Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

Ранкові зізнання Інженера

– То що правда? – нарешті порушив мовчанку Лисий. – Занадто яка?

– Занадто страшна, – після довгої паузи відповів Інженер. І додав: – І незрозуміла.

Ряха знову завовтузився на його плечі.

– Та годі вже тобі, – відмахнувся старий. – Ти ще мене вчитимеш. Колись усе одно прийде час сказати йому те, що я знаю…

Ряха пропищав щось застережливе.

– А я вважаю, що настав, – твердо відповів йому Інженер. – Якщо відкладати, то всім нам тут буде кінець. Ще бракувало, щоб люди понапивалися мертвої води!

Отже, недаремно Лисий підозрював, що Ряха не такий простий пацюк, яким усі його вважали. Видно, не лише сторожовий він. І це було вперше за все життя Лисого, коли Інженер не побоявся відкрити таку непросту таємницю. Хлопець увесь напружився, бо збагнув, що зараз вони почують щось справді варте такого виняткового вчинку Інженера.

Ряха ображено перебіг за спину хазяїна, й звідти визирали самі його сиві вуса й одне кругле око, що дуже сумно, але сторожко дивилося на Лисого – ніби зі схованки. Здавалося, пацюк боявся, що після Інженерових слів Лисий кинеться на нього й розшматує, мов тих собачих пацюків, про яких він раніше розповідав.

– Правда в тому, – почав Інженер, пильно подивившись в очі хлопцеві, – що…

Він знову замислився, перевівши погляд на Лелю.

– Мені теж піти на город? – спитала вона таким тоном, що й Рясі було зрозуміло: нікуди Леля не піде, хоч би що їй зараз сказали.

Лисому здалося, що цієї миті Інженерові очі трохи потепліли, втім, це було ще неймовірніше, ніж Ряха, який дає вказівки старому.

– Насправді Лелине село загинуло випадково, – знову почав Інженер. – Не воно було потрібне вовкулакам. Вони йшли по тебе.

– По мене? – Лисий не повірив своїм вухам. – Як це?.. Вовкулаки!.. Якби ви бачили вовкулаку, то й самі зрозуміли б, що вони не можуть іти «по когось». Вони йдуть по їжу. І тільки по їжу.

– Чому ж тоді вони не знищили дітей? Чому не погнали замість них – маленьких – дорослих людей? Навіщо вбили ціле село й полишили стільки «їжї», як ти кажеш, забравши з собою тих, кого їсти не збиралися?

Найгіршим у цих питаннях було те, що Лисий і сам собі вже не раз їх ставив. І відповіді не знаходив. Найвірогіднішим із усього, що спадало на думку, здавалося таке: вовкулаки не так їдять людей, як знищують їх. Вони прагнуть звільнити від людей землю. Але навіщо це їм? Навіщо їм діти? В те, що дітей вони перетворюють на вовкулаків, також не дуже вірилось… І зараз він не знав, що відповісти. Але щось треба було відповідати. Пауза ставала непристойно довгою. Втім, подумав Лисий, Інженер прийшов щось сказати, то хай говорить. А я мовчатиму.

Та втрутилася Леля:

– Ви хочете сказати, що їх хтось послав?

Ряха перебіг по спині Інженера на праве плече і з-за нього дивився тепер на дівчинку.

– А ти як гадаєш? – Інженер чи то хотів їх заплутати, чи то боявся казати правду.

– Хто?

Так прямо Лисий не зміг би спитати. Здавалось би, що ж тут такого складного? Це ж головне питання, яке могло розв’язати всі проблеми. Можливо, відповідь на нього сказала б і про вкрадений казанок більше, ніж усі обстеження дверей і даху. Але він знав, що так прямо не спитав би нізащо.

– Оцього я не знаю. І ніхто не знає.

– Крім вовкулаків? – глузливо спитав Лисий.

– Думаю, що й вовкулаки цього не знають. Вони занадто тупі, щоб про таке питати. – Інженер почав бгати праву вушну раковину, ніби хотів усю її запхати собі у вухо.

Цієї миті в комірчині хтось закричав.

Перша відповідь

Лисий сидів найближче до комори, тож перший устиг до дверей із порубаним замком.

