Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 58 страниц)

Сильвестров

Веніамін Харитонович Сильвестров припаркував свою новеньку «Шкоду-Октавію» біля однієї з власних аптек і повагом вийшов із машини. Він давно вже робив усе повагом, як і належиться чоловікові, який провадить успішний у всіх відношеннях бізнес уже протягом багатьох років. За цей час чимало його колег і просто знайомих встигли подвоїти список своїх хронічних та венеричних захворювань, розлучитися, виїхати на заробітки, збанкрутувати, народити й відправити до школи дітей, провадити не менш успішний за Веніаміна Харитоновича бізнес, хоча більшість, ясна річ, просто спивалася. Одних спонукала до цього економічна нестабільність у суспільстві, інших особиста нереалізованість, ще хтось отримав алкогольну залежність у спадок.

З повагою і відчуттям власної гідності, а також невеличкою задишкою Сильвестров доніс своє все ще доволі струнке тіло по сходах до однієї з власних аптек. Надворі сутеніє, незабаром двері для відвідувачів замкнуть на ніч, і ліки можна буде замовити тільки через невеличке віконце склопакетних дверей. Чергова по аптеці зблідла, побачивши шефа, особиста поява якого не віщувала нічого доброго, недаремно попередньої ночі їй снився поганий сон.

– Доброго вечора, Веніаміне Харитоновичу, – сказала дівчина, яку звали Надя, і сказала, ясна річ, по-російськи. Інакше і не могло бути, адже все відбувалося увечері 20 грудня в Полтаві.

«Треба буде примусити їх перейти на українську», – подумав собі Сильвестров, але дівчині нічого не сказав, бо вирішив сьогодні бути ліберальним керівником. Усе ж таки незабаром Різдво. Думку свою він не продовжив, тому залишилося незрозумілим, як саме він збирається примушувати підлеглих переходити на українську, якою не розмовляв сам і якої не чув ні від кого зі своїх знайомих. Неясно було і те, навіщо примушувати їх переходити на українську. Можливо, Сильвестров продовжить свої роздуми на цю тему, тоді все проясниться, але навряд: розмірковування не належали до пріоритетів Сильвестрова, який вважав себе людиною дії, а не порожніх мрій. Прийнявши рішення, він рідко повертався до безкінечних «чому» і «чи варто», з досвіду знаючи, що ні до якого конструктивного результату вони не приводять. Що ж до раптових ідей українізації, то, можливо, вони були навіяні передчуттям майбутньої поїздки.

Веніамін Харитонович Сильвестров уже кілька разів на Різдво їздив до Варшави. Йому подобалася святкова метушня і яскраво розфарбовані вітрини дорогих крамниць по обидва боки вулиці Новий Свят (а також інших вулиць, хоча там він бував рідше), подобалося сидіти у крихітних затишних кав'ярнях на Старувці, блукати вечірніми вулицями, розглядаючи перехожих, що заклопотано перебігали з крамниці до крамниці в пошуках подарунків. Подобалося вдихати ранковий аромат кави з молоком, – колись йому здавалося, що так повинна пахнути справжня натуральна кава зі справжнім натуральним молоком, і він навіть намагався відтворити цей запах у власному офісі, примушуючи секретарку експериментувати з різними сортами кави, але бажаного ефекту досягнути так і не вдавалося, а згодом, коли вперше скуштував напій в одному з варшавських офісів, то збагнув, що насправді так пахне розчинна кава з сухими вершками. Веніамін Харитонович був розчарований, відчув якусь легку образу на цей світ несправжніх цінностей і брехливої реклами, де тебе дурять навіть запахи, – він так і не зміг допити напій із противним пластиліновим смаком. Відтоді він не п'є кави в офісі, а тільки чай із цитриною, перевірений роками міцний цейлонський чай, і примушує секретарку спершу розтирати в горнятку скибочку цитрини з цукром, а вже потім заливати запарений окремо чай. Але запах, що долинав із ранкових варшавських офісів, і далі подобався Сильвестрову. Подобалося йому і те, як пахло в недорогому готелі, де він зупинявся. Мабуть, це був запах миючих засобів, що ними користувалися прибиральниці. Вранці, десь близько сьомої, перед тим як виносити сміття і брудну білизну з номерів, прибиральниці збирались у підсобці, двері до якої залишалися відчиненими, пили каву і курили, обмінюючись останніми плітками. Веніамін Харитонович майже нічого не розумів у їхніх діалогах, але йому дуже подобалося, як соковито й розлого відлунювало в заспаних коридорах їхнє «кур-р-р-ва», а далі, ніби рикошетом, коротке й зібгане «твоямаць», потім заспокійливо стелилося майже лагідне «пшеєбане» чи енергійне «спєрдаляй», після якого кавова пауза завершувалася і жінки бралися до роботи.

