Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 58 страниц)

Саме таким, далеким від реального і набагато кращим за нього, видається смак першого ковтка вина й кусника шинки після Великого посту. Саме так виглядали перші імпортні джинси його юності, привезені батьком із закордонного відрядження, та скуштований вперше в житті ананас. Ішлося зовсім не про те, що шинка та вино були якимись особливими, хоча на Великдень купувалося, ясна річ, усе найкраще, не про те, що джинси не надто добре на ньому сиділи, а ананас був мороженим і всі шматочки в пакунку були відрізані зовсім близько від середини, найтвердіші й найменш солодкі. Важливо було отримати щось, чого так довго хотілося, і не звертати уваги на дріб'язкові недоліки, які намагаються зіпсувати тобі задоволення від здійсненої мрії.

Кожного разу, повертаючись після своїх подорожей, він мріяв написати про все це найважливіший у своєму житті текст. Або і цілу книгу, яка стане його найкращою книгою. Адже мало просто поїхати кудись, зробити фотографії і потім перебирати їх під час нападу ностальгійного настрою, недостатньо самої лише присутності в якомусь місці, навіть дуже важливому в історії людства чи особливо мальовничому, потрапити до якого мріялося роками. Справжнє усвідомлення побаченого відбувається, коли краєвиди та архітектурні красоти залишаються позаду, коли розповідаєш про все це, одночасно намагаючись усвідомити, що ж насправді було побачено, перетворюючи емоції на слова, візуальний ряд на вербальний. Тільки тоді приходить розуміння. Те, що не розповідається, не описується, швидко й безслідно зникає з пам'яті, так, ніби цього ніколи й не відбувалося насправді.

Цей механізм мимовільних утрат, який супроводжував кожне пригадування пережитого, незалежно від того, яке саме це було враження і наскільки яскравим воно було, мав би стати темою його книги. Окремим розділом цієї книги були б історії міст, про які він пам'ятав лише те, що колись був там кілька днів, а то і тиждень, а також міст, де він, мабуть, побував, але не мав у цьому певності. Зенон ніколи не їздив у туристичні мандрівки на зразок «Париж за три дні», «Європа за тиждень» чи «Будапешт за 100 у. о.», але бачив очі людей, які спокусилися на це, а потім визирали з автобусів, безмежно втомлені, із єдиною мрією – повернутися якнайшвидше додому. Він бачив їхні згорблені від холоду і втоми постаті під час екскурсій до омріяних міст і пам'яток архітектури: вони безсило опускалися на бордюри тротуарів і втуплювались у бруківку під ногами, не звертаючи уваги на розповідь екскурсовода. Він бачив їхні розпухлі ноги, відразу, з якою вони відсахуються від ентузіастично налаштованої пенсіонерки, яка жваво нотує почуте в записник. Бачив їхні обличчя, коли після цілого дня ходіння великим стадом їх знову вишиковували в колону по двоє і вели вечеряти до середмістя, вели від кнайпи до кнайпи, бо ніде не було такої кількості вільних місць, і вони щулилися під іронічними поглядами тих, хто сидів за столиками на вулиці, відчуваючи свою туристичну неповноцінність, залежність від складеної кимось програми, приреченість на цей стадний режим існування.

Він не хотів, щоб у нього колись були такі очі, такі розпухлі ноги й така відраза на обличчі від споглядання собору Паризької Богоматері. Не хотів, щоб його водили в колоні по двоє і перераховували, випускаючи з автобуса. Тому рідко подорожував і ніколи не їздив у туристичних групах. І завжди намагався якщо не записати, то хоча б переповісти комусь свої враження, хоча вже під час перших застільних розповідей після повернення усвідомлював, яка велетенська прірва відділяє те, що він бачив, від того, що здатен розповісти. Різниця не менша, ніж між історичним фактом і легендою, між дійсністю й міфом, які розповідають про те саме, але нічого схожого в цих розповідях немає. І це викликає найбільші сумніви, найбільшу непевність у тому, що взагалі існує яка-небудь дійсність, об'єктивна чи суб'єктивна, побачена чи описана. Сумніви в тому, що побачена й описана дійсності коли-небудь зможуть наздогнати одна одну, створити хоча б ілюзію певності, нехай короткотривалу. Цього б Зенонові вистачило, аби знайти в собі сили і впевненість для приречених на поразку подальших спроб описувати побачене, а особливо відчуте.

