Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)

Чата не їсть собак

Нічого не пояснюючи й не радячись, Лисий повів їх туди, куди тільки й можна було йти. Леля та Василько й самі зрозуміли. І коли підійшли до поваленої сосни, Леля мовчки спустилася на свій маленький майданчик, сіла на пісок і заходилася чекати.

Чекала недовго. Тобто зовсім не чекала – русалка з’явилася за хвилину, ніби сама їх ждала.

– О! Повернулися, – насмішкувато промовила вона. – Та й повільно ж ви мудруєте! Я ж сказала, що вони вас відгородили.

– Хто вони? – Леля вирішила починати з головного.

– Я їх ніколи не бачила, – відповіла русалка.

– Які вони?

– Я їх не бачила.

– Але як їх називають?

– Так і називають: «Вони». А більше ніяк не називають.

Леля зрозуміла, що далі розпитувати просто немає про що. Не питати ж: «Що ти ще знаєш?»

– Іще я знаю, що вони живуть у землі, – русалка ніби прочитала її думки. – До річки не наближаються. І до сіл не наближаються. Якщо їм щось чи хтось потрібне в селах, вони посилають ваших давніх друзів – вовкулаків.

– А чому не можна наближатися до порожніх дерев? – спитала Леля.

– Бо ніхто від них не повертається, – відповіла русалка. – Ти хіба цього не знаєш?

– Це я знаю, – з притиском сказала Леля. – Я не знаю, чому ніхто не повертається.

Русалка розсміялася.

– Ви, люди, такі смішні! Навіщо вам знати чому, якщо ви вже знаєте що?

– Бо якби ми знали чому, ми могли б придумати, як нам вибратися звідси.

Знову сміх.

– Як же ви звідси виберетеся! Ніяк. Вони дуже добре придумали. Навіть вовкулаків не треба посилати. Тепер ви просто тут помрете з голоду – от і все.

– Ти так весело про це говориш, – Леля не могла повірити, що русалка каже всю правду. – Невже немає порятунку?

– Для тебе є.

– Який?

– Я тобі вже казала: йди до нас. У нас вони тебе не дістануть… – Русалка почекала Лелиної відповіді, не дочекалася й неправильно зрозуміла її мовчання. – Ти не уявляєш нашого життя, тому боїшся. Ми всі сестри, ми як одне ціле. Ми в усьому довіряємо одна одній. І ти станеш однією з нас. У річці багато їжі, в річці безпечно. Тут тебе ніхто ніколи не скривдить. Ніхто й ніколи – подумай про це! Я теж колись боялась, а тепер сміюся зі своїх страхів. А в тебе ж просто немає вибору – чи щастя з нами, чи смерть із ними.

На цей час сонце розгорілося, неначе в липні. Вода ввижалася теплою, ніжною, солодкою. Життя русалок раптом здалося їй безтурботним і радісним. Вони щасливі, бо вони є. Їм достатньо одна одної і їхньої ріки. Їм немає чого ділити. У них немає небезпек. Ні вовкулаки, ні сліпі пожежі, ні сови-лішаки, ні їдючі жаби – ніхто їм не загрожує.

– У тебе нема вибору, – повторила русалка.

– А в моїх друзів? – усміхнулася Леля.

– І у них нема – їм що так, що так не врятуватись. У нас вони не зможуть дихати під водою, а там, – русалка кивнула на кручу, – помруть із голоду… А може й не з голоду. Якщо по них хтось прийде.

Вона подумала й додала:

– Краще до нас. Бо там вони помруть без будь-якої користі. А ми хоч пса твого з’їмо. А хлопці ракам підуть. Теж нам користь.

– Не підуть вони ракам, – твердо сказала Леля. – Ми всі разом звідси виберемося.

Русалка розреготалася й зникла під водою. Вона досить довго не поверталася.

Коли ж знову з’явилася над хвилями, була дуже серйозна.

– Нічого не вийде у вас, – суворо промовила вона. – Не врятуєтеся. Тільки ти можеш врятуватися.

– Навіщо вам треба, щоб хлопці загинули? – спитала Леля.

– Навпаки, – тепер уже весело відповіла русалка. – Нам це не потрібно. Це ж не ми відгородили вас від дому. Нам краще, щоб ви всі троє жили – тоді їм буде якась противага. Бо йди знай – може, й на нас знайдуть якийсь засіб…

– Тоді допоможіть нам.

