Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

Важке пробудження

Спати вони знову лягли на світанку. І Лисий, засинаючи, переживав і переживав, що вранці не зможе рано встати. А роботи наступний день обіцяв дуже багато. Все, що розповіли йому Івась і Василько, поки сиділи ув’язнені в Любиній хаті, свідчило про те, що вовкулаки дуже близько, що чекати їх треба якщо не наступної ночі, то післязавтра. Івась молодець. Зроблено дуже багато, але залишалося ще більше, якщо вони хотіли не просто подолати цих тварюк, а й людей не втратити.

До того ж Борода, який у Люби там трохи поспав, та й перед тим ніч спав добре, погодився негайно піти подивитися, чи справді мертві Люба й лішак. Звісно, це вже було не так важливо, однак Лисий відчував, що з цими двома вони ще матимуть клопіт.

Словом, засинав він із тяжкими думками. Спав, щоправда, як убитий – навіть снів не бачив. А це добре. Своїх снів Лисий не любив. Вони завжди були зловісні, й прокидався він після них, укритий холодним липким потом, а потім уже до ранку ніяк не міг заснути.

Цієї ночі спав він міцно, та не довго. Ще й сонце не дійшло до півдня, як його вже розбудив Борода. Лисий миттю скинув сон і запитально глянув на свого старшого друга. Той подивився на Лелю, Івася й Марічку, які ще спали, й кивнув на двері. Лисий підхопився, взяв тихенько цебро з водою в кутку й мовчки вийшов за Бородою. Він швидко змив з обличчя рештки сну й обернувся до Бороди.

– Знайшов?

– Ні, – похитав той головою. – Але це ще не все.

Чекаючи найгіршого, Лисий мовчки подивився в глибоко сховані у волоссі очі Бороди.

– Інженера вбили.

– Де він? – уже на ходу спитав Лисий.

– У своїй хаті. Його знайшла Каченя. Пішла зранку спитати, чи нічого старому не треба. А він там… Вона тоді до мене. Тебе не наважилася будити, – ніби вибачаючись за дівчину, додав Борода.

Біля Інженерової хати стояв натовп – майже все село. Побачивши Лисого, всі розступилися так, ніби його тільки й чекали. Вітаючись на обидва боки, Лисий пройшов до хати. Слідом зайшов Борода.

Інженер, як завжди, сидів за столом. Голова відкинута назад, шия розрізана. Підійшовши ближче, Лисий зразу зрозумів, хто це зробив. Зблизька було видно, що рана не різана, а рвана. І таку рану він уже бачив. Таке ж було на шиї Василька в хаті баби Яги. Але тоді вони завадили лішакові довести його чорне діло до кінця. Тут йому ніхто не заважав. Інженер уже був старий і немічний, опиратися спритному й підступному лішакові, зрозуміло, він не міг.

Обличчя в старого було спокійне, так ніби смерть застала його зненацька. А може, він просто знав, що цим колись закінчиться. Оскільки він користувався з того, що розповідав йому лішак, мусив здогадуватися й про те, що за ці знання доведеться колись розплатитися.

Тут, на його плечі завжди сидів Ряха, старий сторожовий пацюк, який з’явився ще раніше, ніж народився Лисий.

– Ряхи не було? – не озираючись, спитав він Бороду.

– Він іще позавчора здох, – відповів Борода. – Інженер дуже переживав. Як за дитиною, побивався.

Якби Ряха був живий, він нізащо не дозволив би вбити Інженера. Може, тому Інженер і тримав його, що хотів убезпечитися від лішака? Адже приблизно тоді ж, коли з’явився Ряха, зникла баба Світлана – у рік народження Лисого. Отже, лішак сюди прийшов саме тоді.

Лисий підійшов і закрив Інженерові очі. Рука його мимоволі затрималася на жовтому чолі старого. Хлопець заплакав.

Іще місяць тому Лисий нізащо не вийшов би заплаканий до людей – до цілого села, що чекало на нього за порогом. Але зараз він уже був іншою людиною. Він не соромився сліз.

