Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 56 (всего у книги 58 страниц)

Епілог

Інформація про хворобу Теобальда просочилася в пресу. І деякі бульварні видання, де друкуються плітки про життя знаменитостей, написали, що Теобальд захворів через кохання до Горислави Галичанко. Десь я навіть читала романтичну історію, як син відомого психоаналітика, засновника німецько-української школи у психоаналізі (так називають метод Полуботка-Свищенка у популярних виданнях, хоча сам він страшенно обурений таким окресленням, яке суперечить суті методу, і вже навіть подавав до суду на кілька видань), привіз із України наречену, чим ощасливив не лише всю родину, а й зумів розкрутити цілу рекламну кампанію і заробити непогані гроші. Ще десь написали, що автором німецько-української школи у психоаналізі насправді є не професор Полуботок-Свищенко, а Горислава Галичанко, а професор лише втілює в життя її ідеї. Дехто із журналістів припустив, що автором «Щоденників української журналістки» був Теобальд, вважаючи, що в описах надто сильно відчувається «погляд ззовні», і його хвороба пов’язана з депресією через те, що вся слава дісталася мені. Хтось припускав, що хворим на синдром стерильності насправді є батько Теобальда і сина він ізолював під час одного з нападів хвороби. Про подальшу долю Теобальда мені нічого не відомо.

Протягом усього часу, що я тут живу, у мене не зникає почуття якоїсь неправильності, яка сконденсована, здається, в самому повітрі й нависає, як хмари, що ніяк не можуть розродитися дощем, або ж у повітрі все правильно, а це я сама щось не так розумію. У кожному разі відчуття не зникає. Нещодавно до мене подзвонив знайомий, який виїхав із Тигирина кілька років тому і тепер мешкає у Гамбурзі, його теж довго мучило схоже відчуття. Одного дня він запарив собі багато чаю, взяв файку і цілий день просидів на балконі, втупившись у небо. Сидів і ні про що не думав, а під вечір нарешті збагнув. «Тут у небі зовсім немає дротів, – сказав він мені. – Зовсім немає, розумієш. Не знаю, де вони їх поховали, напевно, десь під землею, а небо зовсім чисте. Занадто чисте, і це нам заважає, бо ми звикли, що там повинні бути дроти». І справді, подумала я, ми звикли.

УРИВКИ З НЕНАПИСАНОГО СЦЕНАРІЮ ДО БАГАТОСЕРІЙНОГО ФІЛЬМУ ПРО КОХАННЯ

Надто ідеальна жінка

«Буває або література, або злягання, – писав Франц Кафка. – Я не писав про це раніше, бо не знав, що це так, але тепер застерігаю, бо часто злягатися добре тільки в літературі». І справді, література щасливими не цікавиться: Ромео і Джульєтта, Анна Кареніна, Катерина (як варіанти Утоплена, Тополя, Русалка), Зів’яле листя, Сто років самотності, Незакінчена п’єса для механічного фортеп’яно, Леся Українка, Антон Чехов, Ольга Кобилянська та і сам Франц Кафка, – хто б хотів повторити їхню долю в коханні. Тому якщо історія вашого кохання потрапила на сторінки чиєїсь поезії, прози, не кажучи вже про драму, раджу замислитися. Тут можливі два варіанти: або ж кохання ваше нещасливе незалежно від того, що ви самі думаєте з цього приводу, або ж сторінки цієї поезії, прози чи драми, куди ви потрапили, – зовсім і не література, принаймні не «література з великої літери», як люблять казати критики, коли не знають, що мають казати, або коли літературний твір закінчується хепі-ендом.

Історія матері-одиначки, яку спокусили і покинули, – вдячна тема для літератора. У романі можна описати, як міняється психіка жінки під впливом важких ударів долі, як героїня стає цинічною і впертою, полишає мрії юності і робить кар’єру. Потім цей роман можна екранізувати під назвою «Москва сльозам не вірить знов», а для реклами зробити шорт-версію у вигляді оповідання, де потрібно коротко і дотепно передати послідовність усіх життєвих колізій героїні. Але обирати слід справді яскраві моменти. Наприклад, якщо у романі можна собі дозволити опис передменструаційного синдрому героїні сторінок так на двадцять тільки з декадентською метою опису задля опису, а на двадцять першій сторінці місячні таки почнуться, хоча читач давно втратив на це надію, то в оповіданні такого вже дозволяти собі не можна. Перефразовуючи відомий вислів про рушницю, тут кожна затримка повинна закінчуватися вагітністю, причому краще небажаною, інакше нема чого про це згадувати, бо все одно не народиться дитина, яка може виявитися нешлюбною донькою мільйонера, що втратив пам’ять і опритомнів тільки після того, як уперше побачив свою крихітку, на той час уже вісімнадцятирічну і з апетитним бюстом.

