Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 58 страниц)

Додаток практичний

Інструкція про те, як одружитися із галичанкою

Пункт 1. Про серйозність намірів

Галичанка і пристрасть – поняття настільки ж важко поєднувані, як Львів і море. І зовсім не тому, що галичанки не вміють закохуватись, чи, боронь Боже, не тому, що рідко закохуються в них. Загальновідомо, що вродливіших жінок, ніж на Галичині, не існує більше ніде у світі, навіть у далекій Галісії. Просто самої лише пристрасті для справжньої галичанки замало. Замало для неї і самого лише кохання, навіть найромантичнішого. Помічаючи знаки Вашої уваги, ця жінка не уявляє, що за ними може стояти інше бажання, аніж Ваше щире й непереборне прагнення навіки поєднати з нею свою долю. Принаймні про інші свої бажання, відмінні од цього, Ви ніколи не повинні їй зізнаватися, а вона, своєю чергою, ніколи не зізнається Вам у тому, що могла би відповісти взаємністю на будь-які інші Ваші бажання, відмінні од цього, не кажучи вже про те, що в неї самої при погляді на чоловіка теж може виникати ще щось, крім бажання мати спільних дітей і родинне вогнище.

Пункт 2. Галичанка як втілення чоловічої мрії

Справжня галичанка – це зазвичай еталон вроди.

«Мадонна радісна дощу, травневих злив маленька відьма», струнка, довговолоса і довгонога, з величезними очима, у першому ж погляді яких Ви втонете раз і назавжди, «вже світу білого не видно поза Тобою», у якої «волосся, пещене на сонці, по той бік сонця золотіє», вуста закінчуються «як море припливом і відливом», а «усміх завинений у сухий листок»[30]30
  «Мадонна радісна дощу, травневих злив маленька відьма», «вже світу білого не видно поза Тобою», «волосся, пещене на сонці, по той бік сонця золотіє», «як море припливом і відливом», «усміх завинений у сухий листок» (Ігор Калинець).


[Закрыть], «вона одна з багатьох вона до болю одна її багато вона тисячотіла множина», «вона свята сатана чи богородиця сумна яка зійшла з полотна»[31]31
  «вона одна з багатьох вона до болю одна її багато вона тисячотіла множина», «вона свята сатана чи богородиця сумна яка зійшла з полотна» (Віктор Неборак).


[Закрыть], вона «Єдина»[32]32
  «Єдина» (Юрій Андрухович).


[Закрыть].

Пункт 3. Як розпізнати справжню галичанку?

Справжня галичанка завжди тримає поставу, рухається плавно, хода її поважна і сповнена власної гідності. Говорить вона повільно, чітко артикулюючи кожен звук, її мова завжди вишукана і літературна, від неї Ви можете почути вирази типу, пардон, на кшталт: «дві слові», «трішки піднесли ціни», «затамувавши віддих» і под. Вона завжди скаже «церувати шкарпетки», але ніколи не скаже «штопати», вона звертатиметься до Вас «Друже-Ольже, Степане, Іване», але в жодному разі не «Женя, Паша, Стьопа, Андрюха», вона називатиме цитрину цитриною, а не лимоном, цинамон – цинамоном, а не корицею, а на файку навряд чи скаже «люлька». Вона радше вживатиме слово «зникомий», аніж «зникаючий»; будуючи речення, послуговуватиметься конструкціями на зразок «що довше, то краще» (замість «чим довше, тим краще») і ніколи не казатиме «приймати участь», а лишень «брати». А ще в її мові Ви частіше почуєте слово «маринарка», аніж «піджак», «тлущ», а не «жир», «кофер» або «валіза» замість «чемодан», «здецидуйся» замість «виріши», вона казатиме «ґазета», «ґанок», «ґумка», і вона переконуватиме Вас, що так – правильніше. І так воно, напевно, справді природніше на цьому шматочку якогось напівпримарного світу, який так різко відрізняється від тієї України, що її ми бачимо по телевізору, а також спостерігаємо з вікна потяга, що рухається на Схід, і вже після кількох днів відсутності починаємо сумніватися: а чи існує він насправді, цей шматочок землі, де час визначають за дзиґарями, а не за годинниками, і де старі люди по глибоких селах усе ще не вміють, а діти сучасної міської інтелігенції вже не вміють навіть говорити, не кажучи вже писати по-російськи, зате важко знайти людину, яка не розуміла б по-польськи, не дивилася б польського телебачення, не читала б польських книг чи, в крайньому випадку, не бувала б на польському базарі. Услухайтеся в мову дівчини, яка Вам сподобалася на київському перехресті, кримському пляжі чи в дніпропетровському потязі, і вже після кількох перших фраз Ви безпомилково визначите, чи вона галичанка. І якщо вона нею виявиться, не дай Вам Боже сказати: «Я не поняв», – чи: «Як дєла?» – чи навіть просто: «Прівєт». Це назавжди знищить Вас в очах цієї дівчини, навіть якщо Ви процитуєте їй напам'ять всього Єсєніна, Пушкіна, Баратинського і Рождєствєнського, ніщо не допоможе відновити навіки втраченої репутації.

