Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

Видатний стрибун

Пластун ішов дуже швидко, однак не забував озиратися. Двічі він ледь не помітив Івася, який цього разу вирішив триматися ближче й ні в якому разі не втратити дурника з поля зору.

Хилилося на вечір, але люди з городів іще не повернулися. Тільки Борода носив лантухи з зібраними овочами до колишньої хати Довгоногого, де односельці влаштували комору після загибелі хлопця. Довгоногий був другом Лисого, вдвох вони готувалися до походу в Руїну. Однак торік Лисий не встиг уберегти друга – той необачно вискочив на незнайому галявину, і його миттю строщили саранці. А що був він сиротою, то й вирішила громада використати його хату.

Проте стояла вона в іншому кінці села, тож перестріти Пластуна й Івася Борода не міг.

Івась крався попідтинню, намагаючись при цьому пересуватися швидко й безшумно. Пластун знову прямував тією ж дорогою, якою йшов уранці, з відром. Ось уже видно й те місце, де він вилив воду. І воно було дуже неприємне. Куди тут сховатись, Івась не уявляв. А відпустити дурника далеко означало знову його загубити.

Найкращим місцем – найближчим і таким, з якого було б видно Пластуна, – уявлявся той самий провулочок, де вже висохла пляма від мертвої води. Але щоб туди потрапити, слід перебігти вулицю, яка тут була дуже широка й відкрита. Івась вирішив ризикнути, хоч і розумів, що Пластун може почути його кроки, – бігти це не йти, тихенько не вийде. Він уже виткнувся з-за кущів, коли дурник різко зупинився й озирнувся. Хлопець ледве встиг знову причаїтися за кущами. Серце калатало. Кущі були високі, але не дуже густі. Якщо Пластун іще дивиться, то будь-який рух приверне його увагу. Але й сидіти так довго – безглуздо. Шукай його потім. Поки що ніяких звуків до нього не долинуло. А беззвучно пройти крізь малинник Пластун не міг. Ніхто б не зміг. Кудись завернути – також неможливо. Нікуди.

Івась обережно повернувся і глянув крізь віття в кінець вулиці. Там нікого не було. Втім, це ще нічого не означало. Пластун, так само, як і він, міг зараз причаїтися за якимось кущем. За яким, наприклад? А ні за яким. Немає там таких кущів, за якими може сховатись людина. Тільки високі паркани обабіч дороги. Перелізти через такий паркан, та ще й беззвучно – неможливо. То де ж він знову подівся?

Хлопчик уже хотів повертатись додому, коли подумав, що куток цей – глухий, ніхто тут не ходить, тож на землі можуть бути якісь сліди. Надія була невелика, але чом не перевірити.

Спочатку здалося, що слідів немає. Та, пильно придивившись, він розрізнив-таки і старі, й свіжі відбитки. Слідів було два різновиди: один – від звичайного лівого чоловічого черевика. А другий виявився дуже незвичайним – він був наполовину змазаний, зчовганий. Тобто передня половина ступні була нормальна, потім ішла глибша за слід поперечна смуга, а за нею – замість п’яти – повернутий назад клинець зідраної, а не притоптаної землі. Якби не цей чудернацький слід черевика, перев’язаного впоперек ремінцем, то й інших слідів можна було не помітити.

Але найдивовижнішим для Івася відкриттям було те, що сліди – всі сліди – і свіжі, й старі! – обривалися за кілька кроків од заростів малини. І обривалися вони в дуже несподіваний спосіб. Дійшовши до цього місця, Пластун щоразу зупинявся, розвертався – ніби крутився на одному місці, тоді робив крок правою ногою… І все. І зникав. Ліва нога на землю вже не ставала. Причому слід цього кроку правою ногою був значно глибший, ніж решта слідів. Він відрізнявся від інших і ще одним: був трохи причовганий не ззаду, від п’яти, а спереду, від носка.

