Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 58 страниц)

Перший тигиринський флеш-моб

Саме так називався спосіб промоції КРІСа-2 від Арнольда Гомосапієнса, і був це, у традиційному стилі голландця і за його ж характеристикою, – «найновіший європейський тренд». Мені не зовсім зрозуміло, чому наш консультант вважає цю традицію європейською за походженням, адже перший у світі флеш-моб відбувся у Нью-Йорку, коли кілька сотень жартівників несподівано завітали до великого торгового дому й зосереджено випитували у продавців «канапу для кохання». Учасники цієї акції не були знайомі одне з одним і до останнього моменту не знали, що і де робитимуть, крім того, що це буде акція, цілковито позбавлена сенсу. Усі вони відгукнулися на анонімні запрошення через Інтернет.

Проте коли я висловила свої сумніви на нараді, організованій напередодні вручення нагород «Тигиринський витязь», Соломон Айвазовські сказав, що в «Газеті виборчій» флеш-моб теж назвали європейською традицією, тому й нам можна. Для пана Айвазовські «Газета виборча», яку він щодня ретельно прочитував у Інтернеті, була незаперечним авторитетом. Переконати його в тому, що його улюблена газета помилилася, не зміг би ніхто, хоча інформація, скажімо, про те, що газета «Ньюсвік» чи тижневик «Шпіґель» думають інакше, примусила б його на мить замислитись, а потім повернутись до обговорення фразою: «Можливо, але це не має значення». Чому саме пан Айвазовські так довіряв «Газеті виборчій», невідомо. Можливо, просто через те, що польську він знав найкраще з усіх інших іноземних мов, не рахуючи, ясна річ, російської, але хто б довіряв російській пресі.

– Канонічний флеш-моб повинен виглядати так, – продовжував висловлювати свою ідею містер Арнольд. – Цілком чужі й не знайомі одне з одним люди збираються на заклик анонімного організатора й виконують його позбавлений сенсу наказ. Наприклад, одна частина групи кричить: «Пінг!», а друга: «Понг!» Після цього вони розходяться, такі ж чужі одне одному, як і до акції. Їм не йдеться ні про вираження якихось ідей, ні про створення власного середовища, не прагнуть вони і звернути увагу громадськості на те чи інше явище. Вони просто хочуть публічно робити щось беззмістовне, і це приваблює до себе увагу публіки. Але у світі флеш-моб давно почали використовувати з рекламною і антирекламною метою. Наприклад, перед Різдвом у багатьох країнах світу організували флеш-моби на знак протесту проти масових святкових закупів подарунків. Цим було змінено одну з основних засад явища – цілковиту беззмістовність, і флеш-моб перетворився на звичайний гепенінг із конкретним посланням до публіки. Саме так я і пропоную використати його під час церемонії вручення нагород «Вітязь в тігравай шкурє», – назву містер Гомосапієнс вимовив із сильним акцентом, явно пишаючись глибиною своїх знань із давньої літератури.

Реалізувати свою ідею містер Арнольд пропонував так: група студентів (достатньо 10–20 осіб) у бутафорських тигрових мантіях із написами «Я – за справедливість» напередодні церемонії вручення «Тигиринських витязів» щодня протягом кількох годин ходить містом, зупиняється біля газетних кіосків, купує по 10 примірників КРІСа-2 і на очах у публіки демонстративно спалює газети. На думку голландця, це викличе зацікавлення читачів до чергового числа газети, а також стимулюватиме публіку активніше обговорювати акцію вручення нагород. Під час церемонії група цих же студентів вдереться в зал, де проходитиме урочистість, і подарує квіти одному з нагороджених, наприклад, панові Фіалку. А потім один із підпалювачів виголосить промову, у якій запропонує всі три нагороди віддати панові Фіалку й віднині визначати лише одного витязя. Така акція обов’язково запам’ятається і відверне увагу публіки від скандалів довкола організаторів.

