Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 58 страниц)

П’ятий труп невідомого

Під такими заголовками вийшли три найпопулярніші газети нашого міста – «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці» через двадцять три дні після зникнення містера Арнольда. Усі вони розповідали про понівечений труп повнуватого чоловіка середнього віку, знайдений уночі біля смітника однієї з новобудов. Біля тіла не виявили жодних документів, а відрізана голова зникла. «Ведеться робота щодо встановлення особи потерпілого, – писали газети. – Існує припущення, що у місті з’явився серійний убивця».

Що таке «криша», або Панько Овочевий

У штатному розкладі редакції існує посада автора ідеї, прізвище якого вказується на останній сторінці всіх випущених нами номерів. Автором ідеї у нас працює Панько Овочевий (у приватному спілкуванні Льоня), і його в редакції чомусь побоюються.

Цей невисокий лисуватий чоловічок виглядав би досить непримітним, якби його вбрали у звичайний одяг, але він незалежно від пори року носить темні окуляри й одягається у дорогі костюми, сорочки до яких (переважно яскраво-червоні) носить навипуск. Він старанно намагається приховувати своє ще не дуже помітне черевце й курить цигарки марки Dunhіll. Незвичайною його постать роблять передусім невеличкі ріжки, що ледь помітно визирають із-за ріденьких кущиків волосся на потилиці. Коли Панько Овочевий морщить чоло, намагаючись зрозуміти текст, який читає, або співрозмовника, з яким спілкується, ріжки, що вочевидь не є зовсім твердими, злегка морщаться і починають нагадувати перестиглі огірки, які вже не дуже надаються до вжитку, хіба що для консервування на продаж. Розповідають, що його стриманість і мовчазність після першої ж випитої чарки миттєво зникають. Одного разу під час особливо вдалого вечора Панько примудрився не лише повністю знищити вітрину бару, розбомбивши її порожніми пляшками, якими цілив у стійку просто з-за столу, а й поранити бармена, що необережно підставив голову під удар. Наступного дня, протверезівши, Панько в трикратному розмірі відшкодував збитки власникові бару й купив нову машину постраждалому. Бармен дуже втішився подарункові, коли вийшов із лікарні після лікування струсу мозку.

Панька Овочевого називають «батьком тигиринської журналістики». Коло його знайомств сягає найвищих сфер. Кожен високопоставлений чиновник опиняється на сьомому небі від щастя, коли Панько заходить «погомоніти» із пляшкою доброго коньяку й шахами. Хтось розповідав мені бувальщину про такі посиденьки, коли Панько навідався до чиновника найвищої категорії, який саме збирався їхати на важливу зустріч. Неймовірно втішившись гостеві, чиновник затримався ще на хвилю й випив із Паньком чарчину, а потім перепросився і хотів було вийти. Панько спробував переконати господаря кабінету перенести зустріч і таки зіграти партію в шахи. Але чиновник не погоджувався, зустріч була надто важливою. Зрозумівши, що переконати господаря не вдасться, Панько попросив зачекати ще кілька секунд і відлучився на хвильку з кабінету.

Незабаром він повернувся і ввічливо попрощався з господарем. Чиновник, спустившись донизу, побачив свою службову машину, яка догорала разом із водієм, що не встиг вистрибнути. Діялося все серед білого дня в центрі міста. Тому власник машини різко змінив свої плани і, перестрибуючи через дві сходинки, повернувся до кабінету, де Панько вже встиг розставити на дошці шахові фігури. Друзі мило провели вечір, допивши пляшку за достойною кількістю партій. Наступного дня Панько подарував чиновнику новий автомобіль, а вдові водія призначив пожиттєву пенсію, яку досі пунктуально виплачує.

Щоранку Панько Овочевий з’являється на редакційну нараду, мовчки озирає присутніх з-під зсунутих на носа темних окулярів і заглиблюється у читання свіжого номера. Поки кожен із редакторів відділів висловлює свої пропозиції щодо змісту наступного номера, пан Овочевий червоним маркером робить помітки в газеті, час від часу невдоволено морщачи чоло і ріжки.

