Текст книги "Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 38 страниц)

30

Дженнсен і Себастян скакали все далі і далі. Їх шлях пролягав неподалік від тих місць, де обидва вже побували, коли Дженнсен шукала шлях до будинку Алтеї. Всього один день пройшов з часу тієї подорожі, але дівчині здавалося, ніби це сталося давним-давно. Як багато подій вмістив цей день! Блеф, вдало розіграний перед солдатами та офіцерами; знайомство з капітаном Лернером; Себастян в тюремній камері; вмовляння недовірливої Морд-Сіт… І, як підсумок, – чарівник Рал на хвості.

А день уже наближається до кінця, і за час, що залишився до настання темряви часом навряд чи вдасться відїхати далеко, і табір доведеться розбивати у відкритому полі.

– Не можна розводити вогонь, – сказав Себастян, дивлячись на тремтячу Дженнсен. – Нас помітять за сотню миль, а ми роздивимось супротивників тільки тоді, коли нам вже почнуть скручувати руки.

Безмісячну небо розкинуло над ними зоряний полог. Дженнсен роздумувала про те, що сказала їй Алтея: «Ти зможеш розгледіти вночі птахів тільки у випадку, якщо вони летять на тлі зірок». Зараз на тлі зірок не було видно жодного птаха, зате неподалік бігли кілька койотів, здійснюючи обхід території. При зоряному світлі вони були легко помітні в цих пустинних краях.

Негнучкими пальцями Дженнсен відв'язала від сідла спальник і розтягла його на землі.

– Цікаво, де ти зібрався набрати дров для багаття?

Себастян розплився в усмішці:

– А мені і в голову не прийшло. Дров тут і справді вдень з вогнем не знайдеш!..

Дженнсен зняла сідло з Расті, поклала його на землю поруч з Себастяном і уважно озирнулася. Навіть при слабкому світлі зірок на плоскій рівнині не сховається ніяке рух.

– Ми помітимо будь-якого, хто побажає наблизитися, – сказала вона. – Може, одному з нас варто повартувати?

– Ні. На цих теренах без вогню ми будемо непомітні. Краще виспатися, тоді завтра буде легше.

Коней прив'язали, а сідла використали для сидіння. Розгорнувши спальник, Дженнсен виявила всередині два білих вузлика, які вона туди не клала. Розв'язавши кінці, вона виявила у вузлику пиріг з м'ясом. Себастян, відкривши інший вузлик, зробив у свою чергу точно таке ж відкриття.

– Треба ж, як Творець про нас піклується! – Зауважив він.

– Це Том поклав, – посміхнулася Дженнсен, тримаючи пиріг на колінах.

Себастян вирішив не питати, чому вона так вирішила.

– Це Творець подбав про нас за допомогою Тома. Брат Нарев говорить: коли ми вважаємо, що хтось потурбувався про нас, насправді через нього це зробив Творець. Ми, в Старому світі, віримо: роблячи що-небудь для іншого, ми виконуємо добрі справи Творця. Саме тому нашим святим обов'язком є поліпшення добробуту ближніх.

Побоюючись, що її слова можна сприйняти як критику брата Нарева – або навіть Творця! – Дженнсен вирішила промовчати. Хіба можна заперечувати слова такої великої людини, як брат Нарев?.. Їй не довелося зробити жодного доброго діла, схожого на ті, що скоїв брат Нарев. Вона навіть пирогом з м'ясом нікого не пригостила! І взагалі доставляла людям одні проблеми – і матері, і Латеї, і Фрідріху з Алтеєю, і багатьом іншим. І якщо хтось і діяв через неї, то вже точно не Творець!

Себастян, схоже, вгадав її думки з виразу обличчя, тому що м'яко сказав:

– Знаєш, чому я з тобою? Я вірю, що таке бажання Творця, і впевнений, що брат Нарев і імператор Джеган схвалять цю допомогу. Ми боремося саме за те, щоб люди могли піклуватися один про одного.