Напевно, можна описати і сумну історію батька-одинака, але це більш камерний варіант, бо і в житті не надто часто трапляється, і загалом не дуже переконливий. Та і в світлі останніх ґендерних досліджень немодний, тому важко буде переконати продюсерів, аби це все екранізували.

Все ще касовими вважаються й історії про двох гетеросексуальних закоханих, але тут, ясна річ, краще, щоб їх розлучала війна, автокатастрофа, повна чи часткова амнезія, коматозний стан, нетрадиційна сексуальна орієнтація, вірус імунодефіциту чи навіть дріб’язкове непорозуміння, – все як у грецькому авантюрному романі або фільмах Педро Альмодовара. Хоча краще, звичайно, щоб закоханих було хоча б троє.

Можна намагатися піти і більш голлівудським шляхом, написавши про закоханих, які щасливо одружилися, нажили трійко дітей, кількакімнатну квартиру, виразки шлунків і старенький автомобіль. Але тоді, навіть якщо це й екранізують у Голлівуді, то критики все одно скажуть, що це «не література, принаймні не література з великої літери», українські критики точно скажуть, вони крім літератури з великої літери взагалі нічого не читають, а якщо випадково і читають, то з відчуттям глибокої зневаги.

Але я загалом не про те. Якась проблема є у кожного. Питання тільки в тому, чи достатньо вона проблема, щоб потрапити на сторінки літературного твору. Моя проблема, здається, на жаль, достатня. Судіть самі.

Я боюся знайомитися з чоловіками. Точніше, виглядає це так, ніби вони бояться знайомитися зі мною, принаймні роблять це надто рідко, точніше, майже зовсім не роблять. А щоразу, коли таки трапляється, що до мене підходить особа чоловічої статі, привітно посміхається і відкриває рота, щоб сказати перше слово, у мене всередині все стискається від жаху, так ніби на мене націлене дуло пістолета. Я страшенно боюся, що це не насправді, що це просто сон, а якщо не сон, то що після перших же слів розмови цей чоловік злякано зіщулиться і втече, щоб ніколи більше не поглянути в мій бік. І переважно саме так воно і буває.

Я зверталася зі своєю проблемою до психоаналітиків і навіть питала поради в одного дуже авторитетного жіночого журналу. Журнал порадив мені протерти обличчя шкірками від огірків, пити побільше морквяного соку, сходити до манікюрші і перукарки, одягнути еротичну білизну, підібрати хороші парфуми, зволожуючий крем і самій спробувати познайомитися з чоловіком, який мені подобається.

Я спробувала, я підійшла до нього пізно ввечері на порожній автобусній зупинці і попросила припалити, а коли він сказав, що не палить, запитала, котра година. Ми розмовляли не більше п’яти хвилин, а потім він, як і кілька чоловіків перед ним, з якими я пробувала знайомитися ще до того, як це порадив мені авторитетний жіночий журнал, просто втік, так і не припаливши мені цигарку. Але я, зрештою, і не палю. Я просто не знаю, яким вважати свій випадок: щасливим чи вартим уваги літераторів.

Інший авторитетний жіночий журнал, до якого я звернулася за порадою, надіслав мені кілька тестів, один із яких називався: «Чи легко ви закохуєтеся».

Питання у ньому були приблизно такі:

1. Якщо ви бачите в автобусі симпатичного незнайомця, ви:

а) відводите погляд у протилежний бік і червонієте – 0 очок,

б) питаєте, як вам пройти до центрального універмагу, – 1 очко,

в) уважно дивлячись йому в очі, починаєте повільно роздягатися – 133 очки.

2. Якщо симпатичний незнайомець пропонує вам випити разом кави, ви:

а) кажете, що ви на дієті, – 0 очок,

б) пропонуєте зайти до вас додому – 1 очко,

в) питаєте, чи є у нього із собою презерватив, – 133 очки.

