Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

Невдалий заколот

Вона була спокійна і впевнена. Струнка, вродлива, як ніколи. Вона знайшла його!

До неї були прикуті всі погляди – вождя, Василя, дітей і жінок у дверях своїх хат. Навіть сонце якимось дивом визирнуло з-за суцільних тягучих хмар. Вона притягувала, просто вбирала в себе очі людей. Тонка, але сильна і впевнена в кожному своєму рухові. Зовсім юна, але сповнена відчуття власної гідності. Ніби й не було такої тяжкої й виснажливої подорожі – сліпої пожежі, русалок, Чати й хижих видр. Лисий завжди знав, що вона вродлива – найвродливіша, але зараз, дивлячись на неї ніби чужими очима, ніби уявляючи, якою бачать її всі ці сторонні люди, він був приголомшений. Він був переконаний: ніхто з них ніколи такої краси ще не бачив.

Надлюдським зусиллям Лисий стримав себе, щоб не кинутися їй назустріч. Але його миттєвого поруху, схоже, ніхто не помітив. Він зараз легко міг утекти, й кинулися б його нескоро.

Вождь підвівся з землі й завмер. Потім дуже повільно, ніби вві сні, кумедно підскакуючи з кожним кроком, рушив назустріч дівчинці. Він не дійшов кроків п’ять, коли Глина збагнув, що до Лисого йому зараз не дістатись, а цей сивий, кульгавий, пошрамований чоловік хоче підійти до Лелі. Погляд його Глині зовсім не сподобався. Пес забув про Лисого й попереджувально загарчав на вождя.

– Заспокойся, тварино, – несподівано лагідно промовив старий, – не завдам я шкоди твоїй чарівній хазяйці.

Оце «чарівній» Лисому страшенно не сподобалося. Та й Глину дід вочевидь не переконав. Пес загарчав голосніше:

– Тобі зараз буде так погано! – сказав він вождеві. – Ти в мене зараз на дереві рятуватимешся.

Вождь нарешті зрозумів, що пес не жартує, і зупинився. Він стояв, ніби забувши про існування всіх інших людей на майдані. Обличчя його було спотворене безглуздою блаженного усмішкою.

– Звідки ти взялася тут, мавко? – так само лагідно спитав він.

Мабуть, мавок старий ніколи не бачив, або принаймні не розмовляв із ними. Лисому, щоправда, також щастило з цією поганню не стрічатися, але Інженер багато розповідав. Втім, із його розповідей хлопець не все зрозумів. У Інженера виходило так, що мавки забалакують людину, принаджують, а потім перетворюють на дерево, а то й на пень. От тільки неясно, чим же вони так принаджують. Тобто хто ж змушує людину з ними розмовляти? Цього Лисий не зрозумів. Тому й усі пригоди Інженера з мавками залишилися для нього непереконливими, небезпека від цих пригод здавалася перебільшеною Інженером.

Та навіть не те тривожило Лисого, що вождь назвав Лелю мавкою, а те, як він це сказав. І головне – як він на неї при цьому дивився. На дітей так не дивляться.

Леля також була збентежена й не знала, як їй поводитися.

– Відведіть її до мого палацу, – наказав вождь своїм людям, не відводячи погляду від дівчинки.

– Разом із псом? – уточнив один із них.

– Ні, пса на конюшню.

– Я нікуди без собаки не піду, – твердо промовила Леля.

Лисому стало страшно за неї. Полонені так не розмовляють. Але вождь задоволено розсміявся тріснутим сміхом.

– Оце характер! Саме така дружина й повинна бути у Вічного Великого Вождя. Відведіть із собакою, – наказав він мисливцям, повернувся й пішов до Лисого.

Ні Леля, ні його люди не зійшли з місця. Старий зробив кілька кроків, відчув це й зупинився.

– Ви чули, що я сказав? – кинув він через плече.

Ніхто не відповів і не ворухнувся. Люди вочевидь не хотіли цього робити. Лисий їх розумів. Поки у вождя немає дружини, можна ще сподіватися на те, що пророцтво неправдиве. Але зараз, на їхніх очах, вождь робив безглуздий і необачний крок, наближаючи свою смерть.

– Не роби цього, – тихо попросив один із мисливців, які привели Лелю.

– Що?! – вождь розвернувся й гнівно глянув на сміливця. – Що ти сказав, Степане?

