Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 27 страниц)

Загадка для Вуханя

– Не можуть вони прийти вранці, розумієш? – Івась і сам не знаходив собі місця від хвилювання, тому й дратувався на Марічку. – Ніяк не можуть. Вони могли прийти вночі. А раз не прийшли, то молодці – десь ночували, не ризикували. Ти ж сама знаєш, як уночі ходити лісом. Знаєш?

– Знаю.

– Ну от. Займися краще ділом.

Марічка вже знала, про що йдеться. Вона налила в казанок води, дочекалася, поки та закипить, а потім швидко перелила в звичайний казанок. Води було небагато, але все одно треба було нести обережно, щоб не розхлюпати. Й при цьому бігти або дуже швидко йти. Мала пішла так швидко, як тільки могла. Дякувати, що Вухань жив недалеко.

Той уже був на ногах. Хоча й не дуже впевнено. Він повільно пересувався своїм обійстям, і видно було, що йому й досі непереливки. Коли в людини болять ноги, це кожному зразу видно.

– Доброго ранку, – гукнула Марічка від хвіртки.

– А доброго здоров’я, сонечко! – відповів Вухань. – Давно тебе не бачив. Усе в клопотах?

Хоч у його голосі й чулося глузування, але воно було добрим, необразливим, тож мала вирішила не зважати.

– Сідайте швиденько й відкрийте ноги, де болять, – діловито звеліла вона.

– Ну, ти вже той… – Вуханеві було прикро, що й малій розповіли про його вчорашню пригоду.

– Давайте-давайте! – не лишала йому Марічка часу на роздуми й образи. – Стільки роботи ще попереду.

– Нащо це тобі мої ноги? – не здавався Вухань.

– Кажу ж, ніколи теревені розводити. Давайте хутенько.

У її голосі було стільки впевненості й переконливості, що чоловік слухняно сів на землю й задрав холошу. Ногу охоплював навіть не синець, а страшне коричневе кільце.

– Ого! – здивувалася Марічка. – Чим це ви так?

Тут Вухань зрадів. Отже, їй не розповіли про те, що сталось. А чого ж вона тоді прийшла, замислився він. Втім, особливо заглибитися в цю думку йому не вдалося. Бо мала зробила таке, чого він аж ніяк не чекав. Взяла й налила йому на ногу води зі свого казанка, на який Вухань спочатку й уваги не звернув. Від несподіванки він смикнувся й крикнув:

– Ти що робиш?!

– Та сидіть ви тихо, – по-дорослому й собі прикрикнула на нього мала. – Що ви смикаєтесь, як дитина?

І ще налила йому на ногу води. Вухань дуже любив Марічку. Власне, її всі любили. Тому вирішив потерпіти й побачити, до чого призведе це купання. Та й вода була тепла й відчутно пом’якшила біль. А за хвилину він про біль забув і, приголомшений, занімів, утупившись поглядом у ногу. Коричневе кільце блідло на очах, а ще за кілька хвилин просто зникло, і ніяких слідів по собі не лишило.

– Що це ти… той? – тільки й спромігся Вухань поцікавитися змістом побаченого.

– Нічого, – відповіла Марічка. – Нікому не розповідайте. Тоді й ми нікому не розповідатимемо.

– Чого це ви не розповідатимете? – спершу не зрозумів Вухань.

– А нічого не будемо, – швидко відповіла Марічка, як її навчили хлопці. Й додала: – й нікому. Навіть Бороді.

Вона розвернулася й пішла, залишивши чоловіка переварювати побачене, а головне – почуте.

Коли мала повернулася додому, Наталка вже накрила на стіл, і всі вони сіли за пізнє снідання.

Їли мовчки. Всім було ніяково. Всі почувалися винними за вчорашнє – хіба що крім Наталки. Але й вона намагалася нічого не говорити, здогадуючись, як велось іншим.

