Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

Ніхто не любить Любу

Івась не міг зрозуміти, чому Люба замовкла. Він дивився на уламок каменя, що лежав біля Василькової ноги, й дивувався, що в ньому такого важливого чи навіть страшного. Роздивитися літери він із такої відстані не міг, а Люба раптом замовкла.

В очах її стояли сльози. Вона сіла на ослінчика й мовчки дивилася на камінь.

Ні говорити, ні – тим більше – діяти Борода й діти не могли. Просто сиділи й чекали, що буде далі.

Люба знову заговорила. Вона не плакала, хоч сльози й стояли в очах. Просто промовляла з якоюсь розпачливою втомою в голосі:

– Усе своє життя я намагалась її зрозуміти. Це було якесь божевілля. Як могла вона, така мудра, повірити цій дурній каменюці!? Як могла вона кинути мене, хату, все-все через таку дурницю!.. Ще й не вірила дідку, який усе їй розтлумачив…

– Ашчиш, – глибокодумно вставив слово Пластун. Помовчав і закінчив свою думку: – Ага!

– Бачу, – відповіла Люба. – Звісно, що тепер бачу. Тепер я зрозуміла, що й тут бабуся була мудра. Вона побачила в цьому камені те, чого ніхто інший не побачив. Навіть Інженер. Прочитав, покрутив у руках, як розповідала бабуся, й сказав, що це дурниця, не варта виїденого яйця. А вийшло он як. Вийшло, що дідок єдиний мав рацію… І бабуся мала рацію, що йому повірила.

Івась нічого не розумів і з подивом дивився на широко розплющені очі Василька. Схоже, тому все було зрозуміло. А може, це йому просто зв’язані руки затерпли… Справді, що ж тут можна зрозуміти? Втім, ця каменюка мало його цікавила. Більше хвилювало нерозуміння того, що затіяли Пластун і Люба. Невже вони думають, що їм це так минеться? Що оце позв’язували людей. Позатикали роти, й ніхто не довідається, нічого їм за це не буде? Навіть якщо намірилися нас убити, думав Івась, хоча це й не дуже схоже на правду. Якби хотіли вбити, то могли це зразу зробити. Навіщо всі ці ігри й балачки?

Іще йому дуже не сподобалося те, що вони говорили про Лисого й Лелю.

– Тепер і мені зрозуміло, що бабуся, як завжди, мала рацію. Вона його прийняла від матері при пологах, а він потім прошив її стрілою. От і вся правда. От і вся справедливість. І втеча світ за очі не допомогла. І старенький друг її не допоміг. Ніхто й ніщо. І я їй не вірила, – в Любиних очах знову з’явилися сльози. Без сумніву, то було щире каяття. – Мабуть, я все одно її не врятувала б, але наскільки мені було б легше зараз, якби тоді я їй повірила…

До хати повільно вповзали сутінки. Скоро ніч, і тоді знайти й визволити нас буде значно важче, думав Івась. А може, вона хоче нас використати як заручників, щоб заманити сюди й убити Лесика? О. Це більше схоже на правду. Тільки от… Вона щось таке казала, ніби знає, що Лисий і Леля пропали. Як це розуміти – пропали? Заблукали? Чи загинули? І звідки вона може таке знати? А якщо справді знає, тоді кого ж вона сподівається заманити? Коло замкнулося. Знову нічого не сходилося.

Якби ж вони хоч могли говорити! Івась був переконаний, що тоді б Василько точно їх забалакав. Принаймні щось вивідав би про їхні плани. Івась подивився з надією на друга. Той показав очима, що розуміє, але ж…

– … І тоді не треба було б усього цього, – у Люби знову був утомлений голос. Здавалося, вона більше нічого не скаже. Але вона не замовкла; обвела довгим поглядом незваних гостей, що сиділи на підлозі її хати й повела далі: – То що ж ви тут робите? Чого вломилися в чужу хату? Що вам від мене треба?

Звісно, ніхто не міг їй відповісти, але вона й не чекала відповіді.

