Текст книги "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Автор книги: Сергій Оксеник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)

Зменшення популяції видр

Хлопці й дівчата! Ніколи не ходіть лісом уночі! Нічний ліс зовсім не такий, як денний. Ну, хто б, скажіть мені, боявся вдень видри? Навіть якщо вона завбільшки з великого собаку. Це все одно, що собаки боятися.

А от Василькові було не до жартів. Хмиз догорав, і як тільки зникнуть останні язики полум’я, вся та ватага рушить на нього. Хлопчик сторожко озирався на темний клубок, що скімлив і гарчав унизу, тісно збившись у вирубаному дітьми проході через зарості. Щоб якось їх заспокоїти, Василько в саму гущу пустив стрілу. Почався ґвалт. На якусь хвилину, поки шматували нещасну жертву, про Василька забули.

Лелю майже не було видно. Тільки неясна світла пляма вгорі. Чи далеко їй іще? Начебто ні, хоча…

Та ось вона двічі смикнула мотузку. Це означало, що вже дісталася кручі. Василько хутко прив’язав мотузку до мокроступа, вже приладнаного до живота собаки й також двічі смикнув за неї. Глина почав повільно підійматися вгору, незграбно загрібаючи лапами по схилу. Мокроступ йому в цьому заважав, взагалі пес почувався дуже невпевнено.

– Мало, що ця погань там копошиться в такій кількості, так іще й на ноги неможливо стати. Тягнуть, наче лантух якийсь, – обурено промовив він.

– Терпи, терпи! – спробував заспокоїти його Василько.

І тієї ж миті помер останній язик багаття. Зі страшним скавулінням, обпікаючи лапи й спини об іще червоні рештки хмизу, перекидаючись одне через одного, зграя люто кинулася до Василька. У цілковитій темряві хлопчик поліз угору, руками й ногами намацуючи залишені Лисим сучки. Перша з видр високо підстрибнула, майже дістала Василькову ногу, може й дістала б, якби в стрибку її не збила інша. Звірюка промахнулася й падаючи нахромилася на нижній сучок.

Більше на Василька ніхто не стрибав – видрам було чим зайнятися, здираючи рештки своєї родички з драбини. Лемент стояв неймовірний. Хоч би не почули ті, хто схопив Лисого, подумав хлопчик. Бо якщо вони повернуться на цей ґвалт, то вийде, що всі зусилля Лисого були марні. Ще коли він виліз нагору й вони з Лелею почули його голос, зразу зрозуміли, що трапилося й навіщо Лисий кинувся тікати. І ще вони зрозуміли, що втекти йому не вдасться – з пораненою босою ногою він далеко не забіжить.

Але як же добре, що Лисий встиг прив’язати драбини до чогось там на горі! Якби не це, ті тварюки внизу напевне повалили б драбину. І тоді невідомо, куди б краще було падати – в колючі зарості чи на прорубаний у заростях прохід.

Підняті вгору руки Василька наштовхнулися на кущ, який означав половину шляху.

Схоже, тут трохи світліше. Звідси принаймні можна розрізнити річку й болото внизу. Можна роздивитися й кущ. От тільки мотузки розв’язувати все одно нелегко. Василько досить довго повозився, поки відв’язав нижню драбину. Вона тут же нахилилась і впала просто на зграю видр. Лемент і ґвалт унизу вибухнув із новою силою – видно, багатьом із них дісталося.

Леля на кручі з останніх сил тягла мотузку з Глиною, чула виття й гарчання внизу й не могла навіть подивитися, що там із Васильком, чи, бува, не дістали його ті осоружні видри. Страшенно хотілося гукнути: «Як ти там?» Але вона розуміла, що кричати зараз не можна. Одне діло – лемент видр, інше – людський крик. На галас такої кількості зубатих тварюк навряд щоб хтось прибіг. А от людський голос може принадити чимало такого, з чим їм зовсім не хотілося зустрічатися.

