Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 3
Живемо у підводному

Так треба

Чутливий ніс ухопив запах річки. До неї було зовсім недалеко, десь отам, за темними кущами. Вожак любив річку, хоча й не знав, чому саме. Близько до берега ніколи не підходив – там, у воді ховалися незрозумілі йому вороги, яких він усе одно не зміг би подужати. Це якщо річка велика. А от малі річечки – це вода, в них можна хлюпатися (влітку, звичайно).

Тут була велика річка. Не така велика, як та, на березі якої стоїть їхній молодий ліс, але й не така маленька, як та, що дає їм воду. Запах води був густий і багатий. Вожак знав цю річку, але на її березі ніколи не був: там високі кручі, якщо скотишся вниз, то нагору вже ніяк не виберешся.

Він чув, як за спиною захвилювалася зграя від близької води. Ні, зупинятися не можна. Втім…

Щось йому підказало, що далі дороги немає. Треба повернути на захід. Ніби хтось вивернув його очі, й вони побачили інший напрямок руху.

Зграя слухняно побігла за ним. Тепер бігти було важче. Їхній шлях перетнули чагарі – густі й колючі, всіяні мокрими від нічної роси ягодами. Але для зграї це не перешкода. Вожак першим проламував прохід у кущах, за ним, розширюючи й затоптуючи пагони, ломилася вся зграя.

Якась пташка занадто пізно вилетіла зі схованого в кущах гнізда, і вожак схопив її на льоту. Навіть пискнути не встигла.

Колючки обдирали боки, в повітрі розлазився запах крові. Але то пусте. Подряпини заживали прямо на очах.

Навіщо вони завернули в ці чагарі? Хтозна. Так треба, так наказано. Хоч і доводиться бігти значно повільніше, а вже скоро ранок. Нічого. Раз повернули, так треба.

Шурхіт у підпіллі

Цього разу вирішили піти втрьох. Івася залишили стерегти пастку, а Василька взяли з собою. Він уже знав дорогу, знав, що на них чекає. Спробували не брати Глину, але той здійняв такий лемент, що вирішили в переговори з ним не вступати. Просто махнули рукою, і йому така зневага надзвичайно сподобалася.

Щоб не гаяти часу, пішли іншою дорогою – південніше, щоб обійти кущі, де минулого разу їм зустрівся ведмідь. Навіть утрьох (ба вчотирьох – із Глиною) зустріч могла завершитися не так мирно, як два дні тому. Тепер, коли вони знали дорогу, йти було легше й безпечніше. Всі ці місця Лисому добре відомі, все це він сходив своїми ногами – якщо не з Довгоногим, то сам.

Несподіванка сталася аж тоді, коли до поваленої сосни лишалось якихось півгодини ходу. Глина почав хвилюватися, завмер і тихенько загарчав. Й одразу ж Лисий відчув небезпеку.

Все навколо було тихо й мирно. Тут, у мішаному лісі, майже не видно неба, сонячне проміння не пробивається крізь крони, але м’якого прозорого світла вистачає. Однак це нічого не вирішувало. В лісі все було гаразд. Ніякої небезпеки вони не бачили. Втім, живіт Лисому зводило дедалі більше, і Глина хвилювався дедалі виразніше.

– Ну, такого я ще не бачив, – казав він усім своїм виглядом. – Я, звичайно, вас захищатиму, але ліпше б утекти.

От тільки куди тікати, ніхто не знав, бо неясно, звідки небезпека насувалася.

І тут Лисий побачив. Просто на них біг заєць. Слідом нісся борсук, якщо так можна сказати про борсука. За ним через хвилину з’явилася лисиця.

– Ви що, зовсім отетеріли? Не бачите мене? – вражено гавкнув Глина.

Але вони вочевидь його не бачили, промчали поруч, мало не зачепивши собаку й людей. У траві під ногами зашурхотіло, й блискавками проповзли дві гадюки. Ще один заєць вискочив із-за дерев. Звірі були нажахані, той страх передавався собаці, й серце Глини розривалося між панічним потягом бігти світ за очі й обіцянкою захищати дітей.

А далі стало ще страшніше.

– Дивіться, – вказала рукою Леля.

І вони побачили. За якихось тридцять-сорок кроків від них почав жухнути дуб. Просто на їхніх очах листя скручувалося, жовтіло й осипалося. Долинув неясний шурхіт, ніби миші ворушилися в підпіллі. Найближча до дуба осика теж почала жухнути. Сліпа пожежа йшла клином, залишаючи дітям вибір – тікати чи спробувати її обійти. Часу на роздуми не було, але й бігти геть, мов зайці, вони не могли – не зайці ж!

