Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

Процес статевого дозрівання нагадує хворобу, яка щодня має інші симптоми. Симптоми цієї хвороби, а точніше, процесу, дуже різні, переважно не дуже приємні.

Зі мною теж трапилася певна прикрість, яку мені зовсім не хотілося афішувати. Тому я вдалася до наступних заходів: десь починаючи класу так із восьмого чи дев'ятого я припинила носити короткі спідниці, прозорі блузки, футболки, сукні, а також блузки, футболки, сукні, верхня частина яких тісно облягала груди. Улітку уникала поїздок до водоймищ, протягом цього часу ніхто не бачив мене в купальнику. Усі свої жертви я намагалася приносити так, щоб ніхто нічого не помітив і ні про що не здогадався, і ніхто так ні про що й не здогадався і нічого не помітив.

Справа була в кількох речах. По-перше, ноги. Тобто з самими ногами все було гаразд. Просто вони раптом почали вкриватися волоссям. Щодня густішим. У якійсь газеті я прочитала, що волосся на ногах можна позбутися кількома способами:

а) вискубати пінцетом (самостійно або попросити про це коханого чоловіка);

б) зголити (самостійно або з допомогою коханого чоловіка);

в) намастити медом і через деякий час зішкребти не дуже гострим лезом;

г) скористатися депілятором фірми «Браун» або іншим депілятором;

ґ) скористатися спеціально призначеним для цього кремом;

д) намастити кров'ю вагітної кішки першої ночі, коли сонце ввійде в сузір'я Рака;

е) намастити власною кров'ю, найкраще менструальною;

є) закип'ятити власну сечу з ромашковим узваром, наповнити теплою рідиною ванну і провести в цій ванні як мінімум дві години (можна використати також сечу коханої людини);

ж) звернутися за порадою до косметолога.

Я вирішила звернутися до мами. Мама порадила залишити все, як є, бо, по-перше, я ще замала, аби перейматися такими проблемами; по-друге, подібні речі цікавлять у кращому випадку дівчат легкої поведінки; по-третє, все це дуже шкідливо для здоров'я, можна залишитися навіки з яскраво-червоною шкірою на ногах, порушити обмін речовин, а крім того, волосся і далі ростиме, причому щоразу швидше і густіше.

Далі я порадилася з однією, трохи старшою за мене знайомою. Та вважала, що якби з нею трапилося щось подібне, вона нізащо не вдавалася б ні до яких штучних методів. Це може дуже погано позначитися на протіканні майбутньої вагітності. Як саме, знайома не пояснила. Я спробувала обережно вискубати пінцетом декілька волосин і поспостерігати, що відбудеться далі. Шкіра на нозі на початку справді почервоніла, але швидко відійшла, ніяких зрушень в обміні речовин я не зауважила. Ніби нічого страшного, але боляче. Обдумавши все ще раз, я вирішила не ризикувати і докорінно змінила стиль одягу, щоб приховати те, чим у моєму віці перейматися ще все одно рано. Це сподобалося не лише бабці, яка ніколи не була в особливому захопленні від «міні», а й багатьом однокласницям, які вважали мої ноги надто довгими, а мою гордість із цього приводу зарозумілістю. Тепер кількість коротких серед суконь шкільних уніформ конкуренток із коротшими ногами помітно зросла. З тієї ж причини я перестала одягати купальники і брати участь у поїздках на пляж.

По-друге, груди. Тобто з самими грудьми, як і з ногами, все було цілком нормально. Справа була в бюстгальтері, або «ліфчику», як його часто називали. Багато мам уважали дуже важливим уводити цей новий атрибут дівочого гардеробу, щойно в доньки з'являлися перші, ледь помітні округлості. «Щоб сприяти розвиткові гарної форми», – називалося це для дорослих, для дівчат же найважливішим було символічне перетворення з дівчинки на дівчину, навіть майже жінку, котре починалося з першої довірливої розмови з мамою про те, що коли раптом «там» почнеться кровотеча, то не потрібно лякатися, про те, як саме користуватися «тампаксами», гігієнічними прокладками та інтимним милом. І завершувалося купівлею першого бюстгальтера.