Задкуючи з мотузкою в руках, Леля вперлася спиною в дерево. Вона обійшла його, й тепер стало легше тягти, перебираючи мотузку руками. Глина й Василько з’явилися на кручі майже одночасно – Василько трохи раніше, тож він допоміг Лелі підняти пса. Вони відв’язали верхню драбину й також кинули її вниз, іще зменшивши поголів’я видр у лісі.

Звільнившись від мокроступа, Глина зрадів і заходився обнюхувати дерева. Однак дуже скоро радість його вщухла.

– Що це таке?! – обурено тявкнув він. – Це що ж за такий смердючий народ тут лазив? А звідси куди пішов?

Леля відчула, що зараз пес кинеться наздоганяти тих, хто схопив Лисого, і тоді вже ні Глину, ні Лисого вони ніколи не знайдуть.

– Глино, йди сюди! – неголосно, але дуже суворо сказала вона.

Він зупинився й недовірливо подивився на неї.

– Невже ти не розумієш, що зараз треба наздоганяти смердючих? – спитав він.

– Йди сюди, я сказала!

Що ж, коли вона говорила таким тоном, то краще вже слухатися. Глина дуже любив Лелю. Але траплялося й так, що страшенно боявся її. Щоб і тепер не нагнати на себе такого страху, Глина підійшов.

– Ну, що таке? Давай швидше, бо я поспішаю, – ніби прощаючи її, крутнув він хвостом.

Так, часом Леля була дуже підступна. Глина це знав, але щоразу знову й знову ловився на те саме сильце. Щойно він наблизився, Леля схопила його за нашийник і прив’язала до нього мотузку.

О! Як же він ненавидить ту кляту мотузку! Якби кому розповісти, не повірив би. Глина загарчав і почав гризти клятого налигача.

– От я тобі зараз погризу! – пригрозила Леля.

Довелося припинити й змиритись.

– Ну, не сердься! – дівчинка погладила його по голові. – Давай краще веди нас туди, куди повели Лисого.

Оце вже інша справа! Це йому до душі. Тільки невже вона не розуміє, наскільки швидше він би їх довів, якби не ця гидотна мотузка?!

Заповітний льох

Від задоволення, що так швидко розгадав і розвіяв Любине чаклування, Івась знову розсміявся. Темрява стала прозорою, і настрій хлопчика зразу погіршився. Бо під ногами його була не ямка, як він гадав, а глибокий льох. Дерев’яні східці вели глибоко вниз – під дерев’яне перекриття.

Йому стало млосно. Подолавши страх перед темрявою, він наразився на ще більший, давній свій страх – перед підземеллям. Можна вийти, помінятися місцями з Петрусем, усе йому пояснити, і хай він іде туди. Він не боїться ям. Так і треба зробити. Це єдиний вихід. Невже я боюся сказати йому, що мені страшно? Невже я такий самий, як Вухань – той боявся, що Борода довідається про його таку безглузду помилку з пасткою і сміятиметься. Ні. Я не боюся, що Петрусь сміятиметься…

Івасеві стало соромно за ці думки. Справа ж не лише в страхові перед підземеллям. Він іще не знає, що там, унизу. Як же можна посилати туди молодшого Петруся?!

Поки він усе це обмірковував, темрява знову згусла. Отже, вона підживлюється страхом. Що більше боїшся, то густішою вона стає.

Нічого смішного на пам’ять не спадало. Навпаки, весь час перед очима стояла Марічка. Золоті кучері, сині очі, вічні її недоречні запитання, які, щоправда, згодом виявляються цілком доречними. Більше того – єдино доречними.