Лисий вчинив нерозсудливо. Він кинувся ліворуч, до річки. Чомусь майнула думка, що до води пожежа не підійде. Про те, як потім вибиратися, що робити, якщо їх відріже від лісу, він подумати не встиг. І затримуватись вони вже не мали права. Сліпа пожежа охопила вже дерево за двадцять кроків од них – не далі. Швидкість її була дуже велика. Вони не знали, наскільки широким клином ішла пошесть, тож бігли не спиняючись. Глину постійно заносило ліворуч, і через кожні кільканадцять кроків Леля мусила його гукати, щоб не загубився. Собака кидався за ними, обганяв і знову збивався ліворуч. Мабуть, напрямок, яким тікали від сліпої пожежі інші тварини, видавався йому найбезпечнішим. Леля ж і Василько покладалися на чуття Лисого.

Ніхто в їхньому селі не бачив сліпої пожежі. Більше того, їхній Інженер казав, що її взагалі ніхто з живих не бачив. Тобто той, хто бачив, уже нікому розповісти про неї не міг. Усе згорає, а полум’я не бачиш. І після неї вже не бачиш нічого. У цьому місці Інженерової розповіді Лисий колись перепитав, чому ж людина не може про це розповісти, навіть якщо вона стає сліпою. Говорити ж вона при цьому може?

Інженер тоді не відповів, перевівши мову на щось інше, сказав тільки, що краще не перевіряти. Тепер Лисому було зрозуміло, що Інженер просто не знав. Він, як і всі інші, чув тільки неясні оповідки, не дуже йняв їм віри, але й спростувати було нічим. Іще Лисий збагнув, що якби не його чуття небезпеки й не Глина, який перший їх попередив, то вони запевне не встигли б утекти від сліпої пожежі, й може, не приведи лихо, й самі вже нікому б нічого не змогли розповісти.

Вони бігли щодуху, і хлопець дивувався, що не чутно падіння дерев. Адже якщо вони згорають, то стовбури неодмінно мають падати. Але ніяких подібних звуків до них не долітало.

Діти бігли, мов зайці, однак при цьому не забували дивитись під ноги, бо навіть нажахана змія може вкусити, якщо зопалу на неї наступиш. А плазунів у траві траплялося чимало – вужі, ящірки, гадюки… І весь час із правого боку і ззаду долинало рівне й страшне шарудіння – ніби миші у підпіллі. Тепер уже діти знали, що це – голос сліпої пожежі. Чому вона звучить саме так, невідомо.

Зупинились вони біля самої річки. Власне, далі й бігти було нікуди – перед ними розкривалося глинисте урвище, – ні спуститися туди, ні зістрибнути. Діти тяжко відсапувалися, витираючи піт з обличчя, й намагалися придумати, як бути далі.

– Замовкло, – нарешті промовив Василько.

Леля з Лисим прислухалися, затамувавши подих, і справді не почули осоружного шурхотіння. Вони поглянули на Глину. Той дивився на них чистими очима й радісно вимахував хвостом, ніби й не було перед тим страшної небезпеки. Собаки дуже швидко забувають усе погане.

Надійний спуск

– Що ви знаєте про сліпі пожежі? – спитав Лисий, коли вони трохи віддихалися.

– Нічого не знаємо, – за обох відповіла Леля, все ще часто дихаючи. – Їх ніхто не бачив… Досі… Ніхто не вижив…

– Що це таке? Звідки воно? – Лисий сподівався, що серед Лелиних односельців хоча б хтось знав про це більше, ніж у його рідному селі.

У відповідь Леля тільки стенула плечима.

– Мій батько казав, що це хтось невидимий усе пожирає, – додав Василько.

– Сам невидимий, тому й сліпий, – задумливо промовив Лисий. – Хтозна… Хтозна… Може, й так. А після пожежі… Можна до цього місця підходити?

Діти не відповіли.

– Гаразд, – вирішив Лисий. – Будемо розбиратися потім, коли покінчимо з тим, заради чого прийшли. Далеко ще до вашого дерева?

– Уже недалеко, – відповів Василько.

