Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)

Куди поділася Любина бабуся?

Нарешті Наталка дочекалася: до Люби прийшов Пластун. Він сторожко роззирнувся біля хвіртки й тільки пересвідчившись, що ніхто його не бачить, пройшов на подвір’я. Стукнув у двері тричі з перервою після кожного удару. Двері негайно відчинилися. Очевидно, Люба побачила його в віконечко ще раніше. Знову озирнувшись, Пластун зник за дверима.

Наталка тихенько вилізла зі своєї схованки й чимдуж помчала до Бороди.

– Є! – вигукнула з порога, розвернулася й кинулася знову до своєї схованки.

Борода подивився їй услід, потім збагнув, що сталося, дістав із купи мотлоху довгий залізний брус із діркою на одному кінці. За ту дірку коваль причепив брус до великого цвяха біля дверей кузні, а потім сильно вдарив кілька разів по залізяці. Вона, мабуть, була незвичайна, з якогось особливого заліза, бо понад селом розлігся дзвін.

Чоловік, який допомагав Бороді в кузні, дивився на все те вражено, нічого не розуміючи, але визнаючи, що, мабуть, так треба, якщо Борода так робить. Він багато чого не розумів із того, що робить Борода, тож вирішив просто вірити, що так і мусить бути.

– Підтримуй вогонь у горнилі, – кинув йому велетень. – Ледь-ледь, тільки щоб не згас, дійшло?

– Еге, – кивнув чоловік.

– Скоро вернуся, – додав Борода, – не скиснеш.

Швидким кроком він вирушив до Любиної хати.

З іншого краю села, почувши дзвін, туди ж поспішив Івась.

Василько в цей час був удома, допомагав Петрусеві переробляти арбалети. Коли почулися металеві удари, він миттю поклав недороблену зброю й вибіг із хати.

Йому було найближче, тож він і прийшов перший. Василько не знав про це, чомусь він вважав, що Борода й Івась уже там. Він підійшов до дверей і рвонув їх на себе. Двері не відчинилися, тільки всередині щось швидко заторохтіло – наче горох висипали в залізні ночви.

Василькові цей звук дуже не сподобався. «Невже я не встиг!» – розпачливо подумав він і закалатав кулаками в двері.

За ними тепер було зовсім тихо. Василько притулився вухом до вкритої мохом деревини, прислухаючись. Але не почув нічого. Двері раптово відчинились, і він просто впав у хату. Сильні руки підхопили його й затулили рота. Василько махав руками й ногами, але Пластун виявився значно сильнішим, ніж можна було про нього подумати. А Люба, лагідно посміхаючись, тихо сказала йому:

– Будеш пручатися й репетувати – гірше буде.

Від тих слів у Василька пішов мороз по шкірі. Не так навіть від слів, як від тієї гадючої лагідності.

– Гіге уде! Ага! – додав для вагомості Пластун і так струснув хлопця, що в того загуло в голові.

Усе ще солодко посміхаючись, Люба обійшла його ззаду, схопила за руки – де й сила береться в такому тендітному дівочому тілі? – й спритно зв’язала їх.

– То ти не будеш репетувати? – ще раз спитала вона, зазирнувши Василькові в очі.

Він спробував похитати головою, хоч у таких міцних лабетах особливо не покрутишся. Втім, Люба зрозуміла його.

– Відпусти, – сказала вона Пластунові.

Той відняв руку від Василькового рота. Хлопчик мимоволі розкрив його, щоб набрати повітря в легені, й тієї ж миті у роті в нього опинилася чимала ганчірка. Він спробував виштовхнути її язиком, але Люба ще дужче запхнула її.

Брудна ганчірка в роті – це дуже неприємно. Однак не настільки, як уся історія, в яку він вляпався з власної дурості. Що б же було почекати й обдивитися! Івась ні за що такої дурниці не зробив би.

Разом із тим, Василько не боявся. Він знав, що зараз повинні прийти друзі, які його, безперечно, звільнять. От тільки дивитимуться потім скоса.

– Що ж тебе привело до нас, дорогий гостю? – солодким голосом поцікавилася Люба.