У коморі було темно й порожньо. А з ближнього правого кутка, просто з-під землі линув крик Наталки. Кричала вона, схоже, не від болю, а від страху. А ще певніше – від жаху.

Усе своє життя Лисий прожив у цій хаті. Він ніколи не міг собі уявити, що хтось може так кричати: здавалося, що Наталочка була тут поруч, що їх не розділяли грубі соснові колоди, з яких складено будівлю. На якусь мить це навіть стало ніби важливішим, ніж сам факт, що з Наталкою щось трапилось.

Лисий кинувся назад до кімнати й спрожогу збив із ніг Інженера, який саме підійшов до дверей в комірчину. Ряха розлючено пискнув і відлетів під стіл. Лисий не став допомагати старому, вибіг надвір і помчав навколо хати до того кутка, де репетувала дівчинка.

Картина, яку він побачив, не піддавалася розумінню.

Сказати, що Наталочка стояла по пояс врита в землю, – це нічого не сказати. В тім-то й річ, що вона не була врита, вона ніби виростала з землі. Її плаття наче зливалося з землею, неможливо було помітити межі. Вона дивилася на свою нижню половину – точніше, на відсутність нижньої половини – і страшно верещала. Це був безперервний крик, без паузи на те, щоб вдихнути повітря. На обличчі – невимовний жах. Навколо стрибав і сварився Глина, так само нажаханий і розгублений. Наближатися до Наталки він не наважувався.

– Тобі боляче? – спитав Лисий.

Дівчинка у відповідь заперечно похитала головою, не замовкаючи.

– Нічого їй не боляче, – відповіла йому Леля. – Хіба ти не чуєш, що вона кричить від жаху, а не від болю.

Лисий озирнувся. Лелі ніде поруч не було.

– Звідки ти говориш? – здивовано спитав він, намагаючись не кричати, але й говорити достатньо голосно, щоб його було чутно, незважаючи на пронизливий крик Наталки й скандальний лемент Глини.

Раптом крик став іще вискливішим, і дівчинка почала «виростати».

– Замовкни, – почувся з-під землі голос Лелі, – це я.

Мала негайно замовкла. Тепер її погляд якось дуже плавно перетворився на здивований. Страху як не було. Вона ще не до кінця «виросла», як над землею з’явилася Лелина голова, потім плечі. Далі стало зрозуміло, що вона просто взяла Наталочку на руки й підняла її над землею.

Втім, оце «просто» все одно лишалося дуже непростим. Жодної піщинки, жодного корінчика на сукні Наталчиній не лишилося. І земля в тому місці, з якого вона «виросла», не змінилася – не обсипалась, не розкрилась. А от Леля тепер нагадувала моркву. Ноги її вище колін були в землі.

Лисому паморочилося в голові. Він повільно нахилився й торкнувся землі поруч із Лелиними ногами. І з’ясував, що землі там немає. Рука його безперешкодно зникла під землею, нічого не відчувши. Тільки тієї миті, коли вона торкнулася цієї непрозорої порожнечі, Лисий відчув панічний жах. Він дивився на свою правицю, яка майже по лікоть розчинилася в землі, й сам ладен був закричати. Витягнув руку. Обдивився. Помацав землю поруч, спробував знайти межу. Хоч це було й нелегко, знайшов – ніяких видимих кордонів. Дуже плавний і непомітний перехід від твердої землі до порожнечі, що цілком схожа на неї. І знову липкий жах при зіткненні з несправжньою землею. Лисий підвівся. Потім перевів погляд на Лелю.

– Як ти здогадалась?

– Я таке вже бачила, – відповіла Леля. – Забула тобі розповісти.

Лисий якийсь час мовчки дивився на неї, а потім ляснув себе по лобі.

– Лихо! Я ж Інженера збив із ніг!

Він кинувся знову до хати, однак Леля спробувала зупинити його:

– Не метушись. Я йому допомогла підвестися.

