Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

Дві ознаки браку розуму

Василько мучився дуже довго. Він крутився по підлозі, перевернувся на живіт, став на коліна, він був уже синій, коли Люба перестала зловтішно посміхатися й витягла ганчірку з його рота.

– Ну як? – спитала вона.

Василько кашляв і хрипів, тому не відповів їй.

– То як? – перепитала Люба. – Розкажеш? Чи знову заткнути тобі пельку?

– Розкажу, – ледь чутно відповів хлопчик. – Тільки сам не знаю, навіщо…

– Ти ще не зрозумів, навіщо? – в Любиному голосі продзвеніла погроза.

– Ні… – Василько намагався віддихатися. – Просто поки я тобі цього не сказав, ти мене берегтимеш. А як скажу, розлютишся і вб’єш.

Люба засміялась.

– Ач, який розумний! Ну гаразд, обіцяю, що не вб’ю.

– Навіть якщо розсердишся?

– Навіть якщо розсерджуся.

Василько ще подихав, знову сів під стіну й сказав:

– Є дві ознаки того, що ти хоч і розумна, та не дуже.

– І яка ж перша?

– А перша така, що ти… Ти добре розрахувала: якщо причарувати Пластуна, то він буде надійним і відданим помічником, якого ще й ніхто не запідозрить. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо не підготувалася до того, що буде, як він усе зрозуміє й розгнівається.

– Що? Що він зрозуміє? – і вже самим оцим не дуже вдалим обуренням Люба себе виказала.

Втім, Пластун іще начебто не все зрозумів. Він здивовано витріщився на Любу й ворушив губами, ніби намагаючись щось сказати, але не знав що.

– Що ти його не любиш, а просто використовуєш. І коли він це зрозуміє, отут і поч…

– Не слухай його, любчику! – владно вигукнула Люба. – Він сам не знає, що меле. Дурко мале! Та щоб ти знав!..

– А я знаю, – спокійно перебив її Василько. – От Борода, наприклад. Візьми він і зашли до тебе сватів. Хіба не кинеш ти свого любчика й не вийдеш за Бороду?

Коваль у кутку завовтузився й замугикав. Люба заклякла. Пластун розгнівано втупився в Бороду. Мовчанка затягувалася, набрякала напруженням, от-от мала вдарити блискавка.

– От бачиш, – байдужим голосом мовив Василько. – А якби ти була дуже розумна, то до такої розмови була б готова.

Ці слова впали в цілковиту тишу. Як горох у ночви.

Пластун раптом загарчав і повільно рушив до Бороди.

– Любчику, заспокойся, – застережливо сказала Люба.

Але це не подіяло. Навпаки, при цих словах дурник кинувся на Бороду, й усі зрозуміли, що він зв’язаного й безпомічного коваля зараз уб’є. В останню мить Борода встиг підібрати ноги, й, коли Пластун уже замахнувся, щоб ударити його, сильно штовхнув нападника ногами в живіт. Дуже сильно. Пластун відлетів на середину кімнати, в польоті зігнувшись у три погибелі, й упав на підлогу.

– Ну от, – спокійно, ніби нічого не сталося, вів далі Василько. – А друга причина…

– Не слухай його! – голос Люби дзвенів люттю, але цікавість перемагала. Дівчина все ж таки хотіла дослухати й сама, що скаже Василько.

– А друга причина, – повторив хлопчик, – це те, що… Як би це сказати… От ти знаєш, що на Пластуна можна цілком покластися. Принаймні нікому не розкаже, бо тільки ти його до ладу розумієш. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо насправді ж не тільки ти його розумієш. Є ще одна людина, з якою він постійно розмовляє. А коли розмовляєш… ти ж знаєш: то одне скажеш, то інше… Дивись, уже й таємниця – не таємниця…

– Яка таємниця? Що ти верзеш!