З ганчіркою в роті він усе одно не міг би відповісти, тож ясно, що запитання вона поставила не для того, щоб почути відповідь. Все ж хвильку почекала, й додала:

– Де ж це тебе так виховували, що без стуку в двері вирішив вломитися до чужої хати? До самотньої дівчини, яку й захистити нікому.

Хто б уже казав! Пластун – той взагалі ніколи в двері не стукає. Та й сама вона лазила до їхньої хати, коли нікого вдома не було. Це як?

І знову почувся горох у залізних ночвах. Он воно що! Це їй попередження, коли хтось намагається відчинити двері. От тільки що це таке? Василько сидів на підлозі під стіною, тож не міг бачити, звідки той звук. Він спробував закричати, заколотив ногами по підлозі, й тут же дістав тяжкого ляпаса від Люби.

А далі повторилося те, що сталося з ним самим. Люба різко відчинила двері, Івась ввалився в хату, а Пластун міцно схопив його, затиснувши рота долонею. Івась махав руками й ногами, та нічим зарадити не міг. Люба зв’язала його, а потім повторила ту ж саму процедуру з ганчіркою. Ганчірок у неї, схоже, вистачало. Івася посадили на підлогу навпроти Василька – під протилежною стіною.

– Ги-ги-ги! Ага! – щасливо сказав Пластун.

– Зачекай гигикати! – зупинила Люба його радість і звернулася до хлопців, по черзі переводячи погляд з одного на другого: – Ну, хто ще має прийти? Борода чи Вухань?

Хлопці перезирнулися й нічого не відповіли.

– Значить, Борода, – зробила Люба висновок з їхнього мовчання. – Ну, Борода, то й Борода. Ще краще.

Пластун зняв із гачка на стіні великого праника.

– Тільки обережно, не вбий, – застерегла його Люба.

– Етітє, – заспокоїв її Пластун.

– Знаємо, який ти вчений! – із сумнівом у голосі промовила дівчина. – Приготуйся.

Пластун із праником став за дверима. Надворі почулися важкі кроки. Так потужно ступати міг тільки Борода. Треба його попередити. Василько глянув на Івася й зрозумів, що той подумав про те саме.

І не тільки він. Люба метнулася до стіни й зняла з гачка великого ножа. Потім нахилилася й приставила його до Василькового горла.

– Хоч один із вас пискне чи грюкне, і я переріжу горлянку.

Василько знав, що Івась тепер сидітиме тихо. Якщо хтось у цій ситуації й повинен попередити Бороду, то тільки він сам. Але він відчував на шиї гостре холодне залізо й знав, що Люба не вагатиметься. Вона справді переріже йому горло. І тоді ніяких сподівань на мертву воду й усе таке інше…

А Борода ж… Він же сильний. Він дорослий. Він не втрапить у таку дурну пастку, як вони двоє…

Втрапив. Тільки на відміну від хлопців, ще й отримав праником по голові. Поки він приходив до тями, йому також зв’язали руки за спиною й запхали ганчірку до рота.

Більше чекати допомоги не було звідки. Хіба що Наталочка. Тільки всі вони мовчки сподівалися, що дівчинка все бачила й сама не повторить їхніх помилок. А якщо це так, то їм на допомогу вона не прийде.

– Кого ж нам іще чекати? – весело спитала Люба. – Лисий зі своєю подружкою вже тут не з’являться – це зрозуміло. Інші дорослі про те, куди ви пішли, не знають. Правда?

Їй ніхто не відповів. На неї ніхто й не дивився. Крім Пластуна, зрозуміло. Той не зводив із Люби закоханих, хоча й трохи насторожених очей. Просто не знав, чого від неї можна очікувати. Від цього настороженого й водночас закоханого погляду ставало особливо моторошно.

Василько теж не знав, чого від Люби чекати. Наприклад, іще недавно він зовсім не уявляв собі, що може статися таке: всі троє зв’язані, валяються на підлозі, а Люба радісна ходить по хаті й нічого не боїться.