Пункт 4. Додаткові ознаки справжньої галичанки-1

Справжня галичанка – завжди високоінтелігентна. Навіть якщо в неї немає вищої освіти. Вона ніколи не вбиратиметься в турецькі речі, не зробить собі надто яскравого макіяжу і не користуватиметься дешевими парфумами. У кожної справжньої галичанки вдома завжди зберігається хоча б один гуцульський, лемківський чи якийсь інший народний стрій, який вона вміє вбирати і пишається цим. Справжня галичанка – чудова господиня і вміє приготувати не лише борщ, вушка і кутю, у неї в гостях Ви покуштуєте справжні струдлі, прецлі, завиванці, драглі, тертюхи, паляниці, кишку та масу інших смаколиків, про існування яких Ви ніколи не підозрювали або не уявляли собі, що це може бути аж так смачно. На столі у справжньої галицької родини завжди лежить сніжно-білий обрус, до риби тут завжди подають спеціальний ніж, а варене яйце ніколи не їсться просто на тарілці – для нього існує спеціальний посуд. Ви ніколи не побачите бруду в оселі справжньої галичанки, тут завжди ідеально чисто, книги на полицях виставлені рівно, ліжка застелені з дотриманням ідеальних геометричних пропорцій, посуд після миття не висихає, а витирається спеціальним рушником. Напевно, немає потреби додавати, що рушник цей мусить бути сніжно-білим і накрохмаленим. Про те, як виглядає постіль, білизна чи домашній халат справжньої галичанки, я думаю, Ви здогадаєтеся самостійно. І не дай Боже Вам прийти до неї додому не в ідеально випрасуваній сорочці, без краватки, без квітів, я вже не кажу про подерті чи брудні шкарпетки. Ваші руки повинні бути ідеально чистими, Ваш одеколон – не перебивати запаху прального порошку, яким звикло (певна річ, що Ви робите так завжди!) просякнуті всі Ваші речі, Ваша краватка повинна пасувати до Вашого костюма, а шкарпетки – до краватки й сорочки. Не забудьте при цьому, що кожного місяця Ви відвідуєте перукаря, і це настільки ж само собою зрозуміло, як зміна пір року, Ви голитеся зазвичай двічі на день – уранці і ввечері, з тією ж регулярністю приймаєте душ, і Ваш дезодорант завжди вироблений тією ж фірмою, що й пінка до гоління та туалетна вода. Ви ніколи не користуєтеся милом із надто сильним квітковим запахом, Ви ніколи не вживаєте часнику, цибулі чи навіть черемші перед виходом із дому. Ваш носовичок такий самий чистий та напрасований, як сорочка, штани та маринарка. Ви палите лише дорогі цигарки, краще – файку, а ще краще – не палите зовсім. З вигляду Ваших мештів ніколи не можна визначити, чи падає дощ на вулиці і чи багато там болота. Зрозуміло, що Ви вмієте користуватися за столом ножем для риби, ніколи не переплутаєте келихи для вина з келихами для шампанського, не питимете лікеру чи коньяку під час обіду, а тільки – на десерт, добре знаєте, до яких страв подають біле, а до яких – червоне вино.

Усе це, звичайно, лише дрібниці. Вимоги, які поставить до Вас справжня галицька панна, якщо Ви насмілитеся претендувати на її руку і серце, будуть значно ґрунтовнішими. Але тут важлива кожна дрібниця, тож подбайте про свій зовнішній вигляд, це допоможе Вам справити позитивне враження принаймні на початку Вашого знайомства з панною Вашої мрії.

