Текст книги "Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 38 страниц)

17

Довгий звук дзвону, скликаючий людей на молитву, віддавався луною в кутах схожого на печеру залу. Два здоровенних солдати схопили Себастяна під руки і потягли геть. Решта оточили їх щільним кільцем, брязкаючи зброєю – не стільки з метою залякати бранця, скільки показуючи, що не допустять жодних спроб звільнити його. Дженнсен безпорадно спостерігала за подіями. Їй відразу стало ясно, що стражники готові до будь-якої несподіванки і ні перед чим не зупиняться. Схоже, вони взяли Себастяна за члена якогось таємного угруповання, яке мало намір захопити Палац.

Дженнсен помічала, що в деяких чоловіків-відвідувачів теж була з собою зброя. В основному, мечі… Може, справа в тому, що у Себастяна її занадто багато і вона занадто різноманітна, та до того ж ще й захована під плащем?.. Але ж взимку не ходять без плаща! І він нічого не зробив, нікому не заподіяв зла!

Дженнсен ледь не кинулася до солдатів з проханням відпустити заарештованого, проте побоялася, що в такій ситуації її теж заберуть.

Ті, хто спочатку втік від гріха подалі, тепер повернулися. Безладний рух натовпу поступово ставав спрямованим: люди крокували в бік площі. Торговці закривали лавки і приєднувалися до решти. Ніхто тепер не звертав уваги ні на Себастяна, ні на солдатів. Дзвін все ще висів у повітрі, сміх і розмови вщухали, переходили в повний поваги шепіт.

Дженнсен охопила паніка. Солдати забирали Себастяна все далі. Його сиве волосся виділялися на тлі темних обладунків. Дівчина не знала, що робити. У тому, що трапилося, була моторошна помилка. Адже вони з Себастяном прийшли сюди лише для того, щоб знайти золотих справ майстра. Їй хотілося заверещати на весь голос…

«Дженнсен».

Дженнсен, незважаючи на тягнучий її людський потік, намагалася не втратити Себастяна з уваги. Що-небудь робити вона як і раніше боялася.

А потім в її душі народився сором. Адже Себастян так багато зробив для неї. Він ризикував своїм життям, щоб її врятувати… Але що вона могла зробити?

«Здавайся».

Те, що солдати робили з Себастяном, з нею, з безневинними людьми, було несправедливо. Пробиваючись крізь страх, всередині Дженнсен піднімалася лють.

«Tu vash misht».

Він же їй дуже потрібен…

«Tu vask misht».

Себастян потрапив у біду…

«Grushdeva du kalt misht».

Слова розпалювали вогонь люті все яскравіше.

Люди наштовхувалися на Дженнсен – вона почала протискуватися крізь юрбу, намагаючись слідувати за відодячими Себастяна солдатами. Стогін вирвався у неї крізь стиснуті зуби, але це був стогін люті. Це було несправедливо. Вона хотіла, щоб вони зупинилися.

«Просто зупиніться, – просила вона подумки. – Зупиніться…».

Власна безпорадність так само приводила її в лють. Їй до смерті набридла безпорадність. Якщо вони не зупиняться, якщо будуть йти далі, це приведе її в повний сказ.

«Здавайся».

Рука Дженнсен ковзнула під плащ. Від дотику до холодної сталі вона відчула радість. Пальці стиснулися, обхопивши руків'я ножа. Рельєфний візерунок емблеми впився в плоть.

Стражник, який опинився поблизу, обережно підштовхнув Дженнсен, розвертаючи в інший бік, туди, куди спрямовувалися інші.

– Площа для молебню знаходиться в тій стороні, пані.

Фраза була одягнена в люб'язну форму, але суттю був наказ йти разом з усіма.

Дженнсен з люттю подивилася йому в очі. Вона бачила зараз очі того, мертвого солдата. Вона бачила інших солдатів – у себе в будинку, мертвих на підлозі, тих, що підходили до неї, тих, що грубо хапали її… Вона бачила різкі жести на тлі червоної блискучої крові…

Вони зі стражником, не відриваючись, дивилися один на одного, і Дженнсен знову намацала ніж, перевірила, як він виходить з піхов…

Чиясь рука підхопила її під лікоть і потягла за собою:

– Сюди, моя дорога. Я покажу тобі, куди йти.