– Так, справді боятися нічого, – знову заговорила Люба. – І нікого. Вухань робить пастки для вовкулаків – щоб були злішими, коли дістануться до людей.

Петрусь, мабуть, срібні наконечники для стріл майструє, намагаючись так поділити рештки срібла, щоб воно вже ні для кого не було страшним. Решта перелякані так, що далі нікуди… Лисий з малими відьмачками й зовсім пропав… Чує моє серце, більше ми цієї капловухої голівоньки не побачимо.

Люба удавано сумно зітхнула. Потім знову посміхнулася й обвела зв’язаних веселим поглядом.

– І це справедливо, – сказала вона. – Він заслужив найтяжчу кару. І його Леля – також. Великий гріх на їхніх душах. Великий.

Тут крізь награну веселість у голосі й очах її стали помітні блискавки ненависті. Це було несподівано для Василька. Він не розумів, за що можна так ненавидіти Лелю й Лесика. І спитати, звісно, не міг. Та якби й міг, то, мабуть, не спитав би. Бо відчував, що Люба просто не відповіла б. Навпаки, можливо, вона скаже й сама, якщо її не питати. Дівчина зараз так світилася закоханістю в себе саму, що сказати могла багато.

І вона справді говорила, майже не вгаваючи.

– Але не будемо про мертвих. Про них треба тільки добре або нічого. Так моя бідна бабуся казала. А вона ніколи не казала того, чого не знає. Немає більше бабусі…

І знову Василько здивувався, почувши в її голосі справжній сум. Навіть очі Любині, схоже, наповнилися слізьми. І Пластун закивав головою, ніби згадуючи, яка мудра й добра була Любина бабуся. Втім, він і справді міг її пам’ятати.

– Тиина! – сказав він.

– Я знаю, – відповіла Люба. – Не я її вбила.

До чого тут бабуся, думав Василько. Можна подумати, що це ми її вбили. Та й не цікавила його Любина бабуся. Не про неї вони хотіли почути, коли змовлялися йти сюди. Він перестав слухати Любину награну балаканину, підвів голову й почав роздивлятися Любину хату, в якій раніше ніколи не був. Мазана біла піч із лежанкою; хоч і літо, а затула не стоїть на місці. Дубовий стіл – старезний, але ще досить міцний. Над головою зі сволока звисають кетяги сушених ягід, снопики трав, нитки з нанизаними грибами. Таких ягід, трав і грибів люди не їдять, це все зілля для настоянок, запарок та всього такого іншого. У глибині – масивне дубове ліжко. Підлога вкрита струганими дошками.

У Василька запаморочилося в голові. Він уже сидів на такій самій підлозі в такій самісінькій хаті – в ній усе було так само, ніби збудовано тими самими руками. Тільки тоді не він, Василько, був зв’язаний, а баба Яга, що немилосердно хропла на ліжку, приколисана димом від сухої сон-трави.

Невже?! Невже Любина бабуся і їхня знайома баба Яга – це одна й та сама істота?

Ні! Цього не може бути. Адже він сам чув, як тепло відгукувалися його нові односельці про Любину бабусю – яка лагідна й мудра вона була, як усіх лікувала, ще й дивувалися – звідки в такої доброї бабусі могла взятися така лиха онука.

Василько знову почав прислухатися до Любиних слів.

– А чому? Чому, я вас питаю? – тепер у її голосі чувся не награний, непідробний гнів. – Хто її змусив?

Дівчина метнулася до ліжка, впала на коліна й почала нишпорити під ним рукою. Викинула стоптаний черевик, якусь незрозумілу, мабуть, дерев’яну річ, що трохи нагадувала сковорідку, а потім витягла уламок каменя. Люба підвелася на ноги, тримаючи його в руці.

– Ось! – урочисто показала вона всім плаский кам’яний корж, чимось зверху помережаний. – Ось що її вигнало з рідної хати. Оця дурничка, уламочок цей.

Вона з огидою пожбурила камінь на підлогу. Він грюкнувся об дерев’яні дошки, колесом покотився по хаті й нарешті упав біля Василькових ніг мереживом догори.

