Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 58 страниц)

Коли жінка хоче мене, вона має металічний запах свіжого м’яса, гірчиці, запах солоної води і грудки замерзлого масла, розрізаної навпіл. Спальня, в якій кохалися, вранці пахне хлібним м’якушем. І хоча саме по собі свіже м’ясо так само мало еротичне, як солона вода, буханка хліба, не кажучи вже про замерзле масло, усі ці компоненти разом створюють запах, який викликає еротичні асоціації. Добре ще, що запах цей, виникаючи в інтимний момент, не викликає зворотних кулінарних асоціацій.

Я з дитинства мріяв стати прибиральником, – граматика в цьому випадку безжальна як для українських, так і для німецьких чоловіків, і в обох мовах позбавляє цей іменник чоловічого роду. Це був той рідкісний випадок, коли типова дитяча мрія у стилі стати продавцем морозива чи чистильником взуття не стала смішною з дорослої перспективи. Коли я вперше сказав батькові про своє бажання обійняти посаду старшого прибиральника у сімейній психотерапевтичній клініці Шато д’Амур, мій батько, заслужений німецький професор українського походження Шарль Полуботок-Свищенко, впав у розпач. Адже він прагнув бачити сина своїм наступником, як кожен батько прагне цього для сина. Але мене зовсім не цікавить психоаналіз, я хочу бути мистецтвознавцем, а на життя заробляти рекламними слоганами для миючих засобів та новітніх методів прибирання, які сам же і буду винаходити, роблячи їх ефективнішими, легшими, приємнішими за існуючі. І у мене навіть уже є певні напрацювання, хоча це наразі таємниця.

Теобальд Полуботок-Свищенко. Щоденники
Продовження

Глибоке переконання в тому, що українці – психічно найздоровіша нація у світі, – це, здається, єдина тема, на яку ми з батьком можемо порозмовляти без суперечки. Ну, якщо не у світі, то принаймні в Європі, бо вижити в умовах української дійсності і зберегти при цьому глибокий патріотизм, оптимізм і вміння так гарно співати не змогла б жодна інша нація, хіба що білоруська, але на неї в Європі давно махнули рукою. Це батькове переконання відіграє надзвичайно важливу роль у розробці методів лікування синдрому стерильності, який він вважає найбільшою проблемою сучасної цивілізації загалом і Центральної Європи зокрема. Переважна більшість терапевтичних методик мого батька базується на «українізації» пацієнтів. У клініці Шато д’Амур намагаються прищепити хворим любов до українських звичаїв, української кухні, українського національного одягу, фольклору (особливо пісенного), літератури, мистецтва і навіть українського побуту. І основне – жоден пацієнт клініки не може вважатися здоровим, поки не вивчить напам’ять «Енеїду» Котляревського. Мій батько переконаний, що ця книга є другою після Біблії за важливістю для світової культури, підручником здорового гумору і позитивного ставлення до життя, без якого, на його думку, неможливе повноцінне існування.

Своєрідність методів тутешнього лікування наробила чимало галасу в західній пресі, а його результати здивували навіть найбільших скептиків, адже із 100 хворих, які звертаються до Шато д’Амур, 99 вдається вилікувати, що суперечить самій суті статистичних досліджень, згідно з якими такий результат вважається неможливим. Це спричинилося до зростання популярності клініки, і тепер хворі змушені чекати по кілька місяців, аж поки надійде їхня черга і вони зможуть потрапити на прийом до батька.

Сотні вилікуваних від синдрому стерильності французів, німців, бельгійців, англійців і навіть поляків поповнили і продовжують поповнювати ряди українських діаспорних общин, відправляють вантажі гуманітарної допомоги в Україну, вивчають українську мову, організовують концерти, виставки, перекладають і видають власним коштом твори української класики та сучасних авторів. Усі вони з’являються на вулицях не інакше як у національному українському одязі й надзвичайно агресивно реагують на будь-які іронічні, не кажучи вже ворожі, вислови стосовно України.

