Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 58 страниц)

Генеалогія, спадковість і психічне здоров’я сучасної Європи

Теобальд Полуботок-Свищенко живе у Тигирині вже другий рік, отримуючи стипендію якогось німецького фонду для дослідників Східної Європи. Час від часу він друкує у КРІСі-2 коментарі міжнародних подій.

Теобальд – син відомого у Німеччині психоаналітика професора Полуботка-Свищенка, який створив унікальний метод лікування депресії. Колись у розмові Теобальд прохопився, що стипендію в Україні знайшов йому батько з метою необхідної, на його думку, кожному німцеві профілактики «синдрому стерильності». Цей новий у психоаналізі термін запроваджений професором Полуботком-Свищенком і характеризує один із найбільш поширених останнім часом різновидів психічних захворювань. Я розповіла про дослідження професора панові Незабудку, і він страшенно зацікавився цією темою. Ексклюзивне інтерв’ю із професором, надруковане у КРІСі-2, стало в Тигирині справжньою сенсацією. Наклад цього числа переміг за рейтингом усі місцеві газети. Матеріал називався:

ХВОРІ НІМЦІ РІЖУТЬ СВИНЕЙ

Як переконливо доводять останні дослідження німецького професора українського походження Шарля Полуботка-Свищенка, шансів залишитися психічно здоровим у середньостатистичного європейця практично немає. Ексклюзивна клініка Шато д’Амур, де працює відомий психоаналітик, розробила для своїх пацієнтів абсолютно унікальну терапію, безпосередньо пов’язану з Україною. І саме ця обставина робить терапію такою успішною, – вважає пан Полуботок-Свищенко. Але спочатку про саму хворобу.

– То що ж таке синдром стерильності?

– Синдром стерильності належить до психічних захворювань, діагностувати які наука навчилася лише зовсім недавно. Хоча існувала хвороба завжди. Від цього синдрому страждали Юлій Цезар, Мікеланджело, Жанна д’Арк, Петро І, Гітлер, Сталін, Піночет, принцеса Діана і багато інших. Дивні особливості їхньої поведінки завжди відзначали історики, але тільки тепер ми знаємо справжні причини цих дивацтв. Починається захворювання досить невинно, а закінчитися може дуже трагічно. Наприклад, одним із наслідків хвороби Гітлера став голокост і Друга світова війна, політичні трагедії 30-х рр. в СРСР спричинила аналогічна хвороба Сталіна, сьогодні ми щоденно спостерігаємо за перебігом захворювання лідерів численних терористичних організацій у різних країнах, сумними наслідками цього стають теракти і сотні жертв.

– Які зрушення відбуваються у психіці такого хворого?

– Людина, мозок якої вражений цією хворобою, насамперед міняє своє ставлення до чистоти власного тіла й навколишніх предметів. Причому ставлення це може бути дуже різним. Найчастіше хворий починає з надмірною ретельністю стежити за чистотою довкола себе. Зациклюється на постійних прибираннях, робить зауваження знайомим, друзям і чужим людям (наприклад, перехожим на вулицях), якщо їхній одяг, руки чи нігті видаються недостатньо чистими. Такі люди починають носити тільки світлий одяг, постійно миють руки, кілька разів на день приймають душ, кип’ятять посуд і не харчуються поза домом.

Поступово ця потреба чистоти переростає у «внутрішній» вимір, і тоді з’являється відраза до людей, яких хворий вважає «нечистими». Сюди можуть належати представники певних національностей, перелік національностей буває різним, але найчастіше першими у списку опиняються євреї. Часом «нечистими» вважають людей із кольором шкіри, відмінним від власного, людей із незакінченою вищою освітою, одружених із іноземцями чи іновірцями. Один із моїх пацієнтів, наприклад, вважає нечистими людей, які тримають домашніх тварин, інший має застереження лише щодо котів, решта тварин, на його думку, не впливають на чистоту людини. Критерії «чистоти» можуть бути дуже непередбачуваними й нелогічними.