Ось уже більше місяця хлопчик навчався. Всі вони навчалися. Майже щодня Лисий збирав їх у своїй хаті й вони вчилися читати. Вони писали на берестяних клаптиках, ретельно виводили літери й дивувалися, коли з цих безглуздих маленьких значків утворювалися слова, сповнені змісту. Василько вчився найкраще. Він уже читав навіть швидше за Лелю.

Тому лиш кинувши погляд на камінь, він зрозумів, що в химерному мереживі на вирівняній поверхні каменя немає нічого химерного. Та й не мереживо це, а літери, вибиті якимось незрозуміло міцним предметом. От слова, що з них складалися, були справді химерними. Наче й людською мовою, тільки якоюсь дуже дивною, ніби навмисне зіпсованою. А може, причина була в тому, що то був лиш уламок каменя, й на ньому не було початку й закінчення речень. Тільки окремі слова, від яких ставало моторошно.

Принаймні тепер можна здогадатися, чому Любина бабуся пішла з села. І за що сама Люба так їх усіх ненавидить.

Новий слід

Василем знав, що ніколи не можна чекати на одному місці. Місце треба міняти. Посидів на одному дереві, перейшов на друге, потім під оцим розлогим кущем початував – його гілля схилилось аж до землі, тож під ним чудова схованка. Потім перейти до ще одного дерева. При цьому головне – самому залишати якомога менше слідів.

Чекання тяглося незвично повільно. Він був досвідченим мисливцем, міг цілими днями сидіти в засідках, нічим не виказуючи себе. Він легко долав голод, спрагу, спеку. Але зараз чомусь заважала нетерплячка. Василь уявляв, як вони прийдуть до нього в руки, навіть не підозрюючи того, що їхні хитрощі – дитячі, смішні й безглузді.

От вийдуть вони, планував Василь, і тут головне – витримати паузу. Не напасти на них раніше, ніж треба. Вони все ще небезпечні, хоч і не чекають, що він їх знайде. У дівчиська й лисого – по арбалету. Шкода, що Степан виявився таким легкодухим і не тільки дав їм коней, а й повернув їхню зброю!

Він зробить так. Дочекається слушної нагоди, коли хлопець відійде від дівчат на кілька метрів, вискочить на нього із засідки, приставить ножа до горла й накаже кинути зброю. Дуже добре. Це план. Потім він накаже старшій також кинути зброю, а меншій – відійти від своєї порожньої колоди.

– Якщо хочете, щоб він жив, робіть, що кажу! – крикне він їм страшним голосом.

Вони неодмінно злякаються й виконають його наказ. Дівки – боягузки. А як зразу не злякаються, він тоді зробить розлючене обличчя – отаке – і тут уже вони точно злякаються. Тоді що? Тоді треба наказати малій зв’язати велику…

Тільки ж воно хитре, те мале, – не зв’яже як слід. А я тоді що? А я тоді візьму та й кину в зеленооку шишку. Якщо мала не зв’яже її як слід, то велика мимоволі руку підніме й захиститься від шишки.

Василь беззвучно розсміявся. Йому сподобалось, як він усе придумав.

А далі просто. Відрізаю лису голову – головне, одним рухом. Бо він, бач, живучий. Ножем, правда, це непросто зробити. А! У нього ж шабля! Точно. Підберу його шаблю, не відводячи ножа від шиї, тоді штовхну його на коліна й – жжжих! Отак. Голову принесу до села й пожбурю Степанові під ноги. І коней приведу назад. І жінку собі приведу. Зеленооку. Отак. Отак.

Василь вирішив перейти до іншого дерева. Навкруги все було тихо. Коли вони наближатимуться, він неодмінно почує: їхні коні – наші! мої коні! – ходять тихо, але не настільки, щоб не почути їх за кільканадцять кроків.

Він м’яко зіскочив із дерева й перебіг до іншого – крислатого й могутнього дуба. Вже й підскочити намірився, щоб ухопитися за товсту гілку, аж раптом насторожено завмер, побачивши таке, чого не чекав побачити.

