Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

Образа

Попереду була ще дуже довга дорога. Івась і Петрусь згиналися під тягарем рук, якими Вухань спирався на їхні плечі. Хлопцям було дуже важко. Але вони все ж таки йшли – удвох можна йти, хай і повільно. Івась був певен, що дійдуть. От тільки коли? Скоро вечір, а хлопчик так і не дізнався, що сталося, де Марічка. Треба бігти, щось робити, а він втиснений у землю важкою Вуханевою рукою і не те що бігти не може – взагалі ледве пересуває ноги.

Івась помітив, що Вуханеві стає легше. Він уже не так тяжко спирався на них, і хода їхня ставала дедалі швидшою. Та найгірше те, що Вухань безперервно говорив. Те, що він хотів сказати, Івась уже знав, і можна було б просто не слухати, але балакун заважав думати, а це дратувало.

– Хіба ж це таке? – вголос розмірковував Вухань. – Як же так? Ні. Так не можна. Куди ж воно… той!

– Так а що ж? – схоже, Петрусь уже навчився не лише розуміти свого дорослого друга, а й висловлюватися так само виразно.

– Бо це нікуди не годиться! – зрадів Вухань, що його слухають, та ще й розмовляють із ним. – Така гидота!

– А нащо ж ти? – не погодився Петрусь.

– Хіба ж я той..? – наполягав Вухань. – А як не я? А як дитина?

– Яка дитина?

– Та хоч би й не дитина!

– Так це ж не для дітей! – не вгавав Петрусь.

– Ще не той… не вистачало! А як і для тих… То що?

– Ну, то воно ж справді для тих!

– А вони що – не живі?

– О! – обурився Петрусь. – Вовкулаків пожалів!

– І ти б пожалів, якби так, як я… той.

– Я не такий дурний, щоб туди ногу стромити.

– Ох і розумний! – образився Вухань.

Воно й справді виходило, що Петрусь назвав його дурнем. Он як, здивувався Івась. Виходить, навіть у такій безглуздій розмові можна образити людину!

– А будеш ображатися, Бороді розповім, – добив друга Петрусь.

– Та як же ти… той! – Вухань аж захлинувся. – Та ти ж… Ні-і-і! Це вже… той! А я йому!.. Ні-і-і! Це вже той!..

– Облиште сваритися, – нарешті втрутився Івась. – Завелися, як діти. Давайте краще перепочинемо.

– Давайте, – погодився Вухань.

Але плечей їхніх не відпустив і не зупинився. Тільки й радості, що замовк. Добре хоч розтягати їх не довелося, подумав Івась.

Сходження навпомацки

Лисий відтягнув деревця подалі від води й почав обрубувати гілля, залишаючи великі відгалуження при стовбурі. На меншому дереві хлопець лишив при верхівці й унизу по дві довгі обчухрані гілки. Рештки гілля він звалив на березі – якщо хтось у темряві полізе до них, це його, звісно, не зупинить, але принаймні хрускіт гілок дітей попередить.

Коли дві драбини були готові, Лисий розділив на дві рівні частини мотузку й поприв’язував її до верхівок стовбурів.

Тим часом настала ніч.

Леля сяк-так закінчила прорубувати прохід. Лисий вирішив прив’язати собі до ноги ще пару мокроступів, щоби захистити ногу. Колюча лоза малини густо вкривала шлях до схилу, ще й тонкі гострі пеньки там і сям стриміли з землі. Це він так здогадувався, бо щось розгледіти під ногами було вже неможливо.

Тут їх здивував Василько. Виявляється, він не тільки встиг наплести тепер уже нікому не потрібних мокроступів, а й назбирав сухої лози. Як тільки вони ввійшли в прохід, Василько підгорнув ближче до малинника хмиз і підпалив його.

Тепер було видно шлях, тож Лисий, хоч і поколов ногу, але страшно й подумати, що було б із нею, якби не багаття. Ще один оберемок хмизу Василько ніс із собою. І це теж було мудро. Бо дертися нагору в темряві в сто разів важче, ніж удень.