Моя мама обмежилася довірливою розмовою. Про бюстгальтер вона не згадувала навіть тоді, коли всі однокласниці вже давно носили цей атрибут насталої жіночості, деякі вже навіть другий рік. Щоправда, їхні «округлості» були дещо пишнішими за мої, і спочатку я вагалася сама починати з мамою розмову про це. Але коли врешті наважилася, так і не дочекавшись ініціативи з маминого боку, то почула у відповідь ті ж аргументи, котрі вже колись спонукали мене відмовитися від літньої засмаги: «тищезамалащоб думатипротакідурниціцецікавитьвкращомувипадкудівчатлегкоїповедінки» і под. Ніхто не сприймав мої проблеми серйозно. І я вирішила затятися. Я порушуватиму собі обмін речовин і майбутню вагітність незручним одягом, занадто теплим, занадто старомодним; невиходом на сонце, вічно блідою шкірою; нехай мене ніхто не бачить, усі сміються з мене, вважають недорозвинутою, з волоссям на ногах, без бюстгальтера і з грудьми, формі яких уже ніколи не стати гарною; у мене так ніколи ніхто й не закохається, краса моя змарніє, зникне; врешті я просто помру з розпуки і від браку розуміння, нікому не потрібна, в молодому віці. Аж потім усі збагнуть, кого втратили, але буде пізно. Ніякими бюстгальтерами чи депіляторами, не кажучи вже про спеїдальні креми для засмаги чи ванну, наповнену сечею коханої людини, мені тоді вже не допоможеш.

Те, що з моїм новим оточенням мені дуже пощастило, я зрозуміла відразу. Мені важко сказати, що саме уявляла собі моя майбутня «опер-сім'я», прочитавши в моїй анкеті, яку заповнила товаришка з німецької філології, про «середньо-початковий рівень володіння мовними ресурсами», але треба віддати належне їхньому терпінню.

У перші дні мій «середньо-початковий рівень» виявляв себе переважно в тому, що я брала в руку яблуко і старанно повторювала за фрау Де Ляфорте: «дер апфель», потім міняла яблуко на грушку і знову старанно повторювала: «ді бірне», а потім, щоб мене не вважали цілковитою ідіоткою, хапала банан і, радісно посміхаючись, повідомляла: «айне банане». Стежачи за цим захоплюючим шоу, мої дії намагалися наслідувати й близнюки: «Леся», – повторювали вони за мамою і показували пальцями в мій бік. «Леся ніхт ферштеєн», – пояснювали вони за мене сусідам чи продавцям у крамниці, коли в мене виникали труднощі з подоланням мовного бар'єра.

Перші два тижні пішли в мене на ознайомлення з предметами найближчого оточення: «дас бетт», «ді лямпе», «дер тіш». Мені кортіло порозвішувати на кожному з цих предметів папірці з їх назвами, як робив свого часу Джек Лондон, розвішуючи в себе в помешканні цидулки з філософськими, літературознавчими та іншими науковими термінами в період, коли інтенсивно займався самоосвітою. Слова, які завдяки цьому постійно потрапляли йому на очі, він краще запам'ятовував. Так само робили герої твору Маркеса «Сто років самотності», намагаючись не забути назви предметів, коли ті невблаганно зникали з пам'яті внаслідок таємничої хвороби.

Спершу наше з фрау Де Ляфорте спілкування виглядало доволі ритуалізовано. Ритуали починалися з самого ранку, відразу після того, як Леа відвозили до школи. Сім'я Де Ляфорте, як і решта добропорядних мешканців Бернсбаха, вперто дотримувалася думки, що дітей до школи, дитячого садка та спортивних чи художніх гуртків обов'язково слід возити машиною, а не водити пішки, навіть якщо школа, дитячий садок чи спортивні та художні гуртки розташовані на сусідній вулиці, а у Бернсбаху практично все було розташоване у межах п'ятнадцятихвилинної прогулянки. Багатьом дітям, Леа теж до них належала, через це доводилося вставати і виходити з дому набагато раніше, ніж якби вони ходили пішки, оскільки на дорогах у ранковий час створювалися корки. Доцільність машинних перевезень мотивувалася необхідністю захисту дітей від сексуальних маніяків. І за рік мого проживання у сім'ї Де Ляфорте справді трапився один випадок нападу маніяка на двадцятирічну дівчину, яка поверталася з дискотеки у не дуже тверезому стані. Це сталося на протилежному кінці країни, за багато миль від початкової школи Бернсбаха, але містечко ще кілька тижнів після цього гуділо і майже всі вуличні сусідські розмови рано чи пізно торкалися того, як слушно роблять батьки, які не пускають своїх чад самостійно гуляти вулицями.