Побачивши його, жінки заплакали й заголосили. Чи то сльози Лисого, чи щось інше на них так подіяло, але склалося враження, що мовчали вони досі тільки тому, що їм ніхто не сказав, що вже можна. Лисий хотів пройти через натовп, але раптом збагнув, що не має такого права. Ці люди чекали його не для того, щоб побачити, чи справді він боляче переживає смерть Інженера. Раніше в їхньому селі вбивств не було. Люди гинули – за межами села. Люди помирали – в селі. Тільки то були природні смерті. Зупинити їх або запобігти їм люди не могли. А тут…

Вони хотіли знати, хто це зробив. І мали на те право. А оскільки вони чекали відповіді саме від Лисого, то його обов’язком якраз і було все їм розповісти. Він тільки не знав, із чого починати. Дуже багато треба було сказати, але вони насамперед чекали почути про Інженера.

– Інженер був мені другим батьком, – сказав він нарешті й відчув, як затремтів його голос. Зібравшись із духом, Лисий повів далі: – Усе, що я донедавна знав, я знав від нього. Він мене навчив читати, він мене навчив, як дійти до Руїни й повернутися. І ліс розуміти він також мене навчав. Він був мудрий, добрий і дуже нещасний чоловік. Він дбав про село… Його вбив лішак. Минулої ночі ми цього покруча бачили. Це він, лішак, звів колись бабу Світлану, задурив їй голову й повів із собою в далекі ліси. Тепер він звів Любу. Вона втекла разом із ним. Хотів і Марічку звести, але не вдалось. А Люба звела Пластуна. Минулої ночі він загинув…

– Як? Пластун? – загомоніли люди.

– Так. Він загинув. Могли й ми загинути. Що нас врятувало?.. Не знаю. Самі якось врятувалися… Але я не про це хотів із вами поговорити.

Запала тиша. Люди зрозуміли, що Лисий не хоче говорити про це, бо хоче говорити про щось важливіше. Хоча що може бути важливіше?

– Вчора загинули Пластун та Інженер. Завтра або навіть наступної ночі може загинути все наше село. На нас нападуть вовкулаки, як раніше вони напали на Лелине село. Ми бачили, що там лишилося після них…

Лисий помітив, що до натовпу підійшли Леля, Івась і Марічка.

– Ось вони можуть підтвердити все, що я скажу. Я казатиму тільки про те, що знаю. Про свої здогади я не говоритиму. Є якась сила – різні люди по-різному її називають. Більшість називає червою, яка хоче захопити весь ліс. Їй заважають люди. Їй служать вовкулаки. Не знаю, як вони керують вовкулаками, але ті йдуть і нищать села, на які вказує черва. Не знаю чому, але найбільше їх хвилюють троє людей у всьому лісі. Один із цих людей – я. Інженер знав про це, тому й вирядив мене до Руїни. Він був засмучений, коли я повернувся, багато хто з вас міг це помітити. Моє повернення означало, що селу знову загрожує небезпека. І він мав рацію. Тепер ця небезпека прийшла. Я не знаю, – Лисий помітив, що дуже часто вживає ці слова: «я не знаю», але він вирішив говорити правду, тому повторив їх знову: – я не знаю, де зараз вовкулаки. Але точно знаю, що не сьогодні – завтра вони нападуть на нас. Я хочу…

Він зробив паузу й почув, як дзвенить тиша навколо. Люди, здавалося, перестали дихати.

– Я хочу, щоб ви зробили вибір. Я зараз піду в хату, побуду з Інженером. Він був мені за батька відтоді, як мій рідний батько помер. Я побуду з ним. А ви поки що вирішуйте. Або ви не хочете битися з вовкулаками, й тоді я піду геть із села. Це не означатиме, що в такому разі вони не нападуть. Раніше у них були тут вивідники – Люба і Пластун. Зараз їх немає. Тому якщо я піду, вовкулаки про це можуть і не довідатися; все одно нападуть на село. Це перша можливість. Друга – це якщо село вирішить битися з ними, щоб знати, що більше вони нам не загрожують, щоб ваші діти їх уже не боялися.