Що саме він відчував при погляді на цю маленьку дівчинку в німецькому готелі біля колишньої школи Гітлерюґенду, яка показала йому свою ляльку і розповіла, що вчора цілий день не заважала мамі працювати? Звичайне сентиментальне розчулення при погляді на маленьких дітей із їхніми наївними, але такими справжніми радощами й розчаруваннями? Чи смуток через неможливість повернутися до цих простих речей світу дитинства? А можливо, цей епізод запам'ятався йому як чергове свідчення його власної поразки в ролі батька, однієї з багатьох поразок у його тільки позірно успішному житті? Можливо, всі ці поїздки, увесь цей псевдоуспіх, до якого він так прагнув і якого досягнув, насправді був чимось цілковито зайвим і змусив його пропустити в житті якісь справді важливі речі, відсутність яких ще досі ним належно не усвідомлена, і саме це примушує відчувати постійне легке роздратування і невпевненість у собі? І чи справді відчуте ним у той короткий момент могло мати аж такі складні асоціації та пояснення, чи все це лише доточені згодом інтерпретації, які мають із епізодом у готелі так само мало спільного, як його дотепні та жваві розповіді з тим похмурим мізантропічним настроєм, який часто охоплював його під час подорожей і примушував уже наперед дратуватися через неможливість адекватно відтворити все побачене, неможливість повернути час і настрій, пережити той самий момент двічі.

І хоча його застільні історії про епізоди з мандрівок як правило викликали захоплення й регулярні вибухи реготу слухачів, сам він не міг позбутися відчуття, що описуване ним зовсім не відповідає баченому насправді, що всі описи зводяться до поверхових і стандартних, позбавлених настрою та деталей, як ті, що їх доводиться вислуховувати від знайомих після кожної відпустки. Коли різні люди розповідають про різні місця такими однаковими, позбавленими відхилень від стандарту фразами й супроводжують свої розповіді не менш уніфікованими фотографіями, що здається, ніби всі вони вже багато років відпочивають разом в одному й тому ж місці й протягом усього відпочинку займаються повторенням старанно вивченого напам'ять тексту, який відтворюватимуть потім, намагаючись не помилитися навіть у інтонаціях. На фотографіях з року в рік міняються лише розміри черевця голови сім'ї та об'єм талії його половини, ростуть і дорослішають діти, і все це на фоні безхмарного голубого неба, відділеного від такого ж безхмарного голубого моря лише лінією горизонту. На цих світлинах пляжі Болгарії мало чим відрізняються від пляжів Єгипту, а далекі пансіонати на фоні кримських гір дуже схожі на контури готелів на фоні Альп, Карпат або Татр.

Зенона завжди дратували такого типу фотографії та розповіді, але з віком не менше дратували його і власні спроби описати побачене. Щоразу, коли він оглядав свої аматорські світлини, на яких рідко можна було побачити людей, хіба що випадкових перехожих у кадрі на фоні безкінечних архітектурних фрагментів, які з часом відокремилися в нього в пам'яті від своїх географічних координат, причому деколи йому доводилося довго зосереджуватися, аби пригадати, до якого саме собору належить сфотографована ним зблизька химера, іржава пляма на масивних дверях входу під номером 13 чи обісрана голубами потилиця пам'ятника. Але переважно при погляді на ці світлини сторінки з його ненаписаних текстів оживали в пам'яті, і він знову відчував себе перед входом до монументальної катедри в Реґенс-бурзі, у театрі Вільгельміни у Байройті, біля берлінського Райхстагу, на українсько-польському кордоні. Важливими були не ці історичні місця, не почуті під час випадкових екскурсій цифри, не прізвища та легенди – важливим був раптово відчутий і назавжди втрачений момент, коли раптом усвідомлюєш, встигаєш виловити з потоку зайвої інформації щось важливе, що має сенс тільки для тебе і тільки у цю мить, щось, що ти ніколи й нікому не зможеш описати, переповісти, дати зрозуміти. Це щось назавжди залишиться в минулому, і його ніколи не вдасться відтворити під час наступних візитів чи розповідей про побачене. У колекціонуванні таких моментів, на його думку, полягав справжній сенс подорожування, і про це йому хотілося написати книгу. І що чіткіше він усвідомлював нездійсненність свого бажання, то більше йому хотілося довести собі й усім, що він на це здатен, що можливо розвинути в собі талант і що йому це вдалося. Що Алла могла би пишатися ним, якби могла, що Софійка зможе пишатися ним по-справжньому і перечитувати його книги з захопленням, із яким перечитує книги інших письменників. Що виправдала себе його одержимість написанням справжнього тексту і все, чим він пожертвував заради цього. Що коли він нарешті напише цей текст, то його більше не мучитимуть ідеальні сюжети, яких йому ніколи не втілити в геніальні тексти, що відтоді в його житті з'явиться щось, чого йому завжди бракувало, хоча він і не зміг би з певністю сказати, що саме це було.

