Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

Правила відсутності правил

Перелік прізвищ моїх співробітників викликає стан перманентної мрійливості. Так, ніби лежиш на затишній лісовій галявині, мружишся на сонце із напівзаплющеними очима та покусуєш стебло запашної конюшини. У траві дзижчать коники, але це зовсім не дошкуляє, а, навпаки, навіює ще глибшу дрімоту. Заплющування очей є умовою, якої варто дотримуватися, адже поважний вік і систематична неголеність наділених такими квітковими прізвищами моїх співробітників швидко зруйнує мрійливі асоціації, якщо перелік їхніх прізвищ уголос не зустріти відповідно до назви останнього фільму Стенлі Кубрика. Хоча значно більше підстав для квітникарських асоціацій мають самі власники цих поетичних прізвищ: головний редактор пан Незабудко, його заступник пан Фіалко, а також заступник їх обох – пан Маргаритко, Олежик Трав’янистий і нарешті пан Штуркало та Соломон Айвазовські – як два винятки, що їх наявність підтверджує правило. Так от, значно більше підстав почувати себе немов на лісовій галявині мають усі ці пани, які у щоденній шарпанині часто недооцінюють цю перевагу. Хоча був би на їхньому місці хтось інший, самі б йому заздрили. Причини цієї заздрості працюють у рекламному відділі, що складається з тендітних дівчаток, які ледь переступили межу повноліття. І дівчатка ці часто міняються, немовби бояться набриднути, хоча більш імовірно, що плинність їхніх кадрів пояснюється причинами значно поважнішими, на це вказує зокрема перманентне зменшення їхньої кількості, що рано чи пізно призведе до цілковитого зникнення, але це ще наразі тільки туманне майбутнє. Схожі оновлювально-скорочувальні процеси регулярно відбуваються і серед керівництва рекламного відділу, хоча тут фактор сексапільності відіграє, на жаль, далеко не таку важливу роль. Єдиною постійною ознакою цього відділу є характер прізвищ, – ніби живцем узятих із героїчного літопису козацького війська, що виглядає досить дивно у відношенні до зовнішності цих тендітних створінь. Вернидуб, Скрутигора, Спалибрід, Крешиіскра і навіть Налийпівлітру, цю останню батьки ще й ніжно назвали Квіткою. Ці дівчатка говорять по телефону, щебечучи, бігають групками по коридору, їдять морозиво та солодощі й неперевершено готують канапки для всіх редакційних пиятик і виступають ініціаторами більшості таких святкувань. Якби не вони, у редакції навряд чи відзначали б 8 Березня, День Конституції, День Незалежності, не кажучи вже про якісь там круглі цифри у газетних номерах.

Ця таємнича закономірність зберігається і в прізвищах усіх нових співробітників, які з’являються у КРІСі-2. У редакції, ряди якої поповнюють поважні як не віком, то інтелектом чоловіки-квіти, так і у відділі реклами, куди набирають тільки поважних прізвищами і юних та довгоногих ділових леді, вони ж «акулки бізнесу», як називає їх Олежик Трав’янистий.

Коли з рекламного відділу зникає одна або й більше акулок, на сторінках газети з’являється оголошення про «вакансії у відділі реклами. Вимоги – досвід роботи і вік до 30 років». На цей суперечливий заклик переважно відгукуються дівчатка у спідничках, дуже схожі на своїх попередниць. Їм призначають співбесіду, і вони стоять у газетних коридорах, чекаючи своєї черги і невимушено спілкуючись.

Хоча перше враження про власниць коротких спідничок, як, зрештою, і про власниць вузьких штанів, часто буває оманливим. Одного разу до мене у маршрутку підсіли дві саме такі власниці: одна – у міні, друга – у штанах. Дівчата відразу ж розпочали жваву конверсацію.

– Бляха, штани горблять – піздєц, – сказала дівчина у штанах.

– А ти куда, так при парадє? – поцікавилася та, що у спідничці.

– Та їду на стрєлку, бля, добазарились з мужиками. Хочеш, їдем з нами, купим бухла, і в ліс, на шашлики.

