Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 58 страниц)

Перша вчителька

Її звали Галина Степанівна, і коли Дарина привела Лілю записувати до школи, вона спершу навідріз відмовилася брати дівчинку до свого класу. У Лілі не було музичного слуху, а для запису до 1-А його наявність була необхідною умовою. Але Дарина не здалася, віднесла Галині Степанівні цукерки, коньяк та конверт, і Лілю записали до музичного класу. Справа була не в музиці – можна було записати Лілю і до 1-Б, який мав бути художнім, але до малювання у неї було ще менше здібностей, ніж до музики, і вчителька малювання, а згодом і вчителька креслення, ставили їй четвірку з важким зітханням, бо насправді вона не витягувала навіть на трійку, просто було шкода псувати відмінний табель. Тим більше, що обом учителькам було ясно: яку б оцінку вони не поставили, кращими успіхи Лілі вже не стануть. Буває така абсолютна непридатність, з якою вже нічого не зробиш. Можна було записати Лілю і до 1-В: це було б найпростіше і не вимагало б ні цукерок, ні коньяку, не кажучи вже про конверт. Але Дарина свідомо не хотіла цього робити, бо правильно передбачала, що всі більш-менш здібні діти розподіляться поміж класами А і Б, а до В потраплять самі трієчники, і вчитися у такому класі буде нудно.

Галина Степанівна мала глибокий грудний голос, який здавався прокуреним, хоча вона не курила, носила перуку і мала трьох дорослих доньок, яких виховувала сама, без чоловіка. З чоловіками практично в усіх учительок тієї школи, як і багатьох інших радянських шкіл, складалося приблизно однаково – їх або не було зовсім, або були якісь номінальні: хворі, узалежнені від алкоголю, безробітні. Що саме було причиною такого явища – конкретні характери конкретних жінок, щось особливе, закладене у вчительській професії, чи якась загальнорадянська ситуація, – невідомо.

Розповідали, що Галина Степанівна позбулася волосся під час пожежі, у якій згоріло майже все її майно. Відтоді змінився її голос: із високого сопрано став таким низьким та глибоким, що здавалося, ніби вона могла спокійно співати партії контрабаса. Змінився й характер: із романтичної альтруїстки вчителька перетворилася на особу, для якої гроші й усе, що за них можна придбати, займали в житті центральне місце.

– Діти, – урочисто оголошувала вона своїм гучним голосом (яким могла перекричати цілий клас початкової школи), – завтра Восьме березня. Передайте, будь ласка, своїм батькам, щоб не дарували мені більше парфумів. У мене їх уже ціла полиця. Нехай куплять мені колготи. Запишіть у щоденники розмір.

І вона великими літерами писала на дошці розмір своїх колгот, а нижче розміри колгот усіх своїх трьох доньок.

Удома Ліля показувала щоденник мамі, і Дарина без жодних зайвих емоцій дзвонила до своєї пацієнтки-фарцовщиці, щоб та принесла дефіцитні імпортні капрони відповідних розмірів. Ліля стала однією з улюблених учениць Галини Степанівни, бо добре вчилася, завжди старанно виконувала домашні завдання і швидко схоплювала нову тему. Галина Степанівна часто використовувала останнє і, пояснивши нову тему на самому початку уроку, відправляла Лілю за продуктами для своїх трьох дітей. Уже до кінця першого класу Ліля чудово орієнтувалась у невибагливому асортименті крамниць їхнього мікрорайону, усі продавці впізнавали її й обслуговували поза чергою.