Дженнсен моргнула. Ця була та жінка, що зовсім недавно пояснювала їй, як пройти до будинку Алтеї. Жінка, яка перебувала в Палаці розпусника і вбивці і вишивала мирні пейзажі з горами і струмочками…

Дженнсен здивовано дивилася на неї, не розуміючи, чому та посміхається, що їй треба. Все навколо здавалося Дженнсен незрозумілим. Ясно вона розуміла одне – їй пристрасно хочеться зараз висмикнути з піхов лезо…

Вона навіть не відразу зміркувала, чому не може ворухнути рукою, припустивши спочатку, що знаходиться під впливом якихось чаклунських чар. І лише потім виявила, що жінка по-материнськи обняла її – так міцно, що Дженнсен не могла оголити ніж. Довелося впертися, пручаючись…

В очах жінки тут же з'явилося застереження.

– Ніхто не пропускає молитву-присвяту, дорога. Ніхто!.. Дозволь, я покажу тобі, де це.

Стражник, насупившись, спостерігав, як Дженнсен піддалася на вмовляння і дозволила жінці відвести себе. Їх тут же підхопив людський потік, що прямував на площу, стражник залишився позаду. Дженнсен глянула в ласкаві очі своїй супутниці.

Весь світ, здавалося, спливав кудись. Голоси навколо Дженнсен злилися в єдиний гул, який переривали помножені луною, пронизливі крики – там, у її домі…

«Дженнсен».

Знайомий голос, чіткий і різкий, прорвався крізь гуркіт натовпу, привернув увагу. Дженнсен слухала, насторожено, намагаючись вловити його тон.

«Відмовся від своєї волі, Дженнсен».

Слова знаходили внутрішній зміст.

«Відмовся від своєї плоті».

Здавалося, ніщо більше не мало значення. Ніякі хитрування, що вона випробувала в своєму житті, не принесли їй ні порятунку, ні безпеки, ні миру. Навпаки, здавалося, тепер все втрачено…

– Ось ми й прийшли, люба, – сказала жінка. Дженнсен озирнулася навколо:

– Що?

– Ось ми й прийшли.

Жінка потягла її за рукав, і Дженнсен відчула, що її коліна торкнулися покритої кахлями підлоги. Всюди були люди. Попереду, в самому центрі залу, знаходився квадратний басейн з водою. Вона хотіла одного – почути голос.

«Дженнсен. Здавайся «.

Голос зробився різким, вимогливим. Він роздував полум'я її злості, люті, гніву.

Дженнсен нахилилася вперед, затремтіла в нападі сказу. Десь у глибині її свідомості, зовсім далеко, звучав цей дикий, жахливий голос. І хоча там же, в глибині, таївся і заборона прислухатися до нього, лють позбавляла її контролю над собою.

«Здавайся!»

З рота у неї витекла ниточка слини, повисла, обірвалася… Важке дихання вилітало з напіввідкритого рота… По обличчю котилися сльози, падали на кахельну підлогу… Вона раз у раз шморгала носом. Дихання стало прискореним. Очі відкрилися так широко, що вона відчула різь. Все тіло стрясало, немов вона перебувала в темному холоді нічної самотності. І це тремтіння було не вгамувати.

Люди глибоко кланялися, притискаючи долоні до кахельні підлоги. Вона ж хотіла витягнути свій ніж.

І пристрасно бажала почути голос.

– Магістр Рал веде нас.

Ні, це не той голос. Це люди навколо співуче і в один голос вимовляли слова молитви. Вони кланялися все нижче і нижче, поки не почали торкатися лобами підлоги. Якийсь стражник пройшов близько, і вона, стоячи на колінах, теж схилилася, наголошуючи руки в підлогу і не в силах стримати стогін.

Трясучись і судорожно зітхаючи, дюйм за дюймом, Дженнсен схилялася до тих пір, поки не доторкнулася лобом до підлоги.