Той відповів не одразу. Це був кремезний і вже немолодий чоловік зі скуйовдженою, наполовину сивою бородою. Дуже сильний чоловік – наскільки Лисий був знайомий з тим, що діється в цьому селі, він знав, що вождеві тут ніхто не заперечує. Хоч мисливець і говорив майже благальним тоном, це був сильний вчинок. І наступні його слова, після паузи, підтвердили це:

– Ти чув, що я сказав. Стільки років ти не брав собі дружини. Ти знав, і все село знало, що поки ти неодружений, нам пророцтво не страшне. Навіть прихід лисого і босого міг бути просто збігом… Не роби цього.

Вождь обвів поглядом решту чоловіків, що стояли поруч із Лелею. Всі вони ховали очі, й Лисий зрозумів, що вони згодні зі Степаном. Усі вони вважали, що вождеві не варто одружуватися з Лелею. Звісно, Лисий вважав так само, хоча й з інших, ніж мисливці, причин.

Чого було більше в Лелиному погляді, сказати важко – чи то зневаги, чи то здивування. Вона мовчки спостерігала, що діється, немовби це її не стосувалося.

На мить у Лисого з’явився сумнів: а може, вона й не заперечує? Проте це було таке дике припущення, що хлопець одразу ж відігнав його.

А це її стосувалося. Леля зразу зрозуміла, в яку небезпечну халепу вона потрапила. Від тієї миті, як прозвучали слова вождя про одруження, вона знала, що в того справді є можливість змусити її вийти заміж. І їй стало страшно. Вона дивилася на мережане глибокими зморшками обличчя, на бурякового кольору шрам, що розрізав його на дві нерівні частини, скуйовджене сиве волосся й брудну сиву бороду… Він міг бути дідом її батька. Страх і огида заважали думати й шукати вихід.

Не сказати б, що Леля ніколи не думала про одруження. Всі дівчата про це думають. Як і всі хлопці. Тільки от… Віднедавна думки про власну сім’ю були в неї пов’язані тільки з однією людиною. Леля подивилася на Лисого. Він не був розгублений. Їй навіть здалося, що він був готовий до такого повороту. Втім, це, мабуть, тільки здалося.

– Ти смієш навчати мене, що робити й чого не робити? – ледь чутно промовив вождь, але стільки погрози й люті було в цих словах, що, здавалось, їх почув кожен – у кожній хаті. І кожне наступне слово звучало дедалі голосніше. – Хто тебе навчив усього, що ти знаєш? Хто тебе малого боронив від тебе ж самого? Хто зупиняв тебе, коли своїми нерозважливими діями ти накликав на себе лихо? Хто? Проти кого ти підняв голос? Кортить зайняти моє місце? Дочекатися не можеш? І не дочекаєшся. Онуки твої помруть, а я житиму. Бо я вічний вождь. Ніякий дурний камінь і ніякий дурний шмаркач мене не зупинять і не вб’ють. Зрозумів? Геть із моїх очей!

Останні слова розляглися луною над майданом. Навіть Лисий злякався цього несамовитого й моторошного крику.

Тільки мисливець, до якого звертався вождь, не втратив самовладання. Але й не послухатись не наважився. Він мовчки розвернувся й пішов геть – до лісу, жодного разу не озирнувшись. І поки він віддалявся, решта чоловіків ураз пожухли й зів’яли. Один із них злегка штовхнув Лелю в спину й повів до великої круглої хати, яку вождь назвав палацом. Вони пройшли повз Лисого, і Глина знову спробував вирватися й голосно привітав хлопця. Та Леля й цього разу не відпустила його. Тільки подивилася на Лисого так, що він заспокоївся. Вони щось придумають. Неодмінно придумають. Щойно хотілося криком кричати, а тепер стало легше.

Запах крові

Їх розбудив далекий, але від того не менш жахливий крик. Хлопці підскочили в ліжках і, ще не продерши очей, схопили зброю. Цей голос вони знали. Його ні з чим не сплутаєш. Від нього попід шкірою мороз. Він прийшов до них із минулого, з найстрашніших днів у їхньому житті.

Василько дуже добре вмів повторювати чужі голоси. Та хоч скільки він намагався, йому ні разу не вдалося закричати так, як кричить вовкулака. І нікому таке не під силу.

– Марічко! – гукнув Івась уже з дверей. – Замкнися й сиди дома. Не виходь! Чуєш?