Іншими словами, тут Пластун відштовхувався правою ногою і стрибав. Та куди? За півтора кроки від цього місця стояв високий – вище Івасевого зросту – паркан, а перед ним – зарості кропиви, аніскільки не пошкоджені. Якби дурник усе життя тільки стрибав і стрибав, розвиваючи свою праву ногу, то все одно не навчився б перестрибувати через такі високі паркани, та ще й з такої відстані. Але ж кудись він справді подівся! І вже вдруге!

Сестри

Після того як за Пластуном зачинилися двері, діти довго мовчали. Лисий не відводив очей від клямки, ніби чекав, що дурник зараз повернеться. Йому стало гидко. Так завжди буває, коли про людину довідуєшся щось бридке й ганебне.

– Скажи мені, Марічко, як він із тобою розмовляє? – Лисий повернувся до малої, й питання завмерло в нього на вустах.

З великих синіх очей дівчинки невпинно котилися сльози. Вона теж дивилась на двері й, здавалося, не почула запитання. Лисий і сам зараз ладен був розплакатися, тож Маріччині сльози його розчулили.

– Не плач, маленька, – лагідно сказав він і, простягнувши руку, погладив золотаві кучері. – Заспокойся.

Тут Марічка ніби прокинулася, стріпнула головою, скидаючи з неї руку Лисого, й розлючено подивилася йому в очі.

– Ти… Ви… Ви всі не вірите йому! Ви всі… Ви його дурили! Ви йому неправду казали!.. Він не заслужив!.. Ви його вночі образили, а він простив, він повернувся, а ви!..

Вона пірнула під стіл і вискочила з-під нього аж біля дверей.

Цього тільки бракувало – щоб вона наздогнала Пластуна і все йому виплакала!

– Івасю! – погукав Лисий.

Той не відповів, і стало зрозуміло, що він назирці пішов за Пластуном.

Леля кинулася навздогін Марічці. На її подив, вибігши з хати, мала помчала не на захід, де стояла Пластунова халупа, не на північ, де жила Люба, й навіть не на північний захід, куди, зважаючи на куряву, побіг перед тим Івась. Марічка бігла на схід, просто до лісу.

Леля злякалася, що та вскочить у якусь із налаштованих Петрусем і Вуханем пасток, і щодуху припустила за малою, на бігу намагаючись збагнути, куди ж це та прямує.

Вона наздогнала Марічку вже аж на околиці – мала справді бігала неймовірно швидко, ніби летіла над землею. Леля схопила її на руки й міцно притисла до себе. Дівчинка знову розплакалася. Вона схлипувала й повторювала:

– І ти!.. І ти!..

– І я, сестричко, і я, – примовляла Леля, витираючи рясні сльози. Вона більше нічого не казала, чекаючи, поки мала заспокоїться, виплачеться. Зараз, відчувала Леля, щось їй пояснювати безглуздо.

Вона опустилася на траву, посадила Марічку собі на коліна, і так вони й сиділи, обнявшись, майже мовчки, якщо не зважати на часті глибокі схлипи. Леля тільки тепер відчула розміри небезпеки, яка на них чатує. Вона зрозуміла, що так просто переконати Марічку не вийде. Вона відмовиться повірити, що Пластун не такий простий і добрий, як намагається удавати. А якщо й повірить, то це може виявитися ще гіршим, бо тоді вона перестане з дурником розмовляти чи почне його уникати, а то й просто підійде і чесно скаже у вічі, що вона про нього думає. І до яких наслідків це призведе, Лелі було страшно уявляти.

Що їй сказати? Що Пластун підступний і лихий, що він використовує дружбу з Марічкою, аби вивідати в неї секрети дітей? Чи сказати, що вона все неправильно зрозуміла й вони зовсім не думають, що Пластун поганий? Обидва шляхи могли завести в глухий кут. І тоді вийде, що Марічка справді має право на них ображатися…

– Знаєш, сестричко, – тихо сказала вона нарешті, мимоволі перейшовши на ту мову, якою вони звикли говорити вдома, коли ще були живі їхні батьки. – Буває так, шо коли людина цабе любиць, вона дуже добра до цабе. Усе найліпше, шо є в її душі, просто співає у ній…

– Знаю, – серйозно відповіла Марічка.