Ідея містера Арнольда дуже сподобалася Засновникові. Ясна річ, бульварні газети Тигирина всі як одна виступили з критичними матеріалами про те, що це ніякий не флеш-моб, а звичайна рекламна акція. На це пан Незабудко відреагував із традиційним для нього філософським спокоєм: «Ну і хуй з ним, основне, шо работає».

Як не перетворити власну біографію на історію хвороби?

Мої батьки завжди були національно свідомими. Коли вони одружилися, я намалювала їм у подарунок великий вазонок, що стояв на підвіконні й був прикрашений чомусь новорічними іграшками, хоча одружувалися батьки влітку, це я чітко пам’ятаю. Під малюнком стоїть підпис: «Татові і мамі у день весілля. Донечка Горислава, 12 р.» Цей малюнок досі лежить в альбомі із сімейними світлинами того періоду. Не пам’ятаю, щоб у школі хтось дражнився через те, що мої батьки неодружені, хоча на той час це, ясна річ, було не прийнято. Тато з мамою вважали світські шлюбні формальності недоречними, на кілька десятиліть випереджаючи моду на подібні речі в нашому місті. Щоправда, спонукала їх до цього не солідарність із популярними тоді у Європі поглядами «дітей-квітів», вони просто хотіли взяти церковний шлюб, а на той час у Тигирині це було не так просто. Тобто потай їх, звичайно, могли повінчати, але потай вони не хотіли. Тому вирішили зачекати, доки часи зміняться, і чекати довелося дванадцять років.

Щоб повніше реалізувати свої національно свідомі настрої, мама з татом точно відтворили обряд гуцульського весілля, спеціально для цього кілька років збирали фольклорні записи по гірських селах. Скопіювали абсолютно все: одяг, послідовність страв, застільні пісні, вітання, обряди, ігри. Навіть навчилися бойківської говірки й бавили гостей дотепними діалогами, густо пересипаними «ґаздику ґречний», «встидали би ся», «ніхто вам не розказ», «най буде», «гаразду не видко», «заткала би тя лиха година». Фільмувати дійство запросили оператора телеканалу ВВС (батькові зв’язки зробили це можливим), і тепер уривки з фільму про весілля моїх батьків часто демонструють по телебаченню англійською мовою в передачах про Східну Європу.

Найбільше мене вражає у їхній біографії цей довгий дошлюбний період. І не лише тому, що він був найщасливішим. Як на мене, у ті часи це було справжнім актом громадянської мужності. Адже це зараз ніхто не цікавиться, чи є у вас та вашого партнера штамп у паспорті, а моїм батькам доводилося пояснювати його відсутність на кожному кроці, адже питанням офіційного оформлення стосунків цікавилися в готелях, на базах відпочинку, в поліклініках, закладах соціального страхування, при влаштуванні дитини в ясла, садок та школу, курси крою та шиття при будинку піонерів, навіть у ЖЕКу, а без довідки з ЖЕКу пускали тоді хіба що до громадських вбиралень.

Їх не визнавали за сім’ю навіть родичі. Лише після одруження батьків я вперше побачила обидвох своїх бабусь, дідусів і ще масу різних незнайомих людей, які досі соромилися позашлюбної онуки і яких відтепер я мала вважати найріднішими. Не можу сказати, щоб нововведення в наш побут на зразок недільних сімейних обідів із численними родичами викликали у мене захоплення, тим більше що через це ми з батьками тепер украй рідко на вихідні їздили в ліс, бо майже щотижня приїздили в гості родичі, ще рідше ходили на морозиво утрьох, бо родичі відвідували нас навіть серед тижня, ніби намагалися надолужити втрачене за 12 років розлуки.

Коли мені виповнилося 13, у мене народилася сестричка, і я вперше зрозуміла, чому це число називають «чортовою дюжиною». Малеча плакала ночами й не давала спати, мама з татом ходили роздратовані й часто не розмовляли одне з одним. Численні родичі й обидві бабусі намагалися допомогти, від чого складалося враження, ніби у нас вдома оселився мандрівний цирк. Навіть запах був подібним, бо бабця Катруся приносила із собою улюблену кицьку, а бабуня Олеся – улюбленого кота. Обидві тварини щиро ненавиділи одна одну й постійно воювали.

