері з гуркотом зачинилися прямо перед обличчям Дженнсен.

22

Дженнсен стояла, не рухаючись. Вона не знала, що робити. Вона була занадто вражена, щоб зробити що-небудь.

Зсередини долинув жіночий голос:

– Хто там, Фрідріх?

– Ти ж знаєш, хто це був. – Голос Фрідріха був зовсім не схожий на той, яким він розмовляв з Дженнсен. Тепер він був ніжним, доброзичливим, звучав з повагою.

– Ну так впусти її.

– Але Алтея, ти не можеш…

– Впусти її в будинок, Фрідріх. – Хоча тон не був різким, було ясно, що дружина лає чоловіка.

Дженнсен відчула, як у душі хвилею пронеслося полегшення. Цілий ланцюг аргументів, чому їй потрібно увійти в будинок, який вже народжувався в голові, тут же розсипався. Двері відчинилися, на цей раз набагато повільніше.

Фрідріх уважно дивився на неї. Це не була людина, яка секунду назад потерпіла поразку, яку тільки що відчитали, це була людина, який вирішила з гідністю підкоритися долі.

– Будь ласка, Дженнсен, заходь, – сказав він більш доброзичливим голосом.

– Спасибі вам, – сказала Дженнсен дуже тихо, трохи здивувавшись тому, що він знає її ім'я, і злегка занепокоївшись цим.

Входячи за ним до хати, вона помічала все навколо. Незважаючи на те, що на вулиці було тепло, тут потріскував у каміні вогонь, який надавав повітрю приємний запах, а самому будинку – затишок. Меблі були прості, але добротно зроблені і прикрашені різьбленими візерунками. У великій кімнаті було два маленьких віконця, на протилежних стінах. У передній кімнаті Дженнсен помітила інструменти, акуратно розкладені на робочому столику, встановленому біля вікна.

Вона абсолютно не пам'ятала цей будинок. Вона пам'ятала, як приходила до будинку Алтеї, але в спогадах залишилися дружні обличчя, а не сам будинок. Однак предмети, що прикрашали стіни, здавалися знайомими. Дітям такі речі завжди тішать погляд. Всюди були різьблені пташки, риби і звірі: вони або висіли на стіні, або стояли на поличках.

Деякі прикраси були розфарбовані, деякі залишені без забарвлення, однак пір'я, луска або хутро у них були вирізані так ретельно, що здавалося: тут живуть справжні звірі, якічарівним чином перетворилися в дерев'яних. Дзеркало, що доходить до самої підлоги, було в рамі з різьбленими зірками, на яких чергувалися промені, покриті золотом і сріблом. Біля каміна лежала на підлозі велика червона із золотом подушка.

Увагу Дженнсен привернула квадратна дошка із знайомим зображенням Милосердя. Поруч – невеликі камінчики, складені купкою. На красивому стільці з високою спинкою сиділа маленька жінка з великими, темними очима, які на тлі золотистого волосся, зачепленого сивиною, виглядали дуже виразно. Волосся обрамляло обличчя і спускалося по плечах. Руки спочивали на різьблених підлокітниках, а довгі тонкі пальці торкалися завитка, яким закінчувалося різьблена прикраса.

– Я – Алтея. – Голос був ніжним, але в ньому дзвенів метал владності.

Назустріч гості жінка не встала. Дженнсен вирішила почати з люб'язностей:

– Пані, будь ласка, вибачте мене за те, що я вриваються без запрошення і так несподівано.

– Може, і без запрошення, але не так вже несподівано, Дженнсен.

– Звідки ви знаєте моє ім'я?

Дженнсен занадто пізно зрозуміла, наскільки нерозумно пролунало її питання. Жінка була чаклункою. І тільки одному Творцеві відомо, що вона може дізнатися за допомогою своєї чаклунської влади.

Алтея посміхнулася:

– Я тебе пам'ятаю. Таких, як ти, не забувають…

Посмішка їй дуже зійшла.

Дженнсен не була впевнена, що зрозуміла господиню, але все ж сказала:

– Спасибі.

Посмішка Алтеї стала ширшою, навколо очей з'явилися зморшки.

– О, духи, як ти схожа на свою матір! Якби не це руде волосся, я б вирішила, що перенеслася в той час. В останній раз я бачила її, коли вона була в такому віці, як ти зараз. – Чаклунка підняла руку, показуючи долонею: – А ти була ось такого зросту.

Дженнсен відчула, що стає такою ж червоною, як її волосся. Мати була справжньою красунею, і Дженнсен не вірилося, що її можна порівняти з такою привабливою жінкою.

– І як справи у матері?

Від раптово нахлинуло страждання Дженнсен ковтнула:

– Моя мати… мати пішла з життя. – Вона опустила очі – Її… Її вбили…

– Мені дуже шкода, – сказав стоячий за спиною Фрідріх. Він співчутливо поклав їй руку на плече. – Я щиро співчуваю тобі. Я знав її, трохи, ще у Палаці. Вона була чудовою жінкою.