У редакції панічно бояться Панька Овочевого. Особливо в тому стані, коли його ріжки-огірки набувають характерного зморщеного вигляду. Коли автор ідеї закінчує читання, то обводить усіх прискіпливим поглядом, від якого у пана Фіалка виступає на чолі холодний піт і починають тремтіти міцно стулені губи. Можливо, у нього тремтять і пальці, але він старанно ховає їх під столом, припиняючи навіть нервово постукувати олівцем по краєві свого записника, де старанно робить нотатки під час наради.

Ця його старанність часто виглядає трохи надмірною, мабуть, від хвилювання. Наприклад, пан Фіалко день у день записує за мною один і той самий текст: «Кросворд, календар знаменних подій, гороскоп і матеріал розважального змісту». Так я переважно окреслюю дозвілля, яке буде вміщене у майбутньому номері, і жодного разу ніхто так і не вирішив поцікавитися, про що буде «матеріал розважального змісту», не кажучи вже про перелік знаменних подій, які сталися в цей день, чи теми кросворду. Але це не так важливо.

Хвилювання пана Фіалка досягає апогею, коли Панько Овочевий обводить поглядом усіх присутніх і зупиняється на обличчі заступника головного редактора. У цей момент пан Фіалко рвучко витягає руки з-під столу (при цьому стає помітно, що вони у нього досить сильно тремтять), різким рухом вирівнюється на кріслі й закриває записник, ніби побоюючись, що зараз у нього попросять продемонструвати записи, а тоді виявиться, що на кожній сторінці записано: «Остання стор.: кросворд, календар знаменних подій, гороскоп і матеріал розважального змісту».

Але Панько Овочевий не цікавиться записником пана Фіалка, більше того, він не робить нічого, здатного викликати страх у нормальної людини, не підвищує голосу, не гримає кулаком по столі, навіть не відкриває рота, аби висловити свої зауваження, думки чи, наприклад, запитання, які виникли у нього під час прочитання свіжого номера і які він так методично та старанно позначає щодня у своєму примірнику червоним маркером. Панько Овочевий просто встає зі свого місця і мовчки, ні з ким не прощаючись, виходить геть із кабінету, залишивши на столі прочитану газету.

У цей момент як панові Фіалку, так і всім присутнім стає суттєво легше, і подальший перебіг щоденної наради проходить у більш невимушеній атмосфері. Співробітники редакції кілька разів намагалися з’ясувати, що ж саме позначає в газеті червоним маркером Панько Овочевий. Але зв’язок між окремими підкресленими ним фразами чи недоліки, знайдені автором ідеї у них, так і залишилися для нас таємницею. Можливо, у цьому й полягає причина нашого панічного страху перед цією людиною. Найчастіше підкресленими виявляються звороти на зразок: «французький кутюр’є», «сублімація», «дискурс», «лапідарно», «симультанно», «детермінований» та ін. Жодного семантичного, граматичного чи хоча б етимологічного зв’язку між ними нам виявити так і не вдалося.

Знайдено серійного вбивцю

Під такими заголовками вийшли три найпопулярніші газети нашого міста – «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці» через тридцять днів після зникнення містера Арнольда. «У скоєнні п’яти кривавих злочинів зізнався безробітний громадянин К., – писали газети. – Його вигнала з дому дружина за алкоголізм, і він у такий спосіб вирішив помститися всім, хто заходив у під’їзд. Зловживання алкоголем призвело до зрушень психіки злочинця, і вже після 100 грамів горілки він починав бачити у кожному перехожому чоловічої статі коханця своєї дружини, тому кидався на нього з ножем. Існує припущення, що йому допомагали у скоєнні злочину, але К. вперто відмовляється назвати спільників».

