Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 58 страниц)

Але щось було не так у цій сцені з моєї уяви. Не те, що мені постійно ввижалося щось, чого я ніколи не бачила. І навіть не те, що мені підсвідомо хотілося, аби мама померла в більших муках, ніж, можливо, це було насправді. Це була одна з напівусвідомлених дитячих образ, бо мама кинула мене у важкий момент і зникла з мого життя, коли мене оперували, коли я була під наркозом і коли бабця, у якої до того дня було відносно мало сивих волосин, вийшла з-під операційної з головою, цілковито побілілою з одного боку, ніби хтось провів їй чітку лінію від носа до потилиці. Відтоді бабця почала фарбувати волосся, хоча дуже цього не любила.

Пізніше я збагнула, що саме було не так. Обличчя тієї жінки, яку я уявляла собі, – це було обличчя зі старосвітського портрета без рами, точніше навіть, відретушованої в стилі 50-х фотографії, великої, радше настінної, аніж настільної. Я знайшла цю світлину вже значно пізніше, через багато років після закінчення університету, після бабциної смерті, коли прибирала в помешканні перед тим, як продати його. Я ніколи раніше не бачила ані цієї світлини, ані цієї жінки, вона не була схожою ані на бабцю, ні на маму з тих фотографій, які збереглися в бабциному альбомі. Обличчя жінки було круглим із широкими вилицями, на обох щоках життєрадісні ямочки, до яких не пасувала вимучена серйозність виразу обличчя, неприродного, як на всіх позованих світлинах. Волосся жінки було вкладене у пишну зачіску, підколоту шпильками з перлинками на кінчиках: перлинки поблискували у волоссі і в кульчиках, цей блиск, мабуть, був результатом старанного ретушування, як і надмірно яскравий рум'янець жінки та її червоні вуста.

Можливо, це взагалі була якась чужа жінка, наприклад, мамина улюблена кіноакторка, популярна в ті роки. А можливо, ця світлина потрапила до нас випадково, але вона відразу поставила все на свої місця, і тепер я спокійно могла відвідувати материну могилу, ніби могилу цілковито чужої мені людини, як воно, зрештою, і було, якщо розібратися. Я не уявляла собі більше цієї сцени з кінчиками пальців обох ніг, які не дістають до підлоги, неприродно напружені, ніби намагаються дотягнутися до стоптаних хатніх капців унизу.

Відтоді ми жили з бабцею удвох, дідусь помер ще раніше, несподівано, від сильнішого, ніж завжди, нападу цукрового діабету. Його поклали до лікарні, до найкращої в місті лікарні, у діда завжди все було найкращим: він умів це все якось облаштувати. І найкращий у місті лікар, який був дідовим найближчим другом, діагностував інфаркт. Те, що діагноз був помилковим, з'ясувалось уже потім, бо ліки, які вкололи дідусеві проти інфаркту, були смертельними для діабетика. Усі знайомі радили бабці скористатися чоловіковими зв'язками і влаштувати скандал, але бабця лише написала до своїх фронтових подруг, і вони приїхали на похорон. Приходив і лікар, світило нашого містечка і дідів друг, відтоді він перестав бути світилом, так і не зміг пробачити собі тої помилки, і щось у ньому зламалося. Кажуть, він потроху спився, але точно я цього не знаю, бо більше він до нас не заходив.

Бабциних подруг я пам'ятаю дуже добре: всі вони були схожі між собою, як сестри. Можливо, через сивину або впевнену в собі поставу, військову виправку чи звичку курити цигарки без фільтра. Вони листувалися до останнього й померли в один рік, навесні, відразу після закінчення епідемії грипу. Хоча грипом того року не хворіли.