Лілі подобалося відчуття свободи, яке охоплювало її щоразу, коли вона посеред уроку вибігала в порожній шкільний двір і бачила довкола себе у вікнах заздрісні дитячі обличчя, яким ще до кінця уроку доведеться сидіти в чотирьох стінах і слухати нудні пояснення вчительки або відповідати біля дошки, а вона, як доросла, гулятиме собі по крамницях і займатиметься важливими справами. Хоча щось підказувало їй, що про ці свої походеньки не варто розповідати мамі. І Дарина, мабуть, так і не довідалася б ні про що, якби не молода вівчарка, яка з'явилася в одній із квартир будинку навпроти школи. Вівчарка була ще зовсім молода й нічому не навчена, а погуляти її вивела дівчинка, на якийсь рік старша за Лілю, якій не вистачало сили втримати поводок. Вівчарка була без намордника і, побачивши Лілю, яка підстрибувала на дорозі, шарпнулася, збила з ніг свою господарку, підбігла до Лілі ззаду й повалила на землю. Вона не гавкала: мабуть, вирішила побавитися. А для заохочення вкусила за сідницю. Укусила неглибоко, але шкіру прокусила. Ліля так і не встигла зрозуміти, що саме боліло їй більше – прокушена сідниця чи коліна, якими вона розтовкла на дрібні друзки трилітровий слоїк, упавши на нього зверху.

Довелося накладати шви й робити уколи проти сказу. Дарина пішла до директора школи, який викликав Галину Степанівну до себе в кабінет, і там відбулася розмова, про подробиці якої Ліля нічого не довідалася. Але відтоді вона більше не ходила на закупи для своєї першої вчительки.

Коли клас Лілі закінчив початкову школу, Галина Степанівна на прощання зажадала від батьківського комітету нову перуку, пофарбовану на блондинку і з модною в тому сезоні зачіскою. Дарина подзвонила до своєї пацієнтки, що працювала в перукарні, і перуку було виготовлено на замовлення в рекордно короткий термін.

Ліля й Софійка

Софійка ходила на скрипку з першого класу, а на малювання з третього. У неї був музичний слух і достатньо добра техніка, наскільки цього могли навчити в районній музичній школі. Малювала вона також непогано, хоча їй і бракувало фантазії: найкраще вдавалися натюрморти з фруктами, будинки, дерева. Старанно вимальовувала Софійка і портрети, які багатьом подобалися, але Лілі здавалося, що обличчя виходять на цих портретах неживими, позбавленими виразу й характеру. І Софійка погоджувалася з цим. Вона однаково ненавиділа як музичну, так і художню школи, тому часто прогулювала заняття у Лілі вдома. Дарина вважала, що не варто примушувати дітей вчитися музики чи малювання, коли вони того не хочуть, і не протестувала проти надто вже очевидних відвідин Софійки зі скрипкою чи папкою для ескізів, невміло схованими за спиною.

Найбільше Софійка любила проводити час із книжкою, їй було все одно, що читати, вона навіть підручник із математики могла перечитувати по кілька разів, часто не задумуючись над прочитаним, а мріючи про щось своє. Софійка часто приходила до Лілі не наговоритися вдосталь, як це практикували більшість дівчат їхнього віку, а просто побути в тиші, помовчати чи почитати. Дарина і Ліля охоче проводили цілі дні в лінивому лежанні на канапі під музику Ґріґа (улюблений композитор Дарини) і за читанням детективів, колекція яких займала в невеличкому помешканні майже всю книжкову шафу і якими Дарина активно обмінювалася з усіма знайомими і пацієнтами. Прихід Софійки не міняв нічого в цьому способі проведення часу, і вони просто розподілялися по обох кімнатах і кухні (кухню переважно займала Дарина, яка не хотіла курити в кімнаті) і читали, годинами не озиваючись одна до одної.

Під час літніх канікул Ліля й Софійка проводили разом майже цілі дні, і тоді їм набридало займатися тільки читанням. Десь приблизно у п'ятому класі вони вирішили відвідати всі кінотеатри міста, яких тоді було більше десятка. До деяких потрібно було достатньо далеко їхати, і Дарина не відпускала їх самих, а доручала завезти шоферові свого тодішнього коханця, директора великого підприємства.

