Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

Повернення винахідника

– Усі ці пастки треба той… знищити, – раптом промовив Вухань.

– Що? – не зрозумів Івась.

– Пастки. Їх треба той…

– У тебе що, в голові макітриться, Вуханю? Навіщо їх знищувати?

– Їх треба всі до одної… Всі… Не можна.

– Звісно, не можна, – нарешті зрозумів і погодився Івась. – Стільки будували, а тепер знищити! Можеш уже йти? Хотімо пошукаємо Петруся.

– Ні, – заперечив Вухань. – Без нього той… Бо це ж… Він же як почне… Давай удвох.

Треба було щось робити, якось збити його з цієї думки. Власне, і думки Івась ніякої не розібрав, тільки божевільний намір. Але, може й справді людина втратила глузд на якийсь час – хіба ж то іграшки: провисіти головою донизу стільки часу!

Вухань спробував звестися на ноги, та одразу ж охнув, схопився за кісточку й сів на землю. Він закатав штанину, й Івась побачив страшне коричневе кільце навколо Вуханевої ноги, там де тримала його мотузка. Це вже ставало непростим завданням – перенести дорослого чоловіка до села.

Дорослий чоловік сидів, тримаючись однією рукою за ногу, другою за голову, ніби глибоко замислився. І справді було про що.

– Спирайся на моє плече, і спробуємо дошкандибати, – запропонував Івась.

– Нічого не вийде, – безнадійно відповів Вухань.

– Вийде – не вийде, а спробувати треба. Давай, вставай.

Вухань обережно підвівся, спираючись на руку Івася, потім усією вагою сперся на плече хлопчика й переставив ногу. Перший крок відбувся. Потім другий. Потім третій. Після кожного кроку (та й повноцінним кроком це не назвеш – так, тупцювання) Вухань відпочивав. А Івасеві й під час руху, й під час відпочинку доводилося нелегко. Ще кілька кроків, і вони нарешті вийшли з-під гілля того дерева, на якому Вухань висів. Попереду було ще багато дерев. А потім луг. Івась дивився вперед і думав, чи дійде він до наступного дерева, чи його спина переломиться раніше.

– Я більше не можу, – сказав Вухань. – Тобі той…

– Який? – насилу видихнув Івась.

– Тобі легко, – пояснив Вухань. – А мені той…

Цього разу слово «той» означало, мабуть, «важко». Вони мовчки посиділи на траві. Вухань обережно обмацував ногу навколо перетягнутого місця, яке набирало фіолетового відтінку. Нога на очах набухала. Ще трохи, і Вухань не зможе зняти черевика.

– Мабуть, треба роззутися, – порадив йому Івась.

Той спробував це зробити, і не зміг. Хлопчик заходився йому допомагати. Івась кректав, Вухань стогнав, сяк-так здерли шкіряного черевика. Щоправда, після цього Вухань стогнати не перестав. Схоже, йому ставало гірше. Залишати його тут ніяк не можна. Донести чоловіка сам хлопчик не міг.

Але сталося те, що мало статися. Повернувся Петрусь. Він весело біг до них, чомусь тримаючи в руках арбалета. Незважаючи на його усміхнене обличчя, Івась приготувався до найгірших новин.

Зупинившись перед ними, Петрусь мовчки радісно дивився на обох, не помічаючи ні стражденного обличчя Вуханя, ні його босої розпухлої ноги. Івась мовчки чекав, чим його ще сьогодні порадують. Вуханеві взагалі було не до новин. Почекавши дві-три хвилини, Петрусь, схоже, образився:

– Невже ви не бачите?!

Івась звівся на ноги, відійшов убік і подивився хлопчикові за спину. Там нікого й нічого не було.

– Ну? – не вгавав Петрусь.

– Що ну? – перепитав Івась.

– Ну, що в мене в руці?

– Арбалет, – знизав плечима Івась.

– Який арбалет? – Петрусь зробив наголос на слові «який».

– Звичайний, заряджений. Дивися, стрілу загубиш.