У лікарні мого батька були успішно вилікувані від синдрому стерильності кілька дуже відомих і багато просто відомих сучасних європейських митців, що відразу ж знайшло відображення у їхній творчості. Наприклад, дуже відомий французький композитор-авангардист Жофруа Леруа після успішно проведеної терапії написав оперу «Дівчина-селянка», якій зараз, щоправда, закидають надмірну схожість до «Наталки Полтавки», але на момент написання українська культура була практично невідомою в Європі, і цієї схожості ніхто не помітив, тому опера користувалася великою популярністю.

Вилікувати дуже відомого письменника-постмодерніста Ґотфріда Бенджаміна Мюллера-Люльку вдалося завдяки простій зміні прізвища на Мюллер-Файка, після чого його багаторічна творча криза миттєво пройшла, і він почав писати дуже успішні романи, у яких час від часу з’являлися екзотичні для європейців персонажі у червоних широких штанях, на позначення яких автор вигадав неологізм «шаря-варя».

Третім дуже відомим митцем, вилікуваним у клініці професора Полуботка-Свищенка, був художник-антитрадиціоналіст Сатруа Шмідт-молодший. У ході терапії він вирішив кардинально змінити фах і стати дослідником українського фольклору. Зібраний ним унікальний архів українських народних сороміцьких пісень, на базі якого він успішно захистив кандидатську дисертацію і тепер працює над докторською, досі вважається найповнішим із усіх відомих збірок на таку тематику.

Те, що ця лікарня незвичайна, зрозуміло вже при вході, точніше ще перед входом, бо щоб дістатися до вхідних дверей, треба пройти кілька випробувань.

Підійшовши до входу, ви опиняєтеся перед великим дорожнім знаком, який забороняє проїзд автомобілів. Від цього знаку стрілка вказує праворуч, де на великій дошці оголошень написано «Тест на лояльність. Зобов’язані пройти всі відвідувачі». Тест складається лише з одного запитання: «Що повинні зробити українці: а) перейти на латинський алфавіт; б) поширити кирилицю в решті країн світу?» Від того, яку відповідь ви обираєте, залежатиме сума, що її ви заплатите за своє лікування. Пільговий тариф передбачає вибір варіанта б).

Після тесту на лояльність потрібно зайти до невеличкого приміщення під назвою «Дегустаторська» і там із заплющеними очима скуштувати ряд страв, а потім визначити, до кухні якого народу належить кожна із них. Основною метою цього тесту є довести надзвичайну подібність між собою німецької і російської національних кухонь, а також кардинальну відмінність від них української. Цей тест для більшості відвідувачів виявляється занадто складним, і лише одиниці здатні у такий спосіб відрізнити кнедлі від галушок, пампушки від берлінерів, борщ від щів, вареники з м’ясом від мантів і маульташен. Але й тут більшість зізнаються, що це вдалося їм випадково.

Найскладнішим є останній тест, що його змушені пройти всі охочі відвідати клініку. Їх садять у крісло й одягають спеціальні електронні датчики, які повинні визначити тип реакції на німецький, російський та український державні прапори. В основі цього тесту лежить гіпотеза мого батька про те, що найменш агресивним із усіх є український прапор, а російський і німецький подібні між собою за рівнем своєї агресивності. Особисто я вважаю цю гіпотезу безпідставною, та й сам тест видається мені не надто переконливим.

Я не фахівець у психології і довший час достатньо скептично ставився до батькових теорій, але статистика переконливо спростовує всі мої сумніви, і з цим нічого не поробиш. Єдине, що мені досі страшенно не подобається, це назва, яку батько дав найпоширенішому в сучасному світі психічному захворюванню. Синдром стерильності – звучить так, ніби кожна людина, яка стежить за власною гігієною і чистотою середовища, яке її оточує, психічно хвора. Хоча насправді серед батькових пацієнтів не менше тих, чиє захворювання починалося з повної відрази до чистоти й порядку, вони жили у страшенному бруді й безладі. Вигадана батьком назва захворювання не лише образлива для людей, які не люблять безладу і бруду, вона не виражає суті проблеми. Як на мене, значно більше пасує назва «манія величі», бо кожен хворий рано чи пізно починає вважати себе генієм. Але батько вважає, що словосполучення «манія величі» занадто сильно перегукується із використовуваним у традиційному психоаналізі «маніакальним синдромом», що тільки вносить зайву термінологічну плутанину, тому краще, коли назва нового захворювання не асоціюється ні з чим досі відомим.