– Все винюхують, нишпорять! Хто ви такі в цьому селі, щоб нишпорити? А ти!.. – Люба обернулася до Бороди. – Я думала, ти любиш мене. Я думала, ти друг! А ти… Геть змалився. З дітьми граєшся в іграшки. Ти хоч подумав, що з тобою буде, коли вовкулаки прийдуть? Чим ти їх зустрінеш? Кувалдою своєю? Немає в селі срібла, нічим їх зупинити. Нічим! Усім вам тут буде кінець! І так вам і треба. Все своє життя я прожила в цьому селі. І бабуся моя тут жила все життя. І що? Хто мене любив тут? Хто мене любить? Мене мати Любою назвала, а ви всі відвернулися від мене. От за це й буде вам розплата. От за це й знищать вас вовкулаки, як вони вже знищили не одне село. Тільки пацюки й черва тут житимуть після вас… І ніхто вас не врятує. Бо тільки він – цей капловухий убивця моєї бабусі, тільки він один. Ну, і ще його відьмачка зеленоока. Вона що, вродливіша за мене? Чому її всі люблять, а… Але вони вас не врятують, бо їх самих уже немає на світі!

Василько почав сучити ногами, щось мукати.

– Чого тобі? – розлючено озирнулася до нього Люба.

Хлопчик іще енергійніше замукав.

– Що, не хочеться помирати? Ще б пак!

Василько відчайдушно хитав головою й мукав щось незрозуміле.

– Ну, хай уже на прощання розкаже якусь небилицю, – погодилася Люба.

Пластун слухняно витягнув ганчірку з Василькового рота.

Той почав важко дихати, ніби щойно вже задихався.

– Що ти хотів сказати? – нетерпеливилося Любі.

– Дежидь, – відповів Василько.

– Що?

– У беде дежидь, дадихаюся, – пояснив хлопчик.

– Кого ти хочеш обдурити? – Люба посміхнулася. – Нежить у нього, влітку!

– Четне тлово, – не здавався Василько. – Не датикайте беді рота! Будь ладка!

Вигляд у нього при цьому був справді жалюгідний. Якби Івась знав його трохи менше, то й сам, мабуть, повірив би. Люба не знала Василька так, як Івась, тож, звісно, повірила. Вона й розуміла, що це безглуздо, адже не збиралася лишати цих непрошених гостей живими, і все ж перед цим благальним «будь ласка» встояти не змогла.

– Тільки якщо я почую від тебе хоч слово, – грізно сказала вона, – Пластун знову заткне тобі пельку. Тоді вже точно задихнешся, якщо…

Любиним обличчям майнула якась не дуже добра думка. Вона повернулася й пішла до дальнього кутка хати.

– Дякую, – швидко промовив Василько. – Я днав, що ти добріша, діж хочеш здаватися.

Люба різко обернулася й кинула на нього здивований погляд.

– Чому ти вирішив, що я хочу здаватися недоброю?

– А хіба ді? – запитанням на запитання відповів Василько, стенувши плечима.

– А чому ти вважаєш, що я добріша, ніж здаюся?

– А хіба ді? – повторив Василько.

Він іще не знав, куди виведе їх ця розмова, зате знав, що розмова завжди кудись виводить. От тільки не нашкодити б їхньому й так незавидному становищу!

– Ти мені не хібакай, – роздратовано кинула дівчина. – Мало, що дозволила тобі розмовляти, так іще й на запитання не відповідаєш.

– Ду, дивися, – розважливо почав Василько. – Ти ж де збираєшся дас відпускати, правильдо? Тобто цілкоб богла б беде залишити з гадчіркою в роті. Побру, то й побру. А де залишила. Чобу?

– Ну, і як ти гадаєш, чому?

– Тобу що пожаліла, – твердо відповів хлопчик.

Люба невпевнено й недовірливо посміхнулася.

– Ти справді так вважаєш?

– А хіба ді?

Дівчина знову розлютилася:

– Я кому сказала не хібакати! – і вона, не дійшовши до кутка, розвернулася й зробила крок до Василька.