– Магістр Рал вчить нас. Це було зовсім не те, що вона бажала. Вона бажала почути голос. Вона просто жадала цього. А ще – дістати свій ніж. Їй хотілося крові.

– Магістр Рал захищає нас, – ритмічно вимовляли люди.

Переривчасто, судорожно пересмикуючи, Дженнсен заковтувала повітря, немов пила ненависть. І бажала почути голос і відправити на свободу лезо свого ножа. Але руки її упиралися в кахельний підлогу. Вона бажала почути голос.

Але чула тільки розмірений ритм молитви.

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі…

Почали смутно пригадуватися слова, які Дженнсен знала в дитинстві, коли жила у Палаці. Маленькою дівчинкою вона вимовляла їх співуче. Коли мати з дочкою врятувалися від лорда Рала втечею, вона зробила ці слова забороненими.

І ось тепер, коли вона нестерпно хотіла почути голос, який вимагав здатися, майже мимоволі, тремтячими губами, вона почала повторювати слова молитви. Як ніби це робив за неї хтось інший…

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі…

Ритм вимовлюваних слів наповнив величезний зал, і хоча людей було багато, немов би один голос лунко віддавався в стінах. Дженнсен напружено прислухалася, бажаючи почути інший голос, який був нерозлучний з нею стільки, скільки вона пам'ятала себе. Але цього голосу не було.

І Дженнсен перестала пручатися, її захопив загальний порив. Вона виразно чула, як разом з натовпом повторює слова:

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі…

Дженнсен знову і знову, разом з усіма, повторювала слова молитви. Знову і знову, зупиняючись тільки, щоб набрати в груди повітря. Знову і знову, знову і знову, без поспішності і суєти. Ритмічна молитва заповнила всю її свідомість. Мелодія манила, закликала, розмовляла з нею. І вже нічого не було більше в свідомості Дженнсен. Молитва заповнювала її настільки, що для будь-яких інших міркувань просто не залишилося місця.

Це якось заспокоїло її.

Мимо протікало життя, випадкове, нічим не примітне, що не має значення…

Якимось чином ця тиха ритмічна молитва принесла їй почуття умиротворення. Так, напевно, відчувала себе Бетті, коли вона заспокоювала козу, чухаючи у тій за вушком: Дженнсен ще пручалася цьому відчуттю, але мало-помалу спів затягував її.

Тепер вона розуміла, чому це називалося молитвою-посвятою.

Незважаючи на те, що трапилося, вона відчувала себе позбавленою бурхливих емоцій, в душі її панував повний спокій і урочисте відчуття великої причетності.

І вона перестала чинити опір. Вона без напруги шепотіла, даючи молитві можливість позбавити її від залишків болю. І в кінці кінців відчула себе вільною від чого б то не було…

Крізь засклене отвір в зал увірвалося сонце, і на Дженнсен впало сяйво сонячних променів. Відчуття було – немов в материнських обіймах. Тіло здавалося невагомим. Це сяйво нагадало Дженнсен, що колись саме так вона і уявляла собі милостивих духів.

Минула ще мить, і час молитовного співу завершився.

Дженнсен розігнулася, повільно, відштовхнувшись від підлоги, сіла. І розридалася, несподівано для себе самої.

– Гей, що трапилося?

Над нею височів солдат. Жінка-вишивальниця обхопила Дженнсен рукою за плечі, спокійно пояснила:

– Нещодавно вона втратила матір.

Солдат переминався з ноги на ногу і виглядав зовсім збентеженим.

– Прошу пробачення, пані. Від усього серця співчуваю вам і вашій родині.

Дженнсен побачила по його блакитних очах, що він абсолютно щирий у своїх почуттях.

Вона ошелешено мовчала, спостерігаючи, як він повернувся до неї спиною і відправився далі за маршрутом патрулювання, один з убивць, що працюють на лорда Рала, величезний, м'язистий, затягнутий в шкіряну форму. Співчуття в обладунках…

Знай він, хто вона така, він би без усякого співчуття передав її в руки тих, хто подбав би, щоб вона померла тільки після болісних, тривалих тортур.

