Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 58 страниц)

А тому що хочу здаватися кращою, ніж є насправді. Адже приємно робити вигляд, ніби працюєш не за гроші, а для власного задоволення. І неприємно усвідомлювати фінансову чи психологічну залежність від роботи. Приємно переконувати себе: я залишаюся в газеті не тому, що не маю куди піти, а задля користі загальної справи, задля «вищої» мети, хоч і не до кінця ясно, чому і від чого вона вища, і як тільки мені все це набридне, від альтернативних пропозицій рябітиме в очах. Неприємно побоюватися, що альтернативних пропозицій буде не так уже й густо, і зовсім неприємно боятися, що їх не буде взагалі. Приємно багатозначно мовчати про свої проблеми й долати їх, гордо піднявши голову. Неприємно принижено виправдовуватися за те, на що і так не маєш впливу.

Адже від того, що саме і як саме я скажу панові Незабудку, кількість грошей на рахунку редакції навряд чи збільшиться. І це ми обоє з ним добре усвідомлюємо, тому кожен продовжує грати свою роль: він щоразу викликає мене, «щоб взути», хоча добре знає, що це переважно незаслужено, а я щоразу не цитую йому ні Емінема, ні Позаяка, ні Подерев’янського, хоча саме це й порекомендували б мені автори моїх улюблених психологічних порадників. З тим же успіхом ми з паном Незабудком просто могли б обмінятися цитатами: «І ця хуйня зоветься демократія?» – «Свабода, блядь, свабода, блядь, свабода!» І надіслати цей діалог Інвесторові як черговий символ того, що все і далі продовжує бути так, як бути не повинно.

Як досягнути самоокупності, або Степан Вовк

Кажуть, він став тринадцятим комерційним директором, який намагався перетворити нашу газету на прибутковий бізнес. Можливо, саме так воно і було, напевно сказати ніхто не міг, бо дванадцять його попередників злилися в синкретичний образ, який мав дві основні характеристики: «вже новий директор» і «ще новий директор». Перша з них означала, що черговий директор уже звільнився і на його місце прийшов наступний, а друга – що котрийсь із них затримався довше, ніж на кілька тижнів, і став «ще новим». Я туманно пригадую обличчя одного з них, який колись, здається, був військовим, принаймні таким здавався, коли приходив на роботу в армійських кирзових чоботях, шинелі та шапці-вушанці, ходив по редакції, чітко відбиваючи кроки, розмовляв коротко і лише реченнями в наказовому способі: «Поставить сюди цю хвотографію!», «Знять отсюдова цей текст», «На пятимінутку всім построїцця. Раз-два!» Саме йому належить перша ідея докорінної реорганізації роботи КРІСа-2. Він поділив працівників на два «підрозділи», які умовно називав «перший» і «другий». До першого входили пан Незабудко, пан Фіалко і пан Маргаритко. До другого – ми з Олежком Трав’янистим і пан Айвазовські. Керувати обома підрозділами було призначено Сніжану Терпужко, статті якої подобалися новому директорові найбільше. Сніжана була захоплена новим керівництвом, яке нарешті достойно оцінило її здібності. Щоправда, покерувати Сніжані так і не вдалося, бо вона прохворіла всі два тижні, протягом яких новий директор працював на своїй посаді. А щойно видужала, на його місце прийшов новий, і реорганізацію було ліквідовано. Цей директор не мав особливих претензій до газети, скаржився лише на те, що статті, на його думку, задовгі, він встигає забути початок, поки дочитує до кінця. І ще цей директор чомусь страшенно не любив світлин закордонних кіноакторів у телепрограмі. Він уважно стежив за видруком кожної сторінки коректури і щойно бачив незнайоме обличчя, відразу ж розлючений прибігав до мене і добре поставленим командирським голосом кричав: «Ліквідувать ці французькі морди! Мать вашу! За шо я гроші друкарні плачу? Не за цих же підорів! Щас же відставить!» Марно було намагатися пояснити йому, що Том Круз, як і Інгеборга Дапкунайте, – зовсім не французькі й тим більше не морди, не кажучи вже про підорів, доводилося міняти світлину, причому на впізнавану для боса. Переважно це закінчувалося тим, що всі фільми у телепрограмі ілюстрували фото Богдана Ступки та Алли Кудлай, від «Біля домашнього вогнища» до «Термінатора-3», включно із «Москва сльозам не вірить».