Другий тест пропонував перевірити себе на комунікабельність:

1. Якщо у вас виникли проблеми, ви:

а) звернетеся з ними до друзів – 5 очок,

б) спробуєте їх вирішити – 3 очки,

в) переріжете собі вени – 0 очок.

2. Якщо друзі звернуться до вас із проханням про допомогу, ви:

а) спробуєте допомогти – 5 очок,

б) пошлете їх подалі – 1 очко,

в) переріжете собі вени – 0 очок.

Згідно із результатами цих тестів я виявилася неагресивною і комунікабельною. В чому ж тоді справа?

Я багато років працювала над самовдосконаленням. Я чудово готую борщі, вареники, пампушки, осетрину, курей і м’ясо страуса. Я вмію шити, прясти, вишивати, плести шкарпетки, светри і шапочки, тчу гобелени, які займають призові місця на конкурсах і дорого продаються іноземцям. Маю три вищі освіти: юридичну, медичну і філологічну. Знаю 25 іноземних мов, серед яких старослов’янська, грека і латина, об’єми мого бюсту, талії і стегон до міліметра співпадають з об’ємами бюсту, талії і стегон Клавдії Шиффер у її найкращі роки, мій коефіцієнт ІQ удвічі перевищує норму, я вільно пишу кількома найсучаснішими мовами програмування, з дитинства займаюся лижами, важкою і легкою атлетикою, кінним спортом та альпінізмом. Я страшенно люблю дітей, собак, котів, хом’ячків, папуг, дресированих щуриків, черепах, крокодилів, пітонів і морських свинок, але готова не заводити жодного із цих створінь, якщо моєму обранцеві це не сподобається. Я дуже комунікабельна, маю масу корисних і приємних знайомих, але при цьому люблю сидіти вдома, в одній зі своїх затишних вілл на березі Середземного моря, куди відвозить мене після роботи мій особистий літак, у вільний час займаюся читанням і писанням детективів, надрукувала п’ять поетичних збірок, за одну з котрих отримала Нобелівську премію. Мені 25 років, але виглядаю я на 18, і я не знаю, чому я так боюся знайомитися з чоловіками. Адже я невибаглива і хочу від свого обранця тільки одного: щоб він вірно любив мене, дозволяв мені виконувати всі його бажання і був зі мною поряд завжди, аж поки смерть не розлучить нас.

Та чоловіки, які попри все наважуються познайомитися зі мною, тікають назавжди вже після кількох перших хвилин спілкування. Якщо це щастя, то чому мені не заздрять всі нещасливо одружені, незаслужено покинуті, без взаємності закохані, досі неціловані, я вже не кажу про невродливих, завчасу розповнілих, з лупою у волоссі чи з маленьким бюстом? А якщо щастя – це щось зовсім інше, то чому мною не цікавиться хоча б література?

Надто вимогливий чоловік

Жіноча психологія, як відомо, найзагадковіша у світі річ. Легше цілу добу без відпочинку письмово відповідати на питання шкільних контрольних для старшокласників, аніж поспілкуватися із жінкою під час місячних і не образити її. Щоправда, і контрольні – річ непроста. Одного разу я зустрів серед питань з історії наступне: «Кому належить вислів: „Світ ловив мене, але не спіймав“? Варіанти відповіді: Платон, Іван Грозний, Леонід Кучма».

Найгірше, щоправда, коли завдання доводиться розв’язувати у підручниках, складених жінками. Я намагався вивчити англійську за одним таким підручником. Але незважаючи на моє толерантне і навіть прихильне ставлення до фемінізму, я не міг себе примусити розв’язувати тестові завдання, де пропонувалося придумати підписи під малюночки, на одному з яких чоловік стояв перед жінкою на колінах і простягав їй букет квітів, а вона при цьому намагалася застрелитися. Складаючи речення, пропонувалося використовувати наступні слова і вирази: «My Dear», «My sweet», «My love», «Fuck you», «Shut up» і под.

