Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 27 страниц)

Берег

Берега вони дісталися без пригод. Почувши воду, Глина розхвилювався. Він почав бігати вздовж високого берега, намагаючись знайти безпечний спуск і голосно обурюючись із його відсутності.

– Глино, до мене! – суворо гукнула Леля.

Не вистачало тільки, щоб він усе зіпсував. Дівчинка вперше пошкодувала, що відіслала Василька до села. Він міг би посидіти з Глиною, поки вона розмовлятиме. Якщо, звичайно, розмова взагалі відбудеться.

Леля пішла берегом униз за течією. Річка під нею виблискувала сонячними зайчиками, сліпила очі й водночас підступно приманювала, ніби запрошувала зайти у воду.

– Нема дурних, – відповіла їй Леля.

Глина миттю зупинився й подивився на неї відданими очима.

– Не зрозумів наказу.

– Це я не тобі, – пояснила дівчинка, не зупиняючись.

Батько казав колись, що з роками отруйна вода в річках стече до моря, а замість неї знову потече така чиста, що її можна буде просто пригорщами брати й пити. Можна буде заходити в потік і плисти хоч за течією, хоч проти неї. Скільки ж іще років повинно минути? Чи доживе вона? Батько вже не дожив… І мама. І майже ціле їхнє село не дожило. Тепер у ньому хазяйнують пацюки та круки. А може, і їх уже немає…

Треба рухатись обережно – тут, біля річки, можуть бути гадюки. Вони непомітні у високій перестояній траві. Якщо, звичайно, йти і голосно щось говорити, вони й самі втечуть. Але голосу зараз краще не подавати. Гадюку чи ще злякаєш, а якусь іншу гидоту напевне принадиш. Та й Глина змію почує заздалегідь. Якби ж тільки біг весь час попереду, а то зовсім розум утратив від запаху річки.

Леля й сама не знала, яке місце вона видивляється. Найкраще, якщо буде невеличка круча над водою, щоб туди було легко дістатися й звідти легко втекти, якщо доведеться. І щоб можна було розмовляти. От тільки що робити з Глиною? Його, як Василька, додому не відішлеш.

Леля йшла узліссям, час від часу звертаючи до краю кручі й знову пірнаючи під крони дерев. Тут вона почувалася затишніше, ніж на відкритому місці. Але ця постійна зміна затіненого лісу та яскравого сонячного світла й зіграла з нею лихий жарт.

Ріка в тому місці круто завертала праворуч, ліс від річки відступив, на кручі, видно, росла тільки самотня сосна. Може, вітер був сильний, може, просто вік її вийшов – сосна впала з кручі, кроною вниз, але коріння не відпустило її. Це був природний похилий місток. Якби вдалося ним зійти донизу, там можна було б чекати на невеличкому майданчику, половину якого займала вже майже суха крона дерева. Це місце вище берега десь на зріст дорослого чоловіка, тож там цілком безпечно.

Вона ослизнулася вже на другому кроці – соснова кора буває дуже слизькою. Щоб не впасти, Леля вхопилася за колюче гілля й мимоволі випустила з правої руки арбалет. Сталося диво: зброя впала наконечником стріли на стовбур, від удару вистрілила, а що стріла впиралася в стовбур, то сам арбалет підлетів угору і впав нагорі біля краю урвища.

Леля нарешті вибралася на землю й пішла до лісу, навіть не подумавши знову спробувати спуститися цим стовбуром. Глина того часу, радий, що хазяйка втратила над ним контроль, погнався за великою зеленою мухою, тож уся ця подія пройшла повз його увагу.

Знайшовши його поглядом, дівчинка трохи заспокоїлася й знову заглибилася в гущавину. Вона не зробила й десяти кроків, як раптом зупинилася мов укопана.

В якихось п’яти-семи кроках перед нею стояв сірий ошкірений вовк.

Увесь цей час вони йшли вздовж берега ріки на південь, назустріч вітру, тому, видно, Глина й не унюхав ворога.

