Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 58 страниц)

– Говори друкрайф, – казала бабуся. Це означало, що говорити я мав так, ніби читав надрукований текст.

Сама вона так і говорила, за нею самою можна було записувати і публікувати без редагування. Тож коли я починав ліпити щось на зразок:

– Ну, а тоді ми пішли туди, е-е-е, ну як його, ну ти знаєш, там, де ще той…

Бабуся завжди різко перебивала мене і казала:

– А тепер забери усі «ну», «е-е-е» і «той», і від твого речення нічого не залишиться, то навіщо було починати?

Я майже фізично відчував, як бабуся з останніх сил стримується, щоб не зробити священику зауваження, як нервово позирає на неї пані Міля, а самому мені хотілося розсміятися.

Після того візиту сусід довго до нас не приходив. Мабуть, священику не сподобалося у бабусі.

Лист Сарона

А знаєш, мої батьки колись були красивою парою. Збереглося дуже мало фотографій, на яких вони молоді, але одна особливо мені подобається. Мама на ній, здається, вагітна, це вже перед самим їхнім одруженням. Контури нечіткі і розмиті, як на усіх старих фотографіях, але від цього чомусь ще краще відчувається настрій. Батько з мамою у когось в гостях, п’ють чай з великих горнят незвичної форми, схожих на шматок тіста, з якого намагалися виліпити спіраль, але так виглядає, ніби робили це чиїсь не надто вправні пальці, відбитки яких застигли у цих неправильної форми покручених горнятах, з яких у кілька рядів стирчать подовгасті керамічні шийки для пиття. Така собі пародія на модні тоді курортні горнята для лікувальної води. У мами на обличчі загадкова посмішка і ледь помітна припухлість довкола губ, так буває тільки у вагітних. А батько високий, стрункий, ще без сивини, щось говорить своєму співрозмовнику, але дивиться у цей момент на маму, і в його погляді відчувається щось, що потім з’являлося дуже рідко, а далі зникло зовсім.

Мама колись розповідала мені, що цю світлину було зроблено в майстерні їхніх друзів-вітражистів, які невдовзі після того емігрували до Ізраїлю і з якими втратився зв’язок. Батько на той час був дуже модним художником, офіційно вважався працівником заводу з виробництва пластмаси, де крім регулярного оновлення дошки пошани не мав особливих обов’язків. Зате у непогано обладнаній майстерні міг малювати. Саме тоді він задумав серію портретів своїх знайомих у костюмах різних історичних епох. Тоді якраз було модно досліджувати свої попередні інкарнації, і багато знайомих батька після сеансу глибокого гіпнозу раптом довідалися про те, ким були у часи Середньовіччя чи Відродження. Такими батько їх і зображав – іспанськими лицарями, італійськими дожами, голландськими різниками, російськими п’яничками, німецькими баронами, англійськими місіонерами. Кожну картину з цієї серії батько малював двічі, але продавав тільки одну, він хотів мати повну колекцію цих портретів у себе.

Мати походила з родини асимільованих російськомовних євреїв, але не усвідомлювала себе єврейкою, поки не почала оформляти документи на виїзд. Тоді раптом у ній прокинулася цікавість до власного походження, історії свого народу, і вона почала відвідувати лекції у єврейському осередку їхнього містечка. Та коли стало відомо, що документи на виїзд вона подала до Німеччини, а не до Ізраїлю, з нею перестали вітатися в осередку, і вона більше не з’являлася там. А я продовжував ходити спершу до дитсадка єврейської громади, який фінансувався з-за кордону й умови та вихователі в ньому були найкращими в місті. А потім до початкової і середньої школи при цьому садку. Класи по троє-четверо учнів. Поглиблене вивчення німецької, англійської, івриту та комп’ютерної грамоти, обов’язкове отримання водійських прав – на той момент такої освіти не давали в жодній іншій школі містечка і навіть великих міст.