Трава під деревом була пожухла, земля під нею порита. Найгірше те, що Василь навіть уявити не міг, хто б це міг так порити землю. Ніби крихітними гілочками або голками сосновими цілий день хтось колупався. Намагаючись не наближатися до цього місця, Василь пильно його обдивився, нічого небезпечного не помітив, але знайшов трохи віддалік майже змитий дощем слід – дуже глибокий і також дитячий.

Хлопець або дівчина – байдуже хто – зіскочив тут із дерева й чимдуж побіг геть. Мабуть, його злякало те, що порило землю. І дуже злякало – біг, мов обпечений.

Важко сказати, чи це дитя просто тікало світ за очі, а чи воно знало, куди бігти.

Хто ж воно таке?

Василеві не треба було надто напружуватися, щоб зрозуміти: це спільник тих осоружних дітей. Він тут чекав їх, чекав, не дочекався й побіг попередити інших про те, що лисий і дівчата не повернулися. Ні. Так не виходить. Адже мала прилетіла ще до дощу, і цей побіг до дощу. Отже… Отже, він встиг попередити, й тоді прилетіла мала. Все сходиться.

Тільки от куди ж він побіг? Якщо вони видри-перевертні, то мусив би бігти до яруги. До болота.

Це що ж виходить – вони не видри? А хто ж тоді? Чи тільки цей один – не видр? Чи не видра? А як буде видра вона? Кінь вона – кобила. Корова вона – корова, а він – бик. Кіт вона – кішка. Собаки теж є він і вона. А видри? Немає такого слова «видр». І що ж це означає?

А от що: вони не живуть із людьми. От вовки, наприклад… Ні, вовки також є вовк і вовчиця. Василь зовсім заплутався.

Але грець із ними, видрами! Що робити? Чекати, доки прийдуть пуголовок зі своїми пуголовицями? Чи йти по цьому новому сліду?

Так, вирішив він. Треба йти по цьому сліду. Вони ж можуть сюди взагалі не завернути, якщо їм треба кудись в інше місце. Подумали, що цей уже пішов…

Ні! Це ж просто! Якщо він попередив малу, то вона ж уже тим двом розповіла, що він повернувся!

Василь розсердився на себе. Міг же тут біля яру до ночі чекати! Чого? Погоди? Чи видр із болота?

Василь рушив Васильковим слідом.

Перша усмішка

Дорогою Лисий думав про Василя-Василема. Вони минали яругу за яругою, галявину за галявиною, а йому ніяк не йшов із думок той дивний чоловік, який його вбив. Він єдиний у селі не повірив написові на кам’яній брилі. Чому? Бо розумний? Ні, Василь не розумний. Швидше, навпаки. Бо дурний? Важко сказати. Лисий подумав, що дурним він того свого вбивцю також не назвав би. Нерозумний – так. Дурний – ні. І знає він чимало. По всьому видно, що в лісі ця людина почувається не гірше, ніж у власній хаті. Але при тому таке відлюдкувате! Лисий відчував, що не може думати про цього чоловіка без відрази. Це ж треба бути таким слухняним! Хоч кіл на голові теши, а він усе одно виконає наказ. Звісно, Сидорові Василь був вигідний. А Степану? А своєму селу? Відповідь здавалась очевидною. Тобто знову виходило на те, що вождь був ворогом своєму селу. Чому? Як таке сталося? Чи не таке ж сталося з Інженером у їхньому селі?

Він уже впізнавав місцину. До села лишалося не більше двох годин ходу. Але коні змокріли, та й Марічка виглядала дуже втомленою.

Лисий вирішив зробити привал. Тут він уже все знав, тут можна було не сильно остерігатися несподіванок. Їх, звичайно, завжди можна чекати, але тут принаймні менше, ніж у якомусь віддаленому місці.

Поки їли, не розмовляли. Треба вже щось одне робити. Колись у Руїні вони з Лелею затіяли розмову під час такого от привалу. І це мало не призвело до біди. Якщо їси мовчки, можеш усе навколо помічати, не втрачати пильності. Якщо тільки розмовляєш, – також. А як те й друге, – вже ні на що інше уваги не вистачає.