Коли вже подолали колючі зарості, раптом за спинами почули гидотне скавуління. Отже, припущення було правильне: болотна звірина з настанням ночі вилізла на світ і тепер намагалася їх переслідувати. Дякувати Василькові, багаття стримало нападників. Чи надовго? Сухий хмиз згорає швидко.

Спочатку дерлися вгору крутим піщаним схилом. Однак дуже скоро стало зрозуміло, що так вони далеко не залізуть. А що вже казати про Глину, йому доводилося найважче. Він, звичайно, намагався не відставати, але стільки разів бідака падав, скочувався вниз, вигукував собачі образи!..

– Годі! – нарешті сказав Лисий. – Запалюй свій хмиз. Тільки не весь.

Василько швиденько відсунув більшу частину оберемку, а решту згорнув докупи й підпалив. Світла було мало, але воно допомогло спланувати сходження.

Довший із двох стовбурів Лисий скільки міг глибоко ввігнав у землю так, що той трохи не діставав до найбільшого куща на схилі. Леля й Василько вперлися в нього щосили з двох боків, а сам Лисий, відв’язавши з ніг мокроступи, швидко поліз угору, ставлячи ноги на довгі сучки, які навмисне для цього залишив на стовбурі. Ось він дістався до самого верху, а тепер було найскладніше – дотягтися до куща. Драбина закінчилась, і хоч ноги ще є куди ставити, триматися руками вже нема за що. Припавши до похилої стіни, хлопчик обережно підняв ліву взуту ногу й уперся нею в сучок. Втискаючись усім тілом у пісок, переніс вагу на ліву ногу й почав її розпрямляти.

Успішно.

Тепер праву. Вона була сильно поколота малиною. Щоразу, коли спирався на неї, Лисому було боляче, він підозрював, що зі ступні в кількох місцях сочиться кров – принаймні про це свідчила вогкість, яку він постійно відчував. Втім, то міг бути й вечірній холод повітря. Ще одне зусилля. Ще підтягтися – і все. Щоб перепочити, він глянув униз.

Василькове багаттячко ще горіло, відкидаючи навколо рухливі величезні тіні. Лисому здалося, що там, де вгадувалася вода болітця, відбуваються кипучі події. Але то, мабуть, тільки здавалося. Він притиснувся щокою до кручі й зробив останній рух. Потім випростав руки вгору й ухопився за нижню гілку куща.

Потягнув її на себе – і вона витримала. Хоч якась добра новина.

За мить він уже зручно стояв над кущем і піднімав за мотузку другий стовбур, що мав служити наступною драбиною. Аби тільки знайти йому опертя. Найпростіше, звичайно, приладнати його над кущем. Але тоді навантаження на коріння буде занадто великим, а воно, коріння, все ж таки не в щільному ґрунті, а в піщаному. Та ще й на схилі.

Однак іншого рішення Лисий знайти не міг. Нічого кращого за цей кущ поблизу не було.

– Почекайте, поки я вилізу нагору, – тихенько сказав він униз, – потім Василько. Прив’яжіть Глині мокроступа під живіт. Хай Василько його витягне, а тоді вже Леля. Тільки будьте обережні. І підкиньте хмизу в вогонь, щоб ті звірюки з болота не напали на вас.

– Гаразд, – так само тихо відповіла Леля.

Лисий прилаштував драбину, ввігнавши залишені в її основі гілки в землю. Потім наліг усім тілом, щоб добре ввійшли в пісок верхні гілки. Це виявилося непросто, бо земля там була значно твердіша, ніж тут, посередині схилу. Це могло означати, що драбина дістала майже до краю кручі. Втім, упевнений він не був, бо в такій темряві щось розрізнити вгорі годі було сподіватися. Він пошарпав деревину. Драбина трималася, хоча й не так добре, як хотілося б. Тож притискатися до неї треба якомога тісніше. Схил тут значно крутіший, ніж унизу. Це вже взагалі не схил, а прямовисна стіна.