Мимоволі між людьми здійнявся гомін. Лисий почекав хвилинку, переконався, що тиші не дочекається й додав:

– Подумайте, порадьтеся, – він тепер говорив дуже голосно, щоб усі почули.

Але цього й не вимагалося. Щойно він заговорив, як усі замовкли.

– Я хочу ще сказати таке. Третьої можливості немає. І часу немає. Рішення мусить бути ухвалене. І не колись, а за півгодини. «Якось обійдеться» – такого не буде. Не обійдеться.

Схоже, люди нарешті зрозуміли, яке суворе завдання він перед ними поставив.

– Лисий, а звідки ти знаєш, що вони нападуть сьогодні чи завтра? – почулося з натовпу.

– Знаю, – похмуро, але твердо відповів він. – Звідки знаю, це я потім розповім усім, хто цікавиться. А зараз у нас на це немає часу. Якщо бути чесним, то у нас і цих півгодини немає. Розумієте? Якщо мені йти, то йти треба якомога швидше. Щоб вовкулаки якось устигли про це довідатися й, можливо, відмовитися нападати. Якщо ми будемо битися, то треба ще дуже багато приготувати до цієї битви. Вирішуйте. Я вийду через півгодини. Якщо ви будете тут, це означатиме, що ви погодилися битись із вовкулаками. Тоді почнемо готуватися до бою. Якщо вас не буде…

Лисий помовчав, потім розвернувся й пішов до хати.

Щойно він зник за дверима, всі обернулися до Лелі. Кілька запитань пролунало одночасно, вона й зрозуміти всього не змогла. Тому сказала так:

– Я не можу відповісти на всі ваші запитання. Бо так ми розмовлятимемо до ночі. Як і Лесик, я не все знаю. І часу в нас справді немає. Можу сказати тільки одне: якщо ви вирішите, що він повинен іти звідси, то з ним разом підемо й ми.

– Куди ж?.. – вихопилося в котроїсь із жінок.

Леля мовчки подивилася на неї й промовила:

– Вирішуйте. Куди ми підемо, це для вашого рішення не має ніякого значення.

Вона взяла за плечі Марічку й пішла геть. За нею відразу рушили діти. Леля зробила кілька кроків, коли ззаду долинув грізний голос Бороди:

– Ану стій!

Леля зупинилася й здивовано озирнулася.

– Ач яка! Розвернулася й пішла. А ви вирішуйте. Хто ви? Ти що, не з нашого села? Чи ці діти нам чужі? Ач яка! Поверніться й сядьте отут. Лисий сказав, щоб вирішували всі. ВСІ! Це тобі зрозуміло?

І вона повернулася.

– Всі сідайте! – не вгавав Борода. – Будемо сидіти й вирішувати.

Люди почали розгублено перезиратися. Дехто вже готовий був тихенько зникнути, а тут: сідайте. Як же можна тихенько зникнути, якщо ти сидиш?

Але щойно сам Борода, Вухань і ще кілька чоловіків опустилися на землю, почали сідати й інші. Коли всілися всі, запала тиша. Кожен дивився на Бороду й чекав, що той скаже. Борода мовчав. І якось само собою стало зрозуміло, що говорити зараз він не збирається. Це ще дужче посилило сум’яття й розгубленість. Більшість уже була готова перекласти обов’язок вирішувати на могутні плечі коваля. А він замовк!

– А як же це? – спитав невеличкий чоловічок, якого звали Мишею. Очі в нього весь час бігали й ні на кому не зупинялися. – А хіба ж у тому селі, в Лелиному, люди гірші були за нас? Он які гарні дітки в них. А й вони вовкулаків не подужали. Як же це? А ми… А як же це?

Борода мовчав, Леля й діти також мовчали.

– Та це ж скільки людей може загинути, людоньки, – вигукнула Мишина дружина Помидора. – Нащо ж це нам? Та хіба ж не шкода цих дітей? Шкода! Дуже шкода!! А наших? А нас із вами? Ходім, Мишо! – і вони почали підводитися.