Часом мені здається, що такий неймовірний успіх батькової терапії пояснюється зокрема тим, що далеко не всі його пацієнти справді хворі. Більшість із них просто потребують уваги й можливості поскаржитися на своє життя, але не мають сміливості зізнатися у цьому відверто, тому таємниче і дуже неокреслене «захворювання» є для них чудовою можливістю самовиправдання. Отримавши необхідну дозу уваги, вони радо заявляють про чудодійне зцілення. Таке припущення виникло у мене після того, як я переглянув частину історій хвороби із батькового архіву. Ось що я там побачив: в анкеті кожної п’ятої жінки з діагнозом синдрому стерильності, окрім стандартного психоаналітичного сленгу (неврози перенесення, ускладнені інфантильним вибором об’єкта, моторним відреагуванням, я-дистонічним і транспозицією афекта, конверсійна істерія, істерія страху, обсесивний невроз і подібне), обов’язково була фраза: «Регулярність статевого життя – двічі на місяць». Як на мене, все інше відразу можна було б викреслити. У більшості одружених жінок, яким нещодавно виповнилося тридцять, ця фраза доповнювалася ще однією: «Дітей немає».

Що ж стосується більшості чоловіків, діагноз яких мій батько визначив як другу стадію синдрому стерильності, то опис їхнього захворювання також видався мені не дуже переконливим. По-перше, майже всі вони були дотичними до ґендерних студій, а переважна більшість із них захворіли під час роботи над науковими працями на ґендерні тематики. Рідше хворіли перекладачі подібних наукових праць. Ці пацієнти потерпали від перебільшеного почуття провини за те, що чоловіки протягом багатьох століть гнобили і принижували жінок. Один із них, наприклад, потрапив до клініки після того, як усвідомив, що мало не виховав на мачо власного сина. Малому на той момент було два з половиною, але протягом останнього року він отримував від батька в подарунок самі лише автомобілі, тоді як його чотирирічній сестричці діставалися переважно ляльки, що, ясна річ, узалежнює психіку дитини від ґендерних ролей у їх традиційному розумінні. Інший пацієнт не міг пробачити собі сексистських думок, які виникали у нього щоразу, коли він бачив на вулиці чи на екрані телевізора симпатичну дівчину. Він спробував боротися з собою і висловити протест проти новочасної підліткової моди й рекламної індустрії, які надто відверто експлуатують жіночу сексуальність, написав відкритого листа на цю тему і намагався опублікувати його у пресі, а після того, як кілька редакцій відмовилися друкувати листа, відчув себе хворим на синдром стерильності.