Тієї осені якось дивно поводили себе клени, залишаючи листя зеленим майже до перших заморозків, а дубові жолуді, що падали на землю, міцно тримали при собі ребристі шапочки – мені не вдалося зняти її з жодного. Та найгірше, мабуть, було з каштанами: мені здається, що саме того року я помітила на каштановому листі перші ознаки дивного захворювання, яке тепер зробило їх такими потворними і через яке вони незабаром зникнуть зовсім. Каштанове листя тоді ще не скручувалося на самому початку літа в чорні згортки, вкриті дрібними пухирцями. Це листя було ще цілком звичайним на перший погляд, тільки дуже повільно жовтіло та червоніло, а ще занадто плавно опускалося на бруківку, завжди ребристим боком донизу. Я навіть не знаю, що такого підозрілого було тоді на дотик у каштановому листі, але воно було, я точно пам'ятаю. І вистачало взяти в руки будь-який листок, як відразу відчувалося, що цього року все якось не так.

Саме тоді в нашому із бабцею помешканні завелася миша. Ми жили в елітному будинку в центрі міста, у великій п'ятикімнатній квартирі, гарній і зручній, тільки трохи запущеній від часу смерті дідуся внаслідок постійного безгрошів'я, яке відтоді нас переслідувало. Миша була явно не сама і значно хитріша, ніж ми собі це уявляли на початку, знаючи про мишей виключно з розповідей знайомих і передач по телевізору. Миша постійно добиралася до ліків, але надгризання таблеток від застуди, заспокійливих і навіть проносних чомусь зовсім їй не шкодило. Принаймні про це не свідчили жодні сліди. Хоча, можливо, це була не одна миша, а ціла купа якихось приблудних мишей, які час від часу забрідали до нас, наїдалися таблеток і відповзали помирати десь на сторону. Така собі суїцидальна група. Ця теорія підтвердилась і тоді, коли ми спробували вивести мишу, чи то мишей, і почали ставити пастки найпростішої і найгуманнішої конструкції, які не вбивали, а лише зачиняли всередині. Щоранку бабця виносила мишей у двір, до смітника або викидала з балкона на травник, сподіваючись, що жертва не знайде чи не захоче шукати дороги назад. Але, мабуть, теорія її не справдилася, або ж миші розплодилися, бо протягом місяця ми нарахували одинадцять зловлених і відпущених мишей. Дванадцяту бабця, пересилюючи себе, втопила в унітазі. І після цього миші зникли. Або ж перестали залишати по собі сліди, що для мишей не характерно.

Саме тієї осені я почала частіше повертатися в думках до розмови з батьком. Після того як не стало мами, ми з ним рідко бачилися, а ще рідше розмовляли. Тобто я не маю на увазі розмов про мої шкільні оцінки чи обговорення планів на літні канікули. Ми досить регулярно обмінювалися інформацією. Я завжди знала, з ким і де зараз батько живе, над чим працює і куди їздить. Але ми ніколи не обговорювали того, чому батько розлучився з черговою дружиною чи пішов від чергової коханки. Не знаю, чи так було насправді, але в моїй пам'яті не зафіксувалося жодного випадку, коли б хтось покинув батька: він завжди розповідав тільки про те, що сам від когось пішов. Як не обговорювали й того, чому я не виходжу заміж за хлопця, із яким зустрічаюся, чи чому ні з ким не зустрічаюся довше ніж півроку. Батько вже давно не жив у нашому містечку і вже зовсім давно не жив із тою жінкою, через яку пішов колись від мами. З певного моменту він взагалі жив сам, займався літературною працею, а на життя заробляв писанням сценаріїв до телесеріалів.

Такою поверховістю відзначалися майже всі родинні розмови. Батько уникав нагод на відвертість не лише зі мною – бабця знала про нього не набагато більше, ніж я, а він так само мало уявляв собі, чим живемо і про що думаємо ми з бабцею. Така поверховість гарантувала певний рівень психологічного комфорту наших стосунків, які ніколи не могли загостритися через, скажімо, раптове обурення бабці поведінкою сина чи претензії батька до моєї поведінки. Кожен із нас утримувався від коментарів і занадто детальних розпитувань. І, мабуть, у цьому була своя доцільність, бо зустрічі наші завжди проходили легко й безболісно. Принаймні для мене. Хоча я так і не наважилася запитати батька про те, що він відчув, коли дізнався про смерть мами, і як дає собі з цим раду досі. Як не наважилася запитати й бабцю, чи її рішення замінити мені матір не було визнанням педагогічної поразки у вихованні власного сина, нездатного на повноцінні родинні стосунки. Як не наважилася і запитати їх обох, чи таке постійне уникання конфліктів у родині не перетворюється на самоціль, за досягненням якої втрачаються речі значно важливіші. А ще я ніколи не наважилася запитати батька, якою є моя роль у його житті, усвідомлюючи, що одним цим запитанням така розмова обмежитися не може, а готовності ставити інші я наразі не відчувала.

