Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 58 страниц)

Напевно, це було добре, що він не повернувся назад, у свою Італію, і не усвідомив раптом, що та країна, про яку він розповідає і мріє, існує лише у його уяві, так само, як та єдина жінка, у яку лише один раз і лише назавжди можна закохатися, так само, як «справжній» чоловік чи «справжня» жінка, «справжнє» кохання чи «справжнє» спаґеті. Мрії не повинні здійснюватися, інакше вони втрачають переконливість життєвої філософії.

Аристократичні пристрасті

Сосиски, вино і одруження

Як Ви думаєте, скільки часу потрібно двом людям, уже значно старшим за 18, але ще суттєво молодшим за 45, для того, щоб вирішити перебратися з двох окремих помешкань до одного спільного, не побоюючись фатальних наслідків?

Правильно, залежно кому саме. Одним, розважливішим і педантичнішим, необхідно кілька місяців, іншим – кілька років, деякі відважуються на цей крок протягом десятиліть, ще інші не відважуються взагалі, і кількість останніх зростає.

Причини, котрі стримують закоханих, найрізноманітніші.

Наприклад, більшість німецьких пар уважає, що кожна нормальна людина повинна мати як мінімум дві кімнати, бо жити в одній надто тісно: письмовий стіл і книжкова шафа мусять бути відокремлені від ліжка й телевізора стіною, як і робоча атмосфера – від атмосфери відпочинку. Двоє людей, котрі живуть разом, потребують, відповідно, чотирикімнатного помешкання, троє – шестикімнатного, а коли народжується двійко дітей, то стає зовсім дорого. Бувають і менш вагомі причини. Наприклад, хтось один звик пізно лягати спати і пізно прокидатися, в той час коли його партнер прокидається рано і рано лягає спати. Або хтось вживає тільки вегетаріанську їжу, а інший не уявляє собі дня без м'яса, чи один – акуратний і цінує прибраність та затишок у квартирі, а його партнер – зовсім не звертає на це уваги й розкидає свої речі де заманеться, або комусь із закоханих раптом не подобається нова зачіска іншого і т.ін.

Кожної з цих чи сотні інших причин часом виявляється достатньо, аби вважати спільне життя приреченим на поразку. І стосується це не лише німців. Наприклад, одна відома свого часу російська акторка, Татьяна Конюхова, перший шлюб якої протривав рівно 10 днів, розлучилася зі своїм другим чоловіком через те, що він наважився з'явитися на знімальному майданчику саме в той момент, коли це було страшенно недоречно, бо вона була дуже зайнята роботою.

Сімейне життя – справа делікатна, тут кожна дрібниця набуває величезної ваги і здатна перетворитися на нерозв'язну проблему. Часом проблеми, що зруйнували вже створену сім'ю, настільки невловимі, що назавжди залишаються незбагненними для стороннього ока. Одна моя знайома розлучилася з чоловіком через те, що їх інтимне життя, на її думку, погано впливало на десятимісячного сина, їй здавалося, що батько втягує дитину в їхні любощі. Яким саме чином, вона не пояснила, але суд погодився з тим, що психічне здоров'я дитини не можна ставити під загрозу, тим більше, коли йдеться всього-на-всього про задоволення статевого інстинкту. Цивілізована людина повинна бути вища від цього.

Інший мій знайомий розлучився з дружиною через те, що вона не була згодною з його рішенням простерилізуватися, аби в такий спосіб не загострювати проблему перенаселеності земної кулі.

Ще один знайомий так і не розлучився з дружиною. Хоча протягом тридцяти п'яти років спільного життя «він не зробив її щасливою», як повідомила вона йому під час святкування 75-річних уродин. Виявилося, що він завжди занадто багато заробляв, і це, на її думку, жахливо, бо:

1) у неї не було потреби працювати;

2) її власна самореалізація як особистості так і не відбулася, оскільки в неї не було потреби працювати;

3) вона завжди відчувала комплекс власної неповноцінності;

4) вона ніколи не мала друзів по роботі;

5) щоранку вона залишалася вдома і страждала на хронічні депресії, в той час як він спілкувався з іншими людьми і був бадьорим та життєрадісним;

6) він завжди обривав їхню ранкову розмову на півслові, і це псувало їй настрій та створювало враження, що робота для нього важливіша, ніж дружина, і т.ін.