Чому слід бути лаконічним, коли тебе допитують

Ми сиділи в гуртожитській кімнаті Сніжани й намагалися порозумітися попри те, що 38 її папуг брали активну участь у нашому діалозі. Точніше, складалося враження, що це ми беремо участь у їхньому полілозі, бо навіть коли ми замовкали, вони продовжували розкладати на два голоси свою традиційну партію:

– Пр-р-р-ек-р-р-асно. Пр-р-р-ек-р-р-асно, – рипіла частина птахів.

– Не свар-р-р-іться, – перекрикували їх інші.

Решта звуків поступалися силою й тонули в цьому скреготливому хорі. Не знаю, як Сніжані з чоловіком і дитиною вдається спілкуватися, але мої нетреновані голосові зв’язки відмовлялися витримувати таку серйозну конкуренцію, і я змушена була відповідати на прискіпливі питання Сніжани мало не на мигах.

– Розумієш, ти описуєш забагато дрібниць. Ну яка їм різниця, як говорить наш Незабудко, скільки дітей у його сестер, я сама, чесно кажучи, не пам’ятаю, шість, чи сім?

– Шість, – це було все, що я змогла вставити в інтенсивний монолог Сніжани, але це було й так багато. Коли Сніжана починає емоційно щось пояснювати, співрозмовнику переважно залишається тільки кивати головою на знак згоди. І то не всі встигають потрапляти в такт. Сніжана говорить дуже швидко. Перервати її, заперечити, а тим більше висловити сумнів надзвичайно складно.

– Шість то шість.

– Скоро буде сьоме, одна з них вагітна, – сказала я і сама здивувалася, що встигла сказати аж так багато.

– Усе це дурниці. Слідству важливо знати, що підозрілого кожен із наших співробітників сказав або зробив протягом останнього тижня. Наприклад, те, як тебе викликали в лікарню під час забави перед тим, як викрали Арнольда, – дуже підозріло. Про це треба розповісти детальніше. Подзвонили на мобільний і сказали, що в результаті автокатастрофи до них привезли жінку без документів. Перед тим, як втратити свідомість, вона сказала твій телефон, правильно? – Сніжана готувала мене до чергового допиту в міліції, нервуючись через мою повільність та зосередженість на другорядних деталях.

– Угу, – пробубнила я, а Сніжана тим часом продовжувала: – Але звідки вони знали номер твого мобільного? Подумай про тих, хто може потрапити у список підозрюваних. Викрадачеві було потрібно, щоб ти поїхала з «Інтерекстріму». Навіщо? Бо крім тебе Гомосапієнс ні з ким не може порозумітися? Хіба з Маргаритком, але той не прийшов. До речі, чому? Можливо, в цьому йому теж допомогли.

– Пр-р-р-ек-р-р-асно. Пр-р-р-ек-р-р-асно. Не свар-р-р-іться. Не свар-р-р-іться, – кричали папуги.

Як поєднати переконання з маркетингом

Пан Маргаритко – заступник головного редактора і заступника головного редактора, а також виконувач обов’язків редакторів усіх відділів, у приватному спілкуванні Ґеньо, – хворобливий 30-річний чоловік, який знає кілька іноземних мов і не дуже цікавиться спортом. Він прийшов до нашої газети з проектом створення поетичної рубрики, ведучим якої збирався стати, але оскільки вакансії на таку посаду не знайшлося, йому запропонували завідувати відділом спорту.

Пан Маргаритко швидко освоївся з новим колом обов’язків і вже через півроку вважався одним із найкращих спортивних журналістів міста. Легкий і дотепний стиль його статей подобався читачам, за що йому радо пробачали деякі фактичні неточності. Наприклад, пан Маргаритко ніколи не міг правильно запам’ятати результати футбольних матчів, і якщо він писав, що «Карпати» виграли у «Шахтаря» з рахунком 3:1, це майже завжди означало, що все було зовсім навпаки. Не тому, що у пана Маргаритка погана пам’ять, просто, як людина творча, він вважає цифри дрібницею, що її не варто тримати в голові й завжди можна перевірити, а оскільки має багато роботи, перевіряти не встигає, і з часом усі просто звикли, що читати результат потрібно навпаки. Це не зменшує популярності спортивної сторінки, адже решта спортивних коментаторів міста пишуть дуже нудно і нецікаво, обмежуючись сухим репортажним стилем.

