Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)

Відважний Опенько

Опенько прокинувся від жахливого крику, що пролунав десь у лісі. А за мить загуло над селом калатало в кузні. Забувши про старість і хворі ноги, Опенько підхопився – спав він одягнений, про всяк випадок. Всяк випадок, схоже, настав. Опенько схопив свого старенького лука, стріли й метнувся до драбини.

У селі було чути крики, десь плакала жінка, а з яруги, з півночі, насувався зловісний рев. Звідти вовкулаків ніхто не чекав, бо там дуже крутий схил. Вони вибрали найважчий шлях, але вірний. Видно, вивідники їхні добре їм усе розповіли.

На даху сусідньої хати з’явилася голова Помидори, потім усе її кругле тіло, яке вже багато років так подобалось Опенькові своєю особливою рум’яністю. За нею на дах просто-таки вибіг по драбині Миша, друг Опеньків.

Сам Опенько на той час уже був на даху своєї хати й з останніх сил намагався витягти нагору драбину. Драбина була важка, а власник її дуже старий. Найстаріший у селі, крім покійного Інженера. А тепер уже точно найстаріший. Бо завжди був обережний. Бо ніколи не ліз поперед батька в пекло.

І якось раптово рев вовкулаків став не приглушеним і віддаленим, а гучним і зовсім близьким. Це вороги видерлися нагору з яруги. Вони вже були на околиці села.

Від того реву кров холола в жилах. Звідки й сили взялися – драбина вмить опинилася на даху. За тим ревом, оговтавшись від першого жаху, Опенько вже міг ніби на власні очі бачити все, що відбувалося. Потрапивши в село, вовкулаки, схоже, як справжні воїни, почали розсіюватись, охоплюючи все село. Скільки ж їх було?

Лисий казав, що їх не повинно бути більше трьох десятків, – після того, як вони зо три десятки перебили. Але зараз у це повірити було доволі важко.

Це ж треба, думав Опенько, Лисий вгадав. Мабуть, він щось знає, бо не міг він так точно вгадати, що саме сьогодні вони нападуть. Мабуть, бачив у лісі сліди. Ні, не виходить. Якби він бачив сліди, то знав би, що вовкулаки не підуть із півдня чи сходу. Невже вони справді знали про пастки? Адже з півночі нападати найважче.

Рев наростав. Бігли вони просто неприродно швидко. Ось уже й тупіт чутно.

– Мишо! Мишо! – тоненько вигукувала Помидора. Видно, від страху її на чоловіковому імені заціпило, й інших слів на думку не спадало.

Це добре, що вона там лементує. Не до Опенька, а до неї кинуться вовкулаки.

Ніч була темна. Небом сунули хмари. Вони, щоправда, були латані. Тож острівці місячного сяйва де-не-де гуляли по дахах. На деяких із них Опенько міг помітити людей.

Так, Лисий мав рацію. Воювати з ними в такій темряві – невдячна справа. А вони ж мають зір ого-го! Тільки б вийшло те, що малий задумав. Опенько знав, що найгірше – це панікувати. Треба дочекатися. А може, й не треба дочікуватись. Якщо він сидітиме тихо, його просто не знайдуть. Якщо ж викаже себе… Хто знає, на що ці велетні здатні.

Аж ось над дахами спалахнули смолоскипи: один, два, й далі – мов ланцюжок світлячків. Ой лишенько, тільки б хати не попалили! Бо це ж літо. Одна хата займеться, і тоді вогонь може піти по селу гірше вовкулаків.

Ні, що там казати, це Лисий добре задумав: сісти на дахи й звідти їх розстрілювати. От тільки сила в них така велика, а хати їхні такі старезні! Якщо додумаються ламати стіни, не всидіти їм на дахах. Тому й треба не висовуватися. Хай інші палять, хатами ризикують.

І зараз же, ніби на підтвердження його думок, зайнялася якась хата на дальньому кутку села. Що там відбувалось, Опенько бачити не міг, та й не хотів. Краще такого не бачити. Найгірше ж, що гасити цю хату ніхто не буде. Як її гасити, коли вовкулаки гасають тут і там! Опенько уявив себе в такій ситуації й жахнувся. Мороз пройшов шкірою. Ні! Треба сидіти тихо.