На піку захворювання людина починає вважати себе вищою і чистішою за всіх інших, своєрідним месією, покликаним «очистити» світ, і тоді хворі стають небезпечними для оточення. Саме такі переконання у хворих на синдром стерильності політичних лідерів призводять до етнічних чисток і встановлення диктатур, вони ж є рушієм діяльності більшості терористичних організацій. У давнину полководці із синдромом стерильності завойовували інші країни і створювали імперії. Деякі хворі придумують собі аристократичну генеалогію, аби виправдати свою вищість над оточенням.

– Отже, люди з надмірним потягом до акуратності, які до того ж іще й підкреслюють аристократичність власного походження, повинні викликати у нас підозру?

– Не все так просто. Адже на початковій стадії захворювання людина може мати й цілком протилежні симптоми. Тоді хворий цілковито перестає помічати бруд довкола себе, лінується прибирати і стежити за власною гігієною. Чистота перетворюється для нього на нудне й непотрібне заняття, недостойне обраної людини. Спільними симптомами для всіх хворих є, по-перше, переконаність у власній винятковості, по-друге, неординарність, яка розвивається у процесі хвороби. Навіть якщо на початку людина була цілковитою посередністю, синдром стерильності підвищує її амбітність, примушує мобілізувати свої сили й розвинути в собі здібності до чогось. Для таких людей дуже важливим є досягнути успіху хоча б у якійсь діяльності. Багато хворих стають успішними бізнесменами й політиками, адже для цього не потрібно мати великої обдарованості, достатньо бути кмітливим та спритним, а часто й неперебірливим у засобах досягнення мети. Деякі стають злочинцями і здійснюють геніально сплановані пограбування, стають найманими вбивцями, кримінальними авторитетами. Багато хто просто робить кар’єру, досягає високих посад і стає авторитарним керівником. Частина хворих реалізують свою потребу приниження, тероризуючи «нечистих» у сім’ї, і стають домашніми тиранами. Ті, у кого надто слабка психіка для успішної самореалізації, знаходять заспокоєння в алкоголізмі.

– Як розпізнати хворого на синдром стерильності?

– Діагностувати це захворювання на початковій стадії практично неможливо, адже хоча б якісь із перерахованих симптомів може знайти у себе кожен. На жаль, переважно до нас потрапляють хворі уже на останніх стадіях, і повністю вилікувати їх вдається вкрай рідко. Уважний психолог, знайомий із нашим методом діагностики та терапії, може відрізнити хворого, у якого вже сформувалося переконання власної обраності. Ми називаємо цю стадію захворювання другою, вона передує остаточній фазі. А остаточна фаза, на жаль, майже не піддається лікуванню. Але завжди існує можливість помилки, тому з діагнозом синдрому стерильності потрібно бути дуже обережним.

– Яка, на вашу думку, статистика поширення хвороби на території сучасної Європи?

– Важко сказати з певністю, адже ніхто не проводив відповідних досліджень, але мушу з прикрістю констатувати, що частотність захворювання останнім часом сильно зросла. Якщо така динаміка збережеться, то вже за кілька десятків років кожен п’ятий європеєць може стати хворим.

– Що є причиною такого росту захворювання?