Івась спробував уявити собі гадюку з сідницями. Уявив, і нічого смішного в тому не побачив. А як Марічка колись запропонувала перелетіти через вовкулачий слід! Скільки вони сміялись, а потім з’ясувалося, що це справді єдиний вихід. І таки перелетіли, тільки вона сама страшенно боялася відпустити перетинку на мотузці. Трималася за неї так, що думали, вже все – пропали. А Леля тоді знайшла вихід…

Ні, ці спогади не допомагають. Треба згадати щось справді смішне. Що? Як навмисне. Нічого. А як вона літала в ступі! Леля, може, й краще літала, та Марічка – це просто природжений літун. Сама мала, над ступою – тільки золоте волосся. І так хвацько мітлою – туди, сюди, вгору, вниз!

Івась і сам не помітив, що поки він усе це згадував, мимохіть повільно спускався в льох. Там було зовсім темно. Це, щоправда, була не та темрява, не чари. Просто темний льох. Мабуть, усі льохи темні. Він, ясна річ, намагався ніколи туди не лазити, але все ж таки певний досвід мав. У льоху завжди темно.

Тут панували гидкі запахи. Пахло цвіллю й гниллю.

Хлопчик дістав кресало й трут, і в світлі іскор побачив серед льоху обриси стола, на якому… Ні, він не міг помилитися. Ступивши кільки кроків, уперся рукою в стіл. Іще раз викресав іскри, трут зайнявся й стало зрозуміло, що на столі справді стоїть свічка. Він запалив її, і все в підвалі змінилося.

Сморід ішов, безперечно, від великої купи гнилих харчів у кутку. Пластун, виявляється, не з’їдав усього, що йому давали люди, а забирав дещо з собою. Все це він складав сюди – в куток свого льоху. Скільки місяців воно тут лежало, навряд чи він і сам міг би сказати, навіть якби вмів говорити, як усі люди.

Іще там валялися безнога табуретка, розсипана трухлява драбина, сагайдак зі стрілами, два луки з обірваними тятивами, ще якісь уламки; незрозуміло, чим вони були за життя. Все це звалене в протилежному кутку. Біля стіни навпроти входу – вішалка для одягу, на якій, щоправда, жодної одежини. А висів там один, мов сирота, казанок із надщербленими вінцями. Навіть іще не взявши його до рук, Івась зрозумів, що це саме той їхній чарівний казанок, який уміє варити мертву воду.

Але ніяких слідів перебування тут Марічки Івась не знайшов.

Тоді їй більше ніде бути, як тільки вдома. Сховавши казанок під сорочку, він забрав Петруся, й вони побігли додому. На бігу Івась дуже стисло переповідав Петрусеві, що відбувалось і як. Той дивився на великий, як у вагітної жінки, живіт Івася й думав, що коли йому доведеться боротися з цими чарами, він згадуватиме пузатого Івася.

Однак Марічки вдома не виявилося. Вона тільки поверталася додому, йшла вулицею невідомо звідки – спокійна, навіть весела, без жодного сліду каяття на обличчі.

Лисий і босий

Жодної зупинки більше не було. Тільки вже перед світанком, коли всі сили вичерпалися, коли болів кожен клаптик тіла, коли в нозі так тіпало, що аж до скроні діставало, пролунав звідкись згори голос:

– Стій!

Мисливці зупинили коней.

– Хто такі? – знову пролунав голос.

– Чи ти не бачиш? – озвався старший мисливець. – Свої.

– А що це у вас там до крупу припнуте?

Розвиднюватися ще тільки почало; як він міг розгледіти Лисого, просто незбагненно.

– Не що, а хто, – відповів його охоронець. – Пацана в лісі зловили.

– Живого?

– Та був живий. А зараз який – скоро побачимо, – гигикнув охоронець Лисого.

– Дивись не перестарайся, – крикнув їм на прощання вартовий. – Бо знаю я тебе!..

Вони рушили далі. І за кілька хвилин в’їхали в село.