Тільки Петрусь залишався безжурний і, здавалося, не помічав настрою інших. Втім, він також мовчав, бо натхненно щось обмірковував. Навіть якби зараз хтось захотів довідатися, про що він таке думає, швидше за все, хлопчик не сказав би, бо не почув запитання. Але насправді те нікого зараз не цікавило. Все, що придумував Петрусь, було цікаве й корисне, але нині не до того.

Головне, про що за сніданком мовчали, але невпинно думали – що могло статися з Лелею, Лесиком і Васильком. Вони вірили, що Лесик знайде вихід із будь-якої халепи, тому ще гостріше переживали таку дивну історію. Минулого разу Леля з Васильком повернулися під ранок. Отже, навіть уночі можна йти, коли ти не один. А тут уже ж майже опівдні… Сонце ондечки – мало не над головою.

Що більше діти думали про це, то важче їм було заспокоювати себе. Щось трапилось? І що тепер робити? Сидіти й чекати? Чи йти на допомогу? Якщо так, то куди?

Їсти закінчили, проте так само мовчки довго сиділи й не бралися ні до якої роботи. Тільки мух відганяли. З наближенням осені мухи ставали злі й дошкульні. Нарешті Наталка заходилася прибирати зі столу. Зрозуміло, Марічка взялась їй допомагати – не тому, що подружці потрібна допомога, просто не сидітимеш же, коли вже хтось почав працювати! Підвелися й інші. Наталка зі сміттям і недоїдками рушила до дверей, а вони просто перед її носом візьми й розчинися. І в хату влетів Василько, мокрий і захеканий.

Полон

Глина почав хекати й пручатись, і Леля прокинулася. Пес був чимось зляканий, але ще не знав, чим, тому не гарчав, а лише хекав і здивовано дивився кудись Лелі через плече. Вона й собі озирнулася й побачила, що там, на відстані тридцяти-сорока кроків, визирає з-за дерева чоловік.

Леля тихенько підвелася й стала за деревом, поклавши собаці руку на шию. Один той чоловік чи їх кілька? І щойно вона встигла про це подумати, як із протилежного боку тихенько хруснула гілочка. Леля різко обернулася й побачила, як за дерево сховався ще один чоловік.

Тут пес повернув голову в іншому напрямку й голосно загавкав. Леля зрозуміла, що оточена. Стріляти чи тікати не було ніякого сенсу. Тоді її просто вб’ють. І Глину теж. І Лисому вона нічим не допоможе.

Коли вночі бігла слідами тих, хто схопив Лесика, Леля перебирала різні можливі розвитки подій. Серед них і такий: що сама вона наскочить на вартових і не зможе втекти. Це був один із найгірших варіантів, але не найгірший. Його – хоч і невеличкими – перевагами було те, що, по-перше, вона не втратить слід і не заблукає, по-друге, залишиться жива, по-третє, потрапить до того ж села, де зараз Лисий.

Про вади такої пригоди дівчинка вирішила зараз не думати. Підняла ліву руку, а правою обережно поклала на землю арбалет. Потім випросталася й подивилась на нападників.

Їх було п’ятеро, вони вийшли з-за стовбурів дерев, за якими ховалися, й повільно пішли до неї. Глина загарчав так загрозливо, як ніколи. Він би, безперечно, захистив її. Але чоловіків багато. Вони озброєні списами. Може, вдвох Леля і Глина й упоралися б із ними, але навряд щоб самі при цьому вціліли. І ще невідомо, що б тоді сталося з Лесиком.

Леля поклала руку Глині на голову.

– Тихо, Глино, тихо. Спокійно, – сказала вона лагідно. – Свої. Свої…

Хоч був би Глина останнім дурнем, якби не побачив, що то зовсім не свої. Однак якщо Леля так каже, пес вирішив удати, ніби повірив їй. Замовк і дивився на них без погрози. Але хвостом усе одно не крутив. Не такі вже й свої.