Звісно, вона чула. Як і всі інші, вона дуже добре пам’ятала цей голос і все, що з ним пов’язане.

З цього крику почалися всі їхні біди. Тоді вони так само прокинулися серед ночі від подібного реву. Батьки їхні вибігли з хати й більше не повернулися. В темному селі стояв жахливий гвалт. Марічка затуляла собі вуха, та розпачливі крики чоловіків і жінок, перемішані зі звірячим гарчанням, усе одно було чутно. А потім страшна волохата потвора, на зріст вища за будь-яку дорослу людину, вдерлася до хати, схопила її, малу, обмерлу від нелюдського страху, й потягла в ніч.

Марічка спробувала кричати, однак звірюка затиснув їй рота велетенською смердючою долонею так, що вона ледь не задихнулася. Потім, уже за селом, вовкулака, який ніс її, приєднався до величезного гурту таких самих звірюк. Там були й Івась, і Василько – більшість дітей їхнього села. Тільки Лелі не було – вона ввечері не повернулася з лісу. Думали, десь заночувала на дереві. Три ночі їх гнали лісом, зв’язаних, майже не годували, поїли такою смердючою водою, що якби не спрага, то нізащо того не пили б.

А потім з’явилися Леля і Лесик. Вони перестріляли всіх вовкулаків і визволили дітей. Але то вже інша історія.

Зараз кричав один вовкулака. І кричав зовсім не так, як тоді в їхньому селі. Це був розпачливий крик. Так кричала вовкулачиця-вивідниця, коли втрапила в трясовину. Марічка дуже добре розуміла той крик. Він був страшний, як і крик будь-якої живої істоти, що втрапила в халепу. Однак мала знала, що ні їй, ні хлопцям зараз нічого не загрожує. Навпаки, подумала вона, це така добра нагода, якої годі було чекати. Вона встала, умилася, з’їла яблуко й почала збиратися.

А вовкулака справді втрапив у халепу. Хоч і темно, але в місячному світлі Івась і Василько побачили, що Петрусь молодець. Придумана й виготовлена ним пастка спрацювала надійно. Звірюка висів головою вниз, як зовсім нещодавно висів Вухань. Тільки той висів спокійно, а вовкулака крутився, розгойдуючи не лише гілку, а й ціле дерево, він намагався довгими руками дотягтися до мотузки, що туго охоплювала його ногу.

Побачивши дітей, вивідник заревів іще голосніше, але вони в тому крикові почули не так скаргу, як гнів. І тут Івась не витримав. Його лють і ненависть були такі нестримні, що він підвів арбалета й розрядив його у ворога.

Крик урвався. І хлопці почули за спиною тупіт багатьох ніг. Зовсім близько. Івась тільки й встиг знову зарядити арбалета, але пустити його в хід на щастя, не встиг, бо це були Борода і ще троє чоловіків із їхнього села. Вони підбігли й завмерли, дивлячись на жахливу істоту, про існування якої чули, але в яку до кінця не вірили. Важко вірити в те, чого ти сам не бачив.

– Вони прийшли, – сказав Івась. – Це вивідник. За ним прийдуть інші.

– Бородо! А він на тебе схожий! – сказав Півень, високий чоловік, у якого волосся було таке цупке, що стирчало на голові, наче гребінь у півня.

Всі засміялися. Крім Бороди, звичайно. Та й невесело засміялися. Всі чоловіки в селі завжди піддівали Бороду, то й зараз Півень сказав таке. Може, він влучно пожартував, однак і сам зрозумів, що не час для жартів.

Борода перерізав мотузку, і тіло тварюки гепнуло на землю. Взявши його за ноги, коваль потягнув вовкулаку до села.

– Стійте, – гукнув Івась. – Не треба тягти його. На землі залишиться слід, по якому вони потім прийдуть усією зграєю. Треба нести.

Хоч Півневі це й не дуже сподобалось, та довелося взятися за волохаті руки вовкулаки й нести його разом із Бородою до села. Втім, донести не вдалося.

Вони й двадцяти кроків не зробили, як вовкулака раптом підібрав руки й ноги – від несподіванки Півень і Борода аж лобами тріснулись, а потім різко розпрямився, й чоловіки не втримали його, полетіли спинами на землю.