Я часто намагалася уявити собі, як питаю батька, чому мама зробила це, але мені так ніколи й не вдалося придумати хоча б якусь переконливу відповідь, і наша уявна розмова жодного разу не просунулася далі цього першого запитання.

– Знаєш, – міг би сказати батько, – ніколи не відомо, чому людина робить такі речі. Те, що це трапилося після розмови зі мною, і ця історія з іншою жінкою – все це ще нічого не означає. Ми давно жили кожен у своєму світі і рано чи пізно розійшлися б назавжди. Цього вже неможливо було уникнути. Думаю, вона теж це усвідомлювала. І не думаю, що я дуже багато важив у її житті на той момент. Раніше, мабуть, так. Але тоді вже ні, між нами все закінчилося значно раніше, ніж ми наважилися про це поговорити. Так чомусь завжди буває. Думаю, у неї була інша причина вчинити саме так. А можливо, і не було. Можливо, у таких випадках усе вирішує простий настрій. Брудний сніг за вікном, зламаний ніготь, болючі місячні, хамство продавчині з хлібного. Не будемо ж ми тепер звинувачувати продавчиню з хлібного, що вона довела маму до самогубства?

Або він міг би сказати все зовсім по-іншому.

– Знаєш, – сказав би він, нервово помішуючи гущу на дні горнятка, – я дуже шкодую тепер, що залишив її саму тоді. Ми поговорили досить спокійно, і мені навіть на думку не спало, що вона може зробити щось таке. Тим більше, тоді я ще навіть не вирішив остаточно піти. Просто хотів бути чесним з нею і сказав їй усе сам, не чекаючи, поки вона довідається від когось іншого. І вона відреагувала достатньо спокійно. Сказала, що це не дуже її дивує, що вона давно чекала чогось схожого і що я можу за неї не хвилюватися, вона дасть собі раду.

Чи навіть так:

– Знаєш, – сказав би він, опускаючи очі на пляму на скатертині, – я часто думаю про той день. Ясна річ, тепер пізно шукати винних, але ми обоє з нею тоді поводилися неправильно. Я трохи розгубився, коли вона сказала, що зустріла іншу людину і хотіла б, щоб ми розійшлися. Насправді, я мав сказати їй ці слова і довго готувався до важкої розмови. Бо раніше все завжди було навпаки, я зраджував її і почувався винним, а вона пробачала й змушувала мене постійно пам'ятати про мою провину. Мене дратувало, що вона не може просто пробачити й постійно пригадує мені старі помилки, ніби провокуючи на нові зради. Бо ніхто не може жити з постійним відчуттям провини – я змушений був шукати десь розуміння й підтримки, якщо вже твоя мати не могла мені цього дати. Але тут я розгубився, бо вона випередила мене. І я розізлився, накричав на неї, що вона завжди дорікала мені зрадами, а сама нічим не краща. Вона розплакалася і сказала, що я і зараз її зраджую і вона знає про це. Одним словом, почалася якась мелодраматична сцена з третьосортної п'єси. Я не витримав цього й пішов геть, щоб трохи заспокоїтися.

Хоча найбільше мені хотілося б почути, ясна річ, щось на зразок:

– Знаєш, – сказав би мій батько і накрив би мою долоню своєю, теплою і шорсткуватою на дотик, – усі ці роки я ніяк не міг зрозуміти, в чому ми з твоєю мамою помилилися. Я не хотів би зараз вникати в деталі нашої з нею останньої розмови, яка мала такі сумні наслідки. Тепер, коли минуло так багато років, уже все одно важко визначити, хто був у всьому цьому більше винен. Та і не це головне. Ми занадто довго з нею з'ясовували, хто з нас винен більше, і при цьому кожен був переконаний, що саме він взагалі ні в чому не винен. Це почалося відразу після твого народження: мабуть, ми виявилися неготовими до того, що все так зміниться. І ми пропустили щось дуже важливе, пропустили момент, який зміг би об'єднати нас і примусити побачити нарешті одне одного, а не лише самих себе. Втекти від власних проблем можна, тільки заглибившись у проблеми когось іншого. А коли цього не вмієш, жити по-справжньому важко.