Знання іноземних мов допомагає панові Маргаритку у висвітленні міжнародних спортивних подій, він часто робить екскурси в історію того чи іншого виду спорту, навіть зібрав спеціальну бібліотечку на цю тему, хоча вболівальником так і не став. Серед усіх видів спорту йому імпонує тільки бокс, і статті на цю тему у нього найкращі. Він захоплено розповідає про красу і лаконічність боксерського удару, порівнює боксерів-важковаговиків із велетнями героїчних епосів, а боксерів легкої категорії – із трубадурами, що співають серенади під балконом своєї дами серця, називає удар лівою «влучною гіперболою», нокаут – «стильним оксюмороном», першу кров супротивника – «прикрою літотою», а перемогу в першому раунді – «домінантою пейоративного світогляду». Щоправда, я не знаю, чи подобається все це шанувальникам боксу, бо не знаю жодного такого шанувальника, та й сама боксом не цікавлюся.

Після того, як панові Маргаритку довелося взяти на себе більшість обов’язків колишніх редакційних працівників, а також штатних та позаштатних дописувачів, писати він став гірше, що й не дивно при середній нормі 15 статей на день. Але матеріали його все одно вигідно відрізняються від спортивних сторінок «Подробиць», «Документів і аргументів», «Аргументів і подробиць», разом узятих.

Пан Маргаритко захоплюється австро-угорським періодом історії Галичини і є автором «Словника галицької говірки», складеного ним кілька років тому і нещодавно виданого. Разом із панами Незабудком і Фіалком вони ще у перші роки незалежності заснували Партію тигиринських анархістів, зразком для якої стала Партія повільного прогресу в рамках закону, створена свого часу Ярославом Гашеком. До партії входять актори, письменники, художники, спільною метою яких є пародіювання всіх решта партій і політичної боротьби загалом. Статут та девіз Партії тигиринських анархістів: «Обирайте нас!» Це основна відмінність тигиринської партії від чеської, девіз якої: «Не обирайте нас!» Але в усьому решта обидві партії дуже подібні, й останнім часом ведуться переговори про приєднання Партії тигиринських анархістів до Партії повільного прогресу в рамках закону на правах автономного регіонального осередку. Після цього члени партії, можливо, навіть братимуть участь у виборчих кампаніях. До основних засад Партії тигиринських анархістів належить обов’язок кожного члена взяти собі партійне ім’я, яке повинно бути типовим для міжвоєнної Галичини (такими для панів Незабудка, Фіалка та Маргаритка є Дуньо, Франьо і Ґеньо), яке залишається таємним, і знають його лише члени партії та люди наближені. Члени партії також зобов’язані вступати до інших партій, щоб підривати їх ізсередини, найбільш поширеними засобами такої діяльності є намагання розігнати партійні збори, що неодноразово вдавалося Франьові, тобто панові Фіалкові (усі троє є також членами ТРУБЗ(є), що старанно приховують від Інвестора).

Кабінет пана Маргаритка рясно заставлений кактусами, які він невтомно зносить з усіх квіткових крамниць міста, щоб зробити свою роботу за комп’ютером менш шкідливою. Ця кімната найбільш озеленена в редакції, змагається з нею тільки кабінет пана Фіалка. На підлозі вже давно немає куди ставити вазонки, тому панові Маргаритку доводиться час від часу вигадувати хитромудрі металеві та дерев’яні пристосування, які дозволили б розмістити ще якісь вазонки на стінах та під стелею кімнати. На поливання кактусів редактор усіх відділів та заступник головного редактора і заступника головного редактора витрачає понад годину. Добре, що їх треба поливати не так часто, бо виділити цілу годину при його розпорядку – це справжнє марнотратство.

