Текст книги "Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 38 страниц)

59

Дженнсен і Себастян поспішили за сестрою Мердінтою. Та зникла за гребенем гори. Підійшовши до краю, вони побачили, що сестра вже далеко внизу. Дівчина озирнулася в марній спробі побачити самотнього подорожнього. Їй впало в око, що над величезною випаленою пустелею несуться темні хмари.

– Швидше! – Крикнула сестра Мердінта.

Себастян легенько підштовхнув Дженнсен в спину, і дівчина побігла вниз по крутій стежці. Сестра, хоч і була в довгому одязі, мчала швидко, як вітер. Дівчина з великими труднощами встигала за нею. Вона підозрювала, що Мердінта використовує магію.

Іноді Дженнсен зупинялася, втрачаючи опору на хисткому зсуву і здираючи об гострі камені шкіру на пальцях і долонях. Це був найважчий шлях за все її життя. Скельні уламки ковзали під ногами. Дівчина розуміла, що, просто схопившись сильніше за камінь, вона може запросто порізати руки об гострий, як бите скло, осколок.

Дівчина важко дихала. Сестра Мердінта, що була вже далеко попереду, теж важко переводила дух. За спиною лунало важке дихання Себастяна. Він теж кілька разів втрачав рівновагу, і одного разу Дженнсен з криком встигла схопити його за руку, не давши впасти в тисячофутову прірву. Він з полегшенням і вдячністю подивився на рятівницю.

Опинившись після важкого спуску, який здавався нескінченним, майже в самому низу, Дженнсен з полегшенням виявила, що кам'яні стіни і кручі загороджують спопеляюче сонячне світло. Вона подивилася на небо, чого не робила вже довгий час. Виявилося, що тіні, які загороджують сонце, падають зовсім не від скель. Небо, всього лише годину тому настільки чисте і блакитне, тепер було запнуте сірими дощовими хмарами, ніби запечатуючи долину Стовпів Творіння і відокремлюючи її від усього світу.

Дівчина додала крок, намагаючись наздогнати сестру Мердінту. Не було сенсу переживати через хмари. Якою би втомленою не була Дженнсен, вона твердо знала: коли прийде час, у неї знайдуться сили, щоб вразити ножем Річарда Рала, і хмари йому не допоможуть. Цей час стрімко наближалося. Вона знала, що мама і інші милостиві духи допоможуть їй, надихнувши на помсту. А крім них, є й ще одна сила, яка обіцяла їй підтримку.

Замість жаху від думки про швидку смерть Дженнсен відчувала дивне заціпеніння і спокій. Самою солодкою була обіцянка кінця боротьби і страхів. Скоро відпаде необхідність приймати рішення. І вже не буде втоми, нестерпної спеки, болю, горя, туги…

На темніючому небі заграли сполохи зеленого світла. Спалахи виходили звідкись здалеку. Десь загримів грім, прокотився по безкрайній пустелі. Цей замислений гуркіт якнайкраще відповідав хвилеподібному пейзажу.

Подорожні закінчили спуск; високі кам'яні колони, які постали перед їх поглядами, виявилися значно більшими, ніж при погляді з скелястих гребенів. Здавалося, вони вросли в дно долини. Незабаром, коли подорожні віддалилися від скель, Стовпи вже височіли навколо, як древній кам'яний ліс. Дженнсен відчувала себе на їх фоні мурахою.

Кроки мандрівників луною відбивалися від кам'яних стін, об'ємистих опуклостей і глибоких западин. Дівчина не переставала дивуватися, дивлячись на рябу поверхню колон.

Вертикальний стовп складався з декількох частин, кожна з яких відрізнялася щільністю і пропорціями, від чого колони були хвилеподібно мінливі по довжині. У деяких місцях широкі секції завершувалися вузькими перешийком.

Весь цей час подорожні знемагали від спеки. Вона лягла їм на плечі важкою ношею, притискаючи до землі. Ноги мляво ступали по гравію. Від Стовпів падали моторошні довгі тіні. Іноді через каміння виривалися промені зеленого світла. Якщо підняти погляд вгору, то ніби дивишся з глибин пекла: скелі, на яких час від часу грали смарагдові відблиски, які відбивалися від хмар, здіймалися в небо, ніби волаючи про порятунок.

Сестра Мердінта плавно ковзала в цьому лабіринті, подібно духу смерті. Навіть присутність поруч Себастяна не додавало Дженнсен спокою.