Останнє речення явно потребувало коректив, бо з нього зовсім не випливало, чи батькові було по-справжньому важко жити чи жити по-справжньому було йому важко. Але чомусь мені не хотілося вносити ясність у це речення. Як і в ситуацію загалом. З часом я помітила за собою, що коли раніше просто не наважувалася почати з батьком цю розмову, то тепер уже не дуже і хотіла б довідатися, як усе це виглядало насправді з його точки зору. Набагато зручнішим було в цій ситуації просто придумати собі батька й міняти в ньому все, що захочеться, відповідно до потреб ситуації. Ще простішим було придумати собі маму, якої я майже не пам'ятала, і щоразу міняти причини її самогубства, а час від часу дозволяти собі навіть своєрідний гепі-енд і переконувати саму себе в тому, що версія самогубства є такою ж моєю вигадкою, як і всі інші версії. Ні бабця, ані батько ніколи не розповідали мені про цей випадок, його тільки так і називали «той випадок», ніби всім було ясно, про що йдеться. А це цілком могло бути ніяке не самогубство, а, наприклад, трагічна випадковість. Як із хлопцем років двадцяти з будинку навпроти, який у всіх на очах випав із балкона й розбився. Це трапилось у суботу, напередодні Великодня, безліч людей бачило це, і кожен висував власні версії. Діти в дворі казали, що він розмовляв із другом і занадто далеко вихилився з балкона, не зміг утримати рівновагу, ще хтось припустив, ніби хлопець мив вікно і послизнувся, була і така версія, що на балконі висіла свіжовипрана білизна, з якої накрапало води, і послизнувся він через це. Але були й ще менш вірогідні версії, як, наприклад, та, що в нього впала додолу писанка і він потягнувся за нею. Що саме трапилося насправді, так ніхто і не довідався. Приїхала «швидка», констатувала смерть, але забирати труп не дозволили, поки не приїде міліція. Хлопчину накрили цератою, і він лежав на чиїйсь грядці з квітами ще півдня – я щомиті визирала у вікно і довго не могла примусити себе відірвати погляд від цього шматка церати. Потім труп забрали, я не бачила коли, як не бачила і самого випадку. Так досі й не знаю, з якого саме балкона випав той хлопець, але постійно ловлю себе на бажанні визирнути у вікно й переконатися, що на тій грядці ніхто більше не лежить, і мені здається, що трава на місці випадку тепер назавжди залишиться прим'ятою і зберігатиме контури тіла. Мабуть, із мамою трапилося щось схоже, і всі відразу висунули різні версії того, що відбулося, версії були взаємозаперечливими, але це нікого не зупиняло, кожен був переконаний у власній правоті й помилковості вражень іншого. Тому всі мої намагання довідатися щось конкретне про мамин випадок приречені на неуспіх, і кожна з версій, яку я собі вигадую, насправді не менш правдоподібна, ніж те, що могли б розповісти мені очевидці.

Мене завжди цікавив механізм цієї ненадійності власної пам'яті, коли пригадуєш епізод, побачений на власні очі, і з кожним пригадуванням помічаєш, як видозмінюються ті чи інші деталі, втрачають контури, набувають нових трактувань, і врешті вся історія починає жити своїм життям і загалом не має нічого спільного з тим, що відбувалося насправді. Ще більшими стають деформації тоді, коли не просто пригадуєш, а переповідаєш комусь побачене або пережите. А найбільшими – коли описуєш це, скажімо, у листі. Хоча, з іншого боку, саме тоді й переживаєш усе це насправді. Адже в момент, коли все відбувається, часто просто не встигаєш зосередитися на власних відчуттях і усвідомити всі дрібні деталі та нюанси. А часто весь сенс пережитого зводиться до передчуття майбутньої розповіді про це і задоволення від здивування, що відбиватиметься на обличчі співрозмовника.