Івась знав, що випустив у звірюку звичайну стрілу – без срібного жала. Він просто надто швидко збирався, то й забув про особливі стріли. Власне, їх не так багато й було в селі, та ще частина зараз десь подорожували з Лелею і Лесиком. Але з десяток стріл іще лишалося.

Пам’ятаючи про це, хлопчик не дуже сподівався, що їм удалося вбити волохатого велетня. Він пригадав, як у вожака вовкулаків просто на очах відріс палець, відрубаний Лесиковою звичайною, не посрібленою шаблею. Івась тільки не очікував, що Борода й Півень – найдужчі чоловіки в селі – удвох не зможуть утримати вовкулаку. До того ж сподівався, що стріла, пущена в серце – вона і є стрілою в серці. Це ж не палець відрубаний.

Втім, він постійно йшов поруч, тримаючи напоготові палаш, принесений Лелею з їхнього рідного села, той палаш мав срібну цівочку на лезі. Тож щойно звільнений вовкулака скочив на ноги, хлопчик щосили рубанув його шаблею по шиї. Велетень заточився і впав, обливаючись кров’ю.

– Ну, молодець, – похвалив Півень, зводячись на ноги. – Як це ти так швидко зметикував?

– Просто врятував, – винуватим голосом додав Борода.

– Молодця! Молодця! – загомоніли решта чоловіків.

А сам Івась мало не плакав, дивлячись на велику пляму крові, ледь помітну в місячному світлі.

– Ми його нічим не витруїмо, – нарешті з розпачем промовив він.

– Кого?!

– Запах крові, – відповів хлопчик. – Ні м’ятою, ні часником – нічим. Ох і люті ж вони до нас прийдуть!

Тільки тепер і до інших дійшло. Всі замовкли й розгублено дивилися на мертве тіло. Це був лиш один, смертельно поранений, вовкулака. І він легко розкидав двох найбільших і найдужчих чоловіків села. Скільки ж їх таких прийде? Як їх перемогти? Хто селу в цьому допоможе?

Адже розповідали діти – Лисий, Леля, Івась і особливо Василько про вовкулаків, про те, як Лисий і Леля перебили понад три десятки цих жахливих створінь. Але то було вдень, Лисий і Леля сиділи на деревах, і вовкулаки не чекали нападу… Люди так довго не вірили дітям, що ця небезпека справді може прийти, а тепер переконалися в тому, що вона ще страшніша, ніж досі собі уявляли. І що вона прийшла.

Борода сів навпочіпки й розглядав вовкулаку. Він узяв у руку кисть потвори й підніс її до очей.

– Кігті! – сказав він. І в цьому одному слові було стільки страшного змісту, що всі здригнулися.

Поки переносили тіло до села… Додому повернулися тільки під ранок – уже починало сіріти. Півні ще не співали, але вже вовтузилися.

Івась думав, що тільки переступить поріг, одразу впаде й засне. Але знову не так судилося, як хотілося.

Двері хати виявилися відчинені, вдома нікого. Тобто знову немає Марічки.

Нічним небом

Їй пощастило нікого не зустріти. Тільки на перехресті біля криниці ледве не наштовхнулася на якогось чоловіка – не впізнала в темряві. Він кудись біг, тож і не подивився в бічну вуличку, звідки йшла мала. А цікаво було б, якби він її побачив: така маленька, а несе перед собою таку велику ступу – значно більшу, ніж вона сама. Добре, що не побачив, але все ж таки шкода – от би здивувався!

Дівчинка поставила ступу під кущ – зараз, у темряві, її зовсім не видно. Підійшла до криниці, набрала води (вона вже навчилася опускати відро в криницю так, щоб набиралося не більш, як піввідра – більше б не підняла), наповнила свою баклажку, намочила чисту ганчірочку, повернулася до ступи й гарненько її протерла. При цьому примовляла так само, як Леля:

– Бідна моя тваринка, ніхто її не миє, не чистить… Зовсім занедбана дитиночка… Зараз ми нашу твариночку помиємо, почистимо, причепуримо…

Старші завжди при Марічці розмовляли. Вони думали, що вона ще мала, нічого не розуміє, тому від неї не крилися. Через те дівчинка знала значно більше, ніж вони гадали. Знала й про дерево зі зрізаною верхівкою. І навіть здогадувалася, де воно – те дерево – стоїть. Зрештою, навколо села не так багато старих велетенських дубів.