– Причин дуже багато. Але найважливішим, як на мене, є те, що сучасна людина має надто мало шансів вирізнитися серед інших, заявити про себе світові, зробити щось незвичайне. Ми щодня дивимося новини й дізнаємося, що в кількох країнах одночасно трапилася повінь, посуха чи землетрус, що розбилося кілька літаків, ще кілька поїздів зійшло з рейок і трапилися сотні автокатастроф. Перед таким масивом екстраординарних явищ наше приватне життя виглядає блідим і нецікавим, у ньому не трапляється нічого визначного. Якщо колись достатньо було знати грамоту, вміти трохи лікувати чи здійснити хоча б одну подорож, щоб стати найповажнішою людиною для мешканців кількох довколишніх сіл, то здивувати своє оточення сьогодні надзвичайно важко. А потреба людської психіки відчувати власну неординарність не змінилася з давніх часів. Кожна людина прагне вирізнятись у натовпі, відчувати себе несхожою на інших, мати певність власної неповторності. До цього додається шкідливий вплив масової культури на людську психіку. Стандарти поведінки, які нав’язує нам телебачення й кінематограф, створили в суспільстві, точніше у його підсвідомості, культ супергероя. Кожен чоловік прагне стати схожим на Джеймса Бонда, а кожна жінка – на ляльку Барбі. Поп-культура входить у моду навіть серед інтелектуалів, стає модно жити за принципом: «Насолоджуйся комфортом і ні про що не думай». Людина, яка так живе, ні до чого не прагне, а відповідно, не має визнання від оточення, і це ще одна причина постійного відчуття незадоволення собою, нереалізованості, яке шукає виходу в екстравагантній поведінці. Нереалізованість призводить до конфлікту, який може перерости у захворювання.

У пострадянських країнах цей процес трохи сповільнений, адже сірість і монотонність совєцького життя зберегла вразливість вашої психіки. Я страшенно люблю спостерігати за українцями, які вперше потрапляють на Захід і пізнають радощі комфорту. Я заздрю їм, бо вони отримують від цього масу задоволення, а я сам, як і кожна людина, яка виросла серед усього цього, не помічаю речей, що мене оточують.

– Якщо проблема така загальна, то чому не всі захворюють на синдром стерильності?

– Грипом хворіють теж не всі, хоча в період епідемії контакту із вірусом уникнути практично неможливо. У когось психіка стабільніша, в інших слабша. Деяким людям вдається самореалізуватися, досягнути успіху в чомусь, задовольнити потреби своєї психіки. Хоча стовідсотково здорових і вільних від синдрому стерильності людей практично не існує. Ця хвороба тією чи іншою мірою зачіпає практично кожного мешканця сучасної Європи, просто не в усіх вона розвивається до небезпечних для психіки масштабів. Декому допомагає, хоч як парадоксально це звучить, існування у важких побутових умовах. Коли людина змушена багато працювати, практично позбавлена вільного часу й можливості замислюватися над своїм життям, притуплюються й потреби її психіки. Саме тому сьогодні хвороба менш поширена у країнах із нижчим рівнем життя, а в давнину хворіли лише багаті.

– У чому полягає вироблений вами метод терапії хворих на синдром стерильності?

– Метод терапії складається з кількох етапів. Насамперед хворий мусить кардинально змінити побутові умови існування й різко знизити рівень комфорту. Це входить у так званий фізичний курс і добре тонізує психіку. Для легких форм захворювання цього буває достатньо. Клініка має спеціальні території з поселеннями, де хворі ведуть натуральне господарство. Це трохи схоже на трудову терапію, яку застосовують у традиційних методах лікування психічних захворювань. Але наш фізичний курс трохи відрізняється від звичайної трудової терапії. Однією з таких відмінностей є український колорит, який зробив нашу клініку такою популярною, а терапію такою дієвою. Наприклад, одним із найефективніших засобів нашої терапії є ритуал різання свині, цілком запозичений нашими фахівцями з українського села. При цьому хворий мусить виконати роль різника й поцілити тварині просто в серце, потім зібрати кров до не дуже чистої, за його уявленнями, емальованої миски з дірочкою і при цьому постійно пильнувати, щоб кров не вилилася. Ми возимо з України всі необхідні для цього ритуалу знаряддя – від ножів, які тупляться відразу ж після того, як їх нагострили, а гострити їх треба самому на спеціальному, дуже небезпечному для використання пристрої, до емальованого посуду, який неможливо до кінця відмити навіть найкращими миючими засобами, а у клініці заборонені всілякі миючі засоби, якими не користуються автентичні українські селяни, тож мити доводиться холодною водою, відтирати жир сіллю або попелом. Це шокуюче для сучасної західної людини, але саме цей шок і є цілющим. Часто недорізана тварина виривається і з вереском гасає по подвір’ю, тоді хворий мусить самостійно наздогнати її і завершити справу, багато хто не здатен на це без належної дози самогону (всі напої, ясна річ, теж виготовлені за автентичною технологією), а в кінці потрібно за всіма правилами розділити м’ясо на частини. Це чоловіча частина терапії, жінкам доводиться готувати з м’яса ковбаси, шинки, топити смалець. І все це робиться на спеціальних печах, куди постійно треба підкидати дрова, а дрова перед тим рубати. Воду носять із криниці й підігрівають у відрах і так далі, думаю, українські читачі знайомі з технологією. На психіку людини, яка ніколи не бачила нічого подібного, це впливає дуже сильно.