– А вечером? – запитала та, що у спідниці. Вона, мабуть, не дуже уявляла похід до лісу на таких високих шпильках, вузькій та екстремально короткій спідниці ніжно-рожевого кольору.

– На діскатєку, ясне дєло. Ти прікінь, мужичок такий красівий, в три рази лучше, ніж Вася з Бібрки.

– Такого не буває, – здивувалась дівчина у спідниці, нервово потираючи ногу об ногу.

– Я базарю, – присяглася та, що у штанях. – Прікінь, одівається тільки в матьорих бутіках, ключі від машини, дві квартіри. Квартіру снімає чисто для свого удовольствія. Живе з паханами, но як має філки, то знімає. Прікідуєш? Такий красівий, я про такого всєгда мєчтала, – вона замовкла, мабуть замріявшись.

– А внєшность? – зацікавилася її подруга.

– Личко дєтське таке, без одного прищика, гладеньке, глаза голубі, русий. Я на русих всєгда западаю. І тут я з ним можу сідєть за століком і абщаться, представляєш, яке щастя. Пацан, про якого тільки мєчтала. Ми з ним прагулюємся, прікінь, по центру, а він «тут матьорий бутік, і там матьорий, мама йому – ти вже десять джинсових сорочок купив. А він – мені так нравиться». Душиться тільки від Дольче енд Габано.

– Прікол! – не витримала та, що у спідниці.

– Да, точно. Целується так жестоко. Своїми влажними губами. Я знаю, це правєрка була, я прозрєвала. А вони вєрняк сказали, що у серпні їдемо всі на море, якщо не захаримся до серпня. Хочеш, ідем з нами, може, і тобі хто понравиться, нам якраз одної дєвахи бракує. Но з ними треба культурно. Тому не п’ємо, хіба 50 грам, і то скажемо, шо кромє вина нічого. Про подружок, шо сидять, не розказувати, зразу не давати. Но і далі так само культурно. А то він казав, прікінь, про якусь, шо на другий раз дала, то він її і бросив. А Вася, той мій із влажними губами, шустрий такий, казав, шо він філки заробляв ше до того, як в інститут пішов. Вони з нього прікалувалися, шо він даже Пушкіна потому не читав і всьо такоє.

– А яка діскатєка вечером? – перейшла до конкретики дівчина у спідниці.

– Атпадна. Там тільки модна руска музика. Такий клас! Все, шо ми любим. «Хай-фай» крутили пять раз, «Прітяженья больше нєт» – три рази, Власову – тоже три. Прікол? Представляєш, а тут штани горблять. Не знаю, шо дєлать, хоть додому вертайся. Піздєц!

Я не знаю, чим закінчилася ця історія для дівчинки у короткій рожевій спідничці, бо змушена була вийти на своїй зупинці. Але відтоді я заповажала дівчаток у нашому рекламному відділі, які, попри схожу зовнішність, усе ж таки у більшості своїй не любили ні Власову, ні «Прітяженья больше нєт». І штани у них переважно не горблять.

Хуйня, рєбята, така, шо це вам не фішка

Пан Незабудко і пан Фіалко суворо стежать за тим, щоб робочий день у редакції починався о 10.00. Фіксованої години закінчення праці не існує. Часом номер вдається здати о 22.00, 23.00, опівночі або й затриматися до ранку. Але незалежно ні від чого, щодня о 10-й відбувається редакційна нарада, яку проводить пан Незабудко.

– Значить, така хуйня, рєбята, – вітається з підлеглими наш головний редактор. Пан Незабудко працював головним редактором першого в Україні й колись неймовірно популярного незалежного тижневика КРОС, і тепер його запросили працювати в КРІС-2 зі Львова, де він встиг «зробити собі ім’я».

– Хуйня, рєбята, така, шо це вам не фішка. Врем’я газєту робити, і то щоденну.

