Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

Пограбування

Дорога до саду, де більшість односельців зараз збирала смачні соковиті яблука й груші, пролягала повз хату Лисого. Він подумав, що добре було б зайти щось перекусити, бо від світання, коли Леля й Василько пішли до річки, ще й рісочки в роті не мав. Чомусь згадав Інженерову шинку, яку вони з Лелею їли в Руїні. От якби їм зараз солі! Тільки де ж її взяти? А без солі нічого не виходить – не зберігається м’ясо. Іще копчене днів три-чотири можна їсти, але все одно це нічого не вирішує – не будеш же двічі на тиждень забивати свиню чи навіть птицю… Хіба що мисливці щось уполюють, так то ж далеко не щодня.

Назустріч вибігла з його хати Наталка. Вигляд у неї був зляканий. Очі широко розкриті. Вона, схоже, мала намір далеко бігти, але побачивши Лисого, раптом зупинилася й ніби навіть зраділа:

– Лесику! Там… Там… – вона не знаходила слів і дихала так, наче прибігла здалеку.

Не чекаючи, доки вона спроможеться щось пояснити, Лисий кинувся до хати, вже здогадуючись, що могло статися.

Ще коли вони з дітьми повернулися з Руїни, особливу Інженерову увагу привернули чарівні речі баби Яги – ступа, рогач, мітла й казанок. У ступі за допомогою мітли можна було літати, рогач був самоносний – найменша дитина могла підняти ним будь-яку вагу, казанок мав іншу страшну силу: зварена в ньому вода ставала отрутою.

Старий Інженер тоді не на жарт розлютився. Він казав, що цим жахливим речам не місце в селі, від них може бути стільки лиха, що й уявити неможливо.

– Я сам їх викину на смітник! – підсумував він.

Однак Лисий на те не погодився.

– Я знаю, скільки лиха можуть вони завдати, але поки що нам від них було чимало користі. Вони стільки разів рятували нам життя, що ми мусимо зберегти їх бодай із вдячності, – сказав хлопець.

– Може, для того вони й рятували вам життя, – наполягав Інженер, – щоб потім ви їх врятували.

Це була не перша суперечка Лисого з Інженером після повернення. Хлопець на той час уже трохи навчився протистояти владі старого. Тож вирішив не знищувати реманент баби Яги.

– Ми їх принесли, ми за них і відповідаємо, – поставив він крапку в суперечці. – Ваш Ряха теж не всім у селі подобається, але ви за нього відповідаєте, тож люди й терплять. Потерплять і ступу з рогачем.

Про те, на що здатен казанок, Лисий не розповідав нікому, крім Інженера. А про те, що мітлу можна використовувати ще й для замітання слідів, він не казав навіть Інженерові. І про те, як ступа розправилася з собачим пацюком, теж не розповідав. Щось його тоді зупинило. Згодом з’ясувалося, що він розповів і так забагато.

Того ж дня Лисий попросив Петруся змайструвати хитромудрий замок на дверях комори, де зберігалися ці речі. Всім дітям він заборонив їх виносити й тим більше користуватися ними. Діти були свідками суперечки Лисого з Інженером, тож прийняли цю заборону без опору. Навіть учора, коли вони востаннє говорили з Лелею про похід до річки, вона не наважилася навіть згадати про ступу. Ясна річ, долетіти до річки було б значно легше. Проте, літаючи, ніколи не знаєш, чи помітив тебе хто знизу, чи ні. І що далі робитиме той, хто помітив…

Тепер чи не найкращий Петрусів винахід, його гордість – замок на дверях комори – виявився зламаним. Два дерев’яні кілки кожен завтовшки з руку дорослого чоловіка було перерубано сокирою. На порозі біліли тріски. Двері й одвірок повідколювано там, де рубали кілки. Двері так і лишилися прочинені.

Лисий приклав палець до губів, щоб Наталка замовкла, витяг шаблю й злегка штовхнув двері.

Вони беззвучно відчинилися. Лисий почекав, поки очі звикнуть до сутінків у коморі, а потім ступив усередину.

Звичайно, там нікого не було. Стояла ступа, поруч у куточку, притулені до стіни, – рогач і мітла, на полиці під самим дахом, де раніше мешкав казанок, нічого не було. Просто гола полиця.