Однією з так і не написаних по-справжньому тем, хоча він не раз пробував підступитися до неї, була й історія його батьків, а також неназвана, хоча і повсюдно присутня історія їхнього мовчання. Мовчання при ньому, мовчання одне з одним. Часом йому навіть здавалося, що якби йому хоч раз, принаймні в уяві чи уві сні, вдалося порушити цю затяту мовчанку, то всі його проблеми відразу б вирішилися, і він зміг би написати усі свої так талановито придумані книги й стати справжнім письменником, а не просто «розкрученим іменем». Він часто провадив уявні діалоги з батьками, ставлячи їм питання, які ніколи б не наважився поставити насправді. А в кожній наступній своїй книзі заново вигадував своїх батьків.

Практично в усіх його книгах та сценаріях батьки героя були розлученими, заводили коханців та коханок, травмуючи дітей своїм невпорядкованим сексуальним життям. Або навпаки, були селянами, далекими від тонкої чуттєвості подружніх стосунків, звиклими до грубого й діловитого ставлення одне до одного. Але попри те, що він старанно намагався робити основний акцент саме на приватному житті своїх героїв, виходило в нього щось зовсім протилежне. У його творах люди переважно брали активну участь у насиченому політичному житті своєї епохи. В одній зі своїх перших книг він зробив батька червоним розвідником у німецькому тилу, який загинув, підірвавши разом із собою кілька високих чинів ворожої армії, – ця книга вийшла ще за радянських часів, завдяки їй він став членом Спілки письменників, отримав квартиру й майстерню в центрі міста і познайомився зі столичними колегами. Завдяки цим зв'язкам йому вдалося пережити важкі часи перших пострадянських років, коли в його книгах уже не фігурувала Червона армія, а навпаки, з'явилися боївки УПА, які боролися з партизанами. В одній із таких історій його батько підірвав штаб червоноармійців, а сам залишився живим. Або ж були історії на зразок тих, яку він колись надіслав Софійці.

Справжню історію своєї родини він знав, хоча і не міг пригадати звідки, принаймні не від самих батьків: на такі теми вони ніколи не розмовляли.

Критики переважно дорікали йому за те, що в книгах замало приватності, психологізму, деталей, дорікали за «зловживання селянським дискурсом», але, як він не старався, уникнути цього йому не вдавалося. І він уже навіть починав підозрювати, що винен у цьому не брак таланту, а якась неправильність у його стосунках зі світом, корені якої заховані глибоко в шухляді маминого антикварного «Зінґера». Часом йому здавалося, що в житті його батьків усе було саме так, як у його книгах: вони жили в епоху, настільки насичену подіями й труднощами, що їм було не до того, аби заглиблюватися в тонкощі власних стосунків, не до того, аби перейматися, як їхній син сприймає ці стосунки. Брак приватності компенсувався надлишком історичних моментів та усвідомленням відповідальності власної місії. Найважливішою була надійність і можливість покластися одне на одного: у тому далекому дивному світі вони не могли розраховувати більше ні на кого.

