Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)

Холодна ніч

Бігти нічним лісом – гірше не буває. Глина дороги не вибирає – біжить на запах. Довгою мотузку робити не можна, бо вона неодмінно десь заплутається в кущах чи корчах. Три кроки – це найдовша відстань від пса, яку можна собі дозволити. Сили в ньому, виявляється, ого-го! Тягне й тягне. І схочеш зупинитися, то не вийде. От упасти – цілком можливо. Леля падала цієї ночі не раз. І що довше вони бігли, то частіше падала.

Звісно, якщо йому скажеш, щоб зупинився, він спиниться. Але ж тоді вони згають час. Леля розуміла, що треба зробити зупинку, ще раз дати собаці напитися. Та розуміла вона й те, що запах із часом зникає, і тоді цілком вірогідно, що вони втратять напрямок, заблукають. Де тоді шукати Лисого?

Цілу ніч, із останніх сил переставляючи ноги й намагаючись утримати рівновагу, не впасти, Леля невпинно картала себе за те, що сталося. Найгірше – це коли їх розлучають. І незрівнянно гірше, що розлучилися вони з її вини.

Колись уже таке було. Щоправда, тоді її провина була значно менша. Це було в Орлиному лісі, коли всіх дітей захопили воїни; вони невідь звідки взялися, й потягли дітей до підземелля. Леля тоді єдина змогла втекти в ступі. Скільки вона шукала їх, як переживала! Але ж у той «чистий» ліс вони ввійшли саме тому, що вона наполягала. Лисий від самого початку не хотів туди йти. Послухався її! Потім, щоправда, вийшло так, що саме вона допомогла дітям урятуватись. І не лише дітям, а цілому селу, де жив Єгор. Єгор. Ото відчайдух! Він і подарував Лелі Глину, коли вони з Лисим уже поверталися з Руїни, коли забрали всіх дітей. Пес тоді був іще цуценям. І то був надзвичайно щедрий дарунок, адже Глининого батька саме перед тим убили підземники. Втім, у Єгоровому селі собак було чимало.

Цього разу провина Лелина куди гірша! Лисий не дуже вірив у те, що йти до русалок їм справді необхідно. Послухався її! А потім – коли його схопили, мабуть, міг утекти. Він же напевне відчував небезпеку, знав, що на нього зараз нападуть. І не втік, а тільки відвів тих людей від місця, де мали з’явитися Леля й Василько. Ще й галас здійняв, щоб попередити. І тепер тільки від неї залежить, чи вдасться йому врятуватися.

А в неї вже немає сил. Упавши кілька разів, не зробивши й десятка кроків, Леля зрозуміла, що треба зупинитися й перепочити. Якщо вона наздожене викрадачів і зразу ж упаде, геть знесилена, яка Лисому буде користь від того?

Глина із зупинкою був незгодний. Однак вирішував не він. Леля сіла на траву, привалившись спиною до дерева, спробувала розслабитися й відпочити. Ноги гули, в скронях тіпало. Тільки б не заснути, подумала вона. Однак ці побоювання були марні. Вона в тому пересвідчилася вже через кілька хвилин.

Літо закінчувалося. Ночі були далеко не такі теплі, як у червні чи липні. Мокра й розпашіла від тривалого бігу, Леля дуже швидко зрозуміла, що так вона довго не висидить. Треба бігти далі – бодай щоб зігрітися.

І вони побігли. Звідки тільки бралися сили у Глини, думала вона, механічно переступаючи ватяними ногами й намагаючись утримати рівновагу, не впасти – вкотре вже!

Видно, викрадачі ще не так далеко відірвалися від них, бо Глина біг упевнено, не зупиняючись, не вагаючись щодо напрямку. Він іще вловлював слід. Це добре. В такій темряві розрізнити сліди буде просто неможливо. Втім, глянувши вгору, в просвіт між кронами дерев, дівчинка помітила, що зірки потьмяніли, небо почало сірішати. Скоро ранок. Мабуть, стане легше.