– І так буває навіць тодзі, коли для інших задумала шось лихе, підступне…

– Але ж він нічого лихого не задумував! – Марічка відсторонилася й подивилася Лелі в очі.

– Я би теж хоціла так думаць, – мусила погодитись дівчина. – Але зараз проти нас справдзі хтось замислив дуже лихе й підступне… Я можу цабі сказаць, тільки якшо ти нікому не тільки не скажеш ні слова, а й не признаєсся, що цабі це відомо…

Марічка замислилася.

– Це якшо хтось мені скаже про це, а я все одно буду вдаваць, шо вперше чую? Ци як?

– Так, приблизно так.

– Добре, я згодна.

– Тоді я розповім цабі цю таємницю. – Леля зробила паузу, добираючи слова. – Хтось… Я не знаю хто, але хтось робиць усе можливе, шоб вигнаць Лесика з села.

– Як це?

– Як робиць? Ну, по-різному. Наприклад, викрав казанок, щоб отруїць воду. Коли хтось отруїцця, звинуватяць Лесика – адже це його криниця.

– Лелю, але Пластун не міг цього зробиць! Він добрий!

– Сестричко, я теж хотіла б у це віриць, я вже казала цабі. Але ж ти сама чула, шо розповідав Івась. Ти шо, Івасеві не віриш?

Марічка довго не відповідала. Потім мовила:

– Івась чесний. Я йому вірю. Цільки ж він не бачив, шо Пластун вилив у колодязь.

– А якщо Івась помилився, то як ти гадаєш, – заперечила Леля, – шо Пластун вилив у колодязь?

– Просто воду.

– Навіщо?

Марічка знову довго думала.

– Я не відаю, – зрештою визнала вона.

– І я не відаю. – Леля помовчала. – Але я знаю, шо коли ми з Васильком повернулися від русалок, я легко могла загинуць, випивши тієї води, яку принесли з криниці. Та вода вилікувала всі мої синці й подряпини. Я цього в темряві не помітила. А коли вирішила зачерпнуць чистої води й напицця, Лесик відчув небезпеку й зупинив мене. Якби не він, мене б уже не було. І ми б зараз не розмовляли.

– Лесик завжди всіх рятує, – погодилася Марічка.

– Це так, але ми зараз говоримо не про Лесика. Хтось це зробив, розумієш? Хтось отруїв воду, і я ледзь не загинула. А могло б буць і так, шо хтось із наших дітей міг би попиць цієї води ше до того, як я почала мицця… Може, це й не Пластун зробив. Може, він тодзі випадково прийшов серед ночі, не для того, шоб подивицця, ци подіяла мертва вода…

– Ну звісно, випадково!

– Можливо, я згодна. А уяви собі, шо ми зараз просто йому повіримо, і завтра виявицця, шо ми помилилися. І хтось загине… Може, краще зараз подуць на воду – раз уже ми обпеклися на молоці?

Леля замовкла, і Марічка також не відповідала. Вона думала, шукала, чим заперечити, й не знаходила. Втім, Леля й не сподівалася на заперечення, на те, що їхня суперечка триватиме.

– Ми його не звинувачуємо. Ми просто хочемо перевіриць. Якшо він зараз довідаєцця або зрозуміє, шо ми його перевіряємо, він буде знаць, шо ми його підозрюємо. Дарма, винен він ци ні. Просто він на нас усіх ображатимецця. Хтось інший, можливо, згодом вибачив би нас. А Пластун не такий. Ти ж його знаєш краще за всіх.

– Так, – погодилася Марічка. – Він уже як образицця, то назавше.

І тут Леля її підловила.

– От бачиш. Пам’ятаєш, як учора вночі він на нас образився? А сьогодні знову прийшов… Виходиць, не назавжди? Ци не образився?

– Дуже образився, – пригадала Марічка. – Дуже. Але ж я його заспокоїла! Я ж цабі казала! Хоча я й сама не думала, шо він так скоро повернецця. Чому він так скоро повернувся?