Петрусь розреготався.

– В тому ж і справа, що не загублю! Не випадає вона, розумієш?

– Приклеїв, чи що?

– Не приклеїв, а закріпив. Тепер можна стріляти з дерева вниз.

– Як же ти стрілятимеш, якщо вона в тебе закріплена?

– А отак! – Петрусь натиснув на гачок, і стріла майже наполовину ввійшла в землю біля його ноги. – Це я здогадався, коли мотузка з затримкою рухалася в землі, – він уже звертався до Вуханя. – І точно. Ти бачиш, як вийшло.

Петрусь дав Вуханеві арбалет, і нову стрілу. Той, забувши про біль, почав уважно роздивлятися, заряджати, опускати й піднімати зброю. Йому все ще було зле, однак Вухань уже сміявся. Івасик знав, що можна не перевіряти. Раз Вухань сміється, це означає, що зроблено справді дуже добре.

Втім, він не був готовий хвалити Петруся. Упродовж усієї розмови Івася не полишала думка про те, що через Петрусеву нерозважливість Вухань міг загинути. Тепер він дивився, як той, мов дитина, тішиться з арбалетом, і нічого не розумів.

– Ти б хоч попередив Вуханя, що задумав щось нове, – сказав Івась. – Він на тебе розраховував, а через те, що ти кинув його, мало не загинув.

– Вухань? – перелякався Петрусь.

Тільки тепер він помітив босу розпухлу ногу свого старшого друга.

– Пусте, – махнув рукою Вухань. – Ти не той… Ти ж не знав…

Петрусь мовчки дивився на Вуханеву ногу. Схоже, він усе зрозумів – що сталося і як, і які від того наслідки. І не знав, що сказати собі на виправдання.

– А з арбалетом це ти ловко той… – перевів його друг мову на інше. – Тепер посадимо на дерева кілька вартових – і ніякі вовкулаки нам не той… Можна всі пастки той…

– Потім про це поговоримо, – перебив його Івась. – Зараз треба рятувати Вуханя. Петрусю, дуй до села. Приведи Бороду.

– Тільки не Бороду! – вигукнув Вухань не своїм голосом – пронизливо, аж пискляво. – Тільки не Бороду!

– А хто ж інший зможе тебе донести до села? – здивувався Івась. – Чому не Бороду?

– Нє-нє-нє!

– Чому? – не міг зрозуміти хлопчик.

– Та він буде… той… – ніяково пояснив Вухань.

– Який?

На допомогу прийшов Петрусь:

– Ну, що ти не розумієш! Борода сміятиметься.

Друга спроба

Вони зрозуміли це тільки тоді, коли відбігли на добрих сотню кроків.

– Стійте, – крикнув Лисий.

Усі зупинилися, крім Глини, який намагався тягти їх іще далі, а потім заспокоївся й, висолопивши язика, дивився на Лисого, ладен знову бігти.

– Даремно ми зупинилися, – казав пес. – Треба забиратися звідси якомога далі. Мені зразу не сподобалося те місце.

– Що з твоєю ногою? – вигукнула Леля, помітивши, що ліва ступня Лисого боса.

– Нічого, – відповів він. – Десь загубив.

– Ой лихо! – Леля сіла напочіпки й роздивлялася ступню.

Черевика не було. Це вже прикро. Наскільки вона знала, в селі був тільки один швець, і він не встигав пошити черевики кожному, кому вони потрібні. Та й добра шкіра не завжди є. Через те діти ходять у постолах, та й деякі жінки також. Але вартість черевика не йшла ні в яке порівняння з небезпекою, якої Лисий дивом уникнув.

Так смикнути за ногу, що аж шкіряні зав’язки не витримали, – Леля одразу уявила, що було б, якби Чата вхопив Лисого не за черевика, а трохи вище…

Лисий відсмикнув ногу.

– Годі вже! – невдоволено буркнув він. – Аби це всі наші втрати.