Дженнсен уткнулась в плече сусідки і знову заридала. Їй так не вистачало матері, що вона ледве могла винести це.

А тепер її душу переповнював ще і жах через те, що схопили Себастяна.

18

Дженнсен подякувала вишивальниці і, тільки відійшовши в глиб залу, зрозуміла, що навіть не знає, як звуть цю жінку. Втім, це було не так важливо. У обох були матері. Обидві розуміли одна одну і співчували теж.

Тепер, коли молебень закінчився, покидаючі Палац люди знову перетворювалися в натовп. По всьому залу лунав сміх. Шум голосно відбивався луною від мармурових стін і колон. Люди поверталися до своїх турбот, до покупок, торгівлі, балаканини. Стражники патрулювали зал, а палацові слуги, в основному одягнені у світлий одяг, зайнялися своїми звичайними справами. В одному місці робочі ремонтували петлі величезних дубових дверей, що вели в бічний коридор.

З'явилися прибиральниці, почали діловито прибирати пил, протирати підлогу, відтирати до блиску стіни. Колись мати Дженнсен була однією з таких жінок, які повинні були працювати в приміщеннях Палацу, закритих для публіки, в офіційних залах, де вирішувалися справи державної ваги, де знаходився чиновницький апарат і обслуговуюча його палацова прислуга. І, звичайно, в кімнатах лорда Рала.

Свідомість Дженнсен після молитви було настільки ясною, немов вона довго проспала і повністю відпочила. Ця надзвичайна бадьорість дозволила їй прийняти швидке рішення.

Дженнсен відправилася назад, тим шляхом, яким прийшла сюди. Втрачати час тепер було не можна. Люди, що живуть в Народному Палаці, з цікавістю розглядали з балконів натовп тих, хто прийшов помилуватися прекрасною спорудою. Дженнсен намагалася не звертати уваги на оточуючих, зосередившись на тому, щоб тримати себе в руках. Себастян попереджав її, щоб вона ні в якому разі не бігла і не привертала до себе уваги. Проте небезпека виявилася настільки великою, що його схопили, хоча він поводився дуже обережно. Якщо поведінка Дженнсен викличе у когось підозру, солдати напевно зупинять її. А якщо солдати зупинять її і зрозуміють, хто вона така…

Дженнсен всім серцем хотіла, щоб Себастян повернувся. Підганяючись страхом за нього, вона швидко йшла через зал. Вона зобов'язана визволити його до того, як з ним зроблять що-небудь жахливе. Вона розуміла, що Себастян зараз перебуває в смертельній небезпеці.

Якщо його почнуть катувати, він може не витримати катувань. Якщо він скаже їм, хто з ним прийшов у Палац, йому не уникнути смерті. Від однієї думки про те, що Себастяна можуть стратити, коліна у Дженнсен підкошувалися. Під тортурами люди можуть зізнатися в чому завгодно, обмовивши і себе, і кого завгодно. Якщо його вирішать катувати, він приречений. І, представивши на мить, як Себастяна катують, Дженнсен відчула підступ нудоти і запаморочення. Ні, вона просто зобов'язана визволити його!..

Але для цього їй необхідна допомога чарівниці. Якщо Алтея накладе на Дженнсен захисне закляття, потрібно спробувати звільнити Себастяна. Алтея повинна допомогти. Дженнсен її переконає. Адже життя Себастяна висить на волосині…

Вона дісталася до знайомих сходів. Потік людей все ще вливався у Палац. Деякі йшли, шумно відсапуючись від зусиль при підйомі. Але дехто вже спускався. Стоячи на верхньому майданчику, Дженнсен сперлася рукою об мармурову балюстраду і обережно озирнулась, перевіряючи, чи не йде і чи не спостерігає хто за нею. Деякі люди поглядали на неї, але не довше, ніж на інших. Стражники які робили обхід, знаходилися на значній відстані.

Дженнсен ступила на сходи.

Вона вважала, що спускатися буде легко, але вже після ста сходинок виявила, що це дуже втомлює. Ноги занили. Вона вирішила, що якщо вже не можна бігти, то не варто і зупинятися – тільки таким чином вона зможе зберегти час.