– Я не знаю. І ніхто не знає. Тому й треба перевіриць. Пластун справді добрий чоловік. Але ж може буць таке, шо ним хтось керує, – хтось, кого він любиць майже так само сильно, як цебе?

Марічка відповіла після паузи:

– Усе одно він мене більше любиць.

І що було б Лелі звернути увагу на ці слова!

Василькові страждання

Петрусь привів Вуханя, і вдвох вони працювали до пізньої ночі. Весь цей час Василько й Наталочка мусили «гуляти» – одна перед хатою, другий – з тилу, на городі. Заняття дуже невдячне, особливо якщо нічого не відбувається. А нічого й не відбувалося, крім повернення Лелі й Марічки. Щоправда, малу з Надійкою зараз же відіслали на город по харчі. От і всі події. Спробуй півдня нічого не робити, але й нікуди не відходити від того місця, де тебе поставили!

Василькові було так прикро, що він сам ледве не вскочив у потайну яму, в якій уранці нажахано репетувала Наталка. До нього долітали звуки пилки й сокири, радісний сміх Вуханя (мабуть, йому сподобалось, як Петрусь щось там зробив), брязкіт посуду – Леля готувала велику вечерю. Зрозуміло ж, що й Вухань залишиться з ними. А може, ще й Борода прийде. Втім, Борода, мабуть, ні. Потягавши цілий день візок із городиною, здоровань тепер, напевне, «відпочивав» біля криниці. Теж у людини робота – не приведи лихо. Мабуть, Борода дуже не любить, коли збирають фрукти й овочі – це ж його кузня весь час зовсім занедбана. Щоправда, і в кузні робота не з легких. Але здоровань завжди казав, що любить її.

Наталка зараз, мабуть, щось малює на землі. У неї там перед хатою ціле поле витолочене. Ще як тільки прийшли до Лесикового села, Наталочка вибрала час і розчистила, розрівняла собі місце для малювання. Малює вона справді чарівно. От тільки картини її живуть недовго: то хтось по них уночі прогуляється й розвезе ногами, то дощ пройде і все змиє… Колись вона дуже гарно малювала на полотні – ще там, у вьосці. А тут вільного полотна немає. І глею доброго не знайдеш – ото тільки як копали криницю, вона набрала чимало. Виліпила, мабуть, усе, що бачила, поки ходили лісом: і вовкулаку, і бабу Ягу, і Лішака, і навіть орла, хоч вона його, власне, й не бачила. Все село приходило милуватися тим ліпленням. Та глей закінчився. Якщо підуть із Лелею знову до річки, треба буде пошукати їй глею.

Шкода, що ніхто з них не бачив хробака. Наталочка і його зліпила; Лесик спочатку похвалив, а потім сказав, що зовсім не схожий. Усі тоді дуже сміялися, навіть Борода. Дуже гарний, тільки не схожий. Хіба ж так буває! Хоча хробак справді був дуже страшний. От якби Василько бачив справжнього хробака, він би підказав Наталочці, як його ліпити. А сам би, мабуть, не зліпив. Не вміє.

Він сів на стару повалену грушу й замислився. Івась у них – справжній воїн, майже як Лесик. Петрусь – майстер на всі руки. Ще й ножі так вправно і влучно кидає, що й із дорослих ніхто так не вміє. Наталочка ліпить і малює. Леля найкраще літає в ступі. Марічка вміє воду і їжу відчувати – добра чи недобра. А він, Василько, ні на що не вдатний. Нічого не вміє. Як казала мама, тільки язиком плескати мастак.

Скільки ж це вже минуло – без мами? Третій місяць пішов. А вона як жива перед ним. Ніхто з дітей ніколи про батьків не говорить. Василько теж мовчить. І далі мовчатиме. Але як же тяжко!.. Як тяжко! У Лесиковому селі жодна жінка не схожа на його маму. Навіть Люба. Тільки Наталочка чимось схожа.