Пригода полягала не у тому, який саме фільм дивилися дівчата, бо досить часто вони по кілька разів дивилися один і той самий фільм, щоразу в іншому кінотеатрі. Їм ішлося про інше. Ішлося про здатність самостійно додзвонитися до довідкового бюро, а в ті часи тільки на це часом доводилося витрачати півдня, бо в довідковому бюро було постійно зайнято. А коли нарешті вдавалося додзвонитися, потрібно було досягнути переконливо дорослого звучання голосу (по-іншому тітоньки з 09 просто клали слухавку: мабуть, їм часто докучали діти) і взяти номер телефону та адресу кінотеатру, а також правильно записати все, нерозбірливою скоромовкою сказане у слухавку жіночкою з довідкової. Адже повторювати, а тим більше відповідати на додаткові питання у цій телефонній службі не було заведено. Із адресою і телефоном у руках дівчата сідали за штудіювання мапи, а коли їм це не вдавалося, дзвонили до кінотеатру й випитували не лише назву фільму та години сеансів, а й можливості транспортного сполучення. За довідкою до Лілиної мами та Софійчиної бабці зверталися лише у крайньому випадку.

У пам'яті залишилося не так уже й багато з цих спроб орієнтації на місцевості, зв'язок яких із кінотеатрами був цілком випадковим, з таким же успіхом вони могли відвідувати всі п'ятиповерхові будинки під номером 35 на різних вулицях міста, чи шукати хлібних магазинів, розташованих поміж канцтоварами та овочевим, або ж придумати собі будь-яку іншу, довільну комбінацію. Софійка добре пригадувала, як вони тричі підряд дивилися модний мультфільм «Марія і Мірабелла» і щоразу під час сеансу їй на штани витікало морозиво в шоколаді. Ліля чомусь запам'ятала фільм «Фан-фан-тюльпан» – мабуть, тому, що згодом ходила на нього ще раз, із мамою. У той час і Ліля, і Софійка могли прочитати вичерпну лекцію на тему того, де саме біля кожного з відвіданих ними кінотеатрів був розташований продуктовий магазин і чи смачним був там томатний сік. Можливо, саме томатний сік був найважливішим елементом у всій цій історії. Бо з нього все почалося. З нього і з молочних коктейлів, які збивали спеціальним, дуже галасливим міксером у відділах із напоями майже всіх продуктових магазинів.

Ліля й Софійка дуже любили густий томатний сік тої доби, закам'янілу сіль у склянці, що стояла на прилавку, трилітрові слоїки з іншими соками, теж густими, але, на відміну від томатного, солодкими, склянку з бруднуватою водою, куди потрібно було опускати ложку після того, як зачерпнута нею сіль була розмішана у склянці. Продавчиня, якій повертали використані склянки, відразу ж мила їх, перевертаючи догори дном і накриваючи спеціальний краник, що з нього фонтанувала холодна вода під сильним напором. Ліля дуже любила спостерігати за центрифугою всередині склянки, уявляючи собі, що, коли центрифуга набирає обертів, її лопаті перетворюються на тварину, трохи схожу на білку, а можливо, і на якусь занадто пухнасту мишу, яка зникає, щойно склянка домивається, але перед тим встигає підморгнути їй, Лілі, і махнути на прощання пухнастим хвостом. Ліля трохи соромилася цієї своєї дитячої фантазії і не розповідала про неї нікому, навіть Софійці, але щоразу, коли продавчиня мила чергову склянку, не могла стриматися від зосередженого спостерігання за бризками, які розліталися навсібіч й осідали на скляних стінках миючого пристрою. Вона уважно вдивлялась у ці бризки, ніби хотіла розгледіти, чий же все-таки хвіст зникає з-поміж цих холодних крапель – білки чи таки миші, але визначити це було неможливо. Усі склянки схоже пахли брудною ганчіркою і загуслим брудом, який не відмивався холодною водою в ту пору відсутності розчинів для миття посуду. Неприємний запах склянок врешті-решт примусив Лілю відмовитися від уважного їх розглядання, але не від пиття соків перед кіносеансом – ця звичка залишиться в неї назавжди, вона питиме сік навіть тоді, коли з продмагів зникнуть відділи продажу напоїв і коли зникнуть самі продмаги, а натомість з'являться сучасні кінотеатри, у яких буде скромний вибір поп-корну, невиправдано дорогого пива й хімічних напоїв у маленьких пляшках.