Леля підійшла до краю урвища й подивилася вниз на річку. Ця картина завжди вражала дівчинку. Велика вода ніби була цілісним живим створінням. Вона повільно переверталася в своєму ложі, вибирала зручніше місце. Їй нікуди поспішати, нічого робити. Вона просто лежить у своєму руслі, мов людина на перині, раз у раз змінюючи позу, час від часу розливаючись, розкинувши руки на сусідні луки. Річці байдужі люди й вовкулаки, сліпі пожежі й підступні крадії казанків… Вона навіть дозволяє жити в собі гадам, рибам і русалкам. Спокійна, велична і впевнена у своїй красі. Навіть коли люди зупинили її греблею, вона виждала момент і ту греблю розірвала, як людина розриває стебла трави.

З того місця, де стояла Леля, ще не було видно поваленої сосни. Вона має бути за отим поворотом ріки. Леля повернулася до Лисого й Василька, який тримав за нашийника Глину й весь час йому щось нашіптував, аби той не вчинив лементу через Лелину відсутність. Ще вчора ввечері вони надумали, що ніхто, крім Лелі, не буде з’являтися над річкою: може, русалки не здогадаються про їхню присутність. Що з того вийде, не знали, але вирішили спробувати.

– Уже недалеко, – тихо сказала Леля, й вони рушили далі, тепер дуже обережно, намагаючись не хруснути гілочкою під ногою і нічого не пропустити повз увагу.

Глина поводився спокійно, хоча й напружено, оскільки Василько тепер не відпускав його і постійно нашіптував казку про Івасика-Телесика. У пса була одна особливість: він розумів, що треба мовчати, лише тоді, коли йому казали про це, і то пошепки. А Василько відкрив, що головне – просто говорити пошепки, а що вже ти говориш, Глині байдуже.

– Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка, – собака пильно дослухався і був цілком задоволений, незважаючи навіть на те, що йому не давали йти самостійно, міцно тримаючи за брудного мотузяного нашийника.

Так вони й дійшли майже до того місця, де Василько ховався минулого разу Він пошепки розповів Глині, а Лисий підслухав, де саме вони були, показуючи самими очима, бо спробуй він показати рукою, пес голосно розповів би, що справді, там вони й сиділи, точніше – лежали й дивилися, як Леля не боїться огидних, мокрих і голих русалок.

Обдивившись усе довкола, Лисий вибрав нахилену до річки сосну неподалік і з великими труднощами здерся на неї. Якщо з річки хтось і спостерігав за цим деревом, то навряд чи зміг би помітити дві долоні, що тихо, крок за кроком рухалися вгору. Лисий весь час лишався по той бік дерева. На висоті двох людських зростів він усівся на зламану гілляку і тепер добре бачив берег річки, але його, швидше за все, з води видно не було. Балансуючи на гілці, Лисий швидко зарядив арбалет і завмер.

Василько не міг залізти на дерево, бо Глина був би вкрай обурений таким задумом. Так само, як і першого разу, хлопчик сховався за кущем. Але тепер він не ліг на землю, а сів навпочіпки. В такій незручній позі заснути неможливо. Важче, але надійніше.

Тільки коли вони влаштувалися й замовкли, Леля підійшла до поваленого стовбура. Вона обдивилася плесо, яке сьогодні так само вигравало сонячними зайчиками, двічі сильно штовхнула ногою деревину, переконалася, що нічого не змінилося, стовбур лежить непорушно, а тоді дістала з сумки нарізані шматки грубої мотузки, лягла на стовбур ногами вниз, трохи спустилася й обв’язала стовбур мотузкою. Петрусь добре розрахував довжину й вибрав вузол, який не розв’язувався сам, але був не такий складний, щоб його не можна було розв’язати, коли знадобиться. І так – вузлик за вузликом – Леля спустилася до того місця на стовбурі, де починалася крона. Тут уже вузлики були не потрібні. Дівчинка випросталася на весь зріст і помилувалася результатами своєї праці. Вийшло непогано.

Хто їсть собак?

– Гарно вийшло, – почувся за спиною знайомий голос.

– Тільки навіщо? – пролунав дуже схожий, але інший.

Леля не відповіла. Вона стояла спиною до води й думала, чи випадково русалки сказали саме те, що вона подумала, чи… В будь-якому випадку їй зараз не можна до них обертатися. Вона вже знала, що означає розмовляти з двома одразу.

– Ну, обертайся, – знову промовила русалка. – Я вже одна.

Вона знову відгадала Лелині думки, але дівчинка вирішила не виказувати, що зрозуміла це. Вона озирнулася.

– Привіт!