Ще через рік від нас пішов тато. Мама сказала мені, що він покохав іншу жінку. Зараз у них із цією жінкою п’ятеро дітей, а у мами ще двоє із другим чоловіком. Я дуже рідко спілкуюся з мамою і ще рідше – з батьком.

Свого часу батько хотів бачити мене дослідницею національного фольклору, закоханою в сиву давнину. Більше того, він мріяв, що саме мені вдасться нарешті на підставі архівних матеріалів довести, що Тигирин, по-перше, давніший за Львів, по-друге, що його роль в історії Галичини значно вагоміша за роль решти міст регіону. Те, що я вирішила досліджувати явище тигиринського феномена, спочатку трохи розчарувало його, він вважає тему ще занадто «свіжою» для наукового дослідження, а також без особливого захоплення ставиться до модного в сучасній науці інтердисциплінарного методу. Але згодом батько змирився і тепер був би щасливий, якби я нарешті захистилася «хоч із якоюсь» темою.

Досягнувши зрілого віку, він цілком полишив свої прогресивні погляди і став затятим традиціоналістом. Дванадцять років, прожитих не в шлюбі, вважає найбільшим гріхом свого життя, і всі неприємності, які трапляються з ним тепер, сприймає як покарання за цей гріх. Змінилося і його ставлення до жінок. Нова дружина батька має незакінчену середню освіту й питає дозволу навіть на те, щоб піти до сусідки по сіль. Саме таку роль жінки в суспільстві мій батько тепер вважає єдино правильною. Моя робота в КРІСі-2 непокоїть його, він вважає, що це відволікає мене від серйозної науки і привчає до поверховості, притаманної журналістам, не кажучи вже про те, що така робота «не для жінки», щоправда, останній аргумент він висловлює не дуже переконано, бо роботу на сьогоднішній день знайти непросто, а оскільки я жінка неодружена, то мушу перебиватися «чим Бог дає». Підозрюю, якби я раптом вийшла заміж, надію на що батько, здається, вже втратив, він був би категорично проти, щоб я працювала в газеті, та й узагалі щоб працювала, хоч і свідомий того, що я навряд чи поділяю його погляди. Останнє він вважає своїм покаранням за гріх розлучення.

Не так давно батько почав дошукуватися причин такого покарання й навіть ходив зі своєю проблемою до ворожки та ясновидиці, що «віщує та пророкує долю», на ім’я Василина. Василина сказала батькові, що коли зачаття першої дитини відбулося у третій день Великого посту, а вона підрахувала, що так було в день мого зачаття, дитина обов’язково розчарує батьків. Бо це Божа кара за порушення церковної заборони. Мені здається, що підсвідомо батько вже змирився з цим прогнозом і тепер кожен мій крок сприймає як його підтвердження. Для того, щоб спокутувати несвідомий гріх (адже на момент мого зачаття батько ще не був віруючим), він вирішив постити протягом двох тижнів кожного місяця. Його дружина навіть потай скаржилася мені, що це надто строгий піст, він не вживає у їжу нічого, окрім хліба й води, і навіть не спить у подружньому ліжку, аби уникнути спокуси.

Но камєнтарь, тіпа

Олежик Трав’янистий прийшов працювати до КРІСа-2 із «Подробиць» після того, як звільнився (за версією Сніжани – його звільнили) із «Документів і аргументів», куди він потрапив після роботи в «Аргументах і подробицях». Усюди він починав працювати верстальником, потім писав першу статтю, стаття подобалася керівництву, йому замовляли наступні, він ставав ведучим популярної рубрики, а потім раптово звільнявся (чи його звільняли). Сніжана пояснює повторюваність цього сценарію тим, що Олежик, по-перше, видавав передруки з Інтернету за власні тексти, а по-друге, його підозрювали у дрібних кишенькових крадіжках.