Здається, у батьків із бабусею був конфлікт з приводу їхнього виїзду. Тобто навіть не самої еміграції, тут бабуся вважала, що не має права впливати на їхнє рішення, а щодо цього дивного єврейства з надто вже яскравим прагматичним ухилом. Я не знаю подробиць того конфлікту, бо від мене це намагалися приховувати, але, здається, бабця так і не змирилася з рішенням батьків, не кажучи вже про те, щоб їхати з ними, і саме через це позбавила батьків права спадщини на будинок. Вона написала заповіт і навіть по-старосвітськи залишила його в нотаря, згідно, із цим заповітом майже все її майно успадковувала пані Міля, а бібліотека і частина посуду залишалася батькам. Але пані Міля пережила бабцю Аліцію лише на кілька місяців, і я навіть не знаю, чи батьки після їх смерті намагалися отримати свою спадщину. Потім будинок несподівано перетворився на музей, а сад якимось незбагненним чином перейшов у власність роботящого сусіда. Щоправда, і він не встиг скористатися із землі, бо його раптово розбив параліч, а через кілька місяців сусід помер.

Тепер у мене часто буває таке відчуття, що разом із будинком у мене забрали дитинство, а разом із ним і напівказковий світ, яким був і залишається для мене будинок бабусі Аліції. Адже все, що я можу знати про нього, існує лише в моїй пам’яті, нетривкій за своєю природою. Її обов’язково потрібно підживлювати старими листами, книгами, світлинами, горнятами чи виделками. Але цього всього немає, і часом я прокидаюся вночі від намагання пригадати смак полуничного варення бабусі Аліції, та замість цього у пам’яті виринають лише візерунки на білій скатертині, старанно складені і запхані у срібні кільця серветки, легкий аромат бабусиних парфумів, вона і в найбільш скрутні часи примудрялася діставати десь французькі парфуми. Це все дуже заспокійливі і приємні фрагменти, але мені все одно страшно від думки, що я забуваю і потроху втрачаю все більші і більші фрагменти тодішнього життя.

Але я хотів не про бабусю, а про батьків.

Знаєш, я довгий час думав, що ніколи не наважуся створити власну сім’ю, щоб усе це не закінчилося так, як у батьків. Тобто у них це не закінчилося, вони досі разом, але я не можу перебувати поряд із ними довше кількох годин підряд, і мені навіть важко пояснити, чому саме.

Батько почав пити ще у часи матеріального процвітання, коли завод працював на повну потужність і йому платили непогану за тодішніми мірками зарплатню. Мати до знайомства з батьком працювала у конструкторському бюро, ти знаєш, вона завжди була надзвичайно гарна, і в неї рано чи пізно закохувалися майже всі її знайомі чоловіки. А може, і всі. Невідомо, чи вона вибрала б саме батька, якби не завагітніла, а коли народився я, батько наполіг, щоб вона пішла з роботи і сиділа вдома. Напевно, це і була їхня перша важлива помилка. Колись мама розповідала мені, що на самому початку стосунків батько був зовсім іншим. Він і тоді міг прийти додому нетверезим, бо кожен із замовників вважав справою честі «обмити» завершення портрета чи купівлю картини, але тоді батько ніколи не влаштовував сцен і не починав безкінечного з’ясовування стосунків, як робив це згодом. Він страшенно тішився народженням сина, дивував усіх знайомих нетиповою для тодішніх чоловіків заангажованістю у догляд немовляти, хапався за усі можливі підробітки і діставав неймовірні, як на ті часи тотального дефіциту, речі. У мене були навіть одноразові підгузники, про існування яких переважна більшість тодішніх молодих батьків і не здогадувалася.