Чоловіки підійшли ближче й стали навколо них. Втім, надто вже не наближалися. Видно, знали, що таке собака. От тільки дивилися вони не на Глину, а на Лелю. Ніби й з приязню, але… Глині ці погляди не сподобалися. Так дивляться вовки на зайця.

Один із чоловіків, найвищий і, схоже, найдужчий простягнув брудну волохату руку, щоб торкнутися Лелиного волосся, й пес тихо сказав йому:

– Тільки спробуй!

Той зрозумів і відсмикнув руку. Але не схоже було, щоб він зовсім відмовився від такого наміру. Уважно подивився на Глину й почав відводити назад держално свого списа.

– Тільки спробуй! – тихо сказала йому Леля.

Чоловіки розсміялися. Вони вочевидь несерйозно поставилися до двох попереджень.

– Іди за мною, – кинув Лелі один із них. – А пес нехай іде поруч із тобою. Якщо він у тебе слухняний. А якщо ні, то…

Він не договорив, та Леля зрозуміла. Вона нахилилася й узяла собаку за ошийник.

– Поруч, Глино, поруч.

Чоловіки знову розсміялися.

– Ох і прізвисько! – промовив волохаторукий, що був, мабуть, ватажком.

Йшли вони швидко, і Леля намагалася не відставати від ватага, хоч і мусила йти зігнувшись, бо весь час міцно тримала Глину за ошийник.

Йшли вони довго. Години через дві Леля відстібнула лівою рукою баклажку й спинилася. Її не підганяли. Наливши води в долоню, вона дала попити Глині. Той вихлебтав воду двома ударами язика й поглядом попросив іще. Дівчинка почала наливати й тут помітила, що води більше немає. Навіть Глині вистачило лише на один ковток. Леля закрутила баклажку, знову почепила її на пасок.

Цієї ж миті ватажок повернувся й простягнув їй баклажку – досить дивну, шкіряну.

– Дякую, – сказала дівчинка, однак воду не взяла, хоча й дуже хотіла пити.

Що менше береш у них, то більше поважатимуть, подумала вона.

– Ич, яка горда, – криво осміхнувся ватажок. – Я таких люблю.

Він повернувся й пішов далі. Леля з Глиною й решта чоловіків рушили слідом. Схоже, дорога попереду ще довга – якби було не так, ватажок не пропонував би їй води. Що ж, доведеться потерпіти невідомо скільки.

Кам’яне пророцтво

Скільки він просидів один після розмови з вождем, Лисий, мабуть, не сказав би. Він намагався осмислити почуте й мовлене, зрозуміти, що тут діється, чому до нього таке ставлення з боку старого Сидора, що на нього чекає… Але, крім запитань, нічого в голову не лізло. Видно, надто мало він проспав після такого тяжкого дня й виснажливої ночі.

А найгірше те, що ніяких нових знань після розмови з вождем у нього не було. Вождь пішов, а він так і не зрозумів, вільний він чи замкнений. Це можна легко перевірити, однак не хотілося. Так хоч якась надія лишалась. А довідатися, що ти під вартою, було б дуже неприємно.

Маленькі вікна хатини (навіть восьмилітня дитина не пролізе), в якій він перебував, тьмяні, нечисті. Трохи світла вони пропускають, але щось крізь них побачити – марні сподівання.

Двері міцні, дубові. Замикаються зсередини на важкий брус – цілу колоду. Ось вона стоїть поруч, притулена до одвірка. Стелі немає – просто над головою крутий дах, підбитий дерев’яними дошками (він пам’ятав, що хати криті червоними глиняними черепками – отже, вміють обпалювати глину). Горища немає. Отже, взимку тут досить холодно.

Ще й долівка нічим не встелена – виметена глина. Стіл міцний і важкий, але зроблений недбало: поверхня гладенька, а ноги тільки обтесані, нерівні. Така сама й лава. От піч нічогенька. Гарна піч. І спати на ній узимку, схоже, дуже тепло.

Та й широченна вона – майже півхати займає. Мабуть, на ній сплять усією родиною. А влітку вже злазять із неї.