– Мишо! Мишо! – й далі, мов божевільна, повторювала Помидора.

– Ти замовкнеш чи ні?! – нарешті не витримав Миша. – Ще один звук, і я тебе скину вниз!

Помидора замовкла, й, можливо, завдяки цьому став чутний швидкий, дуже швидкий тупіт – зовсім близько. Тієї ж миті просто над головою в Опенька пролунав дитячий голос:

– Запалюйте! Запалюйте! Вони вже близько!

Опенько мало не впав з даху. Він задрав голову й побачив над головою щось незбагненне. Відблиски далеких вогників грали на дерев’яній поверхні великої колоди. А зверху над нею сама маківка рудоволосої дівчинки, в якій неважко впізнати малу Марічку, бо хто б же ще!

Вона промчала над Опеньковою хатою, потім над Мишиною, так глибоко вразивши Помидору, що та знову вигукнула:

– Мишо!

Опенько розлютився. Він сам вирішуватиме, запалювати йому смолоскипа на солом’яному даху своєї хати, чи ні. Ще його, старого, немовлята не вчили, що робити. Та вийшло не так, як хотілося. Смолоскип раптом спалахнув у Мишиній руці.

– Запалюй, Опеньку! – голосно крикнув йому Миша.

І ось на вулиці під ними з’явилися зловісні тіні. Опенько зрозумів, що справді краще запалити смолоскипа, бо те, про що казав Лисий, вповні справдилося:

вовкулаків не видно. А те, на що сподівався Опенько, не справдилося зовсім: вовкулаки його побачили. Хруснув тин, і вони кинулися до хати. Мабуть, їх було двоє, а може, й більше. Так само зламався й тин Мишиного подвір’я.

Гепнули двері, впавши на підлогу. А він же так добре їх замкнув!

Тремтячими руками Опенько почав запалювати смолоскип. А Мишин уже полетів на дорогу. От тільки не долетів, упав одразу за тином. Світла від нього було зовсім нічого. Нарешті Опенькові вдалося запалити. Просмолені віхті почали чадіти. Навіть у темряві був помітний чорний дим. Старий зібрав усі сили й кинув смолоскип на вулицю. І вийшло далі, ніж треба. Він почав запалювати другий. І це Лисий передбачив – наказав усім мати не менше трьох штук на даху.

Другий Мишин смолоскип нарешті влучив. Велика купа хмизу й соломи посеред вулиці ніби чекала, ніби вже давно хотіла пити. Ще пощастило, що немає дощу. Язики полум’я танцювали й росли просто на очах. Вовкулаки заревли ще лютіше. Раз мимоволі подивившись на багаття, вони на якусь хвилину осліпли. Найгірше довелося тим, що були під стіною Мишиної хати.

Тепер Опенько вже міг як слід роздивитися, що там діялося. Біля правого боку хати один із них став на плечі другому й ухопився ручищами за солому. Ще мить, і він би опинився на даху, але глянув на багаття, заточився, і щоб утриматися, міцно вхопився пальцями ніг за плечі родича. Той заверещав і кинувся геть. Солома піддалась, і верхній вовкулака гучно гепнувся спиною об землю. Він уже почав підводитися на ноги, але в Опеньковій свідомості щось раптом перебудувалося. Він миттю схопив свій старенький лук, миттю вставив стрілу й, майже не прицілюючись, вистрілив.

Вовкулака знову впав на спину, навіть не захрипівши. Звідки ж йому було знати, яким досвідченим мисливцем був Опенько!

Побачивши нерухоме тіло свого родича, другий вовкулака кинувся через дорогу до Опенькової хати. Старий пустив стрілу йому назустріч, але несподівано для себе самого не влучив. Хто ж думав, що вовкулака сахнеться від багаття на дорозі й помчить десятою дорогою оббігати його!

