Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

Повернення додому

Дорослі люди темряви не бояться. Але обережність і страх – це різне. Василь рухався дуже обережно. Він знав, що нічний ліс повний небезпек. І побачити не встигнеш, а вже… Головне – не зупинятися. Краще не поспішати, але й не зупинятися. Минулої ночі Василь не спав. Потім день на ногах, тепер от знову треба йти вночі. Якщо зупинитись, а ще, не приведи лихо, сісти – заснеш. І невідомо, чи прокинешся.

Краще рухатися й по дорозі все обміркувати. Виходить, вони не видри. Це, звичайно, легше. З простими людьми завжди легше, ніж із цими перевертнями. Перевертень кого хочеш обдурить. А людина – вона, звичайно, теж завжди хоче обдурити іншого. Тільки ж не кожного можна обдурити. Тут уже на якого натрапиш. От Василя обдурити – марні спроби. Ач як заплутували сліди, а все одно він знайшов. Ціле село!

Тепер головне – зробити так, щоб Степанові не дісталася вся заслуга й здобич. Ну, та це вже ми подбаємо, цього вже ми не випустимо. Людина, яка знайшла чуже село, – це вам не просто так. Це не дурник якийсь, якого можна обвести навколо пальця.

А камінь він розіб’є. Збере все село й накаже чоловікам: беріть молот із кузні, всі молотки, які є в селі, й лупайте цю скелю. Битимуть день у день. Гуркіт стоятиме на весь ліс. А потім із цих уламків збудують йому хату. І житиме він там із тією зеленоокою. О, її він не віддасть нікому.

Розбити камінь на рівненькі уламки, зрозуміло, не вдасться. Але й з нерівних можна скласти хату. Казав вождь, що раніше багато хат зводили з каменя. А він же знав! Він жив вічно, доки не… І головне – сам же себе вбив. Не справдилося пророцтво. Не справдилося…

А це означає, що й інші всі пророцтва не справдяться. Ніякої кари на його село не буде! Все брехня.

Спати хотілося немилосердно. Але спати не можна. Треба йти. І Василь ішов, не спиняючись, намагаючись не піддаватися втомі, не втрачати пильності. Ще далеко.

Після опівночі почав дошкуляти холод. Скоро осінь. А з холодом дедалі відчутнішим ставав голод. Він уже другу добу нічого не їв, крім кількох пізніх ягід – іще вдень. Ну, але то не біда. У витривалості з Василем не поміряєшся. Він ішов і йшов, і йшов.

Тут головне – не збитися з напрямку. Це не вдень, коли є сонце, коли можна роздивитися дерева й легко визначити, де північ, а де схід. Вночі це непросто. Для когось іншого, звичайно. Для Василя це не горе. Він і вночі вміє орієнтуватися. Тільки часу це забирає багато.

От прийде додому і зразу ж ляже спати. І проспить аж до вечора. А ввечері всі посходяться, і він тоді їм: ось вам новина!

Під ранок стало зовсім холодно. Ще й роса випала. Чоботи у Василя були старі, домашні. В нових він тільки на полювання ходить – вони добрі, м’які й не протікають. А ці… Якби ж був знав, що доведеться так далеко йти, зранку взувся б у нові. Так не знав же…

Ну, нічого. І в таких дійде. Вже не так багато лишилося. Пішли знайомі місця, йти стало легше.

Щось шмигнуло з-під Василевих ніг. Він мимоволі сахнувся, та потім роздивився в передсвітанковому світлі, що то просто пацюк. Від когось, схоже, тікає. Василь сховався за деревом і лиш одним оком дивився туди, звідки з’явилася тварина. Нікого й нічого. Довго стояти не можна. Бо ще трохи, і вже рухатися далі зовсім не схочеться.

І чого це пацюк біг – людині під ноги? Вони ж зазвичай обережні, знають, що люди їх не люблять і можуть убити просто так – щоб на одного було менше. Хоч це, звичайно, марні сподівання. Пацюки – не люди. Їх ніколи не буде менше. Хоч скільки їх убий, а ще більше народиться.

