Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 58 страниц)

Систематичне пригадування

У цій кімнаті Сарона жила на початку свого перебування в готелі. Вона жодного разу не вийшла далі балкона, на якому час від часу курила, а у теплі пообіддя пила каву. Вона не могла б сказати, що її не випускали з готелю, про таку заборону ніколи не згадувалося, і ніхто ніколи не говорив їй цього прямо. Але кожного разу, коли вона вбрана виходила з дверей своєї кімнати і прямувала до сходів, щось траплялося. Із кімнати навпроти хтось виходив і починав з нею розмову, просив зайти на хвильку випити чаю або переглянути разом фільм. Часом на сходах перед нею виростав хтось із персоналу, і з’ясовувалося, що їй потрібно терміново зайти до кабінету адміністратора. Вона заходила до сусіднього номера, до кабінету адміністратора, на черговий огляд до стоматолога, підписати якийсь документ, і щоразу після такої випадкової затримки на неї чомусь нападала страшенна втома, і вона мовчки, без нічиєї підказки, поверталася до себе в номер, роздягалася і вкладалася спати. Вона не відчувала якогось дискомфорту від того, що не буває на вулиці, навпаки, відтоді, як потрапила сюди, постійно перебувала у стані якоїсь незвичної душевної рівноваги, гармонії. Усвідомлювала, що повинна збагнути якісь дуже важливі для себе речі і поки не збагне, потрібно робити все так, як вимагають того від неї обставини, повільно плисти за течією й уважно роздивлятися все, що трапляється дорогою. Це значно важливіше безрезультатних спроб бунту.

Увесь цей час вона багато пригадувала. Точніше, пригадувала вона постійно, це стало її єдиним і найважливішим заняттям. І попри таку інтенсивність пригадування, спогади не вичерпувалися, а, навпаки, ставали все детальнішими і цікавішими. Щодня їй вдавалося дійти у цих спогадах до найбільш віддалених у часі і дрібних епізодів, про важливість яких вона ніколи б не здогадалася у той момент, коли довелося це пережити, як не повернулася б до цього, якби продовжувала жити у своєму попередньому ритмі, заклопотаному і сповненому другорядних побутових дрібниць. Часом їй здавалося, що ці спогади є єдиною причиною її перебування тут, що цей її шанс пригадати все і приведе її до усвідомлення тої важливої речі, збагнути яку вона повинна, інакше її перебування тут не матиме жодного сенсу. Їй зовсім не бракувало подій у її теперішньому житті. Навпаки, здавалося, що будь-яка зайва подія могла би все зіпсувати, відволікти від спогадів. Їй почало здаватися, що пам’ять уже ввібрала у себе максимально можливу кількість інформації і просто не здатна засвоїти більше, тому тепер їй достатньо просто пригадувати і по-новому оцінювати пережите. І тільки коли вона відсуне на задній план усе другорядне, яке поступово зникатиме з пам’яті, з’явиться місце для чогось нового. Це трохи нагадувало порядкування у шафі, коли улюблений і нещодавно модний светр раптом перестає бути актуальним і з найзручніше розташованої полиці перемандровує на віддалену, а згодом і взагалі викидається у смітник.

Їй ніколи раніше не доводилося впорядковувати спогадів. Вона ставилася до них трохи так, як сім’я, у спальні якої вони ночували дорогою до готелю, ставиться до своєї вітальні, як до чогось дуже важливого, але тільки символічно присутнього у щоденному житті. Спогадами обмінювалися під час вечірок із друзями, під час розмов із Сароном, за склянкою вина, спогади часом допомагали вбити час чекання, подорожі чи безсоння. Здавалося, вони завжди поряд, класифіковані за важливістю, і зовсім не потрібно зусиль, аби відділяти суттєві враження від дріб’язкових і не вартих пригадування.