Цей комерційний директор запам’ятався мені також своїми спробами «висловлюватися культурно», бо, на його думку, цього вимагала посада. За консультаціями з цього приводу він звернувся до пана Незабудка. Той порадив замість найбільш поширених у лексиконі директора слів вживати «манюрка» і «цюцюрка», мотивуючи це тим, що так говорить сам Роман Віктюк. Пана Незабудка наш директор поважав і поради послухався. Щоправда, постійно плутав значення обох слів і побоювався, що сенс висловленого «культурно» буде не до кінця зрозумілий співрозмовнику. Тому найчастіше у нього виходило щось на зразок: «Та манюрка вся ця ваша хуйня. Чи, може, цюцюрка, мать її».

Степан Вовк почав свою роботу із загальних зборів працівників редакції. Попри молодий вік (йому ще не виповнилося 30), Степан уже встиг успішно попрацювати в рекламному бізнесі, заробити капітал і відкрити власну фірму під назвою «Євро-мінус» (таким чином він хотів виділитися на вітчизняному рекламному ринку, де фірми через одну називалися «Євро-плюс»). Працю в КРІСі-2 він збирався поєднувати з основною роботою, зробивши своїх клієнтів рекламодавцями газети і пообіцявши їм за це знижки.

Редакційний колектив поставився до Степана упереджено. Мабуть, далося взнаки забобонне ставлення до числа 13, а можливо, люди просто втомилися від постійної зміни директорів. Але Степан Вовк вірив у свої сили. Мета його була благородна, засоби виправдовували цю мету, але, як кожен, хто прагне робити добро, на своєму шляху він наживав переважно нових ворогів.

Степан створив бухгалтерію, щоправда, там і далі не видавали зарплатні, а лише примушували підписувати папери за нібито отримані суми, що було потрібно для податкової звітності. Суми ці були дуже незначними і далеко не відповідали навіть офіційному прожитковому мінімуму, але все одно бувало прикро, особливо коли вже дуже давно нічого не отримував. Та коли хтось із нас наважувався висловити незадоволення таким станом речей, Степан пропонував зменшити наші неофіційні, у кілька разів вищі, зарплатні до розмірів офіційної, і тоді обіцяв регулярні виплати. На цьому дискусія переважно завершувалася, бо всі вірили в те, що саме так Степан Вовк і зробить. Протягом першого місяця свого перебування при владі він уже двічі скорочував розміри неофіційних зарплат, так і не провівши жодної виплати.

Вовк був романтиком, тримав на робочому столі фотографію дружини, яка саме писала дисертацію з філософії і була вагітна їхньою другою дитиною. Степан сидів на роботі до пізньої ночі, але щогодини дзвонив додому, щоб дружина не почувалася самотньою. Часом він дзвонив навіть тоді, коли в його кабінеті сидів хтось із викликаних ним працівників. Розмови з дружиною переважно обмежувалися з його боку питанням: «Все нормально?», з її боку – відповіддю: «Все нормально» (варіант – «так-так»). Тобто або у них справді завжди все було нормально, або про інше вони не говорили.

Степан Вовк активно займався спортом і самоосвітою, вчив англійську, розумівся на комп’ютерах, читав усю україно– і російськомовну пресу, яку тільки можна було придбати у нашому місті, і любив порядок та конкретні домовленості.

Період, коли при владі опинився саме він, примусив песимістично настроєну частину редакції в черговий раз погодитися зі Швейком в тому, що не буває так, аби не могло стати ще гірше. А іншу, настроєну оптимістично, по-українськи сподіватися, ніби все, що не робиться, (не?) робиться на краще, про всяк випадок залишаючи в дужках крихітне «не» як символ сумніву, плацдарм для відступу й останньої надії.

Саме в цей період почали худнути редакційні кицьки Кася і Тася, а в кабінетах одна за одною в’янули квіти у вазонках.

