Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

Просіка

Досі він ніколи не бачив такої просіки. Вона й вовкулачий слід не нагадувала – чиста й неширока, зверху вкрита гіллям. Було темно, але безпечно. Лисий мчав просікою, не торкаючись ногами землі. І зустрічного вітру не було – тільки тонкий холодний струмінь бив у груди й холодив їх. Дорога звивалася, але дивним чином у кінці її – там, далеко попереду, хлопець постійно бачив світло. Саме до нього він летів, воно було метою подорожі.

Аж ось гаряча рідина пролилася з повітря йому на груди й зігріла вихолоджене струменем вітру місце.

І водночас він літав над землею – без ступи, сам по собі, спостерігаючи все, що діялося під ним. Це не так, як одна частина його мчить просікою, а друга літає. Він був весь разом, цілий. Та одночасно перебував і там, і тут.

Лисий знав, що це він уже помер. Однак не було ні боляче, ні сумно. Все, що під ним відбувалося, було якимось нецікавим, байдужим. Ось тіло вождя з простромленим горлом – порожнє, мов ганчірка. Ось його тіло – таке ж порожнє. Над ним схилилася Леля й гірко плаче. Поруч б’ється в риданнях мала Марічка. Натовп навколо поступово розходиться. Лисий відчував Лелин і Марійчин біль, та сам ним не перейнявся. Вони так побиваються, бо думають, що йому погано…

Погано йому не було. І добре не було. Він усе бачив, і йому було ніяк. Тобто не було відчуттів.

Вони з’явилися спочатку непомітно, ледь-ледь. Лелині сльози почали стримувати його, затримувати, зменшувати швидкість, із якою він мчав просікою. Вони ніби заливали очі, й Лисий поступово втрачав вогник попереду – йому вже нібито й нікуди летіти. А потім з’явився біль у грудях, там, де холодило його зустрічне повітря, і він зрозумів, що то знову почала боліти рана, якої завдав йому Василь-Василем.

Лелині сльози геть засліпили його, й він перестав бачити майдан, дівчаток і тіло вождя. Він узагалі нічого не бачив, але тепер – розумів. От чого не було, коли він був мертвий – розуміння. Було знання, а розуміння – ні.

Та й як же він міг щось бачити, коли мав заплющені очі! Це ж Леля закрила їх, коли він помер. Її сльози огортали душу, ось уже й просіка десь зникла, як і не було її. Шкода, вона йому подобалась. От і почуття повернулися…

І раптом усе зразу стало на свої місця. Він розплющив очі й промовив:

– Скільки ж ти мене рятуватимеш?

Марічка голосно скрикнула.

– Я знала! Я знала! – репетувала вона крізь сльози, що полилися з її очей. – Я знала-а!

Що саме вона знала, Лисий так і не зрозумів. Потім колись спитає. Він дивився на Лелю. Сльози висохли в неї на широко розплющених прекрасних очах, вона невідривно дивилася на нього, більше вражена, ніж щаслива.

– То от про що казала русалка! – стиха промовила Леля.

Потім подумала й додала пошепки:

– Лежи тихо, щоб ніхто не побачив, що ти живий. Марічко, замовкни. Як стемніє, будемо тікати.

– Ні, – відповів їй Лисий. – Я знаю, що робити. Головне – не втручайся. Потім усе поясню.

Він повільно звівся на ноги. Цього, здається, ніхто з місцевих мешканців не побачив.

– Гей, Василю! – щодуху вигукнув Лисий. – Де ти є?

За мить усе село було знову на майдані. Ще хвилину вони всі мовчки дивилися на Лисого, а потім Василь, а за ним і всі інші, мов за наказом, упали на коліна. Жінки заголосили. Діти заплакали. Десь за деревами стривожено заіржали коні.

– Ану тихо! – розлігся над майданом голос Степана, того чоловіка з наполовину сивою бородою, який напередодні насмілився сперечатися з вождем.

Не зразу, але все ж таки запала мовчанка, яку переривали тільки окремі зітхання й схлипування.