Він ревниво спостерігав за тим, як його мати ставилася до Софійки, і не впізнавав цієї стриманої і суворої жінки, часом йому було навіть шкода свого власного дитинства, у якому він не пригадував стільки материнської ніжності. Йому здавалося, що батьки хотіли якнайкраще підготувати його до суворої реальності дорослого життя й боялися бути з ним занадто ніжним, аби не розпестити. Іноді він майже фізично відчував цей брак недоотриманої в дитинстві ніжності. І мама зрозуміла це, тому з Софійкою поводилася зовсім по-іншому. Але потім упевненість зникала, йому ставало соромно за власні ревнощі, і він починав думати, що просто не пам'ятає, як все було насправді, а дитячий егоїзм не давав йому тоді належно оцінити зусилля батьків, прикладені для його виховання. Тим більше що сам він вихованням власної доньки майже не займався.

Тепер, коли минуло багато років від того дня, коли він востаннє бачив Аллу, він розумів, що вони поводилися неправильно. Намагалися ні в чому не наслідувати власних батьків, але чим стараннішими були ці намагання, тим мізернішим результат. Хоча він не був переконаний, що, якби вони поводилися по-іншому, це могло б їм допомогти. Якби він зустрівся з Софійкою і не посилав їй тої вигаданої історії, якби розповів їй про те, що батьки завжди все приховували від нього, а вони з Аллою все приховували від Софійки, і що люди, які все приховують, рано чи пізно перестають бути чесними навіть із собою і вже не знають, які вони насправді. І що він не знає, як правильно, хоча завжди був переконаний, що знає. Що він шкодує зараз, бо прожив життя тільки для себе і тепер дуже самотній, хоча і не впевнений, що було б по-іншому, якби він присвятив своє життя комусь. Що він так мало міг дати Софійці, бо завжди був зайнятий собою, але не переконаний, що зміг би дати більше, якби примусив себе займатися нею. Що він не знає, чи його батьки дійсно жили так гармонійно, як удавали, чи вдавали це настільки майстерно, що з часом заплуталися самі. Що він хотів би порадити щось Софійці, дати якийсь перевірений власним досвідом рецепт на життя, який зробив би її щасливою, або принаймні якесь застереження, чого не варто робити, аби не стати нещасною. Але він нічого такого не може порадити, і тому нехай між ними залишається та безглузда й нікому не потрібна історія про сільських партизанів, нехай Софійка так ніколи й не довідається про шухляду в «Зінґері», нехай спробує протриматися на тому, що змогла і встигла дати їй бабця. У бабці принаймні була переконаність, що вона знає, як потрібно. Або вона тільки вдавала таке знання перед Зеноном, а можливо, і сама перед собою.

Зенон вирішив, що потрібно написати про все це Софійці, але визирнув за вікно і побачив, що майже все листя на каштані у дворі вкрите чорними пухирцями й покручене, так ніби надворі уже пізня осінь, хоча насправді ще тільки липень. Він щось чув про те, що по всій Європі вимирають каштани: дивна хвороба починається з листя і вбиває дерева, а зарадити цьому неможливо. І ось тепер ця хвороба дійшла і до них, до каштана, який він пам’ятав з дитинства. Зенон перевів погляд із каштана на біле полотно щойно створеного файлу, який ще не мав назви і в якому він збирався набирати листа до Софійки, рішучим рухом вимкнув комп’ютер і пішов на кухню запарювати каву. Вже багато років він пив каву тільки з улюбленого жовтого горнятка Алли, хоча робив це не з сентиментальних міркувань, а просто за звичкою.

Микола Іванович

Протягом останніх двох років роль третього у житті Лілі з мамою виконував Микола Іванович, який захистив докторську ще до тридцяти й тепер належав до найперспективніших учених своєї галузі – його регулярно запрошували з лекціями за кордон, а незабаром він мав переїхати до Києва і працювати там в Академії наук. Невідомо, як його переїзд вплинув би на стосунки з мамою Лілі, Дариною. Можливо, що й ніяк, бо добиратися з Києва йому було б навіть простіше, ніж зі Стрия, звідки він їздив досі. Але Миколу Івановича знайшли мертвим уранці, у суботу, – Ліля запам’ятала лише, що це була субота, хоча і не могла точно пригадати, якого місяця. Можливо, пізньої осені, можливо, ранньої весни, у кожному разі надворі не було достатньо холодно, аби він міг замерзнути на смерть у тому штучному ставку поміж дитсадком і поліклінікою, де працювала мама. У ставку, де ніколи не бувало води більше, ніж по кісточку. Було встановлено, що пролежав він там усю ніч, іще з раннього вечора: мабуть, ніхто не хотів підходити, бо чоловіки його віку в п'ятницю ввечері у тому районі часто лежать на асфальті зовсім не тому, що їм погано і що вони помирають. Він часто міг приїхати без попередження, через термінову роботу, тому Дарина не стривожилася, коли в п'ятницю ввечері він не з'явився, і не стала дзвонити в Стрий, де він жив із матір'ю, яка ненавиділа коханку сина, хоча до похорону ні разу її не бачила.

