Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)

На майдані біля брили

Був похмурий ранок, і люди тихо виходили зі своїх осель, такі самі похмурі. Всі ждали лиха, а земля чекала дощу.

Тільки вічний і великий вождь, здавалося, нічого того не відчував. Він походжав майданом веселий і збуджений, звертався до жінок із запитаннями, чоловікам давав доручення, цікавився, як виконано те, що загадував з учора… Побачивши Лисого, що вийшов із хати, в якій спав, вождь спочатку вдав, ніби не помітив його, а потім раптом ніби щось згадав і підійшов до хлопця.

– То що, Лесику, – весело промовив він, – не будемо вірити забобонам?

– Це не забобони, – відповів Лисий, ледве стримуючись. – Якщо ви не передумаєте, я вас уб’ю.

– Овва! – вигукнув вождь іще радісніше. – Хвалилася курка, що ведмедя заклює!

– Ви не ведмідь, – так само стримано мовив хлопчик. – А я не курка. І ви це знаєте.

– Та звідки ж мені знати?! – удавано здивувався старий. – Невже вірити всіляким вигадкам, надряпаним на дурному камені?

– Написане на камені стає ще більшою правдою, ніж те, що є насправді. Чи не ви це казали?

– Мало що я казав! Чекай-чекай! А чи не сам ти на неї око поклав? – губи вождя витяглися в ниточку, а шрам на обличчі загорівся червоним. – Будеш рипатися, будеш зайве патякати – в порох зітру. Ти мене ще не знаєш.

– Знаю, – відповів Лисий, так само втративши самовладання. – Ви просто старий немічний дідок, який змалився й ні про що не думає, крім дитячої забаганки.

Ці слова були породженням люті, але з того, яке враження вони справили на вождя, хлопець зрозумів, що влучив. Старого тіпало. Всі думки були написані на його побуряковілому обличчі. Лисий бачив, як старий бореться зі спокусою вдарити його своїм костуром. Водночас вождь боявся це зробити. Він знав, який спритний цей малий, знав, що він може ухилитись, і тоді йому, старому – ганьба на все село. Це ще раз підтвердить, що зайда непіддатний смерті, як було написано на камені.

– Що ж ви вагаєтеся? – Лисий уже сам хотів, щоб старий спробував його вдарити. – Боїтеся не влучити? Не та сила в руках?

– Зупиніться! – раптом пролунало за спиною вождя.

Хлопець кинув туди погляд і побачив, що з круглої хати вийшла Леля. Цього миттєвого погляду було досить, щоб він утратив пильність. Скориставшись із цього, старий щосили розмахнувся й ударив його палицею по голові. Цей удар міг бути смертельним, якби Лисий не встиг нахилитися вправо, тому костур ковзнув по плечу. Біль був неймовірний. Ліва рука повисла, мов ганчірка.

Вождь розвернувся й швидким підскоком, хоча й зовсім не старечими кроками наблизився до дівчинки. Лисий, звісно, хотів кинутися навздогін, але його тут же обступили троє чоловіків зі списами напоготові.

Він мало не розплакався – не так від болю, як від образи. Удар вождя був такий підступний, безсовісний! Невже йому тепер не соромно? Мабуть, соромно, бо не може ж він не бачити, з якою зневагою дивиться на нього Леля! Однак Лисий знав, що чекати зараз від вождя якихось порядних вчинків уже не доводиться. Якщо доросла й сильна людина дозволяє собі таку підлість, це означає тільки одне – вождь знає, що винен; він намагатиметься заглушити сумління ще більш негідними, підступними вчинками.

Ніби на підтвердження цих думок Лисого вождь підійшов до Лелі, грубо схопив її за руку вище ліктя й потягнув до своєї хати. Нічого поганого він їй не зробить. Весілля опівдні. Зараз іще ранок. Не буде ж він її кривдити до весілля! Лисий як міг себе заспокоював, та це не вдавалося.

Він подивився на воїнів, що стояли навколо нього. Вигляд у них був розгублений. Вони, безперечно, все бачили. Їм було соромно за свого вождя. Але дужчим за сором був страх. Вони боялися вождя. Боялися й Лисого. І ніяк не могли зрозуміти, кого ж вони бояться більше.

– Так і будете стояти? – спитав їх Лисий.

Вони не відповіли.

– Ви ж чоловіки! Робіть щось! – крикнув він майже крізь сльози. – Чи хай старенький потішиться? Дарма, що всім вам тоді буде кінець! Ви ж ладні віддати життя за те, щоб ваш дідуганчик нарешті одружився! І не тільки свої життя, а й жінок і дітей своїх! Оце відданість! Оце молодці!