Дівчинка в пісках

На поверхні води було порожньо. Русалки зникли, сонячні зайчики втекли від тіні, що впала на плесо з крутого берега, під яким Леля думала, як їм із Глиною вибратися нагору. Самій їй було б дуже нелегко. Присутність собаки робила завдання майже нездійсненним. От би зараз сюди ступу! Звісно, Лисий має рацію, що користуватися тут – біля свого села – ступою вкрай небезпечно. Але зараз вона була б дуже корисна.

Леля пробувала лізти по стовбуру, підштовхуючи Глину, та після двох падінь на пісок (дякувати хоч, не з великої висоти) відмовилася від цих спроб. Власне, відмовився пес. Він сказав, що третьої спроби не буде ні за які маслаки.

Над Васильковою головою клекотало гайвороння. Про те, щоб тут лишитися надовго, не могло бути й мови. Що привабило сюди птахів, Леля не уявляла, та й думати про це їй було ніколи. Існувала інша тема. Леля сіла на товсту соснову гілку, яка розпласталася на піску, мов рука, що вп’ялася пальцями в землю.

Тієї ж миті над поверхнею води з’явилися голови русалок.

– Нічого не вийде! – сказали вони.

Власне, говорила, мабуть, тільки одна, але яка саме, Леля не знала. Вона відвернулася від них і знову підняла Глину, поставила його на стовбур сосни. Однак Глина вивернувся, зіскочив на пісок і несамовито загавкав на русалок.

Видно, собак вони боялися, тому відпливли далі від берега, але не далеко.

Глина, втім, хоч і дуже відважно гавкав, до берега не наближався.

Леля відчувала, що зараз уже русалки нічого лихого їй не зроблять, але таке складне завдання – витягти Глину з цієї прірви – тепер ставало ще складнішим. Відвернути від них увагу пса – годі сподіватися. Чекати, поки він нагавкається, також безглуздо.

Дівчина безпорадно глянула вгору на Василька й похолола. Він стояв за кущами, майже непомітний, і цілився в одну з русалок.

– Васильку, не треба! – встигла вона вигукнути.

Йому не вистачило якоїсь миті. Від її крику він ледь здригнувся, і стріла майже беззвучно ввійшла у воду між двома русалками.

– Васильку, не стріляй! – повторила Леля. – Вони нам уже нічого не зроблять!

– Ми б і так нічого не зробили, – сказали русалки. – Тобто нічого поганого.

– Ви вже зробили, – не погодилася дівчинка, не озираючись до них. – Тобто спробували зробити.

Глина замовк і повернув голову до Лелі.

– Ходи сюди, – наказала вона.

Пес цього разу послухався. Тільки от що робити далі, дівчинка не знала.

– А ти його візьми собі на плечі, – підказали русалки.

Леля не відповіла.

Вона розуміла, що перш, ніж самій видиратися нагору, треба туди якось виперти Глину. Залишати його внизу не можна. У нього серце розірветься. Якщо піти самій і гукати його, цілком можливо, що він послухаєтся й не захоче лишатися сам. Але ж він уже один раз зірвався зі стовбура. Щоправда, це було вже біля самісінької крони, а якщо він подолає половину відстані, а потім зірветься? З такої висоти…

Втім, у самої Лелі ще більше шансів зірватися. Вона згадала, яка слизька соснова кора, згадала, як, спускаючись до води, з жахом думала про зворотний шлях…

Правильно думала.

– Васильку! Опусти арбалета, я тобі сказала! Краще погукай собаку. Може, він сам здереться, а я страхуватиму внизу. Якщо, не приведи, зірветься, постараюся його зловити.

– Глино! До мене! – гукнув хлопчик.

Пес кинувся до поваленого дерева, та зразу ж спинився й недовірливо покрутив головою. Він нічого не сказав, але діти його зрозуміли:

– Треба мене якось переконливіше переконувати. Це не так просто – здертися на це кляте дерево. – Мабуть, він сказав би щось таке.

Леля зняла баклажку з паска й зробила два ковтки.

– А мені!? – гавкнув Глина, здивовано дивлячись на неї.

– Покажи йому воду, – крикнула вона до Василька.

Той відкрутив баклажку й трохи налив собі на долоню. Потім з долоні випив воду.

– Глино, йди дам води! – гукнув він, з насолодою облизавшись.

