Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 58 страниц)

Чотири відкладені партії

У Тигирині ніколи не бракувало кав’ярень, ще в радянські часи можна було сміливо заходити до першої-ліпшої кнайпи, навіть якщо звідти замість кавового аромату виразно заносило квашеною капустою, гарячими канапками з великою кількістю томатної пасти та смаженою цибулею. Кава там гарантовано була міцною та цілком пристойною на смак. Гірше було з інтер’єрами, тому з часом виникла традиція пити каву на вулицях, ставлячи горнятко на виступ у стіні чи просто на підлогу. На каву ходили щодня, ходили до певної кнайпи і о певній годині, збиралися відповідні люди, домовлялися про спільні проекти, вечірки, концерти, виставки чи просто пиятики у майстернях художників. Тоді художники та актори ще цікавилися літературою та музикою, а музиканти та літератори відвідували виставки і театри, всі зналися між собою і творили середовище, яке тоді ще не отримало назви «тигиринського феномена», але значно більше відповідало цій назві, ніж тепер, коли кнайп стало ще більше, і з них уже не заносить квашеною капустою, смаженою цибулею чи дешевою горілкою, там зручно і приємно сидіти, і люди продовжують приходити туди, але не щодня о певній годині, а заздалегідь домовившись про зустріч. Тут і далі домовляються про спільні проекти, концерти, виставки, але художники все рідше ходять у театри, актори – на виставки, і мало хто, окрім самих літераторів, стежить за книжковими новинками. Більше того, прозаїки часто не знають творчості поетів, а драматурги не читають прози. На жаль, така вузька спеціалізація мало сприяє появі геніальних творів, так само, як і ліквідація цензури. У часи самвидаву та інтенсивних літературних читань у вузькому колі, підпільних виставок та вистав часто складалося враження, і про це багато говорять та пишуть зараз, що коли «вже нарешті буде можна», українська культура вибухне у цілому світі новим латиноамериканським феноменом. Але твори, які в часи заборони вражали своєю сміливістю та новизною, швидко втратили актуальність після того, як з’явилася можливість поставити їх у ширший контекст. Раптом виявилося, що все це не таке вже й сміливе та давно не нове. Художники почали активно виставлятися, письменники – друкуватися, режисери – ставити експериментальні вистави, усім швидко набридло ходити на численні культурні імпрези, і почалася активна «спеціалізація», спільною для всіх залишилася лише фінансова проблема, а вона не сприяє активному спілкуванню. На сьогоднішній день «тигиринський феномен», на думку багатьох, уже належить до минулого, єдине, що все ще об’єднує певну групу митців, – це теорія галицького сепаратизму, над якою вони працюють спільно з істориками, політологами та культурологами. Влаштовують семінари, активно публікують свої роздуми на сторінках КРІСа-2. Існує і кнайпа, яка називається «Тигиринський феномен», де збираються всі ці люди, щоп’ятниці о четвертій тридцять, і це єдине, що нагадує про колишнє інтенсивне тусовочне життя Тигирина.

Саме до цієї кнайпи ходять обідати і пани Маргаритко та Фіалко. Тут створено щось на зразок музею, тому на столах під склом можна побачити автографи найвідоміших митців, які бували тут, уривки писаних тут літературних текстів, на стінах можна годинами розглядати графіті, намальовані відомими художниками, замість радіо тут вмикають концертні та студійні записи найвідоміших музикантів, і всі вони мають відношення до «тигиринського феномена».