Степана починали слухатися. Втім, Лисий міг бачити кілька лютих пар чоловічих очей, він розумів, що стати вождем Степанові буде нелегко. Чимало тут залежить і від того, як він поведеться зараз.

– Вислухай мене без гніву, Лисий і босий! – почав чоловік. Він помовчав, збираючи думки докупи, й вів далі: – Ми були несправедливі до тебе… Це так. Ми винні перед тобою. Але ми не хотіли тобі зла. Навіть коли намагалися вбити тебе, ми просто захищалися. Ми не могли повірити в те, що ти насправді прийшов… Наші діди й батьки жили біля цього каменя… Ми завжди чекали, коли ти прийдеш, а коли ти прийшов, ми не повірили… Так буває…

Серед його односельців почулися голоси, які підтримували сказане. Мовляв, так, ми справді не повірили, а треба ж було повірити. Степан підніс угору праву руку, й шум стих.

– Вірити дуже важко… Покійний вождь учив нас вірити… А з'ясувалося, що й сам не вірив… А може, вірив, тільки втратив голову, побачивши твою сестру. Так буває з чоловіками… Вони втрачають голову, коли бачать вродливу дівчину… Ми були легковажні. Ми покладалися на вождя… Знайди прощення в своєму серці. Не карай наших жінок і дітей.

Лисому дедалі більше подобався цей чоловік. Він благав прощення, але все це промовив з гідністю, він не стояв на колінах, як решта його односельців. Дуже хотілося сказати, що все це чистий збіг обставин, що нічим він селу не загрожує, що, мовляв, відпустіть нас і будемо друзями.

Лисий знав, що так казати не можна. По-перше, йому все одно не повірять. Не кожного дня трапляються такі збіги, не кожного дня в усіх на очах оживають убиті й не кожного дня малі діти літають у небі на ступах. Йому не повірять. По-друге, якщо й повірять, то це ще гірше, бо тоді ніхто їх не відпустить. Добре ще, як не повбивають. А що не відпустять, то однозначно. Можливо, ще вранці Лисий і піддався б на цю спокусу – сказати правду. Але тепер – після смерті й воскресіння – він уже був іншою людиною. Він став дорослим і відчував це.

– Ти сам кажеш, що ви не вірили, – почав він спокійно й виважено. – Як же я можу вірити вам? Ви все життя прожили з цим кам’яним пророцтвом – і зрадили його. Тепер хочете, щоб я, пожалівши вас, сам порушив те, що сказано древніми?

Люди на майдані приречено похнюпили голови. Лисий бачив, що вони на все згодні, готові прийняти кару, яку вважали заслуженою. Мовчав і Степан, розуміючи, що хлопець каже правду – ту правду, яку він, Степан, знав і в яку сам Лисий уже майже вірив.

– Ти говориш, як доросла людина, хоч іще дуже молодий, – знову мовив чоловік. – У тебе попереду довге життя. Не починай його з помсти. Подивися на цих людей. Вони все готові віддати тобі й твоїм дівчаткам. Скажи, що ви хочете, ми нічого не пошкодуємо.

Леля слухала й вухам своїм не вірила. Вона розуміла, що не може втручатися, бо не знає всього – не знає, про яке пророцтво йдеться, чому ці люди так бояться Лисого. Та й він сам заборонив їй втручатись. Але навіть не ця невідома правда найбільше дивувала дівчинку. Вона не впізнавала свого друга. Він нібито був таким самим, але раніше вона ніколи не чула, щоб він так розважливо говорив, щоб у його голосі була така доросла сила. Лисий і раніше був доросліший за свій вік. Тепер вона бачила, що нагла смерть хоч і відступила, та забрала те найцінніше, що має кожна людина і що не повертається, коли людина стає дорослою. Їй стало дуже сумно. Дівчинка ладна була заплакати. Тільки от її сльози, які вміють повертати людині життя, не можуть повернути їй дитинство.

– Мої умови такі, – спокійно й неголосно промовив Лисий, але кожне його слово так пильно ловили всі присутні на майдані, що він міг собі дозволити говорити тихо. – Ви даєте нам пару коней. Молодих. – Він зробив паузу, щоб пересвідчитися, що заперечень немає й до цього питання можна вже не повертатися. Люди мовчали, тож він знову заговорив: – Ви обіцяєте, що не будете переслідувати нас, не будете стежити за нами. Ми обіцяємо, що підемо від вас назавжди. І що ніякого лиха вам не заподіємо.

