Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)

Написане стає долею

Важко зараз було вождеві, це Лисий добре розумів. Той не мав ніяких підстав вірити полоненому. Він не міг убити полоненого. Він не міг відпустити полоненого.

Він міг тільки одне – не повірити дивному пророцтву. Але це, схоже, було вище за його можливості. Хоча… Це був би найкращий розвиток подій, бо тоді можна було би просто спитати Лисого, про все відверто з ним поговорити. Дивись – і знайшли б якусь істину. А так…

Лисому теж було непросто. Якщо він зізнається, що прочитав напис, то це буде ще одне підтвердження істинності написаного на камені. Якщо не признається, то всі розмови точитимуться навколо, жодного прямого запитання поставити він не зможе, тож не дістане й жодної прямої відповіді.

Усі відповіді будуть такими ж загальними й ніякими, як і останні слова вождя:

– Той, хто все знав.

– А хіба є хтось такий, хто все знає?

– Може й немає, – тихо промовив вождь. – Але був.

– Хто це? – Лисий розумів, що треба ставити запитання, не дати вождеві оговтатися й завести мову про напис.

– Якби ж то я знав! – сумно посміхнувся старий.

– Великий і вічний вождь усе знає, – втрутився в розмову Василем.

– Ні, Василю, – відповів йому вождь. – Я знаю далеко не все. Хлопець має рацію – швидше за все, на світі немає такої людини.

Лисий розсміявся.

– Ти зі мною не згоден? – здивувався вождь.

– Та ні, це я… Просто я спитав його, як його звуть, а він відповів: «Василем».

То я й вирішив, що його ім’я «Василем». Ще й дивувався, чому таке чудернацьке ім’я.

Мабуть, сміх його прозвучав не дуже щиро, бо вождь сказав без усмішки:

– Справді смішно. – І додав: – Непростий ти хлопець. Непростий.

– А хіба бувають прості хлопці? – здивувався Лисий.

– Може й так, може й так, – замислився вождь.

Далі говорити не було про що. І Лисий вирішив: «Що буде, те й буде!»

– А ви справді одружений? – спитав він, пильно дивлячись вождеві в очі.

Так вони стояли й дивились одне на одного, і хлопець розумів, що мусить витримати цей погляд, не змигнути. І ще – мусить дивитися не на шрам, який після його запитання став буряковим, а таки ж у вічі.

Нарешті вождь відповів:

– Моє село – моя дружина. Це моя родина, мої діти. І я нікому їх не віддам.

– А кому, крім вас, вони потрібні?

Знову вождь мовчки довго дивився йому в вічі. А потім промовив:

– Люди не завжди знають, що їм потрібне, а що ні. Вони спочатку забирають, а потім уже з’ясовують.

– Але ж це безглуздо! – не стримався Лисий. – Хоч би хто це писав – він не міг знати, що мене зловлять ваші мисливці й привезуть, як лантух із картоплею, до вашого села! Цього ніхто не міг знати! У мене випадково виявився тільки один черевик! Ніхто не міг цього передбачити!

– Можливо, що й так, – вождь втомлено опустився на пісок, що акуратно вкривав землю навколо каменя.

Той пісок робив це місце дуже подібним до Лисої криниці в їхньому селі. Хлопець теж відчув раптову втому: він нічого не знав про те, що там діється, як діти, як Леля. Марічці загрожує небезпека така ж, як і їм двом. А вона там геть беззахисна! І його ніхто не відпустить – на це годі сподіватися. Він також опустився на пісок і сів навпроти вождя. Здавалося, старий постарішав за ці кілька годин. На його плечах лежав важкий тягар, і ніхто краще Лисого не розумів цього.

– Може, й так, – повторив сивий чоловік зі шрамом на обличчі. – Може, й не міг знати. Але він написав це – і ти прийшов. Такий, як ти є. Все сталося так, як написано: ти виявився в тому місці, де саме були мої мисливці. Ти виявився без черевика. Ти лисий, і ти вмієш читати. Що це означає?

Лисий дивився на нього з невимовним подивом. Старий верз щось несусвітенне. Виходило, ніби напис на камені не попереджає, а вирішує долі людей, цілого села.