За обідом тут заведено грати в шахи, можливо, ця традиція виникла через те, що обслуговують страшенно повільно, можливо, у людей, які зустрічаються тут надто часто, вичерпалися теми для розмов, – хтозна. Але традиція існує, і в шахи грають навіть ті, хто забігає на кілька хвилин випити кави. За кожним відвідувачем закріплена власна шахова дошка, і відкладені партії чекають до наступного візиту. Інтер’єр кнайпи цілком антикварний, витриманий у стилі доби цісаря Франца-Йосифа, чиї портрети можна тут зустріти у численних варіаціях: чорно-білі графічні на картонних підставках під пивні гальби, кольорові репродукції найбільш знаних тигиринських митців, бо існує ціла школа (у радянські часи вона постала як підпільна), представники якої зображають виключно портрети найяснішого цісаря, а також портрет цісаря на склі – рум’яне обличчя в оточенні віночка з троянд. Загалом вшанування пам’яті, щоб не сказати культ, Франца-Йосифа й усього, пов’язаного з Габсбурзькою монархією, є дуже важливим складником «тигиринського феномена» і теорії галицького сепаратизму. Якщо грубо спростити висловлене в численних історичних та культурологічних монографіях, друкованих у «Грицевій шкільній науці» та КРІСі-2, то загалом вважається, що габсбурзький період в українській історії був найбільш плодотворним і позитивним для культури і науки, і саме спадщина цієї доби найбільше впливає на формування сучасної української ідентичності, присутньої, ясна річ, лише на теренах Західної України. Саме це і є однією з причин, якою дослідники мотивують необхідність поділу країни на Схід і Захід, адже виразно проєвропейська орієнтація західних територій зовсім не пасує до зросійщеного і осовєченого (один із термінів сепаратистського дискурсу) Сходу. Щоправда, останнім часом з’явився ряд дослідників, які виступають проти надто вже позитивного трактування габсбурзького періоду і його впливу на культуру Галичини, зауважуючи, що з усіх провінцій імперії Галичина була чи не найвідсталішою, службове переведення сюди віденські чиновники вважали мало не засланням, й існував навіть популярний анекдот про те, що у Відні тепер можна не зачиняти дверей, бо всі злодії виїхали до Львова й отримали там пристойні посади. Хоча, ясна річ, у цій культурно «відсталій» провінції у кожній кав’ярні можна було прочитати віденські газети, а галицькі панни і пані замовляли гардероби у Парижі, чого не траплялося ні до, ні після цієї доби.

На згадку про цей період галицької історії, який, на думку сепаратистів, поєднує Галичину (але не Україну) з Європою, столи та стільці кнайпи «Тигиринський феномен» не реставрують з метою досягнення максимальної автентичності, і всім це страшенно подобається, єдиним недоліком є те, що час від часу особливо старі стільці не витримують і розвалюються просто під відвідувачами, але всі давно до цього звикли й не нарікають.

Меню в «Тигиринському феномені» заслуговує на окрему увагу, воно відтиснене золотими буквами на виготовленому вручну пергаменті з телячої шкіри (зробленому за спеціальним рецептом сімнадцятого століття), у меню перераховано сорок страв, хоча реально замовити можна лише сім, а реально замовляють тільки три: комплекс віденський (борщ, вареники з м’ясом, салат з моркви, 50 грамів горілки, кава), комплекс львівський (борщ, вареники з картоплею, салат з капусти, 50 грамів горілки, кава), комплекс тигиринський (борщ, вареники з капустою, салат з моркви і капусти, 100 грамів горілки, кава з коньяком). Коштують усі три комплекси однаково, тому неважко здогадатися, котрий із них замовляють найчастіше. Існує ще фірмова страва «Відбивна з москаля» з картопляним пюре та салатом, це найдорожча страва, і її замовляють рідше.

– Ну добре, а якщо припустити, що ми надрукуємо цю рекламу, як ти до цього поставишся? – запитав пан Фіалко пана Маргаритка після того, як вони традиційно замовили по відбивній з москаля і зробили два символічних ходи у відкладеній кілька місяців тому партії. Ні пан Маргаритко, ні пан Фіалко не люблять грати в шахи, тому постійно відкладають одну і ту саму партію, в якій щоразу навмання переставляють кілька фігур, аби віддати належне традиції.

– Розумієш, не можна ображати почуття віруючих. От як би ти, наприклад, поставився до того, що на карикатурі, як і пропонував цей голландець, буде зображений греко-католицький священик, і він замість Біблії читатиме з амвона КРІС-2? – відповів запитанням на запитання пан Маргаритко.

– Нормально. Я думаю, що і більшість греко-католиків поставилися б до цього спокійно, адже потрібно переймати західний досвід і ставитися до всього з почуттям гумору та іронії. Просто коли священик православний, це дотепніше, бо зовсім неймовірно. Але нічого образливого тут немає. Пуританський підхід до релігії відлякує молодь і відштовхує людей від віри, тому на Галичині православні і в меншості. – Пан Фіалко починав дратуватися, як і завжди, коли суперечка обіцяла безнадійно загрузнути на релігійному ґрунті.