Світлові спалахи і далі мерехтіли над головами подорожніх, над вершинами величних Стовпів, ніби щось розшукували в кам'яному лісі. Прогримів грім, і долина затряслася шаленим тремтінням, на подорожніх дощем посипалися осколки. Люди побігли, ухиляючись від них. Дженнсен бачила, як там і тут величезні колони падають і розсипаються. Деякі тепер лежали на землі, подібно ослаблим гігантам, і подорожнім треба було проходити під величними стовпами, що впали упоперек стежки, і пробиратися крізь тріщини. Дженнсен сподівалася, що спалахи, що розсікають небо, не вдарять в кам'яні стовпи поруч з ними, і ті не обрушаться на подорожніх всією своєю неймовірною вагою.

Але коли Дженнсен вирішила вже, що вони залишаться навіки похованими в щільному кільці скель, які здіймалися до неба, між колонами з'явилася долина. Ще сотня-друга кроків по звивистій стежці між щільно стоячих кам'яних стовпів, і попереду відкрився простір, де рідкісні колони стояли, як монументи.

Дно долини, яке зверху бачилося доситьь рівним, виявилося нагромадженням осколків колон, величезних каменів і щебеню.

Грім все сильніше діяв на нерви. Він гуркотів практично постійно, і так само безперервно здригався і гримів кам'яний ліс. Небо висіло низько, і хмари, що клубочилися, вже закривали оточуючі долину кам'яні стіни.

На дальньому кінці долини найбільш темні хмари постійно вивергали то бляклі, то яскраві спалахи світла. Часом спалахували і сліпучі блискавки – саме вони породжували різкі удари грому.

Минувши високий кам'яний шпиль, Дженнсен побачила фургон, що рухався по долині.

Здивована дівчина повернулася до Себастяна і завмерла: за його спиною височів незнайомець.

Одним поглядом Дженнсен охопила його чорну сорочку, чорний Розкритий плащ із золотою облямівкою з древніх символів. Плащ був зібраний на поясі широким шкіряним поясом, до якого з обох сторони були прикріплені шкіряні сумки. На прикрашеному золотом ремені була срібна емблема з накладених одне на одне кілець. Такими ж емблемами були прикрашені шкіряні браслети на зап'ястях. Штани і чоботи були чорні. Плащ був застібнутий на шиї позолоченою пряжкою, контрастуючою з усім одягом.

У незнайомця не було ніякої зброї, крім ножа на ремені.

Дженнсен глянула в його сірі очі, і в ту ж мить до неї прийшло розуміння: перед нею Річард Рал.

Дівчина відчула, як страх кулаком стиснув її серце. Дженнсен вихопила ніж, побілілими пальцями стискаючи срібне руків'я.

Вона добре відчувала вигравіруваний вензель «Р», що означав Дім Ралів, і лорд Рал власною персоною стояв зовсім поруч.

Себастян обернувся, побачив його і тут же опинився за спиною у дівчини.

Заплутавшись у власних почуттях, Дженнсен безмовно застигла перед братом.

– Джен, не хвилюйся. У тебе все вийде. Твоя мати дивиться на тебе. Не зганьби її, – шепотів за спини Себастян.

Річард Рал уважно розглядав її, здавалося, не помічаючи ні Себастяна, ні сестри Мердінти, що маячіла віддалік. Дженнсен теж забула про них.

– Де Келен? – Запитав Річард.

Його голос виявився зовсім не таким, як уявляла собі Дженнсен. Він був владний і впевнений, але, що було найважливішим, в ньому звучала тисячі почуттів: від холодної люті до непохитної рішучості і відчаю. Ці ж почуття відбивалися і в його сірих очах.

Дженнсен не могла відвести від нього погляду.

– Хто така Келен?

– Мати-сповідниця, моя дружина.

Дженнсен не могла зрушити з місця – настільки те, що постало перед її очима, відрізнялося від того, що вона чула раніше.

Ця людина зовсім не був схожий на брудного пособника безсердечної сповідниці, що керувала Серединними Землями залізною волею і жорстокими руками. Цим чоловіком рухала любов до жінки. Якщо вони не заберуться з дороги, він пройде крізь них так само, як пройшов крізь тисячний загін солдатів. Це було-просто, як двічі два.

Однак, на відміну від солдатів, Дженнсен була невразлива.

– Де Келен? – Повторив Річард. Було видно, що він на межі.