Село було дуже дивне. Лисий у своєму житті бачив три села: своє, Лелине і Єгорове – там, де зливаються мала й велика ріки. Усі вони були різні, але водночас схожі одне на одне. Це – четверте село, яке він побачив, – відрізнялося від усіх трьох. Воно було побудоване колом: у центрі стояла велика кругла хата, складена не з горизонтальних, а з вертикальних колод, а навколо неї на приблизно рівній відстані стояли невеличкі – зовсім маленькі хатки. Лисий подумав, що взимку в цих хатках мусить бути досить холодно, бо колоди в них були хіба трохи товщі, ніж ті, з яких вони нещодавно збудували зруб для криниці.

Відстань між хатами невеличка, від кола, яке вони утворюють, до круглої хати – досить далеко, тож серед села великий і зовсім порожній майдан. Тільки перед круглою хатою – просто на піску – лежить величезна брила. Звідки тут такий велетенський камінь, як його притягли до центру села? Чи навпаки – село звели навколо каменя? Але все одно не зрозуміло, звідки він узявся. Хоч уже й займалося на день, Лисий не міг як слід роздивитися ту брилу, бо до неї було далеченько, до того ж вона значно вища, ніж хлопчик, що сидить на піску.

Коли охоронець скинув його з коня, він так і лишився сидіти – по-перше, боляче вдарився тим місцем, на якому сидів, а по-друге, боявся ступити на праву ногу. Вона, схоже, розпухла й почала наривати. Еге-ге! Втікач із тебе, хлопче, ніякий, подумав він із розпачем.

Чого він сидить, Лисий дуже добре знав. Чого стоять навколо й нічого не роблять мисливці, зрозуміти не міг.

Аж ось із пронизливим рипом розчинилися двері круглої споруди, і з них вийшов сивий перекособочений дід. Був він оповитий у довге біле полотно, що повністю закривало його ноги. На голові – дарма що літо – висока кучма, зшита з лисячих хвостів. У правій руці він тримав довгу ключку, на яку тяжко спирався всім тілом, коли ступав на праву ногу. Повільно й дуже поважно, хоч і з підстрибом, старий наближався до них.

Один із чоловіків боляче штрикнув Лисого списом у спину.

– Встань, коли бачиш вождя!

Хлопчик підвівся, намагаючись не ступати на праву ногу.

Старий підійшов іще ближче. Погляд у нього був недобрий, обличчя ніби подзьобане чиряками – дуже давно. Чиряки загоїлися, а ями лишилися. Немовби перекреслюючи всю цю потворність, ліву щоку перетинав червоний шрам – від скроні й до підборіддя.

Проте, незважаючи на старість і побитість, дід справляв враження дуже сильної людини. Разом із тим, він був ніби відсутній. Очі його дивилися прямо перед собою, нікого й нічого не помічаючи. Якби його метою було не подивитися на Лисого, а пройти далі, він би наступив на хлопця, мов на блощицю, навіть не помітивши.

– Доброго ранку, – Лисий вирішив, що з таким старим чоловіком він мусить привітатися перший.

– Чому в капелюсі? – густим низьким голосом тихо спитав старий.

Хтось знову штрикнув Лисого списом під потилицю. Він повільно зняв бриля. Дід йому дедалі більше не подобався. Зняти бриля – це не страшно, але чому старий не відповів на його привітання?

І тут щось сталося.

– Лисий? – як здалося хлопцеві, зі страхом у голосі спитав дід.

– Так, Лисий, – відповів хлопчик.

Старий опустив очі на його ноги й відсахнувся.

– Босий!?? – майже вигукнув він.

Бранець відчув, що навколо нього утворився порожній простір. Він не бачив, що робиться за спиною, але зрозумів, що всі чоловіки зробили один-два кроки назад.

– Лисий і босий! Лисий і босий! – настрашено зашелестіло за спиною.

В хатах навколо почали відчинятися двері, з них повиходили ще чоловіки, жінки й кілька хворобливих дітлахів. Усі вони нажахано дивилися на нього й ворушили губами. Схоже, й вони повторювали ті самі слова, неначе в них був якийсь зловісний зміст:

– Лисий і босий! Лисий і босий! Лисий і босий!