– Я думаю, що вони, по-перше, не в меншості, так думають лише греко-католики, яким приємно так думати, а по-друге, це свідчить погано не про православ’я, а про Галичину, де звикли не мати власної думки, а все мавпувати з Заходу. Релігія повинна бути традиційна та автентична, а не політично спрямована у вигідному руслі. Політика міняється щодня, а віра залишається на тисячоліття. І я не думаю, що ми маємо моральне право ображати почуття наших читачів, зіставляючи такі непорівнянні речі: високе поняття віри і якусь нещасну рекламу. Цього не можна робити, нас перестануть поважати. Я перепрошую, але ця відбивна надкушена. – Остання фраза пана Маргаритка стосувалася вже кельнерки.

– Надкушена? Не може бути, – здивувалося довгоноге біляве створіння у білому фартушку. – Так, але зовсім трошки, – сказала дівчина, уважніше роздивившись тарілку пана Маргаритка. – Якщо вам це заважає, я поміняю, – і вона відійшла, усім виглядом демонструючи, як важко буває із цими вередливими клієнтами. А дискусія тим часом тривала.

– Але ж ми це хочемо зробити не серйозно, а з гумором. Подивися, наприклад, на карикатури Анджея Млєчка. У нього кілька книг цілком присвячені релігійній тематиці, і в глибоко католицькій Польщі ніхто його за це не відлучає від церкви. Ми ж не у середньовіччі живемо, – сказав пан Фіалко, уважно розглядаючи свою тарілку. Від кухні «Тигиринського феномена» можна чекати найрізноманітніших несподіванок, тому не варто втрачати пильність. Не виявивши нічого підозрілого, крім кількох довгих волосин у салаті, пан Фіалко з апетитом узявся до своєї порції.

– Саме це я і маю на увазі. Вони собі у Польщі нехай хоч на голови стають, а у нас є наші традиції, наша віра, наші переконання, і знущатися над усім цим у жодному разі не можна. Люди за все це кров проливали. – Пан Маргаритко нарешті отримав іншу відбивну, але про всяк випадок не придивлявся, чи цього разу все гаразд, надто сильно хотілося їсти.

За їхні обіди традиційно розраховувався пан Фіалко, матеріальне становище якого було набагато кращим, ніж у багатодітного Маргаритка. Після таких дискусій співрозмовники ніколи не ображались одне на одного, хоча не існувало в світі речей, погляди на які у них збігалися б. Здавалося, вони навіть раділи з того, що різниця переконань дає їм невичерпні теми для розмов. Цього разу приводом до дискусії була запропонована раніше паном Арнольдом Гомосапієнсом реклама КРІСа-2, у якій священик мав би читати з амвона нашу газету. Пан Гомосапієнс не уточнював, до якої конфесії має належати священик, очевидно, був не в курсі важливості цього питання у нашому регіоні. Але саме через це таку рекламу так і не надрукували. Пан Маргаритко опинився в меншості, але пани Фіалко та Незабудко вирішили не ображати його релігійних почуттів.

Часом, коли я сиджу на редакційній нараді у кабінеті пана Незабудка й чую, як за моєю спиною пан Маргаритко шарудить папірцем від цукерки, мені навіть не треба обертатися, я добре уявляю собі, як він зіщулюється і ховає руки під стіл, а потім намагається непомітно жувати, червоніючи, коли цукерка застрягає в зубах. Тоді у його могутній постаті раптом з’являється щось заяче чи радше щось від домашнього кролика, який похапцем поїдає свою траву, так, ніби хтось збирається її у нього відібрати. Але пан Маргаритко не схожий на кролика, радше на мула із зав’язаними очима, який тягне за собою по колу віз, навантажений камінням. Він дуже старається, бо думає, що везе щось потрібне, і не знає, що рухається по колу. Думаю, це було гуманно зав’язати йому очі.

Що робити, коли ситуація ускладнюється

Із рубрики «Не для преси»:

Я хотів отримати задоволення в парламенті, але там тепер не дають, підараси. Доведеться компенсувати в інших точках.

