Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 27 страниц)

Равлик на похилому стовбурі

Вони й самі не знали, куди забігли; зупинилися тільки тоді, коли дихати вже стало зовсім неможливо. Глина промчав іще кільканадцять кроків і теж зупинився, висолопивши червоного язика й озирнувшись на Лелю й Василька. Поки бігли, все здавалося, що за ними хтось женеться. Тепер хоч би й гнався хтось, бігти далі діти вже просто не могли. Мабуть, ніхто таки не переслідував їх, бо Глина ліг на глицю й важко, але безтурботно дихав.

– Це називається: «Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що», – промовила Леля, щойно дихання трохи заспокоїлося й до неї повернулася здатність говорити. – Шукали страшне, знайшли ще страшніше.

– Не варто мені було кидати палицю в ту яму, – відповів Василько.

– А що? Самому йти?! – Леля невесело посміхнулася.

Дякувати ногам, не занесли їх світ за очі. Коли бігли, не думали, куди. Тепер з’ясувалося: туди, звідки прийшли. Попереду був берег Малої ріки й вивернуте коріння сосни, по стовбуру якої Леля колись намагалася спуститися ближче до води. Колись! Минуло відтоді лиш кілька годин, а здавалося, це було так давно!

Весь день сьогоднішній пробіг перед Лелиними очима, і вона мусила визнати, що Лисий мав рацію, коли не хотів її відпускати. Вона й уявити не могла, як багато всього могло трапитися дорогою. А до мети подорожі так і не дійшли. Сонце пройшло свою найвищу точку в небі й повільно покотилося вниз. Треба повертатись. Отже, цю справу дівчинка остаточно завалила. Вдруге її ніхто не відпустить.

Втім, дорога сама по собі не така вже й довга. Якби вдалося зустрітися з ними зараз, то до вечора мандрівники б іще встигли повернутися.

– Лелю, я тебе прошу, – Василько втрутився в її думки. – Ходімо додому. Лесик нас уб’є.

– Не вб’є, – вперто відповіла Леля.

– А як йому самому буде?

Тут їй заперечити було нічого. Лисий відпустив їх усупереч волі Інженера. Якщо вони до ночі не повернуться, хлопцеві буде непереливки. Мало, що якось Інженерові треба в очі дивитися, так іще ж… Звісно, він нізащо не сидітиме склавши руки. Піде шукати. Вночі. І вони можуть розминутися…

Він може натрапити на ведмедя, якщо той повернувся до заростів ліщини, його може перестріти якийсь інший вовк – уночі така зустріч іще небезпечніша. Зрештою, він може набрести на ту кляту улоговину, до якої вони з Васильком ледве не втрапили… Безперечно, треба йти додому. Заперечити Василькові нічого.

– Поглянь на цю сосну, – сказала Леля. – Якщо ти допоможеш, я спущусь на той майданчик.

– Лелю!..

– Я довго не чекатиму. Півгодинки посиджу. Вийде – вийде. Не вийде – одразу підемо додому.

– Лелю!.. – Василько здаватися не хотів.

– Ти мені друг чи не друг? – вдалася вона до останнього аргументу.

Тут, зверху, стовбур був майже голий. Тільки один уламок гілки, власне, сучок, який нещодавно врятував Лелин арбалет. А за ним кілька кроків просто слизька кора, що лущилася під ногою, і стовбур ставав іще слизькішим. Тримаючись за довгу кленову лозину, зрізану щойно Васильком, Леля обережно спускалася по колоді, намагаючись не думати про те, як вона вертатиметься нагору. Мабуть, краще б лягти на дерево й спускатись, обхопивши стовбур руками й ногами. Але на ньому траплялися сучки, бракувало ще порвати одяг.

Вона була струнка й легенька. Але Василькові щойно виповнилося лише десять років, він був значно нижчий за Лелю й переживав, чи не стягне вона його за собою вниз.