На майданчиках між прольотами вона зрізала кути. Коли ніхто не дивився, вона переступала через дві сходинки. Коли їй треба було минути бокові коридори, вона намагалася сховатися за сусідами – в цих місцях розташовувалися караули стражників. Люди сиділи на лавках, їли хліб і пироги з м'ясом, пили ель, розмовляли з друзями…

Їм і в голову не могло прийти, що поруч знаходиться зведена сестра лорда Рала.

Дженнсен продовжувала крокувати. Ноги її тремтіли від невпинного спуску. М'язи вже горіли вогнем, але вона не давала собі відпочинку. Навпаки, додавала у кроці, як тільки виникала така можливість. На порожньому сходовому майданчику між двома прольотами, де нікого не виявилося, вона навіть побігла. Але відразу уповільнила хід, коли повз неї пройшла молода пара, тримаючись за руки, схиливши один до одного голови, перешіптуючись і сміючись.

Нарешті Дженнсен дісталася до останнього майданчика і пішла далі. Повітря ставало все холодніше. Майданчик густо обліпили стражники – немов мухи в хліві навесні. Один з них подивився Дженнсен прямо в очі і посміхнувся. Здивувавшись, вона на мить затрималась, але тут же зрозуміла, що він посміхається їй, як чоловік – красивій жінці, а зовсім не як убивця – жертві. І посміхнулася у відповідь, ввічливою, привітною посмішкою, однак не настільки відкритою, щоб склалося враження, ніби його заохочують до залицяння. Дійшовши до наступної площадки, вона озирнулася. Стражник стояв, спершись на перила, і спостерігав за нею. Він знову посміхнувся і на прощання помахав їй рукою.

Дженнсен, не в силах більше стримувати свій страх, рвонула вперед, перестрибуючи відразу через дві сходинки, а потім побігла по черговому залу, повз невеликі крамниці, де продавали їжу, брошки і кинджали, прикрашені витонченим орнаментом. Вона бігла повз сидячих на кам'яних лавах, встановлених біля мармурової балюстради, далі, до наступних сходів, поки не усвідомила, що люди здивовано дивляться на неї. Тоді вона з незворушним виглядом перейшла на крок, намагаючись створити враження, що мчала тільки через властиву юності жвавість. Ця тактика спрацювала. Люди, які мить тому розглядати її, приходили до висновку, що повз них промайнула не втікачка, а дівчина, у якої просто чудовий настрій. Вони відверталися і поверталися до своїх справ. Зрадівши удачі, Дженнсен періодично використовувала цей прийом і зуміла виграти ще трохи часу.

Важко дихаючи, вона, нарешті, дісталася до схожого на печеру входу в тунель, де, потріскуючи, горіли смолоскипи. Тут було дуже багато стражників, тому вона сповільнила крок і прилаштувалася впритул за немолодий подружжям, щоб її прийняли за їх дочку. Пара бурхливо обговорювала шанси приятеля зайнятися в Палаці розпродажем перук. Жінка вважала це багатообіцяючою задумкою. Чоловік вважав, що не знайдеться достатньої кількості бажаючих продати своє волосся, і все закінчиться повним крахом.

Дженнсен не могла уявити собі більш безглуздої розмови в ситуації, коли в полон захоплена людина і його скоро почнуть катувати…

Ніхто з подружжя не помітив її. Вони йшли, схиливши голови, зовсім повільним кроком. Чіпкі погляди стражників ковзнули по їх фігурах. Біля самого виходу вітер задував так сильно, що у Дженнсен перехопило подих. Після тривалого перебування в приміщенні вона була змушена примружитися від яскравого денного світла. Як тільки вони опинилися на ринковій площі, вона звернула в бік і пішла шукати Ірму, торговку ковбасою.

Витягуючи шию, вона намагалася побачити червоний шарф в рядах прилавків. Все, що здавалося їй раніше прекрасним, тепер, після відвідин Палацу, виглядало відверто убогим. За все своє життя Дженнсен не бачила нічого подібного до Народного Палацу. Їй важко було зрозуміти, як в цьому прекрасному місці могло існувати таке неподобство, як Дім Рала.