Перед самим селом Василь зробив великий гак, пішов яром. Там потім дуже крутий схил, важко вибиратися нагору. Але інші шляхи до села – під охороною. А йому краще зараз прийти додому непоміченим. Це всі вже знають, що він утік, та ще й оглушив вартового. За таке ого-го що буває. Навіть із села могли б вигнати. Ну, когось іншого, може, й вигнали б. Тільки не Василя. А чому? А тому, що він не просто так повернувся додому, а приніс неймовірної ваги новину. От якби він повернувся з порожніми руками, ще невідомо, як Степан повівся б. Кожен у селі вважав би, що Степан має право покарати Василя. А тепер усі побачать, що наказ Степанів був дурний. А Василь – молодця!

Дряпатися схилом нагору виявилося ще важче, ніж він собі уявляв, – давно сюди не лазив. Мало, що крутий схил і мокрі кущі зі слизьким листям, так іще й пацюки. Звідки їх стільки?

Ось нарешті й дістався. Останній рух – і…

У селі верещали пацюки й крякали круки. Вони навіть билися між собою. Ними кишів увесь майдан між хатами. Де ж люди? Що сталося?

А потім він побачив і людей. І нічого страшнішого в своєму житті Василь не бачив. Бо круки й пацюки билися й верещали не самі по собі. Вони билися за рештки людських тіл, що безладно валялися, закривавлені, по всьому майдану. Стояв страшний сморід. Під ногами щось ворушилося, й Василь з огидою побачив, що це черви. Коли ж вони встигли налізти сюди в такій кількості?

І тут він згадав: «неміряна черва». Ось вона, значить, яка.

Особливо багато було її чомусь на беззахисній кам’яній брилі. Черва такого ж кольору, як камінь, вкривала майже всю її поверхню. Дрібні черв’ячки ліниво ворушилися, ніби вигріваючись на теплому камені. Тільки в заглибинах літер відбувався швидкий рух – ніби літери самі ворушилися, ніби зловтішалися: чи ми не попереджали тебе, Василю?

Лишатися в селі було безглуздо. Та й небезпечно. Тут нікого живого й нічого доброго вже не могло бути. Василь так і не зрозумів, хто міг таке накоїти. Невже той пуголовок зі своїми двома відьмачками? Ох, навряд.

Він пішов колом, обходячи село з півдня, тримаючись біля самого краю яруги, щоб не наближатися до пацючого бенкету.

Аж раптом шлях його перетнула широка просіка, що йшла від села на південь. Звідки вона взялася? Нічого подібного тут ніколи не було. Василь підійшов ближче й раптом зрозумів, що це. Він ніколи такого не бачив. Але, раз побачивши, зразу впізнав: слід вовкулаків.

Єдине, чого він не міг зрозуміти: як же черва, навіть якщо вона нелічена, може наслати на село вовкулаків?

Самотність, вина, відсутність будь-якого майбутнього, неможливість щось змінити, виправити – з суміші всіх цих почуттів народжувався безпросвітний розпач. У нього немає нічого, йому нікуди йти, йому нема для чого жити. Василь згадав усі свої помилки. Він убив лисого пуголовка. Хоча знав, що цього робити не можна. Він знав, що не можна його вбивати, але не міг зрозуміти, чому не можна вбити. Що означає «непіддатний смерті»? Він і зараз цього не розумів. Он же навіть вічний вождь – і той виявився піддатний.

Потім Василь бачив сліди вовкулаків у лісі й не зрозумів, що це саме вовкулаки. Засліплений ненавистю, він не повернув додому, щоб попередити односельців, а пішов далі, залишивши село на погибель. І його самого там не було, коли ці безжальні потвори вбивали все живе – людей, коней, курей, свиней, корів… Василь уявив собі, як нажахано й беззахисно ревіли перед смертю корови, і йому самому стало боляче. Аж заточився.

Василь розумів свою вину. Але прийняти її не міг. Не могло бути так, щоб це через нього загинуло його село, загинув його світ! Ні! Воно справді так виглядає, але… Але винен інший. І він знав цього іншого. Він знав, де той інший живе.

Долаючи огиду, Василь перетнув слід вовкулаків і пішов до саду. Там він поїсть, візьме собі в дорогу фруктів, на городі – моркви, картоплі, буряків… А потім він усе одно вб’є цього малого негідника, що приніс йому, Василеві, стільки горя й болю.

Заговорені двері

У Лелі вже просто боліли ноги, коли вона прибігла до Любиного обійстя. Там було порожньо. Хата стояла сліпа й непривітна. Якби не Марічка, Леля вирішила б, що даремно прийшла сюди. Про всяк випадок вона смикнула вхідні двері, й за ними пролунав дивний звук: ніби горох висипали в металеві ночви. Дівчинка прислухалася. Нічого. Двері не відчинялися й нічого схожого на клямку чи замок вона в них не знайшла. Тільки щось підказало їй, що вхід заговорений і що звичайна людина нічого з цими дверима не зробить.