– Ану сядьте! – гримнув на них Борода. – Ще встигнете в нірку шаснути. Півгодини лише почалися.

– Жалко мені тебе, Помидоро, – тихо сказала Дзвінка. – Справді жалко.

Це прозвучало так переконливо, що дехто захихотів. І щойно почувши цей сміх, Леля зрозуміла, що тепер вони переможуть. Хіба ж можуть вовкулаки подолати людей, які навіть у такій ситуації можуть сміятися! Далі вона вже майже не слухала. Брали слово то один, то другий односелець. Звучали слова і за перше рішення, і за друге, а вона все дивилася на Бороду й думала, як же їй спочатку не подобався цей велетенський і такий страшний волохатий чоловік! А який же брутальний! Ніколи від нього не почуєш слова доброго. І от, виявляється, він найдобріший і наймудріший у селі. Втім, вона могла й помилятися, бо зараз їй і самій не дуже була зрозуміла поведінка коваля. Він сидів і мовчав, ніби його й не стосувалося те, про що говорили люди.

Раптом вона почала прислухатися до слів дідка, з яким Леля майже не була знайома – так, віталась на вулиці, але імені й не знала. Дівчинка зрозуміла, що старий звертається до неї.

– І що виходить? – дуже спокійно и розважливо говорив він. – Тепер ці дітлахи нав’язують нам кровопролиття. Добре. Ваше діло молоду, хочете постріляти – це ми розуміємо. Самі були молодими. Так ні ж! Вони ще й ставлять нас у таке… у таку… Просто знущаються! Ми повинні їм сказати, щоб вони йшли з села. Щоб ми на себе все взяли. Та якщо ви такі чесні й відважні, то й підіть собі мовчки! Нащо ви все це влаштували? Ідіть, якщо ви справді знаєте, що нам через вас загрожує така небезпека. Ідіть! І припиніть ці бузувірські ігри. Ще не вистачало, щоб блохи собакою керували. А я зараз нікуди йти не хочу. Я от сяду й сидітиму! І не тому, що я боюся вас захищати від вовкулаків. Я вже стільки прожив, що нічого не боюсь. А тому, що я не хочу з вами в лялечки гратися. Нам вирішувати нічого. Ми вас прихистили, нагодували й обігріли, бо ви сироти. Якщо у вас є ще хоч крапля совісті, то віддячте нам. Розверніться й ідіть звідси. І не змушуйте нас, сивих людей, гратися в ваші забавки.

Дід гордо сів на землю, і Лелі стало ясно, що він переконав усіх. Його хитрі слова досягли своєї мети. Адже це він лише удавав, що розмовляє з нею. Він із ними, з односельцями своїми, розмовляв. І вони повірили. І справді здивувалися: чого ж це ми за них, чужинців, вирішуємо. Якщо є в них хоч щось за душею, то хай самі й їдять заварену ними кашу.

Їй було що відповісти дідкові. Але вона промовчала. Зрештою, він, мабуть, мав свою рацію. І якщо на все це подивитись його очима…

– Ти, Опеньку, закінчив? – гримнув Борода.

Той не відповів.

– Я тебе питаю! – Борода зробив такий рух, ніби хоче встати на ноги.

Дідок поспішив відповісти:

– Закінчив! Закінчив!

– Зразу б так, – Борода знову сів на землю. – Все правильно. Все правильно ти сказав. Давай зариємося в підвали і якось пересидимо нашестя цих тварюк. Бачив того, який приходив до нас недавно? От хай їх таких прийде багато. Хай тут усе розваляють, поїдять наших свиней і курей… І тих, кому сховатися ніде. Теж нехай поїдять. А потім вони підуть далі ловити цих малюків, а ми з нір повилазимо й житимемо далі. Що ж тут вирішувати! Правильно?.. Правильно, я тебе питаю?

Дідок невпевнено кивнув.