Лисий все одно рушив навколо хати – до вхідних дверей. Діти подалися за ним. Тільки Наталочка лишилася біля загадкової ями, неспроможна відвести погляд від того місця, де щойно «росла». Глина ліг на землю поруч із нею, також дивився на кляте місце й неголосно бурчав:

– Мало що я в лісі таке бачив, так іще й тут… Хоч би земля не почала тремтіти, як там… Це вже зовсім неправильно. Земля має бути землею, твердою й надійною… Де ж це таке бачено, щоб діти провалювалися!.. Це тому, що без мене бігають навколо хати. Нічого без мене бігати, я б ніколи не дозволив ускочити в таку халепу. Більше не будеш?.. – Він підвів очі на Наталку.

Та нічого не відповіла.

Двері в хату стояли відчинені, а всередині було порожньо – ні Інженера, ні Ряхи. Нікого.

Ниточки зв’язуються

Коли Леля послала всіх на город, Василько зрозумів, що насправді ніхто не збирається снідати. Він бачив, як решта дітей понуро попленталися шукати якісь овочі. Він бачив, як Івась несподівано відділився від інших, пішов у напрямку туалету, але не зайшов усередину, а обійшов дерев’яну будку й зник з очей.

Не привертаючи уваги решти дітей, Василько тихенько завернув за ріг і пішов на край села.

Люди збиралися на городи і в сади, дехто вже й вийшов із дому. Всі привітно махали Василькові, ніхто не поцікавився, куди це хлопець прямує. Ніхто й не спитав, де це вони з Лелею вчора ходили. Це якраз йому не дуже сподобалося. Тобто якби хтось спитав, він би, швидше за все, правди розповідати не став, – так, нормально, мовляв, сходили, нічого цікавого. Але це означало б, що їхня подорож для односельців щось важить. А раз ніхто нічого не питав, то виходило, що нікому воно й не цікаво. Бавляться собі діти, – хай бавляться…

Сонце починало припікати, але це вже було майже осіннє сонце, воно давало тільки тепло, а не спеку.

Василько вийшов за село й повернув до яруги. Там він обережно протиснувся через колючі зарості ожини й опинився між яром і обійстям Люби. Щось йому підказувало, що продовження таких бурхливих подій вчорашнього дня і ночі мусить бути саме тут.

Обране Васильком місце мало суттєві недоліки. По-перше, ожина. Вона стояла навколо колючою стіною, не даючи поворухнутися. По-друге, кропива, яка підпирала ще тісніше. А по-третє, хлопчик із подивом помітив, що зовсім недавно тут хтось стояв і тупцював, і витовк цілу невеличку галявинку. Останнє відкриття було особливо неприємне, та знайти якесь інше місце Василькові навряд чи вдалося б – принаймні, скільки він міг бачити, нічого путнього поблизу не було.

На городі було порожньо. Тільки де-не-де витикалися з високої трави й знову зникали в її гущавині червоні гребені курей та півнів.

Так само, як і Лисий напередодні, Василько незабаром видивився стежину, що вела до лісу. Так само він зрозумів, що Люба будь-коли може залишити свою оселю й податися до лісу, й того ніхто не помітить.

Повітря поволі прогрівалося, хоча сонце й не пекло. Василько ховався в затінку ожини. Він пильно вдивлявсь у вікна хатини, однак нічого роздивитися не міг – вони лиш відбивали сонячне проміння, й воно боляче різало очі. Було таке відчуття, ніби в очах пісок. Хлопець згадав, що цілу ніч не спав. А день учора видався дуже тяжкий – ведмідь, вовк, русалки, лішак… Чи не лішак, а просто великий нічний птах. Дарма, все одно був виснажливий день.

Намагаючись не робити помітних рухів, Василько перевісив арбалета на груди. Тепер можна було покласти на нього руки, а на них спертися підборіддям. Утім, це не надовго допомогло. «Ще півгодини подивлюся й піду», – подумав вивідник.

Одна з курок – зовсім чорна – підійшла до самісінького куща, за яким ховався Василько, й пильно на нього подивилася одним оком. Потім різко повернула голову й подивилася другим оком. Чи то хлопцеві здалося, чи справді те око було незвичайне, тільки він дивився, дивився й не міг відвести очей. Важко сказати, скільки б тривали ці витрішки, якби Василько не втратив рівноваги. Він ступив правою ногою назад, щоб не впасти, але з’ясувалося, що нога його заплуталася в траві. Хлопчик заточився й упав у зарості кропиви.