Паралельно наші пацієнти проходять ще й так званий духовний щабель, що полягає в засвоєнні інтенсивного курсу історії літератури (насамперед української) та ще кількох дисциплін. Це необхідно, щоб людина змогла розширити світогляд і подивитися на проблему під іншим кутом зору. А крім того, самоосвіта допомагає відволіктися від своїх проблем не гірше, ніж важка фізична праця. Потрібно просто виробити у собі відповідні звички й повністю зайняти свій вільний час.

– Ви згадали про самогон. Багато хто критикує вашу терапію саме за те, що пацієнти у великих кількостях вживають міцні алкогольні напої. Як ви прокоментуєте цей факт?

– Не «міцні алкогольні напої», а конкретно самогон найвищої якості, очищений і виготовлений за давніми народними рецептами, його здавна застосовували і досі застосовують у нетрадиційній медицині. Самогон використовується у достатньо невеликих дозах, але він абсолютно необхідний у ситуаціях, коли людина змушена поводитися розкуто й позбутися невпевненості. Загалом це не нова ідея у психоаналізі, досить давно існує наркопсихоаналіз, наркоаналіз і гіпноаналіз, які практикують працю із пацієнтом, що перебуває під гіпнозом або під дією легких наркотиків. Мені здається, що самогон набагато здоровший, принаймні виготовлений із більш натуральних продуктів.

– Якими є результати вашого лікування?

– Розумієте, специфіка захворювання наших пацієнтів вимагає від нас насамперед понизити їхню самооцінку. Це нелегко зробити з людиною, яка хворобливо впевнена у собі. Але реалії українського життя та українська культура мають у собі щось справді магічне. Я часто сам дивуюся ефективності результатів цієї терапії.

– Як виникла ця ідея «лікування Україною»?

– Не знаю, як вам пояснити, думаю, це тонка гра підсвідомості. Я з дитинства відчував обраність української культури та інтуїтивно сподівався на осяяння, яке дозволить мені продемонструвати цю обраність світові. І ось одного разу клініка Шато д’Амур наснилася мені, вранці я прокинувся і зрозумів, що ідея порятунку світу саме в цьому, в закоріненні в український ґрунт, реалії, цю багату і незбагненну культуру, яку самі українці часто недооцінюють.

– Чи не звинувачували вас у тому, що ви самі хворі на синдром стерильності, адже цю «обраність української культури» можна тлумачити і як натяк на вашу власну обраність, і намагання врятувати світ від неіснуючої хвороби?

– Недоброзичливців завжди вистачає, але треба йти своєю дорогою і робити свою справу, все інше – баласт, який з часом відсіється.

– Чи не боїтеся ви, що діагнозом синдрому стерильності можна буде шахраювати? Скажімо, діагностувати хворобу у власного шефа з тим, щоб зайняти його місце, відправити до клініки багатого члена родини, щоб отримати право користування спадком і подібне.

– У нашій клініці таке неможливо, але щодо інших я нічого не можу гарантувати. Ейнштейн також не міг передбачити, до яких фатальних наслідків призведе його теорія відносності.

– Чи працюють у вашій клініці українські консультанти?