Ненавиділа не за щось конкретне, а просто за те, що «зовсім не так уявляла собі майбутню дружину єдиного, а до того ж такого талановитого сина», хоча і невідомо було, як саме уявляла вона собі Дарину. Можливо, свою роль у цьому віртуальному конфлікті відіграла наявність дорослої доньки, і не допомогло навіть те, що Дарина зовсім не збиралася в дружини Миколи Івановича. А можливо, мама Миколи Івановича так само ненавиділа б кожну іншу жінку на місці Дарини. Раніше у житті перспективного тридцятидев'ятирічного фізика не було жінок, а самі лише формули й дисертації. Тож мати так і не встигла отямитися від шоку за два роки їхніх із Дариною стосунків.

Вони познайомилися завдяки запаленню сечового міхура, яке привело Миколу Івановича на прийом до маминого шефа, одного з найкращих у місті урологів. Запалення вилікувалося достатньо швидко, і відтоді Микола Іванович час від часу мешкав у них третім. Він працював одночасно у двох містах – на кафедрі науково-дослідного інституту в їхньому місті і в лабораторії в Стрию, і постійно мотався між обома роботами і між обома домівками – материною і Дарининою.

У його крові не було виявлено алкоголю, як не було встановлено причини, через яку в нього так раптово, просто посеред дороги, зупинилося серце. На його тілі не було слідів побоїв, не вкрали навіть гаманець із професорською зарплатою за місяць.

Ця загадкова смерть коханця Лілиної матері змінила щось у їхньому житті, навіть якщо Ліля і не змогла б із певністю сказати, у чому саме полягали ці зміни. Місце третього незабаром зайняв якийсь полковник, якого привозила і забирала службова машина і який кілька років підряд возив їх відпочивати до моря, але відтоді все вже було по-іншому.

На той момент Ліля вчилась у дев'ятому класі, її найкращу подругу звали Софійка, найкращу подругу її мами – Ірина. Саме Ірина першою почала ворожити на картах, згодом навчивши цього і Дарину з Лілею. А Софійка не схотіла вчитися: вона не вірила у ворожіння.

Дарина з Іриною і раніше любили розкладати пасьянси, а коли збиралася більша компанія, то грали в бридж або преферанс. Ірина була одружена і мала двох десятирічних доньок-близнючок, з чоловіком у них давно були лише ділові стосунки, хоча вони й продовжували жити разом. Чому вони не роз'їжджалися, Ліля не знала, на думку Дарини, так було б краще, але чоловік Ірини, мабуть, був іншої думки. Можливо, він боявся, що не зможе бачити дітей. Можливо, вона боялася, що він перестане віддавати їй зарплату. Можливо, йому просто було зручно, що його годують і перуть його шкарпетки, а її влаштовувало, що не потрібно самій викликати сантехніка, займатися побілкою і гострити ножі. А можливо, їх обох просто задовольняли такі стосунки або вони зберігали видимість сім'ї, щоб не травмувати дітей. У кожному разі, Ірина приводила своїх коханців до Дарини, і вже багато років їм удавалося жодного разу не посваритися через котрогось із них. Навіть тоді, коли в Дарини зав'язався короткотривалий роман спершу з чоловіком Ірини, а потім із її коханцем. І хоча після коханця стосунки їхні злегка напружилися, та знову повернулися до попередніх, коли в Ірини почався роман одночасно з двома колишніми коханцями Дарини.

Ірина приносила з собою спеціально куплену для ворожіння колоду, на якій задля певності просила посидіти Лілю, хоча необхідності в цьому не було, бо цими картами ніхто ніколи не грав. Але Ірина в усьому любила перестраховуватись, тож у моменти, коли в житті обох жінок відбувалися особливо важливі події, Ліля сиділа на картах мало не щодня. Щоправда, тривало це лише півроку, бо потім у її житті з'явився Антон із 11-Б, у якого були пухнасті вії і погляд сполоханого птаха, а також вологуваті прохолодні руки й лупа з волосся, яка осипалася на плечі. Антон ненадовго затримався у Лілиному житті, але після цього на картах уже доводилося сидіти Софійці, яка залишалася нецілованою аж до самого випускного.