– Ти вбив мою маму, – промовила Дженнсен, майже захищаючись.

Брат підняв брову. Він виглядав спантеличеним.

– Я зовсім недавно дізнався, що у мене є сестра. Фрідріх-позолотник розповів мені. Тебе звуть Дженнсен?

Дженнсен усвідомила, що киває, не в силах відвести погляду від його очей, таких знайомих, стільки разів бачених в дзеркалі.

– Убий його, Джен, убий його! Ти можеш це зробити! Його чари не можуть заподіяти тобі шкоди! Ну ж! – Шепотів ззаду Себастян.

Дженнсен відчула, як слабке тремтіння, яка народилася в ногах, піднімається по її тілу. Щось знову було не так. Схопивши ніж і зібравши всю свою мужність, вона сконцентрувалася на цілі, а голос заповнював її голову, поки там не залишилося жодної думки, крім помсти.

– Лорд Рал все життя намагався вбити мене. Убивши свого батька, ти зайняв його місце. І послав за мною своїх людей. Ти полював за мною, як і твій батько. Ти, негідник, послав убивць до моєї матері!

Річард вислухав, не перебиваючи, а потім сказав спокійним і розуміючим тоном:

– Не звинувачуй мене тільки тому, що інші повні злоби.

Дженнсен стрепенулася. Це так було схоже на слова, які зазвичай говорила їй перед сном мама. «Ти не повинна відчувати себе винуватою через те, що вони – втілення зла»…

Річард зціпив зуби:

– Що ви зробили з Келен?

– Тепер вона моя королева, – пролунав новий голос, і луна пронеслося між колон.

Дівчині здалося, що вона вже чула цей голос. Озирнувшись, вона не знайшла сестру Мердінту.

Річард стрімко, як тінь, рушив на голос і раптово зник. Можливість нанести йому удар було втрачено. Насилу вірилося, що вони секунду тому стояли один проти одного, а тепер вона втратила свій шанс.

– Джен! Ну давай же! – Волав Себастян і тягнув її за рукав. – Ходімо, ти ще можеш наздогнати його!

Дівчина не знала, що відбувається неправильно, але щось йшло явно не так. Стиснувши голову руками, вона намагалася змусити себе не слухати голос. Це було нестерпно. Голос вимагав виконання умов угоди. Від сильного болю розколювалася голова.

Звідкись долинув регіт, і по кам'яному лісі рознеслася луна. Дженнсен, нарешті, вдалося впоратися з голосом, і вони з Себастяном побігли туди, звідки чувся сміх, огинаючи безладно нагромаджені скелі. Незабаром Дженнсен перестала розуміти, куди вони біжать. Одні кам'яні коридори перетворювалися в інші, вигиналися, тунелями проходили під скелями, колони змінювалися колонами, тіні – смугами світла.

Але ось, обігнувши чергову колону, вони вискочили на відкритий простір.

Перед ними був гладкий майданчик в обрамленні невисоких колон, подібний галявині, оточеній соснами.

До однієї з колон була прив'язана жінка.

Дженнсен не сумнівалася: це дружина Річарда, Кален, Мати-сповідники.

З протилежного боку майданчика лунав той самий, гуляючий луною серед колон регіт.

Мати-сповідники була зовсім не схожа на потвору, яке намалювала Дженнсен в своїй уяві. Келен виглядала слабкою і нещасною, хоча прив'язали її по-дитячому, поперек талії. Так дитина прив'язує до дерева товариша по грі.

По всій видимості, вона була без свідомості – довге волосся звисало зі схиленої голови, руки були вільно опущені. На ній був простий дорожній костюм. І хоча волосся приховували частину обличчя, було видно, наскільки прекрасна ця жінка. Схоже, вона була ненабагато старша Дженнсен, але виглядала так, ніби навряд чи проживе довше.

Несподівано за її спиною з'явилася сестра Мердінта, підняла за волосся голову Матері-сповідниці, глянула в обличчя, відпустила.

Себастян кивнув у бік полонянки:

– Ось вона, дій!

Дженнсен вже не були потрібні підказки голосу, який стверджував, що Мати-сповідники – саме та наживка, на яку можна зловити лорда Рала. Голос виконав свою частину угоди.

Зібравши всю свою рішучість і міцно затиснувши в руці ніж, Дженнсен підбігла до сестри Мердінти. Потім повернулася до жінки, яка знаходилася без свідомості, не бажаючи навіть і думати про неї і зосередившись лише на ножі. Настав час покінчити з усім цим.