Колись Сильвестров починав звідси свій бізнес. Не з Варшави, ясна річ, це було б надто дорого. Він їздив до Перемишля, де закуповував по аптеках гомеопатичну нафту, п'ять злотих більша пляшечка, два п'ятдесят – менша. Потім у Полтаві нафта ішла по п'ятнадцять і десять гривень, причому менші пляшечки практично ніхто не купував. Лікуватися гомеопатичною нафтою в Полтаві було модно. Моду цю започаткував сім років тому він сам, привізши у картатій китайській торбі першу партію ліків і безкоштовно розповсюдивши її серед своїх знайомих із власноруч перекладеною з польської анотацією. Цю анотацію йому довелося скласти з кількох буклетів, які він узяв на вітрині однієї з гомеопатичних аптек у Перемишлі і які розповідали про ефективність гомеопатії загалом. Слово «гомеопатія» Сильвестров замінив на «гомеопатична високоочищена нафта», там, де у тексті йшлося про «дуже ефективний», для переконливості написав «найефективніший», «найбільш дієвий» замінив на «єдинодієвий», а слова «часто», «переважно» і «майже» позабирав зовсім або замінив недвозначним «завжди». Усе це, ясна річ, російською: думки про необхідність переходу на українську тоді в нього ще не з'являлися. Лише тепер, коли він уже давно перестав власноруч возити нафту в китайських картатих торбах, а давно замовляв оптові партії через посередників, збільшив ціну великої пляшечки до двадцяти гривень, а маленькі взагалі вилучив з асортименту через низький попит, лише тепер його все частіше почали навідувати такі думки. Звідки вони в нього з'являлися, Веніамін Харитонович і сам не зміг би пояснити, але інтуїтивно відчував, що польські колеги привітніше й більш охоче спілкувалися з україномовними бізнесменами з Галичини, хоча у тих і машини були дешевші, і партії нафти вони замовляли скромніші. Сильвестров підозрював, що їм навіть робили знижки, і це непокоїло його найбільше. І хоча Сильвестров зовсім не був певен своїх підозр щодо імовірних знижок, можливо, у ньому просто заговорював комплекс меншовартості, пов'язаний із поганим володінням польською, ця відверта перевага, яку поляки віддавали галичанам перед східняками, дратувала його. Він вагався, що йому підівчити насамперед: польську чи таки українську? Подібні роздуми заважали зосередитися на основній роботі, і Веніамін Харитонович усе частіше схилявся до думки, що варто, мабуть, вивчити обидві мови, аби нарешті заспокоїтися. Тим більше, що вони подібні.

Його майбутня поїздка до Варшави мала би стати першим кроком на цьому шляху, але підлеглі не повинні знати, що його не буде в місті аж два тижні. Після католицького Різдва Веніамін Харитонович збирався святкувати ще православне, але вже в Тернополі.

– Скажіть, пожалуста, – звернулася до аптекарки бабця у хустині з жовтими квітами, – ноги у мене сильно болять вечорами – може, порадите яку гомеопатію, бо таблетки не помагають.

– Звичайно, порадимо, – з ентузіазмом відреагувала дівчина, ясна річ, російською: – От нафта в нас є, гомеопатична, возимо з Варшави – єдина аптека в місті. Три чайних ложки на добу, місяці два-три, – і побачите, як очиститься весь ваш організм. А для пенсіонерів у нас спеціальні знижки – кожна двадцята пляшечка безкоштовна.

– А скільки хоть стоїть той ваш бензин?