Закінчивши мити ступу, дівчинка склала в неї казанок, арбалет і рогач, пильно роззирнулася довкола, а потім, трохи покректавши, й сама забралася всередину.

В небі було значно світліше. Марічці чимало вже доводилося літати. Але ніколи – вночі. Її срібним у місячному сяйві волоссям грався вітер, ступа слухняно розтинала його. Ліс унизу лежав таємничим килимом. Якийсь самотній кажан зацікавився малою й кинувся їй навперейми, але не долетівши, злякався ступи, пронизливо пискнув і щез із очей.

Марічка легко знайшла потрібний дуб і обережно опустила ступу на зріз.

Ступа стояла рівненько, але от біда: Марічка не могла вилізти з неї. Тобто вилізти могла, але куди? Між краєм ступи й краєм дерева лишався виступ не ширший за її долоню. Власне, тільки кора. Тож мала вирішила саме тут, на дереві, не вилазячи зі ступи, дочекатися світанку, а вже тоді вирушити на пошуки.

Вона ледве встигла заснути, як тут же й прокинулася від незрозумілого шуму. Щойно дівчинка розплющила очі й згадала, де вона, як між нею та місяцем пропливла чорна тінь. Марічка негайно все згадала – про те, як Леля з Васильком ішли нічним лісом, а на них нападав велетенський птах, і про те, яким хитрим і підступним виявився лішак – наполовину людина, наполовину сова, і як нестерпно він хотів обдурити дітей і забрати собі ступу. Саме ту ступу, в якій вона сиділа зараз на страшній висоті, де ніхто не міг її захистити. Дівчинці хотілося кричати, але вона знала, що ніхто не прийде їй на допомогу.

Яка ж вона дурна! Їй же казали замкнутися й сидіти вдома! Чому вона не послухалася? Вирішила, що вона краще за всіх знає, як краще. Тоді не послухалася Лелю та Лесика й розповіла Пластунові про пастку… Але ж вона йому вірила, перебила себе Марічка. От і довірилася, сама собі заперечила.

Тепер от вирішила йти рятувати Лесика й Лелю – і що? Врятувала? І їм не допомогла, і сама в таку халепу вскочила.

Вона ледве-ледве виткнулася за край ступи й визирнула туди, де зникла тінь птаха. Чи лішака? Вона тільки на мить вистромила голову й тут же сховала, пересвідчившись, що птаха там ніде не видно.

І вчасно сховала голову, бо птах знову пролетів над нею, мало не зачепивши розчепіреними кігтями край ступи. Це ще добре, що не зачепив. А що буде, якщо зачепить? Ступа впаде, й Марічка разом із нею полетить на землю, ламаючи гілки…

Ні. Далі чекати не можна. Вона знову визирнула й тут же сховалася. Птах не напав. Він, мабуть, зрозумів, що вона зразу ж сховається. А якщо повторити це, тоді він уже напевне нападе – тільки й чекає.

Марічка заплакала. Леля ніколи б не заплакала, вона перемогла б цього птаха так само, як колись перемогла орла. А мала не може, бо зовсім мала. Навіть керувати ступою лівою рукою, тримаючи правою шаблю – й того вона не зможе, бо мала, зовсім мала. Мітлу – й ту тримає над ступою, піднявши вгору руку. Вона заплакала ще більш безпорадно.

Вона плакала й плакала, доки не зрозуміла, що птах уже давно не літає. Сльози враз висохли. Мабуть, не дочекався, поки вона знову визирне, подався шукати іншої здобичі. Марічка обережно визирнула зі ступи. І мимоволі скрикнула.

Перше, що вона побачила, були величезні круглі очі. Неймовірних розмірів сова, мало не вдвічі більша за Марічку, сиділа на великій гілці неподалік і відсутнім поглядом дивилася на дівчинку. Між ними була зовсім невеличка відстань, але не настільки, щоб негайно напасти. Сова, безперечно, могла б сісти ближче. Однак чомусь цього не зробила.

Коли в хатині баби Яги Лесик і Василько розмовляли з лішаком, Марічка ховалася з Лелею на печі, тож не змогла як слід роздивитися того покруча. Сова, яка сиділа перед нею, цілком могла бути як лішаком, так і не лішаком – просто велетенською совою.

Марічка пірнула на дно ступи, взяла арбалета й знову визирнула. Птах був на місці.