– Ні, я просто кажу, так уже вірити, що Пластун нічого нам не розповідав через свою маленьку подружку…

– Н’ього…дав! – вигукнув Пластун. – Н’ього дав!

– Помовч! – суворо кинула йому Люба через плече, навіть не глянувши в його бік.

– То що ж він вам розповідав?

В цьому запитанні пролунала така суміш скрадливості, підозрілості й люті, що Василько мимоволі розсміявся.

– Та! Яка різниця?

– Ти зараз дізнаєшся, яка! – засичала Люба. – Ти в мене зараз про все дізнаєшся.

Василько злякався (або вдав, ніби злякався) – Івась уже й не знав, коли йому можна вірити, а коли ні. Сам він тільки мовчки благав друга не зупинятися, щось говорити, бо… Івась іще не хотів вірити, але в стіні він намацав голівку цвяха. Хто й навіщо забив його в стіну на такій дивній висоті, він і гадки не мав, але цвях – це залізо. Івась ритмічно, але обережно тер мотузкою, що зв’язувала його руки, об цей цвях. Звісно, голівка цвяха не гостра, сподіватись на швидкий результат – марна справа, але щось же треба робити!

– Ти обіцяла, що не розсердишся! – злякано зарепетував Василько. – Я скажу, скажу!.. Про погріб, наприклад.

– Який такий погріб? – здивувалася Люба.

– Ну, як який! Той, що в нього на городі. Де наш казанок був.

– Н’ього…дав! – майже панічно вигукнув Пластун, підвівшись із підлоги на коліна. – Інеше! Ага!!!

В густій темряві світилися Любині очі, які пильно вдивлялись у Василька. Що вона могла побачити, хлопчик не знав, але про всяк випадок вирішив говорити далі:

– А звідки б ми довідалися? Хіба той погріб можна знайти, якщо не знаєш? А як навіть знайти, хіба нормальна людина може в нього зайти?

– Н’ього…дав! – заверещав Пластун.

Люба розвернулася обличчям до свого любчика. Він прудко скочив на ноги й відступив до вікна. Вона йшла повільно, впевнено й дуже загрозливо.

Пластун втиснувся в вікно, й Івась подумав, що він зараз видавить спиною раму. Це було значно страшніше, ніж коли сам Пластун кинувся на Бороду. Проти високого, хоч і незграбного Пластуна Люба була маленькою, такою слабкою й тендітною! Але його страх говорив сам за себе. Скидалося на те, що він уже знав, чого можна чекати від цієї вродливої маленької дівчини. Навіть у темряві, проти вікна, Івась міг бачити його широко розкриті очі, сповнені непідробного жаху.

– Ереба. Ереба, – слабким голосом і майже без надії, приречено повторював він.

– Ереба? – лагідно перепитала Люба. – А плескати язиком реба? А розпатякуватися про все, що ти знаєш, – реба? А тепер ереба?

Невідомо, яким було б покарання. Вони цього не побачили. Бо коли між Пластуном і Любою лишалося не більше кроку, пролунав уже знайомий їм звук – ніби в ночви хтось висипав сухий горох.

– Нарешті, – промовила Люба. – Прийшов. Твоє щастя.

Вона підійшла до дверей і широко відчинила їх навстіж. За дверима нікого не було.

– Не ховайтеся, діду, заходьте! – гукнула вона в темряву.

Ніякої відповіді.

– Хай тобі!.. – тихо промовила дівчина. – Тіні своєї боїться.

Вона залишила двері відчиненими й повернулася до Пластуна, який іще стояв у вікні, нажаханий, нездатний повірити, що все обійшлося.

Двері відчинилися трохи ширше й так завмерли. В них і досі нікого не було.

– Та заходьте вже, діду! – гукнула Люба в ніч із хати. – Що нам, так і сидіти з відчиненими дверима?