Ноги її ковзали, з-під них сипалася дрібна луска кори й золотими кружальцями лягала на пісок далеко внизу. Дуже далеко.

Глина то присідав на передні лапи, то знову вставав на чотири, то лягав і, дрібно перебираючи лапами, підповзав до стовбура. І тихенько й тоненько скиглив:

– Ну куди тебе понесло? Чи ти не відчуваєш, як там небезпечно? А що як упадеш? Як же я зможу тебе виручити, коли ти так далеко залізла від мене?!

– Глино, лежати! – час від часу промовляв Василько, хоча, з останніх сил утримуючи лозину з Лелею, він не те що говорити не міг – дихав через силу.

Собаче серце рвалося до Лелі, але наказ Васильків Глина розумів, тому кинутися вниз стовбуром поваленої сосни не наважувався.

Аж ось лозина натяглася на всю свою довжину. Більше Василько допомогти не міг нічим – він і так уже впирався ногами в останнє кореневище, далі був голий стовбур. Лелі лишалося якихось два кроки до найближчих гілок. Вона повільно опустилася на коліна й спробувала закріпити край кленової лозини, настромивши його на сучок. Втім, сучок виявився не дуже гострим. Трохи пометикувавши, Леля вирішила затиснути лозину в розщелині іншого сучка. Щоправда, він був на лікоть вище, тобто ближче до Василька.

Далі вона вже на ноги й не зводилася – так і лізла рачки, п’ятами вперед. Тільки хітинової хатки на спині бракує, подумала Леля. Був би чистий тобі равлик. Коли ноги вперлись у велику гілку, що стриміла зі стовбура майже вертикально вгору, Леля полегшено зітхнула. Тримаючись за гілку, обережно звелася на ноги, розвернулась і швиденько спустилася майже на самісіньку верхівку сосни. А звідти легко зістрибнула на піщану приступку, від якої до води вів зовсім не крутий схил.

Однак спускатися туди вона не мала наміру. Її місце – саме тут. Так принаймні колись навчали жінки з їхнього села – близько до води підходити не можна.

Власне, вони її не навчали, а просто розповідали про свій досвід. Але, як з’ясувалося згодом, ніхто інший такого досвіду не мав. Тож можна вважати, що жінки її навчили.

Леля всілася на пісок обличчям до води й почала малювати гілочкою на піску казна-що, вдаючи, що на воду вона й не дивиться. Втім, казна-що не виходило. Виходила дуже схожа лиса голова, на яку їй довелося надіти бриль. Подібність одразу пропала. Власне, вона була, але не з тим Лисим, із яким вона ходила до Руїни, а з цим – теперішнім. Леля розрівняла пісок і почала спочатку.

Василько тим часом відтяг Глину за кущ верболозу в кільканадцяти кроках від сосни, знайшов зручну позицію, щоб було добре видно Лелю й плесо ріки під нею, наказав собаці лежати поруч, зарядив арбалет і завмер. Тепер його діло – чекати й не висовувати носа.

Чорна курка

Припікало. Лисий зняв бриля й витер голову рукавом сорочки. Потім із відчуттям огиди надів бриля. Після повернення з Руїни батьків капелюх уже неможливо було носити. Борода сплів йому це ширококрисе очеретяне диво. Носити його загалом можна, тільки якщо нічого не робиш. Бриль був зовсім круглий і завеликий, тому тільки-но Лисий починав рухатися, бриль повільно сповзав на очі або на потилицю. Лисий благав Бороду зробити щось на зразок його старого капелюха, однак той відмовився.

– Я тобі не якийсь там… – казав Борода. – Що вмію, те й плету. Допетрав?

– Допетрав, – махнув рукою Лисий.

Зрештою, ходити з непокритою головою йому все одно не випадало. Він не Борода, в якого волосся не росте хіба що на очах.