Отже, щоранку, залишившись удвох, ми з фрау Де Ляфорте сідали на підлогу у вітальні і, передаючи одна одній мій «німецько-український-українсько-німецький» словник темно-брунатного кольору, провадили неквапні, а подекуди і геть сповільнені, рясно оздоблені жвавою жестикуляцією та мімікою, діалоги.

Перша розмова була присвячена розпорядку дня, за яким живе сім'я Де Ляфорте, а віднині житиму і я. На двері моєї кімнати було пришпилено листок із видрукуваним на комп'ютері «Таґесабляуфом», себто розкладом, згідно з яким сніданок тривав від 8.04 до 8.26, «ігри з близнюками» – від 8.27 до 12.14, обід – від 12.14 до 13.03, післяобідня перерва – від 13.06 до 15.09, «ігри з близнюками» – від 15.11 до 17.03, післяобідня перерва – до 19.12, вечеря – від 19.21 до 19.46, бейбісіттінг – від 20.01 до 21.11. Кожного разу, коли я спускалася на сніданок о 8.06 або поверталася з пообідньої прогулянки о 15.15, фрау Де Ляфорте мовчки дивилася на годинник, і її мовчання було достатньо промовистим.

Ця напрочуд терпляча жінка, напевно, не раз пошкодувала про своє рішення запросити «опер» слов'янського походження. З виразом приреченості на обличчі вона майже щодня мусила нагадувати мені, що горнятка ставлять у машину для миття посуду з правого боку, а склянки – з лівого, бо так їх потім зручніше ставити до шафи, де я, знову-таки, постійно, хоч і ненавмисно плутала, в якому порядку потрібно вишиковувати горнятка: голубі поперед жовтих, а сині попереду чорних – чи навпаки – чорні попереду голубих, а червоні спереду від жовтих, або жовті попереду синіх, а голубі позаду червоних – чи червоні позаду голубих, а чорні попереду синіх. Найгіршим при цьому було те, що той порядок, у якому розташовувала горнятка фрау Де Ляфорте, мав під собою логічне обгрунтування (дорожчий посуд ховається за дешевшим на той випадок, якщо до шафи з горнятками досягнуть всюдисущі руки Жана та Надін), а я розташовувала посуд без жодного обгрунтування, постійно плутаючи дорожчі горнятка з дешевшими. Так само ненавмисне, хоча й постійно я забувала, що посуд треба мити, напустивши в рукомийник води, адже за воду потрібно платити, а під час миття під проточною водою витрати води набагато більші.

Важко давалася мені й решта домогосподарських премудростей, на зразок: розвішуючи мокру білизну, потрібно блузки перевертати догори ногами, щоб не видно було слідів від прищіпок, а штани вішати за пояс, прищіпаючи при цьому кожну з половинок до іншого мотузка, бо так сохне швидше; білизну, що важить менше, треба розвішувати позаду важчої, щоб усе висихало одночасно і т. д.

Я вже не кажу про систему класифікації сміття, для осягнення якої варто було б попередньо пройти додатковий спецкурс. Згрубіла система ця виглядає так: окремі сміттєві категорії становлять скло, папір, пластик та рештки їжі. Скло розподіляється за кольорами: зелені пляшки не можна викидати в один контейнер із білими, а ті з брунатними. На пластмасових упакуваннях слід шукати зелений кружечок. Змішувати упакування з кружечками й без у жодному разі не можна. Бо перші екологічно чисті і надаються до повторної переробки, а про другі цього не можна сказати з певністю. До смітника з рештками їжі не можна додавати шкірки від цитрин і ліки. Суворо заборонено також виливати ліки до каналізації. Усі речовини з підозрою на токсичний вміст, ось як старі батарейки, пензлі від побілки тощо, належать до окремої категорії сміття.