– Як це сталося? – Запитала Алтея.

– Врешті-решт вони напали на наш слід.

– Напали на ваш слід? – Брова алтеї піднялася вгору. – Хто?

– Д'харіанські солдати. Люди лорда Рала! – Дженнсен відкинула поли плаща, показуючи господарям руків'я ножа. – Це належало одному з них.

Алтея уважно подивилася на ніж, потім перевела погляд на обличчя Дженнсен.

– Мені так шкода, дорога!

Дженнсен кивнула:

– Але я повинна попередити вас. Я ходила до вашої сестри Латеї…

– Ти бачила її перед тим, як вона померла?

Дженнсен здивовано подивилася на чаклунку:

– Так, бачила.

Алтея з сумною усмішкою похитала головою:

– Бідна Латея!.. Як вона жила? Я маю на увазі, вона добре жила?

– Не знаю. У неї був гарний будинок, але я бачила її дуже недовго. У мене склалося враження, що вона жила одна. Я пішла до неї, тому що мені потрібна була допомога. Я згадала, як мама згадувала ім'я чаклунки, яка колись допомогла нам, але, гадаю, я переплутала імена. І в результаті пішла до вашої сестри. Вона навіть не захотіла зі мною розмовляти. Вона сказала, що нічого не може зробити, що саме ви в ті часи допомогли мені. Ось чому я прийшла сюди.

– Як ти добралася? – Запитав Фрідріх, вказуючи на стежку перед будинком. – Ти, мабуть, збилася зі шляху?

– Я прийшла іншою дорогою. Через озера. Тепер навіть Алтея насупилася:

– Але там немає дороги.

– Ну так, стежки там немає… Але я пройшла.

– Ніхто ніколи не приходив з того боку! – Алтея насупилася ще більше. – Там є істоти, які охороняють ті місця.

– Я знаю. Я натрапила на величезну змію…

– Ти бачила цю змію? – Швидко запитав Фрідріх. Дженнсен кивнула:

– Я випадково наступила на неї. Вирішила, що це корінь. Мені довелося несолодко, і я навіть викупалася у воді.

Господарі, вражені, дивилися на неї так, що Дженнсен занервувала.

– Справді? – Сказала Алтея таким голосом, наче не дуже повірила в цю змію, і махнула рукою. – Але тобі напевно повинні були зустрітися і інші істоти.

Дженнсен перевела погляд з Фрідріха, який все ще зачудовано дивився на неї, на Алтею:

– Я не бачила нікого іншого, крім змії.

– Змія ця – не просто змія, – сказала Алтея, знову відмахуючись рукою від відомостей про страшну тварюку, немов це було щось незначне. – І там є дійсно небезпечні речі. Ті, які нікого не пропустять. Нікого!.. Як же, ім'ям Творця, ти змогла пройти повз них?

– Якого роду речі?

– Зачарованого роду речі, – похмуро сказала Алтея.

– Прошу вибачення, але я не бачила нічого. Тільки змію. – Дженнсен насупилася і подивилася в стелю. – Хоча… я помітила щось у воді.

– Рибу, – посміхнувся Фрідріх.

– І в заростях… Я бачила якісь істоти в заростях. Ну, тобто… явно я їх не бачила, але зарості ворушилися, і я розуміла: там щось є. Але вони там так і зачаїлися.

– Ці істоти, – сказала Алтея, – не таяться в заростях. Вони нічого не бояться. Вони ні від кого не ховаються. Вони повинні були вийти із заростей і розірвати тебе на частини.

– Н-ну… Я не знаю, чому вони цього не зробили, – сказала Дженнсен і подивилася у вікно, на нерухому воду, смутно помітну під переплетенням виноградних лоз.

Вона раптом з жахом подумала про те, що треба буде повертатися. І відчула роздратування від безглуздого розмови з чаклункою про те, що відбувається на болоті. Життя Себастяна під загрозою, а вони тут базікають!.. Зрештою, вона пройшла через болото, і значить, це не настільки неможливо, як намагаються переконати її ці двоє.

– Чому тоді ви живете тут? Я хочу сказати, якщо ви так мудрі, чому живете на болоті зі зміями?

Брови Алтеї піднялися вгору.

– Я віддаю перевагу змій без рук і ніг.

Дженнсен зітхнула і повернулася до початку розмови:

– Алтея, я прийшла сюди, тому що мені необхідна ваша допомога.

Алтея хитнула головою, наче не хотіла слухати:

– Я нічим не можу допомогти тобі.

Дженнсен була вражена тим, що її прохання відкидають з ходу.

– Але ви повинні!

– Повинна?.. Насправді повинна?