Леля лишилася сидіти напочіпки, дивлячись на босу ногу Лисого.

– Ми не зможемо повз нього пройти, – тихо промовила вона. – Стільки сили!

– Ми вже один раз повз нього пройшли, – твердо промовив Лисий. – Не думаю, що комусь до нас це вдавалося. Інакше твої русалки сказали б тобі про це.

– Вони тільки сказали, що ніхто не пройде повз Чату.

– От-от, – погодився Лисий. – А ми пройшли. А ще вони тобі сказали, що Чата чатує, так?

– Так, – погодилася Леля, не розуміючи, куди він хилить.

– Тобто він сидить на одному й тому ж місці. Чатує, розумієш? Не бігає, не ганяється, а чатує. Ми вже знаємо, де він, знаємо, що він робить і як кусається. Нам пощастило вціліти після першої зустрічі, тому треба це використати.

Мабуть, була рація в тому, що він казав. Та Леля зараз не могла мислити логічно. Зірваний з ноги Лисого черевик був останньою краплею, що переповнила глечик самовладання. Не підводячись на ноги, вона кивала, ніби погоджувалася, не дуже заглиблюючись у сказане.

– Вставай! – сказав їй Лисий.

Вона кивнула й не поворухнулася.

– Вставай, а то русалкам віддам!

Леля здивовано звела на нього очі – ніби прокинулася.

– Звідки ти знаєш?

– А що тут знати! Раз ти з ними так довго розмовляла, а нам не кажеш, значить вони тебе звали до себе під воду, казали, що як не підеш до них, то всі ми загинемо…

– Ти чув?! Ти підслуховував?!!

– Я б, звісно, підслуховував, якби міг, – Лисий стенув плечима. – Але ми ні звуку не чули. Тільки бачили, що ти з нею розмовляєш. Ну, а про що… Кажу тобі, я здогадався.

Леля думала, чи справді таке можливо, однак Лисий перебив її думки:

– Вставай. Якщо ми до ночі не повернемося в село, сама знаєш, скільки лиха може трапитися.

Леля згадала, що сказала русалка про Марічку, і рештки заціпеніння злетіли з неї, немов горобці з дерева – миттєво й галасливо. Дівчинка звелася на ноги, обтрусила пісок із колін. Подивилася на хлопців і на Глину.

– Як підемо? – вона була готова.

– Поки що підемо так само, – відповів Лисий.

Вони повернулися майже на те місце, де Лисого збила з ніг несподівана хвиля води. До місця лишалося ще кроків тридцять, коли вони побачили таке, що дуже їх усіх збентежило. Дивна гадюка, яка нещодавно їх зупинила на цьому березі, мирно лежала на тому самому місці, де й минулого разу. Такий потужний струмінь води не змив її у воду, не завдав ніякої шкоди, схоже, навіть не збудив.

– Притисніться до стіни й щосили упріться ногами в землю, – скомандував Лисий.

Сам він прицілився з арбалета в гадюку й вистрілив, після чого теж притиснувся до стіни. Коли стріла ввійшла в гадюче тіло, плазун не смикнувся від болю, не вхопив стрілу отруйним зубом. Змія так само повільно поводила головою: праворуч, ліворуч, праворуч… Але не довго, бо з річки вирвався довжелезний струмінь води, який накрив гадюку, вдарив у стіну піску й разом із піском скотився в річку. До дітей не долетіло жодної бризки.

А гадюка знову так і лишилася на своєму місці. Лисий тут же пустив у неї ще одну стрілу й почав непорушно чекати, тільки губами беззвучно ворушив. Друга хвиля була не такою потужною, як перша, хоча й достатньо сильною, щоб змити їх усіх у річку, якби вони стояли перед гадюкою.

– Дванадцять, – промовив Лисий. – Без напруги встигаємо. Тільки через цю погань перестрибуйте, бо хто його знає, що то за така гадюка… Підійдемо ближче.

Вони зупинилися кроків за десять від гадюки.