Коли Ліля згадує той період, завжди шкодує, що не зберегла усіх тих сонників, нотатників із різними способами ворожіння, ксерокопій посібників із хіромантії, яких тоді прочитала з десяток, чи хоча б зошита з тлумаченнями різних сполучень карт, чимось схожих на запис шахових партій, коли надзвичайно важливим, у прямому сенсі доленосним було знати, чи червовий валет випадає в купі з піковою десяткою, чи з хрестовим королем, і які чотири карти випали перед тим, і про що думала ворожка в момент, коли лівою рукою знімала частину колоди. Мабуть, зараз читати все це було б не менш весело, ніж шкільні конспекти: «Байрон був великим поетом, який багато написав, зате рано помер», – записувала вона колись за вчителькою із зарубіжки.

У пам'яті залишилося значно менше, ніж вона б хотіла. Наприклад, якщо бубнова дама випадає три рази підряд, то карти застерігають: «Приховуйте ваші думки, за вами спостерігають!», а якщо чотири, то: «Будьте обережні, небайдужа до вас людина може зрадити». Такого типу сентенції вже тоді вражали Лілю своєю загадковою логікою, їй ніяк не вдавалося уявити собі, як можна спостерігати за думками, тим більше чужими. Не розуміла вона і того, яка саме обережність вимагається, якщо тебе можуть зрадити, чи навіщо зраджувати небайдужу тобі людину.

Вона туманно пригадувала і ще кілька дрібниць, наприклад, коли лінія серця на лівій руці занадто близько підходить до лінії розуму, то це означає неабияку обдарованість, але якщо котрась із цих ліній не суцільна, а розірвана, то це обіцяє смерть у ранньому віці. Більшість долонь, які їй доводилося бачити у той період особливо активного ворожіння, вона пригадує саме через відчуття полегкості, коли всі лінії на руці були суцільними, або ж страху, коли лінії були розірваними. Можливо, їй запам'яталося саме це, бо і в неї самої, і в Дарини всі лінії на руках були розірваними й дуже близько підходили одна до одної. Лілі завжди хотілося пересвідчитися в правильності цього ворожіння, і вона не раз потім намагалася пригадати, яким був малюнок на руці Миколи Івановича, але пригадати їй так і не вдалося.

Потім вона збагнула, що саме у цій неконкретності й розпливчастості формулювань і полягає суть ворожіння, і відтоді не читала більше посібників і тлумачників, а коли її просили поворожити, використовувала набір із незмінних фраз про сильний характер, вміння досягати поставленої мети, труднощі непорозуміння з оточенням та інші штампи, які кожен із радістю погоджувався застосувати до себе, і всі охоче вірили, що незабаром на них чекає великий успіх, зміни у житті на краще, а навіть якщо цьому передуватимуть труднощі, то лякатися не слід, бо вони будуть тимчасовими. Щоразу цей простий механізм спрацьовував: достатньо було створити невеличкий ритуал повільного перемішування колоди, багатократного стягування верхніх карт лівою рукою, глибокодумного виразу на обличчі, і більш-менш регулярно вживати вирази «неординарна особистість», «нелегкий життєвий шлях», «здатність дивувати», «вміння знаходити спільну мову з усіма і вихід із будь-якої ситуації» чи щось подібне і вчасно завершити «пророцтво» якоюсь універсальною порадою на майбутнє у стилі: «багатий життєвий досвід допоможе вирішити всі проблеми», «не бійтеся прислухатися до власної інтуїції» або «вам і надалі варто ретельно добирати людей для близького спілкування». Їй часто здавалося, що людям насправді не так хочеться знати щось про своє майбутнє, як просто хочеться почути від когось, що проблеми їхні неординарні і надскладні, а не банальні і притаманні багатьом у їхньому віці. У цьому всі трохи схожі на пенсіонерів, які скаржаться на вигадані хвороби, бо краще виглядати хворим, аніж самотнім і нікому не потрібним.