Єдиною сторінкою, до якої пан Маргаритко не має жодного відношення, є сторінка культури. Не тому, що не хоче, навпаки, він би із задоволенням займався тільки культурою. Але це неможливо, бо тоді не буде кому займатися рештою сторінок, а у вигляді додаткового навантаження стати редактором ще й цієї сторінки він не може, бо такий обсяг роботи був би непомірним навіть для нього. Тому пан Незабудко вирішив, що сторінка культури може виходити й без редактора. І в цьому є певна рація, бо позаштатних дописувачів на цю сторінку ніколи не бракує. Кожен тигиринський митець чи критик вважає за честь для себе надрукувати матеріал у КРІСі-2. Ця сторінка – єдина, на яку не дописують штатні працівники і на яку ніколи не бракує матеріалів. Щоранку десятки митців та критиків займають місця під ще зачиненими дверима редакції, тримаючи в руках свої матеріали і сподіваючись, що саме їм випаде честь бути надрукованими в наступному номері. Ніхто з них не претендує на гонорари, і це розумно з їхнього боку, адже гонорарів їм би й так не заплатили.

З одного боку, відсутність редактора культурної сторінки дає необмежений простір для творчості, але з іншого – створює певний хаос. Адже статті ніхто не коротить, тому вони переважно не поміщаються на сторінку і друкуються з продовженням, або ж Олежик Трав’янистий просто обрізає кілька кінцевих абзаців, які не влазять, і стаття закінчується словами «і тоді,», «бо» чи навіть «не». Виглядає це достатньо нетрадиційно, тому подобається дописувачам цієї сторінки. А більше ніхто з читачів своєї думки з цього приводу не висловлював. Логічним виглядає припущення, що крім самих авторів цю сторінку більше ніхто не читає, але думати так – означає непатріотично ставитися до спільної справи, якою для всіх нас є КРІС-2, тому я стараюся так не думати.

Добір матеріалів на сторінці культури часто нагадує сімейний альбом: митці пишуть про своїх друзів, їхні друзі – про них самих, критики також рідко друкують щось несподіване. Загалом, якщо критик А. пише про виставку художника (книгу письменника, альбом музиканта) В., то вже з самих цих прізвищ випливає, що він його критикуватиме, бо завжди критикує, а якщо критик В. пише про виставку художника (книгу письменника, альбом музиканта) А., то не менш само собою зрозумілим є факт, що він його хвалитиме, бо завжди хвалить. А те, чому хвалить чи критикує, залежить не стільки від самої виставки, книги чи альбому, скільки від стосунків, які пов’язували, скажімо, ще бабцю критика з бабцею митця чи батька митця із матір’ю критика, і переступати через такі давні зв’язки або і просто багаторічну дружбу самого критика із самим митцем тільки заради того, щоб написати якусь ефектну статтю, ніхто, ясна річ, не буде.

Така родинність – загалом непогана риса і певною мірою характеризує «тигиринський феномен» як тісне і згуртоване середовище, хоча люди непосвячені не завжди з розумінням ставляться до такого підходу. Часом, щоправда, досить рідко, приходять читацькі листи, з яких можна довідатися, що «попри схвальну рецензію пана К., книга мені не сподобалася». Ясна річ, ніхто на такі реакції уваги не звертає. Мені здається, читачі мали би радше обурюватись абсолютно незрозумілими реченнями на зразок: «Сказане паном Р. на відкритті виставки К. мене дратує, але я не буду про це». Далі у статті може йтися зовсім не про виставку, а про музичний концерт, причому без вказання чітких даних про те, який саме це був концерт, де він відбувався і хто брав участь. Зате можна довідатися, наприклад, що «пані Д. була вбрана з традиційним смаком, пригадаймо хоча б аналогічну імпрезу два роки тому», чи «панові С. розстроївся фаґот» (з цього можна зробити висновок, що йдеться таки про концерт, у крайньому випадку – про прийом за участю симфонічного оркестру). На цій сторінці найчастіше вживаються слова, свого часу суворо заборонені Степаном Вовком і часто підкреслювані Паньком Овочевим. До таких належить, наприклад, вислів: «Фляворити і ґандри бити нам обридло», зміст якого я й сама не до кінця розумію. Або: «Її вражаюче кистьове стакато било по нервах, немов розлючений фаґот. Хоча піаністка була симпатична». Трапляються тут і слова, значення яких на перший погляд зрозуміле, але звучання їх не надто звичне, наприклад, «співпляшечники» чи «володільці».