Перші заморозки, як воно часто буває, не затрималися надовго й залишили по собі брудні патьоки на віконних шибах, тоненьку крижану ранкову скоринку на калюжах, відчуття якоїсь неприкаяності, типове для дощового міжсезоння. Щоразу більша кількість піску та болота осідала на віконних рамах, стікаючи по стінах і підсилюючи враження специфічної осінньої неохайності, враження, ніби хтось методично змиває зі стін яскраві фарби й замальовує їх бруднуватою осінньою пастеллю. Спершу жовтіє трава, листя на деревах, потім з повітря зникає запах достиглої літньої спеки, з тіл змивається засмага, з облич – здоровий усміхнений вираз, поволі підкрадається настрій апатії і бездіяльності, який поступово переростає у затяжну зимову депресію, що переривається лише короткими, хоч і досить інтенсивними алкогольними спалахами численних зимових свят та постійною необхідністю щось утеплювати: вікна, двері, гардероб, застуджене горло.

Цей період почався вже давно, разом із ним болюче не почався опалювальний сезон і зникли останні кольорові плями у вигляді модних у цьому сезоні фарб для волосся. Навіть найзатятіші школярки змушені були під пильним наглядом мам та бабусь вбрати нарешті шапки (чомусь переважно чорні), і разом із цим символічним знаком місто остаточно поринуло в затяжну зимову летаргію.

– Зараз прийду, запарюй каву, – випалила у слухавку Сніжана і відключилася.

Навіть якби я дуже хотіла уникнути сьогодні зустрічі з нею, шансів у мене мало. Чесно кажучи, я хотіла. Я дуже давно мріяла провести цілий день у ліжку за читанням і переглядом фільмів. Ще вранці виглядало на те, що саме сьогодні мені вдасться здійснити задумане. І от дзвінок Сніжани перекреслив усі плани. Напевно, у неї є якась поважна справа, інакше вона не турбувала б мене у вихідний. Але кайф вихідного полягає саме у можливості дозволити собі наплювати на всі поважні справи незалежно від того, стосуються вони тебе чи когось іншого. Теоретично я могла би зараз передзвонити Сніжані на мобільний і перенести зустріч на завтра, але робити цього не буду, бо настрій, з яким я проводжу час сьогодні вранці, зовсім мені не подобається. Можливо, прихід Сніжани щось змінить.

Я схильна думати, що це перевтома плюс застуда, або, як каже пані Міля, «вікове». Навіть якщо останнім часом це повторюється надто часто, аби списувати все на перевтому чи застуду. Я готова годинами розглядати, як горить газ у пальнику на кухні, двобій синього з жовтогарячим завершується перетворенням на ледь відчутний запах, – така тактовна токсичність. Я готова роздивлятись, як повільно опускаються на землю перші у цьому році й цілком несподівані у жовтні сніжинки, намерзають на віконній шибі опуклою гладдю, як більшають і наливаються силою крижані бурульки, а потім надламуються і падають під тягарем власної ваги, або ж їх зриває дитяча рука, хоча, здається, теперішні діти вже не відчувають того забороненого кайфу від лизання бурульок, або ж і далі відчувають, просто я вже досягла віку, коли здається, ніби раніше все було краще. Я готова годинами дивитися навіть у телевізор, хоча це захоплює значно менше, ніж намагання відчути сніг (був колись такий модний детектив про відчуття снігу панни Сміли) чи вловити ритм, у якому скорочуються світло-фіолетові язички, щоб час від часу випустити жовтогарячого хвоста, така оздоровча гімнастика: на три присідання – один жовтогарячий видих. Головне – це можливість ні про що не думати. А особливо про те, чи варто було полишати писання дисертації задля редагування телевізійного додатку, і навпаки – чи варто кидати редагування теледодатку, який хоча б тиждень, але когось цікавить, і повертатися до писання дисертації, яка не цікавить уже навіть мене. Що краще: бути поганим науковцем чи поганим редактором, працювати над науковим дослідженням, підганяючи факти під наперед відомі висновки, чи плутатися у прізвищах акторів, бо моя зорова пам’ять на обличчя чомусь працює незалежно від моєї ж зорової пам’яті на прізвища, і тому я добре пам’ятаю і обличчя, і прізвища, тільки ніколи не впевнена, чиє обличчя відповідає чийому прізвищу, і навпаки.