– Будь ласка, ви ж допомогли мені раніше. Мені знову потрібна ваша допомога. На цей раз лорд Рал підійшов зовсім близько. Я вже кілька разів ледве-ледве врятувалася від його людей. Я не збагну, що мені ще зробити. Я навіть не знаю, чому для мого батька так важливо було вбити мене.

– Тому що ти його нащадок, якому не дано дару.

– Ось саме. Ви тільки що назвали причину, яка нічого не пояснює. Я не маю дару. Що ж за погрозу я можу представляти? Якщо він був могутнім чарівником, якої шкоди я могла завдатити йому? Чому він хотів убить мене?

– Лорд Рал вбиває своїх нащадків, коли виявляє, що вони не мають дару.

– Але чому? Вбивство – результат, а не причина. Повинна існувати якась причина. Якби я знала її, я б могла зміркувати, що робити.

Алтея знову хитнула головою:

– Я не знаю. Навряд чи лорд Рал прийшов би сюди і став обговорювати зі мною цю причину.

– Коли я зустрілася з вашою сестрою, вона не захотіла допомогти мені. Потім я повернулася, щоб знову поставити їй запитання, але вона була вбита тими ж людьми, що переслідують мене. Вони, мабуть, боялися, що вона мені розкаже щось важливе, тому її і вбили. – Дженнсен пригладила волосся. – Я дуже співчуваю вам через вашу сестру, правда! Але хіба ви не бачите, в чому справа? Ви ж теж у небезпеці через те, що вам відомо.

– Звідки тобі знати, чому її вбили? – Було видно, що Алтея посилено розмірковує. – Ти помиляєшся, вважаючи, ніби вона щось знала. Вона ніколи не мала до всього цього ніякого відношення. Латея знала менше мене. Вона й уявити не могла, чому лорд Рал хотів зжити тебе з поверхні землі. Вона не могла б тобі нічого розповісти.

– Добре, – переконано сказала Дженнсен. – Нехай він вважав, що ті з нас, хто народився без дару, є людьми нижчого сорту, а то й просто марні. Нехай він хотів знищити нікчемне сміття, так би мовити… Але чому ж тоді його син, мій зведений брат, також хоче вбити мене? Я не могла нашкодити батькові, не можу я нашкодити і синові, проте Річард підсилає до мене кводи.

Алтею, схоже, слова Дженнсен не переконали.

– Ти впевнена, що це зробили люди лорда Рала? Камені мені це не показали…

– Вони прийшли в мій будинок. Вони вбили мою матір. Я їх бачила… Мені довелося вступити з ними в сутичку. Це були д'харіанські солдати. – Дженнсен витягла ножа з піхов і простягнула вперед руків'ям чаклунки. – В одного з них було це.

Алтея глянула на зброю таким поглядом, ніби перед нею виявилося щось мертве. І нічого не сказала.

– Чому знадобилося лорду Ралу вбивати мою матір? Чому Дім Ралів не дозволяє мені жити?

– Я не знаю відповіді. – Алтея здійняла і опустила руки. – Пробач, але це правда.

Дженнсен впала перед господинею на коліна:

– Алтея, ну будь ласка… Навіть якщо ви не знаєте відповіді, мені все одно потрібна ваша допомога. Ваша сестра не схотіла допомогти мені, вона сказала – тільки ви здатні. Вона сказала, що тільки ви здатні бачити діри в світі. Я не знаю, що це означає, але знаю, що це має відношення до чаклунства. Прошу вас, мені потрібна допомога!

Чаклунка виглядала здивованою.

– А що ти хочеш, щоб я зробила?

– Сховайте мене. Як ви зробили, коли я була маленькою. Накладіть на мене чари, так, щоб солдати не знали, хто я і де мене можна знайти. І тоді вони не зможуть переслідувати мене. Я просто хочу, щоб мене залишили в спокої. Мені потрібне закляття, яке сховає мене від лорда Рала. – Дженнсен стиснула руки. – Але це ще не все. Мені необхідно допомогти другу. Мені потрібно таке закляття, щоб я могла повернутися в Народний Палац та визволити його звідти.

– Кого визволити? Що ти маєш на увазі? Як його ім'я?

– Його звуть Себастян. Він допоміг мені, коли підіслані бандити вбили матір. Він врятував мені життя. Він привів мене сюди. Ваша сестра сказала, що ми зможемо дізнатися у Палаці, де вас знайти. Він пройшов зі мною весь шлях і допоміг мені сюди дістатися. Ми пішли до Палацу, щоб знайти Фрідріха, тоді я б дізналася, де ви живете… Але поки ми були там, охорона схопила Себастяна. Вони напевно будуть допитувати його. Він допомагав мені, і це моя вина, що він потрапив в біду. Будь ласка, Алтея, мені необхідна ваша допомога. Мені потрібно закляття, щоб я могла повернутися і звільнити Себастяна. Алтея недовірливо розглядала її.