Любина хатина стояла майже на узліссі. Зараз уперше Лисий подумав, що Любі, як нікому іншому, зручно залишати село непоміченою. Хоча далеко в цьому напрямку вона б не зайшла – за якусь сотню метрів лісок обривався. Там свого часу пагорб підмило повінню й утворилася висока круча. Ні спуститися вниз, ні піднятися нею до села не вдавалося навіть Довгоногому, коли в дитинстві вони бігали туди гратися.

З цього боку село й не охороняли. Пости вартових стояли правіше й лівіше – там, де ліс огинав яругу. Втім, Люба, безперечно, знала, де чергують вартові, тож для неї було зовсім не складно обійти і їх непоміченою.

Навіщо їй це, Лисий не знав. Він тепер зрозумів, що зовсім нічого не знає про цю вродливу самотню дівчину. Тільки те, що вона самотня, що ніхто не хоче з нею одружуватися через її лиху вдачу і що бабуся в Люби була ворожбиткою, зцілювала людей. Він би, може, й тепер не зацікавився нею, якби не дві обставини сьогоднішнього ранку. Перша – це зустріч із нею біля дому Інженера на світанку, а друга – те, що Люба крутилася біля дуба з таким дивним висотним пнем.

Тут цілком міг бути простий збіг, який нічого не означав. Ну, зайшла дівчина до Інженера. Той був старійшиною в селі й сам вирішував, кому до нього заходити, а кому ні. Ну, пройшлася повз дуб, привіталася з хлопцями, прогулялася ще собі до лісу та й повернулася. Випадковістю могло бути й те, що гуляла вона там, де її не могли бачити вартові, й те, що саме в цьому місці стоїть той незбагненний дуб. Усе могло бути звичайним збігом подій, ніяк між собою не пов’язаних.

Мабуть, тут більше важила дивна й неприязна поведінка Інженера після того, як хлопець повернувся з Руїни. Йому все було не так, він виступав проти всього, що Лисий пропонував. Навіть коли вже Лисий довів, що його пропозиції можуть бути корисними, як це трапилося з криницею. Тепер навіть дивно згадувати, що така проста ідея не спала на думку нікому з односельців раніше. Коли вже справу було закінчено і всі обливалися крижаною водою, щасливо регочучи, дехто з них пригадав, що колись чули про криниці, але цей спогад чомусь повернувся тільки тепер.

Власне, після криниці стосунки хлопця з Інженером зіпсувалися ще більше. Якби йшлося про когось іншого, Лисий міг би подумати, що людина просто заздрить йому. Але ж це був Інженер!

– Ну то й що, що Інженер? – заперечувала Леля. – Та й не Інженер він ніякий. Я думаю, він і був тим хлопцем, що багато років тому приходив до справжнього Інженера. Потім пішов додому й присвоїв собі чуже ім’я…

Лисий це зрозумів іще тоді, коли лежав хворий в ошатній хатинці край Руїни. Що ж до всього іншого… Не вірити Інженерові – це все одно, що не вірити батькові.

У відповідь на це Леля тільки хмикала й замовкала. Лисий також втратив батька, був сиротою. Однак у Лелі це був зовсім свіжий біль. Тому й хлопець замовкав, коли їхні суперечки мимоволі торкалися цієї теми.

Тепер, роздивляючись із колючих заростів ожини Любину хатину, Лисий усе те згадував і намагався знайти в пам’яті щось таке, що дозволило б усі ці факти або відкинути як не варті уваги, або вибудувати бодай якесь пояснення, що трималося б купи. Не вдавалося.