Хоча це ще баба надвоє сказала. В передсвітанковий час спати хочеться найдужче. І вона справді відчувала, як голова – насамперед голова – налилася втомою та вагою. Здавалося, якщо вона ще раз упаде, то вже не зможе підвестися. Леля непогано бігала, була досить прудконога. Але так довго бігти майже без спочинку їй іще ніколи в житті не доводилося. Та й те: вночі люди сплять, а не бігають. А якщо згадати, що встали вони напередодні вдосвіта, що цілий день провели на ногах…

Ось уже й ноги стали мокрими – значить, випала роса. Десь за деревами на сході світало. Цього ще не було видно, але вона вже розрізняла стовбури дерев і кущі. Треба відпочити.

Леля зупинилася й зупинила Глину. Знову сіла під дерево, пригорнула гарячого пса до себе й сказала йому:

– Півгодинки поспимо, дорогенький. Рівно півгодинки, а потім розбудиш мене. Гаразд?

Пес намагався вирватися з її міцних обіймів, але вона його лагідно попросила:

– Ну, не пручайся. Будь ласка. Зігрій мене. Бо я наскрізь промерзну й помру. Тобі ж цього не хочеться, правда?

Йому й правда цього не хотілося.

Червива розмова

Прокидатись не хотілося, хоча надворі палав уже ясний день. І все ж, поступово до хлопчика поверталися події вчорашнього дня й минулої ночі. Чому змінилося ставлення до нього в цьому дивному селі після того, як усі почали галасувати: «Лисий і босий!», – він не міг зрозуміти. Щойно його лякали катуваннями, штрикали списом у спину і взагалі поводилися, мов із півнем, призначеним на борщ, аж раптом – усе інакше.

Причина була безглузда. Ну, лисий, ну, босий. Це так, та й то не зовсім. Одна ж нога взута! Що ж тут такого, що треба раптом людину полюбити?

Втім, зупинив себе Лисий, це неправда. В тому, як до нього почали ставитися, ніякої любові не було. Це очевидно. Дивилися на нього, правда, зовсім не так, як раніше, без зневаги, але й без особливої ніжності. Швидше зі страхом. Так, зі страхом. Справді, згадуючи спотворене обличчя вождя та обличчя його односельців, що юрмилися навколо, Лисий зрозумів, що люди почали його боятися. Тобто виходить так, що поки він був у брилі й не всі помітили, що на правій його нозі немає черевика, його зневажали. А от коли з’ясувалося, що на голові немає волосся, а на нозі – черевика, отут і почали боятися.

Нісенітниця якась.

Розмірковуючи, Лисий намагався рівно дихати й прислухався до можливих звуків у хаті. Але звуків не було – тільки мухи сумно дзижчали, передчуваючи осінь. Схоже, його залишили одного. Можливо. І все ж Лисий не розплющував очей, удавав, що спить. Навіщо? Цього він не знав. Просто вигравав час, сподіваючись на якусь підказку.

А її не було. Звуки, що долітали з площі перед хатою, ні про що йому не казали. Квоктали кури, галасували діти – мабуть, щось не поділили. Може, дорослі пішли на городи? Саме час для городніх робіт. Це було б добре. Якщо дорослих у селі немає, то треба негайно тікати. Однак Лисий розумів, що це було б надто просто. Так не буває. Тим більше, так не може бути в цьому селі, такому зляканому й настороженому.

Якби йому не слід було негайно повертатися додому, якби не всі ті страшні й загадкові події, що перевернули життя в їхньому селі, якби… Якби не все це, то цікаво було б довідатися про це село трохи більше. Може, подумати, що корисного для їхнього села тут є. Коні, наприклад. Це справді велика поміч. Які вони сильні и витривалі! Цікаво довідатися й про той камінь, що лежить на майдані. Звідки він тут? Навіщо? Лисий підозрював, що це не безглузді запитання. Йому здавалося, відповідь на ці запитання може бути й для нього, для всіх них важливою, а може, й визначальною.