Вона підійшла до вікна й спробувала зазирнути в нього. Надворі була місячна ніч, а в хаті нічого не світилося, тож роздивитися щось крізь шибку не вдалося. Не схоже, щоб хтось там був. Мабуть, треба бігти до Пластунової хати.

Наталка до вікна не діставала, тож і не зазирала в нього зовсім. Тільки Глина поводився дуже дивно. Він почав дряпатися в двері, гавкати на них, присідати на передні лапи.

– Це ж не двері! – кричав він серед ночі. – Це казна-що, а не двері. Хіба ж двері бувають такими? Ох, не подобається мені все це. Лелю, ану відчини їх!

– Не відчиняються вони, Глино. І нікого там немає. Якби були, то вже якось подали б голос.

Леля обійшла навколо хати. Може, світлим днем вона й помітила б щось, але зараз, серед ночі, жодного сліду не знайшла. Знову підійшла до дверей і побачила, що Глина вже гавкає не на двері, а на кущ аґрусу перед ґанком. Леля уважно придивилася до куща й побачила, що чимало його гілок зламано, а на гострих колючках темніють якісь краплі. Вона нахилилася й понюхала їх. І різко випросталася. Потім взяла ще одну краплю на палець і понюхала знову. Так. Це, безперечно, кров.

Холод пішов їй по спині. Чия це кров? Уява малювала одну картину страшнішу за іншу. Леля струснула головою, і її довге незаплетене волосся хитнулося в місячному сяйві важким сріблом. Що робити? Куди бігти? Кого кликати?

Вона піднялася на ґанок і почала шалено дубасити кулаками в двері. Потім опустилася на сходинку й заплакала – від безсилля й невідомості.

Отак вона й сиділа на сходинках, плачучи, пригорнувши до себе Наталочку, яка теж плакала, коли прибіг Вухань..

Він нічого не спитав і не піднявся на ґанок. Просто приклав своє величезне вухо до холодної, вогкої від моху дерев’яної стіни й завмер, показавши рукою, щоб вони замовкли. Замовкли не лише дівчатка, а й Глина відчув відповідальність моменту. Він ліг на доріжку, поклав писок на передні лапи й, скосивши очі, з болем і співчуттям дивився на Лелю.

Вухань довго стояв, притиснувши вухо до хати, а потім повідомив:

– Там хтось… той.

– Живий? – вихопилося в Лелі.

– Ну, та ж кажу… той.

– Вуханчику, милий, ну скажи по-людськи!

Вухань образився.

– Не подобається, можу взагалі не той! – і відвернувся. – Серед ночі піднімуть, так іще й той… А що я? Хіба ж це?.. Ні-і! Не хочеш, не той!

– Говори, Вуханю! – додав Глина свій голос.

– Так хата ж заговорена! Що його… той!

– Але ти точно знаєш, що хтось там є? – не заспокоювалася Леля.

– Та хіба ж я той! Кажу ж, там хтось… той.

Леля й сама припала вухом до дверей, але нічогісінько не почула. Вухань поруч дихав – чула, Глина нетерпляче зітхав – чула. А що робиться в хаті – ні.

Вона знову пішла навколо хати. Ще раз зазирнула у вікно.

І відсахнулася з несподіванки. Там за мутними скельцями біліло чиєсь обличчя. Леля навіть не зразу впізнала Лисого – такі воно мало риси, спотворені темрявою в хаті й нерівним місячним сяйвом, що пробивалося крізь вікно.

Вона завмерла. Їхні обличчя були на відстані меншій за простягнуту руку. Він був дуже сумний.

– Усі живі? – спитала Леля самими губами.

Він кивнув.

– Люба тут?

Лисий похитав головою і показав пальцями, що вона пішла.

– Пластун із нею?

– Так.

– Марічка з вами?

Він знову показав пальцями, що вона пішла.

Цього разу Леля його неправильно зрозуміла. Вона полегшено усміхнулася й приклала долоню до шибки. Лисий, замість того, щоб теж прикласти долоню, притулився до Лелиної руки щокою.

Їй перехопило подих. На очі навернулися сльози. Вона не знала, що робити, щоб визволити його. Але відчула, що такою щасливою ще не була ніколи в житті.