З-за сусідньої колони несподівано вискочив, припинивши регіт, чоловік – безсумнівно, він мав якісь власні наміри. Дженнсен впізнала його моторошну посмішку. Саме його вона бачила тієї ночі біля будинку Латеї, коли чаклунку вбили. І саме він страшно налякав Бетті. І саме ця людина являлася Дженнсен в нічних кошмарах.

– Бачу, ти знайшла мою королеву, – сказав він.

– Що? – Здивувався Себастян.

– Мою королеву, – повторив чоловік, мерзенно посміхаючись. – Я – король Обі Рал. А вона буде моєю королевою.

Тут дівчина помітила, що його очі дуже схожі на очі Натана Рала, Річарда, на її очі. Вони не були схожі настільки, наскільки були схожі один на одного очі Річарда і Дженнсен, але тим не менш, фамільна схожість малася. Чоловік казав правду: він теж був сином Даркена Рала.

– Ось він, мій брат, лорд Рал! – Чоловік зробив вказуючий жест.

З-за колони вийшов Річард.

– Не бійся, Джен, він не зможе заподіяти тобі шкоду, – прошепотів Себастян. – А ти можеш знищити його.

Шанс з'явився знову, і тепер вона його не упустить!..

І тут Дженнсен помітила крізь гущавину колон під'їзжаючий фургон. Їй здалося, що вона впізнає коней – сірих, з чорними гривами і хвостами. Тварини були величезні – рідко зустрінеш подібних, – а візник крупний і світловолосий.

Почулося знайоме мекання. Невже Бетті?! Дженнсен остовпіла, недовірливо дивлячись на фургон. Кізка знаходилася поруч з візником, поставивши на сидіння передні ніжки. Величезний блондин почухав у неї за вушками. Схоже, це був Том.

– Дженнсен, відійди, будь ласка, від Келен, – попросив Річард.

– Ні, сестричка, не відходь, – зареготав Обі.

Дівчина наблизилася до Матері-сповідниці, яка як і раніше висіла на прив'язаній до колони мотузці. Щоб підійти до Келен, Річарду доведеться пройти повз неї, Дженнсен. І тоді він опиниться в її руках.

– Дженнсен, чому ти на стороні сестер Тьми? – Запитав Річард.

– Я на стороні сестер Світла, – кинувши швидкий погляд на Мердінту, сказала Дженнсен.

Річард повільно похитав головою, теж дивлячись на Мердінту.

– Ні, вона – сестра Тьми. У Джегана є сестри Світла, але є і не тільки вони. Це рабині соноходця – про це говорять кільця в їх нижніх губах.

Дженнсен і раніше чула слово «соноходець». Вона судорожно намагалася пригадати, де саме. І згадала: саме його сестри запитували в ніч звершення угоди в лісі. Події тієї ночі з несамовитою швидкістю пронеслися в її мозку. Знову з'явився голос, але це їй зовсім не допомогло. Все всередині Дженнсен знемагало від бажання вбити Річарда, але було і щось заважаюче.

«Можливо, в цьому і проявляється чарівництво лорда Рала», – подумала дівчина.

– Щоб врятувати Келен, ти повинен пройти Дженнсен, – вимовила сестра Мердінта холодним, зарозумілим голосом. – Ти вийшов за межі відпущеного тобі часу і можливостей, лорд Рал. Поки твій час не вийшов, постарайся, принаймні, врятувати дружину.

Краєм ока Дженнсен помітила, як крізь кам'яний ліс до неї біжить коза, далеко випереджаючи Тома.

– Бетті? – Прошепотіла Дженнсен, і сльози струмком хлинули з її очей. Дівчина зняла чорну накидку з лиця, щоб кізка впізнала подружку.

Почувши своє ім'я, Бетті забекала, завиляла на бігу маленьким стирчачим хвостиком. А слідом за Томом біг хтось ще, зовсім маленький…

Але на шляху між козою і Дженнсен вже стояв Обі.

Наткнувшись на нього, Бетті видала жалісливий крик і позадкувала. Дівчина прекрасно знала цей крик жаху, що закликає на допомогу.

Небо над головою вибухнула громом і блискавками, ще більше налякавши нещасу тварину.

– Бетті! – Крикнула Дженнсен, насилу вірячи власним очам.

Чи не видіння це, не жорстокий обман, не чарівництво лорда Рала?..