– Ой, сабе вирвалося, – кумедно-злякано поспішив він виправитися.

– То чому ж ти вирішив, що я добра? – глузливо повторила запитання Люба.

– Тобу що така вродлива дівчина де боже бути злою.

Люба розсміялася.

– Так я й думала, – сказала вона крізь сміх. – Просто підлизується.

– Якби я підлизувався, я б сказав, що ти розубда, – заперечив Василько. – А я ж цього де казав. І де скажу…

– Що?! – Любиному обуренню не було меж.

Василько удавано, але дуже подібно до правди прикусив язика.

– Ану повтори!

– Та ді, це я так, вихопилося.

– Чого нема, те не вихопиться, – мовила Люба, сідаючи на тесаний стілець. – Давай, розповідай. Чому це ти, дурне хлоп’я, не вважаєш мене розумною?

Василько мовчав, скільки міг. У хаті ставало все темніше. Івась і Борода з цікавістю й надією дивилися на нього. Водночас погляд Пластуна не віщував нічого доброго. Схоже, він образився за Любу більше, ніж сама Люба за себе.

– Годі гратися в мовчанку, – нетерпеливилось хазяйці. – Або ти зараз же скажеш, або через мить матимеш ганчірку в роті. Раз…

– Скажу, скажу! – вигукнув Василько. Він іще хвильку помовчав, ніби вагаючись, а потім спитав: – А ти де будеш гдіватися?

– Побачимо, – зверхньо відповіла Люба.

– Ду, тоді краще затикай беді рота.

Не на ту напав. Люба взяла з Пластунових рук ганчірку й запхала Василькові в рота. Хлопець почав смикатись, вовтузитися, крутити головою. Він враз почервонів – навіть у сутінках видно. І тут Івась зрозумів, що Василько справді задихався – зовсім не удавав цього. Івась засмикався, спробував звестися на ноги, відчайдушно крикнув:

– Що ти робиш?! Він же помре!!!

Але натомість ніхто нічого не почув, крім кумедного мугикання.

– Щось ви дуже вже швидко всі почали хворіти, – засміялася Люба. – Пластунчику, дай йому по горищу, щоб помовчав. Просто шмаркачі якісь.

Знахідка

Якось дивно біг цей пахолок. Спочатку, зрозуміло, він просто тікав від того дивного місця з поколупаною землею. Щось його там страшенно злякало. Малий не вибирав дороги, години, мабуть, зо дві просто мчав кудись подалі. І ця частина його сліду збереглася найліпше: обламані гілки, затоптані стеблини перезрілої кропиви, навіть полишене птахами гніздо, яке він мало не перекинув ногою, хоч воно було добре сховане від очей. Власне, через те пацан і не помітив його. Але людина в здоровому глузді на такі зарості не попре. Отже, тікав. Тому й сильний дощ, який пройшов після того, не змив слідів.

Потім шкет заспокоївся й почав вибирати дорогу. Тут уже Василеві стало значно важче. Не те, щоб хлопійко намагався приховати сліди, але він вочевидь був лісовою дитиною, тому просто не міг іти інакше – привчений приховувати сліди завжди. Ще й дощ.

Тут уже Василеві доводилося напружуватись. І хоч який вправний виявився цей хлопчисько, а Василь таки вправніший. І досвідченіший. Він знаходив сліди.

І весь час дивувався. Шлях пацана пролягав якось нелогічно, безтямно. То він ішов на захід, то раптом звертав на південь, то йшов колом і знову повертав на захід. У якомусь іншому випадку, якби йшлося не про таких підступних і ненормальних дітей, Василь вирішив би, що хлопець просто не знає дороги. Але швидше за все, він хотів переконати в цьому Василя. От, думає собі, йтиме Василь за мною, йтиме, побачить, що я сам не знаю, куди йду, та й подумає: «А, грець із тобою! Не буду я за тобою йти. До добра твоя дорога не доведе!»