Пан Незабудко – етнічний тигиринець, закінчив факультет кераміки при Академії мистецтв у Кракові, колишній випускник професійно-технічного училища № 13 (диплом писав у мого батька), чудово володіє літературною українською, польською, англійською, німецькою та французькою мовами, захистив кандидатську дисертацію з історії середньовічного малярства й кілька років навчався у приватній паризькій школі психоаналізу. У журналістиці опинився несподівано для себе у часи тотального безробіття та інфляції. Дотримується принципів «старих кадрів», тобто поділяє журналістику на ідейну та продажну. Як у неформальних, так і у впливових колах його вважають гуру ідейної журналістики, присутність у якомусь проекті пана Незабудка є свідченням того, що це престижний та іміджевий проект, а не «відмивання бабок». У зв’язку із цим пан Незабудко ніде не затримується надовго, адже рано чи пізно всі престижні та іміджеві проекти починають працювати на політичні інтереси. Те, що він затримався у КРІСі-2, доброзичливці вважають свідченням елітарності проекту і того, що «власник не скурвився». Недоброзичливці ж переконані, що «розкрученість» пана Незабудка давно вже стала міфом, і зараз у столиці минула мода на чесних та неупереджених журналістів, кар’єру роблять початківці, які готові на все задля грошей. Тому пан Незабудко просто не має куди піти з КРІСа-2, навіть якщо там не платять. Хто з них насправді має рацію, знає лише сам пан Незабудко.

У Тигирині мешкають дві сестри пана Незабудка, кожна з яких має трьох дітей, диплом «столяра-теоретика професійно-технічного училища № 13» і чоловіка-заробітчанина у якомусь невідомому їй місті на території далекої батьківщини чи то Амеріго Веспуччі, чи то Васко да Гама, куди чоловік поїхав на заробітки і зник назавжди.

Дружина нашого головного редактора – старший менеджер тигиринської філії фармацевтичної фірми із зарубіжним капіталом, мати двох дітей. Американка українського походження із заможної родини. Заокеанська родина пана Незабудка дуже співчуває його сестрам і всіляко намагається допомогти. Щоправда, надсилати гроші не наважується. Тому кілька разів на рік збирає великі пакунки із продуктами та ліками і надсилає авіапоштою. У пакунках переважно міститься кілька кілограмів круп, борошно, сухий порошок картопляного пюре, крохмаль, господарче мило, розчинна кава, кілька великих банок аспірину (по 1000 таблеток у кожній) і як мінімум одна вечірня сукня – оранжевого або зеленого кольору. Якби хтось їм сказав, що тільки на гроші, які вони сплачують за пересилання «пачок», сестри пана Незабудка могли б непогано жити з місяць або й довше, американські родичі, мабуть, поміняли б стратегію допомоги. Але казати про це незручно, тому аспірин роздають знайомим, крупи бережуть на чорний день, а сукні запихають на антресолі.

Вільний від роботи час пан Незабудко любить проводити на власній пасіці, розташованій за містом. Туди відвозить його дружина, бо наш головний редактор не має водійських прав, він вважає себе надто неуважним і непристосованим для того, аби водити машину. Пан Незабудко часто жартує з цієї своєї риси, розповідаючи історії про те, як мама в дитинстві марно намагалася пояснити йому різницю між «право» і «ліво», але він запам’ятав лише те, що правильно буде «праворуч» і «ліворуч», а писати та тримати ложку продовжував лівою, щиро вважаючи її правою, і перевчити його так і не вдалося. Після свого першого візиту до Німеччини пан Незабудко ще довго дивувався, чому там так багато вулиць і міст називаються однаково – як не «айнбан-штрасе», то «аусфарт», аж поки хтось не пояснив йому, що «айнбанштрасе» у перекладі означає «односторонній рух», а «аусфарт» – з’їзд із автобана. На пасіці пан Незабудко з великим задоволенням доглядає за 33 вуликами бджіл, у чому йому допомагає сусід, не менш затятий пасічник. Разом із дітьми Юліан Йосипович виготовляє фігурки з воску. Останнім часом він ліпить серію ляльок, схожих на Барбі та Кена, але називає їх Тарасом та Лесею. Пан Незабудко вважає, що рано чи пізно настануть часи, коли відмінникам, які закінчують школу, замість відзнаки даватимуть схожих ляльок і звання почесного Тараса та почесної Лесі. Власних дітей, хлопчика та дівчинку, Юліан Йосипович також хотів назвати цими двома найбільш українськими, на його думку, іменами, але дружина була проти, і дітей назвали Ганна-Марі та Петро-Жан. В Україні дітей кличуть просто Ганною та Петром, за кордоном Марі та Жаном, щоб вони в кожній культурі почувалися природно.