Найважливішим при цьому є натрапити на співрозмовника, який не зруйнує ілюзій і вдячно відреагує на почуту вкотре розповідь, скажімо, про відпустку, точніше, про те, як поселилися, чим харчувалися, скільки випили. І огляне свіжі цьогорічні світлини, які нічим не відрізняються від минулорічних. При цьому не слід замислюватися над тим, чи мало сенс їхати так далеко і чи не можна було просто випити і з'їсти все те саме на місці. Бо найважливішим є цей момент розповіді, момент, коли співрозмовник вражено киває і коли можна видозмінювати те, що відбулося, відповідно до своїх бажань. Згущувати фарби, підретушовувати факти, додавати до власних вражень почуте від когось чи навіть просто вигадане. Мабуть, вся суть саме у цій можливості поводитися із дійсністю, як зі шматком пластиліну чи комп'ютерною грою, але при цьому зберігати навіть для себе ілюзію реальності.

Ясна річ, не варто недооцінювати і момент вибірковості пам'яті, яка самостійно вирішує, що саме їй зберігати, а чого позбуватися назавжди, і часто дивує, коли виявляється, як швидко забуваються речі важливі і як надовго затримуються спогади про якісь несуттєві дрібниці. Переважно така втрата контролю над ситуацією дратує, але є у цій безжальній вибірковості і свої переваги. Наприклад, коли відбуваються речі малоприємні, які хочеться чимшвидше забути. І хоча вдається це досить рідко, бо чомусь значно частіше втрачаються позитивні емоції, сама надія на те, що вдасться забути неприємне, вже втішає. А усвідомлення цих неминучих втрат посилює непевність у тому, наскільки збережене пам'яттю відповідає дійсності і чи щось таке як дійсність взагалі існує, якщо у кожного є своя її версія, до того ж не стала, а змінювана.

Зараз, коли я вже зовсім доросла, а мами так давно немає, нечисленні епізоди з дитинства, у яких я пам'ятаю її, набули особливої цінності. Я не дозволяю собі перебирати їх у пам'яті занадто часто, аби ці спогади зовсім не втратили правдоподібності, але щоразу, пригадуючи їх, не можу протистояти спокусі ідеалізації, видозмінювання дійсного до бажаного.

Скажімо, читання вголос. Я дуже любила, щоб мені читали вголос, і могла годинами слухати книгу, яку давно знала напам'ять. Я знала напам'ять більшість своїх дитячих книг і дуже шкодую тепер, що це далеко не завжди були ті дитячі книги, які б мені тепер хотілося знати напам'ять, або навіть не так – що далеко не всі книги, які мені б хотілося знати напам'ять, були тоді мені доступними. Я досі пригадую шорсткий доторк темно-брунатної дерматинової обкладинки Русских народных сказок, у яких не було жодної ілюстрації на всі 500 сторінок дрібного тексту, а багато казок були зовсім не «русскими», як з'ясувалося вже пізніше. Пригадую і казки народів світу із серії, виданої значно більш пристосовано до дитячих потреб. Із цієї серії в моїй пам'яті збереглися переважно самі лише ілюстрації, і я часто ловлю себе на тому, що намагаюся уявити собі поруч, скажімо, сирітку Марисю та Іванушку-дурачка, Карлсона і Змія-Горинича, Гімпелхена і Пімпелхена та Правду і Кривду. Але персонажів російських казок і казок, скажімо, українських, які в тому виданні також стали «русскими народными», уявити мені важко, я знаю їх тільки з описів. Тому картинка виходить щоразу іншою – одного разу Котигорошко високий, білявий і з голубими очима, іншого разу невисокий, чорнявий і з очима карими, а часом на ньому взагалі замість вишиванки випадково опиняється косоворотка, хоча замість чуба на голові козацький оселедець. Усе це, мабуть, проблеми моєї нерозвиненої уяви, яка важко переводить словесні описи в уявні зображення. Але від цього лише посилюється відчуття непевності й недовіри до власної пам'яті, яка не здатна зафіксувати навіть таких простих речей, як точний колір очей Котигорошка, хоча важко заперечити і те, що колір очей для цього персонажа не дуже принциповий.