Крім того, в нього завжди було занадто багато друзів, і вона почувала себе залишеною напризволяще, власних друзів у неї не було. Він не наполіг на тому, щоб у них були діти, бо вона боялася, що вагітність зіпсує її фігуру, і про це вона зараз теж шкодує. А найгіршим, на її думку, було те, що він молодший від неї на цілий рік, тому зможе довше насолоджуватися життям. За умови, що вона помре першою. Відтоді вона починала цим ритуальним перераховуванням кожний спільний сніданок, обід і вечерю. Через півроку від дня святкування 75-річного ювілею її чоловік потрапив до лікарні із серцевим нападом і невдовзі помер.

Про те, що продовження його імені – Гуґо Зіґфрід Ґарольд фон Драхенфельд – вперше згадується ще в хроніках середньовічних хрестових походів і відтоді в кожному поколінні одного з хлопчиків називають старовинним і рідкісним сьогодні іменем «Герман», я довідалася значно пізніше. А у момент, коли ми познайомилися із Германом, мені все ще здавалося, що всі без винятку німці:

1) не переходять на «ти» у звертанні одне до одного раніше ніж через півроку після знайомства;

2) перш ніж вимовити вголос кожне наступне речення, ретельно перевіряють подумки правильність його синтаксичної побудови, навіть якщо цим реченням є: «Кохаю тебе» або «Придурку ти останній». Звичайно ж, за умови, що Вам удасться викликати в когось настільки сильний емоційний сплеск;

3) завжди перелічують здачу в магазині і ретельно обмірковують доцільність кожного новопридбання, навіть якщо мова йде про пляшку кока-коли;

4) не роблять зайвих рухів, несподіваних вчинків і не говорять необдуманих слів;

5) можуть на сказане Вами у момент емоційного піднесення: «Я кохаю тебе» відповісти серйозним: «Цілком з Вами погоджуюся». І при цьому не жартувати;

6) так довго налаштовуються на створення майбутньої сім'ї, що бажання до цього з протилежного боку може просто пропасти. За умови, звичайно ж, що воно взагалі виникне.

Тому, коли Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд фон Драхенфельд подзвонив серед ночі своєму батькові Гуґо Герману Зігфрідові Ґарольдові і повідомив про своє рішення відмовитися од стипендії одного з канадських університетів, конкурс на яку він нещодавно виграв, а замість цього одружитися з дівчиною з України, з якою він познайомився три тижні тому, і вже тиждень, як вони живуть разом, – я здивувалася не лише з того, що існують німці, здатні на такі речі, а й з того, наскільки спокійно я на це все реагую. Так, ніби моєю найбільшою мрією завжди було одружитися з кимось рівно через три тижні після знайомства.

На батьків Германа це теж справило неабияке враження, його мамі навіть довелося робити заспокійливий заштрик, аби вона змогла заснути. Наступного ж дня вони разом із батьком приїхали до Фрайбурґа познайомитися з майбутньою невісткою. Попередньо вони ще раз передзвонили, щоб уточнити, в якій саме частині світу знаходиться Україна. Під час розмови всі спочатку довго не знали, з чого почати, потім мама обережно запитала, чи я вже зробила спробу отримати статус політичного біженця, аби залишитися в країні, не вдаючись до фіктивного шлюбу, а тато запитав, чи правда, що Україна колись входила до складу Литви. На прощання батьки подарували нам комплект постільної білизни і запропонували фінансову допомогу в разі необхідності.

Але почалося все це, ясна річ, із нашого з Германом знайомства. Одна наша спільна товаришка, латвійська студентка на ім'я Крісті, вирішила помститися Германові Гуґо Зіґфріду Ґарольду за те, що в одній із розмов про німецьких жінок, емансипацію, зовнішній вигляд і естетичні уподобання він дозволив собі сказати, що вигляд Крісті занадто нагадує йому німкень, які з феміністичних міркувань не користуються косметикою, не стежать за дотриманням оптимальної ваги, модного стилю в одязі та зачісці, не вдаються до кокетливої поведінки в присутності представників протилежної статі, самі за себе розраховуються в ресторанах, кінотеатрах, дискотеках і принципово не голять волосся на ногах та не висмикують вусиків над губами, не кажучи вже про манікюр. Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд як чоловік прогресивних поглядів, звичайно ж, визнає і навіть дуже підтримує природне прагнення кожної жінки до самостійності і незалежності. Але на жінку, у якої брудне волосся, в нього просто не виникає нормальної чоловічої реакції. Можливо, він ужив інакших, не таких різких формулювань, на зразок: «Тому їм зовсім не варто дивуватися, коли чоловіки їх ігнорують або сприймають лише як приємних співрозмовниць» чи: «їм не варто вдаватися до крайнощів», – чи: «Таким жінкам не варто мати справи зі мною», – або навіть іще м'якше. Але на той момент, коли я почула розповідь про це із вуст Крісті, від моменту, коли відбувалася ця розмова, минуло вже чимало часу. Тож я передаю репліку своїми словами.