Ще один пацієнт намагався спокутувати гріхи попередніх поколінь мачо і з цією метою постановив, що протягом двох років вбиратиметься у найбільш незручний жіночий одяг, який коли-небудь існував. Щоправда, до батькової клініки він потрапив не зовсім добровільно, його привезли сусіди, які хотіли запобігти небезпечній, на їх думку, зміні сексуальної орієнтації, про що, згідно з їхнім переконанням, свідчила різка зміна стилю одягу й агресивна поведінка (пацієнт намагався переконати всіх чоловіків, яких зустрічав на вулицях, наслідувати його приклад). Найбільшою медіа-сенсацією став випадок із батькової практики, коли йому довелося вилікувати свого колегу-психоаналітика, який добровільно звернувся по допомогу, відчуваючи, що не може впоратися з відчуттям страху перед «втратою свого чоловічого єства». Колега батька перед тим багато років присвятив дослідженню відомої теорії Юнґа про три основні кольори, через які повинна пройти кожна людина, щоб стати повноцінною особистістю: білий, червоний і чорний. Ці кольори однакові як для жінок, так і для чоловіків, різний порядок їх проходження. Жінки починають з білого кольору невинності, потім переходять до червоного кольору пристрасті й закінчують чорним кольором первинної матерії, відчуття себе частинкою всесвіту. Чоловік починає з червоного кольору агресії і в цій фазі, яка триває в середньому до 35 років, повинен навчитися відстоювати власні інтереси, потім проходить білу стадію очищення і вчиться шукати спільну мову із зовнішнім світом без агресії, заводить сім’ю і робить кар’єру, а потім змушений «побачити свою тінь», тобто те, що люди переважно намагаються не помічати в собі, під час чорної фази, і вчиться дивитися на себе іншими очима, намагається збагнути свою роль у всесвіті. Якщо ж котрусь із цих стадій пропустити, особистість не здатна відчувати себе повноцінною. Проблема колеги мого батька полягала у тому, що наприкінці своєї праці над цією теорією він раптом усвідомив, що сам не може вважатися повноцінною особистістю, адже його виховувала мати, а згідно з його ж власною теорією, вибудуваною на згаданому вище принципі Юнґа, вплив батька для хлопчика, починаючи з трирічного віку, є надзвичайно важливим, адже мати не здатна показати синові правильну послідовність кольорів, і якщо вона виховує дитину сама, то хлопчик мимоволі проходить усі три стадії по-жіночому, що накладає хворобливий відбиток на його психіку. Батькові вдалося вилікувати колегу прикладами з українських реалій. За статистикою, у радянські часи майже 40 % дітей виховувались у неповноцінних сім’ях, але тільки українцям із усіх пострадянських республік вдалося позбутися фатальних наслідків «емансипації по-совєтськи». На думку мого батька, допомогло їм у цьому значно глибше, ніж у інших народів, вміння відчувати красу. Після того, як батьків колега заглибився у вивчення філософії Сковороди, його проблема вирішилася сама по собі, бо він усвідомив, що його «сродною працею» насправді був не психоаналіз, а бджолярство. Зараз він почуває себе абсолютно щасливим і реалізованим на своїй пасіці недалеко від Мюнхена, носить класичний полотняний одяг українського пасічника, солом’яний бриль і курить неодмінну файку, дружина його також щаслива і збирається народити йому третього нащадка.

Тих пацієнтів Шато д’Амур, які переживають період загострення хвороби, тримають у спеціальному крилі клініки, куди мені завжди страшно було заходити. Весь тамтешній інтер’єр дуже точно скопійований із інтер’єра українських районних лікарень. Деякі предмети навіть довелося спеціально закуповувати в Україні, а порошок хлорки досі регулярно завозиться із Калуша, бо в Німеччині неможливо дістати засіб відповідної концентрації. У цьому крилі суворо забороняється прибирати частіше, ніж раз на два дні, для прибирання використовується лише хлорний розчин, а в туалетах немає керамічних унітазів – лише вирізані в підлозі дірки. Хворих прив’язують до ліжок і дозволяють їм пересуватися тільки з дозволу санітарки, якої постійно не буває на місці, і часто навіть для того, щоб сходити в туалет, потрібно чекати її приходу по кілька годин. А найгірше, як на мене, – те, що їм забороняють приймати душ, не кажучи вже про ванну, частіше, ніж раз на місяць. Дозволяється тільки помити руки перед їжею.

Потім пацієнтів на деякий час відпускають додому. Одруженим і бездітним дітородного віку радять подумати над можливістю народити дитину, неодруженим – завести сім’ю або принаймні домашню тварину. Усім кажуть, що коли протягом найближчих кількох місяців їхнє життя не зміниться в рекомендованому напрямку, то ймовірні рецидиви захворювання, а повторне лікування може не дати ефективних наслідків. Після місяця перерви лікування радять продовжити. Але переважна більшість хворих цього не робить. Частина народжує дітей. Що відбувається з рештою – невідомо.