Дженнсен відвела очі від пирога з м'ясом. Обличчя її застигло: благородні устремління благородними устремліннями, але для дівчини почути таке – все одно що отримати ніж у спину.

– Так ось чому ти мені допомагаєш, – сказала вона, вимучено посміхаючись. – Усього лише з почуття обов'язку…

– Ні, – квапливо сказав Себастян. Він підійшов до неї і встав на одне коліно. – Спочатку, звичайно… Але зараз це вже ніякий не обов'язок…

– Наче я прокажена, а ти…

– Та ні ж! – Він замовк, намагаючись знайти слова. Дженнсен чекала.

На обличчі Себастяна раптом заграла ніжна посмішка, а в голосі зазвучало гаряче благання:

– Такої дівчини, як ти, Дженнсен, я ніколи не зустрічав. Клянуся, немає на світі прекраснішої і кмітливішої за тебе. З тобою я відчув себе… ніким. Такого зі мною ще не бувало…

Кілька секунд Дженнсен дивилася на нього з ошелешеним виглядом, потім пробурмотіла:

– Ніколи б не подумала…

– Мені не можна було цілувати тебе. Це була помилка. Я – солдат армії, яка бореться проти гнобителя. Все моє життя присвячено народу, мій обов'язок допомагати людям. Я не повинен бажати жінку, подібну тобі.

Дженнсен ніяк не могла зрозуміти, чому він виправдовується. Адже він врятував їй життя…

– А чому ж ти поцілував мене?

Себастян дивився їй прямо в очі, і, здавалося, йому було нестерпно боляче підшукувати слова.

– Я не стримався… Намагався встояти, і не зміг… Я знав, що це помилка, але ми опинилися так близько… Я бачив твої прекрасні очі, твої руки обіймали мене… Мені нічого в житті не хотілося сильніше… Я просто не впорався з собою. Хоча і повинен був. Вибач!

Дженнсен опустила очі. Себастян тут же надів звичну маску холоднокровності і повернувся до свого сідла.

– Не журися, – прошепотіла вона. – Мені сподобалося.

Він обернувся:

– Правда?

– Я рада почути, що це було не з почуття обов'язку.

Від цих слів Себастян посміхнувся, і напруга, яка витала у повітрі, кудись зникла.

– Від обов'язку інше відчуття, – сказав він.

І вони обидва зареготали. Дженнсен здалося, що вона сміється чи не вперше в житті. І як це було здорово!

Вона розділила пиріг надвоє і з апетитом взялася за нього, насолоджуючись букетом приправ і ароматом м'яса.

Що за диво! Напевно, вона занадто суворо повелася з Томом через Бетті. А він – добра людина…

Так, Том… З ним було легко. З ним вона відчула свою значимість і впевненість в силах, тоді як з Себастяном була боязкою і скромною. І усмішки в них різні. У Тома вона – від усього серця, тоді як у Себастяна непроникна. Від посмішки Тома будь-яка дівчина відчує себе сильною і захищеною, а Себастяна – беззахисною і слабкою.

Доївши пиріг і зібравши крихти, Дженнсен, не знімаючи плаща, загорнулася в спальник. Тремтячи від холоду, вона пригадала, як їх зігрівала Бетті. У нічній тиші повернулася біль втрати, не дала заснути, хоча втома, що накопичилася за останні два дні, здавалася чи не смертельною.

Дівчина не заглядала в майбутнє. Попереду була лише безперестанна гонка – до тих пір, поки люди лорда Рала не схоплять її. Без матері і без Бетті Дженнсен відчувала себе нескінченно самотньою. Коли вони з Себастяном їхали в Народний Палац, десь у глибині її душі жевріла безрозсудна надія на те, що повернення туди, де пройшло дитинство, так чи інакше принесе сприятливе вирішення всіх проблем. Надія ця не виправдалася.

І тому тремтіла Дженнсен не стільки від холоду, скільки від сумовитого відчаю.