– Як же ми вам допоможемо? – Русалка була вкрай здивована. – Ми не вміємо дерева рубати. Тим більше – порожні.

– Пропустіть нас берегом, – попросила Леля.

– Ох і прохання! – Русалка удавано злякано схопилася за голову й пірнула під воду. Такі її часті купання вже почали дратувати. Тут життя вирішується, а вона прохолоджується! Втім, Леля здогадувалася, що русалка не прохолоджується, а радиться, а може, питає дозволу. Чомусь їй гадалося, що саме ця підводна пліткарка прониклася до неї довірою чи приязню. Тому вона весь час пірнає, щоб зі своїми старшими порадитися й випросити в них дозвіл щось Лелі повідомити. Через те й настрій русалчин після таких занурень дуже різко змінювався – внаслідок розмови, що відбулася під водою. Так думала дівчинка.

Вони чекали довго. І навіть Глина почав хвилюватися. Він не розумів, чому всі сидять без діла й навіть не розмовляють між собою.

Нарешті русалка повернулася. Вона була сумна.

– Ми вас пропустимо, – сказала вона. – Але ви все одно не пройдете. Там Чата. А повз Чату ніхто не пройде.

– Чата? – перепитала Леля.

– Так, Чата. Він чатує. Дивіться під ноги. Але це вам усе одно не допоможе. Повз Чату ніхто не пройде.

– Його можна перемогти?

– Ні. Але є й добра новина, – розсміялася русалка. – Чата не їсть собак. Просто топить.

Ото тобі й буде ага!

Була й добра новина: вийшло сонце. Івась тепер стояв у тіні, яку відкидав будинок Пластуна. Тінь накрила ямки, які тепер Івасеві не давали спокою. Але вихід сонця з-за хмар означав і те, що хлопчик може спробувати зазирнути у вікно. Адже ті вікна – попереду хати – тепер яскраво освітлені, тож якщо з’явиться голова дитини в задніх вікнах, її не помітять. Якщо, звісно, не дивитимуться саме в це вікно.

Але ж Івась прийшов сюди не ховатися, а шукати!

Він підкрався до вікна, прислухався до того, що діється в хаті. Там справді щось відбувалося, чулися кроки, постукування. А це означало, що Пластун чимось зайнятий, тож у вікно не дивиться.

Насправді Пластун дивився у вікно. Але не в те, в яке зазирнув Івась – у протилежне. Власне, він не дивився, а визирав. Бо тут же відійшов від вікна й заходився щось робити. Зрозуміти, чим він зайнятий, було непросто. Спочатку він підійшов до столу й ганчіркою змахнув з нього пил. Потім рівніше поставив табуретку, яка й так, на думку Івася, стояла рівно. Тоді відчинив двері, витрусив ганчірку, повернувся, повісив її на цвяшок біля рукомийника й почав мити руки. Це була довга історія. Він тер їх губкою, змивав, знову тер, знову змивав, при цьому щомиті визираючи в вікно, що виходило на переднє подвір’я.

Когось чекає, зрозумів Івась. І навіть відомо, кого. Видно, вона тут же й прийшла, бо Пластун заметушився, хутко ще раз обдивився кімнату й метнувся до дверей.

– Здоровий був, красунчику, – почувся Любин голос.

– Риві, ага, – радісно відповів господар, пропускаючи її в двері.

Івась відхилив від шибки голову, бо Люба, ввійшовши, неодмінно обдивиться кімнату, тож і його за вікном може помітити. Рипнули й хряснули двері. Після цього голоси стали такі приглушені, що Івась далеко не все міг розібрати. Власне, слів Пластуна він і так не розумів.

Пластун щось спитав. Люба відповіла:

– … здогадуються. Це не той.

– …?

– … підмінили, бо знали.

– …?

– Знову пішли до русалок, але… (далі дуже довго й нерозбірливо)… Хотіли обдурити. Вони нас запідозрили, стежать за нами. Ти нікого не помітив?

– Гоніні.

– Нічого не розумію. Їх нікого немає. Хай двоє пішли, а де решта? Де твоя…

–…

– Отож. Щось вони задумали. Треба знати що, бо знову перехитрують нас. Вони тоді мені голову відірвуть. Дивись, красунчику, тобі теж непереливки буде. Не тільки мені.

– … Ага!

– Ото тобі й буде ага…(знову нерозбірливо). Де кури?