День хилився до вечора. Лиш поївши й відпочивши, вони відчули, як утомились. І за сьогоднішній день, і за всі попередні.

І заради чого все це? Що вони отримали завдяки таким тяжким втратам?

Вони з Лелею сиділи обличчям одне до одного, Марічка – між ними. Мала дуже зосереджено їла. Ніколи не бачив, щоб малі діти так їли. Вона спочатку дивилася на кусень сиру, що тримала в руці, дуже пильно дивилася. Потім кусала й починала жувати. Жувала ще довше, ніж розглядала його перед тим. Потім кілька разів його ковтала. Малесенькими такими ковточками.

Леля, як і сам Лисий, зосереджено їсти не могла, хоча взагалі в житті була дуже зосереджена. Тільки вся увага її була прикута до того, що діється за спиною Лисого. По її очах він бачив, що там нічого поганого не діється. Так і вона – бачила по його очах усе, що відбувається за її спиною. Тільки от у Лисого завжди було таке відчуття, що вона й із заплющеними очима бачитиме, якщо в його очах з’явиться небезпека. Аж страшно подумати: вони знайомі менше трьох місяців, а вона так глибоко розуміє й відчуває його.

Після того, як вийшли із села, весь час була напружена й стурбована. Він теж уміє її відчувати. Хоча вона, звісно, й намагалася приховати свої турботи. Власне, він розумів, що Леля хвилюється через нього – за нього. Лисий змінився. Він час від часу ловив її погляди, в яких було ніби випробування, ніби вона сама хотіла перевірити свої відчуття. А одного разу він вловив навіть щось схоже на розпач. І йому стало страшно: невже все так погано? Невже він справді так сильно змінився? А може, її турбувало щось інше?

– Я думаю про той дуб, – сказала Леля, запивши їжу водою з баклажки. – Якщо ступу зроблено саме з нього, то, виходить, баба Яга раніше жила десь тут?

Це вперше вона заговорила не про те, про що він сам думає. Навмисне? Щоб відвернути його від думок про наслідки смерті? Втім, про дуб і бабу Ягу він уже також думав – тільки раніше.

– Хоча може бути й інше, – вела далі Леля. – Можливо, це якийсь особливий дуб, і вона довго ходила, шукаючи для ступи саме його?

– Боюсь, ми про це ніколи не довідаємося, – відповів Лисий. – Баби Яги на світі немає, а хто ще розповість?

– А лішак? – тихо мовила дівчинка. – Я думаю, Марічка саме його бачила. І на тому самому дубі.

Лисий кивнув. І про це він уже встиг подумати. От тільки не уявляв, куди і як лішака заманити і як його змусити говорити. Ще й не просто говорити, а – правду.

– Ні, – сказав він. – Це старе опудало нічого не скаже.

– А мені казав, – раптом озвалась Марічка, яка до того сиділа тихо й тільки крутила головою. Леля заговорить – вона на Лелю дивиться. Лисий скаже – на Лисого.

– Що? – одночасно вигукнули Леля й Лисий.

– Ну, він багато говорив, – мала сором’язливо опустила очі долу.

Леля та Лисий довго чекали, доки зрозуміли, що Марічка не має наміру розповідати далі. Вона знов уважно поглянула на зовсім маленький шматочок сиру й заходилася його жувати, дивлячись просто перед собою.

– Марічко, – тихо погукала Леля.

– Ти хочеш із нас познущатися? – ще після паузи спитав Лисий.

Дівчинка дожувала сир і більше не мала причини мовчати. Вона глянула Лелі в очі й дуже твердо відповіла:

– Він говорив про мене… А не про вас. Це тільки мене стосується.

– Ведмідь теж тільки тебе стосується? – холодно поцікавилася Леля.

– Звідки ти знаєш?!

Виявляється, і її можна збити з пантелику. Якщо знати, як.