Але не на такого натрапив. Василя не обдуриш! Його багато в житті дурили, та не у всіх виходило. Майже у всіх не виходило. Бо він нікому ніколи не вірив. Крім вождя, звісно. І якраз вождь його зрештою обдурив. Ошукав. Оступачив. Виявився він ніяким не вічним вождем, а отже – і не великим вождем. Просто собі вождем, чиє життя залежало від дурної каменюки.

Василь ішов по сліду й згадував напис на їхньому камені. Власне, й не згадував, бо завжди пам’ятав його. Він не вмів читати. Вождь сам вирішував, кого вчити читати, а кого ні. Чомусь Василя він не навчив, хоч той дуже хотів навчитися. Він підозрював, що вождь навчає тих, хто міг би заступити його, якщо трапиться несподіване.

Втім, у цю підозру він до кінця ніколи не вірив так само. Бо якби це було так, вождь насамперед навчив би його, Василя, – іншої такої вірної людини вождь не мав. От він би наказав Василеві:

– Залізь на найвищу сосну й стрибни звідти вниз головою!

І Василь не замислився б ні на мить. Заліз би й стрибнув. І вождь знав про це. Він знав, що на кого іншого, а на Василя можна покластися завжди і в усьому. А от читати не навчив. Ну, та хай уже йому! Немає вождя… Немає. Василь і так знав напам’ять усе, що там написано. Всі в селі знали – навіть ті, хто не вмів читати.

«Це прочитає лисий і босий», – було там написано. Виходить, цей пуголовок уміє читати. Звідки? Звідки він знав, що саме в їхньому селі стоїть цей камінь? Хто навчив його? Він не міг прийти сам. Його прислали. Хто? Черва? Хто така черва?

Раніше Василь не особливо замислювався над цими словами. Він просто знав їх, як дитячий віршик про білий сніг:

 
Білий сніг летить з лопати,
Сипле в очі навмання,
І дівчаток, і хлоп’яток
Навпростець переганя.
 

Гарно сказано. Але хіба ж хто замислюється над кожним словом? Ні, просто всі діти торохтять цього віршика «навпростець». Так було й з написом на камені. А тепер виходить, що в кожному слові є свій зміст, і якби вони раніше над цими словами замислилися, може, біду й відвернули б…

Хто заміриться на нього

люту смерть на всіх накличе

від неміряної і конечної черви.

Лиш він зможе її подолати.

Отже, черву може подолати лиш той, хто заміриться на нього. Оскільки на нього найдужче замірився Василь, то й черву зможе подолати саме він. От тільки як розуміти: «неміряної і конечної»? Що значить неміряна черва? Черви не такі вже й довгі, щоб їх не можна було зміряти. Бувають і взагалі крихітні…

«Неміряної і конечної», – без кінця повторював сам до себе Василь, але пробитися до змісту цих слів так і не зміг. А може, йому просто завадили це зробити. Бо несподівано Василь почув ритмічний стук – зовсім недалеко від себе. Рубали дерево. Тут він не міг помилитися. Дерева не рубають далеко від села: вони там не потрібні, це перше. Їх звідти непросто дотягти додому – це друге. Щоб так нахабно шуміти в лісі, треба бути впевненим, що ти в безпеці – це третє.

Виходить, він знайшов село. І так близько від дому! Неймовірно! І ніякого сумніву не може бути в тому, що шмаркач біг саме до цього села. Тож і лисий пуголовок, і його відьмачки – теж ізвідси. А це вже дуже ускладнювало Василеве завдання. Одна річ зловити дітей у лісі, і зовсім інша – в їхньому рідному селі.

Та Василь не дуже засмучувався. Село – це село! Це не просто двійко чи трійко якихось недомірків. Це залізо, худоба, жінки й діти. А ще як чуже село не знає, що про нього відомо сусідам!.. Знайти село! Степан про таке й мріяти не міг. І ніхто інший. Останнє село його родичі знайшли, ще коли Василь був дитиною – під стіл пішки ходив. Звідти й коней привели. А пацан прийшов, нічого не зробив, і двох коней забрав. Та ще й чи не найкращих. Добре, хоч не розуміється на конях.