Іноді публікуються статті про не дуже актуальну мистецьку подію, бо статей принесли багато, і надрукувати всі, поки це було ще актуально, не встигли. Так, наприклад, трапилося з виставкою одного місцевого художника, писати про яку ми припинили тільки тому, що пан Незабудко випадково вирішив оглянути картини і таким чином з’ясував, що закрилася вона півроку тому. Трапляється і таке, що статтю про симфонічний концерт ілюструє зображення керамічної композиції, а сцена з балету прикрашає інтерв’ю з відомим поетом. Причиною таких неточностей, як правило, є те, що Олежик Трав’янистий дуже поспішає. Але наші читачі ставляться до таких дрібниць із розумінням.

Та повернімося до пана Маргаритка, який, як уже зазначалося, не має з цим нічого спільного. Пан Маргаритко належить до того типу високих і огрядних добродіїв, за якими важко запідозрити потаємну пристрасть до шоколаду і схильність до гуманітарних наук. Чомусь завжди здається, що такі дядечки зі спітнілими підпахвинами та малопомітними залишками волосся довкола лисини, ці статечні добродії, що пересуваються, важко перевалюючись із ноги на ногу, повинні споживати лише тлусті відбивні з великою кількістю майонезу і картоплі та працювати в полі, а гуманітарії повинні бути стрункі, замріяні і юні, з кучерями до плечей, щоб їх (ці кучері) можна було намотувати на олівець у процесі пошуку натхнення. Але насправді буває якраз навпаки, і фігура та звички пана Маргаритка є досить логічним наслідком малорухливого способу життя і хворої підшлункової, а шоколадом він намагається компенсувати собі заборонені лікарями каву та цигарки.

У юності, щоправда, він виглядав зовсім по-іншому, і це значно більше відповідало стереотипним уявленням про гуманітаріїв, що, зрештою, лише доводить, що стереотипи не завжди безпідставні. Юнаком пан Маргаритко займався класичними танцями, брав участь у республіканських олімпіадах із геометрії, зачитувався журналом «Юний технік» і користувався шаленим успіхом у жінок. Носив стильні джинси, елегантні светри, вишукані капелюхи, довгий чорний плащ або пальто, одним словом, виглядав так, як рідко виглядають українські чоловіки.

Зараз пан Маргаритко ходить у незмінному сірому костюмі, сорочка його не завжди свіжа і завжди невипрасувана, а старенькі мешти рідко бувають чистими, не кажучи вже напуцованими. Пан Маргаритко одружений із жінкою, в яку вже багато років платонічно закоханий пан Фіалко. Поінформовані джерела стверджують, що це взаємне кохання, яке не має шансів реалізуватися поза цим платонічним виміром, тому всіх трьох зв’язує щира і варта поваги дружба.

У кожного із заступників головного редактора на робочому столі живе сіамська кішка. Можливо, що ці кицьки – сестри, ніхто вже не пам’ятає, звідки вони взялися в редакції. Колись давно вони поділили між собою кабінети начальства, і поволі всі звикли до їхньої там присутності. Тепер киці (Кася і Тася) завжди в курсі редакційних справ.

Повна протилежність характерів і поглядів на життя пана Фіалка і пана Маргаритка не заважає їм підтримувати тісні дружні стосунки, часто бувати в гостях одне в одного і виходити разом на обід. При цьому хтось третій навряд чи здатен довго витримати в їхньому товаристві, бо переважну більшість часу пан Маргаритко і пан Фіалко проводять у суперечках. Улюбленою темою цих суперечок переважно буває релігія, точніше, релігійні конфесії. Пан Маргаритко належить до православних Київського патріархату, а пан Фіалко – греко-католик. Наша газета не приховує своєї симпатії до греко-католиків та іронічно-стриманого ставлення до всіх інших конфесій, особливо до православних, яких пан Соломон Айвазовські називає не інакше як «змоскалені». Про православних у нас не пишуть або пишуть погано. Така нетолерантність спричинилася до численних скандалів і до того, що багато обурених читачів перестали купувати газету, але, на думку пана Соломона Айвазовські, переконання вартують жертв.