– Домовилися, – сказав Степан.

Але погляд Лисого на мить упав на Василя, і хлопець зрозумів, що ніяка сила не змусить того виконати угоду.

– Якщо домовилися, – Лисий хвилинку подумав, – то затримайте Василя, щоб він не пішов по наших слідах. Він і раніше не дуже дбав про інших, і тепер не збирається.

– Це я тобі також обіцяю, – кинувши тяжкий погляд на Василя, відповів Степан.

– Тоді давай потиснемо один одному руки, скріпимо нашу угоду, – запропонував хлопець. – Ти від імені вашого села, я від імені своїх друзів.

Він знову поглянув на Василя й подумав, що Степанові все ж таки нелегко буде дотримати слова й не пустити цього похмурого й недалекого чоловіка. Що ж. Хай спробує їх вистежити.

Новина на все село

Спробуй протиснутися туди! Люди з’юрмилися так щільно, що навіть Петрусь – на що вже худий! – і той не міг протовпитися ближче. Вони стояли мовчки, лише зрідка котрась із жінок прицокувала язиком і тяжко зітхала.

Хлопчик вирішив, що саме тут і є слабке місце в людському паркані. Він уперся плечем у могутнє стегно жінки, й вона відступила. Не для того, щоб пропустити, а щоб подивитися, хто це тут такий зухвалий. Але й цього виявилося досить. Петрусь протиснувся наперед, а за ним, скориставшись нагодою, проникли й Івась із Васильком.

У центрі кола лежало велетенське смердюче тіло вовкулаки, вбитого вночі. Вдень воно мало ще гидотніший вигляд. Усі троє хлопців кілька днів перебували серед цих страшних істот, але й вони зараз здригнулися, одночасно відчувши брид і страх.

– Прийшли, – тихо промовив хтось із чоловіків у натовпі.

– Привели на нашу голову, – озвався другий. – Уже хоч би на очі не з’являлись.

Івась зрозумів, що це стосується саме їх, але що воно означає, не збагнув. Так наче саме їх тут чекали. А чого їх чекати? Вони що – найстарші, найдужчі? Зараз, як ніколи, дивлячись на мертвого вовкулаку, хлопчик усвідомлював, що вони просто діти. І не більше. Ще з Лесиком і Лелею…

– Чого ти… той! – гримнув на чоловіка Вухань. – Що вони тобі?..

– А ти не визвіряйся на мене! – огризнувся чоловік. – Як мале дитя… Знай собі в іграшки грається!

Чого-чого, а такого озлоблення серед людей Івась не чекав. Видавалося, ніби люди шукають крайнього, винного. Але ж діти не могли бути винними! В чому? А Вухань? Якби не його «іграшки», вовкулаку тут ніхто так би й не побачив. Принаймні до того часу, коли вони прийшли б усі разом, зграєю, серед ночі. Та й тоді розгледіти їх ніхто в селі не встиг би.

Разом із тим, люди стримувалися. Чогось чекали. Й Івась зрозумів, чого. Точніше, кого. Чекали Інженера.

І той з’явився. Хлопцеві дуже не хотілося з ним розмовляти – все ще був лихий на старого. При тому й почувався трохи винним, бо занадто вже різко останнього разу розмовляв із ним. Але зараз, він розумів, не до образ. Надто страшна небезпека нависла над селом. Треба разом вирішувати, що робити, як боронитися.

– Все ж прийшли, – стиха мовив Інженер, дивлячись на волохату потвору. – А я ж так сподівався, що тепер уже не прийдуть.

– Чому ви так сподівалися? – спитав Івась.

Інженер не відповів.

Усі мовчали, з надією дивлячись на нього. Та що довше дивилися, то менше надії лишалося в очах односельців. Усі якось разом почали розуміти, що перед ними стара немічна людина, яка не знає, що робити, й просто боїться за своє життя. Раніше хоч Ряха додавав Інженерові ваги й незвичайності. Тепер – уже вдруге – Івась бачив старого без вірного сторожового пацюка.