Він не вперше бачив Любину хату з цієї точки. Власне, в селі нічого не було такого, чого б він не бачив. І всередині хати колись був – ще за життя Любиної бабусі. Але тепер дивився іншими очима. Не сказати б, що йому це подобалося – бути вивідником, однак…

Невелике обійстя досить занедбане. Город заріс відцвілими будяками, височенною кропивою й пузатою коноплею. Тільки під самою хатою – з південного боку, куди виходять два віконця, серед бур’янів стриміли білоголові стріли цибулі й часнику. З того ж боку, приставлена до невеликих дверцят горища, стояла груба драбина. І що здалося Лисому особливо прикметним, від драбини до лісу вела ледь помітна стежинка, якою, без сумніву, користувалася тільки одна людина, що знала цей шлях, як свої п’ять пальців. Лисий цієї стежки й не помітив би, якби не шукав. Більше того, іншим разом він би й сам не пішов цією стежиною. Бо якщо стояти біля драбини, то варто було б вибрати якийсь інший шлях, адже стежина впиралася в густий кропивний ліс. І тільки підійшовши до нього, можна було помітити, що кропива стоїть не суцільною стіною, що через неї в’ється прохід.

Виходить, Люба цей шлях навмисне заплутала. Навмисне хотіла, щоб ніхто про цей прохід не знав. Адже навіть стоячи біля драбини, навіть помітивши щось на зразок стежини, ніхто б і не подумав, що це шлях до лісу.

За спиною Лисого щось зашурхотіло в траві, і він від несподіванки здригнувся. Але нічого небезпечного – просто греблася в землі чорна курка.

Перше побачення

Сірі й чорні чайки ширяли над водою, стрімко падали в хвилі й знову злітали вгору, проковтнувши здобич. На протилежному боці ріки стелилися луки. Там походжала пара лелек. Лелі нечасто доводилося спостерігати, як вони полюють. Рухи їхні були вповільнені й сповнені владної гідності. Стоячи на одній нозі, вони пильно стежили за тим, що відбувається у воді під ними, потім стрімко опускали довгого дзьоба у воду, тоді задирали голову й ковтали жабу чи що там вони знаходили. Детальніше роздивитися було важко – все ж таки річка досить широка.

Плесом миготіли сонячні зайчики. Часом набігав легенький вітерець і ковтав їх десятками, поребривши поверхню води. Але щойно він заспокоювався, зайчики знову займали водний простір.

Одне пожирає іншого. Одне пожирає іншого. Закон життя. Леля розуміла це, але все її єство проти цього закону повставало. Вона не могла змиритися…

Щось стиха хлюпнуло біля самого берега. Дівчинка підвела очі й побачила над водою голову чарівної жінки з довгим мокрим волоссям. Леля знала, якою отруйною є вода в річці, але ця жінка світилася чистотою і здоров’ям. Серед наземних людей таке дуже рідко можна побачити.

Її темно-зелені очі дивилися привітно, хоча й дещо насмішкувато.

– Як погода? – весело спитала русалка.

Леля розсміялася. Вона так давно мріяла про цю мить, шлях до неї був такий тяжкий і небезпечний, що буденність русалчиного запитання здалася їй неймовірно смішною.

Схоже, саму русалку Лелин сміх здивував іще більше, бо вона якось швидко глянула, звівши брови, а потім зненацька зникла під водою.

Сміх замерз у Лелі на вустах. Чого вона найменше хотіла, то це образити русалку. Спливали хвилини, а підводна жінка не поверталася. Лелю охопив розпач. Невже ж така дрібничка могла все зіпсувати!? Все зруйнувати! Вона мимоволі озирнулася туди, де ховався Василько. Але його не було видно – мабуть, добре сховався. Коли ж Леля знову повернула голову до води, над її поверхнею вона побачила вже дві жіночі голови, тільки в іншому місці – трохи нижче за течією. Коли вони з’явилися? Чи встигли помітити, куди Леля дивилась? Адже якщо русалки здогадаються, що вона не сама, розмови може не відбутися. Тобто змарнованою виявиться ще одна можливість!

– То чим же тебе так погода насмішила? – спитала її друга, стріпнувши волоссям і розсипавши навколо дрібненькі кульки води.

– Не погода, – Леля усміхнулась у відповідь на їхню привітність. – Просто запитання про погоду… Ну, мені здалося, що воно було якесь… Ми ж іще не знайомі.