Миколу Івановича вона згадуватиме достатньо часто, сама собі дивуючись, адже він її майже не помічав, як не помічав і багато всього іншого через свою типову для науковців розсіяність. Вона згадуватиме його щоразу, коли чутиме про Стрий чи про ядерну фізику, а також коли проходитиме повз той ставок, який відтоді більше не заливатимуть водою і в якому більше не бавитимуться маленькі діти, як це бувало раніше, коли спускали воду. Але все це будуть якісь механічні, неповажні згадки, трохи схожі на колективні молитви перед обідом чи різдвяною вечерею, коли люди переважно тільки шепочуть слова або й просто бездумно ворушать губами, думаючи насправді лише про те, з якої страви зараз починати. Так само, за звичкою, згадуватиме Ліля і Миколу Івановича. По-справжньому вона згадає його вперше зовсім не у Стрию і не біля фатального ставка, а в гуртожитку невеличкого містечка, у якому побувала лише раз, і це був той самий єдиний у її житті раз, коли їй довелося позбавляти свого коханця цноти.

Вона приїхала до того містечка разом із мамою й тодішнім маминим коханцем, відомим на всю країну політиком, який чомусь прагнув познайомити Лілину маму зі своїми батьками. Мабуть, Дарина ще не встигла або ще не хотіла розповідати політикові, що трьох разів, які вона вже встигла побувати в шлюбі, їй цілком достатньо і не варто знайомити її з батьками, бо не існує в світі таких батьків, яким сподобався б вибір сина, а тим більше, якщо цим вибором є сорокап'ятирічна, але все ще дуже вродлива жінка з дорослою донькою і зарплатою медсестри, занадто незалежна і горда, а тим більше занадто освічена, як для медсестри (Дарина закінчила перед медичним училищем ще французьку філологію). Жінка, яка курить і попри свою невеличку зарплату звикла до французьких парфумів та дорогих ресторанів.

Ліля не пам'ятала, чим завершилася та зустріч із батьками маминого коханця, вона цілком випадково опинилася тоді поряд, бо на той момент уже вчилася в іншому місті й зрідка з'являлася навіть додому. А це було під час канікул, і вони з мамою домовилися зустрітися не вдома, а в батьків маминого коханця, точніше, у місті, в якому ці батьки живуть, бо місто це вважається одним із найгарніших у їхньому регіоні й оглянути його рекомендують усі туристичні путівники.

Але до огляду міста Ліля так і не дійшла, точніше, щось вона там оглядала, але голова її була зайнята цілком іншим. І навіть не спогадами про те, як Шура (так звали того випадкового хлопчину, з яким вони познайомилися в парку: у неї випав із сумки записник, і Шура наздогнав її, щоб повернути) привів її до свого гуртожитку, а трапилося це вже наступного дня. Сексуальний досвід Лілі на той момент уже налічував трьох чи навіть чотирьох партнерів, якщо рахувати і той п'яний випадок, про який вона пам'ятає тільки те, що вони обоє заснули відразу ж, як тільки опинилися в ліжку, а вранці засоромлено розійшлися, щоб більше ніколи не побачитися. Але цей невеликий досвід примусив її збагнути, що їй таки більше подобається старосвітська манера довгих залицянь, несміливих поцілунків у задньому ряду кінотеатру, квітів та прогулянок під зоряним небом. Їй подобалося погоджуватися на секс після тривалих умовлянь і відчувати при цьому деяку зверхність до чоловіка, якому це було значно потрібніше, ніж їй. Принаймні, досі вона думала, що їй подобається саме це.

Але все помінялось у той момент, коли Шура звернувся до неї з тупим запитанням про те, котра зараз година, – вона навіть не встигла вирішити, чи була це спроба позалицятися, чи він дійсно хотів знати, котра година. Вони сіли на ту саму лавку в парку, у неї в руках було надкушене морозиво, у нього – яблуко, і раптом вона помітила, які чуттєві в нього губи, якими чіткими й глибокими є вертикальні лінії на губах і як гарно було б спостерігати за крапельками вологи, що стікають по цих губах, зникаючи поміж рівними рядами зубів. Це могли би бути й крапельки розтопленого шоколаду, так навіть було б краще, а потім вона злизувала би шоколадні сліди, проникаючи язиком аж на внутрішню поверхню ясен. До цих вуст пасували би виразні й навіть різкуваті смаки: цитрина, ананас чи, скажімо, коньяк. Полуниці, мабуть, були би занадто приторними. Не кажучи вже про морозиво. У цей момент вона розуміла чоловіків, які воліли би бачити в кожному фільмі навіть не саму Лів Тайлор, а хоча б її губи, але крупним планом, і щоб вона при цьому щось облизувала.