Тепер вона усвідомлювала, що хаотичність і недокладність, з якою вона відтворювала власне минуле, була не випадковою, і навіть важливо було пригадувати хаотично, бо тільки так у пам’яті спливали найменші подробиці, які у момент, коли все це відбувалося, проминули непомітно, а тепер, із відстані часу, здавалися найцікавішими, і було б шкода втратити їх.

Раніше вона рідко знаходила час на пригадування і навіть на звичайне обдумування пережитого чи прочитаного. Час летів надто стрімко і був заповнений надто щільно. Або ж вона не вміла правильно розподілити цей час. Прочитані книги переважно відразу ж відкладалися вбік, і вона тішила себе ілюзією, що завжди зможе повернутися подумки до своїх вражень і легко відтворити їх. Згодом вона не раз ловила себе на тому, що не може пригадати той чи інший епізод, бо у пам’яті залишилося саме лише відчуття про те, яким було її враження – сильним і позитивним, сильним і негативним, або ж невиразним і не вартим уваги, але сам епізод, його конкретні деталі зникали безслідно, залишалися тільки нічим не підтверджені епітети, які розсипалися, мов пісочні замки, вартувало лише наблизитися до них і спробувати відтворити в пам’яті, чого саме вони стосуються. Тепер це здавалося їй несправедливим, бо у такому пригадуванні найкращі з пережитих моментів, прочитаних книг, побачених фільмів, картин і фрагментів почутої музики прирівнювалися до найгірших або і до зовсім другорядних, від них залишався лише короткий плюс або мінус, схожий на позначку навпроти прізвища у списку, за яким перевіряють присутність на лекції.

Її теперішні спогади також були хаотичними, ніяк не впорядкованими ні хронологічно, ні за важливістю подій, але у цій хаотичності був певний сенс, Сарона відчувала це, хоча і не змогла би пояснити, в чому саме полягав цей сенс. Деякі спогади поверталися до неї кілька разів, аж поки їй не вдавалося збагнути, чому саме котрась із пригаданих деталей така для неї важлива.

Наприклад, сцена дорогою до летовища. Четверта ранку. Сарона біжить на метро, щоб встигнути на літак. На площі щось перебудовують, і вона не може знайти вхід у метро і тут бачить, що назустріч їй іде чоловік, перший перехожий, якого вона зустріла протягом півгодинної прогулянки від готелю. Аби не витрачати часу, вона питає, як пройти до метро, він пояснює і відходить, а через кілька кроків раптом знову гукає її. Сарона озирається.

– Слухай, – каже чоловік. – Я подумав, у мене ключі від машини, куди тобі їхати, давай підвезу.

– Ні, дякую, мені далеко, – відповідає вона і заходить у метро.

Мабуть, цей ефект викликаний напівсонною свідомістю, податливою до фіксування вражень, бо інакше Сароні важко пояснити, чому цей епізод так їй запам’ятався і часто пригадується. Вона вже навіть не пам’ятає, скільки років тому це трапилося і в якій саме країні, десь за кордоном, це точно. Але сам діалог досі інтригує її. Вона ніяк не може збагнути, чому чоловік раптом запропонував її підвезти? Чому вона відмовилася? І якщо припустити, що він справді запропонував просто так, у пориві якихось власних, невідомих їй емоцій, а не спокушений можливістю вуличного флірту о четвертій ранку, то чи дійсно цей епізод вартує аж таких тривалих роздумів про нього. Чи взагалі вартує роздумувати над емоціями? Чи можливо це? Чи потрібно? І чого від цього більше – користі чи шкоди, адже роздуми часто вбивають спонтанність, таку важливу у всьому, що стосується емоцій.

Часом їй здавалося, що цієї попередньої фази життя ніколи не існувало. Вона надто далеко відсунулася назад у спогадах і була захована за дуже чіткою цезурою, яку не завжди вдавалося переступити. Сарона часто ловила себе на думці, що зовсім не пригадує облич своїх однокурсників, хоча від навчання в університеті її відділяє лише трохи більше десяти років. Навіть деякі обличчя однокласників пригадувалися з більшою виразністю, ніж студентські часи.