Що ж стосується нашої історії, то Крісті або вважала мене втіленням жіночого ідеалу а'Іа Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд, чимось на зразок lafemіnafatale, жінкою, що дискредитує саме поняття фемінізму. І вирішила, що знайомство зі мною розіб'є серце фрайбурзького аристократа якщо не навіки, то принаймні на достатньо довгий період часу, аби покарати його за образу. Так принаймні мотивувала свою тодішню поведінку сама Крісті вже postfactum.

Одного дня я знайшла в поштовій скриньці – ні, не чергового листа незрозумілою мовою із запрошенням від багатого мецената скласти йому і його родині компанію під час відпочинку на Пальма-де-Мальорка, і навіть не підписане незнайомою рукою віршоване освідчення від імені того, хто настільки ж здивовано одержав таке ж освідчення, але вже від мого імені. Розігруючи сюжет своєї помсти, Крісті не пішла шляхом традиційного водевілю. Те, що я знайшла у своїй поштовій скриньці, було звичайнісінькою листівкою із запрошенням на вечірку з нагоди уродин Крісті. Забава мала відбутися надворі, і крім кількох ковбасок і миски салату, які звичайно беруться з собою в таких випадках, треба було «мати краватку в горошок, домашні капці і капелюх оригінальної форми». Знаючи схильність Крісті до ексцентричних витівок, я не особливо здивувалася, купила нове видання її улюбленого Марселя Пруста, приготувала салат із кульбаби і слухняно запаслася рештою атрибутів, вказаних у запрошенні.

Крім Германа Гуґо Зіґфріда Ґарольда, якого Крісті із загадковою посмішкою відрекомендувала мені як «самотнього філософа з оригінальною формою вислову», на забаву були запрошені ще кілька студентів факультету германістики, імен яких я не запам'ятала. На час мого приходу вони вже були заглиблені у жваву дискусію про роль метафори, структуру ліричного «я» і спосіб побудови хронотопу у творчості пізнього Ґьоте. Глобальність теми спонукала до припущення, що вони займатимуться цим до кінця вечірки. Як виявилося згодом, припущення було правильним.

Жіночу частину товариства складали представниці цього ж факультету, які ділилися бурхливими враженнями про доцентів та професуру кафедри германістики, якість проведення семінарів, теми домашніх робіт, підбір фахової літератури і под.

Крім нас із Германом Гуґо Зіґфрідом Ґарольдом та самої Крісті, ніхто з присутніх не виконав усіх умов, про які йшлося в запрошенні. Тому частина германістів виявилася в домашніх капцях, інша – у капелюхах, форма яких здебільшого була далекою від «оригінальної», ще кілька чоловік прийшло в краватках, але жодна з тих краваток не була в горошок.

– Самі собі винні, – пояснила Крісті, коли з'їли перші порції салатів і сосисок. – Метою цього маскараду було полегшити вам усім участь у поетичному турнірі, задля якого ми всі тут зібралися. Ну, а всі, хто полінувався, отримає нагоду пошкодувати про це. Отже, умови поетичного турніру:

1) не підглядати в рукопис сусіда;

2) не відмовлятися взяти участь;

3) написати 3 сонети, темою яких є освідчення в коханні спочатку капелюхові, потім краватці, а далі – капцям партнера;

4) пари будуть визначені шляхом жеребкування;

5) переможців визначатиме сама іменинниця, вона ж і єдина, хто звільняється від участі в конкурсі.

Неважко здогадатися, що переможцями було визнано нас із Германом Гуґо Зіґфрідом Ґарольдом, хоча написані нами сонети навряд чи надаються до друку навіть із самокритичною метою. Уже хоча б через те, що слово «капелюх» у нас обох римувалося із «твоїх вух», «краватка» із «шоколадкою», а «ноги», – правильно, – з «дороги». Писати сонети німецькою мовою, у вибраному товаристві німецьких філологів і філологинь, після добрячої порції німецьких сардельок і французького вина, для філолога українського – справа, скажу я Вам, далеко не розважальна.