Почувши її голос, Бетті оббігла Обі і з усіх ніг кинулася до своєї гаряче улюбленої подруги. Але не зробивши і дюжини кроків, застигла на місці. Хвостик її перестав виляти, і Бетті стражденно забекала. А потім бекання перейшло в новий крик жаху.

– Бетті, іди сюди, це ж я, – ридала Дженнсен.

Коза подивилася на неї і позадкувала. Тварина реагувала на подругу так само, як на Обі. А потім Бетті повернулася і понеслася геть.

Прямо до Річарда.

Той нахилився, і засмучена коза кинулася до нього, шукаючи розради. І знайшла його під ласкаво простягнутою рукою.

До приголомшеної Дженнсен донеслося нове тихе мекання. В купку людей, прямо в центр смертельного протистояння, прискакали двоє маленьких біленьких козлят-близнюків. Побачивши Дженнсен, вони стиснулися і стали жалібно кликати матір.

Бетті заклично промекала. Козенята повернулись і кинулися до неї. Близько матері вони тут же відчули себе в безпеці і застрибали навколо Річарда, явно бажаючи, щоб він удостоїв своїм дотиком і їх.

Том зупинився на віддалі і, прихилившись до колони, спокійно спостерігав за подіями.

І Дженнсен вирішила, що світ, безсумнівно, зійшов з розуму.

60

– Бетті, що відбувається? – Крикнула Дженнсен, не в силах змиритися з тим, що відбувається.

– Чарівництво відбувається, – пролунав позаду шепіт сестри Мердінти. – Саме цим він і займається.

Невже лорд Рал і справді зачарував козу, налаштувавши її проти Дженнсен?

Річард ступив до дівчини. Бетті і близнюки возилися біля його ніг, не маючи ні найменшого поняття про те, що все зараз залежить від вибору між життям і смертю.

– Дженнсен, подумай про все своєю головою, – вимовив Річард. – Ти повинна мені допомогти. Відійди від Келен.

– Убий його! – Люто шепотів Себастян. – Зроби це, Джен! Його магія не діє на тебе! Ну ж!..

Річард спокійно дивився, як вона піднімає ніж.

Зараз вона вб'є його, і чарівництво закінчиться, і Бетті знову буде з нею…

Дженнсен застигла. Вона раптом зрозуміла, що тут щось не так. І повернулася до Себастяна:

– Звідки ти це знаєш, а? Я ж ніколи не говорила тобі про те, що його чари не можуть заподіяти мені шкоди?

– І тобі теж? – Вигукнув Оба. – Значить, ми обидва невразливі! Ми можемо разом правити в Д'харі. Але, звичайно, королем буду я. Король Обі Рал. Я не жадібний. А ти можеш стати принцесою… Так, напевно, я можу зробити тебе принцесою, якщо ти будеш добре поводитися.

Дженнсен знову подивилася на розгублене обличчя Себастяна:

– Так звідки ти знаєш?

– Джен, я просто… Я думав… – Себастян намагався знайти відповідь. І не знаходив.

– Річард… – пролунав голос Келен, що прийшла у себе. – Річард, де ми? – Мати-сповідниця почала корчитися від болю і закричала, хоча ніхто до неї не доторкався.

Річард зробив ще крок вперед. Розмахуючи ножем, Дженнсен відступила.

– Якщо ти хочеш отримати Келен, ти повинен пройти через Дженнсен, – крикнула сестра Мердінта.

Річард кинув на неї нічого не виражаючий погляд:

– Ні.

– Ти повинен! – Завила сестра. – Ти повинен вбити Дженнсен, інакше Келен помре!

– Ти в своєму розумі? – Накинувся на неї Себастян.

– Помовч, Себастян! – Відрізала сестра. – Спасіння приходить лише через жертву. Все людство зіпсоване. Один індивідуум не представляє ніякої цінності. Одне життя не коштує нічого. Неважливо, що з нею трапиться, має значення тільки саме жертвоприношення.

Себастян дивився на неї і не знав, що відповісти. У нього явно не знаходилося доводів на захист життя Дженнсен.

– Ти повинен вбити Дженнсен, інакше я вб'ю Кален, – обернувшись до Річарда, заверещала Мердінта.

– Річард, – простогнала нещасна Мати-сповідники, все ще не зовсім розуміючи, де вона і що відбувається.

– Келен, спокійно, – м'яко вимовив Річард.