В іншому завданні потрібно було прослухати записані на аудіокасеті монологи одружених чоловіків і визначити, скільки років кожен із них одружений. У першому діалозі чоловік захоплено розповідав про те, як приносить щоранку дружині каву в ліжко і спостерігає за її прокиданням. У другому чоловік повертався додому і гарячково придумував версію для дружини про те, де він так довго затримався і чому від нього пахне жіночими парфумами. У третьому зізнанні чоловік зі старечим голосом знову захоплено розповідав про те, як щоранку приносить дружині каву в ліжко, і замріяно згадував, як робив це в юності, коли був одружений ще тільки вдруге, чи, може, втретє, він не пам’ятав. Ще в якомусь тексті порівнювали кількість калорій, що їх витрачає протягом робочого дня домогосподарка, яка миє вікна, і середньостатистичний працівник офісу, який підписує папери. Не знаю, чи сильно вдосконалилася моя англійська після цих курсів, але глибокий комплекс чоловічої неповноцінності я заробив.

Відтоді я намагався визначити для себе, з якою жінкою легше мати справу: з вродливою чи з розумною. Сполучення обидвох цих якостей в одній жінці настільки рідкісне, що навряд чи варто сподіватися, аби зустрілося воно саме на твоєму шляху. А крім того, жінка, водночас вродлива і розумна, удвічі непередбачуваніша, ніж чотири вродливих, та втричі примхливіша, ніж п’ять розумних. Тому над таким сполученням я не замислювався.

В юності мені здавалося, що жінці справді вродливій можна пробачити все, навіть виняткову тупість. І так я вважав досить довго, аж поки одна моя неймовірно вродлива кохана не захопилася розв’язуванням кросвордів. Це заняття поглинало її цілком. Від ранку до пізньої ночі вона могла пролежати в ліжку, безкінечно питаючи: «Коханий, ти не знаєш ріку в Індії на чотири букви, а птаха, що вміє розмовляти, на шість букв, ще скажи мені, будь ласка, як називається хімічна речовина з формулою Н₂О». Кілька місяців я не втрачав надії, що це заняття рано чи пізно їй набридне і вона нарешті знову порине у читання жіночих романів, що було її основною розвагою раніше, і з яким я мав чистий спокій і міг безперешкодно працювати. Але коли на початку четвертого місяця тривання її захоплення вона, безневинно кліпаючи очима, вшістнадцяте (я підрахував!) запитала: «Коханий, ти не пам’ятаєш імені першої у світі жінки, три букви», я мало не сказав їй все, що думаю з приводу слів на три букви, жінок, кросвордів і всього, що назбиралося у мене в душі останнім часом.

Після цього я довгий час думав, що з жінками розумними мати справу простіше, аніж із жінками вродливими. Але ці роздуми залишалися суто теоретичними, бо плоть моя все ще реагувала на вродливих жінок значно жвавіше, ніж на розумних, хоча гіркий досвід і спонукав робити зовсім навпаки.

Та існування зовсім без жінок примушувало мене все частіше шукати компроміс між вибором плоті та закликом розуму. І тут я знайшов геніальний вихід: я просто навчився готувати.

«ШАЛЬКЕ» ПРОТИ АПОКАЛІПСИСУ

Це був перший і, мабуть, останній футбольний матч у моєму житті, побачений не по телевізору і не випадково, а на справжньому стадіоні, оснащеному за останнім словом спортивної моди і належно приготованому до чемпіонату світу. Не можу сказати, що гра справила на мене незабутнє враження. Але треба віддати належне хлопцям із «Шальке», вони дуже старались і навіть виграли у Франкфурта 2:0 попри відсутність кількох травмованих гравців. Я чесно намагалася вболівати за місцеву команду і ставити якомога менше дурнуватих питань. Друге виходило у мене значно гірше, але мене заспокоювало те, що «Шальке» – це не просто футбольна команда, це вже майже міф, спортивна подія, яка потроху перетворюється на подію культурну. Тому хоча би раз у житті побачити це варто.

Відомий польський есеїст Єжи Стемповський у своєму «Щоденнику подорожі до Вестфалії» 1954 року так описує тодішню атмосферу Дортмунда: «Намагаюся читати вголос Апокаліпсис. У порожнечі годин його слова виростають до велетенських розмірів». А паралельно зазначає, що «Вестфалія зараз є найвільнішою територією Європи» із більш ліберальним трудовим законодавством, ніж у США, стрімким економічним розвитком і високими ставками заробітної платні. Велика кількість заможного робітництва, оселившись тут, прагнула проводити вільний час, не відчуваючи порожнечі вечірніх годин, тому у Дортмунді навіть було створено спеціальний комітет із завданням урізноманітнити культурне життя міста. Судячи із того, що 60 000-й стадіон вщерть заповнюється глядачами під час кожної гри, можна вважати, що саме «Шальке» вдалося розв’язати це, за Стемповським, «найважче завдання сучасної технічної цивілізації».