І знову нічого. Вона повернулася й іще раз визирнула на подвір’я. Івась не бачив, що вона там уздріла, однак щось там було не так, як вона чекала, бо Люба раптом завмерла в такій незручній і неприродній позі, ніби враз закам’яніла, зробивши півкроку. Мабуть, це було помітно й Пластунові, бо він, попри свій переляк, відліпився від віконної рами й спитав:

– Ота?.. Ід?.. Ага?

Люба не відповіла. Вона повільно вийшла на ґанок, так само повільно, не спиняючись, спустилася на землю й повернула до хвіртки. Вона зникла з поля зору Івася, той не розумів, що могло статися.

Пластун нарешті трохи прийшов до тями й зробив те, що на його місці зробив би будь-хто, навіть не такий розумний. Він широкими кроками рушив до дверей.

Хоч би що там було надворі, а втрачати такої нагоди не варто. Івась миттю зачепився мотузкою, що зв’язувала його руки, за цвях у стіні й, коли Пластун проходив повз нього, високо над підлогою підняв ноги. Тобто він хотів підняти високо, але вийшло не дуже. Пластун перечепився, але зразу не впав. Хоча рівновагу і втратив. Він за інерцією зробив іще два довгі кроки, але на ґанку вже не втримавсь і, загрібаючи руками повітря, з пронизливим криком полетів зі сходинок, обличчям у кущ аґруса, що ріс у трьох кроках перед ґанком.

Хоч би очі собі не виколов, подумав Івась.

Знадвору почувся такий знайомий тріснутий голос:

– Ану кинь зброю, хлопче!.. Візьми, серденько, цю погань. Він спокійніший буде, якщо ти її триматимеш… І тихенько, без дурних рухів! Давай, давай! До хати – там поговоримо.

За хвилину до хати ввійшов Лисий, слідом за ним Люба з арбалетом у руках, потім власник того самого тріснутого старечого голосу – давній знайомий лішак, напівлюдина, напівсова. Такий самий маленький, з великими круглими очима, що так добре бачили в темряві, але боялися світла. От воно все й склалося докупи, подумав Івась. Тепер багато що стає зрозумілим.

– Ого, скільки вас тут! – радісно вигукнув дідок. – Та всі знайомі! Тільки того ведмедя не знаю. А так усіх знаю. Оце базікало знаю, те вовченя знаю. Треба ж, як несподівано зустрілися, хе-хе! Хто б міг сказати, що буде сьогодні така щаслива зустріч! Я й гостинця не приготував. Та нічого, не сумуйте, хлопаки, зараз щось придумаємо. Хе-хе-хе! Нікого не образимо.

Куди поділася Марічка? 4

Дорогою Наталка нікого не зустріла. Місячне сяйво відкидало довгі рухливі тіні дерев, парканів і будівель на дорогу. Дівчинці ввижалися то скрадливі темні постаті, то підступні крилаті потвори. Але Глина біг безжурно, підганяв її, тягнучи за шворку. Його ці тіні не хвилювали, тож і Наталочка вирішила не звертати на них уваги. Прийшовши до Лелі, вона кинулася їй на шию й заплакала. Якби ж хто знав, як вона непокоїлася за них! Так довго їх не було! Глина теж кинувся лизатись – і не лише з Петрусем, якого давно не бачив, а й із дівчатами, з якими розлучився якихось дві-три години тому.

Потім Наталочка обняла й розцілувала Марічку.

– Де ви так довго ходили? Що з вами трапилося?

– Та, нічого особливого, – серйозно відповіла мала.

А Леля розсміялася.

– Трапилося, Наталочко. Якби не Марічка, то, може, й не повернулися б. Усе розкажемо. А де ти була?

Наталочка побачила на столі картоплю, огірки й петрушку, негайно набила собі рота й швиденько заходилася розповідати.

– Зачекай, прожуй спочатку, – знову розсміялася Леля. – Так ми все одно нічого не зрозуміємо.

Чекати довелося досить довго. Наталка так зголодніла, поки чатувала під Любиною хатою, що не встигала прожувати один шматок, як уже відкушувала наступний. Нарешті доїла все, що лишалося на столі.