– Це останній шанс! – Волала сестра Мердінта. – Останній шанс врятувати дорогоцінне життя Матері-сповідниці! Останній шанс, або вона дістанеться Володареві пекла. Притримай його, Дженнсен, поки я буду вбивати його дружину!

Дженнсен злегка похитнуло те, що сестра нацьковує Річарда на неї. Але це не мало значення. Сестра теж жадала смерті лорда Рала. Вони всі хотіли його смерті.

Пора покласти всьому цьому край. Брат не зможе заподіяти їй шкоду своїм чарівництвом. Невідомо, звідки це стало відомо Себастяну, але пора покласти цьому край, поки шанс не втрачено знову. Але, цікаво, навіщо це знадобилося Мердінті…

Незрозуміло було і те, навіщо сестра намагалася роздратувати лорда Рала, щоб він завдав удару своєю магією, направивши всю силу на Дженнсен, і таким чином відкрив їй шлях, про який вона так довго мріяла…

Гаразд, все так і має бути. І нема чого більше чекати!

Давши волю крику, повному накопиченій за все життя ненависті, повному пекучої туги за вбитою матір'ю, повному виючою люті голосу, що верещав в голові, Дженнсен кинулася на Річарда.

Вона знала, що він використає для власного порятунку чарівництво. Завдасть магічного удару, подібний до того, якого завдав тисячному загону вершників. І буде вражений, коли чари не спрацюють, коли вона прорветься крізь смертельні заклинання і встромить ножа у його злісне серце. Він занадто пізно зрозуміє, що вона невразлива.

З лютим виттям Дженнсен налетіла на брата.

Вона чекала жахливого вибуху, чекала, що доведеться пройти крізь грім і блискавки, але нічого подібного не сталося. Річард попросту блокував удар і зловив її зап'ястя. Простіше нікуди!.. Він не використовував чари і не вимовляв заклинань. Він взагалі не скористався чарівною силою.

Для звичайної сили Дженнсен невразливою не була. А фізично Річард був явно сильнішим.

– Заспокойся, – сказав він.

Дженнсен люто пручалася, в її скаженій атаці вихлюпувалася грізною бурею вся накопичена ненависть і біль. Лорд Рал завбачливо тримав на відстані її праву руку, а дівчина бушувала, стукаючи йому в груди кулачком лівої. Річард міг голими руками розірвати її навпіл, але чомусь дозволяв їй вити і бити його. А потім навіть дав можливість відскочити назад. Дженнсен стояла, важко дихаючи і як і раніше стискаючи в кулаці ніж, і сльози злоби і люті струмували по її щоках.

– Убий її! – Знову заверещала сестра Мердінта. – Або Келен помре!

– Ти в своєму розумі? – Крикнув сестрі Себастян. – Вона сама уб'є його! Він навіть не озброєний!

Річард нахилився до лежачого на землі заплічних мішках і дістав з нього невелику книгу.

– Я озброєний.

– Що ти маєш на увазі? – Сторопіла Дженнсен. Тепер погляд мерзотника був звернений на неї.

– Це давня книга під назвою «Стовпи Творіння». Її написав наш предок, Дженнсен, один з перших лордів Ралів, той, хто прийшов до повного розуміння того, що породив перший в нашому роду. Його звали Елрік Рал, і він, крім усього іншого, створив узи. Це дуже цікава книга.

– Думаю, в ній написано, що лорд Рал повинен вбивати таких, як я, – вимовила Дженнсен.

– Звичайно, – посміхнувся Річард. – Саме так.

– Що? Невже в ній це написано? – Дженнсен насилу вірилося, що він підтвердить сказане.

Річард кивнув:

– У ній пояснюються причина, через яку всі дійсно позбавлені дару нащадки лорда Рала повинні бути знищені.

– Я знала це! Ти намагався брехати! Але це правда! Це все правда!

– Але я не стверджував, що послідую цій раді. Я лише сказав, що в книзі написано, що таких, як ти, слід знищити.

– Чому? – Запитала Дженнсен.

– Дженнсен, це не має значення, – прошепотів Себастян. – Не слухай його!

Річард кивнув на нього:

– Йому все відомо. Саме тому він знав, що я своїм чарівництвом не можу заподіяти тобі шкоду. Йому відомо, про що ця книга.

Дженнсен повернулася до Себастяну. В очах її раптово спалахнуло світло повного розуміння.

– Така книга є і у імператора Джеганя.

– Дженнсен, це неправда.