Пес знову смикнувся до дерева, навіть вискочив на стовбур, але знову зупинився й недовірливо поглянув на Лелю.

– Ти ж ближче, давай я в тебе нап’юся.

– Ні, – похитала вона головою. – Йди до Василька.

Той вилив собі на долоні ще трохи води. Глина пішов угору по стовбуру, викрешуючи з-під кігтів золоту луску соснової кори. Леля, виставивши вперед руки, йшла під ним по піску, готова будь-якої миті зловити пса, якщо він втратить рівновагу й зірветься.

Метр, іще метр… Глина поглянув угору на Василька. Той миттю підніс долоню до рота й сьорбнув воду. Це подіяло. Пес пришвидшив ходу.

Леля дійшла до земляної стіни й зупинилася. Далі вона вже не могла підстраховувати собаку. Втім, стіна була зовсім не вертикальна – Глині лишалося пройти не менше п’яти метрів. Русалки мовчали. Схоже, вони теж затамували подих. Навіть вітерець ущух, нашорошено спостерігаючи за небезпечним сходженням.

Через два кроки він зірвався, коли залишалося зовсім мало. Панічно намагаючись зачепитися кігтями за стовбур, Глина спочатку втратив опору задніх лап, ще продер кігтями передніх глибокі рівчаки на дереві, а потім, не видавши й звуку, полетів униз. Крутий земляний схил пом’якшив удар, але зовсім позбавив пса орієнтації. Собака котився піщаним схилом зі страшною швидкістю, здійнявши хмару пилу й спричинивши невеликий обвал.

Леля встигла підхопити Глину, але сама не змогла встояти на ногах, повалилася разом із ним на пісок і запросто могла покотитись у воду, якби обох їх – дівчинку й собаку – не присипало землею, що зсунулася зі схилу слідом за Глиною.

Пса засипало з головою, тож він почав виборсуватися з-під завалу першим. А що Леля опинилася під ним, то їй іще й дісталося від собачих лап – Глина вже не вибирав, куди їх ставити. Тільки дочекавшись, поки він зовсім злізе, Леля почала відкопуватися сама. Собака виліз із-під землі, лизнув безпорадну дівчинку в обличчя і зараз же смачно обтрусився, засипавши піском ще й її голову.

– Дуже вдячний хлопчик, – сказали русалки.

Хоча Лелі зараз було не до сміху, та русалчин жарт їй сподобався. Втім, вона стрималася. Була вже лиха й на Глину, й на русалок, і навіть на Василька – невідь за що.

Звівшись на ноги, мовчки почала обтрушуватись. Але це було не так просто – пісок набився під сорочку й штани, ще й з волосся гидко сипався за комір. Вона повернулася спиною до Василька, зняла сорочку й витріпала її.

– Тебе помити – писаною красунею будеш, – прокоментували русалки.

Леля так і не могла розібратися, хто саме з них говорив, але намагалася не з’ясовувати. Взагалі не дивилася на них.

Заварив кашу казанок

– Так ніби ні на кого не дивися. Зрозуміла? Головне – простеж, щоб ніхто нічого туди не налив. Зрозуміла?

На кожне «зрозуміла?» Марічка кивала головою.

– І все запам’ятовуй. Зрозуміла?

– Зрозуміла. А хто ж би це почав щось лити в криницю? Криниця ж навіщо! Щоб не в неї лити, а з неї набирати воду. У нас у селі ніби й нема таких дурних, щоб у криницю воду лити…

– У тому й річ, – відповіла Наталочка, – що ми цього не знаємо. Зрозуміла?

Марічка кивнула.

– Тільки так, щоб ніхто не здогадався, що ти за ними стежиш. Зрозуміла?

– Зрозуміла, – кивнула Марічка. – А чому?..

Але Наталка вже побігла далі – виконувати інші доручення Лисого.

Марічка глибоко замислилася, на якийсь час забувши про недоплетеного кошика, що лежав у неї на колінах.

У саду збирали яблука. Борода відносив повні плетені з лози кошики до стежини, всі інші – жінки й діти – лазили по деревах. Звісно, якби тут було більше малих хлопців – таких, як Івась та Петрусь, – справа рухалася б швидше. Адже зняти яблука з верхніх гілок було непросто, а дорослу людину не кожна гілка витримає – навіть жінку.