Втім, враження таке, що влітку її й не розпалюють зовсім. Тобто саме цю піч, у цій хаті дуже давно не розпалювали. Та й то. Якби тут хто жив, то вже б, напевне, з’явився. Стільки часу Лисий тут сам-один.

Він знову пильно оглянув приміщення. Так і є. Тут не живуть. Ні одягу, ні посуду. Навіщо ж тоді підтримують такий порядок? А з іншого боку – якщо ніхто не живе, то що, хай розсипається? Він із гіркотою подумав, що в їхньому селі так і є. Порожні хати доживають віку самі: вікна їм заколочено, ніхто туди не ходить, що в них діється, ніхто не знає… Тільки сподіваються, що нічого не діється.

А з іншого боку, де набрати рук, щоб мати час іще й нічиї хати прибирати? Ні, тут щось не те. Треба розібратися, чия це хата. Але потім. Зараз варто спробувати вийти. Воно взагалі треба, а саме зараз – особливо. Щоправда, під ліжком стоїть горщик, але ж Лисому це було б занадто принизливо. Влітку, серед білого дня – і горщик у хаті!

Він наважився вийти. Раз йому не казали, що виходити не можна, то він цілком має право це зробити. От тільки як бути із взуттям? Ходити в одному черевикові дуже незручно. Ходити босоніж можна. Але права нога дуже болить. Зараз у подряпини наб’ється стільки бруду, що потім її вже ніколи не вилікуєш – ще й казанок втрачено.

Натягти лівого черевика на праву ногу й так важко, а як нога розпухла – то й поготів. Доведеться таки йти босоніж, ступаючи тільки на пальці.

Хлопець потягнув за ручку дверей – і вони легко відчинилися.

Було похмуро. Повітря стояло густе й нерухоме. Буде дощ.

Так само нерухомо стояв біля дверей і його вчорашній охоронець.

– Добрий день, – байдужим голосом кинув йому Лисий і повільно, шкандибаючи, пройшов повз.

Той хотів щось відповісти, але, схоже, не наважився.

Лисий зробив кілька кроків, та зрозумів, що сам не розбереться. Озирнувшись на охоронця, спитав через плече:

– Як тебе звуть?

Той, повагавшись якусь мить, відповів:

– Василем.

Дивне ім’я. Все у них тут дивне.

– Послухай, Василеме, де тут у вас той… – Лисий мимоволі усміхнувся, зловивши себе не тому, що розмовляє вже, як Вухань. – До вітру куди ви ходите?

– Чого? – здивовано і, як здалося, ображено протягнув той.

– Ну, чого чого? Вбиральня у вас тут є?

– А-а! – ошкірився охоронець. – Он там. – І вказав рукою за хату.

– Дякую! – і Лисий зашкандибав у вказаному напрямку.

Коли вийшов із убиральні, Василем так само стояв біля дверей – тільки тепер уже не хатніх.

Та й занудне ж завдання у чоловіка, подумав Лисий. Він байдуже пошкандибав на майдан у центрі села. Щоб не виказувати одразу, що його найбільше цікавить, хлопець спершу обійшов по колу всі хати, роздивляючись їх, намагаючись удавати звичайну хлопчачу цікавість. Потім уже пішов до каменя. Але роздивитися його не встиг.

З рипом відчинилися двері великої хати за спиною. Лисий озирнувся. З дверей вийшов вождь.

– Так твоя нога ніколи не загоїться, – сказав він, простягаючи хлопцеві пару сандалій із довгими мотузяними зав’язками.

– Дякую, – Лисий був розчулений.

І відразу ж розлютився на себе за це розчулення. Він нікого ні про що не просив. Він не сам прийшов до цього села. Силоміць притягли, погрожували знущаннями, а тепер, бачте, дбають. Піклуються. Він сів на землю обличчям до каменя й почав узуватися, раз у раз кидаючи погляди на брилу.