– Зараз іще яблучко згризу, – пообіцяла вона і взялася до яблучка, яке дістала з кишені фартуха.

– Чому ж ти не з’їла його там, де зірвала? – насмішкувато поцікавилася Леля.

Прожувавши, Наталка відповіла:

– Боялася, що хрумтітиме.

– І довго ти там пробула?

– Зранку, – здивувалася дівчинка з такого дивного запитання.

– Де ж це ти так чергувала?

– Навпроти Любиного дому.

Лелине обличчя зразу спохмурніло.

– Це тебе Івась туди призначив?

– Ага.

– Чому ж він тебе не замінив хоча б з обіду? – запитуючи Наталочку, Леля дивилася на Петруся, сподіваючись, що той має відповідь або принаймні розділить її, Лелине, обурення.

– Як же він міг мене змінити, – безтурботно відповіла дівчинка, – як він майже цілий день сам там просидів.

– З тобою? – не зрозуміла Леля.

– Та ні ж бо! – у Люби в хаті.

– Що?!!

– Ти, Лелю, якась неуважна. Я ж тобі вже годину пояснюю. Добре, почну спочатку. Значить так, – Наталка витерла губи, поправила пасмо волосся, що падало на праве око, й повела свою розповідь:

– Івась сказав мені зранку, щоб я стояла в сусідньому садку й стежила за Любиною хатою. Якщо побачу, що Пластун прийде до неї, то треба прибігти до Бороди й попередити його. От. Я дочекалася Пластуна й побігла до Бороди. Сказала йому й повернулась на своє місце, як сказав Івась. Я дуже добре все зробила.

– Ти взагалі в нас розумашечка, – погодилась Леля.

– А потім вони всі по черзі туди прийшли.

– Хто куди прийшов?

– До Люби всі прийшли! Ну, як же можна так не розуміти! – Борода, Івась і Василько. Ні. Василько, потім Івась, потім Борода. Отак. По черзі. І всі зайшли до Люби. А я чекала, поки вони вийдуть. А вони не виходили до самого вечора. Вже темно стало, а вони все сиділи там і не запалювали свічок. А потім прийшов Лесик і мене відпустив до вас. Ось Глину сказав відвести, бо голодний. А вам сказав, щоб ви тут їх чекали. Все.

Леля спохмурніла ще більше. Ця історія їй вочевидь не сподобалася, що Наталку здивувало.

– Я щось не так зробила? – злякано спитала вона.

– Ні, ти якраз усе дуже добре зробила, – відповіла Леля. – Гаразд, почекаємо.

– Я зараз, – сказала Марічка й підвелася з-за столу.

– Ти куди?

– Надвір. Я зараз. – І вона вислизнула з хати.

– А ви? Де ви були? Чому так довго не поверталися? Як Марічка знайшла вас?

Леля почала розповідати й зрозуміла, що це відбере в них цілу ніч, – якщо взагалі за ніч можна все це розповісти. Тож вона вирішила стисло переказати основні події, а детальнішу оповідь відкласти на потім – на завтра, може. Вона розповіла про сліпу пожежу, про русалку (не все, звичайно), про Чату, потім про видр. І тут ніби отямилася. Раптом зрозуміла, що Марічка вже так давно вийшла й досі не повернулася. Скільки часу минуло?

Леля урвала себе на півслові, рвучко підвелася з-за столу й прожогом вискочила з хати. У вбиральні малої не було. Леля оббігла навколо хати, ледь не вскочивши в Любину пастку біля задньої стіни. Де ж це невгамовне дівча?

Повернувшись до ганку, дівчинка побачила, що всі стоять у дверях і перелякано чекають на неї.

– Вона побігла до Люби, – сказала Леля. – Візьміть зброю.

Вони подолали добру половину шляху темними вулицями села, коли Леля раптом зупинилася.