Дуже допомагала змайстрована Петрусем і Вуханем довга жердина з маленьким – на два-три яблука – кошиком і гострим ножем на кінці. Але все одно з дітьми було б значно легше.

З чоловіків були в саду, крім Бороди, русоволосий Солома й Ховрах. Носити такі важкі кошики вони могли хіба що вдвох. Як тут обійдуться без Бороди, Надійка намагалася не думати. Лесик наказав – от і все.

– Бородо! Бородо! – погукала вона, коли здоровань уже рушив знову до дерев.

Той зупинився, озирнувся й слухняно пішов їй назустріч.

– Сказав Лесик, щоб ви мерщій прийшли до нього додому. Тільки нікому не кажіть, куди йдете. Скажіть, що вам треба додому, що ви скоро повернетеся.

Борода обернувся до жінок, що припинили роботу й чекали, чим закінчиться його розмова з Наталкою.

– Мені треба додому, – низьким густим голосом гримнув чоловік. – Скоро повернуся.

– Чого так далеко йти, – гукнула у відповідь котрась із жінок, – онде кущі густі, якщо припекло.

Решта жінок і діти зареготали. Борода мовчки, не зважаючи на сміх, рушив до села. А Наталка побігла далі. Власне, її шлях теж пролягав через село, тож побігла вона в тому самому напрямку, що й Борода. От тільки кроки його були чи не втричі довші, тож виходило, що вони ніби й не розлучалися, ніби Наталка його вела.

– Ач, яка в нас суперниця вишукалася! – знову подала голос жінка, й усі підхопили її сміх.

У центрі села на порозі своєї хати мовчки стояв старий Інженер і дивився на куряву, здійняту Наталчиними черевиками, крізь яку потужно крокував волохатий чоловік величезного зросту. Волосся в нього росло на щоках і на чолі, на руках і ногах. Якби не пряма постава, широкі плечі та ясні розумні очі, можна було б прийняти його й за вовкулаку. Втім, старий Інженер вовкулаків ніколи не бачив. Це він просто так подумав. Останнім часом життя його стало таким складним, що він і сам не знав, що думати, кому вірити, на кого покладатися…

Поки добігла до старого дуба, Наталка аж захекалася. Бігала вона загалом добре – не так прудко, але витривало. Довго могла бігти. Однак цього разу треба було бігти не тільки далеко, а й швидко.

Петрусь із Вуханем щось самозабутньо майстрували під деревом. Івася ніде не було видно. Почувши Наталчині кроки, майстри підвели голови й дивилися на неї. Вухань засміявся. Видно, йому сподобалось, як Наталочка бігає. А Петрусь скочив на ноги й пішов їй назустріч, зрозумівши, що сталося щось недобре.

– Що з Лелею? – спитав він.

– Нічого. Все гаразд, – віддихуючись, відповіла дівчинка.

– Вони повернулися?

– Ні.

– То звідки ж ти знаєш, що все гаразд?

– Ну, поки ми не знаємо, що щось негаразд, ми знаємо, що все гаразд. Правильно?

Петрусь вирішив не сперечатись.

– То що ж сталося?

– А ти звідки вже знаєш?

Із півхвилини вони мовчки дивились одне на одного. Нарешті Наталка збагнула, що Петрусь нічого не знає.

– Сказав Лесик, – почала вона, – щоб ви з Вуханем одразу йшли до нього. Він удома. А Івась… А де Івась?

– Ну, то що Івась? – нетерпеливився Петрусь.

– Нічого. Я йому самому повинна сказати. Лесик наказував, щоб усе казала тільки тому, кому треба. Тобі я сказала те, що треба сказати тобі. А те, що треба йому, скажу тільки йому самому. Зрозумів?

– Зрозумів. А що трапилося?

– Прибіжиш до Лесика – і про все довідаєшся. Зрозумів?

– Зрозумів, – відповів Петрусь. Він повернувся до Вуханя й крикнув: – Ходімо, Вуханю! Нас Лесик гукає. Терміново.

– Чекай! – зупинила його Наталка. – Ти ж мені так і не сказав, де Івась!

– Я тут, – почулося за її спиною.

– Івасю, – сказала Наталка, не з’ясовуючи, де той ховався. – У Лесика в хаті зламали замок від комори й викрали казанок баби Яги. Лесик сказав, щоб я всіх зібрала, але щоб ти лишався тут і стежив, чи не полізе хтось на дуба. Тільки щоб сам ти був не на дубі, а десь неподалік. Щоб якщо хтось полізе, то тебе не побачив. Зрозумів?