Вона повільно підняла зброю і поклала її на край ступи. І тієї ж миті сова знялася з гілки й полетіла геть. Звідки сова може знати, що таке арбалет? – подумала дівчинка. Виходить, це був лішак?

Тепер вона довго не могла заснути – переживала таку небезпечну зустріч. Якщо це був лішак, чому він не перевернув ступу, не скинув її на землю? Чому не напав, коли Марічка сиділа на дні й нічого не бачила?

А потім дівчинка почула, що птах повернувся й почав говорити. Вона не відповідала й не висовувала зі ступи голову. Єдине, у що їй лишалося вірити, так це в те, що сова боїться ступи, й тому не нападе, поки дівчинка в ній ховається…

Світанок вона проспала. Прокинулася, коли окраєць сонця вже визирнув із-за верхівок дерев.

Дівчинка обдивилася навколо, чи ніхто не ходить поблизу, чи не помітить її, потім кинула погляд униз, за край ступи й завмерла, вражена несподіваним відкриттям.

Уночі вона цього помітити не могла. Зараз, у світлі перших променів сонця, мала, немов зачарована, дивилася на ступу й дерево, на якому ступа стояла. Можливо, Петрусь помітив би це ще вночі, а вона тільки зараз зрозуміла, що ступа – звідси. Її дно так щільно притислося до зрізу стовбура, навіть щілину важко було б помітити, якби не кора – на ступі її не було. Тепер ясно, чому поверхня ступи була така гладенька й водночас нерівна – просто стовбур дерева, звільнений від кори.

Марічці захотілося негайно повернутись до села й розповісти Петрусеві про своє відкриття – він же так любить майструвати, так любить усе, виготовлене з дерева!.. Якби їй нещодавно не виповнилося шість років, можливо, вона б і повернулась. Але доросла людина повинна доводити до кінця розпочату справу. Та й те – не менш цікаво буде розповісти про це відкриття Лесику й Лелі.

Дівчинка витягла мітлу й підняла держално вперед і вгору. Ступа м’яко відділилася від рідного дерева й, набираючи швидкість, помчала на схід, туди, де за деревами протікає Мала ріка. Мала вона не тому, що справді маленька, а тому що вона значно менша за ту велику ріку, через яку Марічка, щоправда, також літала на ступі.

Після сидіння на рідному дубі ступа летіла легко й швидко. Її настрій передавався Марічці, нічні страхи відійшли, вона знала, що сови вдень не літають, та й про ставлення лішака до сонячного світла пам’ятала.

Дівчинку сонце радувало, особливо після вчорашнього похмурого хмарного дня. Втім, хмари на небі й зараз були, але сонця вони поки що не затуляли. Принаймні їх не було на сході, куди летіла ступа. На захід Марічка не озиралася. Коли летиш, краще не крутити головою – це кожному зрозуміло.

Незважаючи на вранішнє сонце, летіти було холодно – вітер продував до кісток, і дівчинка дуже швидко змерзла. Ніби відчувши це, ступа полетіла повільніше. Марічка пам’ятала, що Леля не могла довго літати – ступа починала тремтіти, ясно було: треба дати їй відпочити. Тому мала раз у раз позирала вниз, видивляючись місце для відпочинку, якщо ступа втомиться.

Раптом попереду сліпуче зблиснуло, й відкрився дальній берег ріки. Він був пологий, сонячні промені вільно купались у воді й знову стрибали вгору. Смужка ріки була мов суцільне дзеркало. Марічка нічого не бачила внизу. Якщо трохи знизитися, річки не буде видно, тоді можна розгледіти ліс під ногами.

І щойно вона опустила держака мітли, як ступа смикнулася й зупинилася в повітрі. Далі летіти вона не хотіла, ніби впиралася в якусь невидиму перешкоду. Марічка знизилися, річка зникла з очей, очі призвичаїлися до відсутності сонячного світла, і мала побачила внизу перед собою голі дерева й почула, як вони торохтять.

До них було ще досить далеко, тож ступа відчула їх вчасно. Марічка намагалася згадати, що там таке Василько казав про голі… Ні, порожні дерева! Так, він казав про порожні дерева. Але що?

Згадати вона не змогла. Мабуть, нічого не казав Василько, крім того, що ці дерева дуже небезпечні. Треба їх облетіти. Леля з Лесиком встигли перебігти до річки. А їй треба облетіти. Марічка звернула на південь. Ступа летіла повільно, якось нерішуче, щось іще їй попереду не подобалося. Мабуть, той яр, де росте примарна трава.