Вони почали з того, що вивчали асортимент томатних соків та молочних коктейлів із різними сиропами у продуктових магазинах свого району. А потім, коли їм набридло проходити щодня одним і тим же маршрутом, придумали розвагу з відвідуванням кінотеатрів, одним із основних моментів якої був ритуал пиття томатного соку перед сеансом і молочного коктейлю після завершення фільму. І тільки таке старанне виконання усієї програми приносило справжню сатисфакцію. Повернувшись додому, вони задоволено ставили галочки навпроти чергового здобутого ними об'єкта, а наступного дня починали планувати нову екскурсію.

Це достатньо беззмістовне заняття допомагало Лілі й Софійці подолати безкінечність літніх канікул, ліниву нудьгу пообідньої спеки, заздрість до однолітків, які кудись їдуть з батьками, страх перед наступним днем, не заповненим ніякими обов'язками. Щоразу під кінець навчального року їм обом нестерпно хотілося нарешті відіспатись і не бачити більше обдертих стін шкільного коридору, зафарбованих на висоту людського зросту олійними фарбами ядучих кольорів, хотілося спокою, тиші й нагоди почитати нарешті щось пригодницьке, не включене до шкільної програми. У ці дні було важко повірити, що мине тиждень-два і неквапливий канікулярний ритм видаватиметься ще більш виснажливим, ніж жорстокий розклад шести уроків щоденно. Але тиждень-два минали, і вони все частіше дзвонили одна одній із тим самим питанням:

– Що робиш?

– Нічого. А ти?

– І я.

Тоді назрівала потреба терміново щось вигадати, знайти собі заняття, яке вимагало б якомога більшої кількості часу, але в той же час було б відносно нескладним, адже напружуватись у спекотні липневі дні також не хотілося.

Навіть із дорослої перспективи як Лілі, так і Софійці здавалося, що історія з кінотеатрами може вважатися достойним і небанальним розв'язанням проблеми надлишку вільного часу.

Дарина

Його везли на каталці вздовж нудних сірих стін лікарняного коридору. За каталкою несли відро, у це відро скрапувала кров із рани у нього на голові. За ним ішли три санітари – один спереду каталки, один – іззаду, ще один – із відром. Збоку хтось сказав, що його покалічили на будові і що він – зі Львова. Залишилось нез'ясованим, чи він постійно мешкає у Львові й просто приїхав заробити на цій будові, чи навпаки, мешкає тут, а до Львова їздив на заробітки. Або ж, скажімо, народився у Львові, а тут одружився чи просто залишився жити. Чи, наприклад, у Львові розбагатів і тепер будує тут, на березі моря, дачу. Хоча навряд, тоді його не привезли б до цієї нещасної обласної лікарні, де тепер його кров скрапує у відро з написом «для м/пола». Або привезли б зовсім по-іншому й не залишили б у коридорі, підставивши відро під голову, щоб кров не заливала підлогу.

Хоча до цього моменту, насправді, ще далеко, причому в усіх сенсах, як літературному, бо початок цієї історії зовсім не в цій лікарні і не в цьому кривавому епізоді, до речі, єдиному справді кривавому, – усі решта будуть значно поміркованішими в плані кривавості. Так і в сенсі географічному, бо починати оповідь слід більш як за півтори тисячі кілометрів звідси, у тому самому Львові, звідки приїхав бідолаха, що лежить тепер на каталці в задрипаній феодосійській лікарні і, судячи з кількості крові, яка вже витекла з рани на його голові, навряд чи повернеться коли-небудь на свою будову, не кажучи вже про ті півтори тисячі кілометрів, що відділяють його від Львова.