– … Ага.

– Піди принеси. Нам без них довго не можна. І так невідомо, чи не занадто довго… (зовсім тихо).

– Ве су, ага.

– Ти що, ввечері! Зараз іди. Тільки обережно.

– А ти? – ці слова Пластуна Івась дуже добре розібрав.

– А я тут залишусь. Бо можуть прийти шукати. Я їх зустріну, хай начуваються!

– … (мішанина незрозумілих звуків).

– А ти зроби так, щоб не побачили. Що мені, тебе вчити? Чи тебе даремно Пластуном назвали?

У хаті почулися кроки, й Івась знову зазирнув у вікно. Люба й Пластун вийшли з хати. Дурник пішов до хвіртки, а Люба… Далі її не було видно. Аж раптом промайнула її голова в правому вікні. Вона йшла навколо хати! Сумнівів не могло бути – вона йде туди, де стоїть Івась! Тією ж стежиною, якою він сам сюди потрапив.

Нахилившись, він пробіг під вікнами до протилежного краю задньої стіни. Тільки вже завернувши за ріг, здивувався, навіщо він нахилявся, адже в хаті нікого немає. Однак то було пусте. Халепа, в яку він ускочив, виявилася страшнішою. З цього боку навколо хати ніхто ніколи не ходив. Колись, може й міг пройти, а тепер уже ніяк.

Зовсім поруч, за рогом, почулися Любині кроки. Потім звук кроків змінився – схоже, вона пішла по городу. Далі якесь шурхотіння, а після нього – несподівано для хлопчика – виразний стогін. Івась обережно визирнув із-за рогу, притиснувшись до дерев’яної стіни.

Ох і картина відкрилася його погляду! У кількох кроках від хати – там далі, за ямками – Люба лежала на траві, розкинувши руки, так само розкинулося навколо голови густе чорне волосся. Тіло її здригалося, пальці впилися в землю. Полуденне сонце світило їй просто в очі, але очі були широко розплющені – вона ніби вбирала в себе сонячне світло. Люба стогнала.

Першим бажання Івася було кинутися на допомогу. Але він стримався й правильно зробив. Бо за мить зрозумів, що стогне дівчина не від хвороби чи болю. Це був стогін задоволення, якогось тваринного щастя. Раптом вона загарчала й покотилася по траві – спочатку в бік лісу, потім назад, до хати. Здавалося, кожним клаптиком тіла Люба намагається притиснутися до землі. Вона вже не здригалась, а колотилася, ніби в пропасниці. Далі завмерла на спині й вигнулася, мов лоза – тільки п’яти й потилиця торкалися землі. А потім упала спиною на траву й тут же підхопилася.

І це вже була не Люба. Точніше, не та Люба, яку досі знав Івась. Одяг був брудний, волосся стояло дибки. У хлопчика навіть склалося враження, що воно ворушиться, мов черва.

Дівчина нахилилася, піднесла обидві руки до невеличкої ямки й знову загарчала, немов вовкулака.

Й Івась побачив, як просто на його очах ямка затяглася густою травою і зникла.

Він раптом зрозумів, що йому нагадувало Любине помешкання, коли він зазирав до нього у віконце, – хатину баби Яги, де він колись так і не зміг виспатися.

Всесвітнє тяжіння

Леля не змогла розповісти Лисому й Васильку, що їй пропонувала Русалка. Тільки про Чату розказала.

– Хто він такий? – спитав Лисий.

– Не знаю. Він чатує, – відповіла дівчинка.

Лисий уважно на неї подивився й сказав:

– Ясно.

– Що мені сказали, те я тобі й розповідаю, – образилася Леля.

– Та годі вам уже, – втрутився Василько. – Краще подумайте, що робити.

– І швидше, бо мені тут дуже не подобається, – додав свою думку Глина.

– Якщо це Чата, який чатує, – сказав Лисий, – треба його обдурити. Іншої ради немає.

– Як ми можемо обдурити того, кого ми не знаємо, про кого не маємо ніякого уявлення? – здивувалася Леля.

– А що ти пропонуєш? – із останніх сил стримуючись, спитав Лисий.

Леля не відповіла. Вона відвернулася обличчям до кручі й дивилася на повалену сосну, яка привела їх сюди, в цей глухий кут, із якого немає виходу. Дівчинка й до того відчувала, як Лисий починає на неї дратуватись. А коли він дратується, то й сам стає нестерпний.

