Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 58 страниц)

За кілька років

Ми не бачилися понад чотири роки, перш ніж мені знову випала честь потиснути тремтячу і спітнілу руку Жені-математика. Я відзначила для себе значний прогрес в еволюції його чоловічої самосвідомості, бо раніше він, як і личить добре вихованому галичанинові, вітаючись, потискав руки тільки чоловікам. Жінці ж він міг поцілувати руку, але не більше.

Цю давню чоловічу традицію жінки далеко не всюди сприймають із таким філософським спокоєм, як у нас, в Україні. Одного разу мені навіть довелося стати свідком подружньої сцени, викликаної простим потиском, а точніше непотиском руки.

Одна молода німкеня разом зі своїм українським чоловіком приїхала до Києва незабаром після одруження. Під час прогулянки вулицями вони зустріли знайомого й зупинилися для розмови. Незабаром підійшов ще один знайомий і привітався з присутніми згідно з давньою чоловічою традицією. Молода німкеня, очевидно, не знаючи, що в нас так заведено, сприйняла цей жест як зневагу своєї особи і, не довго думаючи, пішла геть, попередньо кинувши чоловікові щось образливе на своєму малопоширеному в Києві південнонімецькому діалекті. На щастя, словникового запасу і дару переконання чоловіка вистачило для того, аби протягом двох наступних годин таки переконати дружину не розлучатися з ним. Для цього йому довелося присягтися, що він:

1) абсолютно погоджується з тим, що це жахливо;

2) що жити так далі неможливо;

3) що це питання слід обов’язково вирішити на законодавчому, виконавчому, особистому і всіх інших рівнях, що кожен українець повинен, не чекаючи на ініціативу уряду, почати з себе, а кожна українка мусить, не чекаючи на добровільну ініціативу свого чоловіка, підштовхнути його до виявлення цієї ініціативи;

4) що він, тобто її чоловік, ніколи більше не матиме справи з цими нахабами, аж поки ті не виправляться, і т. д.

Коли ми спілкувалися з Женею минулого разу, він не опустився до того, щоб потиснути мені руку, цікаво, що спонукало його до цього зараз.

– Як твої справи? – запитав він.

– Дякую, добре, – відповіла я.

Ми зустрілися при вході до університету. Точніше, при вході – для нього, і при виході – для мене.

– Ти куди зараз? – запитав він.

– У справах, – відповіла я.

– Може, вип'ємо разом кави?

– Давай, тільки недовго.

– Ну, а як особисте життя? – запитав Женя після того, як ми замовили напої і він розповів мені, що досі працює в Політесі, живе з батьками і пише дисертацію. – Ще не одружилася?

– А ти ще не вийшов заміж? – я зробила невдалу спробу зіронізувати.

– Ні, але збираюся зробити це найпізніше в кінці цього року.

– Вітаю. І хто вона?

– Ще не знаю.

– Тобто як?

– Ну, розумієш, в житті кожної людини настає момент, коли вона або одружиться незабаром, або вже не зробить цього ніколи. А оскільки я вважаю, що кожен повинен в житті побудувати будинок, посадити дерево і виростити сина, то я й вирішив: якщо не одружуся до кінця цього року…

– Вибач, але мені вже час іти.

– То, може, зустрінемося якось, спокійно поговоримо?

– Звичайно. Я тобі подзвоню.

Зрозуміло ж, якщо хтось обіцяє Вам подзвонити, то він або зробить це незабаром, або вже не зробить ніколи.

Страсті по-русскі

Десять основних ознак дівочої цноти

Спеціальна література, яку мені вдалося знайти на цю тему, вважала своєю основною метою навчити чоловіків правильно поводити себе під час здобування цнотливіші. Усе, що стосувалося жіночої, а точніше, дівочої поведінки, обмежувалося порадою «розслабитися й довіритися чоловікові». Майже всі публікації такого типу починалися словами: «Втрата цноти, на жаль, ніколи не проходить для жінок непомічено». Цікаво, чому «на жаль», невже автори бажають чоловікам незайманиць, які, непомітно для себе позбувшися цноти, позіхатимуть і повертатимуться до перерваного процесу читання газети? Зрештою, непомітність для статевого акту – не надто приємна річ, навіть якщо справа відбувається вже далеко не вперше. Це застереження чимось нагадує прочитане в одній із інструкцій до презерватива: «Не використовувати презерватив у разі відсутності ерекції». Цікаво, чи комусь вдалося порушити цю заборону?