– Ну от, бачиш, я тебе зрозумів. Житимемо далі… Ти зможеш так жити, Опеньку?.. Я питаю, ти після цього зможеш жити, Опеньку? А ти, Мишо? Вам у ваших підвалах не снитимуться ці голодні змерзлі діти, яких ви перед зимою вигнали в ліс?.. Я тебе питаю, Опеньку! Снитимуться вони тобі чи ні? Мовчиш? Задницю собі почухай, якою все це придумав. Може, вона тобі щось розумніше підкаже. Не підказує? Ні? Тоді я тобі підкажу. Вони тобі снитимуться. Але не тому, що совість у тобі заговорить. Мертві не говорять. А тому, що тобі страшно стане. Бо ти про це трохи довше подумаєш і зрозумієш, що наступного разу вовкулаки прийдуть так, що ти про них нічого не знатимеш. Не буде Лисого, щоб попередити тебе, бовдура, розумієш? І будеш ти вдень тремтіти, чекаючи ночі, а вночі дивитимешся цим дітям в очі. От тільки повернути вже нічого не зможеш. Бо що минуло, того не повернеш… Вони діти! Вони розумні. Мудрі. Сміливі. Але вони діти. І коли ти своєю… головою надумаєш погукати їх назад до села, їх уже на світі не буде. Бо зиму вони в лісі не переживуть. От і все. А тепер іди звідси, бо ще одне слово скажеш, і до вовкулаків не доживеш. Я сам твою гнилу душу витрушу. – Борода помовчав, вгамовуючи гнів. – І всі йдіть, хто зі страху ладен дітей повбивати. Скільки у нас дітей у селі? – Борода перейшов на крик, лютий крик. – Я питаю, скільки у нас дітей? Що з нами буде, якщо ми ще й без цих дітей залишимося? Що з нами буде, я вас питаю!

І більше ніхто не сказав жодного слова. Але ніхто й не пішов від хати покійного Інженера. Навіть Миша з Помидорою, навіть Опенько.

Останній подвиг Василема

Сирі опеньки їсти не можна. Це кожен знає. Дехто взагалі вважає, що гриби – шкідливі й отруйні. Василь ніколи ні з ким не сперечався. Хай собі думають, як думають. Сам він опеньки їв. Не часто, звичайно, бо де ж їх часто візьмеш! Вони бувають тільки восени. Осінь іще не настала, тому Василь дуже здивувався, побачивши величезну сім’ю гарненьких рожевеньких опеньків. От тільки в чому їх зварити? А варити треба довгенько – не менше години. Одного разу він проварив їх недостатньо, коротко, потім мав клопіт – два дні штани в руках носив.

Василь витяг ножа й гарненько позрізав усі гриби. Він склав їх у торбину й вирішив зварити трохи згодом. Але раптом зупинився, вражений простою думкою: коли згодом? Де? В чому? Він нічого не мав, крім зброї. Нічого! У нього немає казанка й ніколи не буде! Він сам собі казанка не виготовить. А коваль загинув разом із усім селом.

І знову серце налилося люттю на лисого шмаркача. Хоч би чого це йому буде коштувати, він уб’є негідника. Ні, цей малий покидьок ніколи не стане дорослим!

Василь ішов легко, сонливість зникла. Він розумів, що до села підходити треба поночі, отже, коли буде вже неподалік, треба знайти добре дерево й поспати на ньому. Сонце вже перетнуло південь, коли Василь заліз на дерево й поринув у тривожний, болісний сон. Спати на дереві взагалі незручно, а тут іще й думки, ненависть. У лісі вже починало темніти, коли він зліз із дуба, поспавши, але не відпочивши.

Тепер він ішов обережніше, скрадаючись, мов звір. Він уже був мисливцем. Йому ще йти дві-три години. Треба поїсти. Василь розв’язав торбу, дістав яблуко й відкусив. Те, що він побачив у яблуці після цього, змусило його здригнутися й довго плюватися. В яблуці просто не було жодного вільного місця. Все займали черви. Були вони крихітні й синенькі. При тому на шкірі плода не було жодного сліду червивості. Василеві стало так гидко, як ніколи до того.