Рурґебіт так і хочеться назвати «німецьким Донбасом», тим більше, що тут значно частіше, ніж в інших німецьких землях, можна зустріти людей, які знають, що таке український Донбас, адже «Шахтар» колись виграв у «Шальке», і йому якщо не пробачили, то принаймні запам’ятали. Це ще один привід уболівати саме за «Шальке».

Ці невчасні асоціації відволікають мене, і отямлююся я лише у другому таймі, коли з жахом помічаю, що м’яч загрозливо наближається нібито до «наших» воріт, але нікого із вболівальників «Шальке», які сидять поряд зі мною, це чомусь не схвилювало. Коли я ставлю чергове запитання, яке викликає співчутливо-зневажливі погляди у мій бік, з’ясовується, що у другому таймі команди помінялися місцями і тепер «наші» ворота знаходяться на колишньому полі супротивника. Здається, моє невігластво подолало межу допустимої толерантності, тому вирішую не питати більше і не відволікатися, але виходить це погано, мабуть, захисна реакція психіки перед відчуттям власної інтелектуальної неповносправності.

Але нарешті матч закінчується, і розслаблені перемогою біло-блакитні футбольні фани потужним лінивим натовпом випливають на вулицю, заповнюють трамваї, подекуди наспівуючи «Blau und Weіss, wіe lіeb` іch dіch» і закурюючи просто в салоні. Жодної, навіть словесної, перепалки, жодної забичкованої об сидіння цигарки.

Про цей свій футбольний досвід мені доведеться згадати ще кілька разів у ході 18-денної подорожі, під час якої я відвідаю 15 маленьких німецьких міст і містечок і ще зо 5 більших, побуваю на 20 вокзалах (на деяких навіть тричі, хоча і не завжди на тих, на яких би хотілося, наприклад на знаменитому вокзалі в Ульцені, оформленому Гундертвассером – лише раз і то дуже коротко). Але одного разу, у Ґісені, ця згадка мало знову не осоромить мене, коли я в останню мить стримаюся від заперечення, почувши, що «наші програли на тому матчі». Вже готова виправити неуважного вболівальника, я все ж таки встигну схопити себе за язик, усвідомивши, що «наші» – це поняття не лише спортивне, а й географічне, адже тепер я перебуваю уже далеко від фанів «Шальке», натомість зовсім близько від Франкфурта, тож треба знову шанувати місцеві звичаї.

Та маршрут моєї подорожі насправді почався зовсім не з футболу, як і не з Рурґебіта. Рурґебіт був запланований радше як контрастний елемент – потвора на виплеканому тілі архітектурних приваб Німеччини. У тоні розповіді про Рурґебіт інженера-будівельника Штефана Вьоклінґгауза, який народився і живе тут після короткої перерви на студії в Кьольні, відчувається типова для тутешніх мешканців злегка присоромлена інтонація. Так ніби всі вони відчувають свою провину за те, що побудований ще в дохристиянські часи Ессен, етимологія назви якого виводиться від світового дерева, втратив усі архітектурні красоти, притаманні іншим старовинним містам, і сьогодні репрезентує лише бетонно-скляні витвори 70-х і ще новіші. Поділ на міста і містечка тут давно став умовністю, і вечори футбольні фанати з Ессена чи Дортмунда проводят у Ґельзенкірхені, а мешканці Ґельзенкірхена їздять до Бохума у кнайпи чи до Ессена у театри.

Найгіршою репутацією навіть серед мешканців Рурґебіта користується Ґельзенкірхен, – розповідає мені Штефан, але я не можу зрозуміти причин такої репутації, коли бачу суперсучасний стадіон, затишні і надзвичайно гарні вулички із сецесійними будинками, належно оцінені лише турками та іншими емігрантами, просторі парки, театр і зручну інфраструктуру. Думаю, Єжи Стемповський зараз знайшов би тут веселіше заняття, аніж декламування Апокаліпсису.