– Я бачила її, Себастян. Ці самі «Стовпи Творіння». Я бачила цю книгу в наметі імператора. Це книга на стародавній мові, одна з найцінніших. Він знав, що в ній написано. А ти – один з його кращих стратегів. Він розповів тобі, і ти знав, що в ній сказано.

– Джен, я…

І раптом, крізь буйство голосу, все, що сталося і що відбувається склалося в голові Дженнсен в цілісну картину. Гостра біль пронизала всю її істоту. Дійсні масштаби зради постали в усій ясності.

– Це був ти! – Прошепотіла вона.

– Як ти можеш у мені сумніватися? Я люблю тебе!

– О милостиві духи, весь час це був ти.

Лице Себастяна стало таким же білим, як і скуйовджені пасма його волосся, але в ньому з'явився якись непохитний спокій.

– Джен, це нічого не змінює.

– Це все ти, – прошепотіла вона, широко розплющивши очі. – Ти просто з'їв кілька сердцевинок гірської троянди…

– Дурниця! Та в мене їх ніколи не було!

– Я бачила їх у банці в твоєму мішку. Ти заховав сердцевинки троянди під мотузкою з гачками. А вони висипалися.

– Ах, ці. Я… Я взяв їх в цілителя… Коли ми зупинялися у нього.

– Брехун, вони всю дорогу були в тебе. І ти з'їв з десяток, щоб викликати у себе лихоманку.

– Джен, ти збожеволіла!

Дженнсен, здригаючись, вказала на нього ножем:

– Це був ти, весь час ти. І тоді, в першу ніч, ти сказав мені, що краща зброя проти ворога – та, що належить йому або отримана від нього. Загалом, що до ворога близька… Ти дуже хотів, щоб у мене виявився цей ніж. Я була тобі потрібна, тому що я близька до ворога. Ти хотів використати мене. Тому ти і зняв його з того солдата!

– Джен…

– Ти клявся, що любиш мене. Доведи це! Не бреши мені! Скажи правду!

Себастян деякий час дивився на подругу, потім підвів голову:

– Так, мені хотілося завоювати твою довіру. Я думав, що якщо у мене буде лихоманка, ти пошкодуєш мене.

– А як щодо мертвого солдата, якого я знайшла?

– Це був мій агент. Ми спімали людину, у якої був цей ніж. Агент переодягнувся в д'харіанську форму. Побачивши, що ти йдеш, я скинув його з кручі.

– Ти вбив свого солдата?

– Іноді велика мета потребує жертв. Спасіння приходить через пожертву. – Тон Себастяна став зухвалим.

– А як ти дізнався, де я?

– Імператор Джеган – соноходець. Він дізнався про тебе з книг багато років тому і використовував свої здібності для пошуку людей, яким було відомо про твоє існування. З плином часу йому вдалося вистежити тебе.

– А записка, яку я знайшла?

– Це я підсунув її в кишеню солдату. Джеган, використовуючи свої здібності, дізнався, що ти вже користувалася цим ім'ям.

– Узи не дозволяють соноходцю увійти в розум людини, – пояснив Річард. – Йому довелося довго шукати тих, хто не пов'язаний узами з лордом Ралом.

– Саме так, – кивнув Себастян на знак згоди. – Але нам це вдалося.

Дженнсен спопеляла осліплююча злоба від такої безмежної зради.

– А інші? А моя мама? Її ви теж принесли в жертву?

– Джен, ти не розумієш. Я ж не знав тебе тоді… – Себастян облизнув пересохлі губи.

– Значить, це були твої люди. І тому тобі не важко було з ними впоратися. Вони не очікували твого нападу, вони думали, ти будеш битися рука об руку з ними. І саме тому ти так зніяковів, коли я розповіла тобі про кводи. Це не були справжні члени кводу. Ти вбив невинних людей, бажаючи примусити мене подумати, що перший був один з них. І кожну ніч, йдучи на розвідку, ти повертався зі звісткою, що вони йдуть за нами слід у слід, і ми зривалися і йшли в ніч. Ти весь час брехав!

– У благих цілях! – Тихо вимовив Себастян. Дженнсен від люті знову залилася сльозами.

– У благих цілях?! Ти вбив мою маму! Кругом був ти! О милостиві духи… подумати тільки… о милостиві духи! Я спала з убивцею власної матері! Ти – брудний покидьок!