Вона завжди трохи соромилася свого імені, як соромилася й захоплення своєї матері всім італійським, починаючи від псевдоіталійського взуття, яке мати купувала на єдиному в їхньому містечку речовому ринку під офіційною назвою «Провесінь» і неофіційною «Пролежінь», – мабуть, через старі розкладачки, які слугували тут прилавками на самих початках діяльності ринку. Тішило її у цьому контексті тільки те, що мати не здогадалася свого часу назвати її якоюсь Джулією, Франческою чи Лаурою. Трохи соромилася вона і платівок Альбано та Роміни Пауер, які завжди, скільки вона себе пам'ятала, займали центральне місце на книжкових поличках маминого помешкання, любовно протиралися від пилюки щосуботи й ритуально прослуховувалися в дні найбільших сімейних урочистостей кілька разів на рік. Старенький програвач ритмічно похрипує в такт. Він уже не такий гарний, як його попередниця-радіола з масивними білими клавішами для перемикання радіохвиль і назвами міст навпроти цифр відповідної частоти, і ще далекий від стандартів гай-фай, але і він, як і безліч інших предметів та ритуалів, асоціюється у Дарини не стільки з музикою, скільки із відчуттям безкінечного міщанського ретро її дитинства. З його вечірніми телепереглядами виступів фіналістів конкурсу «Сан-Ремо» і змагань фігуристів, із фотографіями Софі Лорен із вицвілих кіножурналів, розкладеними в сімейному альбомі поміж підлітковими світлинами Дарини. Із міфом її народження – нібито від італійського оперного тенора, який приїздив із гастролями до Золочева, в якого закохалась і від якого завагітніла її мати, і якому вона ніколи нічого не сказала про факт народження Дарини й прізвище якого ніколи й нікому не називала. Її, зрештою, ніхто ніколи й не питав, бо ця таємниця була відома всім, надто схожою була Дарина на автомеханіка дріжджового заводу Семена. Та і не гастролювала італійська опера у Золочеві в ті часи, як не гастролює і тепер з причин цілком очевидних.

Мати Дарини була закохана в усе італійське, точніше, в усе, що вважала італійським, адже сама вона в Італії ніколи не була й усі свої знання черпала виключно з програм кабельного телебачення відтоді, як це телебачення з'явилося. Раніше ж джерелом її знань була видана у 50-ті книга якогось московського автора під назвою «Италия, душа моя», з якої можна було значно більше довідатися про самого автора, ніж про описувану ним країну. Але це не заважало матері Дарини, хоча з часу появи кабельного вона значно рідше перечитувала цю свою улюблену книгу, зате старанно оглядала єдиний телеканал, що транслювався італійською. Італійської вона не знала, стверджувала, що це і не потрібно, адже ця мова така гарна, що її можна слухати просто так, як музику, не вникаючи у зміст. Вона вирізала з усіх жіночих журналів рецепти італійської кухні, й хоча її равіолі підозріло нагадували пельмені, лазанья з макаронів місцевого виробництва склеювалась у липкий важкостравний згусток, проковтнути який не допомагала навіть велика кількість кетчупу, а піца з дріжджового тіста виростала майже до розмірів хлібини, мати Дарини свято вірила, що усе це і є справжня італійська кухня, більше того, що ця кухня – найсмачніша у світі. Вона дбайливо зберігала пляшку з-під «К'янті», привезену кимось зі знайомих із заробітків, і наливала туди своє домашнє вино з порічок, стверджуючи, що на смак воно майже нічим не відрізняється.

Коли почалися масові виїзди на заробітки до Італії, мати Дарини була чи не єдиною у своєму містечку, хто не лише не прагнув виїхати (у її віці для заробітків за кордоном уже було запізно), – вона заангажовано відмовляла всіх бажаючих їхати до країни своєї мрії. Мабуть, боялася, що люди будуть розчаровані і, повернувшись, оповідатимуть їй історії, що зможуть зруйнувати образ вимріяної за багато років Італії, яка була предметом її гордості, чимось, що надавало змісту безпросвітній щоденній рутині.

Коли вони вирішили, що поїдуть до Криму втрьох, на машині, Дарина спершу наполягала, щоб усі вони переночували в Золочеві, у її матері, а вранці вирушили далі. І таким чином заощадили години дві, що далеко не дрібничка у маршруті на півтори тисячі кілометрів, коли їхати доведеться старенькою «Нивою» з одним не дуже досвідченим і одним зовсім недосвідченим водієм. Але хлопцям чомусь не подобалася ця ідея, і вони виїхали звечора зі Львова, де мешкали всі троє. Вирішили їхати всю ніч і до вечора наступного дня дістатися до місця поблизу Феодосії, де збиралися поставити намет.