Так Крісті досягнула першого, як їй на той момент здавалося, успіху. Тішачись власною геніальністю, а ще більше – телепатичною схожістю думок і образів, ми провели решту вечора у жвавому обговоренні того, чи подобається мені у Фрайбурзі (тема не менш універсальна, а головне, набагато ширша, ніж безсмертна тема погоди).

Розмореність липневого вечора, майстерно засмажені сосиски, вино й екзотичний десерт робили свою справу. Мені дедалі більше подобалося те, що мене оточувало. І навіть почало здаватися нормальним, що всі розмови точилися довкола семінарських занять із поетики і важливості метафори в пізнього Ґьоте. Я готова була змиритися і з тим, що ніхто з німців та німкень, із якими мені пощастило познайомитися протягом півторарічного мого перебування в цій країні, не здогадалися почати розмову з чогось іншого, крім запитання, чи подобається мені Німеччина, німці, німецька мова, німецька кухня, німецька ментальність. Треба віддати належне моєму співрозмовникові, він припустив таку можливість:

– Тебе, напевно, всі про це питають. Але чи не все одно, про що ми зараз будемо говорити?

– Усе одно, – сказала я, і це справді було все одно. Теплий літній вечір закликав розслабитися і ні про що не думати, я поступово напивалася і розуміла, що подобається цьому хлопцеві зовсім не моє опанування структурою німецького речення, хоча він уже втретє робить мені за це комплімент, а мені – зовсім не його опанування технікою написання сонетів, хоча я вже двічі йому про це сказала. Ми продовжували жваву бесіду, тему якої, я підозрюю, Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд зараз може відтворити настільки ж погано, як і я. Зрештою, тема й не мала нічого спільного з тим, про що думав кожен із нас.

Ці думки було озвучено рівно через тиждень, коли ми повернулися після багатогодинної прогулянки лісом із такою ж багатогодинною розмовою, тривалість і жвавість якої не заважала їй бути саме настільки позбавленою найменшого змісту, як це буває тільки із свіжозакоханими. Тобто – цілковито.

Під час цієї прогулянки ми зустріли дивного чоловіка, брудного й обдертого, із типовим поглядом наркомана, нашого однолітка, який почав показувати нам свою ногу і розповідати, що вона дуже хвора, тому він потребує термінової лікарської допомоги. Ми відреагували неправильно, і замість того щоб дати йому грошей, привели до найближчої кнайпи, пригостили пивом і попросили зачекати, а Герман викликав «швидку допомогу». Чоловік насторожено стежив за нашою розмовою, явно не розуміючи, навіщо ми так довго втішаємося його присутністю. А коли побачив лікарів, то зірвався з-за столу і кинувся тікати, зовсім не накульгуючи на хвору ногу.

Увечері ми зайшли до помешкання, яке винаймав Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд у Фрайбурзі, і приготували вечерю, під час якої кожен сказав, що ще ніколи не їв нічого смачнішого. І це була чистісінька правда, хоча я певна, що якби хтось нас тоді чи пізніше запитав, що ж саме це було, навряд чи зміг би отримати змістовну відповідь.

– Ти не хочеш залишитися в мене цієї ночі? – запитав Герман, і мені здалося, ніби я чула це від нього вже сотні разів, так природно, логічно і просто це прозвучало.

– Звичайно, хочу, – відповіла я, хоча мама завжди вчила мене, як вчили мами і всіх інших добре вихованих дівчат, що не варто починати інтимні стосунки з чоловіком занадто рано, і при цьому мала на увазі далеко не другу зустріч.

– Я не занадто поспішив із цією пропозицією? – запитав Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд, якого мама теж, очевидно, вчила чогось подібного про стосунки з жінками.

– Так, але саме це мені подобається, – навряд чи таку відповідь можна вважати логічною, але нам обом тоді вона видалася цілком логічною, більше від того, все, що ми робили, видавалося тим логічнішим, що більше воно суперечило будь-яким приписам здорового глузду.

Ще через тиждень ми вже мешкали разом. Якщо скласти рейтингову шкалу тих, хто опинився у стані найбільшого шоку, дізнавшись про це, Крісті, безперечно, опиниться на першому місці.

Закінчення початку

Якщо Ви думаєте, що ця історія закінчилася саме так, то помиляєтесь. Адже навіть якби вона закінчилася подібним чином у житті, то такого аж ніяк не могло б статися в літературному творі. «Щасливі випадки для літератури нецікаві», – писав маловідомий фрайбурзький автор, навряд чи відкриваючи щось нове уважному поціновувачеві белетристики. Чи читали Ви колись цікавий роман, повість чи хоча б оповідання, в якому кохання не лише було б взаємним, доречним і вчасним, а й закінчувалося б щасливо? Я вже не кажу про випадок, у якому воно взагалі б не закінчувалося. Мені такі твори не траплялися.