Пункт 5. Додаткові ознаки справжньої галичанки-2

Справжня галичанка завжди цікавиться мистецтвом. Вона з дитинства співає в хорі, добре танцює, грає принаймні на одному музичному інструменті (найчастіше на бандурі або на фортепіано), над її письмовим столом висить кілька акварелей, зроблених ще в дитинстві, багато панночок продовжують малювати і в дівоцтві. Галичанка добре знається на лікувальному зіллі і від кожної хвороби тримає в шафці на кухні назбирані влітку в горах і засушені трави. Вона цікавиться літературою, тому, звичайно ж, їй приємно буде почути від Вас: «Твої коси – немов стадо кіз, що хвилями сходять з гори Гілеадської!» чи «твої устонька красні, мов частина гранатового яблука»[33]33
  «Твої коси – немов стадо кіз, що хвилями сходять з гори Гілеадської!», «твої устонька красні, мов частина гранатового яблука» (Пісня над піснями).


[Закрыть]. Галичанка, як і кожна жінка, чутлива до поезії, особливо якщо поезія ця – про неї, тому не відмовляйте собі в задоволенні і дайте своїй коханій відчути себе Лаурою, Беатріче, німфою, мавкою, нереїдою, русалкою, відьмою, горлицею, Маґдалиною, святою, Джокондою, дайте їй відчути, що «небо спільне для твоїх і моїх очей», щоб усе це в її уяві злилося і з'єдналося з Вами, Вашими почуттями і взаємністю, якою вона відповість Вам на ці почуття. Але будьте обережні! Добиваючись взаємності галичанки, Ви мусите мати на увазі, що цей процес, як і будь-що, пов'язане з цим краєм, має свої особливості, на які Ви мусите зважати.

Пункт 6. Додаткові ознаки справжньої галичанки. Перша кров

Для кожної галицької родини не існує нічого святішого за магічне слово «шлюб». Кожен юнак, який переступає поріг батьківської оселі дівчини, вважається потенційним нареченим, і кожне сказане ним слово, кожен жест, кожен порух оцінюються з позиції вічності й пробуються на зуб, неначе золота монета.

Аби перерахувати принаймні найважливіші з усіх вимог, кожна з яких у разі її недотримання може стати смертним вироком щастю майбутнього подружжя, варто написати окремий розділ на тему «Інструкція налагодження теплих стосунків із родиною справжньої галичанки». Але тема ця надто складна і надто відповідальна, а крім того, рецепти досягнення успіху в цій нелегкій справі надто індивідуальні задля того, аби покладатися на їхній успіх в тому чи тому конкретному випадку. Та й імовірність цього успіху достатньо низька, якими б ідеальними рецептами майбутній зять не послуговувався, тож я не наважуся взяти на себе такої великої відповідальності й омину увагою цей, безумовно, дуже важливий аспект нашої теми. Але одне хочеться зазначити. Спілкуючись із справжньою галичанкою, особливо на самому початку Вашого знайомства, будьте дуже обережні. Бо кожне сказане Вами слово буде ретельно обговорене на сімейній раді в присутності мами, бабці, а часом ще й тітки (пардон, тети), сестри та інших зацікавлених членів родини, бо ж радитися з родиною для справжньої галичанки – це святе, тим більше – в такій важливій справі, як одруження. Тому старанно стежте за слововжитком, і Боже борони розповідати про Ваші успіхи на полі завоювання інших панночок, про контакти з представниками російськомовного середовища, про родичів-негаличан, не греко-католиків чи євреїв, я вже не кажу про такі компрометуючі факти, як членство в комсомолі когось із ваших пращурів чи критичне ставлення до ідеї соборності української нації. А найкраще до весілля взагалі не розповідати про своє минуле, своїх родичів і свої переконання. Розмовляйте про природу, про поезію, про погоду. А ще краще – розпитуйте панночку про її минуле, її родичів, її переконання. Не створюйте собі зайвих проблем. Лише кілька побічних зауваг із цього приводу:

– перший поцілунок повинен відбутися до (!) Вашого знайомства з її батьками, але не під час першого побачення;