Лисий відліпився від шибки й самими губами промовив:

– Ти – моє життя.

Вона зрозуміла. І відповіла:

– А ти – моє.

Сльози котилися з її очей, але й вони не могли зняти Любиних чар.

Друг

Марічка просила зняти її з Пластунових плечей, щоб вона могла йти сама, однак Люба різко відповіла, щоб дівчинка сиділа тихо й не рипалася. Звісно, їхати на широких плечах було легше, ніж іти пішки, та це було так, ніби вона зв’язана. Колись же Пластун втомиться, думала вона. Місяць відкидав довгі тіні на сріблясту траву, було тихо – тільки їхні кроки відбивали ритм руху: попереду дріботів лішак, за ним майже нечутно йшла Люба, а останнім голосно крокував Пластун. Ішов він легко, радісно, і несхоже було, щоб такий сильний і натхнений чоловік міг втомитися, несучи на спині свого дорогоцінного друга.

Але все вийшло краще, ніж Марічка собі уявляла. Вийшовши з села, вони подалися знайомою дівчинці дорогою – повз великий зрізаний дуб, на якому вона розмовляла з лішаком, і далі на схід. До великих заростів ліщини, щоправда, не дійшли – повернули праворуч, і Марічка зрозуміла, що час щось робити. Набравши повні груди повітря, вона щосили закричала:

– Дру-же! Дру-же! Ря-атуй!!

– Заткни їй пельку! – засичала Люба до Пластуна.

– Ітько, чи! – благальним голосом промимрив той.

– Рятуй! Друже! – надривалася Марічка.

Люба кинулася до неї, але нічого не могла вдіяти – навіть руками дістати до дівчинки їй було нелегко. Мала закричала ще голосніше й відчайдушніше.

– Зніми її! – знову засичала Люба.

Але Пластунові мов заціпило. Він стояв розгублений і не знав, що робити.

– Ну, і що ти тут викричиш? – Люба змінила задум, вирішила переконати Марічку. – Хто тебе тут почує?

– Друже!!!

І тут трапилося те, чого мала не чекала. Лішак закрутився на місці, перекинувся на птаха, шугонув у повітря й помчав на неї, виставивши гострі пазурі. Летів він просто їй в обличчя, і Пластун, не розібравшись, миттю підняв угору руки, захищаючись. Він влучив сові по великих круглих очах, вона перевернулася в повітрі й упала спиною на Марічку. Дівчинка мимоволі вчепилася обома руками в пір’я на її спині. Сова двічі безпорадно вдарила крилами по Пластуновому обличчю, вивернула голову майже назад і спробувала вдарити Марічку дзьобом по голові, але не дістала. Вона важко повалилася на землю, а мала, не втримавшись на плечах Пластуна, гепнулася їй на спину. Вона не дуже забилася – сова була величезна і м’яка. А от птахові, мабуть, дісталося дуже відчутно. Він жалісно пискнув і завмер.

– Ти що наробила, безголове дівчисько! – вигукнула Люба.

Вона розмахнулась і вже вдруге за сьогоднішню ніч ударила Марічку по обличчю. І знову дістала удар у відповідь. Цього разу Пластун сил не пожалів. Люба впала на землю поруч із совою.

– Друже! Рятуй! – знову щосили крикнула Марічка.

У Пластуна був такий вигляд, ніби він сам злякався того, що накоїв. Немов вибачаючись перед Любою, він сердито крикнув на Марічку:

– Чи! Музав, чи!

Та вже було пізно. Земля задвиготіла від шаленого тупоту, і за півхвилини з темряви вискочило до них щось таке дивовижних розмірів і неймовірно спритне. Марічка не встигла зупинити ведмедя, той раптом ніби ще виріс над землею, ставши на задні лапи, з неміряною силою вдарив передньою лапою по Пластуновій шиї, щось там гучно хруснуло, і нещасний сільський дурник, мов підкошений, упав на траву.

Потім звір обнюхав Любу й лішака, розлючено загарчав, але чіпати їх не став. Підійшов до Марічки, яка не могла поворухнутися від того, що сталось, і величезним вогким язиком лизнув їй обличчя.

Вона обхопила руками його шию – точніше, спробувала обхопити, бо довжини її рук зовсім на те не вистачало, – уткнула личко в брудну шкуру й гірко заплакала.