До неї наблизився якийсь вуличний торговець.

– Чи не цікавлять леді заклинання? Удача-то напевно потрібна.

Дженнсен продовжувала йти.

– Є особливі магічні заклинання. За пенні сріблом поганого не запропонують.

У торговця погано пахло з рота.

– Не треба, дякую.

Він відсунувся убік, але зовсім недалеко.

– Всього один срібний пенні, міледі. Дженнсен подумала, що ще трохи, і вона наступить йому на ногу.

– Спасибі, не треба. Залиште мене в спокої, будь ласка.

– Тоді один мідний пенні…

– Ні!

Дженнсен відпихала торговця ліктем всякий раз, коли він, безперервно твердячи про заклинаннях, намагався схопити її за руку. А потім, човгаючи ногами, забіг вперед, озирнувся і скривив фізіономію в усмішці.

– Дуже хороші заклинання, міледі. Дженнсен спробувала обійти його і, витягнувши шию, знову обвела поглядом торгові ряди.

– Удача неодмінно буде з вами.

– Я сказала: ні! – Ледь не спіткнувшись об ногу торговця, вона не витримала і отпихнула його. – Будь ласка, дайте мені спокій!

Мипо пройшла літня людина, і вуличний торговець тут же ув'язався за ним. Дженнсен з полегшенням зітхнула. Вона слухала, як загасає вдалині його голос, і думала про іронію того відбувається: їй пропонують чаклунський обряд, а вона його відкидає, тому що поспішає знайти іншу людину, який здійснить чаклунський обряд…

Нарешті вона наткнулася на стіл з винними бочками і різко зупинилася. Троє братів були тут. Один наливав вино в шкіряний бурдюк, а двоє інших виволікали повну бочку з фургона. Але місце поруч з ними, де розташовувалася раніше торговка ковбасою, виявилося порожнім. Дженнсен відчула, що серце її готове вискочити з грудей. У Ірми залишилися коні, у Ірми була Бетті. Впавши в паніку, вона схопила за руку одного з братів:

– Ви не скажете мені, де Ірма?

Він подивився на неї, примружившись від сонця:

– Продавщиця ковбаси? – Дженнсен кивнула:

– Так. Де вона? Вона не могла піти так рано. Їй треба було розпродати свій товар. Чоловік посміхнувся:

– Вона сказала, що наше вино допомагає їй швидше продавати ковбаски.

Дженнсен стояла, широко розплющивши очі:

– Так вона вже пішла?

– Так, пішла. І її ковбаски допомогли нам у продажу вина. Люди воліють запивати пряні ковбаски з козлятини добрим вином.

– З чого ковбаски? – Прошепотіла Дженнсен, не вірячи своїм вухам.

Посмішка чоловіки згасла.

– Що сталося, пані? Ви виглядаєте так, ніби вас тільки що поплескав по плечу гість з потойбічного світу.

– Вона продавала ковбаски з козлиного м'яса? Він кивнув з заклопотаним виглядом:

– Так, серед інших. Я їх всі спробував, але особливо мені сподобалися ті, що з козлятини, зі спеціями. – Він кивнув на своїх братів. – Джо найбільше сподобалися яловичі, а Клейтону – свинячі. А по мені, так краще всього з козлятини.

Дженнсен затрясло.

– Де вона? Я повинна знайти її!

Чоловік почухав потилицю, розпатлані своє світле волосся.

– Прошу вибачення, не знаю. Вона часто приїзжає сюди з ковбасками. Гарна жінка, завжди посміхнеться, кожному знайде добре слово.

Дженнсен відчула, як остигаючі на холоді сльози біжать у неї по щоках.

– Але де ж вона? Де живе? Я повинна знайти її. Чоловік схопив Дженнсен за руку, наче боявся, що вона зараз впаде.

– Вибачте, пані, але я не знаю. А в чому справа?

– У неї мої тварини. Мої коні. І Бетті.

– Бетті?..