– Ваше знайомство з її батьками повинно відбутися якомога швидше після Вашого знайомства з нею, бо інакше батьки засумніваються в серйозності Ваших намірів, мотивуючи це Вашим униканням знайомства (мені навіть доводилося чути про пару, якій батьки заборонили зустрічатися, бо після року знайомства молодий так і не посватався до молодої; на думку батьків, якщо вони досі не вирішили одружитися, це означає, що стосунки їхні недостатньо серйозні);

– після побачень із Вами панна не повинна приходити додому надто пізно (це скомпрометує Вас) і не надто рано (це викличе сумніви в силі Вашого почуття);

– під час дошлюбних побачень Ви не повинні вживати з панною алкоголь, або хоча б дбати, щоб про це не довідалися її батьки;

– священне для душі кожного справжнього галичанина (і тим більше – галичанки) поняття шлюбу нерозривно пов'язане з поняттям дошлюбної цноти. Тому якщо Ви не маєте змоги зберегти цю цноту «де факто», принаймні намагайтеся дотриматися ознак збереження її «де юре», тобто зробіть вигляд, ніби так воно є, сьогодні більшість батьків цим задовольняються. Таким чином, намагайтеся ночувати вдома або ж придумувати для своєї відсутності правдоподібну й вагому причину (наприклад, поїздка в гори з друзями).

Пункт 7. Галичанка і релігія

Кожна правдиво галицька сім'я глибоко релігійна. Якщо Ви дотримуєтеся інших поглядів на життя, відразу ж загубіть телефон Вашої знайомої галичанки: що б Ви не робили, Ви не маєте жодних шансів на її взаємність. Кожна правдиво галицька сім'я глибоко греко-католицька, тому якщо Ви зараховуєте себе до будь-якої іншої конфесії, то це зменшує вірогідність Вашого успіху у приблизно такому співвідношенні:

а) якщо Ви католик, лояльний до східних обрядів, – на 5 %;

б) якщо Ви католик, не дуже лояльний до східних обрядів, – на 50 %, але не будьте дурним і не зізнавайтеся у своїй нелояльності;

в) якщо Ви православний автокефального патріархату, – на 70 %;

г) якщо Ви православний київського патріархату, – на 70 %;

ґ) якщо Ви православний московського патріархату, – на 110 %;

д) якщо Ви належите до будь-якої секти, – на 99 %.

Поставтеся до цього аспекту з належною серйозністю і краще відразу ж на першому побаченні поговоріть з панною про це, бо Ви не уявляєте, скільки Вам доведеться пережити, поки Ваші родичі домовляться з родичами нареченої про те, в якому храмі відбуватимуться спершу заручини, далі вінчання, де хреститимуть Вашого первістка, не кажучи вже про те, до якої церкви Ви з Вашою майбутньою дружиною будете ходити. Я знаю випадки, коли навіть дошлюбна вагітність панни не вплинула на примирення міжконфесійних суперечок родини, і весілля так і не відбулося, а дитина пішла по світу байстрям. Тож будьте уважні!

На цьому попередній курс Вашої підготовки до одруження зі справжньою галичанкою можна вважати закінченим. Я думаю, Ви зробили зі всього вищесказаного правильні висновки і зрозуміли, що здобути справжню галичанку, тобто задовольнити всі вимоги, які поставить до Вас вона сама, поставити які її зобов'яжуть виховання, традиція, батьки і родина, проявити при цьому максимум сміливості, максимум толерантності, зробити мінімум помилок, насправді неможливо. Але те, що галичани і галичанки все ж таки одружуються і народжують дітей, свідчить про те, що намагатися це зробити потрібно і що деякі з цих спроб навіть закінчуються успішно.