В «Аргументах і подробицях» Олежик друкував огляди нових комп’ютерних ігор під псевдонімом Сєня. Написано це було, за визначенням самого автора, «маршрутковим сленгом»: «Ну, чувакі, значіться, так. На коксі тіпа ця фігня не канає, бля. Тута тіпа лучче кіслата тіпа. Дозняк мінімальний дета до пятого уровня, а там можна і ширку, на хуй. Ну кокс тіпа тоже, но менше…» Деякі особливо сміливі запозичення із живого розмовного мовлення редакційна цензура вилучала, але рубрика була доволі популярною, аж поки хтось не написав до редакції, з якого сайта передирає свої огляди Сєня.

У «Документах і аргументах» Олежик писав про плітки із життя голлівудських зірок, супроводжуючи їх коментарями у стилі: «май харт вил ґо он!!!!», «брак відповідних слів», «но камєнтарь, тіпа». У «Подробицях» уже піднявся до кінорецензій: «Тьолкі-падружки у новому фільмі Лінча „Малхоланд драйв“ на початку тіпа нєзнакомі, зато потім їх не одрізнить од лесбіянок». Або «Наша любіма Софочка Лорен, якій цього року бамкнуло вже ого-го років, на екрані тіпа як новенька».

У КРІСі-2 Олежик вів рубрику «Антисуржик від Франя», у статтях якої дописував на різноманітні теми українізованим та ошляхетненим варіантом «маршруткового сленгу». Ідея цієї рубрики належала Соломонові Айвазовські, він же особисто затверджував кожну публікацію Олежика. Метою публікацій було не стільки відображення того, як насправді говорять підлітки на тигиринських вулицях, як створення мови, що нею вони мали б говорити, на думку Олежика та пана Айвазовські. Наприклад, коли йшлося про алкоголь, то замість запозиченого з російської «бухло», «водяра», «вінчик» чи «закусон» (варіант «хавка») пропонувалося казати: «випивон» (менш вульгарне), «сивуха» (за Котляревським), «vіno» (поближче до Європи) та «їдження» (діалектне). Замість розповсюдженого «по кайфу» пан Айвазовські наполягав на конструкції «за кайфом», бо так звучить більш по-українськи. Аби уникнути кальок із російської, пан Соломон спонукав Олежика вживати латинізовану лексику, в результаті «Антисуржик від Франя» був багатий на різноманітні: «інстракшн», «доксторідж», «хедофіс», «лінканути», «крекнути» і «вестибулярніше». З часом пан Айвазовські став довіряти Олежику й пускав його дописи в друк без перечитування. Деякі із цих невідредагованих статей Франя залишали враження, ніби автор не до кінця розуміє значення тих чи інших слів латинського походження. Наприклад, «посполитіший» часто в контексті можна було зрозуміти, як аристократичний, «стокротка» чомусь ставала «квіткою з вазонка фіолетового кольору з шорсткими листками», а «дереворити» виявлялися «малюнками на міді». Хоча, можливо, це був «свідомий пришпил», і Франьо розраховував на ерудицію читача, який побачить у такій зміні семантики тонку гру.

Лексичне новаторство Олежика та пана Айвазовські не обійшло стороною і матюків. Замість виразу «бля буду» Франьо пропонував говорити «Ой лишенько!» (як варіант «Ой лишенько ж моє!», наголос на «о»), паразитне «сука» заміняти на «джура», а немилозвучне «іди на хуй» усунути значно більш автентичним «звійся геть!». Не знаю, чи прижилися його пропозиції серед читачів КРІСа-2, але в редакції антисуржиком від Франя активно послуговувалися.

Минуло більше року після того, як Олежик почав працювати у КРІСі-2, коли в редакції вперше сталася крадіжка. У Сніжани Терпужко вкрали гаманець із останніми 10 гривнями. Проведене внутрішнє слідство не дало результатів. Сніжана підозрювала Олежика, але пан Айвазовські категорично відмовився розділити ці підозри. Сніжані компенсували втрати і звільнили охоронця, який у той день чергував на вході до редакції.