Себастян обережно присунувся до неї, захищаючи від вітру. Думка про те, що ним рухає не тільки обов'язок, зігрівала дівчину. Вона уявляла собі, що він відчував тоді, притискаючись до неї всім тілом, згадувався дурманний поцілунок.

Вона пригадала, що Себастян відпустив кілька компліментів на її адресу вже в день зустрічі. Нібито впалий зі скелі солдат розбився, задивившись на красиву молоду жінку… Або це «правило Себастяна»: краса належить красі… Дженнсен ніколи не довіряла словам, що прорікалися з такою легкістю.

Але тепер він часом був недорікуватий і незграбний. Лицемірні промови, як правило, ллються легко, зате те що йде від серця висловити завжди важко. Занадто багато ставиться на кін…

Як здорово, що Себастян – сильна людина, людина світу, – вважає її красивою! Адже в порівнянні з матір'ю вона завжди відчувала свою непривабливість. І ось тепер є людина, яка вважає її прекрасною… Як це здорово!…

Вона уявила, що трапиться, якщо він зараз повернеться до неї, знову обійме, поцілує. Адже зараз їм ніхто не заважає… Серце Дженнсен скажено закалатало, і вона затамувала подих.

– Мені дуже шкода за твою козу, – прошепотів Себастян.

– Я знаю, – відгукнулася Дженнсен.

– Вона б зв'язала нас зараз по руках і ногах…

– Я знаю, – повторила Дженнсен і зітхнула. Як би вона не любила Бетті, зараз потрібно думати про

інше. Однак вона б багато чого віддала, щоб побачити, як смішно виляє Бетті задертим хвостиком, радіючи зустрічі з подружкою… Ні, треба думати про інше!

Дженнсен довго дивилася в темряву, потім підняла голову і запитала:

– Вони катували тебе? Я так боялася…

– Морд-Сіт була близька до цього. Ти з'явилася дуже вчасно.

– А що ти відчув, коли вона доторкнулася до тебе ейджем?

– Наче мене вдарило блискавкою, – відповів, подумавши, Себастян.

Дженнсен знову поклала голову на заплічний міток.

Цікаво, чому на неї не подіяла зброя Морд-Сіт?.. Напевно, Себастяна теж займало це питання, проте він промовчав. У будь-якому випадку, відповіді у неї немає. І Ніда теж була здивована – вона вважала, що дія ейджу поширюється на всіх.

Ніда помилилася.

І було б дуже непогано знати причину, чому вона помилилася.

31

Дженнсен прокинулася, коли небо на сході забарвилося в тьмяний рожевий колір. Тіло задерев'яніло, і вона почувала себе зовсім розбитою. Непогано було б поспати ще, але залишатися тут, на відкритому просторі, смерті подібно… Дженнсен сіла і потягнулася.

У західній стороні неба все ще мерехтіли зорі. А на сході, на тлі рожевого, чітко виднівся чорний контур плато. Поступово в золотих променях вранішнього сонця там став вимальовуватися Народний Палац. Дженнсен дивно і невблаганно тягло туди, але в палаці її чекали тільки жах і смерть.

Втікачі швидко зібралися, осідлали коней і приготувалися до подорожі. Дженнсен прикрилася попоною, розраховуючи, що тепло Расті не дозволить їй замерзнути. Щоб зігріти змерзлі пальці, вона раз у раз поплескувала коня по шиї. Другий пиріг з м'ясом загорнули в спальник, а спальник прив'язали до сідла – теплий бік Расті не дозволить пирогу перетворитися в крижинку.

І почався важкий шлях. Час від часу доводилося залишати сідла і йти пішки, щоб дати коням перепочити. Мандрівники збиралися сховатися за горами, що стирчали з-за обрію на заході. Погоні поки що не було – за спиною на багато миль розтягнулася порожня рівнина.