Аж ось і роздвоєна верхівка стовбура. Чи далеко до краю?

Тепер найважча частина всього сходження. Обережно, намагаючись не смикатися, долаючи пекучий біль, коли зранена права нога ставала на гілки, Лисий дуже повільно піднімався. Триматися він міг тільки за невірні грудки піску.

Ось останній крок. Якщо після цього не дотягнеться руками до краю кручі, тоді просто невідомо, що робити далі. Лисий підняв руки вгору і з подивом зрозумів, що все найскладніше – позаду. Руки намацали кущ, який ріс не з вертикальної стіни, а на рівній землі. Підтягнувшись на руках, хлопчик нарешті ліг животом на горизонтальну поверхню, вкриту густою травою.

І живіт тут же звело, як завжди, коли насувається небезпека. Може, це внизу згасло багаття й болотні потвори наближаються до Лелі й Василька? Хоч якою б та небезпека була, подумав Лисий, треба негайно зробити те, що мусить зробити людина, яка першою подолала складний шлях. Він скочив на ноги й роздивився навколо. Тут, нагорі, було трохи світліше, хоча й не набагато. Неподалік Лисий помітив стовбур, до нього й прив’язав мотузки. Тепер Лелі й Васильку буде значно легше лізти вгору, знаючи, що драбини закріплені, не впадуть.

Відчуття небезпеки посилилося. Лисий дістав із-за спини арбалета, витяг стрілу й почав заряджати зброю. І тієї ж миті холодний гострий метал уперся йому між лопаток.

– Кинь на землю! – тихо промовив чоловік, що стояв у нього за спиною.

У такій ситуації не сперечаються. Лисий кинув арбалет не просто перед собою, а ліворуч.

– Тепер шаблю.

Хлопець відв’язав паска, на якому було прикріплено піхви шаблі, й також кинув – тільки вже праворуч від себе.

З темряви виступили ще дві постаті. Це були не так високі, як кремезні чоловіки, озброєні довгими списами. Отже, їх щонайменше троє. Хто вони? Звідки? Це важливі питання, але зараз є важливіші.

– Дядю, відпустіть мене, – плаксивим дитячим голосом завів Лисий. – Я ж нічого не зробив.

– Замовкни, – кинув один із чоловіків.

– Відпустіть, дядю, – не послухався Лисий.

– Я що тобі сказав! – гримнув чоловік і дуже швидко, хоча й несильно вдарив Лисого долонею по щоці.

Хлопець схопився рукою за щоку.

– За що, дядю! – проскімлив він уже значно тихіше.

І відчув, що залізо в спину вже не впирається. Чоловіки, цілком очевидно, розслабилися, побачивши, що перед ними просто хлопчина, та ще й такий плакса. Ті двоє, що стояли перед ним, також опустили списи, поставили їх держалнами на землю. Це було саме те, чого Лисий і добивався від них.

– Дядю, не бийте мене більше, – знову заскиглив він. – Я ж нічого не зробив, просто помочитися хотів…

Чоловіки розреготалися, а Лисий різко нахилився вперед і прожогом кинувся посередині між тими двома, що стояли перед ним.

– Стій! – разом закричали всі троє, й за спиною почувся тупіт.

Лисий знав, що не втече від них – тим більше з однією зраненою босою ногою, в темному лісі, якого він не знав. А вони знали. Але він і не розраховував на те, що вдасться загубитися. Мета у нього була одна: відвести їх подалі від того місця, де за кілька хвилин повинні з’явитися Леля й Василько з Глиною.

Він пробіг кроків із двадцять, потім різко звернув ліворуч, подалі від яру. Потім знову праворуч. Тупіт ззаду не відставав. Лисий сподівався тільки на те, що ці люди відрізняються від підземників, із якими він познайомився на початку літа. Ті стріляли дітям у спину без попередження.