Коли через рік після мого народження матері запропонували повернутися на роботу й очолити конструкторське бюро, бо звільнилася вакансія, їй дуже хотілося вирватися з одноманітності домашнього побуту. І вона вже навіть домовилася з нянею для мене. Але батько вмовив її не робити цього, переконав, що їй буде важко, що обом їм буде важко, бо домашню роботу доведеться відкладати на вечори і вихідні, вони не зможуть відпочивати, почнуть сваритися, це відіб’ється на дитині. Запропонував матері не відмовлятися від послуг няні, а у вільний час краще ходити на каву з подругами, до перукарні, на манікюр, відвідувати його у майстерні чи просто відпочивати. Мати погодилася, але вже через кілька місяців батько вперше за час їхнього спільного життя не ліг спати після того, як прийшов додому нетверезим, а влаштував матері скандал за те, що на кухні не прибрано. Вранці він довго вибачався й обіцяв, що таке більше не повториться, мати повірила, але відтоді схожі сцени траплялися все частіше і частіше. І зрозуміло, що батькові зовсім не йшлося про те, щоб мати підтримувала в квартирі ідеальний порядок чи щодня варила свіжий борщ. І я навіть не знаю, про що йому більше йшлося – про щоденне підтвердження того, що йому вдалося перетворити недосяжну красуню на домашню прислугу чи про бажання відчути себе сильним і владним мачо. У тверезому стані батько був зовсім не схожий на мачо і ставився до матері ніжно і з повагою. Принаймні, тоді так було, точніше, так це виглядає у моїх спогадах, які можуть бути оманливими, адже мати напевно розповідала мені далеко не все, та і сам я розумів далеко не все з того, що мені доводилося бачити. Можливо, саме це поєднання протилежностей у характері тверезого і п’яного батька приваблювало матір у ньому, робило їхні стосунки бурхливими і не схожими на сонну млявість інших пар. Я не знаю.

Коли згодом я питав матір про це, вона завжди відповідала шаблонно – у неї не було роботи, вона фінансово залежала від чоловіка і не хотіла залишати мене без батька. Але мені слабо віриться у такі примітивні пояснення.

Мати стверджує, що намагалася знайти роботу, але тепер вона і сама вже розуміла, що зароблятиме значно менше, ніж батько, а домашня робота, яку вони раніше робили разом, потроху цілковито перейшла в її обов’язки, і змінити це вже не вдасться. Попередня батькова заангажованість у моє виховання тепер поверталася тільки у моменти, коли приходили гості і йому хотілося подивувати їх своєю і моєю незвичайністю. Як одну, так і другу він вважав своїми заслугами. Він витягував папки, куди мама повинна була складати всі мої дитячі малюнки, детально описував кожного зліпленого мною у дитсадку пластилінового зайчика, примушував мене декламувати віршики на стільчику і вигадував інші схожі тортури, через це я досі ненавиджу, коли в дім приходять гості. А коли ми переїхали за кордон, де у батьків спершу не було друзів і батько не мав перед ким похизуватися моїми успіхами, які вважав своїми педагогічними досягненнями, він втратив до мене інтерес і міг тижнями не промовити до мене ні слова.

Батько любив працювати руками і зовсім не був відірваним від життя митцем, яким мав би бути згідно із поширеним стереотипом. Він із дитинства вчив мене користуватися рубанком, дрелькою, точити ножі, білити стіни, лагодити меблі. Всю хатню роботу він намагався робити своїми руками, але для нього було дуже важливо постійно чути, що навіть найпростіші речі він робить значно краще за інших.

Коли до нас приходили гості, готував переважно батько. Він любив і умів готувати, але звик робити це не тоді, коли потрібно, а тоді, коли на нього находив відповідний настрій, і страшенно нервував, якщо страва не вдавалася або якщо її з’їдали як буденну вечерю і належно не захоплювалися майстерністю кухаря. Щоденні обіди і вечері готувала мати, і батько нещадно критикував майже все, що вона робила, або ж повчав її, ніби малу дитину.