– Так, безумовно, я дуже ціную українців за їхню працездатність і винахідливість.

– Чи маєте ви українські корені?

– Маю, але це не стосується теми нашої розмови.

Редакція вдячна нашому постійному дописувачеві Теобальду Полуботкові-Свищенку за допомогу в підготовці матеріалу.

Про стакани і підвали

Як і більшість людей, що своїм фахом обирають мистецтвознавство, Теобальд – людина творча. Це стає очевидним уже при першій зустрічі, ще до того, як ви довідаєтеся його ім’я і фах. Рідко кого вводить в оману навіть зріст цього хлопця, що становить два метри одинадцять з половиною сантиметрів. Часом, щоправда, його питають, чи не займається він баскетболом. Але питають, не сподіваючись почути ствердну відповідь, бо достатньо лише поглянути на Теобальда, щоб збагнути, що баскетболістом, бухгалтером, водієм тролейбуса чи банківським службовцем він бути аж ніяк не може. Виглядає мій знайомий так, що на початку свого перебування в Тигирині далеко не завжди міг без перешкод зняти гроші з власного рахунку в одному з місцевих банків, бо деякі з охоронців відмовлялися пускати його всередину.

Теобальд переконаний, що в зовнішності людини не повинно бути жодних випадкових елементів, і, окрім суто естетичної та практичної функції, одяг, взуття, матеріал, з якого їх виготовлено, а також дезодорант та зачіска, не кажучи вже про вираз обличчя, мають відповідати світоглядним переконанням людини. Тому носить червоні шаровари, пошиті, як він це називає, «історично вмотивовано», тобто так, як носили в давнину козаки. Доповнює цей імідж жовто-блакитна косоворотка, пошита за класичними російськими зразками. Саме в цьому поєднанні криється «фундамент» ідейного світогляду Теобальда, що його при бажанні можна було б окреслити і як суперечливість. З одного боку, як кожен син, він бунтує проти авторитету власного батька, але стверджує, що робить це не з «банальною едипальною метою», а зі значно глибших і поважніших переконань. Теобальд вважає, що батько має рацію, коли захоплюється всім українським і навіть, на відміну від усіх українців, успішно заробляє на цьому гроші, але при цьому батько ненавидить усе російське, і це Теобальд засуджує. Теобальд також захоплюється всім українським і навіть досліджує, як уже було сказано, тигиринський феномен, вважаючи його найбільш яскравим прикладом інтелектуальної конкурентноздатності української нації в очах пересічного і непересічного європейця, але при цьому з повагою і пієтетом ставиться до всього російського. Аби ще більше підкреслити цю свою лояльність (хоча, може, й просто щоб подратувати батька), Теобальд тримає вдома і всюди возить за собою тлустого рудого хом’яка, якого називає Лєнін, а на трилітровій банці, де живе Лєнін (серед німецьких друзів Теобальда ця унікальна у західному світі посудина викликає ажіотаж і неприховану заздрість), наклеєний девіз: «СРСР пока не вмер». Ідейне навантаження (я б навіть назвала це перевантаженням) має і зачіска Теобальда. Його волосся старанно зав’язане у коротенькі хвостики «а-ля» Цибуліно, пофарбовані у все той же гостромодний колір «зе ріал ред», тобто справжній червоний, і хвостиків цих завжди рівно чотирнадцять. Найдовший, п’ятнадцятий, хвостик пофарбований у два кольори: від кінчика до середини – жовтий, далі до корінця – блакитний. Поміж хвостиками виголені акуратні доріжки, щоб легше було вкладати волосся щоранку. Свою зачіску Теобальд називає «postсовєтський оселедець».

Символіка чотирнадцяти червоних хвостів і одного жовто-блакитного в зачісці Теобальда дуже подобається йому самому, а також моїм співробітникам із редакції. Чи викликає вона таке ж захоплення і розуміння в колі німецьких друзів Теобальда, я не знаю.