Він спромігся стриматися й не закричати, хоча, погодьтеся, це нелегко людині, яка обличчям втрапила в кропиву. І невідомо ще, чи вдалося б Василькові побачити те, що побачив, якби він не стримався.

А побачив він дуже дивну картину. Знову підвівшись на ноги, хлопчик визирнув зі своєї схованки на Любине подвір’я. Дівчина стояла біля дверей своєї хати з порожнім відром у руках і розмовляла з Пластуном. Завважте, не говорила до нього, а саме розмовляла, спілкувалася. Василько не міг чути жодного слова – вони стояли досить далеко від нього, але виразно бачив, що Люба й Пластун щось одне одному говорять і явно одне одного розуміють!

Отак! Заради такого відкриття можна й обличчям у кропиву!

Василько опустив очі, щоб знайти ту саму чорну курку, через яку він, по суті, заснув навстоячки, але осоружного птаха – ні сліду.

Зникнення дурника

Залишивши дітей на городі, Івась пішов до пагорба, на якому вивищувалася складена з колод криниця. Місце було досить голе, здалеку помітне. Однак іще раніше хлопець видивився добру схованку. Кроків за тридцять-сорок від криниці росла плакуча верба. Звісно, це не те дерево, на яке легко залазити, тим паче такому дорослому хлопцеві, але ж кращого нічого немає.

Біля криниці нікого не було. Час уже не той. По воду ходять рано-вранці або ввечері – після роботи. Тепер люди вже йшли на городи, а криниця розташована в такому місці, що повз неї туди йти незручно – майже всім мешканцям села.

Зрештою, і той, хто мав би намір отруїти тепер воду, мусив би на це зважити. Як міркував Івась, злочинцеві відомо, що досі йому не вдалося нікого отруїти. Отже, він мав збагнути, що мертва вода зберігає отруйність недовго. Тому зараз отруювати криницю безглуздо. Поки народ повернеться з поля, вода перестане бути мертвою. Однак тут є суттєве «але», на яке й розраховував Івась. Чомусь він був переконаний, що зловмисник дуже скоро з’явиться перед його очі.

Спочатку було просто – лежиш собі на гілці й дивишся. Потім виявилося, що гілка дуже тонка. Вона тиснула на ребра. Івась почав вовтузитися, змінювати положення тіла – і дедалі частіше. Страшенно хотілося спати.

В селі було порожньо. Десь квоктали кури.

Раптом пронизливо закричала дитина. І зараз же загавкав Глина. Їхні голоси зливалися, наповнюючи село невимовним жахом.

Івась швидко почав злазити. Треба було б зіскочити, виграти час, але під ним були густі гілки – ще бракувало зачепитися за них і скрутити в’язи. Як на гріх, щось не пускало. Він вивернувся й подивився. Пасок зачепився за сучок. Івась спробував зняти його однією рукою, та нічого не вийшло. Він іще подався вперед, сподіваючись, що це допоможе звільнитися. Знову не вдалося. Так само однією рукою він почав розв’язувати пасок. Двома руками це можна було зробити миттю, а однією, ще й лівою, не виходило.

Нарешті він розпустив пасок і рушив гілкою до стовбура.

І тут крики стихли. Глина ще двічі гавкнув, але то був гавкіт заспокійливий, швидше ображений, ніж лютий. Що ж там сталося? Втім, Івась уже не дуже переживав. Якби справді щось страшне, то Глина гавкав би зовсім інакше.

Івась уже доліз до стовбура, коли на вулиці з’явилася постать. І зовсім не та, на яку він чекав. Розмахуючи відром і човгаючи правим черевиком, перев’язаним через майже відірвану підошву брудним ремінцем, до криниці наближався Пластун. Звідки в нього відро? Крім ложки й миски, які він завжди носив із собою, Пластун не мав ніякого майна – це Івасеві вже було відомо. Та й те, як саме дурник вимахував відром, чимось Івасеві не сподобалося. Пластун час від часу зазирав усередину, ніби щоб перевірити, як воно там – чи все гаразд. Що там у нього було, Івась не знав, але здогадувався.