– Джен, візьми себе в руки. Це було необхідно. – Себастян кивнув на Річарда. – Він – причина всьому! І тепер він у нас в руках! Все це було необхідно! Спасіння приходить лише через жертву. Твоя жертва… твоя мати, принесена в жертву, привела нас до Річарда Рала, людини, що полювала за тобою протягом всього твого життя.

Сльози текли по обличчю Дженнсен.

– Не можу повірити, що ти робив ці мерзоти і одночасно клявся в любові до мене!

– Так, Джен. Тоді я не знав тебе. Я ж сказав тобі: в мене не було намірів закохуватися в тебе, але так вийшло. І тепер ти – моє життя. Тепер я люблю тебе.

Дженнсен стиснула руками голову, намагаючись заглушити голос, завиваючий в її свідомості.

– Ти – злісний виродок! Як я могла любити тебе!

– Брат Нарев вчить, що все людство загрузло в пороці. Ми не маємо морального права на існування, тому що люди спотворили і занехаяли світ живих. Принаймні, сам брат Нарев зараз в кращому світі. Тепер він поруч з Творцем.

– Ти хочеш сказати, що навіть брат Нарев – зло? Як частина людства? Навіть твій дорогоцінний, священний брат Нарев – теж зло?

Себастян пильно дивився в обличчя Дженнсен.

– Той, хто по-справжньому уособлює собою зло, стоїть зараз прямо перед нами! – Він підняв руку, вказуючи на Річарда. – Лорд Рал – великий вбивця. Лорд Рал повинен бути засуджений до смерті за всі свої злочини.

– Якщо людство – це зло і якщо брат Нарев в кращому світі, поряд з Творцем, то Річард, убивши його і тим самим відправивши прямо в обійми Творця, скоїв добру справу. Хіба не так? Раз людство – зло, то чому ви вважаєте знищення ваших солдатів Річардом Ралом за злий вчинок?

Лице Себастяна набуло яскраво-червоного відтінку.

– Ми всі зло, але деякі являють собою зло найбільше. Принаймні, ми смиренно визнаємо перед обличчям Творця наші слабкості і прославляємо тільки Творця. – Себастян трохи помовчав і вже спокійніше додав: – Я знаю, що це слабкість, але я люблю тебе. – Він посміхнувся Дженнсен. – Тепер сенс мого життя тільки в тобі, Джен.

Вона похитала головою:

– Ти не любиш мене, Себастян. Ти навіть не розумієш, що таке любов. Ти не зможеш полюбити когось до тих пір, поки не полюбиш власне існування. Любов може вирости тільки з поваги до власного життя. Коли любиш себе, свою власну душу, можеш полюбити і того, хто збагатить твоє життя, розділить його з тобою, зробить його більш радісним. Якщо зневажаєш себе і віриш, що існування – це зло, то вмієш тільки ненавидіти. Ти можеш відчути лише ознаки любові, потягнутися до добра, однак тобі не вдасться помістити в основу нічого, крім ненависті. Своєю порочною спрагою смерті ти заплямуєш будь-який прояв любові. Я була потрібна тобі лише для того, щоб підтвердити твою ненависть, щоб стати твоєю подругою по самопожертві. Щоб по-справжньому любити, Себастян, треба радіти життю, тому що саме радість робить життя по-справжньому прекрасним.

– Ти не права! Ти просто не розумієш!

– Я дуже добре все розумію! Шкода тільки, що пізно.

– Але я люблю тебе, Джен. Ти помиляєшся, я насправді люблю тебе!

– Ти тільки хотів, щоб так було. Це прості слова порожньої бездушної оболонки, яка лише називається людиною. Мені нема чого любити, ніщо в тобі не гідно любові. Ти настільки беззмістовна істота, Себастян, що мені навіть ненавидіти тебе важко, як важко ненавидіти стічну канаву.

Яскраві спалахи висвітлили все навколо. Голос у голові Дженнсен, здавалося, рвав її на шматки.

– Джен, я не мав на увазі нічого подібного. Ти не повинна так говорити. Я не можу жити без тебе.

Дженнсен повернулася до нього з виразом холодної люті на обличчі.

– Єдине, що ти можеш зробити, Себастян, бажаючи доставити мені задоволення, – це померти.

– Я досить довго слухала базікання цих закоханих, – прогарчала сестра Мердінта. – Себастян, будь чоловіком, закрий рота! Або я змушу тебе замовкнути. Твоє життя не значить нічого. Річард, в тебе є вибір: або Дженнсен, або Мати-сповідниця.