Мама рідко знаходила час, аби почитати мені перед сном. Вечорами в неї переважно були заняття у танцкласі або ж вони ходили кудись із батьком. Це не надто пасувало до образу ідеальної матері, тож я часто дозволяла собі замінити у спогадах бабцю, яка щовечора читала мені вголос, на маму, яка робила це лише зрідка. Хоча я точно пам'ятаю, що саме мама вперше прочитала мені про Пепі Довгу Панчоху, і відтоді ця книга стала моєю улюбленою попри те, що Пепі, а точніше, її надмірна дорослість, більше заважала, ніж допомагала мені в житті. Я відчувала сором, потай міряючи перед дзеркалом мамині мешти на високих обцасах, бо, хоча цим і займались у відповідному віці всі мої однокласниці, Пепі такого ніколи б не зробила, це я знала напевно.

Не погодилася б Пепі й на спроби дорослих перевчити її ліворукість. Не знаю, чому бабця вирішила перевчити мене, послухавшись порад Галини Степанівни, моєї першої вчительки, яка ніколи не була для бабці надто великим авторитетом. Тим більше що перевчити мене так і не вдалося.

Це був один із небагатьох випадків у моєму вихованні, коли бабця вирішила проявити суворість. Її можна зрозуміти, адже я вперто продовжувала робити все лівою, як мені було зручніше, і це, напевно, дратувало. Бабця суворо стежила за тим, щоб я тримала ложку в правій руці, а разом із виделкою завжди давала мені ножа. Мабуть, щоб відпочити самій від виснажливої та малоефективної боротьби з моїми рефлексами. Хоча дещо мені таки вдалося відстояти. Наприклад, бабці не спало на думку контролювати те, як я мию посуд, і я досі роблю це лівою. Останнім часом, щоправда, все рідше трапляється нагода, бо посуд миє машина, але, мабуть, саме ця відстояна свобода примусила мене ставитися до миття посуду значно прихильніше, ніж до решти домашніх обов'язків. Було би перебільшенням стверджувати, що мені подобається це заняття, але й відрази особливої не викликає. Лівою я роблю і все те, що спочатку доводилося приховувати від бабці: фарбую вії, губи та нігті, вискубую брови. Щоправда, усі ці заняття досить швидко мені набридли, і бабця, почавши із заборон, за кілька років перейшла до вмовлянь, аби я вбрала «спідничку», мешти на обцасах, зробила зачіску, макіяж чи манікюр. Але тут я вже чинила справжній опір: мабуть, так само робила б на моєму місці вперта Пепі. Усі ці намагання виглядати підкреслено жіночно після короткого підліткового захоплення забороненим почали видаватися мені штучними й непотрібними. Мабуть, так я виглядала б привабливішою, але щоразу, коли бабці вдавалося переконати мене вбратися відповідно до її та загальноприйнятих уявлень про елегантність, я почувалася незручно, так, ніби мені довелося змінити шкіру, а не одяг, так, ніби мене знову примушують перевчитися і робити лівою все те, що я з такими труднощами навчилася виконувати правою.

Але загалом ліворучного в мені залишилося не так вже й мало. Лівою я зачісуюся, відчиняю і зачиняю двері, ступаю з лівої ноги, через що ніколи не мала проблем на уроках військової підготовки, а це було важливо, бо я кілька років була найвищою в класі, тож стояла попереду колони. Усе, що випадало з-під контролю бабці, я не замислюючись роблю лівою. Але мені ніколи не досягнути такого звичного для інших людей автоматизму в усьому, що стосується просторової орієнтації. Я завжди замислююся перед тим, як подивитися на дорогу, яку збираюся перейти, чи немає там машин, бо забуваю, куди потрібно дивитися спершу – ліворуч чи праворуч, а навіть якщо мені вдається згадати, то визначення, де саме знаходиться це «ліворуч», а де «праворуч», теж займає чимало часу. Знайти зворотну дорогу з незнайомого місця мені також непросто, бо я завжди забуваю, що право і ліво тоді міняються місцями. Можливо, моє традиційно жіноче погане вміння орієнтуватися, пов'язане саме з цією мимоволі втраченою ліворукістю, можливо, з чимось іншим, але саме через це я відмовилася від ідеї навчитися водити машину. Складна автоматика водіння, коли постійно потрібно концентруватись одночасно і на дорозі, і на розставлених по обидва боки від неї знаках, і на машинах, що вовтузяться довкола – і ніколи не знаєш, чого від них чекати, неможливість відключитися ні на мить і помріяти про щось своє, – усе це завжди видавалося мені надто високою платою за додаткові зручності цього засобу пересування.