Після полудня вони в'їхали в край низьких пагорбів і ярів, стала попадатися убога рослинність і низькорослі дерева. Здавалося, незаймана цілина Азерітських рівнин від нудьги вирішила злегка урізноманітнитися. Голодні коні на ходу намагалися зірвати лист чагарнику або пучок сухої трави. Пиріг з м'ясом був давно з'їдений.

До вечора краєвид змінився ще більше, і мандрівники зрозуміли, що під'їхали до краю Азерітської рівнини.

До підніжжя гір вони досягли ще до настання темряви. Між двома скелями – виходом гірських порід на поверхню – розбили табір. Місце для привалу було відмінне: скелі захищали від вітру, а поруч розкинулася вкрита травою галявина. Розсідлані коні відразу ж кинулися об'їдати молоді пагони.

Дженнсен розпаковувала речі і діставала припаси, а Себастян нишпорив навколо в пошуках дров для багаття. Незабаром він приніс купу довгих сухих гілок, порубав їх бойовою сокирою і розвів вогонь поруч зі скелею, там, де його було важче помітити. Потім він дбайливо поклав попону на плечі Дженнсен. Сидячи біля багаття, яке розгоралося, вона нанизувала на прути шматочки солоної свинини і розкладала їх на камені навколо вогню. Себастян сів поруч.

– Важко було дістатися до будинку Алтеї? – Запитав він після тривалого мовчання.

Дженнсен згадала, що в метушні останніх двох днів так і не розповіла йому про події, що відбулися за час його перебування у в'язниці.

– Мені потрібно було пройти через болото, і я пройшла. – Їй зовсім не хотілося розповідати про труднощі, страхи, битву зі змією, про те, як вона мало не потонула. Все залишилося в минулому. Головне – вона перемогла. Себастяну в очікуванні тортур і смерті довелося набагато гірше. А Алтея і зовсім була вічним в'язнем трясовини.

– Болото, – задумливо сказав Себастян. – Цікаве місце… Мабуть, там краще, ніж в цьому пронизливому холоді. За все своє життя я жодного разу не був у болоті.

– Значить, на твоїй батьківщині, в Старому світі, набагато тепліше?

– Та ні, взимку теж буває холодно, проте, звичайно, не так, як тут. Трапляється, йде дощ. Але снігопадів і такого пронизливого холоду, як у Новому світі, не буває. Не уявляю, як може виникнути бажання тут жити…

Дженнсен з трудом могла уявити зиму без снігу і холоду. Вона була спантеличена самою можливістю існування такої зими.

– Де ж ще нам жити? У нас немає вибору.

– Розумію, – коротко зауважив він.

– Зима не така вже й довга. Ти й не помітиш, як прийде весна, от побачиш.

– Сподіваюся… жити на цих промерзлих просторах… вже краще опинитися у вогнищі Володаря… ти недавно згадувала про цю землю….

– Я згадувала? Ніколи я не говорила ні про яке вогнище Володаря.

– Так казала ж, говорила. – Себастян мечем присунув дрова ближче один до одного, щоб розгорілося полум'я. – У палаці, як раз перед поцілунком.

Сніп іскор злетів у темряву. Дженнсен простягнула до вогню руки, зігріваючи пальці над весело граючим полум'ям.

– Не пам'ятаю.

– Ти ж сказала, що там була Алтея.

– Де?

– На Стовпах Творіння.

Дженнсен засунула руки під плащ, її здивований погляд зупинився на Себастяні.

– Ні, цього я не говорила. Алтея розповідала мені зовсім не про землі, які відвідувала.

– А про що ж вона тоді розповідала? – Дженнсен невизначено махнула рукою, явно не збираючись відповідати на питання.

– Та просто так базікала, нічого особливого. – Дженнсен прибрала з обличчя пасмо рудого волосся. – Стовпи Творіння – це така місцевість?

Кивнувши, Себастян перемішав мечем білі від жару вугілля.

– Інакше її називають Вогнище Володаря.

– І що це означає?