– Чому ж ти мовчиш? – не вгавав її друг. – Може, розкажеш нам, який він? Звідки нападає? Який завбільшки? Він падає на голову чи затягує під землю? Де він чатує? Ти півгодини тут розмовляла – що ти з’ясувала? Що Чата чатує, і що ніхто повз нього не пройде? Чи ти вважаєш, що нам можна розповідати тільки те, що ти хочеш?

Він мав рацію, безперечно, але й на її боці була правда. І ще невідомо, чия правда більша. Леля озирнулася й подивилася йому в очі.

– Так, я вважаю, що можу розповідати тільки те, що хочу. І ніхто мене не змусить розповідати те, чого я не хочу. Зрозумів?

Лисий не відповідав. Їхні погляди схрестилися й кресали іскри. Глина сів на пісок і заскиглив:

– Будь ласка, перестаньте, я більше не буду!

Але вони не переставали. І Глина сказав:

– Добре, буду!

Однак і це не допомогло.

Василько навіть не намагався втрутитися чи замирити їх. По-перше, він не знав, як, а по-друге, відчував, що ніякі слова тут не допоможуть – немає таких слів. До того ж просто боявся – йому здавалося, що будь-яке слово чи дія можуть викликати таку бурю, якої вже ніхто й ніколи не вгамує.

«На неї ні в чому не можна покладатися, – думав Лисий, не відводячи погляду від Лелиних очей. – їй кажеш одне, а вона робить зовсім інше. Чи вона не розуміє, що вони втрапили в страшну небезпеку? І все через неї. Через неї! Вона в усьому винна! Ні щоб вибачитися й розповісти все, що їй сказала русалка! Тепер навмисне мовчатиме, щоб він її попросив. Не діждешся!»

Люто втупившись Лисому в очі, Леля думала про те, який же він самовпевнений бовдур. Тільки він один знає, що робити, як і коли правильно, а як і коли – ні. Сам би пішов і поговорив із русалкою. Він же просто не уявляє, в якій вони небезпеці! Тут треба бігти додому, там Марічка, якій також загрожує небезпека. А він стоїть і мовчить, і слова не скаже. Тільки вона одна повинна за всіх думати, шукати вихід.

Почало різати в очах – хіба ж можна так довго дивитися, не кліпаючи. Не вистачало ще, щоб сльози потекли, щоб він подумав, що вона плаче!

Глина ліг на пісок і вже мовчав, зіщулившись, відчуваючи, що зараз відбудеться щось страшне.

І справді – не змовляючись, але одночасно Леля і Лисий кинулися одне одному назустріч. Леля обхопила його за шию, збивши з голови бриля, що покотився по піску й завмер біля самісінької води.

Глина підхопився, у два стрибки підлетів до нього, затиснув у зубах і високо підстрибнув, намагаючись начепити бриль на лису голову. Такого нападу Леля і Лисий не чекали, вони втратили рівновагу й повалилися на землю. Пес боляче товк їх ногами, крутив хвостом і злизував Лелині сльози.

– Ну от, соплі почалися, – невдоволено буркнув Василько. – Вставайте вже. Нас Чата чекає.

На все те з води дивилися дві русалки. Вони перезирнулися, стенули плечима і зникли під водою. Нічого не зрозуміли.

Як урятувати повішеного?

Тепер усе ставало зрозуміло. Потайний підкоп під хатою зробив Пластун, а замаскувала його Люба. У них змова. Все стало на свої місця. Якщо раніше Івась іще міг сумніватися, припускати, що він помилився, то від цієї миті всі сумніви зникли.

Хоча лишалося ще багато незрозумілого. Якщо Пластун сьогодні знову лазив до них у комору, то як йому вдалося уникнути пастки, наготованої Петрусем? До чого тут кури? Де в цей час була Марічка? А головне – де вона зараз?

Покінчивши з ямками, Люба полегшено зітхнула, як людина, що добре виконала якусь справу, швидко озирнулась (Івась ледве встиг сховатися) і сіла на траву, обличчям до сонця. Тепер це була вже вдоволена кішка, що нікуди не поспішає, гріється на сонечку й мружиться від задоволення. Люба відпочивала. Дівчина не збиралася йти з подвір’я. Як же вибратися Івасеві?