Горщики редакційні працівники почали зносити на роботу ще до того, як закінчився ремонт. Виявилося, що ніхто з нас не уявляв собі робоче місце без зелені. Пан Незабудко із притаманним йому розмахом привіз зі Львова цілу конструкцію для розставляння і розвішування вазонків, змонтував із неї кілька менших конструкцій і розподілив по всіх кабінетах. У кожного із співробітників улюбленим виявився інший вид рослин. Пан Маргаритко захоплюється розведенням цитрусових і фікусів. Удома їх у нього вже стільки, що пройти між деревами надзвичайно важко, тому він дуже зрадів, коли з’явилася можливість перенести частину рослин на робоче місце. Його кабінет першим почав нагадувати джунглі, загалом йому вдалося розмістити в доволі невеликій кімнатці 17 фікусових дерев і 10 цитрусових.

Кабінет пана Фіалка був не менш щільно заповнений традесканціями, тут спокійно могли б збиратися молоді шимпанзе і вправлятися у повзанні по ліанах.

Різкий курс на самоокупність, який раптом узяла наша газета на третьому році свого існування, виявив неготовність до цього не лише вазонків та котів, а й більшості із наших співробітників. Це й не дивно, адже з перших днів роботи кожен із нас старанно плекав у собі відчуття приналежності до ексклюзивного проекту, пишався елітарністю цього проекту, а заодно і власною непересічністю. Замість цього Степан Вовк пропонував нам кілька доволі простих для засвоєння речей:

1) газета – це продукт, і робиться він не просто так, а для продажу;

2) виготовляючи продукт, орієнтуватися потрібно не на виробника, тобто на себе, як це було досі, а на споживача, тобто читача;

3) реклама приносить гроші, а не забирає газетне місце, тому ставитися до неї треба шанобливо й уважно, а не презирливо і зверхньо;

4) якщо бракує грошей, слід звільнити старих працівників і на їхнє місце взяти нових, які погодяться працювати за менші суми;

5) кожен працівник повинен виконувати три перших пункти, а коли забракне мотивації, згадувати про четвертий.

Але простими і доступними ці речі здавалися тільки йому і ще, можливо, кільком людям із рекламного відділу та фірми «Євро-мінус». Для редакційного колективу кожна із цих істин була майже особистою образою, котра зазіхала на професійну гідність, самосвідомість і ставлення до нас громадської думки. Степан чомусь вирішив, що мені його пропозиції мали б видаватися найбільш зрозумілими, і неодноразово намагався знайти в мені свого спільника, викликаючи на відверті розмови до свого кабінету. Ці розмови переважно відбувалися під час обідньої перерви, і Степан пропонував мені розділити з ним трапезу – розчинну зупу з найдешевших і старанно запаковану дружиною канапку з вареною ковбасою (Степан був послідовним у втіленні в життя принципу ощадливості як запоруки фінансового успіху). На десерт – кава з цигаркою (обидві також з «економ-класу»). Щоб у кабінеті не смерділо цигарками, Степан час від часу бризкав у повітря аерозолем для туалетів із хвойним запахом. Цей запах, перемішуючись із цигарками, викликав у моєму шлунку якусь неконтрольовану реакцію, і мені доводилося зосередити всі свої зусилля на намаганні не вистругати з себе залишки сніданку (від розчинної зупки я завбачливо відмовлялася). Зусилля, яке доводилося при цьому робити, заважало мені зосередитися на тому, що говорив Степан, і я переважно мовчала, чим створювала у нього ілюзію досягнення мети. Не знаю, чому на цей запах так бурхливо реагував саме мій шлунок, ніс поводився значно стриманіше, можливо, завдяки хронічному нежитю.

Аргументи директора, наскільки мені вдалося їх збагнути, були досить переконливими. Жодна ідея, навіть ідея елітарної газети, не варта того, щоб працювати на неї зовсім безкоштовно, – це ні в кого не викликало сумнівів. Але те, що в дилемі «пожовтіння або гроші» нам таки доведеться здатися, усвідомлювати було боляче. І наші співробітники всіляко намагалися проігнорувати необхідність опуститися до приземлених понять: наклад – реклама, реклама – прибутки, прибутки – зарплата, зарплата – рейтинг, відсутність рейтингу – звільнення. Останнє ставало для багатьох єдиним стимулом прислухатися до порад директора.