Гірше за мотузку немає нічого

Галявина, до якої вивів їх Глина, була зовсім лиса – ніби витовчена великими невідомими звірами. Втім, можливо, це так здавалося вночі.

Пес хрипів і тихо, але люто, гарчав. Знову ця клята мотузка. Та ще й такі незнайомі запахи! А головне, що серед них є й запах Лисого, якого Глина любив не менше, ніж саму Лелю. Собака відчував, що з Лисим тут сталося щось недобре. Він бачив, що люди й ці невідомі звірі з гострим запахом, який усе ще стояв у нічному повітрі, рушили звідси разом. Глина знав, у якому напрямку, але мотузка вперто не відпускала його.

А Леля затіяла сваритися з Васильком. Вона йому казала, а він не погоджувався. Вона знову казала, вже сердито – Глина страшенно не любив, коли вона так розмовляла. Тобто її він усе одно любив, але коли вона була сердита, пес почувався винним і ладен був крізь землю провалитися.

Тепер він дедалі більше дратувався на Василька. Адже зрозуміло, якщо Леля гнівається, то Василько чимось завинив. А раз так, то мусить згоріти від сорому. Так же завжди буває. От наприклад, Глина починає гніватися на бліх. Він їх кусає, щоб зрозуміли, бо вони ж тупі, блохи, до них же слова не доходять! Після цього блохам стає соромно, і вони на якийсь час перестають дратувати Глину.

І от цього собака ніяк не міг збагнути: блохи – й ті починають розуміти, якщо їх покусати. А Василько ж навіть розмовляти вміє, а Лелі не слухається.

– Годі вже! Ніч надворі! Роби, як Леля сказала! – гавкнув він хлопчикові.

– Тихо, Глино, – відмахнулася від нього Леля.

Це було так несправедливо, що Глина навмисне байдуже ліг на землю й відвернувся від них. Він же їй хотів допомогти! А вона мало що мотузку до нього прив’язала, так іще й так зневажливо кинула: «Тихо, Глино!» Просто знущально. Ну й нехай. Він лежатиме, ніби це його не стосується. Ще проситиме вибачення. А він тоді подумає, вибачити чи ні.

Ось уже Василько замовк. Тільки Леля говорить. Говорить так, що й камінь уже зрозумів би й потік водою туди, куди вона каже. От уже Василько погоджується. Леля ще раз перепитала, чи він усе правильно зрозумів. Той підтвердив і поліз на дерево. Так! На дерево залізти – це вам не крізь землю провалитись! От якби й він, Глина, вмів лазити на дерева, ото було б добре! От коти, наприклад. Така погань – що куди тим блохам! І тільки що – зразу лізуть на дерево. Це вже така підлість, що й не передати!

Цікаво, що люди вміють лазити по деревах, а котів не ганяють. Дивні вони. От Василько, наприклад. Якби зразу з Лелею погодився, й на дерево не довелося б лізти…

– Годі вже лежати! – все ще невдоволеним голосом сказала Леля. – Можна подумати, що справді образився. Ходімо. Веди за Лисим. За Лисим – зрозумів?

Це також було дуже зневажливе зауваження. Що ж він – блоха якась, щоб людської мови не розуміти? Але цього разу Глина вирішив не ображатися. Чого ж ображатися, коли Леля діло каже!

Він схопився на всі чотири й потягнув дівчинку в темінь лісу. Якби ж іще не мотузка!! Головне, що й Лелі ж вона заважає не менше, ніж йому. Мусить швидше бігти. А відв’язала б, ішла б нормальним кроком. Тут такий запах, що й мертвий почує. От і йшла б за ним. А він би перший прибіг до Лисого й попередив, що Леля скоро прийде.

Однак Лелі він зараз про це вирішив не казати. Вона зараз лиха після розмови з Васильком. Іще й його, Глину, на дерево зажене! Хай уже сама переконається, що припнутою до нього йти набагато важче.