Тому не могло цього трапитися і в нашому з Германом Гуґо Зіґфрідом Ґарольдом фон Драхенфельдом випадку.

Проживши разом трохи більше ніж три тижні, ми вирішили зачекати з одруженням. І зовсім не через те, про що Ви подумали. А тому, що для оформлення документів на шлюб мені потрібно було одержати довідки:

а) із міського ЗАГСу м. Львова, яка б засвідчила мій цивільний стан;

б) районного ЗАГСу м. Львова за місцем прописки, яка б ще раз засвідчила мій цивільний стан;

в) із ЖЕКу м. Львова за місцем прописки, яка підтвердила б наявність останньої;

г) із районного відділу міліції м. Львова, яка б підтвердила незаплямованість моєї репутації перед органами охорони правопорядку;

ґ) із міського ВВІРу, яка б підтвердила згоду останнього з фактом залишення мною країни;

д) завірену в нотаріуса письмову згоду моїх батьків на одруження;

e) переклад усіх вищезазначених документів німецькою мовою і завірення цього перекладу нотаріусом;

є) дозвіл українського консульства в Німеччині на одруження української громадянки з підданим ворожої нам у минулому країни.

Навіть мій свіжозакоханий стан не позбавив мене легкої депресії в ті моменти, коли я уявляла, як оформлятиму все це, який у мене буде при цьому настрій, яким серйозним стане це випробування для мого бажання вийти заміж і под. Уже не кажучи про те, скільки часу мені довелося б провести у Львові, займаючись залагодженням усіх цих формальностей. Тому ми просто продовжували жити разом, відклавши формальності на майбутнє.

Таємниці і вазонки

У Германа була якась таємниця. І полягала вона не лише в тому, що він не міг спокійно заснути в кімнаті, колір штор у якій видавався йому надто яскравим або недостатньо вишуканим. І навіть не в тому, що якість посуду, із якого Герман їв, більше впливала на його настрій і процес травлення, аніж якість самої їжі. Герман відчував у житті якусь приховану трагічність, що нависла над усіма нами, а в першу чергу – над ним самим, небезпеку, з огляду на яку неможливо просто жити, потрібно постійно пам'ятати про те, що рано чи пізно, сподівано або зненацька, незважаючи на вік, стать чи якісь інші ознаки, з кожним із нас обов'язково трапиться щось жахливе. І це не мусять бути якісь страшні катаклізми – такі, як смерть, хвороба або втрата близької людини. Трагічні речі оточують нас щодня: ми змушені працювати, щоб не померти з голоду, і змушують нас до цього інші люди, які самі часто не працюють, а це несправедливо. Ми змушені зустрічати неприємних людей, які хамлять нам і ображають нас, і це – приниження, ми змушені бути самотніми, нещасними, обділеними враженнями чи почуттями, ми змушені спостерігати процес власного старіння й усвідомлювати, що рано чи пізно всі ми помремо… Найбільший трагізм, на думку Германа, полягає не в тому, що вже трапилося, а в невідомості очікування того, що лише може трапитися. А може й не трапитися, але при цьому все одно почуваєшся пошитим у дурні.

Для мене символом цього страшного «чогось», яке постійно тримало нас у напрузі, стали вазонки з квітами. Того ранку, коли «щось» відступало, і можливість того, що трапиться воно з нами от-от, того, що трапиться воно саме з нами, чи того, що воно взагалі трапиться, менше турбувала Германа, він удосвіта виходив з дому і до мого прокидання купував величезний вазонок, потім готував розкішний сніданок і приносив його мені в ліжко разом із найзвабливішою з колекції своїх посмішок. А за сніданком просив у мене вибачення за все, що він колись ненароком зробив або сказав не так. Моє по-жіночому чутливе до пестощів серце тануло від усього цього, немов масло на пательні, я ладна була пробачити йому все, навіть те, чого він ніколи не робив, як і те, що тільки збирався зробити, як би сильно мене це колись давно або коли-небудь у майбутньому не образило. У такі моменти Герман, як правило, просив мене вийти за нього заміж, я переважно погоджувалася, і ми замріяно обговорювали наше спільне майбутнє.