Підозрюю, що всіх нюансів мені збагнути так і не вдалося. Кожна з категорій сміття зберігається в спеціальних стандартних посудинах відповідного об'єму і кольору, які називаються «тонами», або в поліетиленових торбинках певного кольору зі спеціальними написами. Тут дуже важливо нічого не переплутати. Бо якщо Ви запхнете ту частину відходів, місце якої в жовтій поліетиленовій торбинці, – до сірої «тони», а папір викинете до контейнера з пляшками, на Вашу адресу неминуче прийде чималий штраф. Те саме трапиться, якщо Ви раптом не розрахували кількість продуктових відходів, що їх продукує Ваша родина, і заплатили, скажімо, за щотижневе забирання 30-літрової тони, тоді як насправді Вам доводиться втискувати в неї майже 40 літрів. Уже не кажучи про сором, якого Ви натерпитеся від сусідів, якщо раптом Ваша «тона» стирчить перед дверима в четвер, тоді як сміття Вашого будинку забирають по п'ятницях. Адже існує спеціальний графік, згідно з яким, якщо Ви мешкаєте на вулиці А і маєте смітник розряду В, то Ваше сміття забиратиметься кожної парної п'ятниці місяця рівно о 7.17. Якщо ж Ви мешкаєте на вулиці С і маєте смітник розряду D, то Ваше сміття забиратиметься лише по парних п'ятницях місяця рівно о 8.28. Усі, хто ще досі є власниками механічних годинників, можуть звіряти їх за цим графіком. Якщо ж Ви забули, коли саме потрібно виставляти на дорогу свій смітник, то виходу у Вас немає. Або ж Ви протягом наступних двох тижнів не викидаєте нічого до смітника, що неможливо вже хоча б з огляду на кількість поліетилену, паперу та пінопласту, в які запакована їжа в супермаркетах. Або ж прямуєте до мерії і купуєте за кругленьку суму спеціальну поліетиленову торбинку, без якої Ваше сміття ніколи не заберуть. Окремий графік сміттєзбирання існує для кожного з видів сміття.

Стежити доводилося не лише за сміттям, горнятками і кількістю спожитої води. «Ігри з близнюками» зовсім не були чимось ідилічно спокійним, заколисуючим і відволікаючим од основних турбот. Справа в тому, що цих жвавих дітей треба було постійно тримати в напруженні і за кілька годин «ігор» вичерпати до решти їхній запас енергії з тим, щоб вони могли заснути, а я – оклигати для нової порції «ігор». Якщо ж якісь рештки енергії вичерпати не вдавалося, то під час обідньої перерви обов'язково траплялося щось непередбачене: нудьгуючі діти перевертали шафу з одягом, що займала півкімнати (тричі за моєї пам'яті) і чудом уникали придушення під її вагою, знаходили можливість відчинити ретельно перевірені мною перед виходом із кімнати дверцята від цієї шафи (ключ від котрих весь цей час знаходився у моїй кишені), витягти з шафи дитячу косметичну олію і натерти нею власні дупці, зачіски, ліжка, підлогу і вікна в кімнаті, роздерти матрац, подушку чи щоки одне одного.

Під час «денного сну» близнята полюбляли роздягнути одне одного і натерти вмістом своїх підгузників ту ж таки багатостраждальну підлогу. Увечері їх одягали у спальні мішки зі спеціальним захистом, що запобігав самостійному роздяганню і утруднював пересування, хоча і не настільки, як хотілося б. Улюбленою нічною розвагою Жана було нечутно прокрастися в цьому мішку сходами догори і зайти до моєї кімнати. Завдання не з простих, враховуючи дерев'яну загорожу на сходах, через яку йому доводилося перелазити, надзвичайну чутливість материнського сну і можливість зіслизнути у міжсходинковий простір донизу, вже не кажучи про банальну можливість просто послизнутися.

Коли я вже без допомоги словника могла розповісти, що мене звати Олеся Підобідко, народилася я в Україні, зараз перебуваю в Німеччині, років мені 23 і ще кілька не менш пізнавальних речей, справи пішли краще. Я вирішила розширити коло свого спілкування за межі родини і почала зав'язувати контакти із сусідами.