ЧЕБРЕЦЬ В МОЛОЦІ

Механіка мимовільних втрат

Вечорами ми з бабцею часто сідали перед телевізором, щоб напружено відстежувати кожну хвилину, яка вела до впевненої перемоги або випадкового програшу наших або ж до випадкової перемоги чи гарантованого програшу решти. Третього варіанта не існувало, від наших очікувалися найвищі результати, по-іншому ми вважали це особистою образою, вважали, що вони нас підвели, зрадили наші напружені кількагодинні вболівання перед чорно-білим простором крихітного екрана. І вони відчували це, тому часто показували найкращі результати і займали найвищі місця, особливо у парній програмі й у спортивному танці. У нас тоді була потужна школа, хоча зараз уже і не зовсім зрозуміло, хто саме може тепер зараховувати її на свою користь. Ясна річ, наші перемоги ми нікому не віддамо, але як бути з прапором, не можна ж і тодішній прапор, під яким вони виступали, теж називати нашим. Цей прапор із сьогоднішньої перспективи взагалі має якийсь нічийний вигляд, трохи навіть прикро, що через це стільки емоцій і переживань теж можуть вважатися не нашими, а такими ж нічийними. Мабуть, не варто копирсатися у таких глобальних суперечностях, коли йдеться всього-на-всього про фігурне катання. Хоча, з іншого боку, і фігурного катання шкода.

Особливо високий професіоналізм демонстрували наші жінки, хоча чоловіки вже тоді подобалися мені більше. Кольори і фасони їхніх блискучих трико були стриманішими за короткі плісировані спіднички партнерок, зате чіткіше підкреслювали форму пружних стегон. І головне – не було видно черевиків, однакових і по-спортивному нудних білих черевиків, які псували весь імідж фігуристок, тендітні й звабливі лінії їхніх ніг у прозорих нейлонах раптом завершувалися грубістю і недоречністю цих черевиків, яка впадала у вічі навіть на фоні неоковирних металевих лез ковзанів.

Бабця розчісувала мою довгу ріденьку косу, заплітаючи її на ніч не надто туго, щоб не заважало спати і щоб вранці можна було розпустити хвилясте волосся, аби здавалося, що його більше, ніж є насправді. Процес розчісування був тривалим і болючим, але бабця приговорювала щось ласкаве, її пальці були швидкими та обережними, ледь чутно торкалися шкіри голови, і від цих доторків у голові приємно паморочилося, хотілося пробути подовше у цій напівдрімоті і якомога рідше здригатися від посмикування, якого бабці не вдавалося уникнути, коли волосся було надто вже заплутаним.

З екрана посміхалося знайоме з раннього дитинства обличчя радистки Кет, і все дійство невпинно просувалося до вечірнього чаю з білим хлібом, маслом та аґрусовим варенням. Або ж до партії в лото, дерев'яні бочечки й пожовклі картки із цифрами, полотняний мішечок. Смажене з сіллю на бляшаній бритванці соняшникове насіння або найбільший делікатес – насіння гарбузове, дбайливо очищене бабусею від шкаралупи.

Поступово зернята соняшника стали домінувати в ролі супроводу до щоденного телеефіру, витіснивши гарбузові на периферію дорожезних супермаркетівських наборів, де вони були явно недоречними і губилися поміж кеш'ю та фісташками у напіврозкритих стулках. Акуратно розкладені на пластикових підставках горішки чимось відлякували. Чи то занадто гладенькою поліетиленовою плівкою з її неживим і надто фірмовим відблиском під лампами денного світла, чи то недосяжно далеким кінцевим терміном реалізації, зазначеним поряд із штрих-кодом, чи то невиправдано високою ціною. А можливо, банальною відсутністю солі: усі ці горішки переважно продавалися прісними й несмаженими. У кожному разі це поліетиленове перетворення гарбузового насіння стало символом, якимось потаємним знаком, і відтоді вечірній перегляд телепередач і навіть фільмів утратив усю свою таємничість і привабливість, перетворився на щось буденне й загальнодоступне.

Екрани телевізорів урізноманітнились фарбами, хоча і не зробили суттєвого поступу у плані якості зображення. Але цього було вже достатньо, аби полотняна торбинка з лото назавжди перемандрувала на антресолі, якісь безрозмірні у ті часи, а їй на зміну прийшло плетіння светрів, шкарпеток, рукавиць, шаликів, спідниць і навіть суконь та пальт, яке здійснювалось без відриву від телеекрана. Та найкрутішим чомусь усе одно вважалося носити речі машинного плетіння. Хоча би домашнього машинного плетіння, не кажучи вже про фабричні речі. Чи про речі фірмові, «імпортні», цінні настільки, що їх не обов'язково навіть носити, достатньо просто мати у шафі, і це вже дає право відчувати власну респектабельність.