Мій науковий керівник пан Світило В.І. вважає, що на сьогоднішній день наукове дослідження мусить бути інтердисциплінарним, аби мати хоча б мінімальну вартість. На його думку, нікому не цікаво суто мистецтвознавче дослідження твору мистецтва, чи погляд історика на явище історичне, а політолога – на політичне. Це занадто традиційний метод, який давно себе вичерпав. Цікавим він вважає дослідження культури з погляду політології, а політики з погляду культуролога, в крайньому випадку історика. Тому в дисертації під його керівництвом я повинна була б дослідити творчість кількох найважливіших, на його думку, представників «тигиринського феномена», кожен із яких був одночасно письменником, художником і музикантом, взаємовпливу їхніх політичних поглядів на творчість у контексті актуальної ситуації української культури. Метою цієї роботи повинно стати доведення унікальності явища «тигиринського феномена» у світовій культурі, адже він, на думку пана Світила В. І., і не лише його думку, руйнує усталені уявлення про взаємовідношення провінції та центру. Центр української культури, її майбутній потенціал міститься у географічно периферійному Тигирині, а географічно центральні території все більше провінціалізуються, яскравим свідченням чого є деградація столичних пострадянських еліт та стягнення інтелектуального потенціалу до столиці. Сьогодні мені важко збагнути власну самовпевненість на початку роботи, коли я погодилася на таку тему, вважаючи, що цілком здатна фахово орієнтуватися у кількох настільки різних наукових галузях, але це лише зайвий раз демонструє моє тодішнє невігластво. Три роки праці над базовими текстами сучасних мистецтвознавців, літературознавців, музикознавців, культурологів, політологів та істориків ідеї привели мене до невтішного для мого наукового керівника висновку. Всі мої дотеперішні намагання аналізувати і робити узагальнення зараз видаються мені суцільною профанацією. І не лише тому, що я абсолютно точно усвідомлюю, що не здатна здійснити такий амбітний аналіз, принаймні на теперішньому етапі. Аби досягнути необхідного рівня теоретичної підготовки, мені знадобиться не менше десяти років, за цей час мене встигнуть сім разів викреслити зі списків аспірантів, наукових асистентів і всіх решта списків, жоден науковий керівник не погодиться так довго опікуватися роботою, за цей час кілька разів поміняються стандарти вимог оформлення дисертацій, і виявиться, що два із трьох написаних мною розділів зайві, або навпаки, бракує ще тридцяти трьох, я вже не кажу про те, що ідея інтердисциплінарності може давно вийти з моди і наука повернеться до класичного стандарту вузьких фахівців. Принаймні у Тигирині точно, тут наукова мода міняється дуже часто. Але найгірше не це і навіть не моя нездатність без помилок оформити примітки, покажчики та список використаної літератури, як і не моя відраза до механічної праці, якої у писанні академічних текстів не бракує. Після теледодатку мене важко здивувати механічною працею. Найгірше в усьому цьому те, що я втратила віру у слушність теорії пана Світила В.І., яку підтримує все середовище тигиринської інтелігенції. Якщо раніше причини міграції інтелектуалів та митців із Тигирина до столиці здавалися мені аксіомою, що не потребує доведення, і водночас свідчили про деградацію столичних еліт, які потребують «свіжої крові», то тепер я вже не можу просто ігнорувати тезу противників цієї ідеї, які вважають, що все відбувається якраз навпаки, і з Тигирина їдуть найталановитіші через те, що місцеве середовище швидко провінціалізується. Тепер мені видається, що причини цієї міграції все ж таки слід вважати теоремою, яка потребує доведення. Але як її довести і на чию користь, я наразі не знаю.

Можливо, мої сумніви тимчасові і справді більше пов’язані з віковими та особистими проблемами, ніж зі зміною системи цінностей та пріоритетів, тому потрібно дистанціюватися від теми – і все минеться, принаймні я на це дуже сподіваюся.

– Ну і спека в тебе, – Сніжана швиденько роздягнулась і побігла на кухню, на ходу припалюючи цигарку. Я не вимикала духовку й обігрівач із учорашнього вечора, внаслідок чого квартира нагадувала парникову теплицю, майже позбавлену кисню. Я вже другий тиждень ходила на роботу застуджена, тому після холодної вулиці і слабо опалюваного офісу такий клімат дуже мені підходив.