– Зрозумів, – відповів Івась.

І Наталка помчала до села.

Івась повільно пішов навколо дуба, шукаючи надійної схованки.

Порятунок равлика

Пошуки шляху нагору завершилися нічим. Якби Леля була тут сама, вона б, звісно, якось та й видерлася. Хоча б у той самий спосіб, у який спустилася сюди, – навкарачки, повільно й обережно, ніби равлик. Але ж Глина!..

– А ти візьми його за хвіст, розкрути над головою й закинь нагору, – запропонували русалки. Цілком очевидно, що Глину вони не полюбили. Зрештою, це ж він зірвав їм увесь задум – не дав затягти Лелю у воду.

І вона розсердилася. Рвучко повернулася до них і з усієї люті крикнула:

– Ану геть звідси! Жаби. Ще й знущаються!..

– А я вам те саме ще раніше казав! – прогавкав їм Глина на додачу. – Нічого доброго не зробили, а такі дурниці плетете! Вас би за хвіст – і розкрутити над головою! Не такої б заспівали.

Глина закінчив промову й подивився на Лелю. Мовляв, правильно?

Русалки розсміялися.

– Уся біда в тому, що на тобі занадто багато всього надіто, – вже іншим тоном сказали вони. – І чому ви, люди, вирішили, що одяг і взуття допомагають!

Леля збагнула, що вони мають рацію. Русалки підказали, можливо, не найкраще вирішення проблеми, але кращого, схоже, просто не існувало. Дівчинка роззулася, зв’язала докупи черевики й почепила їх на шию. Потім узяла на руки Глину, стала на стовбур сосни й повільно рушила вгору.

Усі м’язи Глинині були напружені. Він уже падав із цієї колоди й пам’ятав, що це йому не сподобалося. Леля відчувала, що варто їй лиш на мить ослабити руки, й пес вирветься, зіскочить униз, і доведеться все починати спочатку.

Вона зразу відчула, що босоніж іти по нахиленому дереву значно легше, ніж у черевиках. Власне, знала це з самого дитинства, коли доводилося часто лазити по деревах. А тут знадобилася підказка русалок, щоб згадати такі прості речі.

Втім, значно легше – це зовсім не означає легко. Босим ногам було колько, але вони не ослизалися, добре тримали. Леля робила кроки обережно й повільно: спершу ставила ногу, пересвідчувалася в тому, що вона не ослизає, і тільки тоді переносила на неї всю вагу свого й Глининого тіл. Глина був дуже важкий. І що далі, то важчий. Він дуже нервував, і це передавалося Лелі.

А найгірше те, що тіло пса перекривало дівчинці поле зору. Їй не видно було, куди ступати ногою. Вона бачила тільки стовбур сосни перед собою й далеку мету на вершечку, точніше, біля кореня.

Леля подумала, що цей її рух навпаки – від крони до коріння – чимось нагадує їхнє життя взагалі. Все в ньому не так, усе перевернуто з ніг на голову. І по деревах вони так само ходять – угору від крони до коріння.

Вага собаки вже відривала руки. Але мета була ось-ось. Іще кілька кроків. Головне – йти повільно. Не намагатися прискорити ходу, не побігти…

Тіло було брудне й мокре. Між лопатками стікав піт і лоскотав до нестями. На додаток іще й ґедзь усівся на потилицю. Біль був такий, що Леля мало не закричала. Вона скільки могла закинула назад голову, намагаючись його зігнати, і тут же втратила рівновагу, заточилася. Дівчинка мимоволі витягла вперед руки, на яких лежав Глина. Важкий собака допоміг відновити рівновагу.

Але тепер м’язи рук і плечі боліли так, що вона й не уявляла, як зможе дійти й не випустити пса.

Глині вочевидь було незручно. Та він розумів відповідальність моменту, сам відчував ті муки, яких завдавав Лелі. Тому терпів і не скиглив. Тільки дрібно тремтів усім тілом. Висота була страшна – він це знав, як ніхто інший.

– Якщо почнеш падати, – порадили русалки, – спершу відпусти свого звірюку й спробуй упасти на нього – він пом’якшить удар.