Тут, у готелі, Сарона почала детальніше пригадувати свої перші студентські роки. Ці спогади були дуже вибірковими і почалися із запахів. Вона дуже добре пам’ятала, як пахли старі меблі в університетських аудиторіях, угрузлою в лак пилюкою, старими олівцями для креслення, ще тими, з червоного дерева і з дуже м’яким стержнем, розлитим на підлогу чорнилом із авторучок. У цих аудиторіях ніколи не смерділо, навіть коли на пару сходилася сотня першокурсників, які щойно повернулися з уроку фізкультури. Мабуть, так було через високі стелі та вікна і через те, що все тут було з дерева, бруд залишався на його поверхні, і провівши долонею по парті, потім ще довго можна було відчувати на шкірі маслянистий залишок із тим самим специфічним столярським запахом, який вже через півроку міцно в’їдався в одяг. Але звикнути до цього запаху настільки, щоб перестати його відчувати, Сарона так і не змогла.

Пари фізкультури чомусь завжди були нульовими, на них Сароні доводилося спершу довго добиратися повільними ранковими трамваями, а потім проходити навпростець через старий цвинтар. У паркані цвинтаря навіть була спеціальна дірка, зроблена її попередниками навпроти трамвайної зупинки. Взимку о восьмій ранку на цвинтарі було ще темно, і ця прогулянка відлякувала багатьох, тому пари фізкультури мали найвищий відсоток прогулів. На другому курсі Сарона навіть заходила за однокурсницею Тетяною, бо та боялася сама ходити через цвинтар, хоча фізкультура їй подобалася. Сарона завжди приходила до Тетяни пунктуально і чекала в коридорі, поки подруга метушилася по квартирі, виконуючи повторювані з дня в день дії. Вона щедро доливала води з-під крана до свого занадто гарячого чаю, відсьорбувала ковток, ігноруючи нарікання матері про те, що змішувати кип’ячену воду із сирою шкідливо, потім натягувала колготи, які від поспіху майже завжди дерлися, і доводилося шукати в шафі нові. Тоді хапала сумку, запихала одну руку в рукав пальта і, тримаючи в руках шапку, вибігала слідом за Сароною на сходи. Дорогою вона ще довго щось підтягувала і защіпала, пудрила носа і зачісувалася, щоб потім, після фізкультури, з такою ж старанністю змити весь макіяж разом зі спортивним потом і знову підпудрюватися і підфарбовуватися у трамваї, тепер уже дорогою на наступні пари.

Тетяна у дитинстві займалася художньою гімнастикою, і мабуть, саме тоді її гнучке тіло навчилося приховувати свою силу. Вона була худенькою і тендітною, здавалося, зараз її понесе вітром, постійно хотілося підтримати її і допомогти нести сумку, хоча насправді це враження було оманливим, Тетяна мала в руках значно більше сили, ніж Сарона, легко підтягувалася більше 30 разів і виконувала вправи для біцепсів із десятикілограмовими гантелями.

Сароні подобалося повертатися з фізкультури навесні або восени, коли зацвітали дерева на цвинтарі. Вона любила зупинятися і розглядати старовинні гробівці, за якими ніхто не доглядав, і щороку на них можна було зауважити невеличкі метаморфози. Вона розглядала літери, які зникали майже на очах, здогадувалася про зміст напівзатертих написів чудернацькими готичними літерами, дивувалася тривкості каменю і відчувала легку меланхолію цієї зникомості, у якій крім сумного було і щось дуже природнє, логічне. У кожному разі, якби їй довелося вибирати поміж таким меланхолійним і напіврозваленим цвинтарем і старанно вичищеним, упорядкованим і заметеним, вона однозначно і по-декадентськи віддала би перевагу першому. Найчастіше вона зупинялася перед двома могилами початку ХІХ століття. На одній був досить невеликий нагробок із каменя, схожого на граніт, із залишками чоловічого портрета, контури якого ще можна було роздивитися. В епітафії дружина старанно перерахувала всі регалії покійного чоловіка, генерала, який міг загинути, судячи з дати, у наполеонівських війнах, але сама залишилася анонімною і «люблячою». А навпроти цієї скромної, але тривкої могили був зведений справжній кількаметровий пантеон із червоної цегли, з вікнами і навіть вітражами. Великий фронтон із довгим траурним написом «Коханій дружині від чоловіка», а потім три рядки регалій самого чоловіка, дружина ж знову залишилася анонімною, навіть без дати народження, тільки з датою смерті. Такі цвинтарні лекції зі специфіки статевої психології і звичаєвості минулих століть вганяли Сарону в мрійливий меланхолійний настрій.