Дарині це видавалося хлоп'яцтвом, але вона нічого не сказала. Уся ця ідея відпустки втрьох взагалі не надто їй подобалася: мати постійно поряд двох найкращих друзів дитинства, так по-дурному закоханих у неї і постійно готових зірватися й посваритися через те, що вона ніяк не обере між ними двома, – це був не найбільш удалий проект у її житті. Але через це відмовлятися від поїздки до моря також не хотілося. Вона вирішила ризикнути і тепер постійно настроювала себе на терплячість. Тому не наполягала на своєму, щоб не порушувати з самого початку крихку гармонію їхніх стосунків.

Дмитро й Олекса були друзями ще з дитячого садка, і цій дружбі не зашкодила майже повна відсутність між ними подібностей, як зовні, так і в характері. Дмитро, біолог за освітою, готувався стати шкільним учителем, любив проводити вільний час за книгами й перед телевізором, завжди мав легку схильність до повноти, яка не дуже псувала його зовнішність, і користувався успіхом серед однокурсниць, а особливо серед їхніх мам. Останнім, за Дарининими підозрами, завдячував насамперед своєму чудовому апетиту. Спортивний і підтягнутий Олекса також любив читати й був мрійником, але його рухлива натура постійно гнала його в гори, до моря чи хоча б до лісу за містом. Він отримав водійські права ще студентом і їздив на старій машині свого батька, директора великого підприємства. Після закінчення політехніки планував працювати на тому ж підприємстві, що і батько. Олексі зрідка вдавалося витягти у свої мандрівки Дмитра, а згода останнього поїхати у виснажливу відпустку з наметом замість лежати на пляжі санаторію з батьками була цілковитим виключенням. Дарина підозрювала, що поїхав Дмитро тільки заради неї. І це ще більше напружувало ситуацію.

Дмитро був трохи вищий за Олексу, а Олекса – ширший у плечах, схожий на класичного грецького атлета, Дарині постійно хотілося поставити його в позу дискобола в музеї навпроти відповідної статуї і порівняти реалістичність зображення і рельєф м'язів. Пряме світле волосся та голубі очі трохи руйнували елліністичний типаж Олекси, не давали забути про його слов'янські корені, але зразково правильний профіль його обличчя знову примушував згадати роботи класичних художників. Дмитро мав ледь помітне черевце, яке старанно втягував, розмовляючи з Дариною. Єдиним прийнятним для себе видом спорту він уважав неквапливу прогулянку приємними околицями, мав чорне хвилясте волосся, мабуть, трохи задовге, яскраво-зелені очі, виразне підборіддя з ямкою посередині й густі каштанові вії.

Як це часто буває з найкращими друзями, вони постійно сперечалися, незалежно від того, про що йшлося, – про те, якою дорогою краще їхати, чи про те, якою філософією слід керуватись у житті. Батьки Олекси та Дмитра працювали на керівних посадах, тож обоє хлопців мали можливість слухати перевезені контрабандою зі Східної Німеччини платівки «Бітлів», сперечалися про дію ніколи не бачених наркотиків і пишалися імпортними джинсами, які татусі привозили з відряджень.

Дарина любила пригадувати собі той час, який залишився в пам'яті довгими нічними чуваннями за портвейном, чаєм чи мадерою, слуханням музики, мріями потрапити на захід, поважними суперечками про те, чи справді там так погано з духовністю, як про це стверджує радянська пропаганда, чи радянська пропаганда традиційно прибріхує. Це був дуже романтичний час, схожий на розкльошені білі штани в яскраво-зелених квітах і сорочки зі штивного нейлону, які досі збереглися десь у закапелках її антресолей. Час радіол і бадьорої танцювальної музики, яку вже зовсім скоро замінить солодкава італійська естрада, час вінілових платівок, магнітофонів із шурхотливими бобінами, час неймовірних зачісок, тоненьких вусиків і старанно підголених бакенбардів, час окулярів від сонця, що закривають півобличчя, туристичних мандрівок із незручними наплічниками, довгих подорожей у поїздах і задушевних розмов за канапками із звареними на круто яйцями та смаженими курячими стегенцями. Це був улюблений час Дарини, найбезтурботніший час у її житті, який запам'ятався не стільки окремими деталями, скільки настроєм суцільного карнавалу.