Знову Василя затрусило від обурення. О, як же він ненавидів цього малого, лисого й босого негідника. Ще й не просто коней узяв, а пару! Кумекає, що тепер вони самі зможуть коней розводити!

Ну, нічого, нічого! Не встигнуть. І своїх коней повернемо, і їхнім добром розживемося.

Заходило на ніч. Василь, скільки міг, поблукав навколо знайденого села й подався додому. Без голови пуголовка, але з такою новиною, що варта й двох голів, і трьох.

З вогню та в пожежу

Троє людей і три тварини входили в село вже майже поночі. Вулиці були порожні – люди саме вечеряли, закінчивши роботу в полі й на городі, позамикавши курей у курниках і подоївши корів. Їх ніхто не зустрічав, ніде не видно було вартових. Лелі передалося роздратування Лисого. Такого просто не може бути. Невже щось трапилося? Невже лихо? Невже знову не буде спокою й відпочинку?

Однак у хатах мирно світилися каганці й свічки, де-не-де з коминів вився димок – його запах був змішаний із запахами м'яса й картоплі, петрушки й кропу.

Кузня не працювала, і в хаті Бороди теж не було вогника. Такою само сліпою виявилася й хата Лисого, де не було живої душі. Прив’язавши коней до тину, Лисий приніс їм сіна, мовчки позичивши його в сусідів, виніс із хати старе цебро, вилив у нього всю воду, що була в хаті, й також поставив коням. Леля тим часом знайшла в печі печену бурячину. Звісно, буряки не належали до улюблених страв Глини, про що він Лелі відразу ж і заявив. Але вона не відповіла, й довелося бідній тварині їсти що дають.

Це не забрало багато часу. Аж до хати ввійшов Лисий, дістав із-під ослона зношені Івасеві черевики й дав понюхати Глині.

– Шукай, Глино, шукай! – попросив він собаку.

– Оце інша річ! Давно б уже так! А то просто незрозуміло, чого я скрізь із вами вештаюся! – вигукнув Глина й кинувся до дверей.

– Е ні, – зупинив його Лисий. Він прив’язав шворку до ошийника й тільки тоді відчинив двері.

Звісно, це зіпсувало собачий настрій, але не дуже.

– Залишайтеся вдома. Якщо будуть новини… – Лисий не знав, що сказати далі. – Словом, залишайтеся вдома. Думаю, ми швидко повернемося.

Він помилявся. Глина, видно, вирішив провести Лисого скрізь, де сьогодні був Івась. Вони збігали до зрізаного дуба, до Лисої криниці, на городи, до кузні, до пасток, знову до криниці, потім до Василька. Тільки тут, у веселої й запальної жінки, яку звали Дзвінкою, вони дістали хоч якісь відомості.

Виявилося, ще зранку до Василька зайшов Івась, забрав його, й більше Дзвінка їх не бачила. Їсти її «синочок», як вона називала Василька, не приходив, вона вже місця собі не знаходить, що ж це за такі правила ти, Лисий, ввів у селі, що батьки своїх дітей по кілька день не бачать, хіба тебе так виховували, як ти ото змушуєш її, Дзвінку…

Дякувати Глині, що тягнув Лисого з останніх сил далі, хлопець вибачливо стенув плечима, помахав Дзвінці на прощання й тільки встиг крикнути, щоб не хвилювалася, мовляв, усе буде гаразд.

Далі пес потягнув його до Вуханя, і тут пощастило більше. Хоч як важко розмовляти з Вуханем, але там був Петрусь, і це вже трохи заспокоювало: не всі діти пропали. Вухань і його жінка спробували всадовити Лисого за стіл, та це не вдалося.

– Петрусю, краще візьми трохи їжі… Якщо у вас є, звичайно, щось над міру, – вибачливо кинув він Вуханисі. – Віднеси Лелі й Марічці. Вони дома геть голодні сидять.