За кілька місяців крадіжка повторилася. Жертвою знову стала Сніжана. Їй знову не повірили.

Другий труп невідомого

Під такими заголовками вийшли через тиждень після зникнення містера Арнольда три найпопулярніші газети нашого міста – «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці». Усі вони розповідали про понівечений труп повнуватого чоловіка середнього віку, знайдений вночі біля смітника однієї з новобудов. Біля тіла не виявили жодних документів, а відрізана голова щезла. «Ведеться робота із встановлення особи потерпілого, – писали газети. – Слідство розробляє дві робочі версії. Версія перша: цією особою може бути зниклий кілька днів тому за дивних обставин громадянин Голландії, який проходив двотижневе стажування у газеті КРІС-2. Версія друга: у місті з’явився серійний убивця».

Нижче цієї статті у «Подробицях» була розміщена реклама однієї туристичної фірми: «Суперпропозиція! Зимовий відпочинок у Карпатах! Незабутні враження – 15 днів без ночівлі всього за 200 у. о.».

Сніжана Терпужко

Ця тендітна жіночка, безумовно, належить до найколоритніших особистостей КРІСа-2. Легенди про неї настільки тісно переплелись із епізодами з реального життя, що відрізнити перші від других сьогодні вже практично неможливо, і доводиться сприймати Сніжану Терпужко як живе втілення легенди, а легенду про неї – як логічне продовження прототипа.

Важить вона не більше 45 кілограмів. Ніхто ніколи не бачив, щоб Сніжана щось їла, хоча приходить вона в редакцію першою, а йде останньою. Носить перуку із довгим волоссям яскравої блондинки, перука закриває більшу частину обличчя, і з-під волосся видно лише вухо, кінчик носа або намальовані яскраво-червоною помадою губи. Сніжана не курить (чи не єдина в редакції), віддає очевидну перевагу червоному кольору, носить екстремально короткі міні-спідниці і взуття на дуже високих та тонких обцасах. Узимку, навесні й восени кутається в коміри зі штучного хутра, знає напам’ять біографії не лише всіх кримінальних авторитетів Тигирина, а й високих посадових осіб, їхніх дружин, коханок, коханців їхніх дружин та повнолітніх дітей. Неначе досвідчений лікар, Сніжана протягом кількох секунд може видати достовірну інформацію про те, за якою статтею Кримінального кодексу і на скільки можна посадити до в’язниці будь-кого із мешканців нашого міста.

Більшість своїх статей Сніжана вперто починає реченням: «Яскраво світило сонечко, і ніщо не передвіщало жахливої біди, яка от-от мала трапитися», попри те, що пан Незабудко завжди викидає це речення, як і більшість роздумів Сніжани про погоду, мораль чи інші філософські категорії.

Але найчастіше пан Незабудко викидає зі статей Сніжани прикметники, які вона дуже любить вживати: неймовірний, жахливий, душероздиральний (саме так Сніжана перекладає це слово з російської), холодящий серце. Пан Незабудко намагався колись пояснити Сніжані, що Венгрія і Угорщина – це не дві різні країни, а Чехословаччина – навпаки, дві різні, і що не можна писати: «Покійника загорнули в салафан». Але такі речі Сніжана вважає дрібницями в роботі кримінального репортера, якому в голові набагато важливіші речі. Вона любить ніби між іншим згадати в розмові, що користується тільки парфумами «коко ченел номер п’ять».

Ніхто і ніщо в світі не здатні переконати Сніжану, що вона не має рації, коли сама вона не має сумнівів у своїй правоті. Але попри деякі освітні прогалини, Сніжана приносить до редакції «найгарячіші» факти, а її матеріали мають найвищий рейтинг серед читачів, і цим вона дуже пишається.

Щоправда, ця популярність не завжди йде на користь газеті. Сніжана – абсолютна рекордсменка за кількістю судових позовів на КРІС-2, поданих у зв’язку з її публікаціями. Щоправда, більшість із цих судових процесів було виграно завдяки особистим зв’язкам тої ж таки Сніжани.