Ось і він. Марічка ще звернула на захід, облетіла яр і знову помчала на схід, до річки.

Берег обірвався під нею різко й несподівано. На мить у неї виникло відчуття, що вона втратила опору під ногами.

Але дівчинка пояснила собі, що вона ж не йшла по берегу, а летіла над ним.

– Для нас же це все одно? – спитала вона ступу.

Та, звичайно, не відповіла, однак Марічка її зрозуміла. Мовляв, так, усе одно.

Аж ось вони підлетіли до поваленої сосни, й Марічка її зразу впізнала, хоч раніше ніколи не бачила. Вона стишила політ і м’яко приземлилася на невеличкому піщаному майданчику неподалік від води. Тут було багато Лелиних слідів, якісь малюнки. На стовбурі сосни – мотузяні кільця. Розглядаючи все це, Марічка відчула, що їй у потилицю хтось дивиться. Вона різко озирнулася.

З води визирали дві жіночі голови. Та й потворні ж вони були! Зелені шкірою й волоссям, обличчя якісь ніби порізані, очі весь час бігають – немов ті русалки чимось налякані.

Загалом вони Марічці не були потрібні – вона й так бачила сліди на піску. Леля, Лесик, Василько й Глина звідси йшли на північ. Точнісінько так, як розповідав Василько. Тобто насправді Марічка не дуже добре запам’ятала, що він казав – його розповідь була плутана, похапцем… Але зараз, побачивши сліди, вона згадала те, що він казав: звідси вони пішли зв’язані. Тож особливо розпитувати русалок їй нема про що. Тим більше – таких жахливих.

– Шукаєш друзів? – спитала одна з них якимось булькітливим голосом.

– Так, – чемно відповіла Марічка й додала: – Добрий день!

Русалка на привітання не відповіла, і це малій не сподобалося. Вона твердо знала, що починати розмову, не привітавшись, – дуже негарно.

– А тобі дозволяють брати таку цінну річ? – знову спитала русалка.

Звісно, їй ніхто не дозволяв. Звідки ця мокра кішка довідалася про те, Марічка не знала. Тому спитала й собі:

– Чому ви не допомогли моїм друзям пройти повз Чату?

– О! Вони, значить, дійшли, раз ти знаєш про Чату, – здивувалася русалка. – То що ж ти тут робиш? Вони щось загубили?

– Вони нічого не загубили. Чому ви їм не допомогли?

– А нащо це нам? – схоже, запитання її спантеличило.

– Не нащо, а людям завжди треба допомагати, – повчально сказала Марічка. Русалки їй дуже не сподобалися. Нічого доброго від них вона не чекала. Тому теж вирішила не бути з ними чемною. Подивилася в очі й спитала: – А чому до Лелі припливали вродливі русалки, а до мене… ви?

– Це ми припливали до Лелі, – відповіла друга русалка – не та, що весь час розмовляла з Марічкою. – Тільки їй ми хотіли сподобатися. А тобі… Ми насправді вродливі, це твоя ступа все псує. Ти вилізь із неї, побачиш, які ми насправді.

– Не треба ображати мою ступу, – стримано промовила дівчинка. – Вона дуже розумна й добра. Не те що дехто.

Мала підняла держално мітли, ступа піднялася над берегом, і вони полетіли на північ. Головне – не підніматися занадто високо, звідки не видно слідів на піску.

Вони не здоровкаються, то й вона не попрощалася. Тільки перед ступою за них вибачилася:

– Ти на них не зважай. Вони зовсім невиховані й нечемні. Насправді вони такі й є. Це навпаки, Леля була без тебе, тому й не побачила, які вони насправді. А я з тобою – побачила. Бо це ти мені допомогла. Правда?

Ступа відповіла, що так, мовляв, правда.

Марічка ніколи не бачила місця, де чатує Чата, але вони зі ступою зразу його впізнали. Занадто багато слідів там було: і самотня гадюка, і відбитки ступнів Лелі та хлопців, і Глинині сліди, й розмитий постійними ударами водяних струменів схил, і те, що сліди дітей і собаки тут переривалися, а далі відновлювалися.