Знаєш, коли я так пишу це все, батько виглядає якимось тупуватим тираном, а мати безборонною теличкою, але насправді все було зовсім не так. Ти ж розумієш. Зрештою, можливо, ти знаєш про життя моїх батьків значно більше, ніж я, бо наші матері завжди були найближчими подругами і ти могла випадково чути їхні розмови і знати навіть те, що від мене приховувалося. Ми з тобою ніколи про це не розмовляли. Та, напевно, і не варто.

Мої батьки справді були чи принаймні могли стати хорошою парою. Мати за складом характеру ідеально надавалася на «дружину генія», вона мудро залишалася на задньому плані і робила вигляд, ніби батько і справді вирішує у нашій сім’ї все, хоча усвідомлювала, що насправді все тримається на ній.

Я потроху звик до домашніх вистав, які відбувалися щоразу, коли до нас приходили гості. Спершу всі куштували приготоване батьком печене м’ясо і захоплено прицмокували, а він детально розповідав рецепт і свої кухарські таємниці, демонстрував ідеально наточені ножі, сушений базилік власного приготування, саморобні вурчестер чи табаско, які виготовляв у домашніх умовах із доступного тоді скромного асортименту складників. Потім пили каву з яким-небудь кардамоном, яку батько подавав на стіл із загадковою посмішкою гіпнотизера, їли десерт, а після десерту починалася демонстрація картин. Мати у всьому цьому відігравала роль модератора. Закуповувала необхідні продукти, планувала меню, асистувала батькові на кухні, а потім першою починала хвалити батькову майстерність на випадок, якби гості не здогадалися, як саме потрібно поводитися.

З роками ці їхні ритуали ставали все більш комічними і штучними, бо мати відчувала, що батькові запої частішають у періоди, коли йому бракує захоплених відгуків і він починає сумніватися, чи достатньо талановитий. Вона вважала, що винен у цьому не він сам, а недоотримана в дитинстві батьківська любов, а також його надмірна вразливість та емоційна нестабільність, властиві усім митцям. Зараз, із відстані років, мене вражає материна терплячість, і я розумію, що моя теперішня поведінка дуже невдячна, адже вона робила все це великою мірою через мене, намагалася захистити мене від батькових нападів гніву та алкогольних ексцесів, які з роками все частішали.

Напевно, все було б по-іншому, якби батько продовжував розвиватися як художник. Але його картини не надавалися до демонстрації на офіційних виставках, і все, що йому залишалося, це посиденьки з поодинокими шанувальниками у майстерні. Шанувальники висловлювали своє захоплення, розпачали, що все це не можна виставити для ширшого огляду, батько тішився, шкодував себе і вчергове напивався. Часом, коли він надто довго не повертався з майстерні, мати забирала мене, і ми йшли ночувати до знайомих. Інколи залишалися вдома і посеред ночі чули гуркіт батькового приходу. Він будив нас і починав читати лекцію про неосвічений плебс довкола, нездатний оцінити його талант.

В одну з таких ночей мати і прийняла рішення про виїзд. Вони кілька років виробляли документи, вчили мову і залагоджували формальності, але я відчував, що і їм, як і мені, здається, ніби все це не насправді, що це безкінечне чекання і постійні вагання так ніколи і не завершаться, що ніякого виїзду не буде, що це просто ідея, з якою приємно жити, чергова ілюзія, яка допоможе легше долати щоденну рутину.

Я пригадую тодішній настрій. У ньому був якийсь неспокій, схожий на творчий. Усі розмови із знайомими зводилися до питання, варто чи не варто їхати. Одні розповідали історії про вдалі виїзди, інші відраджували. Як правило, відраджували ті, хто бував за кордоном і на власні очі бачив, як виглядають вдалі і невдалі виїзди, а переконували ті, хто все життя тільки мріяв кудись поїхати. Але суть була, ясна річ, не в тому, щоб знайти правильну відповідь на питання, їхати чи ні. Батьки, як і їхні знайомі, добре розуміли, що такої відповіді не існує. Із сьогоднішньої перспективи мені здається найцікавішим саме той стан постійного бродіння й очікування, у якому ми тоді жили.