– Це не бензин, бабусю, а ліки. Коштує двадцять гривень пляшечка. На місяць вам точно вистачить.

– Должно вистачить, бо на дві бутилочки грошей (вона ставила наголос на першому складі) не хватить. Давайте сюди, попробую, може, не надурите.

І бабуся випорпала із кутика хустини двадцять гривень, заначені, мабуть, на чорний день. У Сильвестрова щось неприємно стиснулося всередині, він уявив собі, як цій бабці довелося кілька місяців харчуватися тільки хлібом і молоком, аби зі своєї мізерної пенсії зекономити цю астрономічну в її бюджеті суму. І тепер вона очікуватиме раптового полегшення вже від пляшечки нафти, а полегшення не буде, бо навіть якщо ці ліки й справді від чогось допомагають, то зовсім не від ревматизму.

– Зачекайте, – рішучим рухом зупинив він аптекарку, яка радо пакувала бабусі ліки, тішачись, що їй вдалося в присутності власника продати фірмовий продукт. Гомеопатична нафта й справді була в асортименті тільки їхньої мережі аптек, і Сильвестров дуже цим пишався. – Від сьогодні у нас запроваджуються різдвяні знижки. Для пенсіонерів перші три пляшечки безкоштовні. Якщо вам стане легше, приходьте ще.

Бабуся радісно заховала свою двадцятку назад у кутик хустини.

– Ой спасібо тобі, касатік, тепер буде за шо купить єди на Різдво. Вкусної тобі колбаски.

І бабуся почалапала до виходу. Аптекарка ошелешено дивилася на Сильвестрова.

– Відтепер за пенсійним посвідченням нафта продаватиметься за півціни, – коротко повідомив він і рішучим кроком вийшов із аптеки. Сьогодні йому потрібно об'їхати ще п'ятнадцять «точок» і залишити вказівки на час своєї відсутності.

Історія Софійки

Я почуваю себе трохи схоже на героїню Софі Марсо у знаній, але від того не менш безнадійній голлівудській екранізації російської класики. Софі Марсо сидить у вагоні потяга Москва – Петербург, а за вікном швидко зникають одне за одним недоречні у цьому кліматі південні дерева. Росія у фільмі настільки схожа на казкову країну з інших голлівудських фільмів про Росію, що часом навіть виникає сумнів: а може, саме це і є справжня Росія, а казки розповідають і показують у своїх фільмах самі росіяни. Або всі вони домовилися між собою і тепер морочать голову усім нам, тим, хто знає про Росію тільки з чужих розповідей. Зрештою, мої намагання зрозуміти відчуття Анни не менш провальні, ніж акторські потуги Софі Марсо. Я сиджу у вагоні потяга Львів – Варшава, і пейзаж за вікном не викликає жодних сумнівів у своїй автентичності. Те, що я збираюся робити у Варшаві, не менш неморально, ніж поведінка Анни, але світ, у якому я живу, як і я сама, давно переріс моральні самокатування з цього приводу. Мій намір переспати з одруженим чоловіком навряд чи викличе у когось бурю емоцій, хіба що роздратування законної половини мого майбутнього коханця. Законне, треба визнати, роздратування. Та і я не збираюся кидатися під поїзд. Принаймні не через такі дріб’язкові причини, як його імовірна байдужість до мене в майбутньому.

На щастя, мені не доступний космос складних і надто тонких, як на примітивний сучасний смак, тогочасних емоцій, не знайома потреба відмовлятися від задоволень задля обов’язків, і тому я їду в одному купе з одруженим чоловіком, який майже впевнений, що ще цієї ночі нарешті оволодіє мною.

Мій вибір партнера, з яким я переживу своє «вперше», достатньо випадковий. Ми познайомилися півроку тому під час гастролей у Полтаві. Це були мої перші гастролі з балетним тріо «Фантазія», організованим два роки тому швейцарським хореографом Лео Лонґом. Солісткою цього тріо я стала так само випадково, як випадково зацікавилася танцями.