Окремі лекції, як і окремих професорів, пригадати було значно важче. За винятком хіба що курсу з психології, який читала пані Людмила. Чомусь всі називали її просто пані Людмила, ніхто не звертався по батькові. Її прізвища Сарона пригадати також не змогла. Пані Людмила була знаною у всьому університеті, і не лише тому, що психологія чомусь вважалася обов’язковим предметом як у гуманітаріїв, так і на технічних факультетах. Сарона не мала нічого проти такої обов’язковості, їй подобалася психологія. Але пані Людмила вкладала у це поняття щось дуже своє, не схоже на конвенційні трактування. Сарона відвідала лише кілька її лекцій, про що тепер шкодувала, бо не мала повного уявлення про систему поглядів цієї жіночки. Пані Людмила закручувала своє довге волосся у класичну вчительську «дульку» і завжди куталася у велику хустину з червоно-зеленими квітами і люрексом. Куталася не вона одна, в університетських стінах із товстими мурами навіть у літню спеку бувало прохолодно, але такої кічової хустини і настільки старомодної навіть на ті часи «дульки» не було більше ні у кого з викладачів. Цим педагогічний склад університету вигідно відрізнявся від шкільних вчительок.

На першій же лекції пані Людмила намалювала на дошці щось на зразок людського скелета, її малюнок нагадував дитячий. Десь у ділянці живота вона поставила хрестик, від нього вбік провела риску і написала під рискою «душа».

– Душа – центральне поняття людської психіки, – диктувала пані Людмила, а помітивши, що розгублена аудиторія не конспектує, повторила: – Записуйте: Душа тире…

Зловивши на собі суворий погляд пані Людмили, Сарона записала: «Душа людини вірить у Бога, і саме вона є елементом зв’язку між Богом і людиною. Щось на зразок пошти. Якщо ви хочете звернутися до Бога, вам необхідно знати, де саме знаходиться душа».

У такому ж стилі відбувалися всі лекції пані Людмили, на більшість із яких Сарона не ходила. Але здати іспит у неї виявилося зовсім не просто. На іспитах пані Людмила вимагала від кожного дуже детального вказання місця, де саме у людини знаходиться душа, і приблизні малюнки її не влаштовували. Рекордом став один із курсів філологів, де іспит зі 100 чоловік з першого разу здали тільки 10. Саме ці десять і були єдиними, хто ходив на пари пані Людмили.

Сарона вже не пам’ятала, чи вдалося їй здати іспит і з якої саме спроби, але пані Людмила виявилася однією з небагатьох викладачів, хто залишився у її спогадах.

Через якийсь час вона отримала першого листа від адміністрації.

Шановна пані!

У відповідь на ваше клопотання раді повідомити про перше розширення ваших повноважень. У разі втрати попереднього листа ще раз дозвольте подякувати, що ви погодилися виконувати запропоновані вам обов’язки і виявили таку старанність.

Сподіваємося, умови вашого проживання та побуту задовільні.

З найкращими побажаннями. Дирекція.