Якби цим займався не мій батько, я сказав би, що така терапія, м’яко кажучи, має мало спільного зі справжньою наукою, хоча й важко заперечити її дієвість, бо це переконливо засвідчує статистика (у кожній історії хвороби зазначається, якщо пацієнт видужує). Але якби батько лікував тільки тих, хто справді потребує лікування, йому навряд би вдалося прогодувати сім’ю. Тому я схильний вважати це батьковою самопожертвою заради нас із матір’ю.

Хоча загалом непокоїть мене не це. З часу мого приїзду до Тигирина, який, треба визнати, дуже допоміг мені подолати сезонну депресію, що її ось уже кілька років я переживаю на початку осені, я став помічати дивні зміни у власній поведінці та звичках. Уже через кілька місяців після приїзду я потроху почав знижувати стандарти вимог щодо чистоти помешкання, яке винаймаю. Зрозуміло, це пов’язано з об’єктивними причинами, адже у цій країні набагато більше бруду на вулицях, ніж у Європі, а відповідно, брудніше і в помешканнях. Тому дотримуватися такої ж чистоти, як удома, означало б приректи себе на безперервне прибирання. А на це шкода витрачати стільки часу.

Гіршим є те, що я взагалі почав іноді забувати витирати пилюку хоча б раз на тиждень, а зламаний пилосот відремонтував аж через місяць. Але думаю, це все через особливу насиченість тутешнього існування. Щойно я приїду додому, все відразу повернеться до норми. Тим більше що я зовсім цим не журюся, або, як сказав би батько, все ще перебуваю у райдужній червоній фазі, коли все у житті влаштовує, а навіть коли щось не так, то цього не помічаєш.

Y’all can kіss my ass, або Про користь знання людської психології

Мені подобається читати популярні порадники з психології. До моїх улюблених належить тритомник «Спілкування – це не те, що ви думаєте», фотоальбом «Як зрозуміти загадку жіночої душі», монографія «33 рецепти зваблення заможних чоловіків» та посібник для одружених «Якщо ви відчуваєте себе щасливим, то помиляєтеся». У цих книгах мені намагаються довести, що поважати можна будь-кого, а впадати у відчай не варто ні з якого приводу. Аргументи всіх авторів схожі. Наприклад, такі: «Ви не перевертаєте карту догори ногами, якщо їдете з пункту А, що лежить на карті внизу сторінки, до пункту В, який розташований нагорі? Нічого страшного, так роблять, а точніше, цього не роблять 99 % жінок. Це зовсім не дає чоловікам підстав вважати себе розумнішими. А якщо раптом ваш чоловік так вважає, зробіть простий експеримент: відчиніть холодильник, у якому немає нічого, крім пачки масла і молока, і попросіть знайти масло або ж молоко. 99 % чоловіків не зможуть цього зробити або ж витратять на пошуки понад півгодини».

Або такі: «Вам здається, що сусід більше впевнений у собі, ніж ви, тільки тому, що у нього доберман, а у вас такса? Це помилка. Усі люди невпевнені у собі, незадоволені собою і бояться виглядати смішними. Тому не соромтеся своїх слабкостей, визнайте їх, сміливо дивіться в очі іншим, і вас відразу поважатимуть більше. А найбільше поважають, відомо, власників доберманів, ротвейлерів та пітбулів, тому таких псів часто заводять хворобливо невпевнені в собі люди».

Цікаво, як автор такого посібника класифікував би мого кишенькового щурика Агатангела: за розміром чи за поширеним серед невтаємничених страхом перед цими тваринами?