Вони проводили репетиції в актовому залі педінституту, і саме там, у темному закутку біля сходів, я засиділася одного разу допізна, бо мала поважну причину сидіти просто так на підвіконні й жаліти себе. Був травень, спокусливо пахли квіти магнолії і запізнілий бузок, зелень на деревах та листі за вікном мала гіпнотично інтенсивний колір, і часом це навіть відволікало мене від сумних думок про те, як недоречно все склалося. Пронизливо пахло свіжою травою, подекуди її навіть скосили, мабуть, для кроликів. Пилюка на інститутському подвір'ї, збита з пантелику вчорашньою короткою зливою і сьогоднішньою цілоденною спекою, зачаїлась у нерівностях асфальту і на місці висохлих калюж. Цвірінькали горобці і якісь інші птахи з довгими дзьобиками, ідентифікувати яких мені не вдалося. Я сиділа на підвіконні й намагалася збагнути, що саме зробила не так, але збагнути це було не так просто.

Сидір, мій однокурсник і хлопець, із яким мене досі пов'язували суто товариські стосунки, вирішив поділитися зі мною своєю радістю. Таня з паралельного потоку погодилася з ним зустрічатися. Він аж світився від щастя, я побажала йому успіху й навіть дала кілька корисних практичних порад із завоювання жіночих сердець. На серце Тані в нього було п'ятеро суперників, увесь чоловічий склад нашого жіночого факультету, і успіх Сидора справді викликав повагу.

У всьому цьому не було нічого нового. Яскрава блондинка з тонкою талією і виразною лінією стегон, Таня з першого погляду підкорювала серця більшості чоловіків, які траплялися на її життєвому шляху, і часто навіть не замислювалася над цим, за звичкою випромінюючи в повітря свою нестримну жіночність і сама дивуючись несподіваним результатам. Тому захоплення Сидора Танею не мало в собі нічого несподіваного. Підозрілим було тільки моє ставлення до цього. Я сиділа на підвіконні в коридорі, слухала музику, під яку танцювала «Фантазія», і намагалася збагнути, про що свідчить це моє раптове гостре почуття образи. Можливо, я просто заздрю Тані, за якою завжди всі упадають, а мені навіть немає з ким піти в кіно цього пронизливого червневого вечора. Дурнувата ситуація. Ми стільки років знайомі з Сидором, і мені ніколи не спадало на думку побачити в ньому щось більше, ніж просто друга, з яким ходили в походи й не раз ночували в одному наметі. І ось тепер ці дурнуваті ревнощі. Хоча, може, це просто затяжна весна, яка нікому не дає спокою.

Я сиділа на підвіконні, спостерігала за тим, як двоє горобців купаються в пилюці, провіщаючи зміну погоди на завтра, і непоспіхом віддавалася процесу шкодування себе, коли з дверей актового залу вийшов Лео й зацікавлено привітався зі мною. Він став поряд, закурив цигарку й запитав, що я тут роблю. Потім розповів, що в них репетиція і що їхнє тріо готує програму уривків із найвідоміших класичних балетів в осучасненому виконанні. Наприклад, партію Жизелі у хіп-хоповому аранжуванні, «Лебедине озеро», стилізоване під рок-н-рол, «Лускунчик», змодифікований під класичний брейк-денс. Не знаю, навіщо я сказала йому, що моя мама також танцювала, а потім була балетмейстером. Лео зацікавився і запропонував мені подивитися репетицію.

Ще через тиждень я вже танцювала разом із ними, – Лео переконував мене, що таких природних даних, як у мене, він ще ніколи не зустрічав, і відсутність школи зовсім мені не заважає, я хапаю все на льоту і дуже добре відчуваю музику, а інтуїтивно танцюю в дуже своєрідному стилі. Мені дивно було чути це, адже я давно звикла вважати себе безнадійно неспортивною і малорухливою, і ось тепер так несподівано прокинулись мамині гени. Після кількох місяців інтенсивних репетицій я поїхала з «Фантазією» на перші гастролі. Тур тривав місяць, виступи в найкращих залах великих міст, дорогі квитки, розкуплені заздалегідь завдяки хорошій рекламі. Під час гастролей у Полтаві ми й познайомилися з Сильвестровим.