– А це означає, – вів далі вождь, – що смерть тебе не бере, що ми в великій біді. Усі. І ти в тому числі. Розумієш?

– Ні, – чесно зізнався Лисий. – Я не розумію, чому правдою є не те, що є, а те, що написано на камені. Ви ж самі кажете, що навіть не знаєте, хто це написав і коли.

– А я от не розумію, – раптом втрутився Василь-Василем, – як це він непіддатний смерті. Як це?

– Помовч, Василю, – обірвав його вождь.

– Ні, ну що це значить? Він що…

– Помовч, Василю! – вже роздратовано кинув старий і відповів Лисому: – Так. Цього я не знаю. Не знаю, хто написав і коли. Але написане стало долею. Ти ще молодий. Ти не знаєш… Втім, мабуть, ти таки щось знаєш, якщо вмієш читати… Колись читати вміли всі – від малого до великого. Тоді існували книжки, і в них була правда. Більша правда, ніж те, що відбувалося в житті. Розумієш?

– Ні, – знову заперечив Лисий. – Я читав одну книжку. Там ішлося про таке, чого в житті немає. Те, що там написано, навіть розповісти дітям неможливо, бо вони не розуміють, про що йдеться. Нічого не розуміють…

Що довше він говорив, то глибше переконувався, що в словах вождя було більше правди, ніж у тому, що казав він, Лисий. Справді, історія Робінзона, яку він колись прочитав, зовсім несхожа на те, що є в світі. І коли він намагався цю історію переповісти дітям, ті нічого не могли зрозуміти. Це так. Але ж сам Лисий, коли читав цю книжку, – він же все розумів! Тобто ні, він не розумів багато чого, але вірив! У нього сумнівів не виникало в тому, що все описане – правда!

– Навіть якщо написати книжку про твоє життя, – знову заговорив вождь, – у ній буде більше правди, ніж у самому твоєму житті. Навіть якщо там буде щось таке, чого ти ніколи не робив насправді. Правда написана залишиться назавжди. А правда твого життя помре разом із тобою. Або, якщо ти безсмертний, вона помре з тими, хто тебе знає…

– Ви також читали книжки? – спитав Лисий, бо йому нічого було заперечити. Він починав вірити в сказане, хоча й не до ладу все зрозумів.

Старий кивнув.

– У вас є книжки? Чи ви їх іще тоді читали – до хвороби?

Вождь відсахнувся, ніби його вдарили. Досі, здавалося, жодне запитання не може вивести його з рівноваги. А тут…

Власне, Лисий і раніше підозрював, що вічний вождь – людина з минулого, як і той Інженер, із яким він колись зустрічався біля Руїни. Інженер розповів йому, що сталося з людством, яке було могутнім і численним. Але ця могутність людям дуже дорого обійшлася. Вони отруїли воду, землю й повітря, і це отруєння призвело до страшної хвороби, від якої загинули майже всі: дорослі й діти, жінки й чоловіки. Тільки в деяких селах лишилися люди. І от уже кілька століть вони намагалися вижити в світі, який так і не зміг відродитися, стати таким, яким був раніше. Навіть ліс змінився. Він змінювався постійно – Лисий міг спостерігати це на власні очі.

Зустріч із Інженером – не тим, що жив у їхньому селі, а з тим вічним Інженером, що жив біля Руїни – дуже багато важила в житті Лисого. Тепер, коли старий був недосяжно далеко, хлопець постійно відчував потребу порадитися, перекласти на плечі Інженера хоча б частку тієї відповідальності, яку самому нести було дедалі важче. Від того вічного чоловіка Лисий довідався й про хворобу, й про те, як її вдалося подолати одній людині.

Зараз, поставивши таке запитання вождеві, полонений просто припустив, що оскільки вождь так багато знає про ті часи, він, як і Інженер, теж пережив хворобу. Йому, як і тому старому, вічне життя випало внаслідок саме того, що він одужав, подолав недугу. Але при цьому Лисий мав на увазі тільки одне – у нього раптом прокинулося сподівання, що, можливо, вождь справді має книжку. Або – ще неймовірніше – кілька книжок.