Визначати, чи маєш справу з цнотливицею, рекомендувалося наступним чином: «Якщо дівчина під час першого статевого акту з Вами істерично б'ється в конвульсіях, намагається вирватися, голосно кричить, довкола губ у неї з'являється піна, очі широко розплющені і повні жаху, остраху або переляку, то або Ви щось робите не так, як потрібно, або ж Ваша партнерка ще неторкана». Опинившись перед такою дилемою, чоловік повинен запитати у партнерки, що саме він робить не так, і «якщо замість зв'язної відповіді із горла в неї виривається тільки придушений хрип», то правильною є версія друга. Але про всяк випадок варто до кінця спростувати версію першу і спробувати глибше, сильніше, швидше. Або ж поміняти позу. Тут варто не проґавити момент, бо якщо приглушений хрип припинить вириватися з горла Вашої обраниці, без лікаря можете не впоратися.

Далі пропонується наступна послідовність дій. «Ніколи не обирайте позу № 2 (жінка зверху), а найкраще обирайте позу № 1 (жінка знизу). Так Вам буде зручніше позбавити партнерку цноти». Це теж важливо знати, бо в позі № 2 у партнерки могло б скластися враження, ніби вона сама себе позбавляє цноти. Щоправда, з Вашою допомогою.

«Не дивуйтеся, якщо проникнути в розкішницю неторканої дівчини Вам буде важче, ніж увійти у звичайну жінку». Мало хто попереджає, що дивуватися потрібно якраз у протилежному випадку.

«Якщо Вам здається, що цноту Ваша партнерка вже втратила, а вона все ще продовжує голосно кричати, стогнати, битися в конвульсіях, кликати на допомогу, втрачати свідомість, бити Вас ногами, вживати нецензурну лайку, а із її розкішниці при цьому стікає кров просто на простирадло, не дивуйтеся. Просто вона відчуває деякий дискомфорт. Але це не страшно. Спробуйте бути ніжним і поясніть їй, що так буває завжди, але Вам усе одно було дуже приємно». Мало хто при цьому зазначає, що варто пояснити партнерці ще й те, що так буває не завжди, а лише на самому початку, з часом це може минутися, і приємно буде не лише Вам, а і їй.

Отже, якщо Ви помітили за своєю новою партнеркою всі ці ознаки або принаймні деякі з них, то акуратно поміняйте простирадло на церату або целофан, не звертайте уваги на крики, лайку, хрип, втрату свідомості, биття ногами і виділення зі статевих органів, ігноруйте всі труднощі на шляху свого просування, не давайте вдарити себе ногами по життєво важливих органах і уважно продовжуйте свою справу, пам'ятаючи, що так буває завжди. Потім очистіть статеві органи від крові, в разі необхідності дайте понюхати партнерці нашатирного спирту і поясніть, що Вам було приємно. Спробуйте при цьому ще й бути ніжним.

Прочитавши це все, я прониклася глибоким співчуттям до чоловіків, яким доводиться так багато пережити, аби позбавити партнерку цноти, і наперед співчувала тому, хто буде змивати зі свого пеніса мою кров, підносити мені до носа нашатирний спирт і затуляти вуха, слухаючи мою нецензурну лайку під час статевого акту. До вибору такої людини варто було поставитися з належною серйозністю і врахувати при цьому не лише зовнішність, спільність інтересів, а й вік, психологічну витривалість, терплячість, вміння переборювати труднощі. А це все, як відомо, риси, що визначаються не лише індивідуально, а й залежно від тої чи тої ментальності, віросповідання чи національності.

Власне, про національність. Ставлення до цього елемента людської біографії здавна відзначалося на теренах нашої батьківщини неабиякою важливістю і серйозністю. Толерантність у ставленні до представників іншої національності зовсім не означала всетерпимості і вседозволеності. Не те щоб мене виховали в ультранаціоналістичному дусі чи забороняли підтримувати знайомства із представниками національних меншин. Зовсім ні. Але якось воно вже так заведено, що порядній панні не треба зайвий раз певних речей пояснювати. Порядна панна сама знає, що до чого, і в житті не дасть позбавити себе цноти якомусь там жидові чи москалеві. Такої честі повинен удостоїтися чистокровний українець. А найкраще – шлюбний чоловік. Воно то так, але зі всього прочитаного на цю тему випливало, що якраз честі чи приємності в цьому процесі найменше. З часу експерименту, проведеного в точкаріку Льошею і Валею, в наших аптеках з'явилися презервативи, що своїми розмірами не викликали комплексу неповноцінності в представників молодшого покоління та в чоловіків із тендітною статурою, змінилися й мої погляди на питання дошлюбного сексу, мода на цнотливих наречених поступово минула, тому в мене виникла думка врятувати чистокровного шлюбного чоловіка від цієї малопривабливої церемонії.