– Ми з тобою ще багато чого не знаємо про нашого містера Арнольда. Виявляється, коли ти його о восьмій вечора здавала на руки покоївці, він зовсім не йшов спати, як розповідав тобі про це вранці, а вів бурхливе нічне життя. І супроводжував його в цьому вгадай хто? Маргаритко. Бармен розповів мені, що вони за вечір просадили в «Моцарті» 500 гривень. Я сказала Міші (так вона називала Михайла Івановича), нехай ще раз допитає Маргаритка. Потім – Фіалко, теж мені божа кульбабка (Сніжана намагається уникати русизмів у своєму мовленні). Під час святкування в «Інтерекстрімі», коли ти вже поїхала, Фіалко і Арнольд кудись виходили разом, і не було їх близько півгодини. Це з’ясувалося випадково. Що вони могли робити так довго разом? Вони ж незнайомі, а Фіалко майже не знає англійської. Після цього Арнольд співав з мікрофоном якусь народну голландську пісню, а музиканти йому підігравали. Було страшенно смішно, у нього майже немає слуху, а голос богатирський. І ще, дивися, покоївка знайшла в Арнольда в номері цей папірець.

Сніжана показала мені пожмаканий листок із блокнота, на якому було написано

Fіalkо – 300.

Margarytko – 250.

– Можливо, це гроші, які вони позичили в Арнольда і не встигли віддати, а тепер бояться в цьому зізнатися. І я їх розумію, бо це кидає на них підозру. – Сніжана струсила попіл у вазонок на підвіконні, в черговий раз забувши, що я просила її не робити цього. Я змовчала, щоб не перебивати, а кмітливий Агатангел відразу ж випорпав попіл із вазонка і зібрав його спершу на шматочок паперу, а потім висипав до смітника.

– Але це аж ніяк не пояснює причини викрадення. Надто мізерні суми, – сказала я.

– Згодна. Напевно, ці цифри означають щось інше.

– Що?

– Наприклад, гроші, які Гомосапієнс витрачав за вечір у «Моцарті» з кожним із них, – припустила Сніжана. – Або йдеться взагалі не про гроші.

– І ти думаєш, це якось пов’язано з тим, що Маргаритко не прийшов на святкування?

– Казав, що захворів, але я йому не вірю.

Я уявила собі, як вічно застуджений пан Маргаритко, якому було складно підвищити голос навіть на редакційну кицьку Касю, котра заступала йому монітор, звісивши хвоста вниз, на екран, або на іншу редакційну кицьку Тасю, яка любила спати на клавіатурі його комп’ютера, вбиває містера Арнольда за позичені 250 гривень, доларів, євро чи якоїсь іншої валюти. А допомагає йому пан Фіалко. Хотіла б я подивитися на цей поєдинок.

Я нічого не сказала Сніжані, але версія, здається, не дуже правдоподібна. Хоча подумати над цим варто.

Того вечора, коли Арнольда і Маргаритка бачили разом у «Моцарті», я також не пішла додому, відвівши голландця до готелю. У мене була призначена зустріч із Теобальдом, який просив відредагувати його реферат. Теобальд завжди запрошує мене в «Моцарт», найдорожчу тигиринську кнайпу, бо тільки там готують справжнє капучіно, яке він дуже любить. У нас є навіть улюблений столик, який Теобальд завжди резервує наперед. З цього місця видно всіх, зате нас із Теобальдом практично неможливо побачити з інших місць. Нам подобається сидіти і спостерігати за присутніми.

Ми з Теобальдом бачили, як до кнайпи увійшли містер Арнольд, пан Маргаритко, пан Фіалко, Соломон Айвазовські, Панько Овочевий і наш Інвестор. Просиділи вони недовго, пили коньяк, пан Маргаритко перекладав. Очевидно, їм вдалося домовитися про все, бо виглядали вони задоволеними, і в кінці вечора Панько Овочевий передав містерові Арнольдові конверт. Можливо, це був навіть той самий конверт, який пізніше знайшли серед його речей в готельному номері, бо всі гроші містера Арнольда, а це понад 2 тисячі доларів, чомусь зберігались у білому конверті українського походження. Під час наших із ним посиденьок попередніми вечорами містер Арнольд переважно знімав гроші в банкоматі й ніколи не носив із собою великих сум готівкою.

Я не розповіла Сніжані і про газетну статтю, яку вчора прочитала в Інтернеті в одному російському виданні. Стаття називалася