Леля не відповіла. Вона вже знала, що дійде, хоч би чого це їй коштувало. Вона дійде.

І русалки це знали також. Недаремно ж вони сказали на прощання:

– Приходь до нас іще. З тобою весело. Якщо, звісно, не зустрінеш давнього знайомого…

Й цього разу Леля не відповіла, та була твердо переконана, що прийде до них знову. Неодмінно.

Понівечена комора

Останньою прийшла Наталка, яка по дорозі ще збігала до криниці. Вона з порога вигукнула:

– Тільки Осьмачиха й двічі – Люба. Мабуть, затіяла прання.

– Про що це ти, Наталко? – повільно перепитав Лисий, невдоволений з того, що вона перервала розмову.

– Про воду, – відповіла вона й замовкла.

– То що про воду?

– Тільки Осьмачиха й двічі – Люба, – повторила дівчинка. – Мабуть, Люба затіяла прання. Зрозумів?

– Зрозумів, – відповів Лисий, не стримавши усмішки. – А в криницю води ніхто не лив?

Наталка розцвіла й собі.

– Ніхто не лив.

– Ти вже й так натомилась, а я хотів тебе ще попросити пробігтися.

– Звичайно, – миттю погодилася дівчинка. – А куди?

– А збігай до Вуханя, скажи йому, що я просив зайти до мене.

Усмішка зникла з Наталчиних уст. Вона невпевнено перевела погляд з Лисого на Вуханя, потім знову на Лисого.

– Ти жартуєш?..

– Але ж ти могла й не знати, що він уже тут, правда?

Наталка промовчала, досі нічого не збагнувши.

– Прийдеш, постукаєш. Якщо хтось спитає, чого тобі, скажеш, що я хотів бачити Вуханя, а ти не знаєш, де його шукати.

– А хто спитає?..

– Та, може, ніхто й не спитає. Тоді просто повернешся сюди. А по дорозі кинеш оком на Любине подвір’я. Якщо вона справді затіяла прання, то ти ж побачиш, правда?

– Звісно, побачу, – погодилася Наталка. – Не в хаті ж їй зараз прати! По такій погоді. А… Зрозуміла! – додала вона. – Це щоб Люба не здогадалася, що я до неї, так?

– Так. Молодець, що збагнула. А якщо зустрінеш…

– Кого?

– Та ні, нічого. Це я так…

Однак цього разу Наталка зрозуміла його з півслова.

– А якщо зустріну Лелю з Васильком, то скажу, щоб одразу йшли сюди. Так?

– Так, звичайно. Якщо зустрінеш.

І Наталка побігла.

– Тобто зараз мене найбільше хвилює одне питання, – Лисий повернувся до розмови, що точилася до приходу Наталки. – Навіщо комусь потрібен казанок?

Тут є значно корисніші речі. Якщо вже відчинили комірчину, то могли взяти й ступу, й мітлу, й рогач…

– Мабуть, хочуть когось отруїти, – просто пояснив Борода, який сидів на лаві, широко розставивши ноги.

– Може, й так, – погодився Лисий. – А може, й не так.

– Чому не так? – здивувався Борода.

– Якось занадто просто. І занадто складно. – Лисий провів рукою по голому черепу, ніби причісуючи думки. – Уявімо, що хтось у селі вирішив когось убити…

– Ну, це ти той… Зроду такого не було, – заперечив Вухань. Він був молодший від Бороди, однак постійно намагався показати, ніби пам’ятає значно більше, ніж його співрозмовник.

– Не було, – повторив Лисий. – Не було… Але навіть якби справді хтось намірився когось убити, навіщо так складно?

– Щоб ніхто не здогадався, – Борода почухмарив у бороді.

– Як це «не здогадався»! – Вухань аж підскочив. – Люди так просто не той… Як хтось поп’є той… і простягне той…, одразу зрозуміло, що його той… Отруїли тобто.

– Хто? – тихо спитав Лисий.

– Що «хто»? – не зрозумів Вухань запитання.

– Хто отруїв?

– Той, у кого той… казанок, – Вухань здивувався такій нетямущості.

– А в кого казанок?

– Та ти мене просто той, – образився чоловік. – Просто заплутати вирішив?