– Привіт! – відповіла русалка. – Ти сьогодні сама?

– Як бачиш, – Леля розвела руками, показуючи, що біля неї справді нікого немає.

– І не страшно? – Запитання русалки здалося Лелі глузливим, однак дівчинка подумала, що краще хоч у чомусь бути щирою, ніж брехати в усьому.

– Страшно, – згодилась вона.

– А що ти робитимеш, якщо зараз випірне моя подруга? – русалка лукаво примружилась.

– Відвернуся.

Русалка розсміялася.

– Молодець! Ти швидко навчаєшся.

Її темне волосся від води здавалось аж зеленавим, такого ж кольору, як і очі. Вона раз у раз стріпувала волоссям, розкидаючи по воді бризки. Але дивно, що по її обличчю вода не текла. Леля дивилася на цю надзвичайно вродливу жінку й не могла зрозуміти, як могло таке статися, що русалки – тільки жінки, й тільки вродливі, і чому вони живуть у воді. І як вони живуть? У неї було так багато запитань, що вона аж збентежилася, не знала, з чого розпочати. Поки вона думала, русалка спитала її перша:

– Як твій собака? Ти його вже з’їла?

Леля отетеріла.

– Хто ж їсть собак!

– Як хто? – здивувалася русалка. – Всі їдять. Ми, наприклад.

– Ви їсте собак?

– Ну… – Русалка, схоже, розгубилася. – Рідко, звичайно. Їх не так часто побачиш. Минулого літа один хлопець кинув у воду палицю – там, далеченько звідси, вище по ріці… Ну, то що ж… Не могли ж ми залишити стільки м’яса. Та й не гукали ми того пса. Він сам за палицею кинувся в річку… А яка різниця – риба чи собака?

Останнє запитання знову збило Лелю з пантелику. Поки русалка говорила, дівчинка відчувала, як у ній наростає відраза до цієї зеленокосої жаби, а тут вона замислилася й мимоволі втратила гидливість. Леля спустилася з поваленої сосни на пісок – на те саме місце, де сиділа минулого разу. Вона не знала, що відповісти, а русалка вела далі:

– Тобто ти хочеш сказати, що ви не їсте собак?

– Ні, не їмо, – відповіла Леля. – Собака – це друг.

Русалка розреготалася, відкинувшись усім тілом назад, і зникла під водою. За мить вона випірнула зовсім близько, й обличчя її було серйозне.

– Чого ж ти тоді минулого разу так ризикувала? Могла ж просто залишити його.

Леля уявила собі, що б тоді чекало на Глину, й здригнулась.

– Я вже сказала, що він – друг, – неприязно повторила вона.

– А що таке друг? – не зрозуміла русалка.

Дівчинка не знала, як їй це пояснити. І чи варто пояснювати?

– Ти пам’ятаєш, як він кинувся мені на допомогу? – нарешті спитала вона.

– Звичайно, – серйозно відповіла русалка. – Але ж однаково не міг допомогти. А чого ти чекала від пса? Ти б іще від риби розуму сподівалася.

– Я про риб нічого не знаю, – твердо мовила Леля, – але він тоді повівся як друг. І, до речі, врятував мене від вас.

Русалка знову розсміялася.

– Дурненька! Ти просто не знаєш, що втратила. Ти стала б однією із нас, якби не це волохате опудало.

Тепер уже розсміялася Леля.

– А ти вважаєш, це саме те, про що я все життя мріяла?

– Як же можна мріяти про те, чого не знаєш? От скажи, ти раніше мріяла познайомитися зі своїм Лисим? Не мріяла, бо не знала його. А тепер шкодуєш?

– Я… Яким Лисим? – Від такого повороту розмови у Лелі всередині все похололо. – Звідки ти знаєш?

– Яким Лисим? – захихотіла русалка. – Тим, що на дереві сидить.

Леля ладна була крізь землю провалитися. Такого сорому вона ще ніколи в житті не відчувала. Здавалося, ну що тут такого? Ну, не могла ж вона чужим розповідати всю правду! Розкривати всі свої таємниці! Не могла і не мала права. Тоді чому ж так гидко?

Дівчинка мовчки підвелась і рушила до стовбура сосни. Ступивши на дерево, вона озирнулася й кинула через плече:

– Вибач.

Нічий паркан

На плечі Йвася лягли всі клопоти. Він відчув, що значить бути старшим. Узагалі вчора ввечері Лисий розповів усе, що треба зробити, всім роздав доручення, крім Івася. Йому сказав лише:

– Івасю, ти всіма керуєш і за все відповідаєш.