– Що з Ряхою? – майже лагідно спитав він Інженера.

Цього разу він дуже швидко дочекався відповіді:

– Немає Ряхи. Немає. Зовсім немає. Помер Ряха.

На затуманених очах старого виступили мутні сльози. Не зганяючи їх з очей, Інженер повернувся й важко побрів додому.

Йому в спину дивилися всі. І всі раптом збагнули, що старійшини в їхньому селі більше немає. Що вони самі повинні приймати рішення й якось боронити себе й свої оселі. І мимоволі всі глянули на Івася. Від тих поглядів йому стало моторошно.

Він був лише на три роки молодший за Лесика, але зараз розумів, що тільки Лесик може врятувати село. А його немає… Щоб не дивитися людям в очі, Івась опустив голову й дивився на те, що лежало просто перед ним. Брудна сіро-руда істота, більша за найбільшу в селі людину – Бороду. На пальцях загнуті жовті пазурі. З ошкіреного рота визирають могутні ікла, що звикли рвати м’ясо. Широченні груди, посередині яких зяяла рана.

– Петрусю, скільки людей вам потрібно в допомогу, щоб до вечора підготувати пастки і зброю? – тихо спитав Івась, не підводячи голови.

Малий подумав, потім відповів:

– Не знаю… Арбалети я сам доведу до ладу… Пастки й Вухань може зробити, якщо троє… четверо чоловіків допомагатимуть. Іще двоє… троє, щоб нарубати й нагострити осикових кілків. От і все.

– Хто може допомогти Вуханеві й Петрусеві робити «іграшки», – Івась зробив наголос на останньому слові, – починайте роботу. Де Борода?

– Я тут, – з готовністю відповів той за спиною.

– Бородо, – Івась нарешті підвів голову й зазирнув велетневі в очі. – Треба зібрати все срібло, яке тільки є в селі.

– Та де ж його… – почав чоловік, але Івась перебив його.

– Я знаю, що немає. Але треба знайти бодай жменю. Щоб зробити наконечники для стріл. Чуєте, люди? – Він подивився на всіх, хто стояв довкола. – Пригадайте, подумайте. Тільки сріблом ми можемо перестріляти цю погань. Пошукайте.

Ніхто нічого не сказав, та й не треба було казати. Івась полегшено зітхнув, коли люди почали розходитися. Ніхто не заперечив. Це головне. Бо слів, щоб переконати тих, хто не вірить у можливість захистити село, у хлопця не було. Він і сам сильно в тому сумнівався. Де ж Лесик? Де Леля? Де Марічка?

Безслідна мітла

Вони вирушили на світанку – дівчатка верхи, а Лисий пішки, зі ступою на рогачі в лівій руці й зарядженим арбалетом у правій. Ліс навколо стояв вогкий і холодний. Вчорашній дощ ніби змив залишки літа й приготував землю до осені. Он уже й жовте листя на осиці. Його ще мало, але скоро вже все воно пожовкне, а оці листочки, які почали золотіти першими, першими й облетять.

Між нею і Лисим була кобила, на якій сиділа Марічка. Тому Лисого Леля майже не бачила. Більше бачила спину малої, і відчувала, як дівчинці важко. Відчувала, швидше порівнюючи з собою. Їзда верхи виявилася дуже непростою справою. Стремена їм підв’язали, навіть Марійчині ніжки діставали до них. Але це не дуже рятувало. Сідло було слизьке й велике – на дорослого чоловіка, доводилося постійно триматись однією рукою за луку, щоб не з’їхати й не випасти. А кінь із кожним кроком так підкидав! За півгодини Леля набила собі сідниці й тільки дивувалася, як це Марічка терпить.