Раптом вона підхопилася на ноги й пішла навколо хати – до дверей. Івась вибіг із-за рогу, підбіг до вікна і встиг побачити, як відчиняються двері. Хлопчик відсахнувся, щоб Люба, ввійшовши, його не помітила. Що вона робила в хаті, він не знав. Тільки коли рипнули двері, визирнув знову – і знову встиг помітити дівчину в протилежному вікні. Вона поверталася. Івасик знову забіг за ріг.

Швидким кроком Люба пройшла до схованих ямок. Вона впізнавала їх, попри те, що тепер їх розгледіти було неможливо. В кожну ямку Люба щось кидала, беручи правою рукою з подолу спідниці, лівою вона тримала поділ перед собою – Івась не міг розгледіти, що саме дівчина кидає в ямки, бо вона стояла до нього спиною. Закінчивши, Люба обтрусила поділ, пильно роззирнулася й пішла навколо хати. Втім, цього разу всередину вона не зайшла, а попростувала до хвіртки.

Шлях був вільний. Перечекавши кілька хвилин, Івась обережно вийшов зі схованки й наблизився до того місця, де, як він запам’ятав, була перша ямка. Сів навпочіпки, підніс руку до трави, що зовсім-зовсім була схожа на справжню, і тут же зі страхом відсмикнув руку. А що як там гадюка?

Івась подивився навколо, помітив невеличкий ціпок, поворушив ним у ямці. Ціпок щось намацав, але то не було чимось живим. Хлопчик обережно запустив усередину руку. І його тут же охопив нестерпний жах. Він заплющив очі, зціпив зуби й змусив себе не висмикнути руку з оманливої трави. Ще просунув її вперед і тут же наштовхнувся на щось дуже гостре. Івась добряче поколов пальці, поки збагнув, як ту колючку витягти.

Це виявився дерев’яний їжак – власне, їжаченя, якщо за розміром. От тільки довжелезні тернові колючки, з яких його було зліплено, зовсім не нагадували їжакові. Страшно подумати про того, хто ступив би сюди ногою. Літні личаки чи й навіть черевики на тонкій підошві таке їжаченя простромило б одразу. Тепер зрозуміло, що Люба обіцяла приготувати для тих, хто прийде сюди. Він уважно придивився до слідів на землі. Ясно було й те, як Люба безпомильно впізнавала свої приховані пастки. Біля них трава була прим’ята її ногами. Незабаром трава підніметься, й слідів не лишиться. Але час іще є. Ну що ж…

Івась узявся до праці. Несподіванка так несподіванка. От тільки кому? Він працював швидко й обережно, щоб не наслідити ще більше. Закінчивши роботу, побіг на вулицю, а звідти – до Петруся. Треба, щоб той перевірив пастки в підкопі під хатою Лисого. Не тому, що сам він боявся лізти в темну яму (хоча, звичайно, він таки боявся), а тому, що не знав до пуття, що Петрусь там намудрував. Через те Івась сам міг стати жертвою тих пасток.

І всю дорогу він думав про Марічку. Він не дуже зрозумів, про що говорили Люба та Пластун. Точніше, зовсім не зрозумів, крім окремих речень. Але йому здавалося, що про Марічку вони й самі нічого не знають. То де ж вона може бути?

Біля великого спиляного дуба Івась побачив страшну картину. Петруся ніде не було видно, а з сусіднього дерева звисало щось страшне, червонопике, з величезними вухами.

– Івасю, – сказало воно слабким хрипким голосом, – зніми мене!

Якби схотів, хлопчик міг би дотягтися руками до голови Вуханя. Але в того був такий страшний вигляд і перебував він у такій дикій ситуації, що Івась, мабуть, і не наважився б.

– Як же я тебе зніму? – спитав він.

– Отам біля осокора той… – насилу відповів підвішений за одну ногу Вухань, – як це… є така мотузка. Відкрути її від кілка, тільки не відпускай, міцно той… тримай її, коли відв’яжеш…

Івась побіг до осокора, довго обдивлявся, але нічого не знайшов – ніякої мотузки.

– Отам, – знову прохрипів Вухань, – у дуплі!