Товсті журнали з викрійками, кольорові фотографії із зовсім не схожими на модельок пухкенькими дівчатами, невдалий макіяж яких не приховувала навіть погана якість друку. Їхнє волосся стирчало врізнобіч усупереч задумові перукаря, бо гостродефіцитні хвойні шампуні тієї доби всі як один давали саме такий ефект. А журнали мод чомусь радили користуватися цими шампунями після попереднього миття господарчим (у крайньому випадку дитячим) милом. Після цього вихід був тільки один – сильний «начіс» і лак до волосся, міцність якого, мабуть, не поступилася б теперішнім екологічно збалансованим лакам для підлоги. Ці дівчатка на фото в журналах були вбрані у бездоганно виплетені вручну і на машинках «Мальвіна» трудомісткі моделі спідниць «півсонцекльош», звужені донизу сукні, гольфи яскравих кольорів, светри з круглими або трикутними вирізами та рукавами з романтичною назвою «реглан», вони були у шапочках або підіпханих ватою беретах, на шиях довжелезні, плетені гачком шалики, руки в рукавичках і ноги у різнокольорових гетрах до колін.

Переглядаючи ці журнали тепер, усвідомлюєш, що така чудернацька і вкрай непрактична мода може повернутися у будь-який момент, як повертається кожна мода: плетені тугими косичками широкі светри, важкі вовняні пальта «в шістнадцять ниток», светри-сукні чи то сукні-светри з якоюсь компромісною довжиною майже до колін, гольфи з високими подвійними комірами, нитки-букле і навіть кошики-макраме, розвішані по стінах із вазонками традесканцій всередині. Неможливо повернути тільки настрій тих вечорів, коли телевізори були вже в кожного, але люди все ще ходили в гості до сусідів подивитися фільм. Коли сусідів знали не лише в обличчя, а й мали запасні ключі від їхнього помешкання про всяк випадок, коли встановлювали телефони «на блокіраторі», коли готували і їли багато, а рецепти вимагали кількагодинного, а часом і кількаденного приготування, коли нормальним вважалося мати час на плетіння светрів і спідниць і однозначно ненормальним було не закручувати на зиму малинового варення.

Я часто пригадую звук, яким супроводжувалися всі застілля в нас удома, коли в моді було пиття розчинної кави, а самі застілля перетворювалися на гурманські оргії куштування страв із дефіцитних продуктів. Дорослі довго обмінювалися враженнями й досвідом діставання чаю і масла, шоколаду і згущеного молока, шампанського і цитрусових. Мені це все здавалося нудним, і я ліниво дослухалася до їхніх розмов з-за стіни своєї кімнати, чекаючи на момент, коли подадуть торт. Часто засинала й прокидалася від звуку синхронного шарудіння ложечок по порцеляновому дні горнятка, під запах коньяку, шоколаду, цитрини й торта «Наполеон». Тоді пили «індійську» розчинну каву в брунатних бляшанках, розфарбованих золотистими контурами слонів, порошок насипали на денце горняток і старанно розтирали з цукром і кількома краплями води або коньяку. Потім заливали кип'ятком, і виходила кава з тонким шаром білої пінки, схожої на вершки. Ця процедура значно покращувала смак і вигляд розчинного пійла, яке тоді вважалося одним із найбільш дефіцитних делікатесів. Але мене в той час значно більше цікавив торт «Наполеон» – каву я почала пити значно пізніше, а розчинної не п'ю досі. Від знайомого шарудіння у горнятках я миттєво прокидалася і бігла до вітальні, де розморені горілкою та коньяком дорослі вже нічого не обговорювали, мовчки й без особливого бажання з'їдали по шматку «Наполеона», проговорювали традиційні останні тости «на коня» й обважніло розходилися. А мама з бабцею збирали з тарілок залишки канапок зі шпротами, запах яких не вивітрювався з помешкання ще кілька днів, викидали до смітника недоїдки, утомлено мили посуд. Тато вмикав телевізор і бездумно перемикав канали. Я підсідала до нього і заважала, протестуючи у такий дитячий спосіб проти несправедливого розподілу обов'язків.

Якщо гостей запрошували на мамин день народження, батько в кінці часом також допомагав збирати посуд. Бабця ніколи не святкувала свої уродани, бо справедливо вважала це радянським, а не українським святом, і завжди пекла торт на свої іменини, 17 грудня, у день святої Варвари.