Втім, старий зрозумів його правильно. Подолавши потрясіння (очевидно, від спогадів, пробуджених запитанням Лисого), він похитав головою:

– Ні, книжок у мене немає.

– І що ж ви будете робити? – після паузи спитав Лисий.

Вождеві було ясно, що запитання – не про книжки. Але від того йому не легше.

Мовчання ставало дедалі тяжчим, густішим. Будь-якої миті могла прозвучати відповідь, і тоді…

– Відійди, Василю, – тихо промовив вождь, і Василем, що тінню був весь час при них, мовчки й слухняно пішов геть – кудись туди, Лисому за спину.

Хлопець вирішив не озиратися. Він чекав, бо розумів: цей наказ може означати тільки одне – вождь хотів йому сказати щось важливе. Можливо, найважливіше з того, що йому досі доводилося почути.

– Ми з тобою все в піжмурки граємо, – справді заговорив вождь. Шрам на його обличчі почав змінювати колір, ніби мерехтів. А може, то просто тіні так грали на його обличчі. – А нам треба бути один з одним відвертими. Бо ми не такі, як усі. Ми обрані. Згоден?

Запитання заскочило Лисого зненацька. Але він із усіх сил постарався не виказати цього. Він не знав, що відповісти. Будь-яка відповідь може виявитися хибною. І хлопець промовчав, не змінивши виразу обличчя.

– Ми не випадково безсмертні – ти і я, – вів далі старий. – Нас обрано, щоб керувати іншими людьми. Ми мусимо любити й жаліти їх, але не можемо заперечити, що вони нижчі за нас. Що їхні можливості менші. Що вони не можуть знати стільки, скільки ми. І стільки жити також не можуть. Ми повинні керувати ними… Я здогадувався, що є ще вічні, що я не один такий. Дуже хотів знайти їх… Одного разу навіть помилився. Один чоловік здався мені також вічним – він багато знав, теж умів читати… Ми домовилися… Тепер я розумію, що ніякий він не вічний… Та Бог із ним… Хай живе… І домовленості з ним я жодного разу не порушив… А ти прийшов сам. І це також не випадково. Це тільки підтверджує те, про що я казав. Нам треба об’єднатися. Якщо ми, вічні, знайдемо спільну мову, це буде тільки на користь нашим людям. Бо що вже приховувати… Я ж бачу, що дехто з моїх дочекатися не може, коли я помру. А якщо й справді я помру – що тут почнеться, ти можеш собі уявити?

І знову Лисий не відповів. Він знав: що менше казатиме сам, то більше дізнається від вождя. І той справді не чекав відповіді, говорив далі:

– А якщо нас буде двоє, якщо ми поділимося всіма знаннями, якими володіємо: ти мені, я – тобі… Ти повернешся до свого села й будеш там владарювати. Я лишуся тут, у своєму селі. Ми будемо зустрічатися раз на кілька років і розповідати один одному про те, що нового знаємо… Будемо домовлятися, якою частиною знань поділитися з народом, а якою ні… Хто тоді нам з тобою буде страшний?

– Багато хто, – не втримався Лисий.

– І то правда, – погодився вождь, хоч і зрозумів Лисого, здається, не так. – Люди хижі… Тим більше нам треба об’єднатися. Тільки так ми зможемо втримати владу й не допустити кровопролиття. Ніхто не знатиме про нашу угоду. Та й навіщо їм знати? Їм треба знати тільки те, чого ми їх навчимо…

Слова вождя нагадували колискову. Лисий слухав їх, дивився на мерехтливий шрам на обличчі вождя й відчував, що зараз засне.