Поступово всім ставало зрозуміло, що тепер у нас більше не друкуватимуться розлогі аналітичні матеріали на тему особливостей цьогорічного книжкового ярмарку у Франкфурті-на-Майні, Варшаві чи Парижі, перекладені без скорочень із котроїсь із центральних газет відповідної країни, не друкуватимуться тексти законопроектів Верховної Ради, протоколи засідань міськради, фахові філологічні дискусії з приводу особливостей нового правопису, тексти церковних проповідей Папи Римського з нагоди Різдва Христового, не буде шматків чиїхось курсових, дипломних, дисертацій, наукових розвідок на різноманітні, хоча завжди досить елітарні теми, не буде графіків замість ілюстрацій і сторінок узагалі без ілюстрацій, як не буде і сторінок без реклами, а будуть, навпаки, сторінки із самою лише рекламою, буде збільшуватись газетна площа під кросворди, гороскопи і статті на теми криміналу та новин від міських комунальних служб, і зменшуватись площа під теми культури, мистецтва і науки. Статті ставатимуть усе коротшими, ілюстрації – більшими, яскравішими, привабливішими, заголовки – скандальнішими та сенсаційнішими, і писатимуться вони величезними літерами, так, щоб здалеку можна було прочитати. Тихий інтелігентний імідж нашого видання для «своїх» доведеться навіки забути, взявши на себе важку і невдячну, хоча, можливо, фінансово стабільну місію популярного народного видання.

Щоранку Степан Вовк збирав редакційну нараду й засипав присутніх цифрами збитковості газети, заборгованістю в усіх можливих кредиторів, реальною небезпекою швидкого банкрутства, відгуками про той чи інший матеріал приватних розповсюджувачів, кіоскерів, вуличних продавців газет, працівників відділу збуту, працівників відділу реклами, працівників бухгалтерії, водіїв тролейбусів, таксистів, митників, міліціонерів, хворих стаціонарного відділення пологового будинку та травматології, своєї тещі, дружини, шваґра, родичів на провінції, сусідів і просто випадкових перехожих, – усіх, хто міг нас купити і кому ми відтепер зобов’язані були продаватися. Він примушував нас прислухатися до цих відгуків, писати так, як їм подобається, як їм зрозуміліше, обмежуючись самими лише фактами, вдаючись лише до скандальних тем, уникаючи аналітичних узагальнень, підсумків, слів іншомовного походження чи надто детального розкриття теми.

Спостерігаючи за мімікою на обличчі пана Фіалка під час цих нарад, я добре уявляла собі, які слова йому хочеться вжити на адресу нового директора, коли на останній сторінці доводиться писати заголовок: «Більше сексу в кожен дім», або «Штучний пеніс – це тепер реальність», чи «Знайшли маніяка-вбивцю», я вже не кажу про «Українки, бережіть цноту». Такі статті потребували, ясна річ, відповідних ілюстрацій. Тому можна було назавжди забувати про такі улюблені колись у тісному колі наших читачів інтелектуальні карикатури, з яких я розуміла у кращому випадку кожну другу і які не завжди бували смішними, зате завжди надзвичайно вишуканими і сповнювали того, хто зміг збагнути задум художника, приємним усвідомленням приналежності до кола справжніх інтелектуалів. Степан Вовк дозволяв друкувати в газеті тільки ті карикатури, які продовжували традицію старого радянського «Перцю» або анекдотів, друкованих на російськомовних веб-сайтах. Карикатури ці рідко бували смішними, бо карикатури у великій кількості й за мінімальні гонорари рідко бувають смішними, зате вони стали доступними для розуміння, і сотні вдячних читачів обривали редакційний телефон зі словами подяки за покращання змісту газети, збільшення обсягу газетної площі для телепрограми, подвоєння кількості друкованих телеканалів, покращення якості анонсів фільмів (раніше ці анонси в основному були розміщені біля фільмів класу Бунюеля чи Ґодара, позначених НІТ або MEGAHIT, тепер же я анонсувала переважно бойовики та гостросюжетні фільми і на вимогу директора саме їх позначала як НІТ або MEGAНІТ, щоправда, часом дозволяла собі не помітити описку SHIT, MEGASHIT або «селодрама»).

Кількість реклами на сторінках газети суттєво збільшилася, і нам навіть почали виплачувати заборговану колись зарплатню. Наразі переважно цеглою, дошками, мішками з цементом, уроками англійської мови, безкоштовними туристичними поїздками, але й це було приємно. Часом видавали і гроші, причому варто віддати належне Степанові, бо платив він стільки, скільки обіцяв, і тоді, коли обіцяв.