Внизу дерева справді було дупло. Але Івась до нього спочатку й не зазирнув, зваживши, що мотузка ж повинна бути до чогось прив’язана. Якщо ж вона просто лежить у дуплі, то яка ж від неї користь… Але виявилося все не так просто. Вона проходила в щілині кори до кореневища, там чіплялася за корінь, а прив’язана до нього була, власне, під землею. Втім, почавши розгрібати землю, Івась зрозумів, що то зовсім не земля, а притрушена торішнім листям ямка. Він швидко розв’язав вузол і…

Якби він не втримав мотузку, Вухань гепнувся б з висоти головою вниз і напевне зламав би карк. А так мотузка миттю вилетіла з-під землі, смикнула Івася, підняла над землею, він полетів до іншого дерева і з розмаху вдарився об стовбур, від удару випустив мотузку і впав на спину. Вухань теж упав на землю, однак повільно, хоч і забився, але навіть не втратив тями.

Якийсь час вони так і лежали на землі, прислухаючись до болю й не наважуючись встати. Івась підвівся перший. Він підійшов до Вуханя. Обличчя в того все ще нагадувало буряк.

– Як це ти вскочив у свою ж пастку? – спитав хлопчик.

– Та ж думав той… Петрусь… – Вуханеві говорити було важко.

Івась звільнив від мотузки його ногу, допоміг підвестися. Той, ставши на ноги, охнув і знов опустився на траву.

– Де це Петрусь? – спитав його хлопчик.

– Не знаю, – видихнув Вухань. – Мабуть, той… щось придумує. Отам сидів-сидів, а тоді дивлюсь, а його вже той…

– То ти думав, він тебе витягне?

– Атож. А потім дивлюсь, а його вже той… Я ж думав, він той… – Вуханеві все ще було важко говорити.

– Зрозуміло, – промовив Івась. – А непогана пастка у вас вийшла.

Вухань у відповідь слабко покрутив головою.

– Ні. Погана пастка. Дуже погана.

Мабуть, висіти вниз головою йому не сподобалося.

Йшов загін по берегу

Глині дуже не сподобалося, коли до його ошийника прив’язали мотузку, а потім її прив’язали до ошийників Лисого, Василька і Лелі. Тільки у них нашийники були на поясі. Але навіть до них бути припнутим Глині, як він вважав, не личило. Він, мов у тумані, пригадував, що бачив раніше собак, прив’язаних на подвір’ї, однак у їхньому нинішньому селі собак не було зовсім, прив’язаних – тим паче. І сам він такої наруги не зазнавав ніколи. Так, за нашийник його тримали, не дозволяючи бігти туди, куди треба бігти. Але одна річ – коли тебе тримає рука людини, і зовсім інша – коли тримає тебе безголова смердюча мотузка!

Він би й не дозволив такого, але не зразу зрозумів, що це з ним роблять. Коли ж збагнув, було пізно. Глина обурено гарчав, гавкав, намагався її перекусити, але на нього дуже суворо нагримав Лисий, тож пес замовк і тільки ображено дивився йому в очі, сподіваючись, що хлопцеві стане соромно від цього погляду, й він сам собаку відв’яже. Проте Лисий так був заклопотаний прив’язуванням до мотузки Лелі й Василька, що сподівання в собачій душі почало тихо помирати.

Аж ось підійшла до нього Леля, і Глина зрозумів, що спасіння тільки від неї можна чекати. Але й вона не врятувала. Тільки попестила йому рукою потилицю й лагідно промовила:

– Потерпи, Глино, потерпи. Так треба, розумієш? Ми ж не знаємо, що може трапитись, а ризикувати не можна. Тим більше – тобою.

Він, звісно, не такого від неї очікував, але це все ж таки краще, ніж просто прив’язали, гримнули – і терпи. Пес змирився з долею.

Йти берегом виявилося не такою простою справою, як це їм спочатку здавалося. Вузенька смужечка піску між кручею та водою звивалася без кінця, доводилося перед кожним лівим поворотом зупинятися, бо ніхто не знав, що там за ним. Вони йшли мовчки, крок у крок, на відстані не більше двох кроків одне від одного – та й не дозволила б мотузка збільшити відстань.

Невеличкі хвильки хитали на самісінькому краю піщаного пляжу почорнілі очеретини, невеличкі раковини молюсків, уривки водоростей.

А потім стали траплятися й кістки птахів і дрібних тварин. Мабуть, вони з якоїсь причини падали з кручі й потрапляли на обід річковим мешканцям. Може, Чаті? Щоправда, русалка сказала, що Чата собак не їсть. Що це означає? Що він взагалі не їсть тварин? А людей? Відповідей не було. Леля знала, що їх і не буде, хоч як би довго розмовляла з русалкою. Лисий цього не знав. Роздратування на дівчинку минуло, але невдоволення лишилося. Знаючи, що Чату не обійти, вона не довідалася, хто це такий!