Наступного дня її перевели до просторішої і світлішої кімнати поверхом вище, і цього ж дня вона вперше вийшла з готелю. Під час першої своєї прогулянки околицями готелю Сарона хвилювалася. Це було незвичне хвилювання, бо воно, як і все тепер у її житті, було цілком позбавлене подиву. Вона сприймала усе побачене ніби само собою зрозумілі речі, про існування яких завжди здогадувалася, а ось тепер побачила на власні очі. А хвилювання її було пов’язане з цілком новим відчуванням добре знаних і не зауважуваних колись речей – відчуттям на шкірі, коли її лоскоче легенький вітерець, шурхотом піску під ногами, краплями дощу в долонях, запахом довколишнього лісу.

Готель розташувався посеред густого і доволі негостинного лісу, в якому можна було знайти лише кілька приємних для прогулянки стежок. Одна з них вела до цвинтаря, доволі дивного, бо більшість могил на ньому ще порожні, але на плитах написані імена, прізвища і дати народження майбутніх мерців. Найближче до входу, оточена окремим ланцюгом, була розташована могила, на плиті якої імені не було. Побачивши цю могилу, Сарона чомусь відчула себе незатишно і повернулася назад до готелю на ватяних ногах, роздягнулася і відразу ж лягла спати. Їй снилося, що вона щодня ходить на цвинтар, намагаючись не пропустити момент, коли на порожньому надгробку з’явиться її власне ім’я і дата смерті, але їй постійно щось заважає дійти до цвинтаря – то раптова негода, то хвороба, то зміна настрою. Прокинувшись наступного дня, вона зрозуміла, що і справді тепер постійно ходитиме до цвинтаря. Зрештою, місць для прогулянок тут було обмаль.

Вона розуміла, що лист від дирекції і розширення повноважень якось пов’язані, мабуть, тепер час від часу вона отримуватиме ще більші повноваження, а рано чи пізно отримає повноваження необмежені.

Вночі вона прокинулася від раптового усвідомлення. Ланцюг, уся справа в ланцюгу. Це такий самий ланцюг, який давно, ще у часи її глибокого дитинства, лежав під ліжком.

Перший сегмент ланцюга прийшов поштою, коли батько приїхав із заробітків додому на кількатижневий відпочинок. Побачивши поштове повідомлення про посилку, мати здивувалася, і дорогою зі школи вони з Сароною зайшли на пошту. Пакунок виявився невеликим, але надзвичайно важким. Він з усіх боків був обліплений американськими поштовими марками, а в кутку пакунка нерозбірливими каракулями була написана адреса. Мама довго вдивлялася у літери, поки змогла розпізнати прізвище вуйка Стефка. Сарона пригадує, як важко їм було нести пакунок, врешті вони розплутали щедрий клубок шнурівок і волочили загорнутий у поліетилен вантаж за собою по снігу.

Вуйко Стефко багато років назад якимось хитрим способом утік до Канади. Його мати, пані Стефа, жила у сусідній хаті, біля Сарониної баби і діда. Батько вуйка Стефка загинув на війні, а він уже багато років регулярно надсилав матері пакунки з аспірином, кавою і ангоровими светрами. Аспірин і каву пані Стефа роздавала знайомим і сусідам, а светри, чомусь всі до єдиного яскраво-рожеві, дбайливо складала на горищі, де ними ласувала міль. Але дбайливість єдиного сина дуже її зворушувала, і вона могла годинами розповідати, який Стефцьо молодець.

Вуйко Стефко працював на будові, де з ним трапився нещасний випадок, внаслідок якого він майже зовсім втратив слух. Відтоді фірма виплачувала йому щедру пенсію, на яку вони з дружиною купили собі будиночок за містом, а потім дружина також покинула мити посуд у великому ресторані, чим раніше заробляла на життя. Дружину звали Люська, і вона також була з бабиного села, втекла до Канади разом із вуйком Стефком. Дітей у вуйка Стефка з Люською не було.