Кримська історія з Дмитром та Олексою була чи не єдиним винятком із цієї безперервної безтурботності, першою спробою зазирнути в клопоти дорослого життя. Почалося все з моменту, коли вона зауважила, як їхня велика студентська компанія раптом скоротилася до трьох осіб і вони вже практично увесь час проводили лише утрьох, і це вже було зовсім не так весело й цікаво, як раніше, коли вони мало не щовечора сиділи десь галасливим товариством. Тепер коло тем різко скоротилося, стало менше жартів і більше напружених ситуацій, коли хлопці затято сперечалися про якусь дурницю або мовчки червоніли при погляді на Дарину, коли наввипередки подавали їй руку при виході з трамвая і безперестанку конкурували один із одним, хто замовить для Дарини книгу в бібліотеці, відремонтує радіо чи пофарбує стіни в її гуртожитській кімнаті. Але їй чим далі, тим менше хотілося користатися з цієї їхньої послужливості, й чим далі, тим більше було шкода втрачати добрих друзів і відчувати, що саме через неї розпадеться їхня дружба, якщо вона надасть перевагу комусь одному. Їй доводилося постійно бути надзвичайно обережною, щоб жодне її слово не свідчило про таку перевагу, і ця обережність ставала дедалі виснажливішою.

Але найбільш прикрим було спостерігати, як розумні й дотепні хлопці миттєво перетворюються на ревнивих бовдурів, нікудишніх співрозмовників, тупо зосереджених на кожному її рухові. Часто їй здавалося, що коли вона говорить, жоден із них не розуміє змісту сказаного й навіть не намагається зрозуміти: їм вистачає самого лише спостерігання за рухом її губ, за тим, як підіймаються її груди під час дихання, за її ходою, довжиною її спідниці, висотою обцасів. Спершу це їй навіть подобалося, вона відчувала себе жінкою, вродливою, бажаною. Навіть почала старанніше вбиратись і робити зачіску, макіяж, манікюр. Але коли ця забава затяглася і при цьому продовжувала бути односторонньою, не викликаючи в Дарини почуття у відповідь до жодного із шанувальників, ситуація стала напруженою. Якби за нею упадав хтось один, то, можливо, вона і не відмовила б собі в приємності легкого роману. Чомусь вона була переконана, що у такому випадку цей роман був би взаємно легким. Але те, що цей ненав'язливий флірт мав би зруйнувати багаторічну дружбу, різко міняло справу.

Очі Дарини були темно-зеленого кольору, майже такого ж, як у Дмитра, а обличчя випромінювало ту погідну материнську м'якість, яка часто трапляється у пишнотілих жінок і робить їх дуже привабливими. Хоча Дарина була досить струнка, їй властиві були ця м'якість і погідність рис, некваплива плавність рухів, спокій, що після кількох хвилин спілкування передавався співрозмовнику. Можливо, таке відчуття виникало через матовий відблиск її шкіри чи плавний вигин плеча, можливо, через руки з довгими пальцями, – Дмитрові її руки нагадували вчительку музики з будинку піонерів, навпроти якого він жив і яку щоранку зустрічав дорогою на роботу. Вчителька завжди дуже гарно пахла якимись парфумами, не занадто сильно, але відчутно навіть на вулиці, її нігті були наманікюрені блискучим лаком, вона носила просторі сукні або широкі блузки з вирізом, мала руде, фарбоване хною волосся. Він трохи соромився цієї асоціації і ніколи не розповідав про неї Дарині.