Як з’ясувалося потім, досягав він цього не лише за допомогою ефективної фінансової політики, а й методом вишуканого тиску на Інвестора. Замість того, щоб погрожувати страйком чи невиходом газети, що не завжди було дієво, Степан обіцяв Інвесторові розмістити на сторінках газети політичну рекламу конкурента, тобто ТРУБЗ(є), що могло б похитнути рейтинг Нашої політичної сили, адже КРІС-2 мав досить високий вплив на національно свідомий електорат міста. Це допомагало, поки Інвестор вірив, що Степан зможе зробити КРІС-2 самоокупним.

Степан Вовк категорично забороняв вносити корективи у затверджений ним план розміщення реклами, і часто доводилося відмовлятися від друку тих чи інших текстів, коли на них не залишалося місця. Якщо раніше яку-небудь оплачену інформацію могли спокійно перенести зі сторінки на сторінку, помилково розмістити двічі або не розмістити зовсім, то тепер за цим особисто стежив комерційний директор.

Серед інших Степан ліквідував і рубрику «Антигороскоп», яку пан Незабудко свого часу запровадив на противагу справжнім гороскопам, складеним його сестрою. «Антигороскоп» писався в редакції і складався із пророцтв на зразок: «Не забудьте одягнути труси, і вам завтра обов’язково пощастить». Степан вважав, що такі речі ображають читачів, і відтепер за немалі гроші замовляв гороскопи у ясновидиці та ворожки Василини. Коли хтось наважувався нарікати, що це суперечить курсові суворої економії і що гонорари позаштатникам у КРІСі-2 платити не прийнято, Степан пояснював, що Василина погодилася взяти гонорар бартером, і саме тому на кожній сторінці ми друкуємо її рекламу у вигляді відгуку колишньої пацієнтки Марфи Кобили: «Завдяки Василині я дізналася, чому чоловік пиячить, а я не можу завагітніти. Ворожка з такою точністю намалювала портрет моєї подруги, яка робила нам причину, що сумнівів не залишилось. Прийшли ми до Василини, вона провела старовинний обряд, зараз ми з подругою вагітні, а чоловік відтоді не вживає ніякого алкоголю і не голиться. Сердечно дякуємо за допомогу». Одного разу цей рекламний буклет помилково надрукували у чорній рамці, до ворожки три дні дзвонили перелякані клієнти та клієнтки, які подумали самі розумієте що, Василина образилась і відмовилася надалі писати для нас гороскопи, тоді замість неї і під її прізвищем це продовжував робити пан Незабудко, настільки вдало наслідуючи стиль, що ніхто з читачів не помітив підміни. Не зауважила цього, здається, і сама Василина, бо ніякої скарги від неї не надійшло. Можливо, їй сподобалися гороскопи пана Незабудка. Або ж вона просто не читала КРІС-2.

Кардинальні зміни відбулися і в змісті друкованих у нашій газеті кросвордів. Степан Вовк був переконаний, що жодна людина не купуватиме газету, щоб вписати у клітинки кросворда слова типу: «пейоративність», «дуалізм», «компаративістика», «імпеданс», «інкапсуляція», «колоратура», «сіквел» і при цьому не плутати, коли останнє слово стосується комп’ютерних технологій, а коли – кінобізнесу. І важко було заперечити цьому аргументові. Але ми не здавалися і, у свою чергу, намагалися переконати директора, що середньостатистичний мешканець Тигирина повинен знати, чим цензура відрізняється від цезури, а оксюморон від «Стиморолу», і що вживати такі слова у кросвордах – це зовсім не знущання над читачами, а просто намагання навіть у такій «попсовій» рубриці демонструвати певний інтелектуальний рівень, а також відрізнятися від інших видань, у яких кросворди були схожі між собою, як близнята. Щоб довести останнє, пан Незабудко навіть купив одного дня «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці», і виявилося, що всі три надрукували однаковісінькі кросворди того самого автора, навіть із тою самою орфографічною помилкою: «найвижша гора світу».

Кожен із нас по-своєму мав рацію, тому коли домовитися по-мирному нам не вдалося, Степан просто заборонив ставити кросворди без його відома. Відтепер він особисто перечитував відповіді, і якщо знаходив хоч одне незрозуміле для нього слово, кросворд не друкували.