– Опеньку! – крикнув Миша, якому тепер нічого не загрожувало. – Вони за твоєю хатою!

Дертися стріхою вгору – це не для старого Опенька. Він знав, що не зможе залізти на гребінь даху. І старий мисливець прийняв рішення, несподіване навіть для себе самого. Він опустив драбину на землю, зліз на кілька щаблів, вставив стрілу в лука й почав чекати вовкулаку, який уже оббіг навколо багаття, проламав тин в іншому місці й помчав прямо на нього. Опенько знав, що поспішати не можна. Тому вистрілив тільки тоді, коли звірюці лишалося не більше трьох кроків.

Вовкулака крякнув, але не спинився. Зі стрілою в грудях він добіг і повалився всім тілом на драбину. Стара деревина не витримала й тріснула. Для вовкулаки чи молодої людини таке падіння може бути й не страшним. А старому чоловікові після цього не зібрати кісток.

Опенька врятував вовкулака. Старий упав боком на спину забитого ворога, і все було б гаразд, якби не власна Опенькова стріла, що проштрикнула тіло вовкулаки наскрізь і ввіп’ялася дідові в сідницю. Було дуже боляче. Але біль – то що ж. І не таке в своєму житті витримував. Найгірше те, що на стрілі була вовкулача кров. І тепер вона була в Опеньку. Нічого доброго від цього старий не чекав.

Втім, розмірковувати було ніколи. Він із зусиллям звівся на ноги й пошкандибав на вулицю, не зводячи очей з рогу хати, з-за якого от-от міг вискочити ще один вовкулака. І той вискочив. Але Опенько був готовий його зустріти. Стріла вдарила ворога в груди, він упав і тепер із хрипом качався по землі. Ще один, за дідовими розрахунками, зараз мусив бути на даху його будинку. Треба встигнути до багаття, поки він не зіскочив на землю.

Старий зробив кілька кроків, уже майже вийшов із двору, коли за спиною його щось важко гепнулось об землю. Він миттю озирнувся, наставивши лука, та стріляти вже не довелося.

А за спиною пролунав радісний крик Миші:

– Я в нього влучив! Сусіде, я в нього влучив!

– Мишо-о-о! – так само радісно репетувала Помідора.

Знаючи, який із Миші стрілець, Опенько подумки подякував долі, що сусіда влучив у вовкулаку, а не в нього. Та й влучив він не дуже – у плече. Вовкулака повільно звівся на ноги, загарчав і, хитаючись, пішов на Опенька. Відстань між ними була не більше п’яти кроків, тож Опенькова стріла ввійшла саме туди, куди треба – у вовкулаче серце.

Ховатися йому було нікуди. Стояти серед вулиці також безглуздо. А що робити? Дід підійшов до багаття, сів навпочіпки до нього спиною й почав чекати.

Селом розлягалося гарчання, лемент і крики. Десь надсадно гавкав Глина. На північній околиці гуляла заграва, освітлюючи низькі хмари.

Краще б уже його загризли. Тоді швидко помер би. А так треба чекати, і ще невідомо, як довго. Спину пекло. Але він відчував, що багаття вже от-от догорить. Тоді він тут, на вулиці, залишиться зовсім беззахисний.

– Мишо! Підкинь хмизу! – крикнув він.

Ніхто не відповів. Правильно. Яка ж розумна людина злізе з даху! А тим більше – Миша. Він завжди був полохливий. Тепер сидітиме на хаті до ранку. І Помидора його сидітиме з ним. Голубки.

Опенько заплющив очі. Так легше було зносити біль. І не минуло й хвилини, як він відчув, що на його заплющені очі впала велика тінь.

– Вас поранило, діду?

Він підвів голову й побачив Марічку, яка сиділа у великій дерев’яній ступі. Опенько кивнув.

– Це нічого! – сказала Марічка. – Зараз загоїмо. Де вас поранено?

І як тут бути? Показати їй свою сідницю? І навіщо? Що воно, мале, може тямити в ранах і вовкулачій крові.