Його фірма була головним спонсором концерту, на який він чомусь прийшов без дружини. Зайшов у гримерку, познайомився зі всіма і запросив на вечерю. Ми переодягнулися й сіли в присланий за нами чорний джип «Тойота», за кермом – водій у шкіряній куртці. Пожвавлений шампанським, випитим у гримерці за успіх концерту, Сильвестров розповідав свою творчу біографію. Виявилося, що, окрім успішного аптечного бізнесу та дисертації, захищеної на кафедрі автоматики місцевого політеху, він належить до десятки найкращих ліриків регіону. Довший час редагував літературний часопис «Наш чернозем», у якому друкували свої вірші інші поети-бізнесмени, тобто бізнесмени-поети, і цей часопис потрапив до рук самого президента Єльцина. Президент Єльцин викликав Сильвестрова до себе, особисто потиснув руку й нагородив престижною премією, вартість якої була досить скромною, зате після цього Сильвестров увійшов у десятку провідних сучасних поетів не лише Полтавщини, а й Москви. Це не могло не викликати заздрості у його колег по бізнесу, які вдалися до відповідних методів, і часопис «Наш чернозем», а також кілька аптек Сильвестрову довелося закрити. Зашкодило це і його здоров'ю, але, на щастя, кулю вдалося витягти, і зараз уже навіть шраму не помітно. При згадці про шрам Сильвестров помітно почервонів, – мабуть, місце, куди влучила куля, було особливо вразливим.

Ми приїхали у ресторан, стилізований під чеський, – грубі дерев'яні столи, лави, портрети Гашека та Швейка на стінах, пиво в широкому асортименті, свинина в пиві, запечена в порційних хлібинах, молодь у дорогому фірмовому одязі. З'їсти порцію свинини мені виявилося не під силу, як і подужати літровий круг пива. Жвава розповідь Сильвестрова не вгавала. Його поетична біографія була славна ще й іншими перемогами, і виявилося навіть, що єдина написана ним досі збірочка віршів («Я пишу мало, але зате на вєс золота», – зі скромною гордістю пояснив він, раптом перейшовши на українську й попередньо кілька разів вибачившись за своє погане володіння «моваю») витримала вже чотирнадцять перевидань і розійшлася накладом, абсолютно нечуваним навіть для прози, не те що поезії. Я боялася тільки одного – що він доп'є пиво й почне декламувати свої вірші, але, на щастя, він не почав.

– Бачите он того хлопця, – він показав на стіл у кутку, за яким сидів чоловік років тридцяти п'яти у вишитій білим по білому сорочці та пильно вдивлявся в екран свого лептопа. – Це власник ресторану. Дуже порядний чоловік. Уже кілька років анонімно спонсорує серію сучасної поезії в одному з полтавських видавництв. І жодного разу не виступив зі спростуванням, коли чергові політики визнавали вихід цієї серії своєю заслугою.

У цей момент мені зовсім недоречно, мабуть, через утому після концерту та розмореність пивом, пригадалася минулорічна пригода, яка мало не стала сексуальною. Це був досить короткий період, коли ми з Лілею ходили на боді-білдинг. Не знаю, чому ми не пішли, як усі наші знайомі, на шейпінг, – мабуть, через вічне прагнення до оригінальності. Можливо, з якихось інших причин. У кожному разі, ми ходили до приватного залу такого собі Діми, який окрім бодибілдингу був шефом охорони якогось дорогого ресторану.

До Діминого залу ходили переважно самі чоловіки, і то здебільшого професіонали, які підтримували форму й готувалися до змагань, на яких демонстрували рельєф м'язів. Ці велетенські креатури виглядали трохи по-космічному, гордо прогулюючись уздовж спортивних снарядів під час відпочинку між вправами і задоволено оглядаючи себе в численних дзеркалах на повний зріст, але їхня космічність відразу ж випаровувалася, щойно вони починали розмовляти між собою. Бо теми цих розмов один до одного відтворювали щебетання наших однокласниць на перервах і крутилися довкола одного – кількість калорій, дієта, косметичні маски. Загрозлива маса м'язів на плечах і стегнах цих велетнів була, попри солідний вигляд, надзвичайно крихкою: достатньо було необережного руху, і під тиском цієї маси тріскали сухожилля – не витримували надто великої ваги. Вистачало тижневої перерви у заняттях і кількох шматків торта, як ідеальний м'язовий рельєф перетворювався на мішок із салом. Життя цих людей було суворо підпорядковане потребам їхніх м'язів: ні на що більше у них не вистачало ні часу, ані сил.