Та що довше вони бігли, то більше пес переконувався, що Леля, мабуть, дуже вже образилась на Василька. А може, й на нього. Це ж він втрутився в їхню розмову, ніби не розуміє, що вона й сама дасть собі раду.

Дуже хотілося пити, але Глина біг і біг, висолопивши язика й важко хекаючи. Схоже, клята худоба бігала дуже швидко. Швидше, ніж вони з Лелею. Запах лишався, його ні з чим не сплутаєш. Однак він слабкішав. А це означало, що вороги від них віддаляються.

Леля впала, і Глина зупинився, щоб почекати, поки вона підведеться. Знову вперед. Знову вона впала. Глина зупинився й повернувся до неї. Вкусив мотузку й невдоволено гаркнув на неї.

– Це все ти винна. Якби не ти, Леля не бігла б так само швидко, як я. І не впала б. Правда, Лелю?

Вона не відповіла. Дуже важко дихала. Не підводячись на ноги, сіла на траву.

– Давай відпочинемо, Глино, – сказала вона. – Ходи сюди.

Вона налила в долоню води з баклажки. Оце діло. Глина був тут як тут. Він похлебтав води, потім почекав, поки вона поп’є. Коли напилася, знову вкусив мотузку.

Леля, схоже, його не хотіла розуміти. Жодного натяку на те, що збирається її відв’язати. Сиділа, віддихуючись, і дивилась на Глину. Лелю майже не було видно, але пес знав, що вона дивиться на нього. Він це завжди відчував. Такого погляду більше ні в кого немає. Лагідний і водночас твердий. Пес також сів, хоча сидіти й не можна. Запах довго не живе. Що довше вони сидітимуть, то важче потім буде шукати слід.

Куди поділася Марічка? 2

– Я вже не знав, де тебе шукати. Ну, де ж ти була?

Мовчання.

– Ти уявляєш, що ми тут передумали?

Марічка кивнула.

– Що ти уявляєш?

– Що мене з’їли…

– Я тебе серйозно питаю. В тебе совість є? Ще й жартує!

– Тобто що мене вбили…

– Марічко, ми все село оббігали. Навіть у твого друга були!

– Якого?! – мала, схоже, була спантеличена останніми словами Івася.

– Та якого ж! У тебе що, багато їх?

– Багато…

– Це ж хто?

Марічка замислилася. В Івася склалося враження, що вона боїться назвати когось, про кого він не знає. Хлопцеві навіть ніяково стало, наче дівчинка могла прочитати його думки.

– Багато, – вперто відповіла вона. – Всі.

– І Пластун? – глузливо спитав Івась.

– І Пластун.

– І Люба?

Марічка помовчала, потім тихо сказала:

– Ну, майже всі.

Запала мовчанка. Зрештою її порушив Івась:

– То де ж ти була, Марічко?

Мала не відповіла.

– Ти чуєш, що я тебе питаю?

Вона кивнула.

– То де ти була?

І знову без відповіді. Івась не витримав.

– Тобі що було доручено, Марічко? Ти забула, що нам наказував Лисий, коли йшов із села? Що від того, як ми виконаємо свої завдання, все залежить – навіть наші життя. Тобі було не найскладніше завдання: сидіти й стежити за хатою. Просто сидіти на місці й нікуди не ходити. А ти просто взяла й пішла. Тому не бачила, як знову залізли до нашої комори й забрали звідти рогача. Тепер ми навіть ступою не можемо користуватися. Ми так і не знаємо, хто це. Тобі ж нічого не треба було робити – тільки подивитися, хто це. А ти все залишила, наплювала на мене, на Петруся, на Лелю, на Лесика!.. Мало не поночі ти повертаєшся й навіть не зізнаєшся, де цілий день була. У тебе інші друзі тепер? Дуже добре. Тоді йди до них. Ми принаймні будемо знати, що у нас однією родичкою менше. І не будемо на тебе розраховувати.