Те, що говорив старий, виглядало логічно, але щось у цих словах було недоречне, несподіване, хлопець тільки не міг зрозуміти, що саме. Він опустив повіки, ніби заколисаний, ніби от-от засне. І щойно перестав дивитися на вождя, одразу все змінилося. Він раптом уявив, що перед ним – Інженер. Але не вічний Інженер, а їхній сільський. Хлопець відчув, що вони справді дуже схожі: його сільський Інженер, який навчив його всього, що він знав, і цей вождь, який навчив своїх односельців усього, що вони знали. І схожим у них був… страх. Вони обоє боялися. Не Лисого. І навіть не смерті. Вони боялися старості й не вміли цього приховати. Як же він раніше не здогадався! А Інженера з Руїни старий вождь зовсім не нагадував. І саме це було найбільш дивним. Бо той далекий Інженер такого сказати не міг. Він також був безсмертний, але ніколи не думав про владу над іншими, не брав на себе права вирішувати, кому що належить знати, а кому – ні.

Лисий згадав, як ображалася Леля, що він не всіма знаннями з нею ділився. Він відчув, як почервоніли його вуха. Стало нестерпно соромно, ніби не вождь, а він, Лисий, усе те щойно промовляв.

– Ні, – сказав він тихо й твердо, нічого не пояснюючи.

Старий вождь, не дивлячись на нього, кивнув головою.

Відповіді не пролунало. Усе сталося миттєво. Лисий раптом відчув небезпеку. Це був такий гострий і миттєвий напад, що він, не розмірковуючи, навіть не підводячись на ноги, впав на бік і відкотився. Відразу ж у місце, де він щойно сидів, ударив важкий спис, який усім своїм залізним жалом увійшов у білий пісок.

Хлопець стояв поруч із каменем і дивився на високого бородатого чоловіка, що вийшов із-за круглої хати. На його обличчі був розгублений вираз. Він вочевидь не розумів, як дитина змогла вгадати, що саме цієї миті в неї кинуть списа.

Лисий швидко переводив погляд із бородатого чоловіка на вождя й Василя. Тільки тут він помітив, що за ними стежить дуже багато очей. Власне, все село визирало зі щілин у дверях на те, що відбувається на майдані біля каменя.

Лисий розумів, що опір його безглуздий. Він і п’яти хвилин не протримається в битві з цими дорослими, сильними й спритними чоловіками. Але вибору в нього не було. Він не сумнівався, що за першою спробою вбити його зараз будуть наступні. І його, звичайно, уб’ють. Хто-хто, а він точно знав, що напис на камені про його непіддатність смерті – дурниця. Навіть безсмертні люди, такі як вождь або Інженер, не вціліють, якщо в їхні груди ввіп’ється гострий спис. Він знав, що зараз загине. Але він знав і те, що смерть його цим людям легко не дасться.

Лисий спритно скочив на інше місце, відчувши запаморочливій біль у нозі. Але опанував себе. Тепер він стояв спиною до каменя і знав, що ніхто не нападе на нього зі спини. Однак ніхто на нього не напав. Усі троє чоловіків дивилися не на нього, а в зовсім інше місце. Двері в хатах розчинилися трохи ширше, і все село витріщилося в той самий бік.

Він не знав, що там відбувається. Той край майдану затуляла від нього віща брила. Скориставшись із того, що на нього ніхто не дивиться, Лисий швидко перемістився до краю брили й визирнув туди, куди дивилися зараз усі. Він визирнув і похолов.

Бо на майдан вийшла з лісу група мисливців, серед яких ішла Леля, міцно тримаючи за ошийник Глину.

Живі! Лисий зрадів. І Василька з ними немає. Це може означати, що він пішов до села попередити людей про сусідів. А може… Втім, у Лелі був занадто байдужий вигляд. Якби з Васильком щось трапилося, вона була б інакша. Леля ковзнула поглядом по Лисому й удала, що він для неї нічим не відрізняється від інших. Це добре, це вона молодець.

Щоправда, Глина хотів кинутися до нього, почав радісно крутити хвостом і кричати: «Лисий! Лисий!» Однак його, схоже, не зрозуміли, а Леля з руки нашийник випустила. Цілком можна було подумати, що це пес відразу збагнув, хто тут головний, і гавкає на вождя.

Приготування до того, не знаю до чого

– Головне – не дати нас знайти. – Івась уважно подивився на всіх. – Ви зрозуміли? Якщо хтось побачить вивідника з того села й уб’є його, решта знатимуть, що шукати нас треба там, куди пішов цей вивідник.