Діма також був профіком, але необхідність заробляти на життя тримала його спортивний запал у межах розумного. Він не розбудовував свою м'язову тканину до надприродніх розмірів, а намагався не втратити змоги більш-менш вільно рухатися. Щоправда, протягом кількох останніх років він таки додав кілька кілограмів: його репутація більше не вимагала особистої заанґажованості, достатньо було з'являтися на зустрічі з клієнтами й імпозантно перебирати м'язами під футболкою та промовисто перебирати пальцями масивний золотий ланцюжок. Обличчя Діми вирізнялося серед клієнтури залу якоюсь ледь помітною людською рисою. Мабуть, саме це і привабило мене в ньому.

Хоча говорити про привабливість було б перебільшенням – я просто не подумала, погодившись сісти до нього в машину і дати підвезти себе додому. Про те, як закінчуються такі пропозиції, загальновідомо. Хоча, можливо, це була трохи нечесна гра перед самою собою, якась прихована цікавість і бажання здобути сексуальний досвід. Ясна річ, партнер виглядав надто вже гротесково, але, з іншого боку, у цьому навіть було щось голлівудське.

Ми приїхали до Діми додому, випили по склянці вина, він роздягнув мене і поклав у своє широченне ліжко. А потім замість пестощів і захоплення моїм тілом почав демонструвати гру своїх м'язів. Я відчула себе знову в спортзалі, спостерігаючи за цим механічним ритуалом, що його Діма, відчувалося, повторює з розписаною в розкладі занять регулярністю. Напевно, значно краще на моєму місці почувалася б однокурсниця, яку дуже збуджував секс із коханцем під час телефонної розмови із нареченим. При цьому то наречений, яких вона міняла досить часто, то коханець поступово входили в смак і часом після стосунку навіть перекидалися кількома словами по телефону. Так от, ця моя знайома спокійно могла б зайняти час телефонною розмовою, поки Діма завершував презентацію.

Перед тим як перейти до активніших дій, Діма встав із ліжка і пішов на кухню, де витягнув із холодильника заздалегідь приготовану дитячу молочну суміш, улюблений енергетичний коктейль культуристів тих часів. Повернувся і замислено відсьорбнув кілька разів. Його член, що і раніше виглядав непереконливо малим на фоні гігантського торса, похнюплено скоцюрбився.

– Ти точно хочеш зі мною, – запитав Діма, і я зрозуміла, що недооцінювала його. Окрім дієти та регулярних фізичних вправ, його хвилювали ще й інші почуття. Або ж він боявся, що секс із незайманицею вартуватиме йому завеликої кількості калорій. Я промимрила у відповідь щось нерозбірливе.

– А хочеш, я про дєтство тобі розкажу? – раптом запитав Діма. – Не знаю, чо згадав, але ти припоминаєш мені одну тьолку з дєтдома. Я, знаєш, дєтдомовський, і родітєлєй ніколи в глаза не бачив. Ну і коли по суботах до других приходили родичі, приносили ігрушки, мені так до сльоз було, понімаєш. А найбільше всєгда хотілося печення. Було таке, ти вже не помниш навєрно, цвітне, одно – біле, друге з какао, називалося «Мозаїка». Його всі любили у дєтдомі. І от, досі помню, не повіриш, коли прийшла тьотка одного пацана, принесла йому гостинці і мені дала кульок печення. Я його беріг і даже плакав, коли доїв усе. Так от, ти мені припоминаєш трохи ту тьотку з дєтдома.

Діма захопився розповіддю і для переконливості навіть витяг із шафки на кухні трохи печива «Мозаїка», частина з какао, частина – без, і запропонував мені почастуватися. Сам він дозволяв собі цю розкіш тільки зрідка. Невідомо, чи з калорійних міркувань, чи щоб сентиментальний ефект справляв належну дію. Я подякувала, але печива мені не хотілося.