– Ну от, – сказав ведмідь, – ти ж сама мене гукала, кричала «рятуй!». Я прийшов урятував, а ти плачеш.

Марічка нічого йому не відповіла. Вона плакала й плакала, і здавалося, кінця її сльозам не буде. Ведмідь так нерухомо й стояв над нею, щоб необережним рухом не завдати їй болю.

Болю їй і так вистачало. І мала крізь сльози почала виповідати його своєму волохатому другові. Вона вбила Пластуна. Вона образила Лесика, Івася, Бороду, Василька – всіх! І Леля, коли довідається, як Марічка їх зрадила, також буде ображатися на неї.

– Ти ба! – дивувався ведмідь.

Але у дівчинки склалося враження, що він до кінця не зрозумів її переживань. Що ж, подумала вона, тварини, звичайно, теж переживають, проте не так, як люди. Люди переживають… Як саме, вона не встигла додумати, бо раптом згадала про Лесика й інших хлопців, які ж, мабуть, не можуть вибратися з Любиної хати.

– Ой! Побігли! – вигукнула Марічка й помчала до села.

Вона за мить перечепилася через якусь гілляку й простяглася на землі, боляче вдарившись вище кісточки.

– Давай уже віднесу тебе, – тихо запропонував ведмідь, хоч було очевидно, що йти до села йому дуже не хочеться.

Він ліг на землю, Марічка здерлася на його спину й обома руками міцно вчепилася в шкуру. Ведмідь підтюпцем побіг до села, а Люба, Пластун і лішак так і лишились у траві.

Заповітне слово

Петруся з Вуханем і Наталкою Леля вирядила додому, по рогача, а сама лишилася біля хати. Вона знову підійшла до віконечка, але там уже був не Лисий, а Івась. Вона сумно посміхнулася йому, намагаючись підбадьорити. Івась їй підморгнув. От і все. Виявляється, з братом вона вже так поговорити не може. Вона відчула, що знову на очі навертаються сльози, й пішла до ґанку.

Леля якось відчувала (і сама не знала, як), що двері заговорені. Так само й вікна. Тільки сподівалася на рогач, адже він створений бабою Ягою, а вона – не виключено – Любина бабуся. Тож щось підказувало дівчині, що рогач може допомогти. А от якщо не допоможе…

Раптом вона усвідомила всю безнадійність ситуації. Хлопцям там, у хаті, нічого пити, нічого їсти – тільки зілля, якого вони не знають і яким цілком можуть потруїтися. Крім того, втеча Люби означала, що назрівають якісь страшні події, може, навіть напад вовкулаків. Звісно, в селі є чимало інших

чоловіків, але вони не організовані, не згуртовані. Вони бояться. Вони не знають, що робити. І хоч як добре все село ставиться до неї, Лелі, все ж таки дівчинка не зможе їх згуртувати й спланувати відсіч страшним тварюкам. Від самої згадки про них у Лелі мурашки бігли по тілу.

Все це міг би, якби пощастило, зробити Лисий. Але він по-дурному замкнений у цій осоружній хаті. І як же його визволити звідти?

Зловісна Любина сила ніби відштовхувала від її хати. І руку Лелину, і лезо ножа, яке вона намагалася просунути між дверима й одвірками, і навіть руків’я ножа, коли Леля спробувала вибити шибку.

От хіба що рогач. Бо іншого нічого вона не могла придумати. Втім, і рогач… Що можна ним зробити? Хіба що спробувати підняти хату, а потім різко відпустити. Якщо хата розіб’ється, то… Тоді Лисого, Івася й інших може просто завалити сволоками й дахом…

Десь мусить бути замок. Адже сама Люба заходить до своєї хати.

Леля знову пішла до вікна. Цього разу за склом стояв Лисий.

– Чому вона вас не вбила? – спитала Леля.

– Щоб віддати вовкулакам, – як і раніше, самими губами, відповів Лисий, дуже смішно допомагаючи собі жестами. Ніби вона й так його не розуміла.

– Вона повернеться з ними? – Леля дуже здивувалася.

– Ні – лішак прилетить і відчинить.

– Як?

– Не знаю. Вона тільки лішакові розповіла, що зробити. До чогось там доторкнутися й щось сказати.

– Де?

– Десь за дверима. Не знаю.