– Приготувалися, – пошепки сказав Лисий. – Починаємо бігти, коли вода ще буде на землі.

Він пустив іще одну стрілу в гадюку, тут же вдарив потужний струмінь води, і діти кинулися вперед – йому назустріч.

Глині це не сподобалося, й довелося його прямо тягти на мотузці. І такий собачий опір дуже затримав усю валку. Пес відмовився перестрибувати через гадюку, рвонув праворуч і оббіг її майже по вертикальній стіні. Мокра глина з піском посунулася вниз, Глина мало не з’їхав на гадюку, вискнув, відчайдушно кинувся вперед, під ноги Лисому. Той не встояв на ногах, і вони вдвох повалилися на пісок. Тут наспіли Василько з Лелею. Вони, на щастя не впали, але мусили зупинитися, бо ж усі були зв’язані однією мотузкою.

– Десять, – сказав Лисий. Через дві секунди хвиля змиє всіх.

Він встиг підвестися, але не встиг виплутатися з мотузки, що з’єднувала його і Глину. Падаючи, він дуже вже химерно заплутав собі ноги.

Намагаючись допомогти, Леля з Васильком сильно потягли мотузку на себе й знову повалили Лисого на пісок. Він знову скочив на ноги, але цієї миті в нього за спиною – близько, занадто близько! – в піщано-глиняну стіну вдарив струмінь води.

Мабуть, пройшло занадто мало часу після попередньої хвилі, тому Чата не спромігся на такий же сильний струмінь, як тоді, коли Лисого змило в річку. Цього разу вода також збила його з ніг, але Василько з Лелею змогли втримати мотузку. Геть мокрий, Лисий навкарачки підповз до них, підвівся, й вони побігли. Бігти, власне, було вже нічого, вони це розуміли, однак тікали й тікали від клятого місця, скільки вистачило дихання.

Розділ 4
Вождеві наречена

Роги й копита

І цього вечора, прокинувшись, вожак підвівся й гаркнув, що треба вирушати. Але зробив він це без особливого бажання. Не відчував люті, яку попередні вечори. Та й бігти чогось не хотілося. Вони бігли, може, з годину, але якось повільно, навіть дорогу вибирали. А потім вожак зупинився й зграя розгублено завмерла на місці. Що робити далі? Куди бігти? Навіщо? Вожак намагався згадати, якою була ’іхня мета, і не міг. Здається, когось треба було ловити… Кого? Якихось трьох… Людей? Мабуть, людей, бо вони завжди ловили людей.

У кущах щось шелеснуло. А потім – тупіт копит.

Вожак першим рвонув навздогін. Зграя – за ним. Уже в гонитві прокинувся мисливський інстинкт. Зграя, мов за командою, почала розсипатися віялом, охоплювати з боків жертву, яку ще не бачила, але вже чула – не лише стукіт копит, а й запах. Запах лося. Вони давно не їли досхочу. І зараз зрозуміли це. А тут цілий лось. Ні, він не втече.

Як і годиться, першим наздогнав його вожак. Він уже бачив тварину, між ними лишалася зовсім невелика відстань, коли вожак помітив попереду улоговину. Лось туди, в яр, не побіжить. Він побіжить праворуч. Але засліплений страхом, звір цього ще не зрозумів. А коли зрозумів і різко сахнувся самим гребенем яру, на спину йому з лютим гарчанням кинувся вожак.

Лось був сильний і дорослий. Він крутнувся на місці, щоб скинути смертельну ношу. І якби це йому вдалося, вожакові було б сутужно. Потрапити лосеві на роги – це вам не ожинові колючки. Вожак ухопився зубами за шкіру на спині лося, а рукою зачепився за ріг. Це не назвеш порятунком, але тут на загнану тварину кинулося ще троє зі зграї.