Хлопець кинув запитальний погляд на хазяйку, миттю згріб майже все, що було на столі, собі в капелюха й слідом за Лисим вибіг на вулицю. Лисий з гіркотою і соромом подумав, що він же попросив Петруся про їжу для дівчат не тому, що справді про них дбав, а щоб виманити друга з хати. Але на такі переживання не було часу.

– Що коїться, Петрусю? Де всі? Чому немає варти за селом?

Петрусь не відповів. Він здивовано дивився на Лисого й мовчав.

– Що таке? Не муч. Кажи, як є.

– Ти якийсь не такий, – промовив Петрусь у відповідь.

– Що значить – не такий? – спитав Лисий, хоч усередині йому все похололо; він і сам відчував, що став «не такий». Тільки не уявляв, що це так помітно.

Петрусь пильно придивився до нього й нарешті полегшено зітхнув:

– А! Просто замурзаний. Як дівчата? З ними все гаразд?

– Так, – нетерпляче мовив Лисий. – Де Івась і Василько?

– Не знаю, мабуть, уже вдома.

– Ні, вдома їх немає. І Бороди немає. Ти не чув, щоб вони про щось домовлялися?

– Ні, не чув. Я цілий день займався пастками навколо села. Ти вже знаєш, що вовкулака втрапив до однієї з них? Тільки з північної сторони нічого не поставили. Але то пусте. Звідти й так ніхто не прийде.

– Можливо, можливо, – промимрив Лисий, думаючи зовсім про інше. – Вивідник?

– Так.

– Убили?

– Так.

– Гаразд. Біжи до дівчат. Вони справді голодні.

Петрусь побіг до хати Лисого, а Глина вже щосили тягнув самого Лисого в протилежний бік.

Якби не хвилювання про те, що могло статися з хлопцями, яких просто ніде не було, Лисому було б навіть цікаво. Відвідуючи всі місця, де побував за день Івась, він ніби читав про всі події, міг зрозуміти, чому, навіщо, як довго хлопчик був там чи там. Навіть міг здогадатися, з ким і про що він розмовляв. Хоча й не завжди. Ось Івась сидить біля Лисої криниці, з кимсь про щось балакає, але з ким, Лисий здогадатися не міг. За селом простіше: тут чоловіки зрізали гілля з дуба, щоб краще було видно з того майданчика, на якому виросла ступа, й Івась сидів нагорі, підказуючи, яка гілка йому заважає бачити стежки, що ведуть до села; з південної сторони довелося стримувати Глину, щоб не влетів у пастки, наготовані на вовкулаків Петрусем і Вуханем; ще раз до кузні, щоб довідатися, як ідуть справи у Бороди зі срібними наконечниками…

У хатах почали гаснути каганці й свічки, коли Лисий зрозумів, що так вони бігатимуть до ранку, доки доберуться туди, де зараз можуть бути Івась, Василько, Наталка й Борода.

Він зупинився, захеканий, попросивши Глину трохи дати йому перепочити. Підвів голову й подивився на вже майже осінні зірки. Там серед них – одна зірка Лисого. Він бачив її, він знає, що вона там. Звісно, зараз упізнати цю зірочку неможливо. Але це вже й не так важливо. Головне, що він у ній впевнений.

Ставало холодно, мокрий від довгої біганини, він відчув, як шкірою пробігли ще несміливі, але вже нахабні дрижаки. І раптом усі вони наполохано повтікали, коли прямо в середину спини йому легко вдарило щось м’яке. Він різко відступив під найближчий тин і зачаївся.

Де це вони? Ага, зрозуміло. Онде через дорогу тьмяно світиться стара Любина хата, в якій раніше жила баба Світлана. А за тином, під яким він сидів, прислуховуючись до нічних звуків, тихенько пискнув кажан. Так-так, не над подвір’ям, а саме внизу, під деревами. Лисому зразу стало легше. Він почув легенькі обережні кроки, а потім шепіт Наталочки з-за високого смородинового куща:

– Лесику, де ж ви так довго ходили?