Втім, це може бути й щось випадкове, не варте уваги. Але зрозуміти можна тільки тоді, коли з’ясуєш правду. А можна ніколи й не зрозуміти. Цілком можливо, що камінь лежить тут із незапам’ятних часів і ніхто в селі про його походження не знає. Може, село взагалі виросло навколо каменя. Все може бути.

Ясно тільки одне: це не простий камінь. Не випадково ж він лежить на чільному місці – перед величезною й неоковирною хатою вождя.

Лисий нарешті наважився розплющити очі. І здригнувся: просто перед ним сидів і пильно дивився йому в очі старий вождь. На його обличчі не відбилося жодного почуття, коли він побачив, що хлопець прокинувся. Цього й чекав. І чекав, мабуть, давно, терпляче, непорушно й беззвучно. Дочекавшись, він нічого не сказав, так само дивився в очі Лисому, як до того дивився на його заплющені повіки.

Відповідати поглядом не цей погляд було нелегко. Хлопець ловив себе на тому, що дивиться не в очі старому, а на страшний шрам на його обличчі. Такого жахливого шраму він іще не бачив.

Лисий сів у ліжку, і відчув при тому, як болить нога. Ввечері якась бабуся обмила її й чимось смердючим намастила, але біль, як з’ясувалося, не минув і досі. Хлопець мимоволі кинув погляд на ногу. Вона розпухла й була ніби не своя. Чи зможе він ходити? Ехе-хе! З такою ногою далеко не втечеш.

– Може, воно й краще, – промовив дід, простеживши за його поглядом і, мабуть, зрозумівши, про що він подумав.

Лисий тільки поглянув на нього й нічого не відповів. Старий почекав і, не дочекавшись відповіді, сказав:

– Хто мало говорить, той багато думає. Про що ж ти думаєш, хлопче? Які в тебе є запитання?

Коли багато запитань, вибрати перше дуже важко.

– Як вас звуть? – нарешті вирішив Лисий.

– Добре запитання, – роздумливо відповів дід. – Ні до чого не зобов’язує. Що ж, я сам запропонував. Мене звуть Сидором. Але всі в селі називають Великим і Вічним Вождем. Якщо ти спробуєш назвати мене інакше, тебе не зрозуміють.

– Як же мені вас називати?

– Так і називай: Великий і Вічний Вождь.

Звучало дико, та Лисий вирішив цього не казати.

– А ви справді вічний? – спитав він, хоч і розумів, що це дуже ризиковане запитання.

– Ти вмієш ставити запитання, – відповів вождь, і Лисий здригнувся.

Колись йому ті самі слова сказав Інженер – і він також був вічним. Іще коли людей було багато й вони жили у великих селах, їздили на великих залізних санчатах і були могутні, серед них почалася страшна хвороба. І від тієї хвороби майже всі люди померли. Звісно, не всі заразилися – далекі села хвороба оминула. Інженер, із яким Лисий на початку літа зустрівся біля Руїни, перехворів, як і більшість інших людей. Але йому пощастило вижити. У Лисого тоді склалося враження, що саме завдяки цьому старий жив і досі – бо йому пощастило перебороти хворобу.

У його ж хаті захворів і Лисий. Чи це була та сама хвороба, чи якась інша, подібна, але тоді хлопчикові вдалось одужати. Врятувала його Леля.

Однак зараз, розмовляючи з вождем, він раптом відчув, що у вождя й Інженера багато спільного. Обидва старезні. Один із них вічний, другого називають вічним. І обоє сказали Лисому ті самі слова: «Ти вмієш ставити запитання». І обоє при тому мали на увазі зовсім інше – що на запитання Лисого нелегко відповісти.

Справді багато спільного.