– Давайте швидше! – нетерпеливилося малій. – У мене ще знаєте скільки роботи!

Опенько невесело осміхнувся й ліг на живіт. Вона навіть не розривала його штанів. Просто він відчув гострий біль і стало вогко; старий зрозумів, що дитина щось налила йому на рану. Вставати не хотілося. В душі почало наростати давно забуте почуття. Зі старечих очей скотилася сльоза.

– Ти бачиш, як воно пішло!.. – не повертаючи голови, промовив він до Марічки. – Отак і пішло. Лежу тепер перед малою дитиною, виставивши задницю… Не ждав я такої ганьби на старість. Не ждав… Ну, та сам же й винен. Сам… І всі ми винні. А ніякі не черви. І не вовкулаки. Хіба ж вовкулаки – вороги для нас? Самі ми собі вороги, розумієш, дитинко? Самі. Не вовкулаків треба боятися, а себе. Себе… Ото як почав учора говорити на зібранні, то краще б язика проковтнув. Тоді й зараз так соромно не було б… Ото… Виходить, і собаці треба часом до бліх прислухатися… Ти пробач мені, дитинко… І всім нам пробач… Як згадаю вчорашнє, тут же й померти хочеться… Та вже й недовго. Це вовкулача кров… Якщо вже в тебе потрапила…

І тут старий з подивом відчув, що біль якось неймовірно швидко зникає. Він підвівся, помахав ногою, присів, знову підвівся – наче й не було стріли в сідниці. Здавалося, навіть рана затягнулася. Він її помацав рукою – нічого, тільки штанина мокра від того, що Марічка на нього налила. Опенько понюхав пальці – пахло кров’ю. Він озирнувся до Марічки, але її й слід пропав. Коли ж вона відлетіла? Що почула зі сказаного? Може, й нічого… Може, так воно й краще…

– Мишо-о-о! – переможно закричала Помидора.

– Не кажи «гоп», поки не перескочиш! – тихо сказав їй Опенько, хоч і розумів, що вона не могла його почути. Просто не міг терпіти, коли люди починали святкувати, коли ще нічого не відомо.

Рев і крики в селі не вщухали, не заспокоювалася й пожежа. Їм тут що! У них куток – тільки дві хати, та ще й у дальньому кінці села. Сюди й вовкулаків забігло всього нічого. А як там? Треба ж було так злякатися дріб’язкового поранення, що й Марічку не розпитав про те, що там коїться.

І тут із центру села долинув страшний вереск. Верещали люди, верещали вовкулаки, так ніби їх налякав хтось іще страшніший, ніж вони самі. А потім – тупіт. Одразу з десяток, здавалося, ніг, мчали щодуху – і не кудись, а сюди, просто на Опенька. А йому й дітися ніде! Він кинувся до Миші.

– Опусти драбину!

Миша помовчав, що вже розлютило Опенька, а потім неголосно відповів:

– Розумієш, у мене тут таке… Тут такі крокви старі. Я прямо дивуюся, як вони нас із Дорою витримують… А ти ж іще як… Ну…

– Ну, стривай, Мишо! – тільки й вигукнув Опенько й прожогом через дорогу, додому. Якщо стати в дверях, то можна принаймні бути впевненим, що ззаду не нападуть.

Багаття вже майже згасло, тому він і не побачив, що тупіт не просто наближається, а вже цілком наблизився. Вискочивши на вулицю, Опенько просто таки зіштовхнувся з вовкулакою, що на шаленій швидкості мчав перший. Він, ніби не помітивши, штурхонув старого плечем і побіг далі. Від несподіванки Опенько відлетів на Мишин тин у тому місці, де вовкулаки його ще не зламали, перечепився й сторч головою – в смородину.

Він безпорадно борсався в кущах, коли повз нього так само панічно швидко промчало ще кілька звірюк. А вже як Опенько звівся на ноги, він зрозумів, що так налякало тварюк. За вовкулаками гнався величезний, більший за будь-кого з них, чорний ведмідь. А може, він був і не чорний. Може, він був бурий. Хтозна. У темряві не видно. Вогнища на вулицях уже майже догоріли.