Діма все більше захоплювався спогадами про важке дитинство, а я поволі наважувалася озвучити прохання відвезти мене додому.

Але раптом Дімин член знову напружився. Мабуть, він уже дійшов до того моменту в розповіді, коли партнерка повинна була стікати соками пожадання від співчуття й еротичних фантазій. Я виявилася неготовою до такого повороту подій і того, з якою спритністю неповороткий Діма раптом виліз на мене, але відреагувати не встигла, бо раптом задзвонив телефон.

Після короткої розмови Діма швидко вбрався й вийшов з дому, строгим голосом звелівши мені чекати його. Я не наважилася сказати про бажання поїхати звідси якомога швидше, бо раптом усвідомила, що попри крихкість сухожиль він усе ж таки набагато сильніший за мене.

У момент, коли під час кави й десерту Сильвестров знову полинув у безкінечні спогади про свою бізнесово-поетичну кар'єру, я чомусь дуже виразно пригадала собі те відчуття в порожній Діминій квартирі, обставленій із жіночою старанністю. Мабуть, у нього таки була дружина або ж зафіксованість на дієті та калоріях поволі фемінізувала його психіку. Усюди панував ідеальний порядок, жодного сліду пилюки чи круглих відбитків від горнят на лакованому журнальному столику. Ідеально поскладані речі у шафі, кришталеві келихи і деталь, яка добила мене остаточно – вигаптувана гачком серветка за склом кришталевої вітрини серванта.

Я марно намагалася зосередитися то на телебаченні, то на книзі, погортала навіть каталоги з модним одягом, розкидані довкола ліжка. Кілька хвилин розтягнулися на три години, і в якийсь момент раптом прийшов страх: я раптом подумала: «А що коли він не повернеться?». Звідки я знаю, куди він поїхав, – можливо, він взагалі більше ніколи не повернеться, хто шукатиме мене тут, у замкненій квартирі, що я скажу бабці, подзвонивши звідси, – я ж навіть не знаю адреси. Ще трохи, і мене охопила справжня паніка, але за годину минула й вона – я відчула апатію і голод. Мабуть, доречнішим було б розкаяння за таку легковажну поведінку, але розкаяння не було, навпаки, я передчувала насолоду від того, як переповідатиму Лілі таку незвичайну пригоду. А потім минуло і це, і я вже просто лежала на ліжку й бездумно вдивлялася в стелю, не відреагувала навіть на звук ключа, що повертається в замку.

На щастя, Діма приїхав занадто втомлений, аби продовжувати любовні забави, тому мовчки відвіз мене додому й стримано поцілував у щічку на прощання. Відтоді я більше не займалася бодибілдингом. Я досі пам'ятаю різкий запах діминого дезодоранту. І часом навіть озираюся на вулиці, коли від когось так пахне. Пам'ятаю поскрипування шкіряної куртки й посмішку зі зворушливою дитячою ямочкою на правій щоці. Але зовсім не пригадую ні його прізвища, ні кольору його очей, ні того, чи у нього були рівні зуби. Хоча саме на те, чи рівні у людини зуби, я насамперед звертаю увагу під час знайомства.

У Сильвестрова також є ямочка, щоправда, вона вже втратила різкість контуру, який робить посмішку особливо привабливою. Шкіра обличчя полтавського бізнесмена злегка обвисла, як це буває у людей, які різко схудли, ця шкіра має не дуже здоровий молочно-білий відтінок, на якому чітко проступає поголена вранці щетина. Його погляд розсіяно блукає по моїх грудях, і не відомо, чи він спостерігає за мною, чи просто дивиться кудись убік, думаючи про своє. Жвавий блиск у його очах гасне, щойно він перестає оповідати нескінченні історії свого бізнесового і життєвого успіху і переходить на іншу тему або питає про щось і змушений вислухати відповідь. Лео, здається, також знічується від цієї надто очевидної втрати зацікавлення, тому тільки коротко дякує Сильвестрову за чудово організовані гастролі й регулярно підіймає тост: «За дружбу!» Мабуть, він говорить занадто голосно, бо на нього озираються з-за кількох сусідніх столиків.