Краще б він доручив на дереві сидіти. Або яму копати (безглуздішої роботи, ніж копання ями, Івась не знав). Ще як тільки прийшли з Лисим до цього села й Лисий із Бородою, Петрусем та Вуханем заходилися копати криницю, Івась це відчув. Звісно, вони всі допомагали – й малі, й дорослі. Івась був тоді на допоміжних роботах – рубав дерева для зрубу. І був за те дуже вдячний: хай йому грець лізти до ями!

Одразу ж згадалося, який жах пережив він у підземеллі в Орлиному лісі. Коли ще ніхто з дітей не знав, що вони під землею, Івась не міг зрозуміти, що з ним діється, – голову йому безперервно стискав невимовний жах. Навіть коли їх, оточивши, гнали на південь вовкулаки, було не так страшно. А в підземників хотілося кричати й бігти світ за очі. Як він тоді стримався, й досі невідомо. Коли ж з’ясували, що це не велика хата, а підземні коридори, йому стало ще гірше. Але тоді вже він знав, із чим боротися, тож опанував себе.

Івась розумів, що інші діти ставляться до землі інакше. Коли він був іще зовсім малий, у селі лежала велика купа піску – дорослі щось копали, а пісок віддали дітям. Ох, що там діялось! І високі піщані хати будували, і борюкалися, й кидалися жменями піску, а потім стали рити печери. І тут Івась пішов від решти дітей, бо навіть руку по лікоть засунути в пісок він не міг. Просто не міг. Така вже вдача.

Тож про копання ями хлопчик подумав не випадково. Гіршої роботи він не знав. Але й вона, схоже, не йшла ні в яке порівняння з тим, що випало на його долю сьогодні, коли в селі лишилися самі діти, молодші за нього. Хоча спочатку ніщо не віщувало ускладнень. Усе йшло нормально й налагоджено. Принаймні так здавалося.

Про те, що Леля, Василько і Лесик знову пішли до річки, цього разу ніхто, крім дітей, не знав. Лесик підозрював, що всі ці вовки-ведмеді були просто нацьковані. Бо, по-перше, ніяких ведмедів поблизу ніколи не водилося. По-друге, вовки влітку й так мають що їсти і людей обходять десятою дорогою. Всіх – особливо Марічку – було суворо попереджено, щоб про це нікому ні слова. І взагалі:

– Якщо виконати все, про що домовилися, то можна за цілий день нікому з односельців і на очі не потрапити, – закінчив Лесик свої напучування.

Про «домовилися» це він сказав, мабуть, просто так. Бо ніхто ні про що не домовлявся. Він сам усіх зібрав, став перед ними і, дивлячись по черзі на кожного, розповів, кому що робити. Не всі навіть зрозуміли, навіщо все це робити, – навіть Леля, здавалося, була спантеличена. Але змовчала.

Коли вони виходили з села, проводжав їх тільки Івась – решта дітей спали. Навіть Марічка, яка жила з ними – Лелею, Івасем і Лесиком, – не прокинулася, так тихо вони зібрались.

Івась пішов вулицею перший: як хтось побачить, то побачить тільки його, а він був єдиний, хто протягом дня міг потрапити односельцям на очі. Тож навряд щоб його запідозрили, ніби він пішов до річки чи ще кудись. За ним на відстані тихенько й обережно йшли Лесик, Василько та Леля, яка міцно тримала Глину за нашийник.

Провівши їх майже до зрізаного дуба, хлопець повернувся до села іншою дорогою, але знову нікого не зустрів. Що ж, може, й пощастило вирядити непоміченими.

Удома він розбудив Марічку, яка дуже засмутилася, довідавшись, що з нею не попрощалися. Поки вона снідала, Івась сходив до Вуханя й розбудив Петруся, потім – колом по селу – до тих хат, в яких жила решта дітей. У цих родинах уже звикли не розпитувати, де діти й що вони цілий день робитимуть. Та й ніколи придбаним батькам так уже опікувати малих знайд. Тим більше зараз, коли так багато роботи на городах.

Поснідавши й витримавши кілька десятків Маріччиних запитань, Івась знову вирушив селом, тепер у зворотному напрямку. І біля Лисої криниці нікого не побачив. А Наталочка, за його підрахунками, мала вже прийти – і то давно.