І тут гостро напало на нього відчуття небезпеки. Він не встиг навіть подумати, що робити. Та й думати тут нічого. З трьох боків на нього спрямовано гострі списи. Тому Лисий різко підігнув ноги і просто впав на землю.

Тієї ж миті над ним просвистів спис і ввіп’явся в праве стегно того чоловіка, що стояв зі списом перед Лисим. І хлопець його впізнав – це ж той самий, хто вчора кинув списа йому в спину, під час розмови з вождем. Чоловік випустив із рук зброю, схопився за ногу й повалився на лівий бік. Поки решта розгублено роззиралися, хлопець перекотився по траві, схопив списа, скочив на ноги й відступив.

Тепер усі троє ворогів – і ті, що стерегли його, і той, що кидав йому в спину списа, – були перед Лисим. Він знав, що битися з ними – марна справа. Він не зможе перебити все село.

– Ніяк не дочекаєтеся? – знову заговорив він. – Вирішили самі перебити одне одного? Ви що, не знаєте, що я непіддатний смерті?

Чоловіки зовсім розгубилися. Вони просто не знали, що робити далі.

– «Хто заміриться на нього, люту смерть на всіх накличе», – повторив Лисий кам’яне пророцтво. – На себе він іще вчора біду накликав. І ти накликав, – він показав рукою на того, хто щойно метнув у нього списа.

Усе сходилося. Все, що він говорив, було схоже на правду, воїни не могли не вірити.

– Хто ще хоче пересвідчитися?

Ніхто не хотів. Усім і так було ясно. Крім Лисого.

Що більше він брехав цим чоловікам, то дужче й сам починав вірити в сказане. А від цього – в свою чергу – ставав дедалі переконливішим. Проте хлопець усвідомлював, що його переконливість має межі. Якби він зараз сказав цим воїнам, що треба вбити вождя, вони б не тільки не послухали його, а й перестали вірити всьому, що раніше було сказано.

А щось сказати їм зараз було необхідно. Він мусив навернути цих людей на свій бік. Пообіцяти, що ніякого лиха їм і їхнім родинам не буде, якщо підуть за ним? Тепер уже не повірять. Сказати, що він тільки забере Лелю й піде з їхнього села? Це може все зіпсувати – виходить, він усе це справді затіяв заради дівчинки? Тоді чим він кращий за старого вождя?

Мовчання загусало. І що довшим воно ставало, то важче його було порушити. Стало майже темно. Галявину накрила зловісна темна хмара.

І з першими важкими краплями вже майже осіннього дощу в палаці розлігся приглушений стінами собачий гавкіт, високі двері круглої хати відчинилися, й звідти вийшли Леля і вождь. У вождя під свитою була білісінька сорочка (десь поблизу є невеличка чиста річечка, подумав Лисий – без неї так випрати сорочку неможливо). У Лелі на голові червонів віночок із польових квітів (десь поблизу має бути великий луг; там, швидше за все, випасають коней – адже стільки трави необхідно). Вони трималися за руки. Вождь ледве стримував переможні промені в очах, Леля мала вигляд до всього байдужої й приреченої. Очей на Лисого вона не підвела, дивилася весь час собі під ноги. Навіть тоді, коли вождь заговорив, навіть під час того, що вождь казав.

– Ми все владнали, – сказав він. Голос його дзвенів, перекриваючи розпачливий гавкіт Глини, ніякої надтріснутості. Навіть шрам на обличчі був майже непомітний. – Гостя з власної волі погодилася вийти за мене заміж, бути мені вірною дружиною, доки смерть не розлучить нас. Так, красуню?

Вона не відповіла, схоже, навіть не помітила, що звертаються до неї.

– Так, кралечко? – повторив старий з притиском.

Вона трохи повела в його бік головою. Не подивилася на нього, а просто показала, що чує. Погляд її так само лишався відсутнім. Вона дивилася на щось таке, чого ніхто інший не бачив.

– Так, – ледь чутно відповіла вона самими губами.

Тільки Лисий і зрозумів, що вона сказала. Не тому, що був ближче, просто він завжди розумів, що вона каже – навіть якщо вона ледь ворушила губами.

– Кралечко, люди не почули, – жорстко повторив вождь.

– Так, так, так! – вигукнула вона просто в обличчя своєму нареченому.