Сандалі були дерев’яні, міцні, в підошвах просвердлено поперечні горизонтальні шпарини, крізь які протягнуто мотузки. Для його нинішнього стану це було найзручніше взуття. Якби йшлося про черевики, навряд чи хтось спромігся б знайти придатну пару – одна нога нормальна, а друга зранена й розпухла.

Зав’язавши останнього вузлика, Лисий звівся на ноги й, випробовуючи сандалі, пішов навколо каменя. В них ходити, звичайно, було легше. Але все одно нога ще дуже боліла. Хлопчина помітно шкандибав, рухався дуже повільно. Звісно, він міг би йти значно швидше, якби захотів. Та навіщо? З одного боку, така немічність заспокоювала Василема – що ж тут так уже пильнувати, хіба такий утече? З другого боку, йому зараз поспішати нікуди: треба як слід обдивитися брилу, що притягувала його, мов сіно корову.

Камінь необтесаний, ніби виламаний могутньою рукою з суцільної – ще більшої – брили. Хоч лежав він тут уже давно, лишався міцним і молодим. Скільки пекло його сонце, охолоджував сніг, омивали дощі, а він не тріскався, гострі грані не стиралися, не затуплювалися. Лисий приклав до нього руку – камінь був сухий і холодний. І дуже твердий – як залізо, а може, ще й твердіший. Хлопець знав, що вождь і Василем за ним уважно спостерігають, тому спитав, ніби просто з цікавості:

– Звідки ж тут міг узятися такий великий камінь?

– Це ще невідомо, що чи хто взявся, – неголосно відповів вождь. – Скільки я себе пам’ятаю, він завжди тут лежав. Колись і село постало навколо нього.

Ніяк не реагуючи на слова вождя, Лисий пішов далі навколо брили, аж поки не опинився між нею і круглою вождевою хатою. Він ступив крок і завмер, приголомшений. І, схоже, цього приголомшення не зміг приховати від спостерігачів. Із цього боку верхня частина каменя була нижча, нахилена в бік великої хати. А ще – вона була гладенько відшліфована. Чим можна було вирівняти таку міцну брилу, уявити неможливо.

Втім, навіть не це так вразило Лисого. Найбільш дивним, приголомшливим і незбагненним було інше. В цій гладесенькій і рівнесенькій поверхні було вибито глибокі рівчачки, які часом перетиналися, потім переривалися, потім з’являлися знову, утворюючи – ні, не мереживо й не малюнок. Вони утворювали літери, що складалися в слова.

Хлопець поклав руку на гладеньку поверхню каменя, мовби насолоджуючись його подоланою силою, а сам швидко прочитав написи:

То он воно що! Ось чому всі вони так злякалися, коли побачили, що він лисий і босий! Але як таке сталося – що про нього, який може прочитати, який прийшов до села лисий і босий, вибито напис на цьому старовинному камені? Хто міг таке передбачити?

А головне – що робити? Як зараз повестися? Показати, що прочитав? Тоді у всіх зміцніє переконання, що на камені написано саме про нього. Удати, що не вміє читати? Тоді його перестануть боятися.

– Що це? – вражено промовив він, водячи пальцями по вибитих у камені рівчачках.

– Хіба ти сам не бачиш? – озвався вождь.

Він мене випробовує, зрозумів Лисий. Перевіряє, чи вмію я читати. Він здивовано озирнувся на вождя й відповів:

– Хто це зробив?

– Той, хто все знав, – сказав вождь.

Тяжка доля

– То ви знали? – Івась не знаходив слів від здивування. – І нікому не казали?

– Я б і зараз тобі нічого не сказав, – відповів Інженер. Він, без сумніву, хотів образити Івася.

Навіщо? Хто йому Івась? Просто хлопчик, та ще й не з їхнього села. Ображають же тих, кого вважають рівними. Швидше за все, він так сказав, бо не хотів відповідати на запитання. А це означало, що Інженер не вважає, що вчинив правильно. Тобто сумнівається. А може, навмисне приховав від односельців, що зовсім недалеко звідси є інше село.