Опенько зрозумів, чому вовкулаки його не вбили, – не до того було. Але чому ведмідь навіть не звернув на нього уваги, цього мисливець зрозуміти не міг. Він стояв і розгублено дивився їм услід. І тільки-но встиг подумати, що ведмідь жене вовкулаків точно на пастки, як із лісу донісся смертельний крик першого. Потім ще одного, ще…

– Скільки їх було, Мишо? – спитав старий.

– К-к-кого? – перепитав сусіда, тож Опенько вирішив його більше ні про що не питати.

Замість епілогу

Ніхто нікого ні про що не просив, але вранці, коли закінчили прибирати тіла забитих вовкулаків і затоптувати останні жарини багать, народ потягнувся до Лисої криниці. Сходилися з усіх кінців села, вливалися в натовп і гарячково розмовляли. Ходили від однієї купки людей до іншої і невтомно розмовляли. Перескакували з однієї теми на другу, на третю і розмовляли, розмовляли, розмовляли. Здавалося, в людях назбиралося стільки слів, що вже несила було втримувати їх у собі.

– А мій Миша – ох і стріляє! Ох і стріляє! Двох вовкулаків – заввиграшки! З такої відстані! Тільки ж-ж-ж! І впав. Ж-ж-ж – і впав!..

– А Опенько!

– Ой! Що ви кажете, я ж усе бачила! Він узагалі! Хіба хто б наважився з хати злізти! А він!.. Ніколи б не подумала!

– А де це діти? Щось нікого не видно?

– Прийдуть!

– А ви бачили? Лисий живий?

– Лисий!! Чи може щось зупинити Лисого! Бачили б ви, що він виробляв! О! Лисий – це!..

– А чия хата горіла?

– Як? Ви не знаєте?

– Та звідки ж я можу знати! Де я живу, а де горіло!

– Це Каченина хата горіла. Уявляєте! Каченина!

– Оце б я не уявляв! Воно бідне таке незграбне! Скільки Лисий попереджав: обережно з вогнем, а вона все одно підпалила свою хату…

– Таж ні! Вона навмисне її підпалила!

– О! Я так і думав!

– Що ти думав? Ну, що ти думав?

– Так і думав, що…

– Та нічого ти не думав! Вона коли побачила, що вовкулаки здерлися на її дах…

– А правду кажуть, що Лисий привів якогось ведмедя, і він прогнав усіх вовкулаків?

– Ой! Ти більше слухай, що кажуть! Не Лисий, а Наталка.

– Ви, дядьку, чули дзвін, та не знаєте, де він! Не Наталка, а Марічка…

– Марічка?! Коли б то? Вона цілу ніч над селом у ступі носилася…

– А хтось ходив туди, до Вуханевих пасток?

– Я не знаю, хто там хтось, а я сам ходив.

– Один?

– Ну… Чому один. Нас кілька чоловік було. Опенько он ходив. Семеро.

– Вас було семеро?

– Нас було четверо.

– А хто ж семеро?

– Вовкулаків семеро. Ото скільки їх від ведмедя тікало, стільки ж і втрапило в пастки, тільки вони не Вуханеві, а Петрусеві.

– О, куме, і я те саме чув.

– Що ти, куме, чув?

– Що Вухань там ні до чого, що то все… О, здоров, Вуханю!

– …

– Ти якийсь мовчазний сьогодні.

– А чого ж його… той… Борода…

– А правду кажуть, що є якийсь камінь, на якому всю правду написано?

– Яку таку правду?

– Ну, про те, що в світі далі буде.

– У якому світі? Ти вже як хочеш щось сказати, то кажи.

– Отакої! Чого це ти так дратуєшся?

– Сам ти дратуєшся. Тут і так спати хочеться, наче тобі в очі піску насипали, так іще ти з дурницями!.. Камінь…

– Ні! Я вам скажу, Каченя, це… Скажи, Вуханю?

– А що тут той? І так воно все… Хіба ж я раніше не казав?