Себастян пильно глянув на супутницю:

– Уяви собі дуже сильну спеку. Про таку іноді кажуть: сьогодні жарко, як у вогнищі Володаря. Саме тому в народі так називають місцевість, яка насправді носить ім'я Стовпи Творіння.

– Ти там був?

– Жартуєш? Я не знаю жодної людини, яка побувала би там. Страшне місце!.. Деякі вважають, що це дійсно царство Володаря, в якому немає нічого, крім смерті.

– А де воно знаходиться? Себастян мечем вказав на південь:

– Це безлюдне місце в глибині Стародавнього світу. Люди часто дуже забобонні щодо таких занедбаних місць.

Дженнсен стежила за грою полум'я, намагаючись подумки звести все воєдино. Щось неправильне, хвилююче було у всій цій розмові.

– А чому воно називається Стовпи Творіння? Себастян невдоволено знизав плечима:

– Кажуть, це безлюдне місце… – Він замовк.

– А якщо там ніхто не був, то звідки все це відомо?

– Колись були люди, що ходили туди, або, принаймні, побувавши поблизу. Вони-то і розказали про цю землю. Повзли чутки, відомості накопичувалися. Це місце – аналог ваших Азерітських рівнин…

– Азерітських рівнин?

– Так, там безлюдно, як на Азерітських рівнинах, але завжди стоїть моторошна спека. По околицях цієї безплідної землі пролягає кілька торгових шляхів. Без спеціального одягу, що захищає від палючого сонця і постійних вітрів, дуже швидко можна зажаритися живцем. І без води довго не протягнеш.

– І така пустеля називається Стовпами Творіння?

– Ні, це лише початок шляху. Щоб потрапити туди, потрібно пройти крізь цю пустелю, а там, в її серці, знаходиться широка ущелина, в якому ще гарячіше, просто смертельно жарко. Як у вогнищі Володаря…

– Так чому ж все-таки її називають Стовпами Творіння?

Носком чобота Себастян відправив назад в палаюче серце багаття вуглинки, що викотилися з нього.

– Кажуть, на дні ущелини знаходяться височенні кам'яні стовпи. На честь цих кам'яних брил і називається вся ця земля.

Дженнсен перевернула прутики з солоною свининою:

– Тоді назва має сенс.

– Мені доводилося бачити щось подібне, але в інших місцях і набагато меншого розміру. Вони як нерівні кам'яні башточки. Ніби стовпчики монет на столі… – Голос Себастяна трохи здригнувся. – Кажуть, там таке відчуття, наче весь світ здибився в знак благоговіння перед Творцем. Деякі вважають, що це святе місце. Але оскільки там задушливо спекотно, багатьом спадає на думку, що воно створене не одним Творцем. Якимось чином воно пов'язане і з Володарем. Тому й Вогнище… До речі, крім спеки є й інші причини не сунутися туди. Кажуть, там місце потойбічного зіткнення.

– Творіння і руйнування, життя і смерть – разом?

Себастян дивився на Дженнсен, в його очах танцювали відблиски полум'я.

– Такі чутки…

– Інакше кажучи, люди вважають, що це смертельне місце намагається поглинути світ життя?

– Смерть завжди йде по п'ятах життя. Брат Нарев вчить, що зло в людині притягує тінь Володаря. Якщо ми вступимо на шлях зла, то привнесемо його силу в світ життя, і Володар отримає можливість звалити Стовпи Творіння, і світ завалиться.

Холод цих слів пробрав Дженнсен до кісток, ніби до неї доторкнулася рука смерті. Ніби відьма наклала на неї таємне зле заклинання… Дженнсен не раз чула від матері, що відьми ніколи не відкривають своїх знань, завжди приховуючи найважливіше.

Було абсолютно незрозуміло, навіщо Алтея мимохідь назвала її, Дженнсен, одним із стовпів Творіння. Тим не менш дівчина була абсолютно впевнена: Алтея посіяла в її голові цей паросток – Стовпи Творіння – з цілком визначеною метою. От тільки яка ця мета?..