Найболючішими були намагання примусити мене писати правою, а тим більше дотримуватися обов'язкових тоді каліграфічних норм. Мабуть, саме тому я з таким ентузіазмом училася друкувати спершу на машинці, а далі на комп'ютері, писання від руки давно стало для мене екзотикою, а почерк, який в шкільні роки мінявся мало не щомісяця, і постійно в гірший бік, тепер став нечитабельним навіть для мене самої. Хоча зараз, із перспективи часу, все це вже не здається мені таким страшним, а чорнильні ручки з відкритим пером завжди подобалися мені більше від страшенно модних тоді китайських із закритим золотим пером із позолоченою стрілочкою. Ручкою з відкритим пером важко було каліграфічно писати, чорнило часто скрапувало на папір густими кляксами, або навпаки, ручка не хотіла «розписуватися», ковпачки у ній всередині тріскали від морозу або від спеки й фіолетові квіти розлазилися по сторінках бібліотечних підручників.

Зате коштувала така ручка лише кілька копійок, на відміну від дорогої китайської (тоді означення китайський ще не стало синонімом дешевизни й поганої якості, а ручки ці у декого збереглися досі і, попри активне використання, перебувають у цілком функціональному стані).

Але і з цими, малоприємними спогадами дитинства, коли бабця сиділа поряд зі мною весь перший рік навчання і сварила за потаємні спроби швиденько нашкробати домашні завдання лівою, які я вперто робила щоразу, коли бабця відходила до телефону, з цими спогадами відбувається та сама не залежна від мого бажання механіка мимовільних утрат. Щоразу, коли я намагаюся пригадати той чи інший епізод, він просто в мене на очах видозмінюється й починає набирати ідеалізованих рис, так ніби з нього вивітрюється терпкий запах дійсності й залишається лише злегка відчутний слід парфумів. Усі парфуми, вивітрюючись, залишають однаковий, ледь вловимий слід, за яким уже неможливо визначити, які саме це були парфуми, а лише здогадатися, що вони взагалі були. І, мабуть, аби уникнути цієї зростаючої ентропії і неминучого хаосу, який приходить на зміну зниканню, пам'ять заміняє одні епізоди іншими, реальні ситуації – напівреальними, негативні – позитивними, бажане і те, що так і не здійснилося, – ілюзією, ніби воно відбулося, але зосталося в далекому минулому й нічим про себе не нагадує, окрім слабких і розпливчастих спогадів.

Найбільше ця зрадливість пам'яті відчувається у намаганні пригадати епізоди давніх подорожей: тут уступає в дію уже значно складніший механізм, адже подорожам передує уява про місця, які доведеться побачити. Те, як уявляєш собі все попередньо, переважно зовсім не збігається з побаченим насправді. І момент звикання до того, що власна уява підводить, коли потрібно витерти з пам'яті ідеальний та стрункий образ, скажімо, Ейфелевої вежі, баченої на розтиражованих зображеннях поштівок і туристичних буклетів, і змиритися з квапливим тлумом довкола цих недоладно цибатих сталевих конструкцій, із загазованим, висушеним спекою повітрям туристичного сезону, із засиллям російської та китайської мов, які чуються довкола значно частіше від французької. Але змиритися з цим до кінця ніколи так і не вдається, на це завжди бракне часу і сил, тому в результаті картинка із пам'яті перестає бути такою ідилічною, як раніше, але залишається непевність, чи вона не перетворилася на новий фантом, настільки ж малореальний, як і попередня, вимріяна картинка. І потім мимоволі обираєш котрусь із усіх цих реальностей чи імітацій реальності, спритно підсунутих власною уявою, так і не навчившись їх розрізняти.