Можливо, якби на місці Івася був Лисий, він здивувався б іще дужче. Але й Івасевих знань про життя в селі не бракувало, щоб ця картина викликала підозру. Пластун ніколи нічого не робив. Він ходив по хатах, де його годували. Ніколи й нікому не допомагав. Послати Пластуна по воду! Навіть на думку нікому б не спало. Та й як послати? Він же нічого не розуміє, хоч би що йому кажи.

– Ага! – каже й безглуздо посміхається. Й ані руш.

Хто ж це спромігся на такий успіх? Івась подумки перебирав своїх нових односельців – принаймні тих, кого міг згадати, – і за жодне ім’я не зміг зачепитися. Тільки Люба лишалася такою загадковою, що… Але вона жила над урвищем, а Пластун прийшов з іншого боку – з заходу. Залишалось одне: простежити за ним. Пластун не такий хитромудрий, щоб не вдалося вивідати, звідки він прийшов і куди повернеться.

Тим часом сільський дурник підійшов до криниці й дуже пильно роззирнувся. І це теж було несподівано. Він справляв враження людини недалекої й безпечної. А тут у його очах Івась помітив розум і обережність. Це була ніби інша людина. Або ж просто людина дуже хитра й підступна. Адже ніхто в селі – ніхто! – не підозрював, що Пластун прикидається. Та й навіщо? Щоб нічого не робити? Можливо. Та все життя ходити по хатах і старцювати – таке життя будь-кого змусить порозумнішати й зайнятись якимось ділом.

Переконавшись, що його ніхто не бачить, Пластун швидко перевернув відро в криницю, й за мить пролунав приглушений плюскіт води, що впала у воду. А потім він почав опускати інше цебро – припнуте до корби. Своє, тепер уже порожнє, поставив на пісок поруч. І тепер уже знову був дурник дурником. Відро витягав із криниці завиграшки. Різко крутне ручку корби – й завмре, вдивляючись у глибину. Потім іще різкий рух. І знову повільно-повільно, як це може робити тільки дуже сильна людина, ще три оберти. Знову завмер. Знову рвонув. І жодного разу не озирнувся.

Нарешті він витяг відро, перелив воду з нього в своє, розвернувся й повільно рушив тією самою вулицею, якою й прийшов – тільки тепер у зворотному напрямку.

Івась аж почав сумніватися – чи справді він бачив той пильний розумний погляд? Чи справді Пластун спочатку вилив воду з відра в криницю?

Він став повільно, а головне – тихенько, спускатися з верби. Цього разу ні за що не зачепився, зліз і попід тином рушив за Пластуном. Але не пройшов і десяти кроків, як несподівана думка змусила його зупинитися: «Зараз хтось із городів прикотить візок із діжкою, щоб наповнити водою й повезти напувати людей!» Тож поки Івась гратиметься у вивідника, люди встигнуть напитися.

У Івася аж у потилиці заболіло від такої безвиході. Звичайно, важливіше – врятувати людей. Але це означатиме, що зловмисника не буде викрито. І тоді знову треба чатувати біля криниці. А Пластун і той, хто його послав, так чи інакше довідаються про це, помітять стеження. І стануть обережнішими, придумають якийсь інший спосіб, спробують якось обдурити варту…

Івасик зробив те, що тільки й можна було зробити в цій ситуації. Він повернувся до криниці, відрізав ножем відро від мотузки й закинув його за тин Вуханевого обійстя. А сам побіг слідом за Пластуном.

Вуличка вилася розсмиканою мотузкою. Ніхто тут ніколи не намагався будувати хати в якомусь порядку, як це було в Івасевому селі. Коротенькі провулочки вели до окремих стареньких хат, розташованих на смак колишніх господарів – батьків, а то й дідів сьогоднішніх мешканців.

Перед кожним провулочком Івась завбачливо стишував біг і обережно роззирався навколо. Завдяки цьому він помітив дуже важливу калюжу. Власне, й не калюжу, а просто мокре місце. Вода вже всоталася в землю, але ще не висохла – тож на землі так і лишився видовжений, мов тіло хробака, слід. І цей слід недвозначно свідчив, що кілька хвилин тому тут вихлюпнули на землю відро води й пішли далі.