– Якщо ми когось зустрінемо й не уб’ємо, то він уб’є нас. Або прийде до нашого села, – Василько вочевидь не розумів, чого від них хоче Івась.

– Так воно ж той… Ну, правильно, – погодився Вухань. – Це ж як їх той… То як же тоді? Ні!..

– Треба розставити пастки, – запропонував Петрусь.

– Ну, ти той! – обурився на цю пропозицію Вухань. – Я й ті, що є, піду й той… Це ж хіба можна таке людям!..

Вуханя підтримав Івась:

– Навіть якщо він втрапить у пастку, що ти далі з ним робитимеш? Нам полонені не потрібні. Нам треба, щоб нас не знайшли.

На Марічку ніхто не звертав уваги. Вона сиділа в куточку, пильно дослухалася до розмови й щось сама собі метикувала. Потім тихенько встала й вийшла з хати. Ніхто й не помітив. А можна ж уже було й зрозуміти, що з малою менше клопоту, коли вона під наглядом.

Суперечка тривала, та жодної думки про те, що робити, як захиститися, так і не виникло. Зрештою всі ніби погодилися з Івасем, але ні він, ні хто інший все одно не знали, що ж робити.

– Ясно одне, – втомлено підсумував Івась, – треба виставити охорону. Всім треба йти вартувати.

– Ага, – невесело пожартував Василько. – А тим часом Люба з Пластуном і ступу з комори винесуть.

– Це правда, – погодився Івась. – Петрусю, ти збери в селі всі арбалети, крім тих, що будуть у вартових. І в Лесиковій хаті перероби їх. Щоб могли стріляти вниз. Потім поміняємо. Заодно й постережеш наше добро. Якщо прийдуть Пластун чи Люба, не заводь із ними ніяких розмов. Зразу стріляй.

– Та ти що! – обурився Вухань. – Та живі ж люди! Ну, ти вже той…

– Слухайте, – раптом придумав Василько. – А давайте вартовим поставимо Бороду. Хай навіть не ховається. Вивідник побачить його й тікатиме світ за очі. І всім знайомим накаже в ці місця не потикатися.

Всі засміялись. Ох не дочекалася цієї пропозиції Марічка!

Зрештою розійшлися, так нічого й не вирішивши. Принаймні кожен знав, що йому робити, – це вже непогано.

Івась подався на північну околицю села. Він не думав, що вже сьогодні можна чекати на вивідників, просто хотів роздивитися, як там. Звісно, він не так добре знав, що є навколо Лесикового села. От у себе вдома!..

Але дому немає. Ні мами, ні тата, тільки Леля – старша сестра. А зараз і Лелі немає. І невідомо, де вона, що з нею. Хлопчик вірив у свою старшу сестру, знав, яка вона обережна, пильна й спритна. Проте все складалося дуже тяжко – і тут, і там, де вона зараз.

Іще зовсім недавно, коли прийшли до Лесикового села, подолавши такий страшний і небезпечний шлях, здавалося, все тепер буде добре. Житимуть спокійно, навчаться читати, полюватимуть, ніщо їх більше не розлучить… А воно не завжди буває так, як гадаєш. А може, й ніколи… Зараз навіть важко уявити собі, що все може бути гаразд. Так мало людей лишилося на землі. І ніяк не можуть між собою жити в злагоді. Може, це люди своєю ворожнечею заслужили таке життя?

Івась відійшов досить далеко від села. Ця частина лісу йому здавалася найбезпечнішою. Малоймовірно, що вивідники сюди забредуть. По ліву руку пролягав глибокий яр, прорізаний річечкою. Там, як розповідав Лесик, його односельці колись брали воду. А понад яром звалювали сміття. Потім була страшенна злива, повінь, вода підмила схил, і всі відходи сільського життя повалилися в річку. Відтоді люди почали хворіти. А на початку цього літа старий Інженер вирядив Лесика в дорогу до Руїни, щоб принести якусь речовину, – він знав місце, де вона лежить. Інженер тривалий час користувався нею для очищення води – колись, багато років тому він сам приніс із Руїни торбинку. Але торбинка з роками спорожніла…

Цей яр може виказати їх. Колись, кажуть, його почистили, та Івась був переконаний, що для досвідченого мисливця нескладно розпізнати річечку, в яку навалено людського сміття. Одне сподівання: спуститися до яру дуже важко. Схили поросли чіпкими колючками ожини, вічними заростями кропиви, в якій міг би сховатися дорослий чоловік. Якби схотів, звичайно. Хоч це навряд.