Івась розумів, що наговорив зайвого. Але того, як поводилася мала, він просто не розумів. І це його дратувало. Та й день перед тим справді видався жахливий. Навіть віднайденому казанкові хлопчик не міг так радіти, як той заслуговував. Навіть тому не радів, що зміг перебороти жах підземелля й Любиних чар!

Бо то все було другорядне. А Марічка…

А Марічка заплакала. І цього вже Івась зовсім не міг терпіти. Зрештою, всі дівчата часом плачуть. Навіть Леля. Але їхні сльози – то зовсім інше. Коли з цих величезних синющих очей текли сльози, аж дивно було – ніби то не вода: такі величезні, такі безпорадні… Дивитися на це не було сил.

Івась пригорнув її до себе, Марічка обхопила його шию руками й заридала. Плече стало мокрим, а вона здригалася всім тілом, глибоко схлипувала й при цьому примудрялася ще вимовляти якісь слова:

– Він сказав… Він пообіцяв… Я йому повірила… Він обдурив мене…

– Хто? Пластун? – перепитав Івась.

Мала закивала головою і заридала ще палкіше, хоч хвилину тому таке й здавалося неможливим. Більше вона нічого не говорила, й Івась не уявляв, коли заговорить знову.

Зрештою, вона жива й здорова. А де була… Це, звісно, цікаво й важливо, та не так, щоб іще далі її мучити.

– Ночуватимемо сьогодні тут, – звернувся Івась до Петруся, який весь цей час сидів мовчки й про щось думав. Таке враження, що він навіть не слухав, про що говорили Івась і Марічка.

І справді, не відповівши на запитання, Петрусь підвівся й пішов надвір. Івасеві дуже хотілося піти за ним і подивитися, що малий надумав, однак залишити зараз Марічку саму він не міг. Та й не відпустила б вона його. Руки в неї, треба визнати, дуже міцні. Вже як обхопила за шию, то тільки сама й може відпустити. А хлопчик знав, що поки мала не виплачеться, вона його не відпустить.

– Ну от! – почувся з комори голос Петруся. – Я так і думав. Ніхто сюди не лазив.

– Як це? – не зрозумів Івась.

– Ніяк. Пастка на місці.

– Ти казала Пластунові про пастку? – спитав Івась Марічку.

Мала завмерла, перестала не лише схлипувати, а мабуть, і дихати. Тільки ще міцніше стиснула руки навколо його шиї. Ще одне запитання – і задихнуся, подумав хлопець. Але мусив ризикувати.

– То це він пообіцяв, що не полізе сюди?

Ще дужче стислися руки. А потім знову ридання. Все ясно.

До хати повернувся Петрусь. Він одразу пройшов до дверей комори й почав їх пильно роздивлятися.

– Ну от! Так я й думав, – сказав він, ні до кого, крім себе, не звертаючись. – Так я й думав.

– Що? – не витримав Івась.

– Рубали звідси, – коротко відповів Петрусь. І додав: – Знали, що ніхто хати не стереже, тож просто зайшли й порубали двері.

Марічка стихла. Більше ніхто нічого не казав. Мовчки постелилися й лягли спати. Тільки Петрусь, лігши на велику пухову перину, раптом підскочив.

– Що це?

– Рогач, – тихо відповіла з темряви Марічка.

– Який?

– Наш. Самоносний. Я його підмінила.

– То вони вкрали іншого рогача?

– Ага. Я туди поставила старого рогача. Того, що був у хаті Лесика.

– І за те дякую, – втомлено відповів Івась.

Мабуть, Марічка розраховувала на більше схвалення за свою кмітливість. Та в нього на це вже не було сил. Надто тяжким і виснажливим видався день.

Івась лежав і дивився в темряву. Звичайно, треба встати й піти шукати Лисого й Лелю. Втім, що з ними може статися? Лисий такий обережний і вправний, Леля така смілива, ще й Василько з ними. І Глина. Схоже, вирішили заночувати в лісі. Їм видніше.

Настала ніч.