Не зводячи розсіяного погляду з моїх грудей, Сильвестров продовжує розповідати. Тепер уже про специфіку свого аптечного бізнесу, про бум на гомеопатичну нафту, про те, як йому вдалося позбутися конкурентів, про плани на майбутнє. Здається, якщо його не зупинити, він може говорити кілька діб підряд. У цьому чоловікові акумульована неймовірна енергія, яку він скеровує дуже раціонально, чітко усвідомлюючи, що йому потрібно від життя.

Зараз, коли я сиджу навпроти нього в купе поїзда і ми їдемо святкувати Різдво у Варшаві, його погляд знову розсіяно зупиняється на моїх грудях. І знову, ніби хтось натискає на невидиму кнопку, Сильвестров починає розповідати про свої бізнесові оборудки. Далі – про літературні інтриги й фуршети на партійні гроші після поетичних вечорів його конкурентів. Важливим при цьому є зовсім не сам вечір і тим більше не презентовані тексти, а зацікавлення присутніх особою його, Сильвестрова, те, яка саме партія фінансує цей фуршет, і цілий ритуал приховування спонсорів, до якого вдаються всі поети з його бізнесового кола.

Зі значно меншим ентузіазмом Сильвестров розповідає про свою сім'ю. Він одружився ще в інституті, бо дружина завагітніла, через декілька років народилася ще одна дитина, дружина покинула роботу, а він став усе рідше з'являтися вдома.

– Я їм тільки заважаю, без мене значно спокійніше, – говорить він, не виявляючи ні найменших емоцій, так що неможливо зрозуміти, чи йому теж так спокійніше, чи все ж таки його ображає така байдужість сім'ї до його персони.

З таким же незворушним спокоєм він знімає джинси, під якими виявляються сині вовняні спортивні штани, таких я не бачила вже багато років, із двома білими смужками, – мені здавалося, що таких штанів уже не існує в природі. З натуральної вовни, зовсім не те, що сучасні китайські синтетичні, які носять вантажники на продуктових базарах, одягаючи до них шкірянку. Але найбільше вражає не це, а очка від позашиваних вручну дірок на колінах. Я не можу відірватися від не надто акуратних, хаотично розкиданих стібків, для більшого ефекту зроблених червоними вовняними нитками. Але Сильвестров не помічає мого погляду і враження, яке справив на мене своїми штанами. Він продовжує розповідати про суд із податковою, про проблеми з бухгалтерією, про складнощі в підборі кадрів. І здається, щиро вірить, що все це мене цікавить.

Бабця колись знайшла на антресолях великої шафи в коридорі цілий пакунок фланелевих дитячих повзунків. Невідомо, звідки вони там взялися, але пролежали запакованими багато років. Жодного разу не вживані, із міцної радянської фланелі, на двісті тридцять відсотків натуральної і неправдоподібно м'якої, зі зворушливими рожевими квіточками. Їх не знищила навіть міль, яка з часом пожирала, здається, навіть таблетки нафталіну, які не встигли вивітритися. Я намагалася уявити собі власну дитину в цих повзунках, і видовище виходило кумедне. Мабуть, до того часу, поки у мене з'явиться дитина, фланелеві повзунки з радянської тканини будуть страшенно модними і ні в кого не буде справжніх, – тільки ці, знайдені бабцею на антресолях.

Сильвестров перевзувся в капці, постелив собі, поцьомав мене в щічку і ліг подрімати до Варшави. Еротичної напруги, нестерпного пожадання самця у цій сцені було так само мало, як сексуальної привабливості в його позашиваних спортивних штанах. Я спостерігала за його обличчям, яке уві сні мало змінило вираз, і здавалося, ніби він за мить прокинеться й почне з того місця, на якому зупинився.

– Так вот, о налоговой…

Цікаво, чи справді все це для нього так буденно, як він намагається продемонструвати, і чому тоді у нього постійно пітніють долоні. Чи від проблем із судинами, чи таки від хвилювання. Хоча, з іншого боку, не так вже і погано, що він не став домагатися мене просто у купе, на брудній полиці з вологою постіллю. Можливо, у готелі після вечері при свічках усе виглядатиме хоча б трохи романтичніше.