– Ніхто не може бути вічним, – після паузи вів далі старий. – Але я бачив народження всіх, хто сьогодні живе в селі. Ще є запитання?

Лисий думав. І не відповідав. Якщо він скаже, що є, то їх треба зразу ставити. А це небезпечно. Запитання можуть більше викрити, ніж відповіді – це він знав добре. А що менше в цьому селі про нього знатимуть, то краще для нього ж. Якщо сказати, що запитань немає, то може виявитися, що іншої нагоди не буде, що він просто втратить можливість довідатися про щось важливе. Але й довго мовчати також не варто.

– Звідки тут узявся такий великий камінь? – це непогане запитання, бо про Лисого начебто нічого не говорить.

– Він тут із незапам’ятних часів, – відповів старий. – Це наша святиня.

Відповідь виявилася дуже доброю, бо підказала нове запитання:

– А що таке «святиня»?

Вождь здивовано звів догори брови. Потім невесело посміхнувся й сказав:

– Це довго пояснювати. Поживеш трохи в нас – зрозумієш сам.

Отже, ні вбивати, ні відпускати його не збираються. Теж знання. Звісно, у Лисого було запитання – найважливіше. Але він чомусь відчував, що саме його варто уникати. Самі скажуть, подумав він.

– Отож якщо ти більше не маєш запитань, – промовив вождь, і Лисий зрозумів, що той йому не відповідатиме, навіть якщо хлопець і придумає, що б іще таке спитати, – тоді я тебе питатиму. Як тебе звуть?

Якщо відповісти, що його звуть Лисим, йому можуть не повірити. А потім не віритимуть і всьому іншому, що він скаже.

Від самого народження людина звикає до свого імені, воно здається звичайним і – власним. Але одного разу Лисий уже переконався, що таке звичне його ім’я для інших звучить дивно. Діти з Лелиного села довго не знали, як його насправді звуть. Називали так, як вигадала Леля.

– Лесик, – сказав він.

– Лесик, – повторив вождь. – Гаразд. І звідки ж ти прийшов?

– Я зі свого села прийшов. Тобто я не прийшов, – відповів Лисий, – я йшов. Чотири чи п’ять днів – не пам’ятаю вже. Уздовж ріки, а потім там не було проходу – порожні дерева стояли. Я спустився на берег… А потім мене зловили ваші мисливці.

– А звідки ти взяв, що вони мисливці?

– Як звідки? Вони ж самі сказали, що я їм полювання зірвав…

– Чому ти залишив своє село?

Лисий вирішив не відповідати на це запитання. Принаймні не зразу. Він удав із себе вперте хлоп’я й відвернувся. Старий чекав – не підганяв і не залякував. І це було найгірше. Найважче, виявляється, мовчати, коли співрозмовник також мовчить. Такої витримки від вождя він не чекав. Мовчання затягувалося, ставало нестерпним і безглуздим. Просто дурним. Старий його знезброїв. Справді, коли в нього були запитання, вождь відповідав. Тепер він почав питати, а хлопець мовчить.

Раптом йому спало на думку, що не відповідаючи, він забрехався. Коли була його черга питати, він був винахідливий і розумний. Вождь навіть похвалив його, що вміє ставити запитання. А тепер корчить із себе маленького дурника, який не вміє відповідати. Хоч це значно легше.

– Я вже казав вашим мисливцям… – почав він, намагаючись уривчастістю оповіді виправдати довге мовчання. – Вони не повірили. Сказали, битимуть… А що, я повинен видумувати, щоб мені повірили?

Він знову помовчав.

– Якщо не повірите, то краще зразу вбийте… – Лисий вирішив запропонувати вождеві вже колись використану історію. Не сказати б, що вона тоді дуже йому допомогла, але час виграти вдалося. – Я ходив у ліс – шукати воду. Ночував на дереві… А коли вернувся… села вже не було. Мабуть, вовкулаки, бо жодної живої людини не лишили…

Знову пауза, під час якої хлопцеві навіть пощастило видавити з себе сльозу.