– Ой, ви тільки не кажіть мені! Хто її змушував?

– А що їй було робити? Вона одна! Одна, розумієте? Все життя одна! Все життя!..

– Ну, то й що?

– А те, що ви, чоловіки, просто безсердечні довбні!…

– Та де ж це діти? Вони живі?

– Кажуть, живі. Я, знаєш, що думаю…

– Що?

– Що вони сюди не прийдуть.

– Сплять, думаєш?

– Та як вони можуть спати! Просто… образилися вони на нас. І правильно образилися…

– А мій Миша трьох вовкулаків застрелив! І такий влучний – я ніколи б не подумала!

– Що ви кажете, Помидоро!

– Ой! Ви ще скажіть, що не вірите!..

– Та хай йому грець! Що ви таке кажете! Хіба я можу вам не вірити? ВАМ!!!

– Ні, це вам хтось уже напридумував. Того ведмедя привела Марічка.

– Та перестаньте! Таке мале – і такого великого ведмедя?

– Ой, сусідко, воно завжди так буває. Подивіться на Мишу й Помидору. Ти могла собі подумати, що така дебела… Помидоро! Як же я рада тебе бачити! Як воно у вас там?

– Що вам сказати! Це був жах! Жах!! Якби не мій Миша… Ти собі не уявляєш – він застрелив п’ятьох вовкулаків!

– Скільки?

– Не хочу брехати, але не менше чотирьох. Він же у мене стрілець!.. Ти ж знаєш!

– Помидоро, хто ж не знає!..

– Та я ніколи не повірю!

– То я, по-твоєму, брешу?

– А хіба я таке сказав?

– Так ти ж сказав, що ніколи не повіриш!

– Не повірю!

– Так значить, я брешу?

– А такого я не казав.

– Та як же не казав?! Ти ж сказав, що ніколи не повіриш!

– І не повірю!

– Так от, щоб ти знав, це чиста правда!

– Ну, то й що?..

– Так вона справді сама себе запалила?

– Та цур тобі пек! Хіба ж хтось може таке зробити!?

– А як же? Вона… Сама себе запалила…

– А…

– А мала!! Я вам скажу, я б такого й не уявила.

– А я б уявила? Ага!

– Таж такий дурний, що далі нікуди! Вічно прийде невчасно.

– О! І до нас так само! Тільки що, а тут і він…

– Ти ба, яка вона хижа падлюка!

– А в цьому я ніколи й не сумнівалась! У неї ж на пиці все було написане!

– Воно так, але ж така вродлива!

– Хто?

– А хіба ні?

– Ну, не знаю!.. Якщо вона вродлива, то я просто вовкулака.

– Ні… ну… Хто ж таке каже?..

– Він просто взяв і кинуся в огонь.

– Та перестань!

– Не перестань, а просто взяв і кинувся. Там була стіна вогню. Суцільна.

– А вона?

– А що вона? Вона вже втратила тяму. Якщо хочеш знати, вона вже насправді була нежива тоді.

– Так вона померла?

– От чого не знаю, того не знаю. Але кажуть, що померла.

– А він?

– Хто він?

– Ох, ти ж прямо душу виймаєш! Або розповідай, або запитуй! Борода як?

– А як він може бути? Можеш собі уявити: суцільна стіна вогню. Ти б вижив?..

– А ще кажуть, вона може з листям розмовляти, з зайцями, вона навіть розуміла все, що Пластун говорить!

– Ой, кумо, не вірте всьому, що кажуть. Я ще розумію, з листям. Але Пластун!..

– От не вірите, й не треба. А ще кажуть, у річці живе якийсь такий Чека.

– Хто?

– Кажу ж вам, Чека. Він чекає.

– А-а-а!..

– Ні, йому просто стріл не вистачило. Бо якби більше стріл, то Миша просто їх усіх би повбивав. Я вам чесно кажу: я змигнути не встигала, як він пускав нову стрілу.

– І що?

– А що ви думаєте? Як стріла, то й вовкулака. У нас там навколо хати просто… я вам кажу!.. Просто звалище вовкулачих тіл.