Крім того, я була не зовсім певна, чи маю моральне право долучати до численних страждань і дискомфортів пересічного українця ще й таке серйозне випробування. Таким чином, аргументів на користь представника неукраїнської національності виявилося більше, залишалося вирішити лише, представника якої саме нації для цього обрати?

Розмірковуючи таким чином, я зловила себе на думці, що надаю питанню національності надто великого значення. Якщо підходити з історичної точки зору, то хто тільки не гнобив нашу знедолену українську землю і заслуговує тепер на покарання. З іншого боку, до чого тут мої однолітки? Крім того, не можна ж усе розраховувати наперед. Я вирішила покластися на волю обставин.

Про страсті по-русскі, або «Кохайтеся, чорнобриві…»

Віталік став першим хлопцем, з яким я зустрічалася «серйозно». Так принаймні вважала моя бабця.

З ним, як і з його другом Васею, я познайомилася на одному з днів народжень. Вася серйозно захоплювався астрологією і навіть заробляв на прожиття, складаючи професійні астропрогнози. Особливим успіхом користувалися на той час еротичні гороскопи, з яких пари могли довідатися про сумісність своїх темпераментів.

На тому ж дні народження був присутній ще й друг та духовний учитель Васі, Віктор, який допомагав йому у виконанні особливо відповідальних або складних замовлень.

Аби пожвавити забаву, Вася запропонував розбити присутніх на пари за допомогою жеребкування і «па пріколу» скласти для кожної пари еротичний астропрогноз. Усі погодилися, і так ми з Віталіком уперше потрапили в пару.

Віктор і Вася усамітнилися в окремій кімнатці і відразу ж почали малювати якусь складну й заплутану карту, для якої всі присутні з точністю до секунди мали пригадати дату й годину свого народження, потім дату й годину свого зачаття, далі дати народжень і зачать своїх батьків, географічні координати місць, де всі ми були зачаті і народжені, описати тип своєї реакції на «повний, неповний і „ущербний“ Місяць, Сонце в сузір'ї Марса, Венеру в зеніті і час зміни зодіакального знаку». На переважну більшість цих питань я могла відповісти в кращому випадку приблизно, Вася з Віктором незадоволено хитали головами і попереджали, що кожна неточність у моїх відповідях знижує достовірність прогнозу. У процесі роботи вони вели між собою жвавий діалог, зміст якого залишився для мене таємницею:

– Бачиш, ти казав, що не піддаєшся сильному Меркурієві, а сам повернув листок зліва направо, – звертався Вася до свого духовного вчителя.

– Нічого подібного, це пов'язано в мене не з Меркурієм, а з третьою фазою Місяця. Що, вже забув?

– Не знаю, не знаю, – сумнівався Вася. – У третій фазі Місяця ти завжди зачісуєшся справа наліво, а не як сьогодні. Мені здається, що твій імунітет до Меркурія дещо послабшав.

Коли гороскоп було завершено, я змогла довідатися, що найбільший вплив на мої вчинки має п'ята фаза Стрільця, на мої настрої – спадаючий Місяць, а на мою сексуальність – активна Венера. На Віталіка ж найбільше впливають відповідно третя фаза Сатурна, шоста – Меркурія і пасивна Венера. Усе це гарантує нам обом бурхливий темперамент із вкрапленнями флегматизму, схильність до розпусти, не позбавлену пуританських рис і поміркованості у ставленні до протилежної статі, підвищену агресивність і деяку апатичність, високу інтелігентність і духовну обмеженість, консерватизм у смаках і звичку екстравагантно одягатися, прагнення до стабільного сімейного життя і нездатність до тривалого партнерства, схильність до гурманства і байдужість до алкоголю.