Течія була досить швидка. Мабуть, тому їм майже не траплялися жаби. А це якраз було б непогано. Бо де жаби, там і вужі. Поїсти зараз уже б не завадило.

Лисий помітив, що Глину весь час тягне до води, і зрозумів, що собака хоче пити. Він зупинився, зняв бриля й налив у нього трохи води з баклажки. Простягнув бриля Глині. Той миттю вихлебтав усю воду й лизнув Лисому руку на знак подяки.

Знову рушили. Пройшли з півтори сотні кроків – і жодної кістки на березі. Отже, ті кістки не свідчили про наближення Чати. А про що? І що їх попередить про Чату? Добре, якщо не підведе його, Лисого, чуття небезпеки. А якщо в цьому випадку – ні? Адже Чата, швидше за все, живе під водою й там і чатує. Чи вода не перешкоджає? Не спиняє чуття небезпеки? Вода – сама собою ворог.

Чому люди вважають воду ворогом? – думала Леля, дивлячись у спини Василькові й Лисому Глину вона майже не бачила – хлопці затуляли. – Людина не може жити без води. Не їсти можна кілька днів. А спробуй хоч день не пити! Мабуть, страх у тому, що її багато. Там, в іншому житті, неподалік від її вьоски було два озерця. Невеличкі – можна було вільно розмовляти з людиною, що стояла на протилежному березі. В ті озерця впадали два струмки. Як на гріх, обидва були з непитною водою. Тому й в озерах вода була отруйною. Її не тільки не пили, до неї взагалі не наближались, якщо не траплялося якоїсь необхідності.

Казали, там уже багато століть живе велика риба Сом, яка може дитину затягти під воду й там проковтнути. Мабуть, то була неправда. Мабуть, просто лякали дітей, щоб не потруїлися біля тих озер. І Лисий розповідав казку про того чоловіка з химерним іменем, який жив на острові. Кругом вода – кінця краю не видно, а посередині маленька земля. І ту воду пити він не міг – тільки зі струмка на острові. А все море навколо було солоним. Ну, не отруєним, так солоним. У ті часи ще, може, й море не було отруєним. Хтозна?

Не спиняючись і не стишуючи ходи, Лисий підняв руку й покрутив на голові свого бриля – праворуч і одразу знову ліворуч. Леля зрозуміла, що він відчув небезпеку, але не хоче говорити вголос. Хай Чата думає, що вони про нього не здогадуються. Хоч якась перевага! Леля ніби ненавмисне поправила зарядженого арбалета на плечі, готова щомиті спрямувати його на ворога.

Але то виявився не Чата. Просто гадюка лежала на піску, і обійти її було ніяк. Дуже добре, що Лисий відчув її раніше, ніж навіть Глина. Леля розуміла, що тільки на чуття Лисого вони й можуть розраховувати. Втім, якщо русалки знають, що Марічка вміє з усіма розмовляти, чому б Чаті не знати про цей хист Лисого?

А справді, звідки вони все знають, ці русалки? Кажуть, на берег вони майже не виходять – тільки в окремих місцях і тільки рано-вранці. Хто їм там, у воді, все розповідає? Такі вродливі, так схожі одна на одну… Леля уявляла себе поруч із ними – в воді, і їй не було ні страшно, ні огидно. Вода здавалась їй не отруйною і смертоносною, а лагідною, прохолодною, чистою.

І раптом вона відчула, що щось не так. Щось трапилося, поки вона мріяла. Леля ніби прокинулася й залилася соромом. Неначе це її миттєве забуття було зрадою.

Лисий стояв і стояв перед гадюкою й нічого не робив. Це було жахливо! Зненацька Леля згадала.

Вона згадала, як заморочила Лисого гадюка, принесена бабою Ягою. Непроста гадюка то була. Як з’ясувалося пізніше, просто хмиз, зачаклований Ягою. Лисий тоді розрубав ту змію навпіл. Обидві частини впали на підлогу й шалено закрутилися. І очі хлопця прикипіли до них. Він стояв заворожений, не ворушився, дивився, як уже дві гадючки перестали крутитися й почали наближатися до нього. Леля саме тримала в руках простирадло. Тож єдиним доречним рішенням було кинути простирадло на гадюк. А від білого кольору вони самі чманіють і втрачають зір.