Мені дуже хочеться не боятися виглядати смішною, сміливо дивитися в очі іншим і відчувати, що мене поважають. Наприклад, у міському транспорті. Тому я мушу боротися зі своїми слабкостями. І я намагаюся. Намагаюся не зосереджуватися на міцному, хоч і малоапетитному у цій ситуації ароматі часнику та ще чогось віддалено схожого на екскременти невідомого мені виду тварин, який долинає від дядечка у заяложених спортивних штанях, що стоїть праворуч від мене. І хоча я не можу похвалитися вмінням надто вже точно розрізняти запахи відомих мені видів, але це не котячий і не псячий запах, і не мишачий також, у цьому я впевнена. Я намагаюся абстрагуватися від тітоньки ліворуч у сірому ангоровому светрі, яка пахне дуже подібно до мокрого вуличного песика. І хоча в цьому випадку я принаймні точно здатна ідентифікувати запах, це чомусь не тішить. Цікаво, як би пояснили причину цих запахів автори моїх улюблених посібників: невпевненістю в собі моїх сусідів по маршрутці, наявністю у них глибоко захованих синдромів і усвідомленням того, що відчуття щастя – це насправді ілюзія? Чи, навпаки, причиною глибоко захованих синдромів і усвідомлення ілюзорності щастя є запах, позбутися якого ці люди не наважуються через патологічну невпевненість у собі? І тут, ніби для того, щоб спростувати всі мої припущення, дядечко у заяложених спортивних штанях виходить на зупинці й голосно сякається крізь пальці, повернувшись обличчям до вікна маршрутки, потім уважно розглядає зеленкуваті виділення зі свого носа на асфальті, у той час як тітонька поряд зі мною завзято чухає собі під светром, від чого запах посилюється. Мені здається, що навіть дуже досвідчений психолог не знайшов би у виразах їхніх облич у цей момент нічого, окрім суцільного і зосередженого на собі блаженства. Хоча, можливо, я помиляюся, і дуже досвідчений психолог таки знайшов би ще щось.

– Не пхайтеся! – завершивши сеанс почухування, звертається до мене жіночка в ангорі, і я розумію, що попри мої спроби автотренінгу вона не стала поважати мене більше.

Але окрім іншого, психологічні порадники вчать не опускати руки, якщо не відразу вдається досягнути мети. І я не опускаю. Я вирішую спробувати свої сили у більш камерному середовищі й викликаю таксі. Після періоду тривалого чекання, під час якого зростає моя невпевненість у собі, нарешті приїздить старенька «Волга», за кермом якої водій у спортивних штанях, шкірянці, пижиковій шапці і з тим же, знайомим з маршруток, традиційним запахом. Він з кайфом покурює «Ватру» і на повну гучність слухає одночасно службову рацію та пісеньки про те, що «Я беременна – ето временна». Ідеальний об’єкт для задуманого мною експерименту. Я сідаю в салон, вітаюся, не сподіваючись на відповідь, набираю повні легені повітря, ввічливо прошу не палити й вимкнути радіо. Водій зиркає на мене спідлоба, що, очевидно, має сигналізувати про його невпевненість у собі, а також наявність глибоко прихованих синдромів, неврозів перенесення, комплексної істерії чи чогось іще серйознішого, вмикає замість вентиляції пічку, бризкає в повітря чимось хвойним із аерозольного балончика і трохи стишує музику.

– Третій, третій, я п’ятий. Стою на Срезньовського, 7. Де клієнт, бля? – долинає з рації нетерплячий чоловічий голос.

– Третій, третій, я шостий. Працюю з клієнтом, – цей голос теж чоловічий, але інтонація значно спокійніша.

– Третій, третій, я п’ятий. Стою на Срезньовського, 7. Де клієнт, бля? – перебиває перший, точніше, п’ятий нетерплячий чоловічий голос.

– Щасливої дороги вам і вашим клієнтам, – меланхолійно відповідає рація приємним жіночим голосом, не уточнюючи, кого це стосується: п’ятого чи шостого. А може, тринадцятого, тобто нас?

Тим часом задушливий хвойний аромат у машині вкупі з цигарковим димом, смородом пічки і випарами тіла водія поволі зменшує силу мого опору, бажання долати приховані комплекси, віру у власні сили. Я доїжджаю додому, розраховуюсь і з полегкістю виходжу з машини. Вдома на мене чекають чудові порадники з психології, у яких так чітко і ясно написано, чому все відбувається так, як відбувається, і як досягнути того, щоб усе відбувалося інакше. Зараз я прийду, зварю собі кави й порину в цей гармонійний і безконфліктний світ.