Якби не ця різниця в освітленні, вона помітила б вовка раніше і легко встигла б зарядити арбалет. Власне, вовк і сам був заскочений зненацька. Він не справляв враження голодної тварини. Однак у такій ситуації тікати він не міг. Для нього існував тільки один шлях: напасти першим. Він зробив обережний, але загрозливий крок назустріч Лелі.

Дівчинка ледь зігнула ноги в колінах. Вона знала, що звір стрибатиме, щоб ухопити її зубами за шию. Ухилитися вона зможе, а далі… Далі можливо, вона й переможе. Але як зробити, щоб вовк не встиг укусити її, Леля не знала. Знала тільки: не приведи, таке трапиться, порятунку не буде. Дістатися села, де є мертва вода, вона не встигне. Батько казав колись, що вовча слина страшенно отруйна. Не така, як вовкулача, однак…

Вовк зробив іще один крок – останній перед стрибком… і зараз же в повітрі просвистіла стріла і вдарила вовка в шию. Від несподіванки він присів на хвіст, а Леля тим часом вихопила з-за спини свою стрілу і вклала її в арбалет.

Її постріл добив звіра.

«Ох і хлопчик!» – подумала Леля.

Захисні споруди різних часів

Хлопчик і дорослий затіяли гру.

– Лесику, поглянь! – гукнув Петрусь.

Вухань з усмішкою, що перетинала його широке обличчя від одного величезного вуха до другого, зробив урочистий крок уперед. Він ураз повалився на спину й поїхав ногами вперед по траві. Петрусь розреготався, й Вухань підхопив його сміх. Лисий також не втримався, щоб не розсміятися, хоч насправді мусив розгніватися.

Коли Вухань нарешті визволив ногу із зашморгу, який щойно протягнув його кроків із двадцять по траві, Лисий перестав сміятися, взяв мотузку й серйозно спитав Вуханя:

– Як ти гадаєш, чим вона пахне? Понюхай.

Вухань понюхав і, відвівши очі вбік, відповів:

– Ну, той… нічим…

– Нічим… – передражнив Лисий. – Вона твоїми немитими ногами пахне. Навіть я відчуваю цей запах. А я не вовкулака. У мене не такий гострий нюх. Хай уже Вухань не бачив вовкулаків. А ти? – повернувся він до Петруся.

– Ну… треба ж перевірити… – винувато промимрив той.

– І скільки ж разів ви перевіряли? – Лисий виразно подивився на витолочену траву. – Ти думаєш, хоч один найтупіший вовкулака ступить на цю ріллю? Таку добру річ придумав і сам же зіпсував. От як це називається.

Похнюпившись, Петрусь мовчав. Лисому стало навіть шкода його.

– Можеш перенести цю пастку в інше місце?

– А навіщо? – Вухань уже опанував себе. – Ти ж казав, що вони той… пруть зграєю, що все на своєму шляху аж… ну, тобто той… Хіба ж подивляться, що хтось тут на траві той?

– Це коли вони додому вертаються зі здобиччю, тоді так – пруть, витолочуючи все на своєму шляху. І потім три дні жодна погань не наважиться ступити на той шлях. А от коли вони йдуть на полювання, то принюхуються дуже пильно. А попереду ночами йдуть вивідники – скрадливі й непомітні. Зрозуміло?

Вухань і Петрусь кивнули.

– А де Івась, не знаєте? – на прощання спитав Лисий.

Ті двоє змовницьки перезирнулися й засміялися.

Лисий швидко роззирнувся, бо зрозумів цей сміх так, що Івась десь поруч ховається. Він не помітив ніяких ознак цього і знову повернувся до Петруся й Вуханя.

Дивовижа, подумав він. Як вони подружились. І зовсім не відчувається, що одному вже понад тридцять років, а другому заледве дев’ять. Ще коли тільки прийшли до села, Вухань запропонував Петрусеві жити в його хаті. І Вуханиха дуже цьому зраділа – своїх дітей у них не було. А далі й почалося: вони дуже швидко з’ясували, що обоє люблять майструвати. Вухань був вражений, який Петрусь у майструванні винахідливий. А Петрусеві страшенно подобалося, що будь-який його задум Вухань одразу розуміє й може змайструвати все, хоч би що він забагав, – тільки намалювати треба. Потім, коли Лисий запропонував підготуватися до можливого нашестя вовкулаків, саме ці двоє стали головними працівниками. Вони понавидумали стільки дотепних пасток навколо села, що Лисий уже почав хвилюватися – тільки б ніхто зі своїх до тих пасток не втрапив.