Але найбільше у зовнішності Теобальда вражає навіть не його екстравагантна манера вбиратися, а дивовижна форма зморщок на чолі. Точніше, не форма, а напрямок. Лінії, які перетинають чоло кожної людини паралельно до брів, у Теобальда розташовані перпендикулярно. Якби Теобальд носив зачіску із гривкою, цього могло б бути не видно, але чоло його відкрите, і така незвична риса обличчя відразу ж впадає в очі і врізається в пам’ять. Я не знаю, про що це мало би свідчити згідно з Теобальдовою концепцією, за якою всі риси зовнішності людини щось символізують, але мені чомусь стає моторошно при погляді на ці лінії, які зморщуються, коли Теобальд піднімає брови, і починають нагадувати акуратні стовпчики цифр із підручника математики.

Як кожна творча особистість, Теобальд прагне самореалізації. І наукової кар’єри йому для цього недостатньо. Окрім мистецтвознавчих, Теобальд має ще два різновиди творчих амбіцій – поетичні та музичні. Кілька збірок поезії, видані власним коштом (а точніше, коштом батька) у Німеччині, не принесли йому слави. Більше того, єдина рецензія, яка з’явилася на його поезію, була далеко не схвальна. «Синдром стерильності, який проглядається у кожному третьому рядку, вдало доповнений у віршах шанованого професорського синочка синдромом едиповим, а також усіма стандартними неврозами та фобіями, що їх психоаналітики охоче знаходять у своїх платоспроможних пацієнтів за їхні ж гроші. Як показує досвід, подібні захворювання лікуються тільки повним банкрутством на користь лікарів, але на дітях геніїв природа робить відомо що», – такими і подібними висновками рецензент, що сховався під псевдонімом Зіґмунд Юнґ, намагався вбити в Теобальді віру в себе як у поета. Але уважно прочитавши текст рецензії, Теобальд зауважив, що жоден із закидів критика не підтверджений цитатою з текстів рецензованої збірки. Більше того, не вказувалося навіть, якої саме збірки стосується ця рецензія. Зате текст її ряснів цитатами із Ролана Барта, Жиля Дельоза, Ніколая Бахтіна, Умберто Еко, Мішеля Фуко та інших авторів, що їх цитування у деяких текстах зустрічається не менш часто, ніж цитати з класиків марксизму-ленінізму в текстах іншого характеру. На думку Теобальда, таке цитування зовсім не кидає тіні на авторів, яких цитують, а лише свідчить, що автор рецензії мав на меті не так проаналізувати чиїсь тексти, як продемонструвати власну ерудицію. Таких псевдокритиків Теобальд знав чимало, як за їхніми текстами, так і особисто, тому не надто перейнявся рецензією і прийшов до висновку, що автор просто заздрить Полуботкові-Свищенку-старшому. Крім того, він погоджувався із Джуліаном Барнсом і не любив критиків не лише за те, що серед них багато нереалізованих письменників, а й за те, що серед них багато нереалізованих критиків.

За час перебування в Тигирині Теобальд власним коштом видав збірку віршів в українських перекладах. Зі 100 примірників накладу за рік продалися 2 (один із них купила я, другий – Евеліна). Але Теобальд задоволений і цим, бо згоден із Густавом Клімтом у тому, що подобатися багатьом шкідливо.