– Тільки пацюки… – вів він далі. – І черви…

– Які черви? – раптом перебив його старий.

Оце так пастка! Сам же собі й розставив! Білі черви на другий день іще не заводяться, дощові м’яса не їдять. Хто ж його за язика тягнув?!

– Не знаю, які… Я таких раніше не бачив. Дрібні й сині… – Він уже вигадував, а це погано.

– Скільки їх було? – схоже, вождь забув усе заради цих нісенітніць про черву.

– Як скільки?.. Я не рахував… Багато.

– Вони були скрізь, чи такими клубками?

Лисий спробував «пригадати»:

– Наче клубками… Я їх не дуже роздивлявся. Я взагалі майже нічого не бачив… Там мама…

Збрехавши так нахабно, хлопець відвернувся, щоб приховати ніяковість. І це добре, бо вождь, здається, інакше зрозумів його. Та й хто б не зрозумів, що хлопцеві тяжко все це згадувати!

– Черви, черви, черви… – задумливо промовив вождь. – Ну гаразд, а де ти черевика згубив?

– У болоті. Видра вхопила, я її зарубав, але потім полізли інші, почали її шматувати й віддерли від мене разом із черевиком… Я ледве втік від них.

– Так, пощастило, – дуже сумно, аж занадто сумно сказав Сидір, ніби й не про Лисого й не до нього. – Оце так пощастило!..

У хлопця склалося враження, що він це сказав нещиро – чи то насправді не дуже радів щастю Лисого, чи то взагалі говорив не про нього.

Зайці вовкам не вожаки

Взагалі Василько прокинувся від холоду, але це йому дуже пощастило. Глянувши вниз із великої дубової гілки, на якій спав, він побачив щось дивне, незрозуміле, ніколи раніше не бачене. Спершу йому навіть здалося, що то ворушиться трава від ранкового вітру. Але хлопчик негайно зрозумів, що цього не може бути. Ранок іще не настав – тільки сірий світанок. Жоден листок на дереві не ворухнеться. Вітру немає!

І тоді Василько збагнув, що це не трава ворушиться, а те, що густо вовтузиться в траві, що обплутало кожну травинку й рухалося. Рухалося до стовбуру від неглибокої ямки в кількох кроках до дуба.

Коли до нього дійшло, що це черви, зразу стало можливо приблизно вирахувати швидкість руху. Він побачив, що за п’ять хвилин черви досягнуть стовбура. Що буде далі, він не знав, але нічого доброго від такої масованої навали не чекав. І чекати не хотів.

Звівшись на ноги, Василько відштовхнувся й стрибнув, намагаючись приземлитися якомога далі від вовтузіння. Стрибок вийшов високий і далекий; приземляючись, хлопчик боляче вдарився п’ятами об землю, не втримав рівноваги й упав у траву. Перекинувшись через голову, він швидко підвівся й кинувся бігти. Лиш через кілька хвилин Василько зміг опанувати бридливий жах, що гнав його, й зупинитися.

Бігти справді треба, от тільки куди? Так, як пояснювала Леля (і він сам був із цим згоден), бігти треба на південний захід. Навіть більше на захід, ніж на південь. Сонце от-от мало зійти, але чекати не можна. Обдивившись ближні дерева, Василько визначився з напрямком, зарядив арбалет, узяв його в праву руку й швидко закрокував до села. Іти далеко. А треба встигнути попередити односельців. Якщо справді люди, що захопили Лесика, вирішать іти на пошуки їхнього села, Борода, Вухань, Інженер та інші мають бути готові до цього.