Попереду хлопець побачив якесь слабеньке світло між деревами й зрозумів, що то галявина. Він різко звернув ліворуч, і відразу ж відчув сильний удар по гомілках. Біль був нестерпний. Хлопець покотився по траві і, вдарившись спиною об дерево, завмер.

Над головою почувся сміх.

– Ото дурний! – сказав один із трьох чоловіків, що схилилися над ним. – Від кого ж ти тікаєш!

Любина підказка

Троє чоловіків ішли з городів, несучи на плечах високі кошики з огірками й помідорами. Кошики можуть почекати. Нарешті Івась і Петрусь позбулися важкої ноші. Один із чоловіків узявся допомагати Вуханеві, а хлопцям доручив постерегти його кошика, поки він повернеться. То була добра робота. Вони нарешті лишилися вдвох, та ще й перекусити є чим.

Івася гнітило тяжке почуття провини, однак він знайшов у собі сили й усе розповів Петрусеві. Той слухав мовчки, а коли Івась замовк, поставив єдине запитання:

– А навіщо на городі пастки?

– На якому городі? – здивувався Івась.

– Ну, ти кажеш, у Пластуна на городі Люба наставила пасток. Що там можна знайти? Навіщо там пастки?

Івась жував огірка, дивився на Петруся широко розплющеними очима й дивувався: як же це він сам не здогадався! Мабуть, його збило те, що заднє подвір’я Пластуна закінчується такими ж непролазними хащами, як і ті, що впираються в стіну хати. Але якщо Люба так довго працювала, приховуючи ці пастки, значить, вона думала, що хтось із них ходитиме цим подвір’ям.

– Побігли до Пластуна!

Про обов’язок стерегти чужі овочі хлопці забули.

Тепер дуже важливо дістатися туди так, щоб ніхто нічого не запідозрив. А ще – треба дорогою зайти до Лисого й перевірити, чи не з’явилася, бува, Марічка. Івась не дуже в це вірив, бо не міг придумати, звідки б це вона могла повернутися. Точніше, куди перед тим вона могла б піти, кинувши таку важливу справу.

Вдома її не було. І з усього видно, що вона так і не Приходила. Знаючи Марічку, Івась був майже переконаний у тому, що якби вона хоч на мить заскочила додому й побачила тріски від порубаного замка дверей, то неодмінно попідмітала б долівку. Спочатку підмела б, а тоді вже подумала, навіщо вона це робить і чи не варто було б залишити так, як є. Отже, єдиним місцем, де вона може бути, лишається дальня частина Пластунового городу.

Домовилися, що Петрусь зайде перший і спробує забалакати Пластуна, щоб Івась міг непомічений пробігти під стіни й далі – на заднє подвір’я. Але нікого забалакувати не довелося. Пластуна, як і сподівався Івась, не виявилося вдома. Звідкілясь він мав принести Любиних курей. Цю загадку Івась поки що вирішив залишити на потім. Навіть Петрусеві нічого про це не сказав.

Залишив друга чергувати за рогом хати, щоб Пластун не застав його зненацька, а сам подався вглиб заднього подвір’я. З подивом відзначив, що пам’ятає всі ямки, на жодну не наступив – та якби й наступив, тепер це не страшно.

Густющі бур’яни вище Івасевого зросту постали перед ним нездоланною стіною. Щось тут шукати було марно – кожен так сказав би. Але ж Люба навіщось лаштувала ті пастки!

«Я їх зустріну, хай начуваються!» – сказала вона Пластунові. Тож була впевнена: хтось сюди прийде. Щось тут шукатиме. І навіть сама не підозрювала, що тим самим дає дітям підказку – де шукати. От тільки б знати, як шукати. І що. Звісно що. Марічку. Ні про що інше Івась зараз не думав.

Він повільно пішов уздовж стіни будяків, кропиви, коноплі та ще казна яких трав, що стали справжнім лісом. Що він видивлявся, Івась не знав. Може, якісь сліди. Може, якийсь знак. Власне, він більше прислухався. Бо якщо Марічка там, вона не може не подати йому голос.