Отже, Пластунові пояснили, що пити воду, яку він витягне з криниці, не можна, що вона взагалі потрібна тільки для того, аби не привертати зайвої уваги порожнім відром. Івась уявити не міг, як Пластунові можна таке пояснити. Зате він уявив, що вже недалеко до мети Пластунової подорожі. Біда лише в тому, що через дві хати вулиця закінчувалася й упиралася в ліс – у непролазні зарості малини, через які продертися, здавалось, просто немислимо.

Але й розтанути в повітрі дурник не міг. То куди ж він подівся?

Коли Івась повернувся до хати, Лисий і Леля сидячи спали, поклавши голови на стіл. Лисий розплющив очі на скрип дверей і знову заплющив їх. Мабуть, спати їм було незручно, але Івась уявляв, які вони виснажені, тож вирішив не будити їх навіть для того, щоб укласти в ліжка. Він сів у кутку на лежанку й просто сидів і дивився на сестру й найкращого друга – і свого, й своєї сестри. Він подумав, що прийшов вчасно, бо в селі стало так тривожно й небезпечно, – хтось завжди мусить пильнувати. Якщо один спить, то другий повинен оберігати його сон.

Дивно, що Лисий і Леля тільки вдвох. Де діти? Де Глина? Хто тут так нажахано кричав? Звичайно, подумав Івась, якби сталося щось справді лихе, Леля й Лисий не заснули б, хоч би як натомилися. Хай сплять. Прокинуться, тоді розкажуть. І він розкаже.

Двері розчинилися, й Івась схопився за арбалета. До хати ввалився захеканий Василько. Івась приклав палець до губів і поклав арбалет на лаву біля себе. Василько нечутно наблизився до нього й сів поруч.

Обох розпирало бажання поділитись новинами, але вони знали, що навіть пошепки сказане слово Лелю й Лисого розбудить. Хай виспляться. Все інше почекає.

Аманнана хатта

Івась із арбалетом був надворі – біля дивної ями, якої нізащо не розгледиш, доки в неї не вскочиш. Дуже добра могла бути пастка на звірів. От тільки звірі відчувають її звіддаля й дуже не люблять. Глина, наприклад.

Усі інші діти сиділи в хаті й розмовляли. Івась добре чув усе, про що йшлося всередині. Кожен розповідав про все незвичайне, що побачив, почув чи відчув останніми днями.

Лисий згадував їхню раду поруч із прибережним лісом, коли він знайшов вовкулаче лігво. Тоді їм треба було якось перетнути слід вовкулаків, щоб не викликати погоні. Сьогодні їм треба вирішити невідомо що, аби зробити також невідомо що.

Діти намагалися не перебивати одне одного, але часом хтось не витримував і вставляв своє слово. Тоді розмова раптом звертала зі свого шляху й починала блукати манівцями. Минало чимало часу, доки вдавалося знову повернутись на ту ж дорогу.

З випадкових вражень, здогадок і вивідок поставала картина, в якій кожна деталька якось доповнювала інші, кожен новий факт робив довершенішою загальну картину… І все ж Лисий розумів, що нічого цілісного не виходить. От-от, здавалося б, усе сплететься в єдине полотно, аж раптом попередні петлі розпускались, і це вже не полотно, а щось таке радше схоже на сито, крізь яке все просипається, нічого не затримується, і здається, що всі попередні зусилля були марні.

Однак розпач не встигав запанувати, бо хтось із дітей одразу пригадував ще один факт, іще одну подію останніх днів, і все знову починало сповнюватися змістом. Так тривало вже не одну годину, коли раптом двері відчинилися й на порозі з’явився безглуздо усміхнений Пластун.

От і скажи після цього, що приказки не мають справжньої сили! Наприклад, «про вовка помовка, а вовк на поріг». Назвати Пластуна вовком, звичайно, важко. Але ж справді – щойно Івась і Василько розповіли про свої останні зустрічі з ним, як ось уже й він сам.

Навіть Лисий розгубився. Щоправда, лише на мить, хоч ця мить і виявилася трохи довшою, ніж у Лелі.

– Голодний, Пластуне? – зовсім буденним і навіть приязним тоном спитала вона, підводячись із-за столу.

Леля поставила перед ним миску з вареною картоплею та буряками, сіла поруч і, усміхнувшись, мовила:

– їж.