– А що сталося з Алтеєю? Чому вона не змогла допомогти тобі?

Здригнувшись, дівчина відкинула тяжкі думки. Перевернула прутики з солоною свининою – вона виявилася абсолютно готовою, – прикинула, як точніше відповісти на поставлене запитання.

– Алтея сказала, що одного разу, коли я була маленькою, вона вже спробувала мені допомогти. Даркен Рал дізнався про це і помстився їй. Він позбавив її дару. Тепер, навіть захочи вона, у неї немає можливості допомогти мені, використовуючи магію.

– Схоже, сам того не розуміючи, Даркен Рал виконав роботу Творця.

Від здивування Дженнсен відскочила:

– Що ти маєш на увазі?

– Імперський Орден прагне прибрати зі світу магію. Брат Нарев говорить, що ми виконуємо роботу Творця, адже магія – це зло.

– А ти як думаєш? Невже ти теж вважаєш, що дар Творця може обернутися злом?

– Все питання в тому, як магія використовується! – Безпристрасний погляд Себастяна зупинився на Дженнсен, але за безпристрасністю ховалася лють. – Хіба магія використовується для допомоги людям? Хіба допомагає дітям Творця в подоланні труднощів? Ні! Нею користуються виключно в корисливих цілях. Поглянь хоча б на Дім Ралів. Хіба він існує для блага людей? Скоріше для тортур і смерті?

Останній питання прозвучало швидше як твердження, яке Дженнсен не змогла б спростувати, навіть якщо б побажала від усієї душі.

– Схоже, Даркен Рал виконав роботу Творця, милосердно звільнивши Алтею від магії, – повторив Себастян.

Дженнсен поклала голову на коліна, слухаючи, як шипить підсмажена свинина. Алтея зовсім не вважала, що розправа над нею була милосердям. Навпаки, їй було боляче залишитися з одним лише даром пророцтва.

Мати Дженнсен навчила доньку малювати Благодать і говорила, що дар дається Творцем. В вірних руках Благодать теж була магією. Навіть незважаючи на відсутність дару у Дженнсен, цей чарівний символ кілька разів захистив її. Звичайно, люди можуть вчиняти злі вчинки, але дівчині зовсім не подобалася думка, ніби дар – це зло. Дар – це диво!..

Вона м'яко спробувала висловити своє міркування:

– Ти розповідав, що імператору Джегану допомагають чаклунки – сестри Світла, що живуть при його дворі. Адже вони використовують магію. Якщо магія – зло, то як же…

– Вони використовують магію в наших цілях, – різко сказав Себастян. – І одного разу вона буде знищена у всьому світі.

– Але який сенс? Якщо ви вірите, що магія – зло, то чому дозволяєте собі користуватися нею?

Себастян перевірив готовність свинини на найближчому прутику, зняв шматок кінчиком ножа.

– Люди вбивають один одного мечами і ножами. Побажай ми знищити мечі і ножі, щоб зупинити вбивства, навряд чи б ми домоглися поставленої мети одними словами. Відібрати ножі й мечі можна тільки силою, ставши на захист добра, зупинивши божевілля насильства. Зло чіпляється до всього. Ми повинні використовувати мечі і ножі в боротьбі з цим злом. Тільки так восторжествує мир. Якщо не стане вбивств, пристрасті людей охолонуть, і Володар буде змушений залишити їх серця.

Дженнсен відрізала шматочок готового м'яса і подула на нього:

– І в цих же цілях ви використовуєте магію?

– Саме так! – Себастян прожував свинину і, застогнавши від насолоди, проковтнув. – Ми хочемо очистити світ від магії, але в боротьбі з нею нам доводиться використовувати її, в іншому випадку ми просто програємо.

Дженнсен теж відкусила соковитий шматок і муканням висловила свою згоду з думкою супутника про смак м'яса. А проковтнувши, сказала:

– Брат Нарев і імператор Джеган теж вважають, що ножі й мечі – зло?