Це ж треба було їх отак послати сторожити: вона по один бік хати, а він – по другий! Сиділи б там зараз удвох… Вона б малювала, а він би їй щось розповідав…

Коли вони прийшли до Лесикового села, односельці часто навідувалися до них вечорами й просили розповісти, як вони пробиралися лісом, воювали з вовкулаками, підземниками… Василько одного разу розповів про те, як Лесик переміг хробака. Тітоньки охали, дядьки задоволено кректали… А потім з’ясувалося, що за його спиною весь цей час стояв Лесик.

– Ну, Васильку, ти даєш! – сказав він. – Я б так не розповів. Слухав тебе, наче казку, наче не про мене.

Теж мені, похвалив називається. Воно, звичайно, приємно й таке почути, але ж Василько хотів правду розповісти, а він: «Наче не про мене». Е-ех!

Роботи, очевидно, перемістилися до комірчини, бо Василькові стало дуже добре все чути, так ніби Лесик і Леля, і Петрусь, і Вухань були поруч, а не за стіною, складеною з грубезних колод.

– Ні, Петрусю, – сказала Леля, – так не піде. Треба опуститися туди й навпомацки зробити так, ніби ти все бачиш. Ми не можемо помилитися. Другої спроби не буде.

– Це я розумію, – відповів Петрусь. – Але я не можу. Я тільки руку туди опускаю – і вже ладен дременути на край світу.

– Ну, що ж тут такого страшного, – наполягала Леля. – Дивись, нічого не відбувається. Це коли не знаєш, чого чекати, тоді страшно. А коли знаєш… Не бійся, спробуй.

За мить Петрусь розпачливо скрикнув, і в комірчині щось загриміло.

– Не можу, – заспокоївшись, сказав він.

– Лелю, що ти робиш, аби не боятися? – втрутився Лесик.

– Нічого я не роблю. Просто знаю, що боятися не треба, – роздратовано кинула вона у відповідь. – Ну, ти ж не боїшся?

– Не просто боюся, – відказав Лесик, – а страшно боюся. Я так нічого не боюся, як навіть руку туди опускати, не те що з головою занурюватись.

– А відчуття небезпеки є? – спитала Леля.

– Немає, – здивовано погодився Лесик. – Ні, його немає. То виходить, що тут не справжня небезпека…

– Звісно, ні! – зраділа Леля. – Це чари. Звичайнісінькі чари. От дай руку… Ну? Страшно?

Лесик засміявся.

– З тобою не страшно. Бери Петруся за руку, і він уже не боятиметься.

– Якщо у мене одна рука буде зайнята, я нічого не зроблю, – відгукнувся Петрусь.

– Ну, то за ногу, – запропонував Лесик.

За хвилину Петрусь захихотів зовсім близько.

– Як тут цікаво! Не так і темно, між іншим!

І слідом розлігся радісний сміх Вуханя. Видно, йому дуже сподобалось, як ловко Леля тримає Петруся за ногу.

І все довкола видно

Справді, якби зрізати трохи гілля з південного краю, то, мабуть, і Руїну можна побачити. Лисий розумів, що це не так, але його завжди хвилювало питання: чому не можна так далеко побачити? От він же знає, де, в якому напрямку Руїна. Весь шлях до неї пройшов і повернувся. Десь отам, на півдні. Але побачити неможливо. У лісі не видно далеко, бо заважають дерева, кущі і все таке. А чому ж не видно з височини? Ще коли літав у ступі над Руїною, він дивився на північ, намагаючись побачити своє село. І не побачив. Навіть решток греблі, яка була так недалеко, – і тих не розгледів.

Але з греблею ясно: просто на такій відстані вона стає малесенькою, тому й не видивишся. А Руїна ж велетенська – їй немає ні кінця, ні краю. Хай би звідси виглядала чорною цяточкою. А її не видно. Чи то повітря непрозоре, чи то між ними занадто високі дерева…

Якби Руїна була ближче, якби шлях туди був не такий небезпечний, якби не осінь, що невблаганно насувається, якби не діти… Як йому хотілося знову вирушити туди, до Інженера! До справжнього Інженера, який не приховує того, що знає, й ділиться всім із незнайомим хлопцем.