Одним із них був гер Мюллер, який завжди дуже привітно зі мною вітався і при нагоді любив розповісти про своє перебування в російському полоні та попросити мене вимовити словосполучення «железная дорога», звучання якого йому дуже подобалося. Щоправда, він постійно забував, що саме це означає, і, щоб не плутатися, називав це «русіше м'юзік».

Інші сусіди не поспішали входити зі мною в ближчий контакт, ввічливо посміхалися на всі мої спроби зав'язати розмову і заклопотано поспішали далі.

Неподалік від «деляфортівського» будинку було училище, де готували «папірмахерів». Там не бракувало осіб, із якими мене об'єднувало володіння мовою Пушкіна і частини творів Шевченка. Усі вони були чоловічої статі, що теоретично мало б стимулювати процес спілкування. Але чомусь не стимулювало. Можливо, причина крилася у споконвічному антагонізмі українського і російського. Можливо, мене недостатньо приваблювали не обтяжені зайвою інтелігентністю обличчя цих юнаків і розмови у стилі: «Ну шо, Вася, бля, єбаньом, сука, в Бадєн. Пракатимся і пажрьом заадно», які час від часу долинали до мене з вулиці.

У суспільне життя Бернсбаха мені вдалося інтегруватися вже десь аж під кінець мого «оперства». Несподівано я довідалася про існування товариства, яке вже протягом чотирьох років займалося перевезенням вантажів гуманітарної допомоги з Бернсбаха до Львова. Дружина гера Мюллера, фрау Мюллер, яка заснувала товариство, запропонувала мені допомогти підготувати переклади документів для наступної поїздки. Я погодилася.

Висока, доглянута Меґґі Мюллер-Шталь-Гофакер-Бюртенберґ, 45-річна засновниця товариства, колишня медсестра, вірна дружина, молода мати, потім просто дружина, мати, зраджена жінка, зраджуюча дружина, самотня мати, приваблива секретарка, нова коханка шефа, постійна коханка шефа, дружина шефа і знову просто приваблива жінка, дбайлива мати, дружина, вірна, зраджуюча, зраджена, справляла дуже приємне враження. Єдиною її проблемою був чоловік. На двадцять років від неї старший і як мінімум на 50 кг важчий колишній менеджер великої фірми з переважно поганим настроєм. Йому вдалося заробити багато грошей, поміняти багато секретарок, не спитися остаточно, побудувати великий будинок, вивезти з Росії багато антикваріату, а також не платити аліментів жодній із колишніх дружин. Поки він працював, Меґґі все більш чи менш влаштовувало. Певна річ, не рахуючи зрад чоловіка, про які вона якщо не знала, то здогадувалася, а якщо не здогадувалася, то хтось із доброзичливих знайомих обов'язково їй про це повідомляв, а також незадоволених амбіцій, сексуальної невдоволеності, поступового старіння, нездобутих чоловіків, нездійсненої кар'єри, некуплених суконь, нескинутих кілограмів. Але все це виявилося дрібницями, коли чотири роки тому чоловік пішов на пенсію.

Як це часто трапляється з людьми, які прожили бурхливе життя, він вирішив надолужити все втрачене і присвятити старість молодій дружині. З благородною метою допомагати їй в усьому він почав з ураціональнення ведення домашнього господарства. Треба віддати належне оригінальності його ідей. Від оптової купівлі солі (як справжній менеджер він відразу ж вирахував, що на кожному мішку можна зекономити три марки) до придбання зубних щіток із китового вуса ціною 150 марок за штуку (як кожен німець, він прагнув вести якомога здоровілий спосіб життя) і аж до спроб прати білизну, не використовуючи прального порошку (варіант подвійно зручний: економно і без шкідливих хімічних домішок). Меґґі довго намагалася ставитися до всього з розумінням, постійно нагадуючи собі, що людині, яка заробила стільки грошей, можна дещо пробачити. Але після того, як чоловік запропонував їй завести власну корову (свіже молоко без хімічних домішок, крім того, майже наполовину дешевше), не витримала і заснувала «Лємберґ-Гільфе», тобто клуб допомоги Львову.