Такий бабцин аскетизм щодо святкових застіль викликав подив усіх знайомих, адже спільне поїдання дефіцитних товарів у ті часи було одним із найпоширеніших способів проведення вільного часу, одним із елементів розміреного й неквапливого ритму життя, який тоді могли дозволити собі майже всі. І тільки бабця мовчки саботувала всю цю радянську культуру застілля, цей постійний обмін рецептами, безкінечне діставання й приготування їжі, часті походи в гості. Але вона ніколи не відмовляла в допомозі мамі, коли гостей запрошували батьки.

Така розміреність і повільність життя не повернеться навіть тоді, коли плетіння вручну знову ввійде в моду і цим займатимуться, скажімо, під час літературних вечорів, як це роблять західноєвропейські бабусі, чи у поїздах, або на шезлонгах дорогих респектабельних курортів. Сплетені вручну светри будуть набагато дорожчими і стильнішими за светри машинного виробництва, їх носитимуть роками, і вони не виходитимуть із моди так часто, як фабричні фасони. І це свідчитиме не на користь оберненої логіки часу, який намагається знецінити предмети старінням. А також буде ще одним доказом того, що самими лише зовнішніми атрибутами неможливо відтворити настрій й атмосферу тих років, коли часу було надто багато і його не вміли (чи, навпаки, вміли) цінувати, а тому проводили без зайвої суєти, повільно смакуючи найдрібніші деталі розміреності й неквапливості.

Шити самому теж колись знову стане модно, як і їсти складно приготовані страви з натуральних продуктів, вирощених без хімікатів. Увійде в моду статечність і життя в глушині, але такою демократичною та широкодоступною, як у часи перших кольорових телевізорів, ця повільність уже ніколи не буде.

Удень, після школи, я вбирала свою найкоротшу плетену сукню фабричного виробництва і найтовстіші шкарпетки бабциної роботи. Уявляла себе однією з тих, хто так спритно вміє ставати на зубці своїх туго зашнурованих ковзанів, із легкістю виконувати подвійний тулуп, потрійний аксель, складні доріжки кроків та інші високопрофесійні речі. Припудрювала носа перед дзеркалом купленою потай від бабці пудрою «Балет», яка пахла паленою гумою і трохи суничним компотом, а потім їздила вздовж вузького коридору під музику, що долинала з радіоприймача, натирала напастовану напередодні підлогу і виконувала надскладні па. Надскладними вони були в основному в моїй уяві, бо єдине, що у мене виходило більш-менш пристойно, – це була «ластівка»: я могла досить довго втримати майже рівну витягнуту назад ногу, тільки трохи спираючись рукою на стіну. Принаймні мені здавалося, що це тривало досить довго і що нога ідеально рівна. З радіоприймача долинав розмірений голос диктора, що зрідка переривався музичними вставками, під час яких особливо відчувалася погана якість звуку. В обід бабця смажила мені яєчню на салі й грінки з вимоченого в молоці білого хліба, я куняла над тарілкою і думала, що ніколи не змогла б працювати диктором на радіо, бо монотонність голосу, яка вимагалася у цій професії, постійно присипляла б мене і я забувала б, що говорити далі або до якого місця я вже дочитала написане на картці, що лежить переді мною.

Я мріяла отримати колись справжні ковзани – на день народження, від Миколая чи з будь-якого іншого приводу або і без приводу, але ковзани мого, тоді тридцять п'ятого розміру чомусь були страшенним дефіцитом, ми з бабусею об'їздили усі «Спорттовари» міста, і вона навіть написала до своїх фронтових товаришок у Донецьк та Одесу, щоб вони пошукали там жіночі ковзани тридцять п'ятого розміру. Бабусі товаришка з Одеси написала, що бачила якісь ковзани і навіть мало не купила їх, але її зупинив колір. Черевики цих ковзанів були не білими, кольору болгарської зубної пасти «Поморін», а світло-кавовими. Коли бабця прочитала мені цього листа, моя голова стала важкою, ніби на неї раптом упала вся несправедливість світу, бо я і мріяти не наважувалася про ковзани з рідкісними світло-кавовими черевиками. Хоча на той момент такі дрібниці, як колір черевиків, мене вже давно не хвилювали: я була готова кататися в чому завгодно. І навіть позичила одного разу в сусіда з п'ятого поверху на два розміри більші хокейні ковзани з грубими чорними черевиками, які мені так подобалися. Я кілька разів старанно зашнуровувала ці черевики, сподіваючись, що так вони краще триматимуться на ногах, але це не допомагало, і мені не вдавалося навіть встояти на цих ковзанах на паркеті квартири, тримаючись за стіну, не кажучи вже про якийсь там вихід на нерівний лід замерзлого тротуару біля будинку. І річ була не лише в завеликих черевиках: я відчувала, стоячи біля стіни на тремтячих ногах, що, навіть якби мені зараз дали хокейні ковзани тридцять п'ятого розміру, я все одно не змогла б на них кататися. І це відчуття було дуже прикрим, бо мені дуже хотілося кататися на хокейних ковзанах, які могли розвивати значно вишу швидкість, ніж фігурні, їхні гальма у вигляді пластмасової насадки були ззаду, і зупинятися на них було важче, ніж на жіночих, що псували лід своїми гострими металевими зубцями спереду.