Ліля сама заговорила з Шурою, так і не з'ясувавши, навіщо він питав, котра година. Запитала його, чи він мешкає у цьому місті, і довідалася, що мешкає і вчиться в якомусь місцевому технікумі, щоб згодом поїхати здобувати справжню освіту за кордоном. Він чомусь відразу почав розповідати їй якусь жалісливу історію про брата-наркомана і матір, якій потрібно допомагати, про те, що виживає на копійки стипендії і харчується коржами, які місить із борошна та води, пече у духовці й запиває кефіром. І вона відразу ж захотіла спробувати ці коржі, тому вони пішли купувати якісь продукти, і Шура водив її кудись далеко – показувати, у яких саме бабусь і що можна купити найдешевше (він добре знався на цьому і постійно їй теревенив про те, як і на чому заощаджує). У нього були вузькі долоні й довгі астенічні пальці, майже як у неї самої, це був специфічний тип руки, який траплявся досить рідко й свідчив про особливу вразливість і тонку психічну організацію. Якби не його вуста і не густі вії, до яких їй кортіло доторкнутися губами, вона, мабуть, запідозрила б щось неприродне в цих розмовах, але голова її була зайнята зовсім іншим. Їй було приємно розраховуватися за все самій: у цьому була якась новизна, можливість відчути себе старшою і досвідченішою.

Приготовані на гуртожитській кухні коржі справді виявилися смачними, особливо у сполученні з маслинами, оливками й морською капустою, з вином і шоколадом на десерт, після якого мала бути ще кава, але до кави справа не дійшла, бо захмелілий Шура спершу почав читати їй свої вірші, а потім подивився на неї таким благальним поглядом, що вона не витримала і замість того, щоб похвалити його вірші, яких практично не чула, занадто зайнята спостереженням за губами, просто потягла його до ліжка. А він зворушливо і по-дитячому спершу попросився попісяти, потім запросив її сходити разом у душ (що не вдалося, бо як у жіночому, так і в чоловічому відділенні хтось мився, а довго чекати вони не могли), і, коли вони нарешті роздягнулися, він зізнався, що ще ніколи не був із жінкою. Її збуджував його благальний погляд, те, як уважно він слухав її поради, яким здібним учнем виявився, її збуджувало почувати себе досвідченішою і розпусною, вона цілком втратила голову й практично не з'являлася в батьків коханця своєї матері усі ті кілька днів, які вони провели в тому місті. Перед від'їздом Шура зі сльозами на очах попросив її вийти за нього заміж, обіцяв нічого не їсти два тижні, щоб назбирати на квиток і приїхати до неї, не уявляв собі життя без неї і позичив усю її готівку, тобто все, що залишилося від її стипендії після кількох попередніх днів загулу. А завдяки Шуриній заощадливості залишилася майже половина. Шура мав дзвонити їй щодня або знайти можливість бувати в когось удома, куди могла б дзвонити вона, окрім того вони домовилися листуватися. І незабаром від нього справді прийшов лист, у якому він освідчувався їй у вічному коханні й надсилав свою першу прозову спробу, яку збирався опублікувати в якомусь журналі, сподіваючись, що після цього нарешті стане знаменитим та багатим і вони зможуть одружитися. Оповідання називалося «Мій перший сексуальний досвід», потім дрібними буквами зазначалося «імена і прізвища дійових осіб не змінені», а перше речення починалося так: «її мати – коханка відомого політика» (були вказані не лише ім'я і прізвище, а й домашня адреса батьків політика). Далі Ліля не читала, вирішила не відповідати на листа і не підходити до телефону, якщо Шура дзвонитиме, але він не дзвонив. Дарина незабаром після того припинила зустрічатись із відомим політиком, тож до маленького містечка вони більше не їздили.