– І не треба вдавати, ніби тебе змусили, – старому, здається, мало було показати, що вона згодна, йому ще хотілося зламати її, виявити свою владу. – Я тебе змушував?

– Ні, – знову самими губами повторила дівчинка.

– Не чую.

Вона нарешті подивилася йому в очі. В тому погляді було стільки ненависті, що Лисий усе зрозумів.

– Ні, коханий, ти мене не змушував, – сказала Леля, простягла руку й ніби ласкаво, але дуже сильно посмикала вождя за вуса. – Зайчик мій!

У себе за спиною Лисий почув несміливе хихотіння.

На обличчі вождя блискавкою спалахнув шрам. Такого приниження він не міг знести. Але й вибирати не доводилося. Лисий побачив, як у Лелі побіліли пальці, так сильно у відповідь старий стиснув її руку. Однак дівчинка нічим не виказала, що їй боляче. Сміх зник так само швидко, як і з’явився. Вождя вже не любили, але ще боялися.

Чим же він так її обдурив? Що могло її змусити?

– Що ти їй такого наобіцяв, Сидоре? – голосно спитав Лисий. – Що не вб’єш мене, якщо вона з доброї волі за тебе піде?

У Лелі в очах з’явилася тінь страху. Вождь знову почав червоніти. Люди стояли мовчки, мов закам’янілі, – здавалося, навіть мухи перестали дзижчати.

– Це дуже великодушно з твого боку! – знову заговорив Лисий. – Лелю, виходь краще за мене! Я тобі теж щось таке наобіцяю. Наприклад, що я ніколи не стану русалкою. Це ж дуже просто: пообіцяти не робити того, чого зробити не можеш. Погоджуйся, Лелю!

Старий уже зрозумів, що програє. Навіть убивши зараз Лисого (якби таке вдалося, бо він уже знову схильний був думати про хлопцеве безсмертя), він нічого б не виграв. Леля чарівна, він з дитинства мріяв про таку дівчину. Усе своє життя Сидір знав, що не має права одружуватися, й тим більше мріяв про ту єдину й неповторну, яка колись з’явиться. Він з острахом дивився на кожну народжену в селі дівчинку, й швидко заспокоювався, пересвідчившись, що це не вона. Тож тепер і сумнівів у нього не лишалося – Леля і є тією єдиною і неповторною. Вона така впевнена в собі, така відважна й сильна!..

Але зараз уже й не про неї йшлося. Вождь бачив, що він може втратити не лише її, а й своє становище – свою велику круглу хату, або палац, як він її називав і вимагав, щоб називали всі в селі. Він може втратити владу, і тоді всі, кого він ображав, почнуть мститися йому. З нього збиткуватимуться, показуватимуть у спину пальцем і хихотітимуть. І хтось зрештою спрямує йому в спину не пальця, а списа…

– А звідки ти, хлопче, знаєш, як її звуть? – раптом спитав він, примруживши очі. – Щось не пригадую, щоб хтось у нашому селі так називав її. То ви, виходить, давно знайомі? Односельці? І що ж вас обох привело до нашого села? Що ви тут хотіли вивідати?

Вождь угадав. Співчуття до цих двох чужих дітей тут же змінилося на підозрілість. Вивідники! Чи є страшніша й потворніша людина, ніж чужий вивідник?! Вони вже все забули – невідома небезпека від незбагненної черви поступилася місцем цілком зрозумілій загрозі нападу незнайомих сусідів. Зрештою, село завжди боялося вождя. А тим, хто звик боятися, загалом не дуже й важить – звідки йде страх. Вождь знав це. Він просто підкинув їм іншу небезпеку.

До того ж, якщо Лисий просто вивідник – його можна не боятися. Він міг навмисне поголитися й роззутися, знаючи про їхнє кам’яне пророцтво. Жінки ще не наважувалися робити остаточних висновків, не могли подолати переляк, а чоловіки вже повільно півколом сунули на хлопця, тримаючи списи напоготові.

А ще й ця дівчина. Як вона підступно закохала в себе їхнього великого і вічного вождя! На таку небезпеку наражала їх!

Лисий розмів, що їх зараз не переконаєш. Пояснювати, що вони не вивідники – безглуздо, бо який же вивідник сам зізнається, хто він такий. Кожен стверджуватиме, що він не вивідник. Вивідники – вони такі.

Слово ніби висіло в повітрі. Ніхто не вимовляв, але всі так дружно повторювали його подумки, що воно ніби бриніло у вухах, наче його вибивали краплі дощу по землі, по одягу, по списах і кам’яній брилі.