– Марічко, – неголосно, але й не тихо погукав він.

Відповіді немає. І слідів немає.

Густішали сутінки. Ще трохи – і вже напевне нічого й нікого не знайдеш. А потім повернуться Леля з Лисим, і… Страшно подумати, що він їм скаже. Що тут можна сказати. Як мала дитина – йому довірили бути старшим, а він усе пустив шкереберть. І рогача не вберіг, і Марічку загубив.

Повіяв вечірній вітерець, і завдяки йому Івась побачив. Верхівки диких заростей захитались, але не всі. Вони хиталися з правого боку від хлопчика і з лівого. А перед ним, отут – за півкроку стояли такі ж непорушні, як і раніше. Уважно придивившись, Івась зміг визначити межі несправжніх кущів. Це, без сумніву, був прохід завширшки не менше кроку. Тут міг пройти не лише він, а й дебелий чоловік. Пластун.

Треба тільки зробити крок. Можна випростати вперед ліву руку, а в праву взяти заряджений арбалет. Івась зарядив зброю, випростав руку, глибоко зітхнув… І не рушив з місця. Він уявив собі непроглядну темінь, яка за мить огорне його, й не міг поворушитися. Краще б тут було два вовкулаки. Навіть двоє підземників краще. Може, й не краще, але з ними Івась знав, що робити. Темінь просто викликала жах, який він не ладен був здолати. Він знову й знову казав собі, що там нічого страшного немає – ночі ж він не боїться! Він знову й знову змушував себе, і все одно не міг зробити цього кроку.

А що як там Марічка? Як їй у цій темряві?

– Марічко! – ще раз погукав він.

І знову тиша у відповідь. Але це ще нічого не означає. Вона може спати. Може…

Страшна думка раптом пройняла його так, що вмить спітніло все тіло. Він уже підніс ногу, щоб рушити вперед, але раптом згадав, що сказала Люба:

– Я їх зустріну, хай начуваються!

То он воно що! Вона чекає на нього там, у цій темряві! Це вона створила удавані зарості. Вона побачила їхню пастку в мороці під хатою Лисого. Вона вміє бачити в цій темряві! Досить йому зробити крок, і…

Хлопчик набрав повні груди повітря, випростав уперед руку й ступив уперед. Йому дуже хотілося ступити широко, швидко, щоб усе зразу було позаду. Але він пам’ятав про ямки з дерев’яними їжаками, тому дуже обережно ставив ногу, дуже близенько.

Нога ступила на тверду землю. Рука вільно пройшла крізь «траву», і тут тільки Івася охопив справжній жах. Це був страх, непідвладний розуму, він пронизував усе тіло. Івась відчув, як настовбурчилося його волосся. Тільки одне бажання – безумно кричати – заполонило хлопчикову душу. Він бачив причину цього страху – там зникла його рука. А тепер треба ввійти цілком, повністю, так що жодного пальця не лишиться на світі білому…

І тут Івась розлютився. Щось відбулося в його серці, і жах перетворився на лють.

«Та хто вона така! Як сміє вона знущатися з нього, з Марічки, з усіх у селі?! Вона думає зупинити його цим дурним навіюванням?»

Він зробив іще один невеличкий обережний крок і повністю зник. Зникло все, лишився тільки гнів. Якби йому зараз трапилася Люба на шляху, Івась ні хвилини не вагався б.

Іще один крок, і рука вперлася в колючі зарості. Він точно знав, що не звертав, отже, звернув непроглядний коридор. Хитро! Та ми хитріші! І розумніші!

Сторожко повівши рукою ліворуч, він зрозумів, що саме туди треба звертати. Івась почав намацувати ногою шлях і зразу відчув, що перед ним – яма. Від злості він ладен був стрибнути в неї, аби довести, що нічого не боїться. Виявилося, стримувати гнів аж ніяк не легше, ніж долати страх. Хлопчик обережно обмацав край ями ногою, водночас рукою визначаючи межі коридора. І з’ясував, що іншого шляху немає.