Мабуть, саме через цю особливу властивість спогадів про подорожі я так часто пригадую собі єдиний у моїй колекції епізод, коли ми з батьками поїхали до моря.

Батьки ніколи не були прихильниками «дикого» туризму, вони взагалі рідко їздили відпочивати. Як у той період, коли жили разом, так і сам батько згодом, після маминої смерті. Але того разу знайомі переконали їх поїхати до моря з наметами. Точніше, з одним велетенським наметом, у якому поміщалися не лише обидва автомобілі, а всі ми – четверо дорослих і троє дітей, причому кожен спав на окремій розкладачці. Це був якийсь спеціальний військовий намет – я ніколи ні до того, ні пізніше не бачила більше наметів такого розміру. Вечорами, коли темніло і нам, дітям, не дозволяли сидіти з дорослими біля багаття, ми збиралися на передньому сидінні старенької «Волги» батькових знайомих, накривалися коцом, під яким запалювали ліхтарик і розповідали одне одному страшні історії. Ми були майже однолітками з Танею та Лесею, сестрами-близнючками, доньками батькових знайомих. Вони були старіш за мене лише на півроку, хоча тепер я вже навіть у цьому не маю цілковитої певності. Можливо, на рік-півтора, а можливо, це я була за них старшою. Ще гірше з дрібними деталями цієї подорожі. Я добре пригадую, як мама нервувалася через те, що дружина батькового знайомого, ідеальна господиня, майже увесь день проводила за приготуванням їжі, і мамі доводилося допомагати, бо харчувалися всі разом. Вони героїчно ліпили вареники під спекотним полудневим сонцем, а потім варили їх у казанку над паяльною лампою. Або смажили на непевному хиткому полум'ї лампи котлети, при цьому пательню доводилося весь час тримати за ручку, обмотану рушником: ці котлети зі свіжим картопляним пюре й салатом із огірків та помідорів на обід у тих похідних умовах були справжнім героїзмом, який ніхто тоді не оцінив. Можливо, саме це і дратувало маму найбільше, хоча ймовірніше припустити, що дратував її ідіотизм витрачання часу відпочинку на ці абсолютно зайві та виснажливі кулінарні вправи. Але скаржилася мама лише батькові, а йому також незручно було поговорити із друзями, аби їх не образити. Друзі, мабуть, у свою чергу на щось ображалися, і ці замовчувані дрібниці, які зовні виглядали на цілковиту ідилію, призвели до того, що більше батьки з цими знайомими відпочивати не їздили.

Коли ми їхали до моря, за кермом переважно була мама. Перед відпусткою вона кілька днів тренувала мій вестибулярний апарат і возила вулицями недалеко від нашого будинку, щоб я краще витримала довгу подорож. Але, мабуть, цих тренувань було замало, і протягом усієї дороги мене страшенно нудило. Я скулилася на задньому сидінні, поміж клунками із речами, затиснула в кулаці поліетиленову торбинку і з тривогою стежила за хвилею нудоти, яка різко підіймалася в мені після кожного повороту дороги, підйому або спуску. Критичний момент наставав щоразу, коли ми проїздили знак обмеження швидкості до сорока кілометрів. Достатньо мені було побачити цей знак, і я здушеним голосом шипіла мамі: «Стій», машина різко зупинялася, я вискакувала на узбіччя і заповнювала пакет блювотинням. Одного разу мало не обблювала ноги міліціонера, який вирішив зупинити нас і перевірити документи. Ще кілька разів нам щасливо вдалося уникнути штрафу за перевищення швидкості, коли за кількасот метрів після знаку з кущів раптом висовувалася міліцейська палиця і всі, хто не дотримувався обмеження швидкості, напорювалися на неприємності. Мама ж щоразу, коли на дорозі виникав знак із цифрою сорок, автоматично скидала швидкість і зупинялася на обочині.