Раптом щось зашаруділо на дубі просто над ним, і на голову впав торішній жолудь, боляче дзьобнувши в тім’я. Лисий різко відскочив назад, перед тим устигши відштовхнути Петруся. Той був зовсім до такого не готовий, він стояв розслаблений і сміявся. Від поштовху хлопець дуже незручно впав на куприк і голосно застогнав. Вухань кинувся до нього, а Лисий в падінні вихопив з-за спини стрілу й зарядив арбалет.

– Мало що Петруся покалічив, так тепер іще мене лишилося підстрелити, – пролунав із дерева голос Івася. – Краще залазь сюди, подивися, що я знайшов.

Петрусь на Лисого не ображався, хоч і було йому дуже боляче – таки сильно забився. Зрештою, він розумів, що сам винен, – із Лисим жартувати треба обережно. Коли голова в нього зайнята важливими справами, він на жарти подеколи реагує досить несподівано.

Лисий обійшов навколо дерева, видивляючись, як на нього здертися. Дуб був старезний, широченний – навряд щоб троє дорослих чоловіків змогли його обхопити. Страшно подумати, скільки йому могло бути років. Нарешті Лисий збагнув, що Івась вилазив на дерево, використовуючи як сходинки широкі розщілини в корі. Навіть для Лисого це було непросте завдання. Але так, як Івась, по деревах узагалі ніхто не міг лазити. Він був мов рись, пальці – ніби кігті, і на руках, і на ногах.

– Тільки ж пильнуй, щоб кору не подряпати, – навчав малий Лисого, спостерігаючи зверху за його не дуже вправними спробами.

Цього він, зрештою, міг би й не казати. Малу дитину, яка вперше дряпається на дерево, завжди навчають, що головне, звичайно, не впасти, але й подряпин не залишати – це теж головне. Який сенс ховатися на дереві, якщо всі знатимуть, де ти сховався?

Нарешті вдалося дістатися до першої гілки, а далі пішло легше. Втім, поки ліз до Івася, минуло не менш як чверть години. Внизу хихотів Вухань – його завжди смішило, коли люди займалися чимось таким, чого сам він не вмів. Наприклад, майстрування – це серйозно, це ніколи не викликало сміху. А коли Леля, скажімо, стріляла з арбалета в ціль, навіть якщо дуже добре стріляла, Вухань хихотів, ніби збиткувався.

Івась сидів на пні, мов на столі. Це було неймовірно, але не вірити очам Лисий не міг. Високо-високо над землею – не менше п’яти людських зростів – стовбур був спиляний. Він був рівно й акуратно зрізаний, ніби пилкою. Хоча уявити пилку, здатну зрізати такий грубезний стовбур, мабуть, ніхто не зміг би. Очевидно, колись – багато-багато років тому, коли такі пилки існували, звідси відкривався розкішний круговид на цілий світ. Мабуть, тоді тут селилися лелеки, які люблять, щоб довкруги було далеко видно. Потім гілки навколо піднялися й сховали зріз від людських очей. Лелеки розлюбили це гніздо, а вітри з роками зруйнували його і майже знищили сліди на рівнесенькій поверхні. Дощі й сніги, спека й мороз марно боролися, щоб помережити зріз тріщинами, запустити в тіло дерева трухлявість, шашіль та інших руйнівників. Нічого не вийшло. Поверхня була гладенька, міцна й непіддатна.

«Яким же інструментом можна було таке зробити?! – знову здивувався Лисий. – А вирівняти так?»

– Сюди можна витягти скриню з арбалетами й стрілами, з харчами навіть, – Івась любовно гладив рукою поверхню, на якій сидів. – Не тільки від вовкулаків – від будь-кого можна відбитися. Тільки трохи прорідити гілки отам і отам, праворуч…

– Чим? – засумнівався Лисий.