Тепер уже засміялися русалки.

– То давай познайомимося. Мене звуть Русалка, – сказала перша.

– А мене – Русалка, – додала друга.

Тепер, коли вони назвались однаковим іменем (та й не іменем зовсім: те, що вони русалки, Лелі й так було відомо), вона здивовано помітила, що вже не певна, котра з них з’явилася першою. Дівчинка придивилася пильніше. Ні, обличчя були дуже різні, тільки от… Вони ніби мінялись обличчями. Ніби одне перетікало в друге, і знову…

Раптом Леля згадала розповіді жінок із їхньої вьоски. Точніше, одну тільки розповідь: жінки казали, що якось до них випірнуло відразу двоє русалок, і вони тоді вирішили з ними не розмовляти, бо відчули, що русалки дужчі. Тоді, два чи три роки тому, Леля ще більше здивувалася. Тепер, згадавши, вона зрозуміла, про що говорили жінки. Але було вже пізно.

Вона не встигала стежити за зміною облич. Вона й не могла встежити за цим перетіканням, русалки мінялися то очима, то губами, то волоссям, це був якийсь невловимий, химерний танок; вони були такі гарні, їхня краса притягувала, Леля відчула непереборний потяг взяти участь у цій грі. Русалки кликали її до себе, й це було так прекрасно, так почесно – саме вони й саме її бажали прийняти до свого гурту, поділитися з нею своєю красою, своїми вміннями, своїми талантами й життями. Вона звелася на ноги й повільно рушила до води, злегка ослизаючись на грузькому піску і все ж таки не втрачаючи рівноваги.

Забудькувата лікарка

Ця зустріч накоїла лиха. Різко обернувшись на звук, Лисий мало не втрапив обличчям у високу кропиву. Він мимоволі сахнувся назад, але нога вгрузла в плетиво трави. Видивляючись, що діється на Любиному городі, хлопець і не помітив, що назаплітав ногами справжнє сильце. Воно не було таким уже міцним, проте достатнім, аби він втратив рівновагу й повалився в кущ ожини. Численні голки пройшлися по обличчю й руках. Хлопець мимоволі скрикнув. Одне слово, галасу наробив більше, ніж вимагалося для того, щоб Люба почула й вийшла з хати.

І вона почула й вийшла. Це було дуже дивно, але Люба безпомилково пішла просто до того куща, під яким борсався серед колючок Лисий. Треба було щось робити. Не вистачало тільки, щоб вона побачила, що він тут підглядає.

А Люба вже наближалася до заростів ожини. І коли їй лишалося зробити три-чотири кроки, Лисий, подряпаний, але щасливий, вийшов назустріч, тримаючи в руках чорну курку.

– Любо, це не твоя курка тут заплуталася в ожині?

Побачивши його, дівчина спершу скептично посміхнулася, та після цих слів, перевівши погляд на птаха, повелася зовсім несподівано й незрозуміло. Спершу вона наче хотіла кинутися до Лисого, щоб відібрати курку. Потім завмерла й розпливлася в радісній усмішці. Потім пригасила цю усмішку, хоча й не до кінця. Все це тривало якихось дві секунди. Ці настрої змінювалися так швидко, що хлопець не встигав їх осмислювати – тільки фіксував, як один переходив в інший.

– Як це мило, Лесику, що ти її визволив! – защебетала Люба, беручи птаха з його рук. – Аж сам геть обдряпався. Дякую тобі.

– Не варто. Бувай здорова, – відповів Лисий, роздратований тим, що вона назвала його Лесиком. Пояснити цього він не міг, але відчував, що йому приємно, коли так називають його Леля й діти, і страшенно дратівливо чути це ім’я від Люби. Може, тому що в неї виходило нещиро?

– Та чого тобі знову через ожину дертися? – Люба була солодка, мов мед. – Іди через подвір’я. Так же ближче!

– А й то.