Але ж цього не може бути! Раз є вхід, мусить бути й вихід! А це означає, що треба бути дуже обережним. Якщо вона таке зробила, то навмисне. Вона не могла не знати, що на місце страху прийде лють. Вона так і розраховувала, що тепер він зробить якийсь дуже необачний крок.

Насправді Івасеві вже давно хотілося зробити цей крок – перестрибнути через яму. І тільки страшними зусиллями вдавалося себе зупинити. Хлопчик помітив, що йому значно легше боротися з почуттями, коли він подумки розмовляє сам з собою.

«Якщо яму не можна оминути, – сказав він собі, – її можна перескочити. Якщо ж і перескочити не можна, то треба в неї спуститися». Від цієї думки Івасеві знову стало млосно. Мало йому цієї жахливої темені, то ще й у яму спускатися! Він опустився навпочіпки й обмацав рукою земляний край ями. Той був нерівний, місцями зсунутий, але не схоже, щоб через нього перестрибували. Це було швидше схоже на сходинку. От тільки глибини її хлопчик не міг знати. Він підвівся й обережно опустив ногу. І знову страх.

«А ти його не бійся, – вдався Івась до випробуваного засобу. – Якщо його не боятися, то він боятиметься тебе. Бач, як напридумувала – знала, чого треба боятися». Ліва нога зігнута в коліні, на ній – уся вага тіла. Права повільно опускається в яму. От уже й дно. Івась різко відсмикнув ногу й випростався. Там щось було. Щось довге, кругле й пружне. Гадюка?

«Земля тут вогка, холодна. Чи гадюки такі дурні, щоб сидіти в холоді? Літо закінчується, скоро осінь. Вони о цій порі більше люблять вигріватись на сонечку». Раптом Івасеві стало смішно. «Гадюка сидить», – повторив він подумки свої ж слова. Хіба ж у неї є на чому сидіти? Він стиха засміявся.

І щось сталося. Хлопчик іще не зрозумів, що саме, але відчув, що сталося щось добре. «Треба ще засміятися», – подумав він. Ага, як каже Пластун. Спробуй засміятися, коли так страшно! Взагалі – спробуй змусити себе розсміятися, коли треба. «Так, що його розвеселило перед цим? Гадюка. Те, що він сказав, ніби вона сидить». Вдруге це вже не викликало сміху. Івась спробував уявити собі цю картину. Важко. Як вона при цьому виглядає? Отут і була головна перешкода. Немає такого місця в гадючому тілі, на якому вона може сидіти. Все її тіло – однакове. А якби було? Івась уявив собі гадюку з сідницями. Вийшла дуже симпатична така зміючка – чимось на Любу схожа. Івась розсміявся.

І побачив кінчик стріли в своєму арбалеті. Темрява навколо порідшала!

Безрогі корови

У темряві Лисий не міг до ладу роздивитися тих людей, однак помітив, що вдягнені вони у вовчі шкури, на ногах високі шкіряні черевики – майже до колін (і не пече воно їм ноги – влітку й так взуті!). За пасками – ножі, в руках списи. Арбалет Лисого висів на плечі в одного з чоловіків. У нього ж була й шабля. Виходить, він тут старший.

Чоловіки весело зв’язали хлопцеві руки й так, на налигачі, мов корову, повели далі в ліс. Він не опирався. Головне зараз подалі відійти від кручі, де повинні з’явитися Леля й Василько. Чи встигнуть вони? Чи зможуть прив’язати Глині на живіт мокроступа?

Вони вийшли на велику галявину, залиту місячним сяйвом. На дальньому її краю, під деревами, Лисий побачив щось неймовірне: четверо, як йому зразу здалося, корів, а поруч – іще одного чоловіка. Коли ж вони наблизилися, з’ясувалося, що ті тварини зовсім не корови, хоча й дуже схожі на них. От тільки й різниці, що безрогі. Наближаючись, хлопець не відчув ніякої небезпеки. Взагалі його чуття говорило про те, що боятися нічого. Навряд щоб пощастило втекти від цих дивно вдягнених і давно не митих чоловіків, але заподіяти шкоди йому вони не мали наміру.