Тут, нагорі, слідів не було. Івась намагався зібрати докупи всю свою пильність і обережність. Він нічого не знайшов і сподівався, що жодного сліду не залишив. Завтра зранку треба йти на схід. Там ходить найбільше людей. Крім південного краю, звісно. На південь лежать сади й городи. То таке місце, яке ні з чим не сплутаєш. Навіть якщо ти не вивідник, не мисливець. Туди, до садів і городів їх просто не можна пускати. Та й не дуже схоже, що вивідників занесе саме туди. Йтимуть же вони з півночі.

Івась досить далеко зайшов від того місця, де Лесикова вулиця виходить у ліс. Повертаючись, він вирішив зрізати кут і вийти на ту глуху вуличку, де переслідував Пластуна. Підійшов до неї з лісу і зразу ж згадав, що пройти тут неможливо. Це він бачив іще тоді – тільки з іншого боку, від села. А тепер переконався, що жодна жива душа цим шляхом до села не втрапить. Крім вовкулаків, звісно. У них хоч і не густе волосся росте по всьому тілу, але шкіра така шорстка, цупка й міцна, що ці чагарі – їм не перешкода.

Івась повернув назад і пішов уздовж села, шукаючи хоча б стежинки, яка вивела б його на вулицю. І не встиг пройти й півсотні кроків, як почув розмову.

Балакали зовсім поруч – отут, за чагарями. Балакали двоє. І не впізнати їх було просто неможливо.

– Більше ніколи! Ніколи в житті! Зрозумів? Я й слова тобі більше ніколи не скажу! – крізь сльози вигукувала маленька дівчинка.

– Абагатимі! Ага! – винувато відповідав їй дорослий чоловічий голос.

– І не підходь до мене! Я думала, ти мене любиш! А ти!..

– Ітько… лю… – бубонів Пластун.

– Якби ти мене любив, ти б теж був чесний, як я! Ти б не пішов і не вкрав рогача… Бо якби я тобі не сказала про пастку в ямі, ти б просто в неї ногою і вскочив!.. А я тобі сказала!.. – Між вигуками Марічка тяжко схлипувала.

Івась уявляв, які велетенські сльози заливають її щоки, хотілося просто зараз убити, зарубати, голими руками задушити цього недоумкуватого негідника. Хлопчик згадав, скільки він пережив учора. Страшно подумати, які жахи він собі уявляв! А з’ясувалося, що все було дуже просто. Мала попередила свого, як вона гадала, друга, що в чорній ямі під стіною пастка, він дав їй слово, що не піде красти, а тоді взяв сокиру й висадив двері до комори з хати. Отака дурненька! Знайшла кому вірити!

– Яне… див… – виправдовувався Пластун. – То н’я.

– Ти!.. Тільки ти міг!.. Хто ще знав про пастку?.. Це ти! Ти обдурив мене!

– Анасанамнаса! Ага! – Вигукнув Пластун, і можна було битися об заклад, що він також плакав.

– Пусти! – страшно крикнула Марічка, а потім твердим і зовсім не плаксивим голосом промовила: – І більше ніколи в житті не торкайся мене! І не підходь!

– Ітько! Ітько! – мабуть, вона пішла, а Пластун гукав навздогін, та відповіді не було.

Івась стояв і дивувався. Схоже, Пластун справді дуже любив їхню малу. А найбільше його вразило те, що сам він повірив: це не Пластун украв їхнього рогача. І не він порубав хитромудрого замка, змайстрованого Петрусем. Івась і раніше про це здогадувавсь, а зараз упевнився остаточно.