– Я багато що знаю, мені тільки цікаво, чому я про це знаю не від тебе, – суворо промовила Леля. – Ми що, не сестри? Ми вороги? Ти вважаєш, що від мене й Лесика треба все приховувати? Від Пластуна, бач, нічого не треба приховувати. Бо він друг. Так? Я тебе правильно зрозуміла, Марічко?

Лисий не втручався в розмову сестер. Він не вмів розмовляти з малою. Дуже любив її, але розмовляти не вмів.

Марічка мовчала. На очах її виступили сльози, і Лисий уже ладен був ні про що більше не розпитувати її, аби тільки не бачити цього.

– І плакати нічого, – сказала Леля. – Ти нас не розчулиш. Занадто велика небезпека загрожує нам і всьому селу. Втім, якщо тобі байдуже, що з нами всіма буде, тоді, звичайно, можеш мовчати…

Що-що, а мовчати Марічка не стала. Вона так голосно й гірко розридалася, що Лисий ладен був крізь землю провалитися від сорому. Він розумів, що не він образив малу, однак позбутися почуття провини не міг.

– Ясно, – жорстко підсумувала Леля. – Плакати тобі вигідніше, ніж говорити. Чесно кажучи, я думала, що ми тобі дорожчі, ніж Пластун. Треба йти.

Вона почала підводитись, але мала рвучко обхопила її за шию й зайшлася ще більш розпачливими сльозами. Лисий усвідомлював, що Леля робить правильно, але, як йому здалося, то був дуже вже жорстокий шлях.

Марічка почала щось тихо говорити крізь голосні схлипування. Лисий ні слова не міг розібрати. Леля напружено слухала. Лисий чекав. Він бачив, як по одягу на її плечі розходиться мокра пляма. Це ж треба – в такому маленькому тільці так багато сліз!

– І це все? – нарешті спитала Леля.

Мала закивала головою.

– Ну, так чого ж ти не розповіла зразу?

Марічка не відповіла.

– Ти думала, що про таке розповідати соромно?

Мала почала товкти головою Лелине плече. Леля погладила її по голівці. А потім несподівано для Лисого сказала:

– Так, я теж не змогла такого розповісти Лесику.

Марічка підвела голову й подивилася на неї здивовано, враз переставши плакати.

– Якого? – спитала вона рівним голосом, ніби й не було тривалого ридання. І очі висохли.

– Зараз розповім, – відповіла Леля. – А потім ти розкажеш Лесику те, що розказала мені.

Марічка довго дивилася їй в очі й, не відводячи погляду, кивнула.

– Коли ми були на річці, – почала Леля, – нас відрізало сліпою пожежею від дороги додому…

Мала не перебивала, Лисий теж сидів тихо, ловив кожне слово. Тепер йому стало зрозуміло, чому Леля тоді не зізналася, про що вона говорила з русалкою. Він підозрював щось подібне, здогадувався, що вона не може зізнатись, однак наполягав, як дитина, – аж мало не посварилися. А просто треба було дати їй час.

Дослухавши до кінця розповідь Лелі про розмову з русалкою, Марічка промовила:

– Як ти могла з такими гидкими русалками так довго розмовляти. Зелені, як жаби. Ще гірші за жаб.

Про свою зустріч із русалками Марічка їм не розповідала. В Лелиному погляді було настійливе запитання, тож Марічка знов обхопила сестру за шию й міцно притислася до неї. Майже так само міцно, як Лисий – тоді, на березі. Він відчув, що обличчя почало рожевіти, але зупинити цього не міг.

Леля дивилася на нього такими чистими очима, що було ясно: вона подумала про те саме. І усміхнулась. І він також не стримав усміху.

– Це вперше, – сказала вона.

– Що? – не зрозумів Лисий.

– Ти вперше усміхнувся після… – вона не договорила.

– Після смерті, – закінчив він її фразу.

Запала мовчанка. Вони дивились одне на одного так, як їм чомусь дуже рідко випадало дивитися. Ніякі слова не потрібні. Він, безперечно, став іншим. Не таким, яким був іще два дні тому. Леля не могла б сказати, що нового вона в ньому тепер помічала. Але водночас він лишався тим самим Лисим, якого вона знала. Він просто швидше, ніж вона, подорослішав.