Він не міг себе змусити запустити руку в торбу. Просто перевернув її й витрусив на траву весь її вміст. Яблука, огірки, груші, опеньки. І зразу побачив, що ніжки опеньків сині й ворушаться.*

То це виходить, він їх сам собі в торбу навантажив, цих черв’яків! Але як же так? Адже опеньки не бувають червивими! Втім, у серпні опеньків також не буває. Тобто це просто ніякі не опеньки. Це якесь бісівське зілля. Ось вона – неміряна черва. Вона тепер скрізь.

Тут йому здалося, що в роті щось заворушилося. Василь знову почав плюватися, потім набрав повен рот води з баклажки, прополоскав рот і виплюнув. І ще раз. І ще. Отямився лише тоді, коли з’ясувалося, що води більше немає. Він розлючено потоптав рештки плодів та грибів і пішов далі.

Василем наблизився до села, коли вже зовсім смеркло. Вивіряв кожен крок, пильно придивлявся до кожної темної плями в лісі. Будь-який кущ міг виявитися ворогом або звіром. Ясна річ, так близько від села звірів бути не повинно, але йому ризикувати не можна. Якщо він не вб’є цього негідника, всьому світові може настати кінець.

Від голоду зводило живіт, однак Василь знав, що ніяка сила в світі не змусить його сьогодні щось з’їсти.

І знову Василь завмер, вражений несподіваною думкою: звідки неміряна черва знала, що ці гриби хтось зріже й покладе в торбу? Ніхто ж, крім нього, Василя, не їсть грибів. То це може означати тільки одне: саме на нього черва намагалася в такий спосіб полювати. Це ж ясно! Які ж іще потрібні пояснення?

Але чому? Чому він?

…Від неміряної і конечної черви.

Лиш він зможе її подолати.

Василь згадав слова, вибиті на камені, і все стало на свої місця. Все прояснилося. «Лиш він зможе її подолати». Ось воно. Там же не сказано, хто «він». А він – це Василь. Хіба ні? Це ж очевидно! Ось як хитромудро черва намагалась його дістати! І не вийшло. Бо Василь – не той чоловік, якого можна так легко обдурити. Інший би відкусив і навіть не глянув на надкушене яблуко. А він подивився! Він зразу побачив, що тут щось не так. І всі овочі з торби не рукою діставав, а витрусив – теж молодець. Інший би шасть рукою в торбу! А що вже звідти вийняв би – невідомо.

Он воно що! Це все організовано, сплановано, здійснено з однією метою: випробувати або й просто звести його, Василя, зі світу! Вони навіть на село напали, все село знищили, щоб дістатися до нього. Навіть Степан повівся, послухався голомозого – замкнув Василя в хаті, щоб не втік на той час, доки вовкулаки в селі хазяйнуватимуть.

І не вдалося. Не вдалося! Бо не на того напали. Бо Василь – це не хтось там.

А черву подолати – це для нього заввиграшки. Як він їх усіх розтоптав! Інший би тікав, тільки п’яти маяли б. А Василь не злякався. Наступив ногою і раз, і другий, і третій, доки не розтоптав дощенту. І настав їм кінець. Ось чому черва – конечна! Неміряна, це так. А нащо її міряти? Був би Василь останнім дурнем, якби почав рахувати цих синіх глистів. Але конечна! Тій черві, що на нього полювала, він уже поклав край. І всім їм, синім, таке буде. І почне він, Василь, з голомозого черв’яка, пуголовка, який прийшов незваний до їхнього села й призвів до смерті всіх. Усіх.

Розмірковуючи, Василь, мабуть, на якусь мить утратив пильність. Він щойно завернув, щоб обійти якусь смердючу галявину, коли раптом перед ним, немов із-під землі, виросла велетенська темна постать. Василь зразу збагнув, що це не людина. Люди не бувають такі великі й такі смердючі. Так от чим смерділа галявина, встиг він подумати.

Вовкулака випростав верхню кінцівку, щоб схопити Василя за горло. Той відсахнувся, він був дуже спритний. Через те вовкулака й не вбив його миттєво. Він тільки роздер шкіру на шиї. Дуже боляче. Василь страшно закричав і кричав майже секунду, доки довгі ікла не зімкнулися на його шиї й не припинили цей крик.