– Третій, третій, я п’ятий. Стою на Срезньовського, 7. Де клієнт, бля? – долинає з рації все той же нетерплячий чоловічий голос.

Ось кому ще гірше, ніж мені. І в жодному пораднику не написано, що йому тепер робити: продовжувати обкладати матами клієнтів зі Срезневського, 7, чи поїхати за іншою адресою, щоб привітати наступних клієнтів своїм життєрадісним «бля».

Популярні психологічні посібники не радять часто повертатися подумки до розмов та ситуацій, у яких особливо гостро проявилася ваша невпевненість у собі та приховані комплекси. Важливою засадою автотренінгу є переконання, що «наступного разу буде краще», навіть якщо так не буде. Але я ніяк не можу позбутися цієї шкідливої звички, від якої немає жодної практичної користі, адже наступного, як і попереднього, як і передпопереднього, разу дотепні та влучні фрази завжди спадають мені на думку надто пізно. І так було завжди, відколи я себе пам’ятаю.

Наприклад, мене викликає до себе пан Незабудко і робить зауваження, що в телевізійній програмі багато помилок:

– Якого славня я вчора вже тридцять восьмий раз дивився цього йобаного індіанця, якщо по програмі у нас мав бути Кустуріца?

Юліан Йосипович часто забуває прізвища, а зараз має на увазі Мела Ґібсона, якого називає «індіанцем» після фільму «Хоробре серце», де цей актор і справді знявся у відповідному гримі.

– Я знаю, пане Незабудку, – починаю мимрити я, – Кустуріцу показували по іншому каналу. Це не ми переплутали, а телекомпанія поміняла фільм. Я вже питала їх про це сьогодні, а у відповідь вони надіслали неоплачені рахунки. Ми заборгували за три місяці.

– На хуй заборгованість, за таку лажу штрафувати треба, а не платити. – Пан Незабудко завжди перебуває у поганому гуморі після перегляду фільмів за участю Мела Ґібсона, бо в процесі не може стриматися від зловживання алкоголем. Його вочевидь «попустило» від усвідомлення, що провина не наша, хоча похмурий вираз обличчя недвозначно свідчить: коштів на погашення заборгованості немає. На цьому наш традиційний діалог вичерпується, і я тихенько вислизаю з кабінету. Але майже відразу починаю картати себе за такий «безкровний» відступ. Чому я даю йому зірвати на собі злість, зрештою, мені теж не платили вже три місяці, а я ще повинна виправдовуватись і перед обуреними читачами, і перед телестудіями, які присилають відверту лажу.

I stіll don’t gіve a fuck, y’all can kіss my ass, – сказав би на моєму місці Емінем.

«Мовчіть!.. Чого ви задрочились?» – підтримав би його класик.

«О, як мені це все настоєбенило, піздєц», – поставив би промовисту крапку в дискусії інший, не менш лаконічний автор.

А я не можу, попри всі автотренінги не можу, тому мовчки плентаюся до свого робочого місця і, ні від кого не криючись, знімаю стрес колупанням у носі.