Коло стискалося – точніше, півколо, бо Лисий уже стояв спиною до каменя й принаймні ззаду вже не чекав нападу. Наростало відчуття небезпеки. Він розумів, що його рятує тільки те, що жоден із чоловіків не наважується першим спробувати його вбити. Він пильно стежив за нападниками, краєм ока тримаючи в полі зору вождя і Лелю. Він завжди значно впевненіше почувався, коли вона поруч.

Він не міг нападати перший. Просто не міг. Це мало б сенс тільки тоді, коли б він хотів убити цих людей. А вбивати людей він не хотів. І при цьому розумів, що чим довше він не нападатиме, тим легше буде напасти їм. Для них він – ворог. За ці два дні вони вже встигли зненавидіти його. Він приніс неспокій у їхнє село, порушив усталений плин часу.

Якби не рештки страху в цих людей, його б уже не було. Битви не буде. Їх занадто багато. Буде просто смерть. І ради немає. Лисий напружено намагався щось придумати, й нічого придумати не міг. Жодної слушної думки.

Відстань скоротилася до трьох-чотирьох кроків. Вождь усе ще стискав Лелину руку зсудомленими пальцями.

– Смерть вивіднику! – закричав він так гучно й страшно, що, мабуть, і камінь би прокинувся.

І його воїни прокинулися. Вони відвели назад руки зі списами, готуючись метнути зброю з такої смішної й безнадійної відстані. Їх уже ніщо не могло спинити: ні страх, ні інший наказ вождя, ні жалість до приреченої ними дитини.

Тільки на мить спинив їх пронизливий дитячий крик:

– Ні-і-і-і!!!

Крик пролунав просто з неба над головами, і якби воїни подивилися вгору, можливо, побачене б так вразило їх, що вони просто забули б про Лисого. Але вони не подивилися вгору. Вони кинули списи – дружно, майже одночасно, але все ж таки з затримкою на мить.

І цієї миті Лисому вистачило, щоб упасти на землю, просто їм під ноги, тож усі списи викресали іскри з кам’яної брили над ним.

– Бийте його! Голими руками задушіть! – іще страшніше заволав вождь.

Та було пізно. Чоловіки підвели голови до неба й заклякли.

Дощ заливав їм очі, тому вони не зразу й роздивилися, що то за диво – велика мокра колода в повітрі над їхніми головами, з якої стримить мітла. Навіть про Лисого вони забули. Мов зачаровані, дорослі воїни дивились, як колода зробила коло над ними й полетіла прямо на їхнього вождя. Коли вона була вже зовсім поруч, старий з розмаху вдарив її своїм костуром, і той від удару розколовся, зламався навпіл. Ступа, над якою тепер усі побачили сплутане мокре волосся маленької дівчинки, вдарила вождя в груди, але він упав не зразу, бо все ще міцно тримав за руку свою полонянку.

Він упав за мить, коли ступа вже пролетіла далі. Він тримався за Лелину руку, тож падав не на спину, а на груди, встигнувши спертися лівою рукою з уламком костура на землю. От тільки безпечно вивернути цей уламок він не встиг. Гострий край костура легко ввійшов у шию великому й вічному вождеві.

Його смерть бачило все село, крім одного-однісінького чоловіка.

То був Василь-Василем, чоловік уже літній, дужий і спритний, тільки повільний розумом. Може, саме за це й цінував його покійний вождь. Василь був його постійним охоронцем, він виконував найтяжчі доручення вождя. І якщо цього разу вождь крикнув: «Смерть вивіднику!», то не міг Василь крутити головою доти, доки не виконає наказу. Тим більше, що він і справді не розумів, як це Лисий не піддатний смерті.

Усі обернулися й стежили поглядом за ступою, а Василь мовчки зробив три широкі кроки до каменя, підняв із піску один зі списів і ввігнав його в груди юному ворогу, який іще не встиг навіть підвестися з землі. Виявилося, що нічого – піддатний. Василь повернувся й пішов до своєї хати. Наказ він виконав.

Ступа не приземлилась, а майже впала – і не дном на землю, а ребром. Вона повалилася на бік і покотилася по землі. Марічка випала, підводячись, вона єдина побачила те, що трапилося біля каменя. Ще не звівшись на ноги, мала пірнула в ступу вперед головою, схопила казанок і помчала до Лисого, на бігу наповнюючи казанок водою з баклажки.

– Швидше! Швидше! – благала вона, підбігши до нерухомого тіла хлопчика й опустившись перед ним на коліна.