– Та що ви кажете!

– Ну!!! Я вже казала: «Мишо! Чого ти не ходиш на полювання? Такий стрілець, як ти, – і не ходиш на полювання!»

– А він?

– Що – він?

– А він що відповів вам?

– Звісно, що. Каже, якщо я ходитиму на полювання, то хто ж їх усіх навчатиме?!..

– Якби ж я сама їх не бачила!

– А я про що кажу! Яка така черва може цю велетенську тварюку кудись погнати?

– А я про що кажу? Вовкулаки – це вовкулаки, а черви – це черви. Мої кури…

– І мої! Їм проса не давай! Як побачить черв’яка, просто на місці не втримаєш!..

– І він, кажуть, прямо кинувся в полум’я, і виніс її на руках!

– І що?

– І що! Впав просто на землю. Вона – й то менше обгоріла, ніж він. Чорний, як перепечена картопля. І – впав.

– Так він живий?

– Я ж кажу тобі: помер на місці.

– Ох!!!

– А я тобі про що? І заради кого! От я все можу зрозуміти, але – Каченя?!!..

– Так. Але вона справді дуже добра.

– Ой! Не треба мені розповідати! А то ти колись бачила хоч одного чоловіка, якому доброта дорожча за пику!..

– Але ж бач, поліз у полум’я!

– Та він би за кого хоч поліз. Просто вона опинилася ближче.

– Або він…

– Її послухати, то Миша всіх вовкулаків перестріляв!

– Ага!

– А Лисий, виходить, взагалі ні при чому!

– Ага!

– Хай ще розкаже, що це її Борода з полум’я витяг!

– А що ти думаєш! Вона б не проти!..

– Інженер усе це знав. Від самого початку. Він просто хотів нас уберегти.

– Та! Ти ще скажи, що Лисий хотів нас усіх занапастити!

– О! Ти порівняла! То Інженер, а то Лисий!

– А я тобі скажу, в чому там справа. Інженер просто не вірив, що ми можемо перемогти вовкулаків.

– Правильно! А Лисий уже їх перемагав. От і все.

– Ой, сестро, не все. Не все!

– А що ж іще?

– Не знаю. Але вчора я його побачила… І ти знаєш, я цю Лелю розумію. Я б у такого й сама закохалася.

– Сестричко! Не ти одна така.

– Та! Малий він іще!

– Ой, не такий він уже й малий. Але я тобі скажу…

– Що?

– Якби всі наші чоловіки були такі малі!..

– Я не хочу грішити, Дзвінко! Не хочу грішити! Просто я не знаю, що він у цей час робив. Сидів на дереві чи на даху. Просто не знаю! А мій Миша… Це те, що я бачила. Він їх просто гнав. Він їх так стріляв, що їм просто діватися було нікуди!

– Правда?!

– А хіба я колись брехала? Коли вони своїми куцими мізками зрозуміли, що їм нікуди подітися від Миші, вони з полегшенням кинулися на ці пастки… Я вам кажу: просто з полегшенням!

– Правда?

– А коли я вам брехала?

– Ну, що ти мені кажеш! Я сам ходив туди з Лисим.

– То хто ж то так кричав?

– Я вперше бачив того чоловіка. Ще був подумав, дякувати вовкулакам, зупинили чужинця. А Лисий подивився на нього сумно…

– Ну?…

– Ну й каже: Ех, Василеме-Василеме! Мусив би тобі подякувати, що врятував нас, але думаю, не від чистої душі зробив ти це.

– Як?

– Та чи ти не чув!

– Ні, я чув. Тільки цікаво, як ти це розумієш?

– Як я це розумію? Я тобі відповім. Я це розумію – цілком!

– А!..

– Вуханю! Ти ж був із ними поруч, чого ти мовчиш? Розкажи, як усе було?

– Га?

– Я кажу, ти ж був увесь час поруч із дітьми. Що там було? Що робив Лисий?

– Лисий? Ге! Лисий!

– Ну, то розкажи!