«Це товариство – єдина можливість для мене втекти від мого скаліченого життя», – пояснила вона мені, і я подумала: «Як це шляхетно – допомагати іншим, коли навіть собі допомогти не вдається».

Завдяки Меґґі я побувала на концерті знаменитої місцевої рок-групи «Сірі шкарпетки», і це розбило моє серце.

Концерт відбувався в крихітному передмісті Баден-Бадена під назвою «Річка сиріток» на відкритій сцені біля літньої кнайпи «Ноги жовтого пелікана». На афішах жовто-синіми літерами зазначалося: «Єдиний і неповторний вечір Вам забезпечить незабутня група „Сірі шкарпетки“ у незрівнянній кнайпі „Ноги жовтого пелікана“». Іншим разом таке нагромадження прикметників найвищого ступеня порівняння неодмінно зародило б підозру в моєму філологічному серці, але того вечора інстинкт не спрацював, і я, з серцем, що трепетало від передчуття чогось незвичного, зайшла з Меґґі до кнайпи.

– Знаєш, ми три роки боролися в міській раді за право назвати саме так цю кнайпу і цю групу. Воно звучить дуже незвично, навіть епатажно для консервативного німецького вуха, і спочатку всі добропорядні бюргери ігнорували наші вечірки. Але кнайпа і група існують уже п'ять років, і поступово до цього звикли, останнім часом уже майже перестали надходити скарги на ім'я мера від мешканців сусідніх будинків за те, що до них долинає шум, а нещодавно я почала помічати незнайомі обличчя серед публіки. Це особливо приємно, бо раніше тут збиралися тільки «свої». Популярність кнайпи росте, і незабаром тут буде справжня тусня, – з гордістю розповіла вона мені.

Людей у невеличке приміщення бару набилося чимало. Перед крихітною сценою залишилися вільними тільки два столики, закріплені за постійними клієнтами. З нами привіталася більша частина присутніх, всі з цікавістю оглянули мою чорну сукню, кельнерка, не питаючи, принесла нам червоного вина.

За кілька хвилин до нас підійшов високий черевань, якого Меґґі відрекомендувала як Клауса, дуже йому втішилася, вони обійнялися і поцілувалися. Протягом наступних півгодини ми з Клаусом довідалися безліч цікавого про перепади тиску чоловіка Меггі, про прикре самопочуття їхнього другого пса, про те, що сусіди завели кота і він тепер заважає спати, бо лазить по всіх довколишніх дахах, про нову косметичну серію, яка щойно вийшла на ринок, але вже з'явилася в продажу в Інтернеті, про можливість зекономити податки на тому, що займаєшся гуманітарною допомогою, про нову постанову місцевої влади щодо форми нашийників, у яких можна вигулювати псів у міському парку, про те, як впливає на характер людини те, що вона народилася у високосний рік, і що сьогодні вранці Меггі вдалося зварити собі яйце з напіврідким жовтком, і це підняло їй настрій на цілий день, бо переважно вона забороняє собі це робити, боїться шкідливого впливу сальмонели, хоча й уважає, що все це бабські забобони…

Ми з Клаусом, безперечно, довідалися б іще чимало цікавого, але тут на сцену вийшли «Сірі шкарпетки», і Клаус, вибачившись, пішов до свого столика зі зрадливим виразом полегшення на обличчі. Він, напевно, належав до тих друзів Меггі, які не витримують її присутності більше ніж півгодини нараз.

Концерт більше ніж наполовину складався з дуже смішного для більшості присутніх шоу. Вокаліст групи під повільну музику блукав залом і примушував присутніх роззуватися і демонструвати йому колір своїх шкарпеток. Усіх, у кого вони виявлялися сірими, він примушував вийти на сцену і заспівати разом із ним одну з пісень групи. Переважно піснею, яку погоджувався виконати «доброволець», був безперечний хіт групи, який і дав їй назву: блюз «Сірі шкарпетки».