Навесні, восени і взимку Юліан Йосипович ходить у довгому чорному пальті й капелюсі з широкими полями, носить довгі, майже козацькі вуса. Його зріст перевищує двометрову межу, він сутулиться, часто робить різкі рухи, багато курить і трохи схожий на діяча українського руху за кордоном, але без вишиванки.

Вірші наш головний редактор пише переважно у вільний від роботи час. Хоча часом муза приходить до нього у не дуже відповідний момент, наприклад, під час редакційної наради. У таких випадках він після написання читає вголос свій новий твір. Мені запам’ятався лише один вірш із серії «Нарадна»:

СЕНТИМЕНТАЛЬНЕ

 
Кохав я дівчину, цицату, мов теличка
Стриміла грудь її в далеку синю даль
З коси звисала бруднувата стрічка
А в погляді її росла печаль
 
 
Та дівчина-доярка мала дупу
Таку, що втратить можна всякий сон
Смачний був борщ, вареники і зупа
А дупа заміняла випивон
 
 
Кохання квітло, наче день весняний
Злились серця, напружились тіла
Затримка в мене тіпа, слиш, коханий,
Сказала дівчина, і вся любов пройшла
 
 
Мораль ізвідси лізе ненарошна
Кохайсь з умом у дні, коли «не можна»
 

Хто приймає рішення, або Соломон Айвазовські

Його посаду в газеті визначити доволі складно. Це прізвище ніколи не з’являлося у вихідних даних поряд із прізвищами інших штатних співробітників, тижневим накладом газети і номером друкарського замовлення, не зазначається воно і в жодних фінансових, рекламних чи інших документах КРІСа-2. Якщо вірити паперам, людина на ім’я Соломон Айвазовські (як корінний галичанин, він категорично відмовляється називати своє по батькові, адже ця традиція була штучно і насильницьки принесена на наші землі у радянські часи), не має нічого спільного з єдиною, а тому і найкращою щоденною газетою нашого міста. Хоча насправді він вирішує все, часом навіть більше, ніж пан Незабудко. Пан Айвазовські з’являється у редакції несподівано, короткими набігами, які тривають від кількох хвилин до півгодини, і встигає вникнути в усі поточні редакційні проблеми.

Коли ми випускали перший «пілотний» номер, Соломон Айвазовські підійшов до мене, коротко привітався і сказав:

«Існує тенденція до оптимізації позиціонування нашого продукту щодо рейтингової шкали», – і це означало, що ми повинні підняти наклад газети за допомогою найкращої у місті телепрограми. Потім додав: «Оптимізація повинна пройти шляхом переорієнтації на індивідуальні особливості генетично закладених типів мислення».

Тобто потрібно знайти індивідуальний підхід до кожного читача, яких пан Айвазовські поділяє на три категорії відповідно до типів мислення:

категорія перша: люди, які дивляться телевізор щодня, або константні реципієнти;

категорія друга: люди, які дивляться телевізор час від часу, або ж реципієнти періодичні;

і категорія третя, вона ж остання: люди, які ніколи не дивляться телевізор, вони ж потенційні реципієнти.

– Оце про потенцію я не згоден, – пожартував пан Незабудко, коли Соломон Айвазовські висловлював свою теорію, але отримав у відповідь погляд достатньо промовистий, щоб прикусити язика.

Аби задовольнити «константних реципієнтів», необхідно вмістити у телепрограмі «превалюючий максимум інформації», у якій «не обов’язково позиціонувати домінанти». Тобто інформації повинно бути якнайбільше, а читачі самі розберуться, які фільми та передачі їм дивитися.