Але минало кілька днів, і мій майбутній наречений мінявся до невпізнання. Я помічала це відразу: вираз обличчя зосереджений, холодний, жодної посмішки. Герман дивився на мене так, ніби я опинилася тут випадково, без його відома і бажання, і тепер збираюся заважати у виконанні важливої справи.

– Ти знаєш, що для мене не існує людини дорожчої за тебе, – напівпитав-напівстверджував він, і в його голосі звучало стільки стримуваного трагізму, що я розуміла: аби не викликати психічного зриву, я мушу мовчати, погоджуватися, обережно вставляти аргументи, зауваження, припущення, і котресь із них, можливо, розрядить ситуацію, і Герман повернеться до свого звичайного, уважного, спокійного і врівноваженого стану. Але як ти думаєш, чи зможемо ми зберегти наші стосунки протягом довгих років такими ж ніжними й теплими, як зараз? Чи зможемо ми врятувати їх від руйнівного впливу буднів, чи вдасться нам не стати чужими й далекими, хоча й продовжуватимемо жити під одним дахом? – Герман говорив, потік його фраз ставав усе швидшим, голос – суворішим, вираз обличчя – похмурішим, і хвилин так за 10 сторонньому спостерігачеві вже могло б здатися, що сталося як мінімум виверження вулкана, і в розплавленій магмі загинули батьки, родичі і найближчі друзі мого коханця, таким безпросвітно трагічним був його тон, такою безнадійністю світилися його очі, таку безвихідь відчували його пальці, що нервово тремтіли разом із цигарками, які він курив одну за одною.

Спочатку такі сцени мене лякали, потім заставали несподівано, далі я звикла і заздалегідь почала помічати ознаки грози, що насувається днів за два-три до «години X», і часом мені навіть удавалося відтягнути в часі такий момент, щоправда, жодного разу не вдалося уникнути його зовсім. Наша розмова переважно тривала цілий вечір, а часом затягувалася і до пізньої ночі. Часто Герман приходив не зовсім тверезий, ще частіше ми в процесі розмови бігли по вино до найближчої кнайпи і щоразу проговорювали той самий чи майже той самий текст, ніби погані актори, шпортаючись і забуваючи, перегравали і надто нервувалися, багато курили і випивали часом дві або й три пляшки вина за вечір. Щоразу це було «серйозно», це було трагічно, це була розмова про найважливіше. І щоразу я повинна була довести Германові, що моє ставлення до нього зовсім не змінилося, що я усвідомлюю, наскільки важко мені доведеться з його характером, і що я бачу, як багато він намагається змінити в собі, щоб полегшити наше співіснування, і як багато йому вже вдалося в собі змінити, і як я вірю в те, що все в нас буде добре, бо ми так потрібні одне одному, бо нам так добре разом, бо…

Це стало своєрідним ритуалом, важким, виснажливим, щоразу іншим, щоразу ніби вперше, із неминучим катарсисом, який наставав, коли мені вдавалося таки довести Германові, що він помиляється, або коли Герман сам раптом розумів, що він помиляється, або коли ми втомлювалися настільки, що вже не могли більше сперечатися.

Наступного дня він знову приносив додому черговий вазонок і готував сніданок із посмішкою, побачивши яку, я вже не сумнівалася, що все вчорашнє – це не провина Германа, це зовсім не тому, що він хотів зробити нам обом боляче, це просто таємниця Германа, важке і загадкове «щось», яке нависає над кожним із нас, але Герман відчуває цей трагізм і цю завислу в повітрі небезпеку гостріше, ніж інші, і від цього йому тільки важче. Його потрібно підтримати і допомогти йому. Ми пили каву з цинамоном, ванільним молоком, перцем, м'ятою, липовим цвітом, смаженим мигдалем чи якимись іншими, ще екзотичнішими додатками, Герман в черговий раз просив мене вийти за нього заміж, я говорила, що подумаю, серце моє знову перетворювалося на масло і лягало на пательню з повільним, розтоплюючим полум'ям під нею. У процесі цих постійних коливань настрою кількість вазонків у нашому невеличкому помешканні явно переросла ту, яку могли вмістити два хоча й широких, але все ж обмежених у своїх можливостях, підвіконня. І вазонки у нас стояли вже всюди: на підлозі, на обідньому і письмовому столах, у кухні, навіть один – біля унітазу в туалеті. Цей останній, правда, часто мінявся, бо з деякого часу у поривах свого поганого настрою Герман взяв собі за звичку бити вазонки. Переважно йому під руки потрапляв саме цей.