– Ні, я сам хочу розібратися, – Лисий спробував заспокоїти його. – Провернути таку роботу, розрубати замок – усе це для чогось треба, правда? Щось же змусило людину все це зробити. В нас у селі взагалі ніяких замків досі не було. Ніхто й не чув про них. Хочеш убити людину – зайди вночі до хати й… І ніхто не довідається що це ти…

– Так не буває, – заперечив Борода. – Хтось побачить, здогадається… І навіщо? Хтось же знатиме, кому він заважав. Так же просто не вбивають.

– Згоден, – підхопив Лисий. – А тепер уяви собі, що хтось хоче отруїти людину водою з казанка. Це легше зробити чи важче?

І Борода, і Вухань замислилися. Ніяк не могли збагнути, куди Лисий хилить.

– І все одно казанок украли… – закінчив Лисий свою думку. – Постає питання: навіщо?

– А може, він іще щось уміє, – нарешті подав голос Борода.

– Хто? – скинувся Вухань.

– Казанок.

– А хто може про це знати? – здавалося, Лисий не стільки питав їх, скільки підказував відповідь.

– Баба Яга, – промовив Петрусь.

Усі дуже здивувалися. Не з того, що хлопчик згадав бабу Ягу, яка давно загинула Просто доти Петрусь жодного разу не втрутився в розмову, уважно вивчаючи пошкодження, завдані замкові.

– Баби Яги в нас у селі немає, – після паузи відмахнувся Вухань.

– І Лішак, – тихо додав Петрусь.

Із Лішаком діти познайомились у хатині баби Яги. Це був хитрий і підступний маленький дідок, що вмів перекидатися на велику сову. Він тоді пропонував убити стару й забрати все її причандалля. Собі просив тільки ступу. А потім усе склалося так, що єдиним правильним рішенням було вбити Лішака, аби не наражати себе на страшні небезпеки в майбутньому. Однак убити його Лисий тоді не зміг – просто не звелася рука пустити стрілу в беззбройну істоту.

Діти замовкли й мовчали досить довго. Все зваживши, Лисий не погодився.

– Лішак над усе хотів ступу, якщо пам’ятаєш. Якби це був Лішак, то ступу він би й узяв.

– Це він сам так казав, що хоче ступу. А йди знай, на що б він погодився, якби ми почали з ним далі про це розмовляти.

Це була версія досить переконлива. Справді, якщо це Лішак, тоді можна припустити, що казанок йому справді потрібніший, ніж ступа й мітла. Це до певної міри заспокоювало. Адже дуже не хотілося вірити, що хтось із односельців хотів когось отруїти.

– Якщо Лішак, то чи не задумав він отруїти все село – у нього ж зуб на вас, – припустив Борода.

– Як це він… хіба ж це що?.. – Вухань не міг погодитися хоча б тому, що це припущення висловив не хтось інший, а саме Борода. Як усі невеликі на зріст люди, він дуже ревниво й недовірливо ставився до велетня Бороди, тож брав під сумнів будь-які слова, якщо їх промовляв цей здоровань. – Ходитиме по хатах і той… «не хочете водички?» Чи як?

Петрусь засміявся, уявивши, як людина відчиняє двері своєї хати, а на порозі Лішак із казанком: «Водички попити не хочете?»

Тут Борода збагнув, про що говорила Наталка.

– То це Марічка стежить, щоб ніхто не налив води в криницю?

– Так, – відповів Лисий.

– Тут іще одне треба зрозуміти, – подав голос Петрусь. – Навіщо було рубати замок?

– Ну, це зрозуміло, – відгукнувся Борода. – Щоб зайти в комору.

– Та ні, – заперечив Петрусь. – У комору він зайшов якось інакше. І вже зсередини почав рубати.

– Як так зсередини? – Вухань образився, що Петрусь помітив щось таке, чого не помітив він сам. – Ану покажи!

Усі тісно обступили двері. Тепер, коли Петрусь звернув на це увагу, стало очевидно, що замок і справді рубали зсередини комірчини.

– Мабуть, від нас хотіли приховати, – роздумливо сказав Лисий, – як насправді можна проникнути до комірчини.

– А як тут можна було побачити, де рубати й де що стоїть? – додав Петрусь.

Справді, в коморі віконця не було, не було й будь-якого сліду, що міг би пояснити, чим тут світили. Лисий з Петрусем зайшли всередину, зачинили за собою двері, і їх огорнув безпросвітний морок.