– Петрусь придумає чим.

– Ну, а хто, крім тебе, зможе сюди видертися? Чи ти тут і житимеш, щоб не пропустити ворога? А якщо ворог так і не прийде?

– Дуже смішно, – Івась не образився. – Петрусь, запропонував зробити драбину з мотузки. І спускати її на землю тільки коли треба.

– Хто ще, крім Петруся, знає про це місце?

– Вухань.

– Вони сюди лазили?

– Тільки Петрусь, він потім розповів Вуханеві. – Івась мимоволі намагався говорити тихо, як і Лисий, хоча й не розумів, навіщо така таємничість. – Вухань потім хотів подивитися, як це можна було так відрізати верхівку, але залізти не зміг, а ми не могли його підсадити.

– Треба попередити, щоб нікому не розповідали – ні Петрусь, ні Вухань.

– Чому? – здивувався Івась. – Ти в селі когось боїшся?

– Не боюся, – відповів Лисий після паузи. – Але мушу спершу дещо перевірити. Мені чомусь здається, що не ти перший знайшов це дерево. Що тут було, коли ти вперше сюди дістався?

– Нічого не було… – Івась стенув плечима. – Так, сміття якесь… Пір’я…

– Чиє пір’я?

– А я знаю? Чорне, схоже на куряче, тільки ж курка… Як би вона сюди дісталась? Я подумав, що шуліка сюди затягнув курку та й з’їв…

– Може, й шуліка, – Лисий задумався. Ця табуретка йому не подобалася. Вона була й справді дуже приємна на дотик, тішила око, та разом із тим він відчував щось дуже непривітне, чуже й навіть вороже.

Коли Івась поліз униз, Лисий зірвав із найближчої гілки перекособоченого жолудя і встромив його хвостик у ледь помітну щілину в корі. Обдивився й вирішив, що виглядає досить природно: за певних умов жолудь і сам міг би так зачепитися за кору.

Піди туди, не знаю куди

– Виходь уже! Визираєш там… – сказала вона. Звісно, Василькову стрілу Леля впізнала одразу.

Але перш ніж із-за дерева вийшов Василько, розлігся лютий гавкіт Глини, який саме встиг виявити хоробрість і надійність. Він гасав навколо мертвого вовчого тіла, присідав на передні лапи. Як ти наважився загрожувати моїй Лелі, кричав він, хто ти такий, щоб так зухвало поводитися, тепер знатимеш, вигавкував він на весь ліс.

Леля вирішила не чекати, доки він почне хапати й шматувати зубами цінну вовчу шкуру, й відігнала собаку.

– Раз уже ти такий неслухняний, – тепло сказала вона Василькові, – матимеш іще одну розвагу: здиратимемо шкуру з вовка.

Різкий запах ворожої крові не давав Глині спокою. Він гарчав, переходив з місця на місце, лягав на глицю й одразу ж підводився, але наблизитися не наважувався, пам’ятаючи Лелину команду.

– Та як же можна так знущатись, – ображено бурмотів він. – Та хіба ж я вам чужий? Самі розважаються, шкуру з нього здирають, а мені – зась? Ну, я так не граюся! Чуєте, я так не граюся!.. Ну гаразд, граюся, тільки ж підпустіть мене до нього!!!

Він наробив стільки галасу, що розлякав усіх – не тільки в лісі, а, мабуть, і в річці. Леля відчувала, що цей вовк зруйнував усі її плани. Чи той ведмідь? Зустріти двох таких небезпечних хижаків в один день, та ще й так близько від села – це справді дуже дивно й незвичайно. Не так багато вовків у цих лісах, а ведмедів, наскільки Леля знала, тут зроду-віку ніхто не бачив.