Зменшилась і кількість сторінок, відведених на висвітлення тем культури: спочатку таких сторінок було дві у кожному номері, потім одна, далі в одному з чисел зовсім ліквідували культурну сторінку, і врешті така сторінка почала виходити лише раз на тиждень, причому на ній було заборонено розміщати тексти, довші за чотири абзаци. Спочатку ми намагалися боротися з цим, і часто стаття складалася із одного-двох сильно складнопідрядних речень. Але Степан Вовк дуже швидко заборонив і це, обмеживши кількість слів у реченні (не більше 10). Культурна сторінка все більше скидалася на спортивну, бо складалася здебільшого з цифр: наклади проданих книг, платівок та квитків на кіносеанси, години відкриття виставок, час концертів та презентацій, ціни на квитки. Зрідка – некрологи, повідомлення про вручення премій чи про ювілеї знаних осіб (кількість гостей, вартість суконь, подарунків та напоїв).

Метою комерційного директора було досягнути «західних стандартів журналістики». Так він називав ідеал, до якого прагнув, не пояснюючи, що саме це означає: стандарти безкоштовних газет, що їх роздають у метро, чи авторитетних аналітичних тижневиків.

Але серед нововведень Степана Вовка були й такі, що подобалися всім. Наприклад, хіт-парад під назвою «Не для преси». Тут щотижня публікувалися вислови політичних діячів на зразок:

Інтерв’ю 1

Питання: Що Ви думаєте з приводу безробіття в Україні?

Відповідь: Ліквідувати пільги, підняти комунальні тарифи і ще раз ліквідувати пільги.

Питання: А податки?

Відповідь: На хуй, бля.

Інтерв’ю 2

Питання: Якою, на Вашу думку, повинна бути державна мова в Україні?

Відповідь: Мова й роль держави в обшестві должна буть рідна, а управляти натовпом – це легше, як вивчить цю мову. Отсюдова і проблєми.

Питання: А яку роль у всьому цьому відіграло минуле України в СРСР?

Відповідь: СРСР будували за такою схемою: якщо ти здібний і чогось досяг, то ти переїздиш до Москви – чи ти державний чиновник, чи ти великий митець… І наш Кобзар, і Гоголь реалізовувалися там. Ілі у Пітері? Та всьо равно.

Питання: А чому в нас так погано продаються книги?

Відповідь: Бо вигідніше їх продати, ніж чекати, коли їх хтось розпочне купувати.

Питання: Що Ви маєте на увазі?

Відповідь: Та всьо то саме.

І от після напруженої боротьби з нами, з конкурентами, з рекламодавцями, власником і самим собою (часом і в нього траплялися моменти зневіри, коли він шкодував, що взагалі взявся за цю безнадійну справу), після боротьби, що тривала понад півроку і багато в чому виявилася успішною, Степан раптом здався. Одного дня, несподівано для всіх, він зібрав загальні збори й оголосив, що знімає з себе повноваження комерційного директора. На будь-які питання відповідати відмовився і залишив нашу, вже майже комерційну, газету ні в сих ні в тих.

Як з’ясувалося пізніше, його було звільнено з посади за коректорську описку: нашого Інвестора було помилково названо лідером ТРУБЗ(є), замість ТРУБЗ(нє), а крім того, було допущено описку і в самому прізвищі Засновника, через що це прізвище звучало досить непристойно. Це звільнення кардинально змінило подальшу долю Степана, він повністю присвятив себе релігії і став монахом в одному з православних монастирів Києва, залишивши дружину з двома дітьми керувати фірмою «Євро-мінус». Кажуть, нещодавно у нього з’явилися екстрасенсорні здібності, і тепер він безоплатно лікує карму численних хворих, які їдуть у монастир з усієї країни. Здається, із сусідніх країн також.

А в газеті тим часом настало безвладдя. І тут з’ясувалося, що, попри більш-менш вчасні виплати дуже скромних ставок і гонорарів, заборгованість перед друкарнею надзвичайно велика, і друкарня практично через день відмовляється надавати свої послуги, водночас побоюючись зовсім відмовитися від співпраці, адже тоді газета могла б перейти до конкурентів, так і не заплативши. Великі суми заборгували постачальникам паперу та іншим фірмам. Досі не заплатили навіть за офісні меблі та комп’ютери, які купили ще на самому початку. З усіх боків редакцію оточували борги, рахунки, погрози кредиторів. КРІС-2 опинився на межі банкрутства.