Вишикувані на сцені добровольці розгублено переступали з ноги на ногу, а вокаліст неквапливо приймав перед мікрофоном еротичну позу. Це зайняло у нього кілька хвилин, протягом яких зал стежив за ним, затамувавши подих. Потім він з придихом видихнув у мікрофон: «Блюз – це коли тобі важко», – і голосно зітхнув, як, мабуть, зітхають працівниці сексу по телефону.

А тоді почав співати. Протягом вечора пісню повторювали 8 разів. Я навіть запам'ятала текст. У приблизному перекладі він звучить так:

 
І ось іду я містом, де всюди німфетки
А у мене в мештах – сірі шкарпетки
 
 
Я – справжній плейбой
 
 
Іду я в страшну спеку, неначе той лелека
Я у моїх шкарпетках, і зовсім недалеко
 
 
Я – справжній плейбой
 
 
Стоять собі дівчата і дивляться услід
Таких самих шкарпеток не бачити їм, ні…
 
 
Я – справжній плейбой.
 

У пісні було ще кілька куплетів, виконуючи які вокаліст постійно забував слова, але зал чемно витримував паузу, поки співак напружував пам'ять, а потім усі дружно поверталися до знайомого тексту:

 
І ось іду я містом, де всюди німфетки
А у мене в мештах – сірі шкарпетки
 
 
Я – справжній плейбой.
 

У кінці концерту вся група дружно сіла на сцені, роззулася – і кинула в публіку свої сірі шкарпетки, рясно просякнуті трудовим музикантським потом.

Усе це настільки мене захопило, що я перестала помічати все довкола, жадібним поглядом пожираючи сцену і вродливого хлопця марокканської зовнішності та голубими очима, який, широко посміхаючись, спостерігав зі сцени за тим, як знетямлені від захвату шанувальниці роздирають на частини його шкарпетки.

– Подобається? – хитро посміхаючись, запитала Меґґі.

Відповідь була зайвою.

– Якщо хочеш, можеш сходити за сцену і поговорити з ними про доброчинний концерт у Львові. Ми колись обговорювали проекти співпраці групи з «Лємберґ-Гільфе», можливо, вони вже щось вирішили. Вокаліста звати Маріо.

Не роздумуючи, я попрямувала до гримерної, якою служило одне з підсобних приміщень. Там пиво все ще не закінчилося, і Маріо, витираючи піт великим рушником, відкорковував чергову пляшку.

«Шоу маст ґоу он! – прохрипів він, широко (трохи надто широко) посміхаючись. – Поки не закінчилося спонсорське пиво».

І перехилив пляшку собі до рота. З координацією у нього вже було не зовсім добре, тому частина рідини вихлюпнулася на барвисті квіти його майток. Я почала сумніватися, чи це не здається мені дещо перебільшеним, але потім і собі допила рештки пива з четвертої уже на сьогодні пляшки, після чого вирішила, що ні, не здається, тобто, власне, тільки здається. Оскільки я сама перебрала спонсорського пива, роздуми над моральним аспектом проблеми доведеться відкласти на завтра. Дійшовши такого висновку, я впевнено зробила ще один крок уперед.

– Шіт, – вилаявся Маріо. Сподіваюся, він мав на увазі пляму на майтках, а не мою появу.

– Хай! – сказала я. – Уперше була на вашому концерті, і мені дуже сподобалося.

– Супер! – Маріо спробував увічливо посміхнутися, але вийшло в нього знову надто широко. – А ти звідки?

– З України.

– Зі Львова чи з Києва?

– Із Соснівки, – збрехала я більше просто так, ніж із якоюсь конкретною метою. Мені раптом захотілося подратувати цього самовпевненого мавра.

– Звідки, звідки? – перепитав Маріо.

– Соснівка – це стара назва Чорнобиля. Батьки встигли вивезти мене ще до того, як у всіх моїх однокласників почала рости друга голова. Декого з них ще можна врятувати операційним втручанням, на це й підуть зібрані вами сьогодні гроші.

Справа, напевно, була не лише в пиві, а й у завеликій кількості адреналіну, накопиченого за рік повної відсутності особистого життя. Я відчула, що червонію.

– Серіо? – не повірив Маріо. – А я думав, із Чорнобиля всіх вивезли.

– Можу я порозмовляти з вашим менеджером? – запитала я, ні до кого конкретно не звертаючись.