Йшли вони прямо на південь, нікуди не звертаючи, якщо можна так сказати, якщо можна в лісі йти, нікуди не звертаючи. Леля знала, що Лисий не довіряє Василю-Василему, як він називає того чоловіка, що завдав йому смертельного удару в груди. Загалом вона була схильна вірити Лисому – і в цьому також. Цілу ніч вони прошепотілись у великій круглій хаті покійного вождя, де тхнуло старістю й цвіллю, намагаючись не розбудити Марічку. Мала була така виснажена майже безсонною ніччю напередодні й переживаннями попереднього дня, що заснула зразу ж, щойно голова її торкнулася подушки.

А Лелі й Лисому було про що поговорити. Він їй усе розповів, вони разом спланували дорогу додому. Тільки одну тему всіляко оминали в розмові – про те, що у Лелі є жива вода. Вона й тоді, на березі, після розмови з русалкою нічого не сказала про це. Тепер це було те, що найбільше бентежило її. Від самого воскресіння Лисого вона майже ні про що інше не могла думати.

Безперечно, Лисий здогадувався, чому він ожив. Таке з ним уже було. Чи майже таке. Ще коли він захворів на страшну смертельну хворобу, його врятували Лелині сльози. Старий Інженер (от уже кого треба називати вічним!)

розповів їм тоді історію про своє одужання. І його також врятували сльози – сльози його дочки.

Але одужання й оживлення – це все ж таки різні речі. Тепер Леля була впевнена, що русалка сказала правду. Вона справді має неоціненний скарб. І від цього усвідомлення Лелі ставало страшно. Занадто важкий тягар для дівчинки тринадцяти років.

– Марічко, як ти? – стиха спитала вона.

– Нічого, – відповіла дівчинка. – Верхи краще, ніж на ступі.

Це було несподівано.

– Чим же краще? – поцікавилася Леля.

– Не холодно. Кінь теплий. А тобі хіба не краще?

– Ой ні, – зізналася Леля. – Я тепер уже не тільки сидіти не зможу, а мабуть, і кроку не зроблю. Все собі повідбивала.

Лисий їх почув і зупинився.

– Злазь, – коротко мовив він. – Іди попереду. Зі ступою.

Сам він узяв мітлу й пішов у хвості, замітаючи сліди. Мітла ніби жила своїм окремим життям – метелялася позаду, і Лисий навіть не озирався, бо знав, що тепер їх ніхто не знайде. Мітлу недаремно називали безслідною. Сліди вона не замітала, а просто знищувала – ще один цінний «подарунок» від баби Яги.

– Лелю, – погукав він через кілька хвилин.

Дівчинка озирнулася, й Лисий рукою показав їй, що треба завертати праворуч, іти на захід. На південь від цього села вони вже були. Й ніяких приємних спогадів не лишилося – ні про Чату, ні про порожні дерева, ні про болотну погань.

Леля погукала Глину, який забіг надто далеко вперед. Собаці, схоже, зовсім не до вподоби були їхні нові супутники, тож він намагався триматися подалі від коней, розуміючи, що ніякі його протести тут не зарадять – коней ніхто не прожене.

У лісі ставало парко. Діти поспішали. Втім, Леля стала забобонною – вона знала, що коли спішиш, неодмінно стається щось погане, щось затримує тебе, ще й невідомо, як надовго.

Глині велося ще гірше. Він не розумів, навіщо було звертати зі знайомої дороги. Доти вони поверталися додому так, як прийшли сюди. Тепер занурювались у незнайомий ліс. Тут, звісно, було цікаво – нові запахи, взагалі новий простір. Але знайомою дорогою ходити принаймні не менш цікаво, бо можна відшуковувати ледь вловимий свій і Лелин запах, так було більше впевненості в тому, що вони на правильному шляху.