Леля повернулася до ганку. Вона водила рукою по дверях, одвірках, навколо них. Невидима сила була рівномірна. Може, тільки на самих дверях і одвірках трохи дужча. Вона повільно обмацувала долонею п’ядь за п’яддю, й нічого не могла знайти. А незабаром переконалася, що взагалі вже нічого не відчуває. Ніякої сили. Від стін хати нічого не йшло. Леля зраділа, подумавши, що нарешті чари скінчились. Однак двері не відчинялися, вікна неможливо було розбити.

Принесли рогача. І негайно переконалися, що він взагалі не може допомогти, бо навіть просто притулити його до стіни або підвести під стіну знизу виявилося їм не під силу. Рогач узагалі відмовлявся торкнутися Любиної хати.

Ступа? Після спроби з рогачем Леля вирішила навіть не випробовувати цей засіб. Вона була переконана, що ступа тут не зарадить. Роздуми про ступу навели її на іншу думку.

– Марічка спить? – спитала вона Наталку.

– Її там немає, – відповіла дівчинка.

Ще не дослухавши відповідь, Леля кинулася до вікна. За склом не було нікого.

– Де Марічка!? – страшним голосом закричала вона. Дівчинка щосили гупала кулаками по вікну, без кінця повторюючи запитання, якого в хаті просто не могли почути: – Де Марічка? Де Марічка?..

– Я тут, Лелю, – пролунав від хвіртки тоненький голосок.

Леля сіла на землю біля стіни й гірко розплакалася. Це був не той плач, що біля вікна, коли вона розмовляла з Лисим. Він не приносив полегшення, не давав розради. Це був цілковитий розпач, що виливався сльозами, від яких посилювався, глибшав, відбирав наснагу будь-що робити.

Мала підбігла до Лелі, обхопила її за шию руками, зарилася обличчям у її волосся й собі заревіла.

– Ти мене ніколи не вибачиш… – схлипувала вона. – І Лесик ніколи… Я дурна… Я погана… Що вони про мене подумали!.. Я зрадниця…

Коли її слова дійшли нарешті до Лелиної свідомості, сльози раптом висохли у неї на очах.

– Де ти була, Марічко? – обережно спитала вона.

Мала завмерла в неї на плечі, а потім швидко сказала:

– Я чула, як Люба навчала лішака відчиняти хату.

В цю пастку досвідчена Леля вскочила без роздумів, забувши про своє запитання, що так і лишилося без відповіді.

– Як!?

– Ходімо покажу.

Вони підхопилися й побігли до дверей. Марічка поклала руку на землю поруч зі східцями й голосно промовила:

– Світло!

Леля злетіла на ґанок і смикнула двері.

Вони не відчинилися.

– Світло! Світло! – вигукнула мала.

І ніякого результату. Леля спустилася до неї, приклала руку до того самого місця й відчула потужну силу відштовхування. Ніде на стінах і дверях вона такого сильного опору не відчувала. Схоже, це й справді те місце, куди треба було прикладати руку.

– А ти добре розчула, що саме це слово треба промовляти? – спитала вона Марічку.

– Взагалі вона дуже тихо сказала. Але я почула.

Хоч що там кажи, а слово справді було несподіване. Леля уявила, як Люба навчає лішака промовляти таке осоружне йому слово, й сумніви її посилилися. Ні. Тут має бути щось інше, можливо, щось подібне до світла, але…

Леля обернулася до Вуханя, Наталки й Петруся.

– Яке це може бути слово – схоже на «світло»?

– Свіжість, – сказала Наталка.

– Сволок, – запропонував Петрусь.

А Вухань зробив досить несподіване припущення:

– Ну, це… той… Хоча…

Леля кинулася до віконця. І всі побігли за нею. Вже почало сіріти. В хаті було темно, тільки за шибками проглядала ще темніша пляма. Леля спершу відсахнулася, а потім зрозуміла. Вона зробила кілька рухів долонею, ніби погладжуючи собі голову. Волохате обличчя Бороди зникло. А через мить у вікні з’явилася світла голова Лисого.

Леля сяк так пояснила йому, яка в них проблема. Все йшло добре, тільки от слова «світло» він довго не міг зрозуміти. Потім глянув на решту людей під вікном, обличчя його проясніло й він губами промовив слово, яке справді було подібне до «світла», тільки довше. І тепер не зрозуміла Леля.

– Як? – перепитала вона.

Лисий повторив, та вона все одно не зрозуміла. Аж раптом почула дзвінкий голос Марічки від ґанку:

– Світлана!