– Що тут… той! Він же… Лисий!.. Лисий!!! Лисий, це, знаєте… той! Він прямо… Це вам не те що!..

– От я тобі, Вуханю, прямо скажу! Я так і думав!!

– А мене найбільше вразив Опенько. Цей нещасний Опенько! І таке на Лелю наговорив!.. Як можна було вагатися?!

– А я вам про що кажу!

– Ні, ну як можна було вагатися? Це ж діти! Це ж діти!!! Я для себе тоді зразу вирішила! Якщо вони підуть із села, я вже більше не житиму!

– А я вам про що кажу!

– Бо це ж діти! Розумієте? Діти!

– А я вам про що кажу!

І тут на вулиці враз запала цілковита мовчанка. Натовп, мов заворожений, дивився, як із бічної вулиці вийшов Лисий. Змарнілий, виснажений, сумний, він ледве пересував ноги від втоми. Але в цій втомі було стільки гідності й упевненості в собі й усіх них! І вся вулиця раптом усвідомила, яку велику справу всі вони зробили минулої ночі.

Він ішов, тримаючи за руку Лелю. Вона була бліда, з розпатланим і почорнілим від кіптяви волоссям. О, скільки жінок враз позаздрили їй, що рука Лисого була саме в її руці! І водночас усі жінки відзначили, які червоні в неї очі. Ну, що ж… Хто з них не плакав через своїх коханих…

Потім з'явився Василько, і люди зітхнули з полегшенням. Всі вже звикли, що на вечірніх посиденьках вони тільки й чекають, що цей малий, якому давно вже час спати, починає щось розповідати… Здається, кожен може таке придумати, але зовсім не кожного всі слухатимуть. А Василько… Ну, та що там казати, це ж Василько!

Поруч із ним ішов серйозний і набурмосений Івась. Він завжди набурмосений. От тільки… Коли не було Лелі й Лисого, Івась завжди знав, що робити. І завжди всім міг порадити щось слушне. Він був страшенно схожий на Лелю.

Наталка… Чарівне створіння, чесне й відверте до нерозсудливості. Її часто жаліли й думали, що не приведи лихо й самим бути такими ж відкритими й щирими. Проте хто з жінок у селі не мріяв, щоб у неї народилася така ж сама доня!..

А далі… Далі з-за рогу вийшов неймовірних розмірів бурий ведмідь. Від одного погляду на нього жижки починали тремтіти. Його вже багато хто бачив і знав, що боятися не треба. Але щойно він з'явився, всі мимоволі сахнулися, розступилися. Хотілося про все забути й тікати додому, а там сховатися під ліжком.

І от на цьому чудовиську сиділа улюблениця всього села, золотоволоса й розсудлива не на свої роки Марічка. Вона усміхалася на всі свої молочні зуби, хоч, як і всі інші, ніч перед тим не спала. Від того, що саме вона сиділа на спині ведмедя, народ одразу заспокоївся й зрозумів, що цей грізний ведмідь, який прогнав вовкулачих недобитків, їм, людям, нічим не загрожує, що це їхній друг, що це рятівник.

Юрба розступилася, стала півколом і мовчки дивилася на дітей, яких учора вони хотіли вигнати з села невідомо куди. А діти зупинилися й дивилися на односельців, утомлені, навіть виснажені, але спокійні й упевнені в собі.

– Борода… живий? – спитала Дзвінка.

– Бородо! – на весь голос закричала Марічка. – Ти живий?

Тут із-за того ж рогу перевальцем вийшла Каченя, тримаючи за руку височенного чоловіка з темною шкірою, в якому не зразу впізнали Бороду. Та й як же могли вони його впізнати, коли жодної волосинки не було не тільки на його обличчі, а й на голові. Все вигоріло. Все було вкрите чорними струпами впокореного вогню. І всі жінки села подумали: «Ти ба, який вродливий!»

На обличчі Качені – жодного сліду опіків. Воно світилося щастям і любов'ю.

І що цікаво: ніхто з присутніх не здивувався, чом же в Лелі такі заплакані очі.