Часом у її текстах трапляються мимовільні описки, які не завжди помічає пильне коректорське око. Кримінальний авторитет Горила, якого Сніжана помилково назвала Чувирлом, погрожував облити журналістів кислотою. Ревний парафіянин одного з тигиринських храмів, конфесійну приналежність якого (храму, мається на увазі) Сніжана фатальним чином переплутала, протягом кількох тижнів щоранку кропив усі редакційні кабінети святою водою і до кінця робочого дня стояв у коридорі та голосно кричав усім, хто повз нього проходив: «Анафема!» Найбільш вразливі навіть боялися вийти в туалет. Податкова райадміністрація наклала на нас величезний штраф, вищий за вартість усього редакційного майна із приватною власністю всіх співробітників, виключно за те, що в написанні словосполучення на позначення цієї поважної установи було пропущено обидві букви «т». Комітет держлайна, як було названо цей не менш могутній орган, на щастя, нашу регіональну газетку не читав, тільки це нас і врятувало. Але найбільший скандал трапився, коли Сніжана написала, що «мер Тигирина срав у покер», описуючи підпільний картярський клуб для міської еліти, у якому депутати міськради грали в карти на роздягання власних дружин та коханок. Урятувала газету тільки незлагодженість у рядах згаданих у публікації чиновників: одні з них вважали, що на редакцію слід подати в суд за неприпустиму описку у слові «грав», інші прагнули примусити журналістів спростувати інформацію про існування підпільного картярського клубу. Поки сперечалися, про публікацію забули, і депутати, мабуть, вирішили не привертати зайвої уваги до цієї не надто рекламної справи.

Розповідають, що колись, після чергової сміливої публікації Сніжана із чоловіком та кількамісячною донькою змушені були переховуватися на дачі, де не було ні світла, ні води, ні газу. Єдиним, що вони привезли із собою, було молоко для дитини, яке тримали в залізному відрі з холодною водою, опустивши відро до глибокої ями. За кілька днів молоко скисло. Але Сніжана з чоловіком мужньо витримали облогу до кінця, підгодовуючи дитину соком із кабачків, моркви та картоплі.

Найбільш хрестоматійною із усіх легенд про Сніжану вважається історія про те, як її намагалися отруїти. Хто саме і з яких міркувань збирався це зробити, знає тільки сама Сніжана.

Одного разу вона проводила журналістське розслідування масових забруднень води в одному з районів Тигиринської області. Кілька днів провела у відрядженні, з якого привезла 17 аудіокасет із інтерв’ю, свідченнями, розповідями і скаргами. Все це було опубліковано, більше того, вказувалися прізвища високопосадовців, яких звинуватили у серйозних правопорушеннях.

За кілька днів легенда тигиринської журналістики відчула себе погано. Після такої перевтоми це ні в кого не викликало подиву, лікар діагностував грип, і Сніжана почала пити антибіотики, але продовжувала ходити на роботу. Минув тиждень, їй з кожним днем ставало все гірше, аж поки одного вечора «швидка» не забрала її в непритомному стані просто з редакції. У лікарні чоловік ледь знайшов палату Сніжани, бо її чомусь зареєстрували під дівочим прізвищем, якого не міг знати ніхто в редакції, а сама хвора до притомності не поверталася. Цей факт Сніжана й досі вважає основним доказом причетності до історії свого отруєння звинувачених нею в попередніх публікаціях чиновників.

Наступного дня лікарі діагностували у Сніжани важку форму пневмонії й поклали її до реанімації. Чоловікові вдалося потрапити до палати, і він виявив на столику біля її ліжка ліки із надзвичайно високим вмістом наркотичних речовин, застосування яких дозволяється лише на останніх стадіях онкологічних захворювань. Чоловік Сніжани влаштував у лікарні скандал, ліки зі столика зникли, і наступного дня пацієнтку виписали додому.