Що два роки вуйко Стефко і Люська приїздили на село, і ці відвідини не припинилися і після смерті пані Стефи. Вони завжди заздалегідь попереджали про свій приїзд і у чітко встановленій і назавжди закріпленій послідовності, яка відповідала суворій, хоча й оберненій ієрархії родинних зв’язків, відвідували спершу сусідів, далі далеких родичів, потім брата Люськи, який був єдиним їхнім близьким родичем, бо батьки її давно померли.

До їхнього візиту мама Сарони завжди готувалася заздалегідь і дуже переживала, чи сподобається закордонним гостям її частування. Вона навіть мила вікна і робила в домі генеральне прибирання, яке називала «справжніми порядками», на відміну від буденних, щотижневих, «порядків» звичайних, які робилися не так ретельно. Їй хотілося, щоб усе в їхньому скромному помешканні виглядало хоч трохи респектабельніше.

Спершу Стефко і Люська відвідували дідуся з бабусею, і бабуся ставилася до візиту не менш відповідально, тож матері доводилося допомагати робити «справжні порядки» ще й у бабусі. Вони кілька разів збиралися на поважні наради, складали список справ, які потрібно залагодити перед візитом, вигадували меню, розподіляли обов’язки. Бабця завжди пекла пляцки на обидві гостини, мати варила холодець, бо вважалося, що у неї він виходить прозорішим і смачнішим, а бабчині пляцки було легше транспортувати, ніж крихкі і вишукані, прикрашені саморобними цукатами і фруктами, материні торти, які так любила Сарона. Ясна річ, мати все одно пекла як мінімум один торт, адже гості обов’язково «вступлять» і до неї. Окрім холодцю, кількох салатів та закусок, обов’язково було ще кілька видів гарячого, борщ і десерт. А тоді вже пляцки і фрукти з кавою. На десерт бабуся готувала ґаляретку, а мати – чорнослив з вершками, начинений волоськими горіхами. Ясна річ, що звиклі до безхолестеринового дієтичного харчування гості не могли подужати і десятої частини пропонованого їм меню, але широкий асортимент страв був справою престижу, тож зменшувати їх кількість бабця з мамою не збиралися.

Вуйко Стефко попри слуховий апарат мало що чув і тому під час розмов із сусідами і кревними переважно лише кивав з поважним виглядом, а Люська з року в рік дивувалася, як дивно, що ні у бабці, ні у мами немає машинки до чищення бульби, це ж бо так зручно, а ще дивніше пити зі склянок, вимитих вручну, а не в посудомийці, вони виглядають такими брудними. І взагалі дуже важко подорожувати в Україні, навіть легені не витримують, таке тут важке повітря. Після години такої світської конверсації і напруженої мовчанки гості залишали на столі кількадесят долярів, ніби чайові в ресторані, і прощалися. Інколи вони ночували у мами, і тоді обов’язково «забували» якісь свої особисті речі, які також мали би розцінюватися як ненав’язливі і дуже вартісні подарунки із «Заходу». Так у матері назбиралася ціла колекція нейлонових нічних сорочок Люськи, білих шкарпеток вуйка Стефка, два яскраво-рожевих ангорових светри, точнісінько такі, що їх свого часу отримувала в «пачках» мати вуйка Стефка, кілька велетенських банок аспірину і майже повна коробка з тальком, яку вуйко Стефко забув у туалеті.

Мамі також час від часу приходили «пачки» від вуйка Стефка і Люськи. У цих пачках крім традиційного вже аспірину було щоразу по дві-три вечірніх сукні та мешти на високих обцасах. Сукні були голубі, помаранчеві або фіолетові, завжди 53-го розміру. А взуття – точно в тон, але 36-го розміру. Мама все життя носила одяг 40-го, а взуття 39-го розміру, та і навряд чи знайшла б, куди ходити у таких сукнях, тож завжди віддавала їх дівчатам на одяг лялькам. Тканини вистачало не лише на всіх ляльок, а й на самих дівчат. Час від часу вони просили маму сусідської дівчинки перешити котрусь із суконь, і потроху в них назбиралася ціла модельна колекція, покази якої вони влаштовували з нагоди дитячих уродин та інших сімейних урочистостей. Це завжди проходило дуже весело, і Сарона досі зберігає кілька суконь як найкольоровіші згадки свого дитинства.