– Звичайно, адже призначення цих предметів – калічити й убивати. Природно, мова йде не про ножі для різання хліба, а про зброю і, отже, знаряддя зла. У кінцевому рахунку люди звільняться від бід, пов'язаних з насильством, і тоді вбивство і смерть залишаться в минулому.

– Ти хочеш сказати, що зброї не буде навіть у солдатів?

– Ні, солдати повинні бути завжди озброєні – для захисту вільних і миролюбних людей.

– А хіба люди не можуть захистити себе самі?

– Від чого? Смертоносна зброя буде тільки у солдатів.

Дженнсен недовірливо нахилила голову:

– Солдати запросто вбили мою маму. Могли вбити і мене.

– Це були солдати зла. Наші солдати б'ються тільки за добро, захищаючи людей, але не поневолюючи їх. Коли ми розгромимо війська Д'хари, настане мир. І тоді… – Себастян нагнувся до Дженнсен. – Хіба ти не розумієш? У кінцевому рахунку, коли зникне магія, то і зброя вже не знадобиться. До вбивств і злочинів призводять пристрасті розбещених людей, що мають доступ до зброї.

– У солдатів теж є пристрасті. – Він рубонув рукою повітря:

– Тільки не у тих, хто добре навчений і знаходиться під командою тямущих офіцерів.

Дженнсен подивилася на мерехтливі зірки.

Так, світ, який намалював Себастян, манив до себе. Але якщо його затвердження істинні, а магія в руках Ордена використовується в благих цілях, то, значить, сама по собі вона ні погана ні хороша. І чи принесе вона шкоду чи ні, залежить виключно від намірів. Однак запитала Дженнсен про інше.

– І що ж це буде за світ – світ без магії?

На обличчі Себастяна заграла мрійлива посмішка.

– Всі будуть рівними. Ні в кого не буде нечесно отриманих переваг. – Кінчиком ножа він зняв з прутика новий шматок м'яса. – Все стануть працювати разом, тому що будуть поставлені в рівні умови. Ніхто не буде за допомогою магії користуватися плодами чужої праці. Наприклад, ти отримаєш можливість жити, не ховаючись від магії лорда Рала.

Алтея стверджувала, що Річард Рал народився з даром такої сили, якого за останні тисячі років ні в кого не було. І він підібрався до Дженнсен набагато ближче, ніж це вдалося Даркену. І він підіслав людей, котрі вбили її матір…

– Ти не звільнишся від Річарда Рала, поки не знищиш його, – сказав Себастян тихим голосом.

Погляд Дженнсен зупинився на ньому.

– А чому я? Чому б'ються проти нього всі, а знищити повинна саме я?

Але перш ніж дівчина задала питання, перед нею вже була жахлива відповідь.

– Ти ж розумієш, – сказав Себастян, знову нахиляючись до неї. – Я мав на увазі, що ти не звільнишся від лорда Рала до тих пір, поки він живий.

Він відвернувся і взявся за бурдюк з водою. Поки він пив, Дженнсен не зводила з нього очей, а потім вирішила змінити тему.

– Капітан Лернер сказав, ніби лорд Рал одружився.

– На сповідниці, – зауважив Себастян. – Якщо Річард Рал хотів знайти подругу по злих справах, то він її знайшов.

– А що ти про неї знаєш?

– Мало. Лише те, що чув від імператора. Можу розповісти, якщо хочеш.

Дженнсен кивнула і зняла з прутика черговий шматок свинини. Вона їла, спостерігаючи, як танцюють в очах супутника відсвіти полум'я, а Себастян почав розповідь.

– Між Старим світом, на півдні, і Новим, на півночі, тисячі років існував бар'єр, поки лорд Рал не зруйнував його і не захопив наших людей. Судячи з усього, незадовго до народження твоєї матері Новий світ розпався на три держави. На заході лежав Вестланд, на сході – Д'хара, а між ними Серединні Землі. Після вбивства батька і захоплення влади Річард Рал зруйнував кордони, що розділяли країни Нового світу. Серединні Землі – моторошна держава, в якій величезний вплив має магія. Там живуть сповідниці. Управляє країною Мати-сповідниця. Імператор Джеган розповідав, що в юності вона була настільки прекрасна, наскільки і нещадна.