Реалізуючи свої творчі амбіції в музиці, Теобальд зібрав групу під назвою Terraіncognіta, разом з якою намагається створити новий напрямок сучасного джазу. Хоча Теобальд і сумнівається, що написані ним музичні композиції можна з певністю віднести до жанру джазової музики, але те, що вони не вписуються в рамки жодних інших музичних напрямків, він знає точно, а все, що не вписується у жанрові рамки інших музичних напрямків, традиційно відносять до джазу. Мелодії Теобальда базуються на мелодіях пакистанського та українського фольклору, малознаного навіть серед представників пакистанської та української націй і суттєво видозміненого композитором. Єдине, що я можу сказати про цю музику як нефахівець, позбавлений музичного слуху, це те, що вона дуже сумна. Вже після другої композиції (а всі вони досить довгі і тривають не менше сорока хвилин) у мене з’являється відчуття неймовірного розпачу, і я майже готова негайно скоїти самогубство, подібного відчуття, на щастя, не з’являється у мене в жодних інших ситуаціях. Мені відразу ж пригадується щось дуже сумне і навіть трагічне з періоду власного дитинства, і навіть якщо раніше цей спогад не викликав у мене таких сильних емоцій, під впливом музики Теобальда все міняється. Наприклад, я починаю гірко ридати, пригадавши, як не хотіла сідати на горщик, а мене примушували, чим спровокували глибоку травму психіки, ридання швидко переходять в істерику, і хоча я усвідомлюю неадекватність своєї реакції, нічого не можу з собою вдіяти, мені стає себе так шкода, що я просто змушена вийти геть із приміщення, де відбувається концерт. Щойно я перестаю чути звуки цієї музики, мені стає легше, і незабаром я забуваю про свою дитячу травму. Мені незручно перед Теобальдом за те, що я не змогла досидіти до кінця на жодному з його концертів, незручно й пояснювати причини, через які я щоразу в сльозах вибігаю із залу. Я не раз намагалася боротися із впливом цієї музики, але вона сильніша за мене, і після кількох концертів я здалася. Аби не потрапляти щоразу в незручну ситуацію, я вигадую правдоподібну причину заздалегідь, і виглядає це досить переконливо, адже моя робота в редакції часто затягується допізна. На щастя, Теобальд переконаний, що справжній митець не мусить пристосовуватися до смаків публіки. Тому не ображається на мене, як і на інших слухачів, яких, за Теобальдовими розповідями, до кінця концерту залишається трохи більше половини, а на початку збирається не більше десяти.

Останнім часом у Теобальда з’явилися свіжі музичні ідеї, які він описує наступним чином: «Я хочу грати Гершвіна в стилі Ваґнера, а Ваґнера адаптувати до фільмів Чарлі Чапліна». Теобальд активно займається втіленням у життя своєї концепції, щоправда, наразі лише на репетиціях, закритих навіть для друзів. Мушу зізнатися, я не намагалася туди потрапити.

Як на мене, справжній талант Теобальда полягає у блискавичному вивченні мов. Окрім німецької, англійської та української, він вільно володіє ще російською, польською, іспанською, італійською, голландською та грецькою. У кожній із країн, де розмовляють цими мовами, Теобальд жив по кілька місяців і опанував мови досить добре. Українською він говорить з легким акцентом і майже без помилок. На місці Теобальда я спробувала б себе у ролі перекладача. Але він вважає цю роботу недостатньо творчою.

Нащадок професора Полуботка-Свищенка ще зовсім недовго жив в Україні, коли вперше потрапив до редакції КРІСа-2, яка міститься у просторій будівлі колишнього науково-дослідного інституту. Розгалужені коридори цієї установи складаються із густо наліплених одні біля одних дверей, на переважній більшості яких написано: «Директор», «Головний бухгалтер», «Керівник відділу», або «Лабораторія». Більшість із цих кабінетів порожня, решту займають співробітники інституту, які давно не відповідають на запитання численних заблукалих відвідувачів редакції. Вони просто мовчки піднімають голову, почувши ваше запитання, так само мовчки дивляться крізь вас у простір, а потім, так і не зронивши ні слова, опускають голову і продовжують полірувати нігті, пити чай, читати пресу або замріяно розглядати краєвид за вікном. Редакція міститься на шостому поверсі інституту, про що ніде не написано, тому довідатися про це можна, лише дослідивши решту п’ять поверхів. За час існування газети редакційний колектив кілька разів помінявся, точніше, скоротився. Бюджет газети щороку зменшується, а обсяг роботи збільшується, тому працювати залишаються тільки найвитриваліші. В результаті кадрових змін із колишніх трьох відділів (місцевих, міжнародних і культурних новин) тепер залишився тільки один, а замість трьох редакторів та дев’яти штатних журналістів працює один пан Маргаритко, який, окрім редакторських, виконує і функції штатних та позаштатних співробітників, підписуючи власні статті прізвищами людей, які колись у нас працювали. Це робиться для того, щоб у читачів не складалося враження, ніби щоденна газета робиться силами кількох чоловік, на прізвища колишніх співробітників навіть виписують гонорари, якими без відома власника преміюють тих, хто все ще працює в газеті. Сподіваюся, люди, чиї прізвища використовуються, нічого не мають проти, принаймні наразі про їхні заперечення нічого не відомо. Що думає з цього приводу пан Маргаритко, я також не знаю, бо він так завантажений роботою, що поговорити з ним про щось, окрім статей для сьогоднішнього номера, неможливо.