Пластун заходився коло їжі, плямкаючи, беручи все руками й замурзуючись.

– Які новини? – спитала дівчинка.

– Ум-мгу-мга, – відповів дурник із повним ротом картоплі.

– Я так і думала, – погодилась Леля, ледь примруживши очі й повівши ними навколо.

Лисий швидше здогадався, ніж зрозумів, що зараз краще мовчати. А діти, схоже, знали цей знак давно, тож повелися дуже природно.

Петрусь дістав ножа й спитав Лисого, ніби це було продовженням розмови:

– То ти вважаєш, що краще робити замок із трьох колод?

– А чому ж ні? – Лисий вирішив підігравати, не знаючи поки, що задумала Леля.

– Та можна, – відповів Петрусь. – Тільки його важче буде замикати й відмикати – все ж таки три колоди…

– Але ж і розрубати буде важче.

– Це так… Тільки…

– Що?

– Лесику, ти ніби не розумієш, про що говорить Петрусь, – втрутилася Леля. – Просто він згоден з Інженером.

Лисий здивовано витріщився на неї.

– І не треба так дивитися, – спокійно відповіла вона на його погляд. – Не всі ж такі вперті, як ти.

Василько дуже природно пирхнув, ніби хотів розсміятися, та стримався. Аж Пластун зиркнув на нього якимось не своїм поглядом.

– їж, їж, – заспокоїла його Леля. – Ми не сваримося. Це Василько так жартує. Втім, ти маєш рацію, Пластуне. Тут у нас своя розмова, яка тобі, мабуть, не цікава.

– Ага! Ага! – захвилювався Пластун, аж відкушений шмат буряка випав у нього з рота.

Лисий знав Пластуна все своє життя. Коли Івась розповідав про побачене біля криниці, Лисий не міг не вірити хлопчикові, але йому все ж таки здавалося, що той трохи згущує фарби. Він не міг уявити Пластуна з відром, однак ладен був повірити, що таке можливе. Але розповідь про те, як дурник дуже пильно роззирнувся, перш ніж вилити воду в криницю, здалася йому такою неймовірною, що він ледве не поставив під сумнів усю Івасеву історію. Так само Лисий припускав, що Василькові могла приверзтися картина «розмови» між Любою та Пластуном. Або ж просто здалеку він міг прийняти одне за інше. Все могло статися.

Проте зараз несподіваний інтерес дурника до їхньої розмови хоч і не змусив повірити, що він не той, за кого себе видає, але… Лисий вирішив не втручатися в гру, затіяну Лелею.

– Розумієш, Лесику, – звернулася до нього дівчинка, – звісно, Інженер міг помилитися. Я знаю, що він мудрий і найрозумніший. Але в цій ситуації… Я не вірю в підкоп. До комори проникли через стріху або через двері. Інших слідів немає. Тому хай Петрусь зробить новий замок міцнішим і надійнішим.

Лисий тільки махнув рукою: робіть як хочете.

– Це ще добре, що злодій взяв тільки казанок, – задумливо сказала Леля, ніби ні до кого не звертаючись.

Лисий у відповідь мугикнув: мовляв, звісна річ!

– …бо якби, не приведи лихо, пропав… – Леля прикусила язика.

– Так, – твердо погодився Лисий, – то справді було б лихо.

Він кинув швидкий погляд на Пластуна й ледве зміг приховати своє приголомшення. Дурник не їв. Він тільки машинально опускав руку в миску, підносив її до рота й знов опускав, залишаючи на щоках червоні бурякові сліди. Очі його завмерли, спрямовані в одну точку. Пластун чекав, поки йому скажуть, про що йдеться. Він навіть не сподівався на такий успіх, на таку цінну інформацію. І Лисий зрозумів, що на перший раз і цього досить. Інакше якщо й не Пластун, то принаймні Люба (а він уже був майже впевнений у тому, що саме вона послала Пластуна на вивідки) неодмінно здогадається, що її дурять.

– Ну, годі теревені правити, – різко сказав він. – Давайте до роботи.

– Аманнана хатта, – сказав Пластун, підводячись з-за столу. – Ага!

Мабуть, подякував.