По спині Дженнсен пробігли мурашки.

– А ти знаєш, хто такі ці сповідниці? – Запитала вона. – Що означає саме слово?

Притримуючи однією рукою бурдюк, Себастян упер іншу в коліно.

– Не знаю нічого, за винятком того, що сповідниця володіє даром лякаючої сили. Одне її легкий дотик спалює розум людини, і той перетворюється в нерозумного раба.

Дженнсен слухала страшну розповідь, затамувавши подих.

– І люди завжди роблять те, що вона говорить? Просто тому, що вона торкається до них?

Себастян передав їй бурдюк:

– Сповідниці торкаються їх злою магією. Імператор Джеган розповідав, що її магія настільки сильна, що накажи вона поневоленій людині померти на місці, та так і вчинить.

– Вона що… вб'є себе прямо у неї на очах?

– Ні. Просто впаде замертво, тому що вона так сказала. Наприклад, серце зупиниться або що-небудь ще в цьому роді.

Дженнсен була настільки вражена почутим, що відклала бурдюк і щільніше загорнулася в попону. Всі новини про лорда Рала наганяли на неї тугу і страх. Хоча жодна новина тепер не може бути жахливішою знання про те, що її зведений брат, убивши власного батька, продовжив фамільне заняття – полювання на сестру.

Вони доїли, перевірили коней, і дівчина, не знімаючи плаща, згорнулася калачиком у спальному мішку. Їй дуже хотілося заснути, щоб виявити вранці, що все, що відбулося, було всього лише поганим сном. Або взагалі не прокидатися…

Оскільки сьогодні поруч горіло багаття, Себастян більше не зігрівав супутницю своєю спиною, і Дженнсен виявила, що їй не вистачає цього тепла. Себастян одразу заснув, а дівчина дивилася на вогонь. Її мучили тривожні думки.

Вона згадувала загиблу матір. Мами немає, і дому більше немає. Дім завжди був там, де була мама, куди б не заносила їх доля. Напевно, мама зараз спостерігає за нею зі світу мертвих разом з іншими добрими духами. Нарешті вона знайшла спокій і щастя…

При думці про Алтею Дженнсен відчула глуху біль. Ну чому на долю всіх, хто виявився пов'язаний з дівчинкою, що з'явилася на світ двадцять років тому, випали одні страждання! Мати загинула через те, що народила її, а отже здійснила тим самим в очах Рала злочин. Латею вбили безжальні члени кводу невідомо за що. Алтею навіки понівечили за одну лише спробу захистити маля. Фрідріх став майже бранцем, і його життя позбавлене багатьох радостей…

Дженнсен згадала насолоду від поцілунку Себастяна. Алтея і Фрідріх втратили саму можливість насолоджуватися один одним. А чи буде ще така можливість у неї, Дженнсен? Чи не замкнув її лорд Рал в свого роду в'язниці, в лабіринт нескінченної втечі?

Вона міркувала про те, що сказав Себастян: не буде у неї свободи, поки не зникне Річард.

Дженнсен подивилася на сплячого Себастяна, який так несподівано увірвався в її життя. При першій зустрічі, та й потім теж, їй і в голову не приходило, що все це може закінчитися поцілунком.

Розпатлане світле волосся в світлі багаття придбало золотий відтінок, обличчя здавалося таким рідним і близьким.

Але яке майбутнє їх чекає?

На це питання Дженнсен відповіді знайти не могла. Вона не знала, чи значив що-небудь той поцілунок і куди все це може привести їх. Вона не була впевнена, що сама хоче продовження. Бо не була впевнена в Себастяні і боялася, що не захоче він.