Закінчивши роботу, діти натягли шкуру на сяк-так зв’язану раму з гілочок, а потім відбатували від підв’язаної до великої липової гілки вовчої туші кілька невеликих шматків м’яса й кинули їх Глині. Самі вони їсти вовчатину не погодилися б нізащо. Та й Глина не дуже нею ласував: довго принюхувався, гидливо взяв у пащу й тут же виплюнув на глицю, потім так само повівся з другим шматком… Але коли побачив, що Леля й Василько намірилися йти далі, за кілька секунд усе проковтнув і погнався за ними.

Сонце піднялося до найвищої точки. В лісі було добре, а біля урвища аж припікало. Хотілося їсти, але руки вони так виробили у вовчій крові, що спершу вирішили дістатися до води, помити руки, а тоді вже щось перекусити.

Знову підійшли до урвища вже за поворотом і там, удалині, побачили пологий яр, що глибоко прорізав прибережну кручу й виводив до ріки невеликий струмок. Ще краще. У струмку вода може бути значно чистіша, ніж у річці. Хоча це й не обов’язково.

Зблизька з’ясувалося, що спуститися до цього яру так само нелегко, як і до річки. Леля й Василько рушили праворуч, намагаючись триматися недалеко від яру, щоб не проґавити можливу стежину чи бодай якийсь пологий спуск. Це було непросто – ребро яру густо поросло малинником. Ягід на ньому вже не лишилося, тільки колючки й непролазні лози. Рубати їх і продиратися навпростець вони не хотіли, бо це створило б занадто багато шуму й дуже скувало б їхню рухливість і здатність миттєво реагувати на небезпеку.

Довелось обходити. І досить далеко. Згаяли дуже багато часу. Леля відчувала, що все пропало, що нічого вже сьогодні не вийде. А це означає, що наступного разу відпроситися буде ще важче. Адже вони муситимуть розповісти й про вовка, і про ведмедя, і про те, що впоратися за один день не вдасться, швидше за все, й наступного разу.

Аж ось ліс розступився, й глибока улоговина побігла вниз – до струмка. Її густо вкривала буйна трава, ніде не м’ята й не топтана, і це Лелі не сподобалося. Навіть не те її бентежило, що в цій траві залюбки могли ховатися гадюки, бо ж і для них ця улоговина була добрим шляхом від струмка в ліс, де є миші, пташині яйця й інші харчі. Найгірше те, що це місце – таке зручне для водопою, ніякі звірі не відвідували. Якби хоч зрідка вони сюди приходили, то трава не виросла б така густа й висока.

Мабуть, Василько теж про це подумав, бо, спинившись, нічого не сказав і ні про що не спитав. Не виходячи з-за стовбурів останніх перед улоговиною сосон, діти стояли й дивилися. Вони не помічали нічого загрозливого і від того ще гостріше відчували небезпеку. Це місце дуже нагадувало пастку, от тільки ким наготовану? Леля перебирала подумки різні варіанти і ні з чим знайомим порівняти побачене не могла.

Вона глянула на Глину, що притиснувся спиною до її стегна й дрібно тремтів. Леля тільки тепер усвідомила, що відчувала це тремтіння від тієї миті, коли вони зупинилися перед улоговиною. Глина був наїжачений, переляканий, зуби ошкірені, але навіть гарчати він не наважувався. Якби мав голос, то сказав би:

– Ходімте звідси якомога далі! Тут навіть стояти не можна, не кажучи вже про те, щоб іще хоч крок ступити вперед. Можете мене вважати боягузом, панікером, навіть зрадником. Тільки мерщій ходімте звідси світ за очі!

Василько повільно нахилився, підняв із землі гілку й показав Лелі очима на Глину. Вона зрозуміла, взяла пса за нашийник. Хлопчик розмахнувся і, не виходячи з-за дерева, сильно кинув палицю майже на середину улоговини. Гілка зникла у траві.

І нічого не відбулося. Тобто не відбулося зовсім нічого. Палиця зникла, немов влетіла в темряву. Вона не зрізала трави, навіть не прим’яла її. Просто гулькнула крізь неї, наче у воду. От тільки кіл на поверхні не з’явилося. І ніякого звуку не пролунало.