– Але ж вони тепер знатимуть, що ми живемо поруч. Вони шукатимуть, – втрутився Василько.

– А раніше ви не могли про це подумати? – спалахнув Інженер. – Ви ж дорослі! Ви ж ходите, де хочете, й не тільки не питаєтеся дозволу, а ще й приховуєте, думаєте, ніхто не довідається. Догралися! Тепер не тільки тут, а й у тому селі довідались.

Його тріснутий старечий голос гримів на всю хату. Здавалося, й за її стінами чутно. Інженеровому голосу було тісно в цих стінах, він бивсь у вікна, в зачинені двері, в піч. І через трубу вилітав у небо.

– Вам кажуть, а ви не слухаєтеся! Вам забороняють, а ви все одно робите! Дорослі? Так? Дорослі? Тоді й поводьтесь як дорослі! Заварили халепу, самі й хлепчіть її! Бо як не слухатися старших – ви молодці, а як припече – біжите до них: «Ох, яка біда!» Не було б цієї біди, якби ви не лізли куди не треба!

Загалом він усе правильно казав, але Івась і Василько вже давно такого не чули. І не сподівалися почути. Якби з ними розмовляли так їхні батьки – це одне діло. Від батьків що завгодно можна стерпіти. А від Інженера – чужої людини – це було дуже прикро. І Василько не витримав.

– Годі гарчати на нас, як вовкулака! – вигукнув він. – Ми не скаржитися до вас прийшли. Ми прийшли як до головної в селі людини. Бо всьому селу загрожує небезпека. І вам у тому числі! І ми прийшли попередити вас, щоб ви знали. І наша вина в тому, що сталося, не більша, ніж ваша.

– Що?!! – Інженер задихнувся від обурення. – Моя?

– Так, ваша, – не вгавав Василько. – Якби ви не приховували від усіх того, що самі знаєте, все було б інакше. Нам не треба було б світ за очі ходити, аби про щось довідатися. Мій батько, – з притиском на слові «мій» вів далі хлопчик, – завжди казав, що дорослі живуть для того, щоб навчати дітей. Тобто розповідати їм те, що самі знають…

– Малі ви ще, щоб усе вам розповідати, – перебив Інженер, який цієї миті й сам нагадував малу ображену дитину.

Але якщо Василько щось і вмів, то це сперечатися. І спуску старшому він вирішив не давати.

– Ми малі? – у свою чергу перебив він Інженера. – А Борода? А Вухань? А Люба? Вони теж малі?

– А Люба, між іншим, також знає! – вигукнув старий і одразу ж прикусив язика.

Однак було пізно. Обидва хлопці дивилися на нього широко розплющеними очима й не вірили тому, що почули.

– Тобто ви тут самі собі вирішуєте: кому що казати, а кому не казати. – Нарешті тихо, але твердо, промовив Івась. – Любі – про сусіднє село, Лесика – читати навчили… Дуже зручно. Ви знаєте все, а решта людей – тільки те, що ви їм сказали. От і виходить, що ви тут знаєте найбільше. Тільки насправді це не так. Ви вже знаєте далеко не так багато, як, наприклад, Люба. І в цьому також ваша вина. І в тому, що вона пограбувала нас, – також ваша вина. Ходімо, Васильку.

Вони розвернулися й пішли до дверей. Ряха, сторожовий пацюк Інженера, так жодного разу й не з’явився за весь час їхньої розмови.

– Стійте! – схаменувся Інженер. – Ви розумієте, що ви зараз сказали? Ви можете це повторити в присутності самої Люби?

– Звичайно, можемо, – відповів Івась. – Але нам із нею вже немає про що говорити. Ми про неї все знаємо.

– То розкажіть мені! – наказав старий.

– Ні, – подумавши хвилю, сказав Івась. – Ми спершу подумаємо, що й кому розповідати.

І вони вийшли з Інженерової хати.

Як же важко бути підлітком!