Лося повалили на землю й, ще живого, роздирали на шматки, впиваючись свіжою кров’ю, гарчали одне на одного, намагалися відбатувати найкращі кусні м’яса…

За півгодини лиш білі кістки й сіро-коричневі роги та копита валялися на витовченій траві. Навколо сиділа сита зграя й ліниво дивилася на свого ситого вожака. Вони чекали команди, але вожак не знав, що їм наказати. Так і сиділи. А до ранку було ще далеко.

Мокроступи на босу ногу

Ще недавно, кілька років тому, річка була зовсім іншою. Лисий пам’ятав, як на Різдво ходили вони на берег, вибігали на кригу, ковзалися. Скільки йому тоді було? Сім? Вісім?

І от усе змінилося. Норовлива вода підмила береги, залила колись похилі улоговини, якими до неї можна було спуститись, і тепер дітям і Глині лишилася тільки вузенька смужечка берега між водою та кручею. І жодної можливості вибратися нагору. Вони йшли і йшли на північ, петляючи разом із руслом ріки, і ця нерівність шляху, всі ці повороти й кривулі привели до того, що Лисий зовсім не уявляв, як далеко вони тепер від села.

Кілька разів по дорозі їм зустрілися гадюки, але це були звичайні змії, яких вони просто відкидали з дороги шаблею. Нарешті зустрівся вуж, і це вже хоч якась їжа. Втім, Глина їсти вужа відмовився, понюхавши й відвернувшись із такою ситою зневагою, що навіть Леля засміялася – вперше після того, як вони вийшли до річки.

Безглуздість ситуації, в яку вони потрапили, Леля вважала цілком своєю провиною. Вони йдуть рікою, їм уже давно ніщо не загрожує (так їй здавалось), а повернутися додому не можуть. Дівчинка знала, що мандрівка до русалок не була марною, вона багато чого довідалася, хоча й не все зрозуміла (про себе й живу воду, наприклад, нічого не добрала). Однак чи варті всі ці знання того, щоб отак блукати до темної ночі?

А ніч була вже не за горами. Дякувати, хоч Лисий встиг висохнути, бо тепер дедалі частіше вони йшли в затінку, а незабаром тінь кручі перекриє і всю широчінь ріки. Що на них чекає тут уночі? Цього не знав ніхто, бо нікому не спадало на думку перевіряти це на собі. До того ж Марічка. На неї теж чигає небезпека. Яка? Чи скоро вона стане зрозумілою? Чи поки вони блукають, мала вже ризикує життям?

Подорож була нудна й, здавалося, безкінечна. Це те, чого Лисий просто не терпить. Він і не витримав перший.

– Усе! – сказав він, зупинившись. – Це безглуздо. Треба придумати якийсь вихід.

Він роззирнувся, хоча й так було ясно, що можна побачити, – нічого нового, схопив шаблю і став рити сходинки в кручі. Це було неважко, хоча й користі з того ніякої. Він зробив їх три, потім четверту, п’яту, але коли вирішив ними піднятися, щоб рити далі, вже друга обвалилася під його вагою, а за нею посунув, здавалося, весь схил, тож Лисий з головою виявився під кучугурою піску. Леля й Василько швиденько відкопали його, він підвівся й обтрусився. Щоб якось допомогти йому впоратися з ніяковістю, Леля сказала:

– Ми вже так пробували минулого разу.

– Можна було мене про це попередити, – буркнув Лисий і, не озираючись, пішов далі вздовж берега.

Вже й сутінки почали густішати, коли нарешті круча різко відступила ліворуч і їхній шлях перегородив заболочений чагарник. У цьому місті старик зливався з материнським руслом ріки. Колись зливався. Нині це було стояче болото, вкрите густими заростями верболозу. Йти через нього міг тільки божевільний – нікому не відомо, що може бути в тім мулі, навіть якщо там немає трясовини.

Але ж лоза – то дуже корисна річ! Та й деревця серед неї траплялися нівроку – з руку завтовшки. Тут уже можна було про щось думати, про якусь драбину. До того ж за поворотом круча була вже не така й круча, швидше схил, хоча й не достатньо пологий, щоб ним можна було заввиграшки видертися нагору. Крім того, він мав іще одну дуже вагому перевагу – на ньому де-не-де росли кущі й трави, тож він, мабуть, не такий сипкий. Аби тільки не натрапити на якусь погань: болото – воно й є болото.