– Петрусю, – сказала вона. – Біжи розбуди Вуханя. Хай теж приходить до Люби. І піджени його. Бо ще вечеряти сяде.

Хлопчик мовчки розвернувся й побіг. А всі решта пішли далі.

Леля останніми словами проклинала себе. Як вона могла так забалакатися! Скільки часу минуло? Котра година взагалі? Чи не запізнилися вони? Як можна бути такою легковажною – і це після всього, через що вони пройшли! Леля не знаходила для себе виправдань.

Хто-хто в рукавичці?

– Де це ви їх усіх познаходили? – заторохтів дідок, озираючи полонених.

– Потім роздивитеся, діду, – нетерпляче мовила Люба. – Не стійте просто так. Візьміть он зв’яжіть цього лисого.

– О! Яка честь! – заторохтів лішак. – Яка честь! Давно я про це мріяв!.. Слухай, Любусю, а може, давай його зразу – чик? Га? Це ще приємніше, ніж в’язати.

Люба мовчки подивилася на нього.

– Ну, ні так ні. Я ж просто так спитав. Чи я не знаю. А тобі хто сказав, як не я? Це я просто так спитав. Зв’яжемо, звісно, зв’яжемо. А хай буде зв’язаний. Він так симпатичніший. Диви, який гарний. Гордий! – Лішак відступив від Лисого на два кроки й замилувався.

Лисий зробив такий крок, ніби хотів дістати його ногою. Дідок злякано сахнувся й одразу силувано розсміявся:

– Хе-хе-хе! Ач, який бойовий! Такий молодий, такий здоровий, і раптом хотів образити такого старенького й маленького дідуся! Та хіба ж так можна!..

– Треба йти, діду. Бо до ранку вже не так і багато лишилося. Давайте вирішувати, що з ними робити.

– А що ж тут вирішувати! – знову захихотів дідок. – Повбиваємо, та й уже! Я б особливо того базікала порішив, – він кивнув у бік Василька. – Бо того разу трохи не вийшло. Таке ж язикате! Я таких не люблю. Ох, як я не люблю базікалів!..

– А як же ви тоді живете? – втрутився Василько в їхню розмову.

– Погано! – з готовністю вигукнув лішак. – Дуже погано. Відтоді, як з вами познайомився, гірше нікуди живу. От порішу тебе, може, полегшає.

– А-а, – зрозумів Василько. – Бо я ж і думаю: як же це бідний лішак живе, що себе не любить. А виходить, погано живе. Ну, це правильно. Бо хто себе не любить, добре жити не може.

– А чого це ти раптом вирішив, що я себе не люблю? – здивувався дід.

– Ви самі сказали, – відповів хлопчик.

– Що я сказав? Нічого я не казав!

– Ну як же! Всі ж чули. «Не люблю базікалів» – сказали.

Старий мовчки рушив до Василька – повільно й погрозливо, майже так само, як перед тим Люба йшла на Пластуна. Він Василька і врятував. Коли між ним і лішаком лишалося не більше двох кроків, раптом знову пролунав горох об ночви. Лішак наполохано відскочив у глиб кімнати. Тієї ж миті в двері загупали кулаки.

– Ой лишенько! – забідкалася Люба, – Пластуна забули!

Вона кинулася до дверей і відчинила їх. На порозі з’явився нещасний дурник. У місячному сяйві було добре видно його обідране й закривавлене обличчя. Аґрус є аґрус. Це не той кущ, у який цікаво падати обличчям.

– Любчику! – дуже природно вигукнула Люба. – Що з тобою?

Всі дивилися на Пластуна, який стражденно стогнав і мугикав. І тільки Василько, автор цієї картини, відвів очі й… Те, що він побачив, налякало його ще більше, ніж гнів Пластуна, що от-от мав вилитися на нього.