– Треба знову піти до русалок, – перебила його роздуми Леля.

– І що – все це кинути?

– Не кинути, а саме тому й піти, – наполягала дівчинка. Схоже, краса краєвиду й така гладенька поверхня зрізаного дерева не справили на неї сильного враження. – Якщо вони дозволять нам проплисти річкою…

– А що буде з нашим селом?

Вона твердо подивилася йому в очі й твердо відповіла те, що він і сам знав:

– А твоє село так само піклуватиметься про тебе, як ти про нього?

– Про мене не треба піклуватися, – промовив Лисий. – Я сам за себе все вирішу.

– А за мене? А за Марічку? Василька? Бороду?

– Якщо я піду з села, їм нічого не загрожуватиме. – Лисий розумів, що від Лелі можна не критися з тим, про що весь час думав після розмови з Інженером («несправжнім», зараз же подумки додав він). – Якщо правда те, що сказав… старий, то мені треба піти. І всі нещастя від села відвернуться.

– І що ти потім собі скажеш? – глузливо спитала Леля.

– Коли «потім»?

– Коли виявиться, що все одно не відвернулися?

Сонце сідало за дерева. Останні червоні промені пронизували віття й гостро сліпили. Села видно не було. Хоча воно – це вже Лисий знав напевне – зовсім поруч. Ось іще одна причина, чому людина не бачить далеко: занадто багато світла. Сонце не тільки освітлює, а й сліпить. Найкраще видно в лісі, коли все навколо освітлене рівно, а не прямими променями сонця.

– Якщо Інженер каже правду, – почав Лисий, – якщо справді вони полюють на мене, то…

– То моє село знищили випадково, – урвала його Леля. – А новий слід ми бачили в лісі на зворотному шляху, – то вони заблукали, так? Звідки Інженер може знати правду? Від Ряхи? А чому ти не припускаєш, що Інженер знає не всю правду? Якщо справді існує така сила, яка хоче вполювати одного хлопця й ніяк не може цього зробити, незважаючи на всю свою могутність, то чи стане вона розповідати одному Інженерові всю правду? Лесику, всієї правди ніхто не знає.

– …Ще зовсім недавно я думав, що завжди існує дві правди… А скільки ж їх насправді? Стільки ж, мабуть, скільки й людей… Але навіть якщо це не вся правда, я не можу наражати все село на таку небезпеку, – Лисий стукнув кулаком по гладенькій поверхні дерева, на якому вони сиділи. – Хіба ти на моєму місці вчинила б інакше?

– Я оце якраз і намагаюся тобі втовкмачити, що я сама вчинила б інакше. Але я не сама. І ти не сам. Ми відповідаємо за дітей і за всіх людей. Навіть якщо вовкулакам – чи хто там їх послав – потрібен справді тільки ти, невідомо, хто їм виявиться потрібний завтра, коли ми тебе віддамо. Тому віддавати ми нікого не будемо. А підемо до русалок. Якщо вони нічого не знають або не схочуть нам розповідати, тоді спробуємо домовитися, щоб пропустили нас річкою до справжнього Інженера.

Леля нічого не сказала про те, що зовсім недавно так приголомшило Лисого, – про зрізане дерево. Звісно, тепер не до того, але хлопцеві все ж таки було трохи прикро. Він привів її сюди, аби вразити, а вийшло, що це другорядне і взагалі неважливе.

Загалом так воно і є, але ж таке диво! Лисий згадав про жолюдь, який залишив на зрізі між стовбуром і корою минулого разу. На жаль, згадав надто пізно. Його на місці не було. І тепер уже невідомо, чи зник він до того, як вони залізли на дерево, чи це вони його випадково зачепили й скинули.

– Та й взагалі, – закінчила Леля розмову, – що ми тут намагаємося вирішувати за інших! Треба зібрати село, і хай вирішує.

– Якщо ми й зберемо село, – з сумнівом промовив Лисий, – Інженер нізащо не підтвердить того, що сказав. І будуть із нас люди сміятися: «Який важливий Лисий – вовкулаки тільки на нього полюють!»