Як на мене, все це звучало дещо суперечливо, але обидва астрологи явно дотримувалися з цього приводу іншої думки. «Коли в тебе настане пасивна фаза, то в нього буде, навпаки, активна. І так Ви постійно будете заводити одне одного», – пояснив мені Віктор. І додав: «У вас ідеальні шанси для щасливого кохання. Єдине, що вам загрожує, – це виснаження від надмірних любощів. Але з вашими раціональними складами мислення вам вдасться щасливо цього уникнути». Це не могло не викликати у нас із Віталіком взаємного зацікавлення одне одним. Наступної ж п'ятниці Віталік подзвонив мені, і ми домовилися про зустріч.

Так почалося це кохання, у якому відразу ж виявилися наші «раціональні склади мислення». Протягом перших же тижнів нашого знайомства у нас виробився неписаний графік, згідно з яким Віталік дзвонив мені щодня рівно о 20.01 і ми розмовляли про події дня рівно до 21.01, щосуботи і щонеділі ми пунктуально зустрічалися о 16.02 на кінцевій зупинці трамвая № 3 біля Галицького ринку, здійснювали прогулянку міським парком під назвою «Погулянка» і рівно о 18.03 приходили до Віталіка в гості. Мама частувала нас чаєм із домашнім пирогом, ми усамітнювалися у Віталіковій кімнаті і протягом найближчих чотирьох годин, до 22.04, слухали альбом «Стіна» групи «Пінк Флойд», грали в шахи, спілкувалися або дивилися телевізор. Потім Віталік відпроваджував мене додому. Зміни в цьому раз і назавжди усталеному розпорядку відбувалися тільки тоді, коли у Віталіка була відпустка або коли траплялося щось несподіване. За весь час нашого знайомства він лише двічі подзвонив мені о 20.23. Одного разу в місті не було світла, і Віталік спізнився, бо змушений був іти з роботи пішки. Наступного разу спершу подзвонила його мама і сказала, що до Віталіка щойно викликали «швидку», бо у нього виявлено сильне харчове отруєння. Часом наші вечірні розмови могли не відбутися взагалі, але так бувало тільки тоді, коли я надто пізно приходила додому, а Віталік рано лягав спати перед наступним трудовим днем.

Віталік належав до того типу людей, розповідаючи про яких, кортить вжити фразу «нічого особливого», але вживати таку фразу не варто, бо насправді в кожній людині є щось особливе.

Віталік одягався «пристойно», думав «як належиться» і нічим не виділявся з натовпу, але бували моменти, коли в його очах світилося щось зовсім інше, неподібне до щоденного, сонного і трохи зверхнього виразу. Тоді ми брали скейт і йшли на Кайзервальд, Віталік ставив мене поряд із собою на дошку, і ми спускалися згори, знову піднімалися, і знову спускалися. Часто це траплялося в дощ, довкола не було ні душі, поодинокі перехожі підтюпцем бігли до найближчої трамвайної зупинки, прагнули заховатися куди-небудь, під якийсь дах, залишитися сухими, втекти від цих пронизливих і холодних крапель. А нам було байдуже, ми роззувалися, якщо це було влітку, або просто не звертали уваги, якщо це траплялося восени, і продовжували ігнорувати цей дощ, цих зляканих перехожих. Ніщо не могло завадити нам досягнути апогею у цьому відчутті свободи, безпричинної радості і ще чогось майже невловного, що я для себе називала тоді «відчуттям польоту».

Люди поділялися для мене на тих, хто був здатен на це відчуття, і тих, кому ніколи не пощастило побувати в такому стані. «Відчуття польоту» не піддається якомусь конкретному визначенню. Це безпричинний стан, який може охопити тебе просто посеред вулиці, у черзі за морозивом, ковбасою, квитком на потяг чи в чеканні тролейбуса. І хочеться кинути все на світі, видертися на дах старого будинку в центрі міста, звісити ноги донизу і сидіти, годинами спостерігаючи, як там унизу нічого не відбувається. Або раптове і нічим не вмотивоване бажання скупатися в міському фонтані, подарувати комусь малознайомому букет підсніжників чи конвалій, утекти з переповненого гостями свого ж дня народження і годинами блукати в парку, збираючи опале листя або зриваючи його ще зеленим із кущів і подрібнюючи в руках, вкриваючи пальці товстим шаром липкого зеленого соку. Або намагання потрапити в чийсь слід на снігу, стати ногою саме туди, залишити після себе точнісінько такий самий відбиток, як хтось, хто пройшов тут раніше, або зовсім божевільне бажання посеред зими намалювати собі на обличчі жовтим олівцем веснянки, одягнути шкарпетки різного кольору чи проходити всю зиму в шалику кольору жилетів, у яких ремонтують трамвайну колію. Мені здавалося, що, попри всю свою розсудливість, передбачливість і запрограмованість («Програмістами стають люди, які прагнуть влади над усім світом», – казав Віталік), у ньому було це відчуття польоту, принаймні часом мені здавалося, що воно з'являється, або майже з'явилося – чи готове от-от з'явитися.