Але того разу в «пачці» були явно не модельні сукні. Коли вдома вони не без зусиль розірвали важезний пакунок, з нього випав сегмент товстого ланцюга. Метал глухо стукнув об підлогу, всі аж здригнулися. Мати з батьком перезирнулися і почали уважно оглядати папір у пошуках пояснень, але в пакунку не було ні листа, ні листівки, ні навіть традиційної пачки аспірину.

Батько спершу запропонував викинути ланцюг, але мати вмовила його почекати, бо ж раптом вуйко Стефко приїде і спитає, де його ланцюг. Переслати такий тягар поштою, мабуть, коштує немалі гроші.

Після того надійшло ще чотири чи п’ять пачок із такими ж грубезними сегментами ланцюга, щоправда, форма кілець постійно змінювалася, мінялися і відтінки сріблястого кольору, в який був пофарбований ланцюг. Сарона з матір’ю терпляче волочили тягарі з пошти, пристосувавши для цього візок, яким возили на базар мішки бабиної цибулі. Продавати цибулю їм доводилося після того, як закінчувалися прислані батьком гроші. Ланцюг спершу складали під ліжком Сарони, а потім виволочили на горище.

Якогось вечора задзвонив вуйко Стефко, що само по собі було незвичним, адже він через свою глухоту рідко користувався телефоном. А Люська вважала, що такий зв’язок надто дорогий, тому віддавала перевагу коротким вітальним листівкам на Різдво і на Великдень. Вуйко Стефко довго щось кричав у слухавку, яку здивована і перелякана мати відставила від вуха на безпечну відстань, і з його плутаного монологу поволі прояснялося, що цим ланцюгом він хоче обгородити могилу матері, але ніяк не може визначитися з остаточним дизайном, замовляє то одній фірмі, то іншій, а вони «гроші дерут, а ніц не роблєт», але то все не важливо, він не має наміру заощаджувати на такій потрібній справі.

Тому хай ланцюг поки що лежить у нас, а коли приїде батько і вже будуть усі сегменти вкупі, то вуйко Стефко теж приїде, і вони разом віднесуть ланцюг на цвинтар і зроблять «все як тре».

Після цього минуло кілька років, надійшло ще з десяток пачок, Сарона поїхала вчитися до іншого міста, а одного разу, коли вони з мамою пішли на цвинтар поприбирати на могилах бабусиного брата і його дружини, як це робили щороку, Сарона ще здалеку побачила монструальну конструкцію на могилі матері вуйка Стефка. Окрім масивного ланцюга, могилу оздоблював ще мармуровий пам’ятник, який зображав стареньку в хустці і з котом на колінах. Голови жінки і кота були непропорційно великими, а очі моторошно виряченими. Цей пам’ятник кидався в очі з будь-якого куточка невеликого сільського цвинтаря. Він сильно контрастував із рештою могил, був якимось чужорідним тілом посеред цих простих неструганих дерев’яних хрестів, живих квітів, тінистих дерев. Якщо раніше Сарона любила бувати «на могилках», як називала цвинтар бабця, ставлячи наголос на «о». Тут було дуже сонячно і зовсім не моторошно, як це часто буває на інших цвинтарях. Сароні подобалася простота дерев’яних хрестів, які виготовляв єдиний сільський столяр, а перед ним – його батько і дід, які теж були єдиними сільськими столярами. Але тепер атмосфера тут змінилася. І що саме в ній змінилося, Сарона зрозуміла лише згодом, через кілька років, коли моду на монструальні пам’ятники та ланцюги почали наслідувати інші родичі померлих, переносячи до села стилістику сучасних цвинтарів, моторошних і потворних у своїй випнутій напоказ безликості.