Крім Сніжани, у редакції не залишилося жодного штатного журналіста. Із колись трьох верстальників тепер працює лише один, відділи реклами та збуту спершу об’єднали, а потім скоротили зовсім. Через це виникла плутанина з табличками на дверях, які не знімають, а тільки додають нові – так можна простежити не надто достовірну історію мешканців того чи іншого кабінету. Не надто достовірна вона через те, що часом редакційні працівники просто переселяються з кабінету в кабінет, не залишаючи про це жодних повідомлень на дверях. Тоді всім залишається просто запам’ятати, що в кабінеті з написами: «Охорона», «Головний редактор», «Бухгалтерія» насправді міститься відділ прийому безкоштовних приватних оголошень, а в кімнаті під назвою «Технічний відділ, бля» працює пан Незабудко.

Частково плутанина з табличками виникла з ініціативи керівництва. Наприклад, пан Фіалко не любить, щоб до нього приходили читачі та позаштатні дописувачі, тому на дверях свого кабінету написав: «Обережно, під напругою». Але все це не допомагає заплутати наполегливих пенсіонерів, які намагаються надрукувати свої мемуари, скарги на начальників ЖЕКів та обурені відкриті листи з приводу продажу на вулицях сороміцьких видань. Такі відвідувачі, як правило, з першої спроби знаходять потрібні двері, незважаючи навіть на те, що, згідно з табличками, у редакції є 3 відділи дозвілля, 5 головних редакторів, 4 відділи верстки і 17 комерційних директорів. Губляться люди інтелігентні і несміливі, як от, наприклад, Теобальд під час свого першого візиту до редакції.

Після того, як він обійшов усі 135 кабінетів на 5 нижніх поверхах і піднявся на потрібний, то усвідомив, що не знає, як саме мав би називатися по-українськи відділ, який надрукує його статтю про портрет України в німецьких мас-медіа. Охоронець вислухав його плутані пояснення і скерував до відповідального секретаря пана Штуркала.

– У вас стаття на підвал чи на стакан? – діловито поцікавився Штуркало, якому саме не вистачало матеріалу, щоб «забити» вільне місце на одній із сторінок завтрашнього номера.

– Я боюся, ви неправильно зрозуміли мене. Або я вас. – Звиклому до спокійної академічної атмосфери Теобальду важко було перейняти швидкий темп мовлення пана Штуркала, який нетерпляче постукував олівцем по столі, чим вселяв у Теобальда ще більшу невпевненість. – А про що, властиво, ходить? – з полегшенням видобув він зворот, який, це було йому точно відомо, є діалектним і вживається тільки на Галичині, бо є мовною калькою з польської… Але зупинив хід своїх роздумів, побачивши нервовість в очах відповідального секретаря, який не мав часу на філологічні одкровення. Хоча Теобальд переконаний, що даремно, бо насправді людям варто частіше замислювалися над етимологією слів. – Перепрошую, я не дуже добре володію українською, може, ви повторите ще раз.

Теобальд спробував виграти час, але пан Штуркало вже прийняв рішення.