Віталік дуже багато їв. Було дивовижно, як така кількість першого, другого і третього поміщається в його тендітному тілі. Батько Віталіка теж працював програмістом, мама була домогосподаркою. Сніданок, обід і вечеря у них вдома були розплановані з точністю до хвилини. Сніданок і вечеря складалися з основної страви і десерту, на обід додавався ще салат і «пєрвоє». Методично й не поспішаючи, Віталік висьорбував ложку за ложкою спершу дві порції «пєрвого», потім подвійну порцію «второго», запивав усе це компотом із великим шматком пирога, торта, значною кількістю домашнього печива або, у крайньому випадку, шматком хліба з маслом і варенням. Ми втрьох, разом із його батьком і мамою, з'їдали меншу кількість, ніж він один. Крім сніданку й обіду, в неділю в них був ще «полднік», під час якого пили чай.

Аби поглиблювати спільні інтереси, ми обмінювалися книжками, зрідка ходили в кіно, Віталік учив мене англійської мови і основ мови Бейсік. Ні мої, ні Віталікові батьки не мали нічого проти наших стосунків. Мої, щоправда, значно частіше заходили до кімнати, не постукавши, коли Віталік приходив до нас у гості, ніж Віталікові, коли я приходила в гості до них. Але в принципі, обидві сторони були цілком задоволені нашим вибором.

В обох наших сім'ях вже почалася активна підготовка до того, що моя мама називала «логічним завершенням кожних нормальних стосунків». Моя бабця займалася активною закупівлею ковдр, подушок, простирадл, пошивок, рушників і навіть повзунків із теплої фланелі, інша моя бабця закручувала в банки солонину, готувала перини і пухові подушки, Віталікова мама закрутила на зиму подвійну порцію салатів і повидла. Тато по суботах озброювався лінійкою, міряв відстань між меблями і прикидав, що й куди можна було б пересунути чи доставити.

Але нас із Віталіком турбували інші проблеми. Тут не можна оминути увагою той факт, що Віталік був не лише першим хлопцем, з яким я зустрічалася «серйозно», а й першим чоловіком, з яким я вирішила «зайти аж так далеко», як називала це моя мама. На момент нашого знайомства мене вже значно менше хвилював національний аспект проблеми втрати цноти, зате я значно більше переймалася аспектом глобальним. А якщо раптом так і не вдасться ніколи позбутися цієї клятої цноти? Така перспектива лякала. Що далі, то більше я соромилася своєї недосвідченості – не стільки перед Віталіком, скільки перед товаришками, які розповідали впевненим і досвідченим тоном про свої численні пригоди, враження і переживання. Мені теж хотілося брати участь у цих розмовах, але не розповідати ж їм про те, що ми з Віталіком зустрічаємося вже майже півроку, а він так досі й не наважився мене поцілувати.

Чому я обрала саме Віталіка для здійснення своїх планів, мені важко сказати. Напевно, правильніше було б зробити це з людиною, значно старшою за мене, із більшим досвідом, до якої я ставилася б із більшою байдужістю. Моя знайома, наприклад, просто підійшла в трамваї до чоловіка, про якого вона знала тільки те, що він неодружений і викладає в одному із львівських вузів. Вона привіталася й сказала: «Я знаю, що Ви можете мене багато чого навчити, тому я хочу з Вами переспати. Чи не могли б ми зробити це зараз?»

Таким чином її проблему було вирішено вже протягом найближчої години, і потім вона розповідала мені, що відчула велике полегшення, позбувшись багатьох комплексів і відчуття невпевненості в собі. Я сама ніколи б на щось таке не наважилася.