Після обстеження у крові журналістки було виявлено досить велику дозу отрути повільної дії. Імена, які називає сама Сніжана у зв’язку із цим, надто відомі для того, щоб оприлюднювати її припущення та підозри. Через кілька місяців таємничу хворобу вдалося вилікувати.

Сніжана разом із чоловіком і донькою живе у сімейному гуртожитку, в їхній крихітній кімнатці поміщається два ліжка, телевізор, музичний центр, холодильник, комп’ютер, солідний набір побутової техніки, кілька шаф: книжкова, для одягу і для посуду, стіл, полички із вазонами для квітів і клітки з папугами. У Сніжани 38 папуг, тому клітки розміщені на кожному вільному шматочкові простору: на шафах, полицях, на столі, над і під ліжком, навіть у туалеті, трохи вище унітаза. Сніжана знає про папуг усе, мені навіть здається, що вона симпатизує їм більше, ніж людям, можливо, через відсутність кримінального минулого.

Одного разу вона розповіла мені про свою найбільшу і, здається, єдину слабість – вона страшенно любить солодке, причому найбільше задоволення отримує, коли їсть уночі, потай від усіх. А щоб не потовстішати, відразу випиває послаблюючу пігулку, після чого до ранку проводить час у туалеті. Яким чином її організм навчився обходитися одночасно і без їжі, і без сну, невідомо, але Сніжана стверджує, що почуває себе нормально, тільки часом у неї бувають видіння. Наприклад, одного разу під час редакційної наради вона побачила над головою у пана Незабудка шестикрилого серафима, який інтенсивно махав усіма своїми крилами і декламував «якісь вірші». Ми попросили її повторити за ним, а коли вона почала декламувати Еліота в російських перекладах, злякалися по-справжньому і хотіли вже викликати «швидку». Але видіння Сніжани зникло так само раптово, як і з’явилося, а сама вона нічого не пам’ятала. Усі присутні ще довго переконували її звернутися до лікаря, але вона тільки відмахнулася зі словами: «Перепади тиску, у мене буває».

Журналісти з інших видань часто беруть у Сніжани коментарі з приводу резонансних кримінальних подій міста. Наприклад, справу двох трупів, знайдених на одному і тому ж смітнику після зникнення Арнольда Гомосапієнса, Сніжана прокоментувала наступним чином: «Це кримінальні розбірки. Я думаю, просто чергова чистка, війна авторитетів. Виглядає на те, що Либідь (для більшої переконливості Сніжана написала ім’я на картці паперу й намалювала від нього дві стрілочки) знову не поділив територію з Раком і Щукою (ці підписи з’явилися під кожною зі стрілочок). Якщо це справді так, то жертв буде більше. Либідь любить загадкові убивства і галас у пресі. Не здивуюся, якщо це його власні „шестьори“, які чимось завинили, або ними просто пожертвували задля красивих заголовків».

І Сніжана переможним розчерком авторучки закреслила всі три імені.

– А може, це київські авторитети? – запитав пан Фіалко.

– Звідки такі висновки? – не зрозуміла Сніжана.

– Ну, Либідь усе-таки, хоча й чоловічої статі… – пан Фіалко вочевидь почувався незручно зі своїми міфологічними алюзіями.

– Ви що, байки Глібова не читали? – Сніжана подивилася на пана Фіалка так, як дивилася моя шкільна вчителька російської літератури, коли ставила аналогічне питання трієчникові, що потрапив під гарячу руку. Питання це у випадку моєї вчительки було риторичним, адже вона добре знала, що байки він не читав, і вже не раз писала про це в його щоденнику, але в той момент їй потрібно було на комусь зігнати злість. Метою ж погляду Сніжани було підкреслити, як недооцінюють її кваліфікацію в цій газеті, де начальство не знає елементарних речей. Мені не раз доводилося чути від неї про це. Вона не розуміла, чому за довгі роки журналістської праці їй так і не вдалося піднятися службовою драбиною вище репортера. «У цій країні кожен сидить не на своєму місці», – часто повторює Сніжана.