Над самою призьбою виникло маленьке личко, обрамлене срібним у місячному сяйві волоссям. Мабуть, мала не могла до ладу роздивитися все що діялося в хаті. Вона якийсь час чекала, поки очі призвичаяться до темряви, потім усе уважно оглянула й зникла. Двері хитнулися, але не зачинились.

А в хаті Люба заходилася витирати Пластунові обличчя, щось до нього прикладати, щось при цьому нашіптуючи. Пластун стогнав і сварився. Люба вмовляла його:

– Ні, любчику, потерпи. Потерпи. Зараз полегшає… Ні, любчику, нікого ми в цій хаті вбивати не будемо… Тому що. Не вередуй, любчику. Я знаю, що ти його хочеш убити, але цього робити не можна… Ти ж знаєш… Ні, знаєш, я тобі казала! Вони потрібні ЇМ… Не всі. Але ми не знаємо, хто саме… Так, Лисий. Правильно… Іще двоє… Ні, я також не знаю, хто саме. Сказано, що Лисий і ще двоє. Вони розберуться. Невже ти думаєш, що як їм твій кривдник не потрібен, то вони його залишать і далі по землі ходити?.. Ой! Вибач, любчику, я не навмисне – темно ж… Ну, що ти порівнюєш! Ту темряву я сама створила, тому в ній я все бачу… Чому? Ну, як тобі сказати… Це ж моя темрява. Ні, любчику, ти не можеш у ній бачити… Не зможу я тебе навчити… Знаю, що страшно, але й ти мене зро…

– Та годі вже вам! – не витримав дідок. – Треба йти. Їх тут ніхто не знайде?

– Ні, – відповіла Люба. – Знадвору ніхто нічого почути не може. А зсередини двері не відчинити. Тільки я можу.

– А зламати? – не міг заспокоїтися лішак.

– Хай спробують. Це ще бабуня робила. Нічого в них не вийде.

– З погребом же вийшло, – не вгавав старий. Раптом йому на думку спало інше: – Чекай! А як же наші друзі волохаті їх дістануть, якщо ніхто не може відчинити двері.

Мабуть, Люба про це не подумала. Вона завмерла на мить, тоді сказала:

– Справді, діду. Доведеться вам тоді прилетіти і впустити їх. Я вас навчу, як відчиняти двері.

– Ох, не жалієш ти моїх старечих сил! Хіба ж я вже в тому віці, щоб літати туди-сюди день і ніч!

– Що ж тоді робити?

– Ох, гаразд уже, – погодився лішак. – Все я та я! Якби не я, то й не знали б нічого. Давай навчай. Тільки швидко.

– Ходімте! – сказала Люба й пішла з хати. Лішак за нею.

– Дивіться, тут прикладете долоню, – долинув до хати Любин голос. – Скажете… (що саме треба сказати, Івась не почув). А тоді повільно потягнете на себе двері. Зрозуміли?

– Зрозумів, тільки давай спробуємо. Щоб потім, знаєш, не було якихось несподіванок, – відповів лішак.

Вони спробували зачинити двері.

Не вдалося. Люба налягла на них усім тілом, але двері не зачинялися – пружинили.

– Це ще що таке?

Вона почала їх обдивлятися й побачила, що між дверима й одвірками хтось устромив гілку. Івась бачив, як вона витягла її й мовчки показала лішакові, приклавши палець до губів. Потім вказала праворуч і тицьнула пальцем старому в груди, далі показала на себе й ліворуч. Вони мовчки розійшлися в різні боки – пішли навколо хати, зрозумів Івась.

Звісно, вони її зловили. За півхвилини пролунав Марійчин писк, потім голосно лайнувся лішак:

– Ти ба! Най би тобі зуби повипадали! Таке мале, а таке кусюче!

Пластун метнувся до них.

– Ітько! – розпачливо вигукнув він.

Однак він навіть не встиг вискочити з хати, як у дверях з’явилася Люба, тягнучи за обидві руки Марічку.

– Ітько! – тихо повторив Пластун із болем у голосі. – Тива!