Івась роззирнувся на вулиці, що сходилися сюди, потім наблизився до верби й подивився знизу. Нікого. Він вирішив дочекатися дівчинку, а тоді вже йти далі. Хлопчик підійшов до криниці, зазирнув углиб. За кілька кроків од неї сів на пісок і почав щось малювати – нічого певного, так, узагалі. Минуло кілька хвилин, а потім до нього долинув ледь чутний єхидний сміх.

Івась подивився навколо й зрозумів, де сміялися. Власне, він зрозумів тільки тому, що іншого місця просто не існувало. Це були негусті смородинові кущі – такі низенькі, що навіть сидячи за ними навпочіпки, Івась не зміг би сховатися. Він підвівся й подався до кущів. Тільки коли залишалось якихось три кроки, помітив Наталочку.

Виявилося, вона викопала неглибоку ямку в землі за кущами, постелила на край ряднину й сіла на неї, поставивши ноги в ямку.

– Ти чого тут? – Івась вирішив бути суворим, однак коли намагаєшся говорити ледь чутно, вдавати суворість дуже важко.

Наталка знову захихотіла.

– А тут краще. Там так незручно – на дереві.

Івась рушив далі, ще раз пройшов шлях до дивовижного місця, з якого зникав Пластун. Там усе було так само. Івась пройшов до заростів аж у кінці вулиці, зірвав із тильного (протилежного від села) боку сосни невеличку гілку й заходився розгладжувати землю там, де стрибав Пластун. Нічого доброго з того не вийшло. Голки подряпали суху землю, місце виявилося не розрівняне, а роздряпане. Івась відступив кілька кроків і подивився звідти. Ще гірше, ніж він собі уявляв. І за п’ять кроків впадало в око, що тут хтось був і щось малював на дорозі.

Хлопчик повернувся й ретельно затоптав помальоване. Так було краще, хоч і не набагато. Якщо придивитись, то можна помітити, що хтось добряче потанцював на цьому місці.

«Ех, мітлу б сюди!» – подумав Івась. Але він розумів, що використовувати безслідну мітлу в селі не можна. Вони ще до повернення суворо домовилися, що жодну річ баби Яги не слід застосовувати в селі. Хіба що вночі прийти й позамітати. Ну, побачимо. До вечора повернуться Леля з хлопцями, тоді й поговоримо.

Івась розмахнувся й кинув соснову гілку в напрямку паркана. Вона пролетіла наскрізь і зникла з очей. Хлопець остовпів. Так он воно що! Он куди щоразу дівався Пластун! Паркан був такий самий твердий, як і земля під рогом їхньої хати. Що ж, подивимося!

Івась перейшов на інший бік вулиці, розігнався і… ледве встиг зупинитися. По-перше, він іще недостатньо знайомий із селом і не знає, чиє там за парканом обійстя. По-друге, хоч би чиє воно було, а Івась не має уявлення про те, що там безпосередньо за парканом. Він ніколи не бачив, на яку довжину стрибав Пластун. Чи немає там чогось на зразок несподіванки, яку вони приготували незваним гостям під своєю хатою?

Тож спершу Івась вирішив обійти хати іншою вулицею і спробувати звідти роздивитися, що там за парканом. А тоді вже приймати якісь рішення.

Він подолав піввідстані до Лисої криниці й завернув ліворуч. Досить довго йшов вулицею, а ще одного лівого повороту так і не було. Двори з лівого боку були обнесені не парканами, а невисокими тинами, однак усе одно роздивитися, що там далі, за хатами, не вдавалося – хати і все навколо них потопало в рясних садках. Дерева в садках були старі, височенні.

Нарешті вулиця завертала ліворуч, але не круто. Івась уже так віддалився від загадкового паркана, що почав сумніватися, чи зможе знайти його з протилежного боку. Але ж він мусить мати протилежний бік! Щось же за ним є!

Аж ось і ця вулиця вперлася в ліс, й Івась зрозумів, що до паркана звідси дуже далеко.

Скільки він ішов уздовж цих двох вулиць (чи однієї загнутої), скрізь стежка до хати починалася за невеликою хвірткою. Якби за цими видимими йому хатами були ще інші, то мусили б бути хвіртки, що вели вглиб двору, минаючи видимі хати. Тож можна припустити, що за цими хатами – ліс. То чий же тоді паркан має такі дивні властивості? Це були запитання до Лесика. Тільки він знає село. Поки не повернувся, треба облишити спроби розгадати загадку. Треба чекати.