Лисий пройшов через її город, вони разом обійшли хату до дверей, і там Люба лишилась, а він, іще раз попрощавшись, рушив до центру села.

І тільки тоді, коли вже майже дійшов до криниці, хлопець раптово зупинився, вражений несподіваною думкою. Це знову міг бути простий збіг обставин і настроїв. Міг бути. Але чи був? Надто вже ненормальним видалося йому те, що Люба не запропонувала йому чимось помастити подряпини. Завжди і всім, навіть якщо не було особливої потреби чи бажання, Люба пропонувала лікування. За будь-яких обставин. Лисий на ці пропозиції ніколи не приставав, якщо не було зовсім зле. Йому завжди здавалося, що вона пропонує нещиро. Хоча після смерті її бабусі Люба була єдиною людиною в селі, яка справді вміла лікувати чимало хвороб. А тут…

Щось її так ощасливило, щось їй принесло таку втіху, що вона забула запропонувати допомогу. Більше того, вона навіть не поцікавилася, що він робив біля її городу – в такому місці, яке нікуди не веде, крім її оселі. Чим же він її так порадував? Тим, що знайшов курку? Майнула думка про чорне куряче пір’я на зрізаній вершині дуба. Про це пір’я згадував Івась. До чого тут це? Лисий знову й знову внутрішнім зором передивлявся події цієї зустрічі й не міг зрозуміти.

Біля криниці сиділа на траві мала Марічка і, як завжди, плела берестяний кошик. Побачивши Лисого, вона сховала свою роботу за спину й винувато усміхнулася хлопцеві.

– Ти не застудишся? – спитав він.

– Ні, земля тепла. А де ти так подряпався?

– За селом, у кущ упав. Сильно?

– Сильно. А Леля ще не прийшла?

– Ще не прийшла. Думаю, їй іще рано.

– А чого вона так далеко пішла? До річки ж недалеко.

– Річка довга, – Лисий не знав, що відповідати, бо й сам не розумів до ладу Лелину логіку. – Вона вважає, що краще йти далі – вниз по ріці.

– А ти?

– А я думаю, що їй видніше. Це ж її ідея.

– І я так думаю, – зраділа Марічка.

Лисий рушив далі, дивуючись, чому вона сховала від нього кошика. Про ці кошики й так усім відомо. Неясно тільки, навіщо вона їх плете.

Хлопець розсердився на себе: зовсім став підозрілий. Вже й Марічка заслужила. Може, вона просто соромиться. Дівчата завжди чогось соромляться. Інші дівчата, не Леля.

Хоч би з ними все було гаразд!

Хто боїться Глини

Хоч би видно було добре, а то ж… Василько бачив Лелю, бачив, що вона щось малює на піску, але що саме, розібрати з такої відстані не міг. Вона витирала рукою один малюнок і починала інший, і так тривало, аж поки перед нею випірнула русалка. Побачивши її, Леля розсміялась, а русалка зникла. Потім дівчинка кинула розпачливий погляд туди, де ховався Василько, і він відчув, що її відчаю не поділяє. Навпаки, зрадів, що знайомство зірвалося. Він уже хотів вийти з-за кущів, коли побачив голови одразу двох русалок, що з’явилися нижче за течією. Схоже, вони про щось із Лелею розмовляли, однак жодного слова він не міг розібрати – тільки дівчинка щось сказала їм, а потім зовсім нічого не стало чутно. І це при тому, що він добре чув плескіт легеньких хвиль. Глина ледь чутно гарчав і щосили намагався вирватися з хлопчикових рук. Василько ледве стримував його, намагаючись водночас не відвести арбалета від цілі. Втім, відстань була невелика. Якби виникла потреба, він би не схибив.

Хвилі шурхотіли по піску голосніше й голосніше. Василько дивувався, чому Леля, так тяжко діставшись до цих русалок і нарешті зустрівши їх, нічого їм не каже й ні про що їх не питає. А може, так і треба, подумав хлопчик. Може, для першої зустрічі слова й не потрібні.