Ясна річ, поки бабцин лист дійшов до її фронтової товаришки в Одесі, ковзани давно купили. Мені навіть не потрібно було чекати відповіді, щоб знати це. Такі ковзани не могли не купити, хоча б тому, що мені так страшенно хотілося їх мати. Не знаю, чи буває в Одесі настільки справжня зима, щоб кататися на ковзанах, і як довго ця зима триває. Але мені було б значно спокійніше думати, що ковзани залишилися в Одесі, а не що їх купили й відправили поштою комусь із таким самим, як у мене, розміром ноги, бо це було б уже занадто несправедливо. І ніби на підтвердження цього мого побоювання всього через кілька днів після того, як прийшов лист від бабциної товаришки з Одеси, Соня з будинку навпроти вийшла на вулицю в ковзанах зі світло-кавовими черевиками. У Соні теж був тридцять п'ятий розмір ноги, і її батьки так само довго не могли знайти для неї ковзанів. Я навіть образилася тоді на Соню, хоча вона, ясна річ, ні в чому не винна. Та і бабцина фронтова товаришка не винна. Справді, по-дурному купувати ковзани чиїйсь незнайомій онуці, не знаючи навіть, чи подобається їй світло-кавовий колір.

Усі все зробили правильно, а постраждала лише я, бо одного разу, ковзаючи у товстих вовняних шкарпетках по напастованому паркеті коридору, не розрахувала швидкість і з розгону врізалася головою в мушлю рукомийника, відбивши кутик одного з передніх зубів нижнього ряду і щось там пошкодивши з правого боку в щелепі, бо поряд із цим зубом замість двійки виросла шістка, а на місці шістки – двійка, і відтоді у мене різко впав зір у правому оці. Ще, ясна річ, розбилася мушля, але це вже була дрібниця, на яку ніхто не звернув уваги. Від удару я знепритомніла і пролежала так кілька годин до бабциного приходу, потім приїхала «швидка», мене забрали в лікарню і прооперували. І тільки через місяць після того, як виписали, бабця сказала мені, що того ж дня батько вирішив піти від матері, а мати наклала на себе руки.

Як я не допитувалася в бабці, вона так і не розповіла мені, як саме мама це зробила, тому мені довелося уявляти все самій, довго вагаючись поміж тим, чи мама вибрала найбезболісніший шлях, чи найбільш надійний. І як тепер розділити всі види самогубств на безболісні та надійні. Найлегше мені чомусь було уявити, як мама висить із перетягнутим білизняною шворкою горлом, а її ноги не досягають до землі лише кількох десятків сантиметрів. Не знаю, чому я постійно уявляла собі саме цю картину, ще більше мені не зрозуміло, чому, коли я уявляла собі це, мамине обличчя завжди залишалося вродливим і привітним, хоча я добре усвідомлювала, що не може воно залишатися таким після того, як посиніє в передсмертних судомах. Мабуть, значно простіше було б уявляти її вродливою й привітною, якби вона наковталася пігулок і заснула, щоб ніколи більше не прокинутися. Але пігулки від самого початку видавалися мені малопереконливими, мабуть, через цю відсутність зовнішньої межі між їхньою заспокійливою і вбивчою дією, коли не знаєш, що означає ця посмішка – радість перед прокиданням чи радість від того, що прокидання тобі більше не загрожує.