Тільки-но дівчинка впізнала це місце, як ступа сама собою піднялася вгору й, пролетівши над ним, знову знизилася над берегом, так що верх кручі лишався вище за їхній політ.

Ніхто їх не турбував, ніхто не спиняв. Летілося легко, і якби Марічка весь час не думала про Лелю й Лесика, це була б суцільна насолода. А так дівчинка постійно уявляла собі, що Лелю й Лесика ховають у підземеллі, а вона влетить на ступі просто під землю, й визволить їх. А тоді вони рогачем піднімуть перекриття над підземеллям, і вийдуть на волю.

Або ворог наміриться вбити Лелю, а Марічка налетить на нього ступою і зіб’є з ніг. Бо він же вгору не дивитиметься!

Або…

Планування урвалося, бо дівчинка підлетіла до того місця, де від русла ліворуч відходить колишній рукав, а нині болітце. І знову Марічка впізнала все, що тут відбувалося, хоч за Васильковими розповідями й уявляла собі це трохи інакше. Отам вони рубали прохід у заростях ожини, там розкладали багаття, а звідти на них посунули якісь дивні великі видри.

Марічка пильно вдивлялася в поверхню болота, однак ніяких слідів того, що в ньому щось водиться, не знаходила. Зате в місці, де Леля з хлопцями піднімалися схилом, біліли на сонці кістки. Видно, як і вовкулаки, видри добивали й доїдали своїх поранених родичів.

Дівчинка обережно піднялася до краю урвища. Потім злетіла в небо, щоб поглянути зверху, чи ніхто не ховається за деревами.

Щоправда, згори видно було не набагато краще. Сліди в траві й так нелегко роздивитись, а якщо ширяєш над верхівками дерев, то й поготів нічого не вийде. Вона побачила невеличку галявинку неподалік урвища й обережно знизилися над нею.

Марічка знала, як їй важко залазити в ступу. Тому вирішила без крайньої потреби не вилазити з неї. Та й зі ступи, знизившись, вона добре роздивилася сліди людей і коней – багато слідів, які потім зникали під кронами дерев. Спробувала підлетіти ближче, але ступа летіти в хащі відмовилася.

От постояти на галявинці й трохи відпочити – вона не заперечувала.

Ліс був мовчазний і насторожений. Птахи не співали – це й зрозуміло, літо закінчується. Навіть цвіркунів не чутно.

– Ти вже відпочила? Полетимо далі? – спитала Марічка в ступи.

Та відповіла, що, мовляв, так, полетіли.

Дівчинка підняла мітлу, й вони злетіли в небо. Пролетівши кількасот кроків на північ, знову спустилися на галявинку. Марічка пильно обдивилася траву, позазирала зі ступи під дерева – ніяких слідів. Тут давно ніхто не ходив.

Знову в небо – вже зовсім в інше небо. Сонце затулили хмари, й були вони чорні й зловісні. Почав зриватися вітер, поки що несміливо й нерішуче, та відчувалося, що незабаром він вступить у свої права.

Ще одна галявинка. І тут жодного сліду. Піднялися. Марічка спрямувала держално мітли просто на північ – Лесика повели кудись туди. Так сказав Василько.

Але ж це було вночі! Він міг помилитися. Могли й на захід піти. Або на північний захід. Або на північний схід. Марічка дивилася зі ступи на безмежний ліс унизу – зелені хвилі, узвишшя, яри… Де шукати Лелю й Лесика? Де? Картина почала затуманюватися, деталі розпливлися, все злилося в єдине зелене тло. Як же погано бути дівчинкою! Тільки що – і зразу сльози. От Івась ніколи не плаче. І Лесик. Навіть Василько й Петрусь. Ніколи не бачила, щоб вони плакали.

Бо вони не такі дурні. Чого було так далеко летіти? Щоб пересвідчитися, що Лелю й Лесика вона не знайде? Якби спиталася в Івасика, він би зразу сказав, що не знайде. І летіти б не треба. І ночувати на дубі не довелося б. І з лішаком зустрічатися. І цих бридких русалок… Очі б їх не бачили.

– Лелю! Лелю! – ледь чутно промовила Марічка. – Де ти, Лелю?

Мітлу вона не повертала, але та сама ворухнулася в руці, ступа різко набрала висоту й швидко полетіла – сама, майже без Марійчиної участі. Хоч як тихо дівчинка сказала, а ступа, виходить, почула.