– Де це ви таке здибали? – спитав чоловік, що стеріг великих тварин, коли підійшли ближче.

– Та лазив там… – відповів здоровий дядько, що вів Лисого на налигачі. – Зіпсував полювання. Відведемо до Великого. Дітей мало, він зрадіє.

– Та й то, – озвався охоронець безрогих корів, а потім поставив Лисому запитання, якого той найбільше боявся: – Що ж це ти, хлопче, сам серед ночі в лісі… Чи це тут десь поблизу село твоє?

Він спитав це таким собі байдужим голосом, але з того, як нашорошили вуха інші, зрозумів, що правильно його колись навчав Інженер: «Найстрашніше, що може з тобою статися, це зустріч із людьми, – казав іще навесні старий, виряджаючи Лисого до Руїни. – Десятою стежкою обходь людей. Не наближайся, не розмовляй, ні про що не проси. Навіть води, якщо помиратимеш від спраги. Раптом із-під землі перед тобою виникне людина й запитає, чи не голодний ти, – не відповідай, тікай чимдуж світ за очі».

Утекти він зараз не може. А от не відповідати… Можна й не відповідати, але тоді вони напевне вирішать, що село Лисого десь неподалік, і почнуть його шукати. Може, й не зараз. Але почнуть. Напевне почнуть. Люди в їхньому селі краще озброєні. Але таких міцних і вправних воїнів, як ці, в їхньому селі не так і багато. Та й не потрібна війна нікому з його односельців.

– Ні… – плаксивим голосом протягнув Лисий. – Далеко село – там, на півдні. Я вже, мабуть, тиждень іду.

– Ого! Тиждень! Сам? – здивувався чоловік.

Лисий кивнув.

– Куди ж це ти так далеко наладився?

Хлопець помовчав, а потім удав, що вирішив не казати.

– Ти мені, хлопче, краще відповідай, – лагідно промовив охоронець. Однак та лагідність була страшніша за погрози. – Бо я страшенно дратуюся, коли мені не відповідають. То куди ти, кажеш, ідеш?

– Годі теревенити, – втрутився старший, який ніс шаблю й арбалет Лисого. – В селі побалакаєте. По конях і в путь. Треба до світання повернутися.

Он воно що! Це коні!! Справжні коні! Колись батько казав, що з кіньми життя було куди легше – вони й колоди возили, й людей, і орати на них краще, ніж на коровах. На коровах теж можна. Але тоді вже треба вибирати, чого ти від цієї корови хочеш – оранки чи молока.

Батько бідкався, що коней уже ніде немає – вимерли. Виявляється – не вимерли. Ось вони – живі й здорові. І зараз йому доведеться на них їхати – верхи. Лисому стало трохи лячно, як перед першим польотом на ступі. Але й страшенно цікаво.

І щойно він про це подумав, як чоловік, що стояв за його спиною, несподівано схопив його за сорочку й штани й перекинув через конячу спину. Лисий і збагнути не встиг, що сталося, коли той уже сидів у сідлі, поруч із ним. Добре хоч, що лізучи на кручу, хлопець прив’язав під підборіддям свого бриля, бо інакше зараз напевне загубив би його.

– Тримайся за підпругу, – кинув чоловік, цмокнув губами, й кінь рушив з місця.

Що таке підпруга, Лисий не знав, тому швидко почав нишпорити руками навколо, доки не знайшов ремінця, який утримував на спині коня велике шкіряне сідло. У ньому зручно сидів той чоловік, що охороняв коней. Полонений таких зручностей не відчував. Він висів униз головою, його весь час підкидало, нестерпно боліли ноги нижче колін, де його вдарили держалном списа, треба було постійно напружувати м’язи живота, бо саме живіт діставав найбільше ударів об хребет коня, і що вже казати про зранену босу ногу! Їхній старший сказав, що треба повернутися в село до ранку. Я так цілу ніч не витримаю, думав Лисий.