За півхвилини щось ніби загуло десь далеко під землею, під їхніми ногами, під непорушною травою перед ними. Земля дрібно затремтіла, затремтів стовбур дерева, якого Леля торкалася долонею. Там – під землею – було щось велетенське й неспівмірне ні з чим, що вони знали. Не змовляючись, діти розвернулися й щодуху побігли геть від цього страшного й незрозумілого місця.

Висотний пень

Зіскочивши на землю, Лисий розвернувся і як міг весело глянув на Петруся й Вуханя.

– То що, розважатиметеся далі?

Вухань, який перед тим радісно йому усміхався, опустив очі й винувато відповів:

– Так ми ж хіба… Ми ж не той…

– Отож-бо й є, що не той, – передражнив його Лисий. – Звідки ви знаєте, що ніякий вовкулачий вивідник не стежив, поки ви тут «хіба»?

– Ніхто за нами не стежив, – серйозно промовив Петрусь. – Ми помітили б. Взагалі нікого поблизу не було. Тільки Люба пройшлася двічі.

– Що то значить «пройшлася»? – Лисий намагався не виказати здивування.

– Та кудись той… Ішла… – пояснив Вухань. – А потім той… Поверталася.

– Взагалі мені здалося, що вона до нас ішла, – втрутився Петрусь. – Бо спочатку йшла швидко, а як наблизилася, то… Почала якісь дурниці теревенити… Що ми такі майстри і що в неї причілок розхитався в хаті…

– Ну?

– Ну й нічого. Пішла далі – отуди, – Петрусь показав рукою в напрямку заростів шипшини. – А за кілька хвилин повернулася й пішла в село, а з нами вже не розмовляла більше.

– Мабуть, до вітру той… – припустив Вухань.

– Чи не далеко вона до вітру ходить? – Лисий зняв капелюха й струсив із нього чіпке павутиння, що назбирав, поки спускався з дерева. – У неї в дворі вбиральня є… Ну гаразд, закінчуйте й приходьте до села. Треба порадитися всім разом.

Лисий пішов далі й по дорозі зрозумів, що сказав дурницю. Всім разом порадитися не вдасться. Принаймні найближчим часом. Немає ж Лелі й Василька. Коли вони повернуться, передбачити важко. Хлопець знову почав картати себе за те, що відпустив їх у цю небезпечну й не дуже зрозумілу подорож.

У селі мало хто знав, куди пішли Леля й Василько. Знали тільки діти й Інженер. Схоже, тепер знала й Люба. Звісно, якби не Лисий, Інженер Лелю не відпустив би. І Лисий не відпустив би.

Втім, він не міг не визнати, що ця подорож потрібна. Сам скільки разів повторював:

– Ми нічого не знаємо!.. Цим діти й відрізняються від дорослих. Дорослі за своє життя так багато бачили, стільки пережили. Вони навчилися все одне з одним порівнювати.

– Я також усе з усім порівнюю, – сказав якось Василько.

– Ти не так порівнюєш, – не погодився Лисий. – Вони будь-що незнайоме порівнюють із чимось знайомим. Дорослі майже завжди вміють передбачити, до чого приведуть ті чи інші вчинки. А діти цього не роблять. Діти думають про те, що буде, коли воно вже сталося…

Лелина мандрівка обіцяла найдорожче – знання. Але вона ж обіцяла й інше – небезпеки. Якби йти треба було самому Лисому, він би не вагався й миті. А відпускати Лелю… І не відпустив би.

Але дівчинка все добре розрахувала, знаючи про постійне напруження в стосунках між двома керівниками села. Лисому стало прикро, коли він зрозумів, що дозволив Лелі йти не через необхідність. Насправді він її відпустив через те, що Інженер був проти цього. Виходило, він, Лисий, приймав рішення, виходячи не з його доцільності, а просто аби насолити іншому.

Хлопець сів під деревом і спробував угамувати сором, що душив йому серце. Може, і вдалося б, якби він міг зосередитися на цьому. А саме зосередитися й не виходило, бо глибоко в голові сиділа, мов скалка в нозі, одна-єдина думка: «Як же вони там? Де вони? Чи все гаразд?»