Леля підбігла до них тоді, коли вода в казанку вже закипала. Зібравши всі свої сили, дівчинка висмикнула з грудей Лисого списа, і з рани бризнула кров. Марічка зразу вилила на рану мертву воду, кров зупинилася, рана почала затягуватись.

Але пізно, пізно, пізно…

Лисий уже не дихав. Скляним поглядом він дивився в небо, з якого саме перестав падати дощ.

Леля торсала його за плечі, ніби намагалася розбудити.

– Лесику мій! Лесику мій! – повторювала вона крізь сльози.

А вони рясно котилися з її очей, падаючи на обличчя і груди Лисого, змиваючи краплі дощової води.

Навколо з’юрмилися люди, стояли мовчки, дивилися. Тільки один глибокодумно зауважив:

– Воно, бач, в одному сходиться, а в другому… куди ж!

Розділ 5
Неміряна й конечна

Горе тому…

Вивідник, якого ще дві ночі тому послав вожак на захід, досі не повернувся. Вожак весь час тримав у голові це запитання: де він? І тільки зараз запитання зникло, як не було. Тому що з’явилося завдання, з’явилася нова мета. Він раптом зрозумів, що треба йти на північ, що той, хто йому потрібен, саме там. Понад те, вони всі там – усі, хто йому потрібен. Він зрозумів і те, що тепер йому не потрібно полонити й приводити кудись цих негідників, які повбивали половину його зграї. Він знав, що може й мусить сам їх убити. Це раптом стало очевидно. Просто знайти й убити. І все.

Це знання надихало вожака, змушувало його серце колотитися прискорено, слина сама скрапувала з зубів від передчуття довгожданої помсти.

Зграя, як завжди, підхопила настрій вожака. Всі відчували його окриленість і рішучість, усі ставали такими ж. Сьогодні! Сьогодні під ранок вони прийдуть до села. А наступної ночі нападуть на нього. Їх ніщо й ніхто не спинить. Там не залишиться нічого живого. Вони впиватимуться кров’ю своїх ворогів, із шалом трощитимуть кістки!.. Зграя бігла швидше, ніж у попередні ночі. Навіть нахилитися й підібрати розчавлену звіринку – ні, сьогодні їм це не потрібно. Швидше вперед, швидше туди, де вожак гаркне одне, найголовніше, найкраще, найсмачніше слово: «Вперед!»

Вони знали, що до села ще далеко, але ж ціла ніч іще була попереду. Вони встигнуть. І горе тому, хто опиниться на їхньому шляху!..

Куди поділася Марічка? 3

Куди ж поділася Марічка? Що це взагалі за дитина така, яку постійно треба шукати! Тут стільки справ, стільки колотнечі в селі, а вона знову десь завіялася! Попереджав же її: замкнися й сиди вдома, нікуди ні ногою! Як навмисне. Наче заповзялася довести до сказу!

Івась не знав, куди себе подіти. Знову полізли в голову гидотні думки – що він ні на що не здатен, що даремно Лесик довірив йому бути тут старшим, що він не просто не впорався зі своїми обов’язками, а зробив усе гірше нікуди. Був би Лесик, була б Леля, виконував би те, що йому сказано, і все було б гаразд. А за Марічку, за комору, за вовкулаків відповідали б інші.

Сидів за столом, обхопивши голову руками й думав, думав. Василько дивився на нього співчутливо, а Петрусеві, здається, все було байдуже. Встав із-за столу, підійшов до дверей, щось обдивляється, тепер ось до комори пішов – що йому ті двері, що йому та комора! Хіба зараз до цього – коли до села дісталися вовкулачі вивідники!

– Івасю, тут нічого немає! – долинув із комори голос Петруся.

– А що ти там хотів знайти? – не зрозумів його Івась.

– Я нічого не хотів, – розважливо відповів хлопчик, – але тут усе пропало. Зникло.

– Що – все? – не підводячись із-за столу, спитав Івась.

– Усе – значить усе, – Петрусь не дратувався, відповідав так само статечно. – Ступа, мітла, казанок – усе зникло. Тільки рогач на місці, але ж це не той рогач.

– Який – не той? – спитав Івась, уже в дверях комори.

– Не самоносний. Самоносний вона забрала разом із усім іншим.

Мабуть, в Івася було якесь затемнення – чи то занадто багато відповідальності лягло на його плечі, чи то давався взнаки нічний час і жахливі враження від зустрічі з вовкулакою, чи то переживання за Лелю, Лесика, а тепер іще й за Марічку притупили кмітливість. Тільки він не зразу зрозумів.