Пан Маргаритко вважає православ’я справжньою українською релігією, яка має історичну тяглість і не підтримує модної теорії про прогресивність греко-католицизму і позитивність його прозахідного впливу на населення. Він вважає, що церква повинна бути далекою від політики й займатися виключно справами духовними. У життєвій філософії пана Маргаритка багато антимодерністичних концептів, як називає це пан Фіалко. Наприклад, пан Маргаритко – категоричний противник використання контрацептивів у подружньому житті, а також вважає, що жінка не має права на власну думку навіть у цьому питанні, бо її призначенням є в усьому слухатися чоловіка. Тому за десять років шлюбу вони з дружиною нажили вже вісім дітей і незабаром мала з’явитися дев’ята. Попри бідність, у якій живе його сім’я, пан Маргаритко дуже пишається тим, що не зраджує своїм принципам і стоїчно витримує всі випробування, які посилає йому доля.

Свого часу доля послала йому крихітну двокімнатну квартиру, де він мешкав ще кавалером і де тепер, мабуть, стало дуже тісно, тому час від часу пан Маргаритко залишається ночувати в редакції і проводить ніч на розкладачці у своєму кабінеті. Він пояснює це професійною необхідністю, хоча швидше за все в такий спосіб дозволяє собі трохи відпочити від численного сімейства. Вранці після таких ночівель кількість обгорток від шоколадних цукерок, знайдена прибиральницею під його столом, суттєво перевищує звичайну.

Пан Маргаритко і пан Фіалко подібні тільки в одному: жоден із них не схожий на заступника головного редактора, тобто на людину, яка повинна керувати газетою, формувати її обличчя, редагувати чужі тексти, визначати головні і другорядні речі, жити і добре орієнтуватись у вирі пульсуючого сьогодення.

Пан Маргаритко не любить приймати рішень. За відсутності пана Фіалка він намагається не виходити без особливої потреби зі свого кабінету, щоб уникати необхідності щось вирішувати. Питати його про те, що піде в сьогоднішній номер, немає жодного сенсу. Він відповідає: «А що я можу знати?» або «Як Бог дасть, так і буде», – і розводить руками. І в чомусь має рацію, бо увечері приходить Соломон Айвазовські й усе міняє. Такий фаталізм може викликати легке роздратування в ситуаціях, коли необхідно визначитися, як же все-таки робити газету. Але цей фаталізм заощаджує зусилля пана Маргаритка й чудово вписується в його життєву концепцію.

Релігійні переконання пана Маргаритка дуже не подобаються Соломонові Айвазовські, і він навіть хотів зняти його з посади заступника головного редактора. Але, напевно, свою роль зіграла дружба з паном Фіалком, або ж просто не знайшлося більше нікого, хто за таку малу платню погодився б виконувати стільки обов’язків, тому пан Маргаритко залишився працювати.

Його політичні переконання були не менш радикальними, ніж усі інші погляди. Він був членом ТРУБЗ(нє) й активно виступав проти позиції галицьких регіоналістів, що походили зі Львова. Адже їхній намір зробити столицею майбутньої автономії Львів суперечить концепції історично автохтоннішого Тигирина. А в цій концепції пан Маргаритко був переконаний більше, ніж у вірності власної дружини (цитуючи його ж слова).

Кілька років тому пан Маргаритко був обраний депутатом Тигиринської міськради, але через зайнятість у газеті мало приділяв уваги політичній кар’єрі. Щоправда, ходили чутки, що його депутатство дуже цінує Інвестор, і саме тому пана Маргаритка, попри православне віросповідання, не лише не звільнили, а й дали можливість кар’єрного росту.