А найгіршим був підступ до схилу – кількадесят кроків густющого малинника. Його можна було вирубати, але до ночі лишалося так мало часу. Леля дивилася й думала: «Ні вирубаним, ні невирубаним малинником босоніж пройти неможливо».

Леля добре знала ліс, чимало днів провела в довгих мандрівках навколо свого села. А на початку літа разом із Лисим подолала велетенську відстань від своєї вьоски до Руїни й назад – до села Лисого. Не раз потрапляли вони в страшні пастки, не раз вона сама рятувала Лисого від смертельних небезпек. І все ж коли вони перебували в лісі, Леля завжди покладалася на свого друга. І не лише тому, що він передбачав небезпеку якимось незбагненним для неї чуттям. Просто Лисий краще знав ліс, швидше приймав рішення, і ці рішення здебільшого були правильні.

– Васильку, – сказав Лисий, – рубай лозу і плети мокроступи. Вмієш?

– Давай я спочатку нарубаю лози, а потім ти мені покажеш, як їх плести, гаразд? – Василько як міг викрутився.

– Лелю, рубай прохід у малиннику. Бо я зі своєю босою ногою зроблю це гірше.

– А навіщо й мокроступи, й прохід? – логічно поцікавився Василько.

– Не знаю, – відповів Лисий. – Буде темно – нічого не зробимо.

Він зрубав кілька лозин і заходився показувати Василькові, як плетуть мокроступи. Спершу зв’язав найтовщу лозину в велике коло, потім почав перетягувати його впоперек тоншими лозинами, щоб вийшов овал. Далі переплітав їх подовжніми перетинками – щільно одна до одної. А насамкінець прив’язав по краях зовсім тоненькі гілочки й ними закріпив цю широку лижу собі до ноги.

– Зрозумів?

Василько кивнув і теж узявся до роботи.

А сутінки густішали.

Лисий закінчив плести другого мокроступа, прив’язав пару до ніг і, обережно ступаючи, дістався до двох дерев з руку завтовшки. Леля й Василько навіть припинили свою роботу, насторожено стежачи за водою навколо нього, вкритою ряскою, арбалети напоготові. Втім, вони сподівалися, що зненацька ніяка звірюка Лисого не заскочить. Та й глибина була ледь по коліна, тож нічого великого там водитися не повинно.

Кількома ударами шаблі Лисий зрубав деревця й потяг їх до берега. Крони дерев залишали на поверхні води широку світлу смугу, загортаючи за собою ряску. На цю смугу з обох боків напливала нова зелена плівка. Смуга, немов хвіст ящірки, широка біля Лисого, наприкінці вже була тоненька.

От із тієї широкої смуги й вистрибнула на хлопця велика – з Глину завбільшки – видра. Вся вона, навіть ошкірені зуби, була вкрита мулом і ряскою. Тварюка летіла дуже швидко, просто над водою, що й врятувало Лисого від тих замулених пазурів. Вона врізалася в крону деревця, зламавши кілька гілок, але решта її не пустили, видра перекинулася на спину й гепнулася об стовбур дерева, яке тяг за собою Лисий. Цієї миті Леля поцілила її з арбалета.

Лисий знову рушив до берега, ніби нічого не трапилось. І встиг.

Вода в тому місці, де в неї впала вбита видра, наче закипіла. Щось страшне там відбувалося, ніби кілька великих тварин билося за м’ясо. Навіть Глина був обурений цією картиною. Він бігав берегом, несамовито гавкав і вимагав негайно припинити.

Леля подумала, що вночі вся ця погань цілком здатна полізти на них. Вона відвернулася й почала люто вирубувати малинник, розчищаючи дорогу до рятівного схилу. Тепер зрозуміло, що іншого шляху в них немає.