– А що ж із нею станеться! – розлючено відповіла Люба.

На цих словах мала неймовірно крутнулася в Любиних руках і вхопила її своїми молочними зубками трохи вище зап’ястя. Люба скрикнула й дала дівчинці сильного ляпаса по щоці.

І тут же дістала ще сильнішого ляща у відповідь – тільки не від Марічки, а від Пластуна. Вона навіть на ногах не встояла і впала на одне коліно.

– Тікаймо! – крикнула Марічка й кинулася до дверей.

Та куди ж тут утечеш! У дверях стояв лішак, розставивши руки, й великими круглими очима дивився на дівчинку. Та й Пластун не кинувся з нею втікати, як вона сподівалася. Гірше того, він нахилився й подав руку, допомагаючи Любі підвестися з підлоги. Довіра до нього щойно почала повертатися. Марічка навіть ладна була простити йому те осоружне шпигунство! А він нахилився й допоміг цій негідниці, що вдарила дитину, підвестися з підлоги! І скориставшись із того, що Пластунова голова виявилася зовсім недалеко від неї, мала розмахнулася й щосили вдарила зрадника долонею по щоці.

Ясна річ, для нього цей удар був зовсім несильним. Але достатньо сильним, щоб із незагоєних подряпин знову потекла кров. Втім, у темряві Марічка її й не одразу помітила.

Люба підвелася, й Пластун їй твердим голосом сказав:

– Бітьки не ду! Ага.

– А мене ти спитав? – крізь сльози крикнула йому дівчинка. – Нікуди я не піду з тобою! Зрозумів?

– От бачиш, – ніби нічого не сталося, рівним голосом промовила Люба. – Вона сама не хоче.

– Бітьки не ду! – вперто повторив Пластун.

– Ну, то будеш її на собі тягти, – байдуже відповіла Люба.

Пластун кивнув головою й опустився на коліна перед Марічкою. Він сказав їй щось так тихо, що ніхто нічого не почув.

– Ніколи! – твердо відповіла Марічка, хоча й миттю перестала плакати.

Пластун знову нечутно заговорив до неї, розмахуючи руками. Вона стояла набурмосена й непохитна. Вже й не відповідала йому.

– Годі вже, любчику, – нарешті втрутилася Люба. – Ми не маємо часу. Треба йти.

– Беї н’ду! – відповів Пластун.

– Що? – Люба пильно подивилася на нього, хоч і неясно, що вона там у темряві могла роздивитися. – Хочеш залишитися тут? Разом з ними? Ти знаєш, що з вами всіма буде?

– Ага, – відповів Пластун.

– А зі мною? – підступно спитала Люба.

Пластун не відповів. Люба чекала. В хаті висіло жахливе напруження. Здавалося, ще трохи, й стіни самі займуться полум’ям.

– А зі мною що буде – без тебе? – повторила Люба.

– Беї н’ду! – вперто кинув Пластун.

– Ти справді вирішив лишитися зі мною? – якось дуже вкрадливо спитала Марічка.

– Ага.

– Але ж ти загинеш, як і всі ми, – не вгавала дівчинка.

Пластун не відповів, але й не звівся на ноги.

І тут усі почули таке, чого почути аж ніяк не сподівалися:

– Добре. Тоді я піду з тобою, – тихо, але мов грім із ясного неба, промовила дівчинка.

– Марічко! – не стримав вигуку Василько.

– Замовкни ти, – втомлено кинула Люба. Схоже, вона ні на мить не сумнівалася, що саме цим усе й закінчиться. – Все. Треба виходити, негайно.

Лішак, за ним Пластун, потім Марічка й нарешті Люба вийшли з хати й зачинили двері. Марічка так ні на кого й не глянула.

З кутка хати долинули дивні звуки, немовби хтось вдавився, проковтнувши цілу картоплину. Це невміло, по-дорослому, заплакав Борода.