– Моя коза. І коні. Ми заплатили їй, щоб вона постерегти тварин, поки ми не повернемося.

– О-о! – Чоловік спохмурнів, у нього явно не було для Дженнсен хороших новин. – Мені дуже шкода. У неї так жваво йшла торгівля, що ковбаски швидко закінчилися, а зазвичай на те, щоб усе продати, вона витрачає цілий день. Вона ще тут з нами посиділа, і ми досить довго розмовляли. А потім вона сказала, що їй пора додому.

Дженнсен судорожно намагалася зрозуміти, що робити далі. Вона перебувала в цілковитому замішанні. Здавалося, все навколо мчить, обертаючись, з неймовірною швидкістю. Але немає нічого, крім самотності.

– Будь ласка, – сказала вона, і голос її затремтів від стримуваних сліз, – не можу я найняти у вас коня?

– Нашого коня? А як же ми відженемо фургон додому? Крім того, у нас не верхові коні. Немає ні сідел, ні стремен…

– Будь ласка! У мене є золото. – Дженнсен полізла за гаманцем. – Я можу заплатити.

Однак гаманця на місці не виявилося. Дженнсен відкинула поли плаща.

На поясі, поряд з ножем, були тільки короткі шматочки ремінців, начисто зрізані.

– Мій гаманець… Мого гаманця немає. – У неї перехопило подих. – Мої гроші…

Чоловік сумно дивився, як вона чіпає обрізки на своєму поясі.

– Тут нишпорить безліч підлих людей, які так і норовлять що-небудь вкрасти…

– Як же так? Мені ж треба!

Він мовчав. Дженнсен озирнулася, намагаючись знайти торговця заклинаннями. У мозку, як спалах, пронісся спогад. Торговець хапав її за руку, підштовхував. А насправді в цей час зрізав гаманець. Вона навіть не пам'ятала, як він виглядав – хіба лише плечі були обсипані лупою. Їй тоді зовсім не хотілося дивитися йому в обличчя, зустрічатися з ним очима.

– Ні… – застогнала вона. – Ні, будь ласка, ні! – Вона важко сіла на землю поруч із прилавком. – Мені потрібен кінь. Милостиві духи, як мені потрібен кінь!

Чоловік квапливо наповнив чашку вином і присів перед заплаканої Дженнсен навпочіпки.

– Ось, випийте.

– У мене більше немає грошей, – тільки й змогла вона вимовити крізь ридання.

– Безкоштовно. – Торговець вином співчутливо посміхнувся, оголивши в усмішці рівні білі зуби. – Це допоможе. Випийте до дна.

Два інших брата, Джо і Клейтон, теж світловолосі, стояли за прилавком, тримаючи руки в кишенях і співчутливо схиливши голови, дивилися, як їхній брат заспокоює Дженнсен.

Він підніс чашку прямо до рота ридаючої дівчини, намагаючись змусити її випити. Частина вина пролилася на підборіддя, трохи потрапило в рот, і їй довелося проковтнути його.

– Навіщо вам потрібен кінь? – Запитав чоловік.

– Я повинна дістатися до будинку Алтеї.

– Алтеї? Старої чаклунки?

Дженнсен кивнула, витираючи вино з підборіддя і сльози зі щік.

– Ви запрошені до неї?

– Ні, – зізналася Дженнсен. – Але мені туди треба.

– Навіщо?

– Це питання життя і смерті. Мені потрібна допомога Алтеї, інакше може загинути одна людина.

Зігнувшись перед нею і все ще тримаючи в руках чашку, чоловік відвів погляд від її очей і глянув на руді кільця волосся, що вибиваються з-під капюшона. Постояв так, впираючись лівою рукою об коліно, випростався і повернувся до своїх братів, а Дженнсен тим часом намагалася перестати плакати.

Упоратися зі сльозами виявилося важко. Бетті була її другом, помічницею і якимось зв'язком із загиблою матір'ю. Дженнсен віддала б зараз все на світі, тільки б побачити, як Бетті привітно махає стирчачим вгору хвостиком.