І все б те було ще нічого, але згодом, через день, та історія нагадала про себе.

Вони йшли Руїною й так само, як сьогодні, надибали гадюку на дорозі. Лисий ішов перший, тож саме він мусив щось робити. А він укляк на місці, дивився на неї, заморочений, і все це могло дуже погано закінчитися. Тільки Лелине втручання виручило його.

Всі ці спогади миттю промайнули в її голові. Вона вже було кинулася вперед, коли побачила ліву руку Лисого. Рука була опущена, і долонею він ледь помітно робив знак, щоб не підходили до нього. Отже, хлопець не був заморочений гадюкою. Щось інше його непокоїло. Що саме? Гадюка – то не така вже й небезпека для людини з шаблею в руці. Можна просто підчепити змію на шаблю й відкинути з дороги, якщо вже не хочеш рубати.

Лисий це знав, і раз він не був заморочений, то виходило, він бачить або відчуває ще якусь небезпеку. Схоже, він зараз вагається, бо не знає, наскільки та, друга, небезпека пов’язана з цією гадюкою.

Леля визирнула з-за Василькового плеча. Уважно придивившись до плазуна, дівчинка, здається, зрозуміла, що бентежить її друга. Гадюка дуже дивно поводилася. Вона не тікала, не сичала, не погрожувала, як це зазвичай роблять гадюки, – просто лежала й ледь поводила головою: праворуч, ліворуч, вгору, вниз; праворуч, ліворуч, вгору… Краще її не чіпати.

Берег тут був дуже вузький. Між гадюкою й водою – не більше однієї долоні. Ступню туди можна поставити, але хто ж ставить ногу поруч із гадюкою! Ліворуч майже впритул починається крута стіна. Можна спробувати обійти її, але це дуже небезпечно. Це сира земля, якщо ти разом із нею з’їдеш на гадюку, наслідки будуть зрозумілі. Переступити через неї, перестрибнути? Якби вони були не зв’язані, можливо, це й вдалося б. А як ти змусиш Глину зробити такий божевільний стрибок? Розв’язатися? Теж не можна. Де саме чатує Чата, вони не знають. У них може бути тільки один порятунок – разом. Або… Але так само разом.

Лисий нарешті наважився зробити крок уперед, і… не зміг. Він ледве втримався на ногах. Мотузка так відчайдушно тягла його назад, що він мимоволі обернувся.

Тільки тепер усі звернули увагу на Глину Взагалі він не любив гадюк – а хто їх любить! Але не боявся. Ще малим цуценям, якщо траплялася зустріч зі змією, він стрибав навколо, голосно гавкав, сварився, всім показував, як він не боїться цієї погані, хоча й не дуже наближався.

Зараз пес дрібно тремтів, задкував, хрипів від браку повітря в легенях – нашийник так передавив йому горло, що незрозуміло було, чому Глина й досі не задихнувся.

– Глино, заспокойся, – лагідно промовив Лисий і ступив крок назад – до собаки.

Це й урятувало йому життя. А може, і всім їм.

Просто серед тихого плеса з’явилася хвиля і зсередини її несподівано вдарив потужний струмінь води – просто в те місце, де мить тому стояв Лисий. Це був навіть не струмінь, а така велетенська крапля, неначе якась неймовірного розміру потвора плюнула з води на берег. Вода вдарила в піщано-глиняну стіну й одразу повернулася в річку, змиваючи все, в тому числі й збитого з ніг Лисого, який випустив із рук шаблю й випростав перед собою руки, намагаючись утриматися на березі. Так ногами вперед і руками назад він і пішов під воду.

Але не встиг він іще зникнути з очей, як Леля й Василько зреагували й щосили потягли мотузку на себе. Тільки Глина не встояв на місці й на прямих лапах, лишаючи глибокі прямі сліди в піску, посунув слідом у воду.

Втім, його опір також допоміг їм утримати друга. Тільки в першу мить тягнути було важко, а потім ніби щось там відпустило Лисого, і він з’явився на березі, міцно тримаючись за мотузку. Леля з Васильком щосили позадкували й витягли його на пісок. Він підхопився на ноги й разом із ними кинувся бігти.

От тільки побігли вони не вперед, а назад – у пастку, з якої прийшли.