– Хто – вона? Ти думаєш, тут знову була Люба?

Петрусь підніс свічку до Івасевого обличчя, щоб подивитися, чи той, бува, не жартує.

– До чого тут Люба? Ти що, не зрозумів? Марічка забрала.

– Марічка?!

– Звісно, Марічка! Вона полетіла рятувати Лелю й Лесика.

Івась зрозумів, що Петрусь має рацію. Тепер, коли він сказав це, стало цілком ясно, що саме так воно й було. Хлопцеві мурахи побігли по спині. Нічний політ на ступі – це не іграшки. А найгірше, що тут нічим не можна зарадити. Де її тепер шукати? Як її тепер спинити?..

Івась опустився на підлогу, притулився спиною до одвірка й так сидів, безпорадний і спорожнілий.

– Нічого з нею не станеться, – сказав Василько, аби щось сказати. – Ступа її слухається, літає вона добре…

Він замовк, розуміючи, що ці слова нічого не важать, що можна і вдесятеро краще літати й наразитися на таку небезпеку… Взяти хоча б лішака. Він також уміє літати. І ще невідомо, чи може ступа від нього втекти.

Найбільше всіх мучила невідомість. Вони не знали того, що вже знаємо ми, тож їх найдужче хвилювали події, які пройшли якраз без великих неприємностей. А що було справді страшним, про те вони нічого не знали.

Не знав, звісно, й Вухань, який прийшов поговорити про свої найбільш наболілі проблеми. Видно, він довго готувався до цієї розмови, продумав, що скаже, тому з першої фрази висловився дуже чітко:

– Ну, все одно так не… той…

– А як той? – в’їдливо спитав Івась, який, безперечно, зрозумів, про що йдеться.

– Треба поваляти, – здавалося, Вухань в’їдливості не помітив.

– Я тобі поваляю! Я тобі поваляю! – вибухнув Петрусь, узагалі не схильний до такого відкритого вияву своїх почуттів.

– А ти вважаєш, було б краще, якби це страховисько вночі прийшло до села й почало вбивати сонних людей? – Івась спробував перевести розмову в логічне русло.

Вухань пошкріб потилицю.

– Звісно, не краще. Чого ж його!.. Я ж не кажу! Тільки ж дуже воно… той.

– Дуже, – погодився Івась. – І все одно ми його ледве заспокоїли. А якби не дуже? Що б тоді було?

– Так хіба ж я що кажу! – Вухань мучився від того, що його не розуміють. – Я ж тобі людською мовою кажу: я ж не якийсь той… Тільки ж і так не можна! Він же висить, а ти той… Просто в серце. Він же ні втекти, ні той… От я про що!

– Ага-а! – здивовано промовив Івась. – Тобто хай би краще втік! Оце добре! Оце ти молодця придумав! Хай би втік. І розповів іншим вовкулакам, що тут на них пастки. Вони б тоді вже так обережно прийшли вдруге!..

– Та хіба ж я той!.. – спересердя кинув Вухань. – Та хай би вже краще вбило! А так висіти!.. Це ж просто… той!

– Як же ти його вб’єш! – Петрусь замислився. – Це ж сріблом треба. А у нас срібла майже немає. Тільки той уламок, який раніше в воді лежав. Скільки ж там його!..

– Так що ж сріблом… Можна й не сріблом…

– А чим? – з надією спитали Івась і Петрусь одночасно.

– Осикою, – незвично коротко відповів Вухань.

– Якою осикою?

– Звичайно якою, – відповів Вухань. – Кілками осиковими. Вони й упирів той… А що вже вовкулака!..

– А стріли осикові також можна? – поцікавився Петрусь.

– Так хіба ж я той… Так люди кажуть, що осикою можна. А я… що ж… Може, й той…

Петрусь їх уже не слухав. Він узяв із печі залежалу із зими вуглинку й почав щось малювати на підлозі.

– От повернеться мала, вона тобі помалює, – сказав Василько, який досі сидів тихо. Сказав, і прикусив язика.

– А де ж це вона? – стрепенувся Вухань. Він так любив розмовляти з Марічкою. Вона ніколи не знущалася з нього й точно розуміла все, що він намагався сказати.

– Та хто ж її знає, де вона, – швидко відповів Івась, щоб ніхто інший не сказав чогось іншого. Спробуй потім пояснити, як літає ступа й чому досі про це ніхто в селі не знає.