Для «періодичних реципієнтів» важливим є «позиціонувати домінанти», тобто загострити увагу на особливо цікавих фільмах чи передачах. А для реципієнтів потенційних потрібно «змінити векторність» їхніх зацікавлень і залучити до перегляду телепередач, а через це і до читання нашої газети.

У майбутній телепрограмі планувалося подавати програму 25 телеканалів (превалюючий максимум інформації) замість традиційних 3 у інших виданнях, виділяти жирним, напівжирним, курсивом або друкувати на сірому фоні все, що мало б викликати підвищену цікавість (позиціонувати домінанти). Крім того, подавати програми каналів сателітарного телебачення мовами оригіналу, тобто українською, російською, польською, англійською і німецькою. Останнє мало би «змінити векторність» зацікавлень групи людей, яка вважає читання програми телебачення надто примітивною формою проведення вільного часу.

Розміщення тексту телепрограми на сторінці мало б виглядати таким чином, щоб усі передачі, які йдуть в один час, візуально розміщувалися в одному горизонтальному рядку. Перший рядок – 07.00, другий рядок – 07.01, і так аж до 05.03, цілодобова трансляція не влазила на розроблений макет сторінки. Сортувати тексти телепрограм усіх 25 телеканалів мовами оригіналу доведеться вручну, і займатися усім цим буду я сама. Причому на всю роботу матиму лише день, при потребі – ще ніч, але на ранок плівки із програмою повинні бути в друкарні, бо не встигнуть видрукувати.

– Якщо вони не встигнуть, то як я повинна? – справедливо обурилася я.

– Up to you, – коротко відповів пан Соломон, і на цьому дискусія була вичерпана.

Проте було в цій роботі і приємне. Наприклад, вписування анонса улюбленого фільму на вільному місці на сторінці під час макетування, пошук ілюстрації у власноруч дібраній піратській колекції фото акторів та світлин із фільму (про авторські права тоді ще не йшлося, навіть коли передруковувалися цілі статті з інших видань). А найцікавішим було писати тексти на титульну і зворотну сторінки телепрограми, які у помешканнях більшості моїх знайомих слугували обгортками для книг або риби, підстилками для вазонків або котів, а навесні перед Великоднем цими сторінками мили вікна. При цьому до сторінок із текстом телепрограми чомусь ставилися з набагато більшим пієтетом, ніж до решти, їх берегли, бо можуть ще знадобитися, навіть стару програму часом боялися викинути, переплутавши з актуальною. А мої улюблені сторінки з інформацією про нові фільми, акторів, режисерів, продюсерів, відомих та початківців, нові та старі тенденції у кіномистецтві – ці сторінки чомусь відразу ж використовували у господарстві. Але це не дуже мене турбувало, адже готувати такі матеріали мені подобалося значно більше, ніж основне наповнення теледодатку. Це було легше, цікавіше, швидше, а крім того – ніхто ніколи не скаржився, що опублікована в актуальному номері світлина Тома Круза погано видрукувана. Чи що Памела Андерсон занадто часто міняє партнерів, і не встигаєш за цим стежити. Або що Джеремі Айронсу не варто зніматися у бойовиках, бо у нього надто інтелігентне обличчя. Швидше за все людям було пофіг, що там відбувається у житті зірок, або цього взагалі ніхто не читав.

Одного разу я вирішила перевірити ці свої припущення і в невеличкій колонці про актуальні події з життя знаменитостей написала, що Майкл Джексон планує спільний концерт із Папою Римським, пославшись на «ексклюзивні джерела в середовищі співака». Наступного дня було зафіксовано серйозне збільшення накладу, тижневий номер з телепрограмою розпродали ще до обіду, і довелося додруковувати. У редакції ніхто не міг збагнути, в чому причина такої несподіваної популярності, а в другій половині дня до мене зателефонував головний редактор «Документів і аргументів» і запропонував перейти до них на втричі більшу ставку, мотивуючи це лаконічно: «Такі кадри і нам нужни». Я відмовилась, але на душі у мене стало легше. Все ж таки мої улюблені сторінки хтось читає. Хоча навряд чи мою радість розділив би науковий керівник пан Світило В.І, для якого моя праця в «КРІСі-2» була марною і невдячною тратою часу. Іноді він повідомляв мені це по телефону, цікавлячись, коли я закінчу нарешті працю над дисертацією:

– Пані Гориславо, я розумію, що питання співпраці Майкла Джексона і Папи Римського цікавлять вас у даний момент більше, ніж теоретичні міркування над сутністю «тигиринського феномена», але я закликаю вас не закопувати в землю свій талант і не робити такої прикрості рідному батькові. Адже він вклав у вас душу, виховав і дав освіту. Невже для того, аби писати у ґазеті, хоча я не маю сумніву у поважности і серйозности вашого видання, про різні глупства. Вам з вашою головою треба йти в науку, а не світлини кінозірок збирати. Дайте си на стриманні, пані Гориславо!

Попри те, що він, безумовно, мав рацію, і моя робота не йшла ні в яке порівняння з важливістю наукової праці, мене здивувало і, не буду приховувати, приємно втішило, що про Папу Римського прочитав навіть він. Цікаво, про що це свідчить: я вдосконалююсь як журналіст, і в мені вже прокинулася репортерська жилка, яка вимагає постійного пошуку сенсацій, чи, навпаки, я вже опустилася до стандартів жовтої преси, і час переходити до «Документів і аргументів»?

Та найгіршим після сортування телепрограми було виловлювання помилок. Десь під ранок, перечитуючи чергову сторінку з меланхолійною інформацією про те, що канал УТ-2 знову не показує нічого цікавого, зате канал «1+1» показує непогану передачу, на яку я все одно не встигну, а канал PRO-7 готує ретроспективу моїх улюблених фільмів, незважаючи на те, що кабельне телебачення мого району цього каналу не транслює, – я починала непокоїтися. Що менше помилок я помічала, а з кожною годиною я помічала все менше, то більш підозріливою ставала. Під кінець мені вже навіть здавалося, що помилку можна знайти навіть у рядку 05.00 Новини. Чи не русизм це часом – «Новини», а може, вони починаються о 05.01, або за середньоєвропейським, чи навпаки, російським часом? Якийсь маніяк обов’язково встане о цій годині, побачить помилку в програмі й подзвонить до редакції. Я завжди відчуватиму вдячність до пана Незабудка за те, що йому спала на думку геніальна ідея писати в кінці кожної сторінки теледодатка: «Відповідальність за зміни в програмі несуть телекомпанії».

І вже вдома, коли я засинаю після здачі чергового телетижневика, в голові у мене, немов стук поїздних коліс, ритмічно повторюється проговорюваний чиїмось незнайомим голосом текст: «Не ний, не все так погано, не ний, твоя робота потрібна людям, не ний, не те що твоя дисертація, не ний, уяви собі, ти і далі досліджуєш тематику „Провінція географічна тире не провінція духовна“. О жах! Це ж так нудно. Ти ж сама завжди казала, що це так нудно».

«Тут так нудно, – пише мені знайома з Австралії, де вона досліджує імовірність наявності ґендерної свідомості у первіснообщинних племен. – Ти собі не уявляєш, як це все нудно. Я так заздрю тобі, ти маєш можливість займатися чимось справжнім. Нехай лише на тиждень, але це хоч комусь потрібно».