– У нас немає менеджера, але я – керівник групи, – сказав бас-гітарист. – У чому справа?

– Я хотіла б запропонувати вам виступити з концертом у Львові. На запрошення однієї із львівських груп. А потім запросити львівську групу до Бернсбаха. Мені здається, це було б і вам, і їм, і всім решта цікаво.

– Непогана ідея. Треба буде подумати. Давай обміняємося координатами і поговоримо на тверезу голову. – Він витяг записник. – До речі, в мого друга дівчина з Соснівки. Це недалеко від Львова і дуже далеко від Києва. Ніч поїздом, – сказав бас-гітарист, і я почервоніла ще більше.

Наступного ранку я прокинулася з головним болем і досить туманним уявленням про перебіг учорашніх подій.

Невже я й справді видудлила чотири пляшки пива, а потім завалила до чоловічої гримерної і почала пропонувати крутим західним рокерам концерти у Львові? З іншого боку, згадуючи залиті пивом квіти на геніталіях марокканця, мені важко було позбутися сумнівів, чи справді вони аж такі круті, як видається на перший погляд. У когось там, здається, дівчина із Соснівки. Теж, до речі, глибока провінція порівняно зі Львовом, як цей їхній Бернсбах порівняно з Баден-Баденом, а Баден-Баден – порівняно з Берліном. Усе, досить, треба йти снідати. Від сьогодні – сувора заборона на вживання алкоголю на три місяці і щоденні післяобідні прогулянки лісом. Може, почати бігати вранці? Щоб якось урегулювати кількість адреналіну в крові. Хоча не думаю, що це допоможе. Спробую надалі тримати себе в руках і більше не чіплятися до незнайомих чоловіків. Хочеться вірити, що принаймні моя по-протестантськи сувора «опер-сім'я» про це не здогадається.

– Сьогодні третя п'ятниця місяця, – як завжди, лаконічно, повідомила мене фрау Де Ляфорте за обіднім столом.

Це означало, що між другою і п'ятою в приміщенні гімназії члени «Лємберґ-Гільфе» пакуватимуть гуманітарну допомогу в ящики з-під бананів. Такий підготовчий етап перед відправкою чергового вантажу тривав кілька місяців, і моя присутність була «категорично необхідною», як висловилася Меґґі, аби допомогти написати на ящиках прізвища адресатів незнайомими мешканцям Бернсбаха кириличними літерами. Справа в тому, що, відправляючи перші вантажі, у «Лємберґ-Гільфе» практикувалося підписування ящиків латинкою, але пізніше з'ясувалося, що більша частина речей зникла під час котроїсь із численних митних перевірок. Німці вирішили, ніби причиною стало те, що українські митники не розуміють латинських літер і тому неправильно розподіляють одержані подарунки. Цього разу члени «Лємберґ-Гільфе» намагалися запобігти такому прикрому непорозумінню і попросили мене про допомогу, їм здавалося, що достатньо понадписувати все кирилицею, і подарунки потраплять за місцем призначення. Мені не хотілося розвіювати їхніх ілюзій, тому кожної третьої середи місяця я чемно ходила до гімназії підписувати ящики з-під бананів.

– Ти маєш трохи часу сьогодні ввечері? – запитала Меґґі, коли настала п'ята. – Я б хотіла запросити тебе на вечерю в приємному товаристві. Сподіваюся, що приємному. – Вона таємниче посміхнулася.

– Маю, звичайно, – заінтриговано відповіла я, і ми домовилися, що Меґґі заїде за мною десять по сьомій.

– Знайомтеся. Це Олеся, дівчина з України, про яку я вам уже розповідала. А це Маріо і Роберт, Олесю, про яких я тобі теж розповідала. Я вирішила, що вам не зашкодить познайомитися ближче.

– Ми вже знайомі, – я намагалася не думати про подробиці цього знайомства. Судячи з напруженого виразу обличчя Маріо, – він теж.

– Якщо я не помиляюся, ти збиралася запросити нас на гастролі до Львова, – сказав Роберт. – Ще не передумала?

– Факт, на тому концерті спонсором була броварня. Досі не можу дивитися на пиво.