Наступного ранку читаю у місцевій газеті велику передовицю про конкурс дитячого бального танцю і коротеньку інформацію про те, що помер Мілошевич. На окремій сторінці – великий і сумний репортаж про порожні дитячі майданчики Рурґебіта, про те, що молодь виїздить звідси, а пенсіонери вирощують квіти замість онуків. Вулиця за вікном мого готелю в Ессені безлюдна, як і більшість вулиць, які мені довелося побачити протягом короткої екскурсії.

Вокзали, кордони, цигарки

Але спробую повернутися до початку моєї подорожі, на який припадають якщо не найбільш яскраві, то точно найбільш екстремальні враження. Стосуються вони, ясна річ, прикордонного ґендлювання цигарками і горілкою, які в Україні все ще трохи дешевші, ніж у Польщі, а в Польщі та Чехії все ще трохи дешевші, ніж у Німеччині. Але якщо торг при німецьких кордонах уже давно втратив усю гостросюжетність і перетворився на звичайний дрібний бізнес, то справжній потенціал українських «човників», здається, наразі ще не оцінений. На моє глибоке переконання їхні заробітки були б значно вищими, якби вони змінили свій цигарково-горілчаний профіль на туристичний. Я добре уявляю собі натовпи європейських та японських туристів, бажаючих перевезти на собі 4 блоки цигарок, старанно приліплених скотчем до тіла, під керівництвом досвідченого гіда. Адже порція адреналіну, що її можна отримати під час обшуку митниками, не зрівняється із жодним гірськолижним курортом.

Моя сусідка в автобусі радо повідомляє, що їй вдається заховати у трусиках 4 пачки, потім із замріяною і трохи присоромленою посмішкою розповідає, як минулого разу їй таки витягли «звідти» цигарки. Її знайома теж ділиться ноу-хау, – цього разу вона помістила у бюстгальтер на пачку більше, ніж завжди, і ще дві додаткових пачки – у шкарпетки. На мене обидві дивляться із підозрою, бо я явно марную час із книгою, поки увесь автобус дружно роздягається і «пакується». Близькі знайомі водія паралельно розкручують усе, що можна розкрутити в самому автобусі, і запихають проміжки блоками цигарок.

– Ви вчителька чи полька? – питає мене сусідка, з недовірою зазираючи у німецький текст моєї книги. – Цигарки везете?

Я невиразно бурмочу собі під ніс щось заперечливе. Вона уважно дивиться на мене, мабуть, не в стані збагнути, як можна дурно їхати через кордон.

– Візьмете блок? – питає строгим тоном. – Чому? – не може зрозуміти моєї відмови.

Мовчки знизую плечима, вкотре повторюючи собі, що співчуття до її матеріальної ситуації не повинно схиляти мене ламати власні принципи. Перепитавши ще кілька разів для надійності, жіночка зітхає:

– А я вчителька. Завуч сільської школи.

«Чорну бригаду», як називають між собою контрабандники працівників митниці, сьогодні представляють Анджейка, Зоська і Бен Ладен. Про це перешіптуються і передзвонюються між собою всі зацікавлені особи з мого автобуса. Вони злякано збиваються у натовп, з якого ніхто не наважується вийти до контролю. Протискаючись поміж спітнілими тілами, йду у бік Бен Ладена, спиною відчуваючи негативну енергетику натовпу.

– Що у наплічнику? – дружньо питає митник.

– Особисті речі, – відповідаю йому також польською.

– Проходьте, – каже він, і я проходжу.

Слідом за мною ще один хлопчина з наплічником. Усіх решта суворо обстежують і забирають по два блоки, тобто максимум. Це означає, що більшість із «човників» нічого не зароблять на сьогоднішньому рейді, у кращому випадку лише повернуть собі кошти за дорогу.

– Дивні вони, – ділюся враженнями із хлопцем. – Чому ніхто не здогадається запакувати раз на місяць цілий наплічник, перевезти, продати і мати чистий спокій замість того, щоб по кілька разів на день дозволяти себе обшукувати.

– Чому ніхто? – заперечує мені хлопець студентського вигляду. – Ось у мене повний наплічник.

За кілька хвилин автобус рушає у напрямку Перемишля, в черговий раз підтвердивши власний рекорд повільності. Відстань у 70 км він долає протягом 4–6 годин. Процес розкручування і роздягання повторюється у пришвидшеному темпі, цигарки знову пакуються у блоки. І так чотири рейси щодня.