У Соломона Айвазовські довгі нервові пальці з відполірованими нігтями, які мають колір ніжно-рожевого перламутру, ніби пофарбовані дорогим лаком, який лише злегка підкреслює природний колір нігтів. Дехто навіть думає, що пан Айвазовські робить манікюр, але його нігті від природи мають такий колір. Він любить барабанити пальцями по столі під час наради. Більшість присутніх цей звук нервує, але ніхто не наважується про це сказати. Пан Айвазовські носить бакенбарди і бороду «складної конфігурації», як називають її в редакції, вбраний він переважно у чорний смокінг, циліндр, на спеціальних ланцюжках, прикріплених до одягу, носить монокль, годинник з відкидною кришкою і мобільний телефон, свою довгу чорну парасолю він часто використовує як ціпок, і її металевий наконечник ритмічно поцокує об бруківку. Мені навіть здається, що я впізнаю в цьому постукуванні такти з різних пісень групи «Бітлз», улюбленої групи пана Айвазовські. Під циліндром ховається козацький оселедець, яким пан Соломон дуже пишається. Він курить файку, яку старанно чистить спеціальними еластичними паличками, схожими на грубі смугасті шнурівки до черевиків. Попіл із файки він залишає на столі в кабінеті пана Незабудка, тому щодня після наради секретарка витирає стіл. Пан Айвазовські захоплюється геральдикою і любить складати герби давніх тигиринських родин. До нього часто звертаються місцеві олігархи, бо мати родинні герби стало модно. Пан Айвазовські виконує їхні прохання, навіть тоді, коли доводиться свідомо підтасовувати факти, шукаючи доказів приналежності замовника до того чи іншого династійного дерева. Хоча будь-яке підтасовування – це те, чого пан Айвазовські найбільше не любить. Аби виправдати такі свої вчинки, він цитує відомий діалог, у якому софіст Мефістофель переконує Фауста у тому, що фальшиве свідчення у справі, про яку нічого не знаєш, нічим не краще за метафізику, адже про неї, по суті, відомо не набагато більше, ніж «про Швертляйнову смерть».

Кажуть, що найуспішнішим геральдичним проектом Соломона Айвазовські став родинний герб нашого Засновника, у родоводі якого панові Соломонові вдалося відшукати шляхетські корені, як це вдалося і у родоводах усіх інших замовників. Трохи насторожує хіба лише факт, що на території невеличкого Тигирина й околиць було стільки маєтних родин, а якщо порахувати, скільки землі належало їм усім разом, то тигиринське князівство у давні часи мало би закінчуватися десь під Уралом, а починатися мало не в Іспанії. Але ніхто поки що цього не рахував і у висновках пана Айвазовські не сумнівався. Сам же пан Соломон виправдовував себе тим, що «чим більше спадкової української еліти, тим прикріше москалям», і це пояснення в основному всіх влаштовувало.

Соломон Айвазовські формував концепцію газети як максимально елітарну та інтелектуальну, розраховану на нащадків «спадкової еліти». Він вважав, що ілюстрації на кожній сторінці – річ абсолютно зайва, замість ілюстрації краще вмістити більше корисної інформації, а найкращою ілюстрацією є діаграма або графік. Пан Айвазовські не мав вищої освіти. Свого часу він вступив на факультет стандартизації і метрології якогось київського вузу, але його вигнали з другого курсу за «націоналістичні переконання», бо він ходив на пари у вишиванці, що в совєтські часи сприймалося відомо як. Але пан Айвазовські на все життя зберіг любов до графіків, схем та діаграм і намагався ілюструвати ними не лише сторінки з новинами української та міжнародної політики, регіональними подіями та спортом, а й сторінку з новинами культури. Одного разу мені навіть довелося вмістити у теледодаток «Графік визначення ступеня популярності кросвордів та гороскопів за даними статистичних досліджень серед населення віком від 20 до 45 років».

Пан Соломон поважав статті під заголовками на зразок «Дихотомія першого туру» чи «Компаративна регресія», а також уживання журналістами слів латинського походження, не поважав російські прізвища і будь-які слова, походження яких здавалося йому російським. До останніх він чомусь відносив і слово «каша», тому у КРІСі-2 вживався тільки вираз «козацька страва», що призводило до непорозумінь, коли друкувалися, наприклад, різдвяні рецепти приготування куті. Не всі господині розуміли, що мається на увазі у реченні: «Дві склянки сирої козацької страви залити окропом». Статті, підписані прізвищами із закінченнями на – ов, Соломон Айвазовські мовчки знімав із полоси і примушував замінювати іншими статтями. Якщо прізвище з таким закінченням траплялося йому в тексті, він просто його викреслював. Таким чином, коли до Тигиринської міськради обрали депутата з прізвищем Портнов, КРІС-2 змушений був називати його просто Депутатом, і у міськраді довго не могли вирішити, кого ж саме газета так виділила з-поміж загалу. Аж поки не надрукували інтерв’ю, чого неможливо було уникнути, бо Портнов відповідав за теплопостачання міста, і в зимовий період кожен мешканець Тигирина і, відповідно, кожен читач нашої газети дуже прагнув якщо не подивитися Портнову в очі, то принаймні почитати, що він про це все думає.