Та й про що говорити, коли вони такі чарівні – не гірші від самої Лелі, і такі добрі й привітні, так ласкаво усміхаються йому. Він зрозумів, що все закінчилося добре й можна відпочити. Голова його почала хилитись, очі заплющувалися…

От і Леля вирішила закінчувати зустріч. Вона повільно підвелась, але рушила не нагору, а вниз, до води. Щось тут було не так. Уже майже заснувши, Василько раптом захвилювався. Він спробував підняти арбалет і зрозумів, що це йому не під силу.

– Лелю, стій! – крикнув він, але відчув, що крику не вийшло.

Треба було протерти очі, так йому здавалося, тоді він прокинеться. Він уже розумів, що його заморочили, як і Лелю. Однак заморочили так сильно, що подолати, подужати цієї напасті він не міг. Заморочили, то й заморочили. Це ж так приємно!.. Василько випустив із рук арбалет і ошийник собаки й почав терти очі.

Це трохи допомогло. Він схопив зброю й навів на русалок.

Стріляти він не міг. Між ним і русалками стояла Леля. Точніше, не стояла, а рухалася до води – повільно й неухильно.

Відчувши, що Василько більше не тримає його за ошийник, Глина зірвався з місця і з голосним гавкотом кинувся до поваленої сосни.

Він вискочив на стовбур з такою швидкістю, що перш ніж втратив рівновагу, встиг подолати добру половину шляху. Після цього почав завалюватися набік, туди, де під ним зяяла глибочезна прірва.

Лелю в цей час відділяло від води лиш кілька кроків, і вона ні на мить не зупинялася.

Побачивши Глину, русалки почали підпливати ближче до берега, щоб встигнути підхопити дівчинку, як тільки вона ввійде у воду. Берег тут був крутий, глибина починалась одразу – два кроки – і вода накриє її з головою.

Глина вже знав, що все одно впаде, але зупинятися не став, і це його врятувало. Він іще прискорив швидкість, і це дало можливість добігти майже до крони. А коли все ж таки остаточно зірвався зі стовбура, то полетів не вниз, а вперед, просто на колючі, але м’які соснові гілки. Вони відчутно пом’якшили удар, Глина з них скотився на пісок, і тепер встигав. Він досягнув берега одночасно з Лелею, навіть на голову випередив її. Перед самісінькою береговою лінією він різко загальмував, виставивши перед собою всі чотири лапи.

Русалки вже підвели руки, щоб підхопити Лелю, коли по них ударила хвиля піску з-під собачих лап. Схоже, сухого піску вони не любили, бо наступної миті, не змовляючись, не встигши навіть подумати про можливі наслідки, дружно пірнули під воду.

За дві секунди випірнули знов, але цього часу Лелі вистачило, щоб струсити з себе заціпеніння. Тож коли голови русалок випірнули, вона розвернулася й повільно пішла вгору, до соснового гілля.

Василько теж прокинувся в одну мить. Він стріпнув головою, схопив арбалет і підвівся на повен зріст. Тепер Леля поверталася від води, але так само затуляла собою русалок. Тобто Василько їх бачив, та вони й Леля були майже на одній прямій, тож стріляти він не міг. Хлопчик щодуху побіг до сосни, звідки міг влучити бодай в одну з річкових істот, не наражаючи Лелю не небезпеку.

Втім, русалки його пострілу вирішили не чекати. Тільки два кола води, накладаючись одне на одне і навзаєм руйнуючись, розбігалися поверхнею річки.

До Лелі ще й не дійшло, що небезпека вже позаду, коли на неї налетів Глина, повалив на пісок і почав радісно лизати їй обличчя. Вона спочатку намагалася ухилитись, а потім обхопила його обома руками за шию, притисла до себе й заплакала.

Глина вивернувся з її рук. Хоча смак її сліз йому сподобався.