А Марічка, так багато переживши за останні дні, майже куняла в сідлі, хоча й була як ніколи збентежена. Що сталося в селі, чому Лисий так дивно розмовляв із людьми, вона не розуміла. А те, чого не розуміла, їй не подобалося. Марічка вміла розуміти навіть те, чого не розуміють інші – найрозумніші. От Леля, наприклад. Вона вже така розумна, така розумна! І все одно не вміє так, як Марічка, розуміти тварин, воду, траву…

А от те, що сталося в цьому дивному селі, Лелю, схоже, не здивувало. А мала губилася в здогадках. Найбільше її бентежив Лесик. Він був не такий, якого вона знала. Ні, він не міг бути поганим чи що там. Просто Марічка ніколи не бачила, щоб люди так швидко змінювалися. Це було ще страшніше, ніж те, як змінився Пластун. Хоча той, можливо, ще зміниться назад. А Лесик…

Вони все йшли незнайомим лісом, сторожко, обережно, водночас намагаючись не гаяти часу. Крик вовкулаки, про який розповіла Марічка, хоч і був дуже далеко, все ж мимоволі підганяв і Лисого, і Лелю. А якби вони знали, що діється за їхніми спинами, то, можливо, йшли б іще швидше.

А коли б не звернули на захід, то втрапили б у ту ще халепу!

Засихання живої людини

Якби не Степан, Василя б село вбило зразу після того, як чужі діти зникли в лісі.

– Це він! Це все він! – гукали люди, повільно стискаючи коло довкруг Василя.

Хоч від лисого й босого вдалося відкупитися, ніхто до кінця не повірив, що напасть їх тепер мине. Та й коней шкода! Пара найкращих коней! І в цьому звинувачували насамперед його – адже ніхто інший, як він, зміг убити лисого й босого, хоч і ненадовго.

Його просто розшматували б, якби не Степан. Той вийшов наперед, розвернувся спиною до Василя, й голосно гукнув:

– Ану скажіть мені, хто не хотів убити хлопця!

Натовп на мить завмер. Не чекаючи, поки люд знову загомонить, Степан вів далі:

– Хто кидав у нього списа?

Таких було кілька, але жоден із них зараз у тому не зізнався.

– Мовчите! Хто хоч слово сказав вождеві, коли той вирішив одружитися з дівчиськом?.. Знову мовчите! Чим же тоді Василь гірший від вас?

Люди мовчали, однак видно було, що мовчали більше зі страху. Чим глибше вони усвідомлювали свою провину, тим більше ненавиділи Василя. Він ніби був призвідцем. Ніби самі вони стали винними через нього. Якби подумали, то зрозуміли б, що це не так. Але ж такі люди. Упав із дерева, набив ґулю – хто винен? Дерево. Не я ж!

– А тепер усі по хатах! – сказав Степан неголосно, та всі зрозуміли, що справді треба йти, бо хто його зна, чим воно закінчиться.

Народ повільно побрів додому. Тільки Степан, Василь і ще троє чоловіків, які не відходили від нового вождя, лишилися на майдані.

– Самі ж хотіли вбити, а тут крайнього знайшли… – почав Василь, зазираючи в очі Степанові.

– Мовчи, покидьку! – гаркнув на нього новий вождь так, що всі, хто ще не встиг сховатися в хаті, озирнулися.

«Оце правильно!» – подумали вони, перш ніж переступити поріг.

– Та чого ж ти на мене, Степане? – знову заговорив Василь. – Та чого ж я покидьок?..

– Мовчи, я сказав! Я б тобі пояснив, але людина, яка може лежачу дитину вдарити списом у груди, це й не людина. А просто покидьок. Замкніть його в тій хаті, де ночував лисий і босий, – кинув Степан через плече чоловікам.

Василь ходив із кутка в куток, зупинявся, грюкав кулаками по столу, навіть головою в стіну бився – і ніяк не міг заспокоїтися. Він, єдиний, хто справді захищав вождя, хто до кінця лишався йому вірним, хто навіть після смерті вождя виконав його наказ… Він же й виявився крайнім. Його ж у всьому й звинуватили! Не пуголовка того лисого, через якого все трапилось, а Василя, який цього пуголовка зумів убити, – хоча й не надовго.

Та вони ж узагалі про вождя вже не думають, наче його й не було! Наче не він виховав їх, наче й не він стільки років мудро правив селом! Тільки б цього босого пацана не образити! Після всього, що те непорозуміння принесло в їхнє село!!!