Водночас він намагався запам’ятовувати дорогу, хоч це й було надзвичайно важко. Темінь навколо стояла непроглядна. Схоже, коні знали, куди їм іти, самі вибирали шлях.

У лісі дорога прямою не буває. Рахувати повороти – дуже невдячна справа, але іншої ради у Лисого не було. Рано чи пізно йому доведеться тікати від цих дбайливих дядечків. Треба хоча б приблизно знати напрямок – куди тікати. Однак коли висиш униз головою, утримувати в пам’яті повороти непросто.

Попри безкінечне плутання, спуски й підйоми, коні йшли досить швидко. Лисий із гіркотою думав про те, що Леля й Василько за ними не встигнуть. З одного боку, добре, що вони залишають помітні сліди, з другого боку, погано, що пішки наздогнати їх неможливо.

Чоловіки їхали мовчки. Мабуть, вони не дуже повірили в те, що їм сказав Лисий, тому остерігалися натрапити на вартових – односельців Лисого. Тільки глухий тупіт копит, зрідка кінський хрип. І більше ніяких звуків.

Що це за ліс? Невже він тут ніколи не був? Це неможливо – всі довколишні ліси вони з Довгоногим облазили. Може й був, та впізнати, звісно, нічого не міг. Нічний ліс зовсім не схожий на денний.

Тому Лисий не стільки рахував повороти, скільки покладався на логіку. Від річки вони йшли на захід – у цьому він майже був упевнений. На галявині, де стояли коні, встиг глянути на небо й знайти Полярну зірку. А вона, як відомо, завжди на півночі. Мабуть, вони й не могли йти в іншому напрямку – адже з півночі тягнувся заболочений яр, з якого виліз Лисий.

Але весь час іти на захід вони також не могли, бо тоді опинилися б зовсім близько від їхнього села. Якщо правильними були його розрахунки, то на село вони, швидше за все, не натрапили б – пройшли б північніше. Проте й це вже було погано: там часто бувають односельці Лисого, тож ці вояки напевне помітили б сліди. Навіть найскрадливіший мисливець залишає сліди – зламана гілка, перо від стріли, пеньок, кущі з обірваними ягодами… Тому ліси навколо їхнього села для досвідченої людини просто кричать, що тут уже хтось був і не раз.

Тож обійшовши яругу, вони мусили повернути на північ. Лисий був майже переконаний у тому. Отже, вони мусили віддалятися від його села. Дуже швидко, верхи на конях, які ходять значно прудкіше, дорогою, яку мисливці добре знають. А якщо вони знають дорогу сюди, то їм уже зовсім небагато лишилося, щоб надибати й село Лисого. І найгірше – це те, що він, втрапивши їм до рук, може прискорити ці пошуки. Адже зрозуміло, що його недолугій вигадці про втечу й кількаденне мандрування ніхто не повірить.

Він тепер навіть не знав, що краще: якщо Леля з Васильком підуть його шукати чи якщо вони вирушать одразу до села й попередять про небезпечних людей, які з’явилися зовсім близько. Щоправда, ці загадки були зайві. Він надто добре знав Лелю, щоб сумніватися в тому, що вона вирішить. Поки є сліди коней, Глина може по них привести її туди, куди зараз везуть Лисого.

– Фі-і-іть! – тихенько свиснув старший.

Слід гадати, це було сигналом зробити привал. Принаймні всі його так зрозуміли. Його охоронець зіскочив з коня й скинув із нього хлопчика. Це було несподівано, тож Лисий боляче впав на спину майже під ноги другому коневі.

– Боляче! – вигукнув він.

Чоловіки розсміялися.

– Це ще не боляче, – сказав йому охоронець. – От приїдемо в село, буде боляче. Якщо, звичайно, зразу не розкажеш правду.

Привал тривав недовго – хвилин п’ятнадцять. А потім хлопця знову кинули впоперек конячої спини й рушили далі.