Близько півночі вони доїхали нарешті до Тернополя, де всім довелося зосередитися в пошуку дороги на об'їзну трасу. Можливо, до цього спонукають численні почуті від друзів історії, можливо, з Тернополя й справді так складно виїхати, але це місце неодмінно згадується в усіх розповідях про автомобільні подорожі. Вони добре знали, що десь перед самим виїздом на об'їзну має бути знак праворуч чи то ліворуч і його потрібно не пропустити, бо інакше доведеться в'їхати до міста, а виїхати потім з нього не так просто. Вони всі троє напружилися і зосередилися відразу ж після того, як побачили вказівник, який повідомляв, що за 40 кілометрів вони в'їдуть до Тернополя, – і справді побачили поворот на об'їзну, далі ще один, потім ще, розгубились, повернули явно не туди, і в результаті повернулись у те саме місце, з якого вирушали. Проїхавши цим маршрутом тричі, вони вирішили, що з вказівниками щось негаразд, і запитали поодинокого пізнього перехожого, який повторив їм те саме, що було зазначено на вказівниках. Тоді вони спробували повернути в протилежному напрямку і відразу ж натрапили на міліцейську засідку, якій чи не вперше в житті зраділи, заплатили усталену таксу за незначне перевищення швидкості та довідку з орієнтації на місцевості і виїхали нарешті за місто.

Потім Дарина задрімала і прокинулася вже під ранок, коли вони зупинилися десь на каву, бо запаси її закінчились у термосі, з якого Дмитро всю ніч старанно наливав Олексі, щоб той не заснув за кермом. Водійський стаж Олекси становив трохи більше двох років, але такий тривалий маршрут був у його практиці першим. Під час цієї зупинки з'ясувалося, що в машині протікає бак. Тобто він протікав і раніше, але перед виїздом хлопці заліпили отвір дитячим пластиліном і сподівалися, що цього вистачить, трохи пластиліну про всяк випадок взяли з собою в дорогу. Сцена, коли троє невиспаних дорослих з самого ранку старанно мнуть у пальцях безформні шматки різнокольорової липкої маси, сподобалася Дарині, вона зліпила докупи кілька кольорів, змішала їх у брудно-рожевий м'ячик і пожбурила ним у Дмитра. Дмитро засяяв, Олекса посмутнів. Дарина відразу ж зліпила наступний м'ячик і пожбурила ним в Олексу, подумки шкодуючи про цю непродуману грайливість. Бак заліпили й поїхали далі.

Дарина розташувалась на задньому сидінні й поволі заглибилася в читання прихопленої в дорогу похмурої історії про дівчину, що залишається увечері в порожньому будинку й відчуває напади незрозумілого страху, який в ході сюжету, мабуть, виявиться передчуттям.

Прочитавши кілька сторінок, вона не могла знати, що через багато років, коли слухатиме по радіо, як акторка з надмірним пафосом читатиме це оповідання, сама Дарина, яка надзвичайно рідко слухатиме в тому своєму житті радіо, а тим більше передачі читання вголос літературних творів, не лише випадково натрапить на цю передачу, а й впізнає прочитаний багато років назад текст. І тоді відчуття-перед-чуття страху вже не видаватиметься їй таким незрозумілим, хоча до того моменту вона цілковито забуде сюжет цього оповідання, пам'ятаючи лише, що читала його на самому початку тої подорожі, коли ще нічого не трапилося й про майбутні труднощі можна було лише здогадуватися, уважно спостерігаючи за тим, як щоразу нервово сіпається брова Олекси, коли Дарина весело регоче після дотепу Дмитра, або за не менш нервовим покашлюванням Дмитра щоразу, коли Дарина стурбовано допитується Олексу, чи не втомився він і чи не потрібно зробити довшу перерву. Кожен із цієї трійці чесно й самовіддано намагався зберегти рівновагу, і найбільше зусиль докладала Дарина, для якої товариські стосунки з обома хлопцями важили набагато більше, ніж сама вона про це здогадувалася, і це було чи не основним, що гальмувало її вибір. Хоча подумки вона пояснювала собі власну нерішучість браком переконання, бо вважала, що поки існують найменші сумніви у тому, любов це чи не любов, ніякої любові насправді немає. А коли вона з'являється, усі сумніви зникають автоматично. Щоправда, це її глибоке переконання на той момент ще жодного разу не підтвердилося життєвим досвідом.