Василя колотило, немов у пропасниці. Його, мов ворога, зачинили в хаті, наче свиню недоумкувату, щоб не втік, щоб не простежив, куди ці малі пішли з їхнього села. А вони ж знають, куди йдуть. Хай хто хоче, вірить, що вони сюди випадково приблудилися, та Василя не обдуриш. Отак усі троє й приблудилися! Ще й зі своїм шолудивим псом! Він ось уже більше тридцяти років на світі живе, а таких великих собак іще ніколи не бачив. Нема в нього такого великого собаки. А в них, бач, є! Він зроду-віку не чуй, щоб довбана колода могла літати по небу, ще й дітей у собі возити. А в них, бач, є! Навіть вождь, якого Василь любив більше, ніж рідного батька, і той із лисим жабеням розмовляв шанобливо, як із Василем не розмовляв ніколи!

Весь світ виявився незрозумілим, неправильним, диким. І виходило так, що тільки він, Василь, знає, як воно мусить бути. Тільки він один може все виправити – знайти цього недорослого негідника і вбити. Вбити ще раз – і вже остаточно. Щоб не ожив. Це та відьма зеленоока його оживила, не інакше. Тож і її треба вбити. Щоб уже ніхто не оживив.

Тоді все в світі знову стане на свої місця. Може, вождь і не оживе… Але хто сказав, що вождем тепер повинен стати Степан, який так принизив їх усіх? Ні, вождем повинен стати той, хто справді любив вічного вождя, був до кінця вірний і відданий йому. Той, хто виправив кричущу несправедливість. От хто повинен стати вождем. А ставши вождем, він стане й вічним. А не Степан.

Не Степан.

Василь знав, що робити.

– Охріме! – погукав він через двері.

Охоронець не відповів.

– Охріме, чуєш? – повторив Василь.

– Чого тобі?

– Пити хочу, як павук!

– Ото смішний! – Охрім і справді розсміявся. – Хіба ж павуки п’ють?

– А як же вони живуть, якщо не п’ють? Пити всі повинні – курка, й та п’є… А я ж не курка.

Охрім не відповів. Перечекавши кілька хвилин, Василь знову погукав його:

– То що, так мені без води й сидіти?.. – Не дочекавшись відповіді, Василь повів далі: – З самісінького ранку нічого не пив. Як ото розбудив мене вождь, щоб за малим стежив, то так я й не їв, і не пив.

– Потерпиш, – озвався нарешті вартовий.

– Ні, засохну, – твердо відповів Василь.

Розмова урвалася. В’язень був задоволений. Він і не розраховував, що Охрім порушить Степанів наказ і так тобі й відчинить двері.

Але Василь знав людей. У кожній людині він, як ніхто, вмів розгадати найгірші й найпотаємніші порухи. Вони всі були і в його власній душі, тож він умів ними користуватися. Йому лишалося чекати.

Чекати – не страшно. Чекати він умів. Та й поспішати нікуди. Хоч куди б ті зайди подалися, Василь знайде їх. Це добре, що вони коней взяли. У коня такий слід! А у двох коней – то й поготів. Знайде. А зараз, якби й пощастило звільнитися, всі ж негайно помітять. Тоді вже сам він далеко не втече. Доженуть. А якщо доженуть…

Про це Василь думати не хотів.

Спливла година. За нею – друга. От зараз Охрім уже починає нервувати. «Чом же це Василь так довго мовчить? – думає він. – То вже прямо помирав від спраги, а тепер мовчить. Чи не засох?» Мабуть, саме так він і думає. Хвилюється. Йому ж теж Василя шкода. Хай і завинив, та не чужий же! Не зайда якийсь – лисий і босий!

В’язень тихенько роззувся й поклав чоботи посеред світлиці, халявами до вікна. Потім неголосно охнув і повалив стільця.

Як він і розраховував, Охрім уже не просто переживав за нього, а й уважно прислухався до того, що діялося в хаті. Почувши, як охнув, а потім упав Василь, Охрім озирнувся на майдан, щоб когось покликати на допомогу. Ні живої душі. Він кинувся до віконця й зазирнув усередину. Затуливши долонями тьмяне скло – від сонячного світла – все одно нічого до ладу не побачив. Тільки дивним чином вигнуті Василеві ноги серед кімнати. Охрім знову підбіг до дверей і відчинив їх.