Колись давно, коли був іще живий її батько, вона якось зізналася йому, що їй не подобаються хлопці її віку. Всі вони якісь малі, зовсім діти. То регочуться, то штовхаються, то починають дражнитися й кривлятися… Був у них у селі один такий Сашко – найвищий, найдужчий і найспритніший серед ровесників. Леля знала, що подобається йому. Але ж який він був дурний!.. Особливо взимку в нього щось ставалося з головою: то їхню стежину водою вночі заллє й сніжечком притрусить, то наліпить цілу гору сніжок і щойно побачить Лелю, починає вправлятися… Батько відповів їй тоді:

– Просто дівчата раніше дорослішають. Ти старша за них, хоч і ровесниця. А через кілька років ви зрівняєтеся. Тільки от… – батько помовчав і сумно посміхнувся. – Тільки от розумнішими за тебе вони не стануть уже ніколи.

– Чому? – здивувалася Леля.

– Бо ти у мене найрозумніша.

До зустрічі з Лисим дівчинка постійно пересвідчувалася, що батько, як завжди, казав правду. Тому розум Лисого їй особливо подобався. Вони були рівні – і це також надзвичайно тішило Лелю. Тепер він враз обігнав її, став старшим і, як їй здавалося, мудрішим. Їй іще треба буде звикнути до цього, погодитися бачити в ньому старшого. Але вже й зараз Леля відчувала, що такий, яким він став, Лисий їй подобається ще більше.

Вона дивилась йому в вічі й відчувала, що він усе розуміє, кожну її думку, кожен відтінок її усмішки… Йому можна нічого не пояснювати. От тільки краще нічого від нього не приховувати.

Коні мирно скубли траву в кількох кроках від них. Глина ліг на землю, поклав нижню щелепу на витягнуті вперед лапи, дивився на Лелю й Лисого сумними очима й ледь чутно раз у раз скімлив.

– Ви так і будете в переглядини гратися, чи мене послухаєте? – звідкись іздалеку долинув до них Марійчин голос.

Обоє знітилися.

– Вибач, маленька, – лагідно промовила Леля. – Нам тре’ було подумати.

– Ага! – зухвало кинула Марічка. – Подумати! Бачила, як ви думали!

Лисий і Леля розсміялися. Глина скочив на чотири лапи й також подав голос.

І Марічка засміялася теж.

– То що там тобі розповідав цей твій друг? – крізь сміх поцікавився Лисий.

Марічка зайшлася сміхом:

– Друг! Який він мені друг! Спочатку схопити мене хотів, а потім – друг! «Ти, каже, така красива, така гарна, така вродлива!» – Мала намагалася повторювати інтонації й голос Лішака. Виходило не дуже подібно, але дуже смішно. – «Ти така талановита, така обдарована, така розумна!» А сам сидить на гілці й дивиться своїми величезними очами. Вони аж світяться в темряві. Сам хотів схопити, а сам каже, талановита. Ти, каже, з усіма вмієш порозумітися. Всіх, каже, розумієш, усі мови, каже. Вони, каже, всі загинуть, бо не такі гарні й обдаровані, як ти. Ходімо, каже, зі мною. Там ти будеш щаслива, каже. Тебе, каже, все одно ніхто в селі не розуміє й не цінує…

– А куди «ходімо»? – спитав Лисий.

– Ну, я не знаю, кудись, – безтурботно відповіла Марічка. – Я тебе навчу, каже. І мої друзі навчать. А я йому все одно не повірила. Навіть не визирала зі ступи!

– Це ти добре зробила, – сказала Леля. – Вірити можна тільки тим, хто завжди каже правду.

– Тільки своїм, – додав Лисий.

– Так він же теж казав правду, – не погодилася мала. – Хіба ж не правда, що я гарна й розумна й талановита?..

– Це так кожен про себе думає, – сказала Леля.

– Ага, – Марічка, схоже, вже почала не всім вірити. – А чому ж тоді всі мене люблять – і свої, й не свої?