Усе було неправильно. Вся їхня подорож, думав Василько, пішла якось не так. Сліпа пожежа, яка загнала їх у пастку, потім та безглузда сварка між Лелею й Лесиком, подорож берегом у зв’язці, жахлива й незбагненна істота Чата, яку вдалося перехитрувати, але не вдалося зрозуміти. Далі якась неймовірна кількість величезних видр. Чи то не видри були? Тоді що? Таких звірюк хлопчик іще не бачив і ніколи не чув, щоб хтось бачив. От сліпу пожежу до нього також не бачив ніхто, але про неї стільки розповідали, що всі вони відразу впізнали її. А про цих видр ніхто й ніколи не розповідав.

А потім іще гірше. Їх було троє. З Глиною – навіть четверо. А тепер усі розділилися. Хіба можна було розділятись? А хіба можна було не розділитись? Якби в нього хоч на мить виник сумнів у тому, що Леля має рацію, він ні за що не погодився б відпустити її саму. Однак іншого шляху немає. Звісно, розділившись, вони стали значно слабкішими – і кожен із них, і всі разом. Але…

Але чужі люди – це справді небезпечно. Тепер вони знають, що десь неподалік є село. Лесик, звичайно, втомлений, брудний і все таке, але це нікого не обдурить. Він не зможе переконати їх, що йде здалеку. З усього видно, що хлопець у дорозі недовго. Не так він споряджений, як споряджаються в довгу путь. А це означає, що село близько. І почнуть шукати.

Чи пощастить Лелі його врятувати, чи сам врятується – це вже не мало особливого значення. Головне – це небезпека війни. А до неї треба бути готовими. Ніби їм мало вовкулаків.

А черви! Це вже навіть не видри. Ті собі десь у ярузі. Не хочеш зустрічатися з ними – не лізь туди, от і все. А це ж під землею! Тобто вони можуть бути скрізь. Яка від них небезпека, Василько не знав, проте недаремно ж вони лізли до дерева, на якому він спав. Дерев навколо багато, і тільки до цього лізли черви – та ще й у такій кількості.

Чи туди він біжить? Чи не заблукає? В лісі прямо не побіжиш. То трапляться непролазні хащі – суцільний підлісок, крізь який не продерешся, то яр, то галявина, на яку небезпечно виходити… Доводиться кружляти – то праворуч, то ліворуч. Збитися з напрямку дуже легко. А найгірше те, що він ще й не знає, чи обраний напрямок – правильний.

Ніяких неприємних несподіванок Василькові не траплялося від самого світання. Навіть гадюки жодної не зустрів. Зайця, щоправда, бачив. Кажуть, це на біду. Але в цю прикмету Василько не вірив. Взагалі він прикметам довіряв, але ця була якась незв’язна. А як же тоді мисливці? Скільки вони зайців бачать! Це якби щоразу на біду, жодного мисливця на світі давно не лишилося б.

З іншого боку, міркував він, кроками по сухій глиці задаючи ритм своїм думкам, мисливців і справді стає дедалі менше. Невже через те, що вони часто бачать зайців? Сумнівно. Виходить тоді, що й дикі кабани, й вовки, й стрибунці, від яких часом гинуть мисливці – всі ці істоти тільки те й роблять, що зайців обслуговують? Побачив мисливець зайця, той зразу ж біжить і наказує:

– Гей ви, зграє вовків, швиденько біжіть отуди на схід – там є один мисливець, який мене бачив. Так от щоб і духу його в лісі не лишилося!

А вовки йому:

– Щось ми тут не дуже зрозуміли, про що ти говориш – надто слабенький голосок у тебе. Ходи-но ближче.

Зайці, вони ж не з наймудріших. От і підходить начальник до своїх підлеглих. Тільки наблизився – клац! І зайця немає.

Щоб таке дрібне й слабодухе командувало іншими – цього не може бути!

Василько не був найдужчим і найвитривалішим хлопцем у своєму селі. У нього й після вчорашньої подорожі ноги гули. А сьогоднішня гонитва геть його виснажила. Лягти б зараз отут під ялинкою, полежати, відпочити… Правда, він знав, що підводитися буде ще важче, тому йшов і йшов, не спиняючись і не піддаючись втомі.