Постійні заборгованості коштують мені чимало зусиль і нервів, левову частку робочого часу я витрачаю на «вибивання» програм, які приходять із запізненням і великою кількістю помилок. У результаті не залишається ні сил, ні часу якісно виконати власну роботу, а потім приходить логічне незадоволення собою і поглиблення всіх наявних комплексів та загострення всіх набутих неврозів. Я незадоволена собою, результатом роботи, своїм життєвим вибором, своєю долею, яка прирекла мене жити у цій факін-країні, але найбільше я незадоволена тим, що не наважуюся вголос сказати все те, що так логічно і струнко повторюю подумки щоразу після подібної розмови. Чому, наприклад, я вічно виправдовуюся, коли мені вказують на помилки, що їх мав би виправляти коректор, якого півроку тому звільнили за скороченням штату. Чому щоразу нервуюся, коли помічаю у вже надрукованій газеті телепередачу під назвою «Спокійної нічі», серіал «Вічний клич» чи казку під безстатевою назвою «Золушко», яка пропонує ввести нарешті кличний відмінок в російську мову. Телекомпанії надсилають тексти телепрограм та кіноанонсів у вигляді, що більше нагадує якусь таємничу мантру, аніж звичайні речення. Наприклад: «Човен навіть не мав рейса діви, і вже його збуджена команда стоїть до цього як його чоловіча безпека. Речі стають дійсно волосатими». Я не придумала нічого кращого, ніж потрактувати це як фільм на морську тематику: «Таємничі події, які відбуваються на одному судні, призводять команду до несподіваної розв’язки». Але, як виявилося згодом, стрічка розповідала про суперництво між двома спортсменами, які плавають на байдарках.

Телевізійний журнал під назвою «Ґніт» на одному з російських каналів виявився знаменитою програмою «Фітіль», а інтерпретація назви належала нашому комп’ютерному перекладачеві під романтичною назвою «Плай». У фільмі з позначкою «США, 1999» головну роль чомусь виконував Андрій Міронов, а в іншому фільмі, біля якого зазначалося «Кіностудія ім. Довженка», знімалися актори Знічувався Нолте, Пилип Депардьє, Міряй Стріп, Брюс Струмки, Демі Міліція та Шерон Кам’яниста. У фільмі під назвою «Убивця із джакузі» йшлося про японську мафію якудза, а «науково-фантастичний трилер» під назвою «Процес» виявився екранізацією твору Франца Кафки.

В анонсі до фільму «Сватання гусара» я прочитала: «Молодий красивий гусар і дочка лихваря люблять одна одну». Інформація з анонса до фільму «Чотири весілля і один похорон» була ще більш загадковою: «Він любить ходити на весілля сам, але сам не спішить одружуватися сам», – очевидно, ішлося про якогось героя-індивідуаліста. Серіал «Три місії» виявився іронічним перекладом польського «Три ведмедики», а численні тележурнали під інтригуючими назвами «Їврофольк», «Ївроекспрес», «Прямуємо до Ївропи» свідчили про дивну звичку нашого комп’ютера плутати літери, які є гордістю українського алфавіту, про що написано не лише дисертації та наукові дослідження, а й часто цитовані поезії.

Анонс до спортивної телепрограми обіцяв незабутні враження: «Футболісти догравали, чекаючи, поки кінчить воротар», інший анонс повідомляв: «Футболісти „Динамо“ вже награлися французів», анонс до телетрансляції конкурсу краси інтригував: «Той, хто правильно відповість на всі наші питання, буде грати головний приз». Деякі анонси вражали вже не так мовними, як фізіологічними парадоксами. Наприклад, що саме робили герої для того, аби в них народився «позабрюшний син», як це сталося в одному із поданих нами анонсів до фільму, я досі на знаю.

У наступному фільмі грала Пекла Роговцева, яку я вже без особливих труднощів розпізнала як Аду. «Паросток» і «Паросток із Шоушенка» виявилися неправильно потрактованими втечами. «Принцеса Міряй» насправді називалася Мері, «свято першого дієприкметника» стосувалося першого причастя, а всюдисуще «знайомиється», «познайомиється», «знайомиєвся» просто неможливо було виловити в повному обсязі.

I stіll don’t gіve a fuck, y’all can kіss my ass, – повторив би тут Емінем.

«З-під снігу дика квітка

Виросла й матом гне», – погодився б із ним Позаяк.

«З пизди стирчать всі грифи балалайок, а в сраці жевріють жоржини і жар-птиці», – завершив би асоціативний ряд інший, не менш лаконічний автор.

А я навіть не кличу до телефону пана Незабудка, коли з телекомпаній дзвонять нагадати про заборгованість. І зовсім не тому, що «чисто по-галицьки» думаю: «Слава Богу, що Богу дякувати, бо якби так не дай Боже, то най Бог боронить!»