Нелюбов до всього російського ставила перед паном Айвазовські нелегкі життєві випробування. Наприклад, у випадках, коли йому хотілося вилаятися, він послуговувався виключно автентичною українською лексикою.

Через це його лайливі звороти часто нагадували переклади американських фільмів вітчизняним телебаченням. Не можу сказати, хто виглядав більш переконливо: пан Айвазовські, який нервово викрикує: «Трясця його матері», чи Арнольд Шварценеґґер, який несамовито верещить під час погоні за кіборгом-суперником: «До дідька лисого! До дідька всі ідіть!», а потім: «Стривай, поганцю, стрива-а-й!» І на ходу стріляє з ультрасучасної зброї. Але у такі моменти було у цих двох чоловіків щось подібне.

Соломон Айвазовські поважав людей, які висловлювалися за ідею відокремлення Галичини від решти України з кордоном уздовж ріки Збруч, і не поважав тих, хто скептично ставився до його бажання відновити у відокремленій Галичині (зі столицею в Тигирині, ясна річ) Габсбурзьку монархію. Пан Соломон переставав помічати тих, хто наважився йому заперечити, навіть якщо співрозмовник мав рацію. У статтях, написаних самим Соломоном Айвазовські, я розуміла в кращому випадку кожне п’яте слово.

Соломон Айвазовські боровся не лише проти русизмів, а й вважав, що слід українізувати всі можливі іншомовні запозичення, а також наполягав на тому, щоб уникати вживання слів, «маркованих дискурсом ворожої ментальности». Це поняття надто складне й неоднозначне, щоб я могла дати йому визначення, тому наведу кілька прикладів. Слово «дискотека», на думку пана Соломона, було марковане «попсовим» дискурсом, тому замість нього ми писали «гопця-дрипця». Слово «богослужіння» асоціювалося у нього із «православним дискурсом», тому ми писали «меса». «Комп’ютерний дискурс» теж викликав у пана Айвазовські певні «марковані» застереження, тому потрібно було писати «залучник», а не «атачмент», «плік», а не «файл», «табличка» (з наголосом на першому складі), а не «дискета», «плита» (з наголосом на першому складі), а не «компакт-диск».

Але найбільше у всьому, пов’язаному із паном Соломоном, вражає історія його кохання.

Уже понад вісім років він закоханий у Шарлотт, француженку українсько-таїтянського походження, з якою він познайомився у буквальному сенсі уві сні і яку ніколи в житті не бачив. Одного разу йому наснилася неймовірно вродлива дівчина з мідного кольору волоссям, як у жінок на картинах Тиціана, і загадковим поглядом жінок із картин Вермера, зі сліпучо-білою шкірою, під якою тоненькі прожилки вимальовували візерунки з переплетених між собою тропічних квітів, її очі були зеленими вранці й карими по обіді, а вії – такими довгими та густими, що їй навіть важко було тримати очі широко розплющеними, і вона часто трохи опускала повіки, розглядаючи світ крізь невелику щілину.

Уві сні пана Айвазовські дівчина повільно роздягалася, і коли повністю оголилися її невеличкі, але дуже спокусливі й округлі груди, з пипок бризнуло молоко, і на віконному склі, яке раптом опинилося перед дівчиною зі сну, краплі порозтікалися в різні боки, складаючись в електронну адресу та ім’я Шарлотт. Уранці пан Айвазовські написав до незнайомки, і відтоді вони надсилають одне одному по тринадцять листів щодня. Тринадцять – улюблене число Шарлотт.

Батько Шарлотт – син українських емігрантів, мати – таїтянка, вони познайомилися під час кругосвітнього круїзу на пароплаві «Ікар» і одружилися на третій день після знайомства. Для цього вони навіть зійшли з пароплава у найближчому порту, щоб зареєструвати свої стосунки, і це їх урятувало, бо у цей час пароплав затонув.