Тим не менше треба було брати себе в руки. Плачем вона нічого не доб'ється. Треба щось робити. Тут, поруч із палацом лорда Рала, допомоги не знайдеш, а тепер ще й грошей немає. І немає поруч Себастяна, на якого тільки й можна було сподіватися. Навпаки, тепер його життя залежало від того, що вона зробить. Не можна сидіти, жаліючи себе. Вона не мала уявлення, як визволити Бетті, але в ще меншому ступені вона уявляла, як допомогти Себастяну. Це було найважливіше, саме це їй і належало зробити. А вона тут втрачає дорогоцінний час!..

Дженнсен сердито витерла сльози з обличчя, а потім приставила руку козирком до лоба, захищаючись від сонця. Вона довго перебувала в Палаці, і швидше за все вже наближався вечір. Прийнявши до уваги положення сонця на небі в цей час року, вона зметикувала, де знаходиться захід. Будь з нею Расті, можна було б пересуватися швидше. А були б гроші, можна було б найняти або купити іншу кінь…

Втім, який сенс сумувати за тим, чого не повернути. Доведеться зібратися з силами і йти пішки…

– Дякую за вино, – сказала Дженнсен білявому торговцю вином, який нервово метушився біля прилавка, не перестаючи дивитися на неї.

– Нема за що, – сказав він, опускаючи очі. Вона рушила геть, і тут торговець, схоже, набрався хоробрості.

– Почекайте! – Він вийшов з-за прилавка і взяв Дженнсен за руку. – Що ви збираєтеся робити?

– У мене немає вибору. Треба йти. Від мого походу до Алтеї залежить життя людини.

– Що це за людина? Що могло статися, щоб його життя залежало від чаклунки Алтеї?

Дженнсен глянула чоловікові прямо в небесно-блакитні очі і обережно вивільнила руку. Цей великий і сильний чоловік, з потужною щелепою і міцними м'язами, нагадував їй людей, які вбили матір.

– Прошу вибачення, але я не можу говорити про це.

Дженнсен притримала капюшон біля горла, захищаючись від налетілого холодного вітру, і знову вирушила в дорогу. Однак не встигла вона зробити і дюжини кроків, як чоловік у два стрибки наздогнав її і знову обережно взяв за руку.

– Послухайте, – сказав він тихо, коли вона насупилася, – адже у вас немає ніяких припасів?

Дженнсен насупилася ще більше і з трудом придушила сльози, розуміючи всю відчайдушність свого становища.

– Все пропало разом з нашими кіньми. Все тепер у ковбасниці. Крім моїх грошей – вони у кишенькового злодія.

– Значить, у вас взагалі нічого немає. – Це було не питання.

– У мене є я, і я знаю, що повинна робити.

– І ви маєте намір відправитися до Алтеї, взимку, пішки, без їжі?

– Я прожила в лісі все своє життя. Я впораюся.

Дженнсен спробувала висмикнути руку, але він не відпустив.

– Напевно, так воно і є, та тільки Азерітські рівнини – це не ліси. Там нема з чого зробити укриття. Немає ні хворостинки, щоб розпалити багаття. Коли сонце сяде, стане холодно, як у серці самого Володаря. У вас нічого немає. Чим ви збираєтеся харчуватися?

На цей раз вона таки вирвала руку:

– У мене немає вибору. Ви можете не розуміти це, але існують речі, які ти просто зобов'язаний робити, навіть якщо буде ризик для твого життя. Інакше просто немає сенсу жити.

І перш, ніж він зміг зупинити її знову, Дженнсен рвонула вперед і розчинилася в потоці людей, що рухалися між прилавками. Вона проштовхується крізь натовп, проходила повз людей, які продавали їжу і питво. Дивлячись на прилавки, вона згадала, що їла сьогодні всього один раз – ковбасу вранці.

Однак думка про те, що Себастян і зовсім може не дожити до своєї наступної їжі, змусила її додати кроку.

Вона повернула в перший же ведучий на захід прохід між прилавками. Південне зимове сонце світило їй з лівої сторони, та вона згадувала те сонячне світло в Палаці, під час молитви, світло, яке так було схоже на материнські обійми.