Напевно, у такому стані перебувають вагітні жінки, коли розуміють, що кожна мить їхнього існування наповнена сенсом і цей сенс – у простому очікуванні. І навіть якщо очікування це наповнене фізичним болем чи страхом, витримати все це набагато легше через усвідомлення глибокої і таємничої змістовності своєї місії.

Хоча порівняння, ясна річ, неточне. Кожне очікування має сенс само по собі. Це перехід в якийсь особливий стан, коли час ніби сповільнюється і його відлік набуває важливості, а разом з тим чіткіше запам’ятовуються окремі епізоди, адже всі вони згодом пригадуватимуться як етапи важливого процесу.

Люди, які чекають, мають час і бажання замислитися над речами, важливішими, ніж прості буденні клопоти. Саме тому чекання таке нестерпне для людей, не схильних до філософських роздумів.

Можливо, ці відчуття мають якусь релігійну чи принаймні містичну природу, адже очікування – це реабілітоване, змістовне проведення часу, це час, звільнений від пошуку сенсу в житті, адже на короткий проміжок часу цей сенс зосереджується саме в чеканні.

За ті роки батько намалював свої найкращі картини. Деякі з них батьки забрали з собою, а частина загубилася, як загубилася уся їхня бібліотека і майже всі світлини, які у нас були. Світлин мені шкода навіть більше, ніж бібліотеки. Але найбільше шкода, ясна річ, картин.

Поки ми чекали дозволу на виїзд і вечорами вивчали карти, намагаючись уявити, де саме будемо мешкати, розповідали одне одному, де б хотіли мешкати, стосунки батьків були дуже гармонійними. Такого взаєморозуміння між ними я не пригадую ні до того, ні пізніше. Батько майже перестав пити і пообіцяв матері, що відразу ж по переїзді знайде собі «нормальну» роботу і назавжди покине малювати. Він навіть почувався гордим за рішення пожертвувати собою задля сім’ї і можливості дати дитині хорошу освіту.

Згодом, коли він уже знову почав пити, я не раз вислуховував від нього, що він міг би стати генієм, якби не я. Я розумів, що це лише п’яна маячня, але все одно було образливо. Як було образливо за матір, яка мовчки терпіла його поведінку, намагаючись не спровокувати його необережним жестом чи словом на ще більшу агресію. Ми терпіли або пересиджували батькові запої по знайомих, а потім поверталися, батько каявся і дуже шкодував про свій зрив, стояв перед матір’ю на колінах і благав мене пробачити, давав обіцянки і клятви, які деякий період часу старанно виконував.

Мені складно сказати, чи справді його нереалізованість як художника мала якийсь вплив на ці запої, чи він пив би так само або і більше, якби раптом отримав світову славу. Я більше схильний вірити у фізіологічну природу алкоголізму і в те, що зовнішніми причинами такі люди лише виправдовують себе. Але сам я все життя боявся, що міг успадкувати батькову проблему, і тому майже ніколи не п’ю.

З часом у стосунках матері і батька встановилася певна циклічність і взаємна залежність. Він потребував її як терплячого глядача і слухача, а вона розуміла, що коли минеться черговий запій, вона на деякий час отримає ілюзорну гармонію і таку ж ілюзію своєї необмеженої влади над батьком на момент, поки його мучать докори сумління. Для матері було важливим мати повний контроль над обома нами і знати не лише те, чим ми займаємося, у що вбрані, що їли на обід, а й про що ми думаємо, мріємо, чого сподіваємося і про що шкодуємо. Вона дуже ображалася, коли виявляла, що у нас із батьком можуть бути якісь, нехай навіть неусвідомлені, таємниці від неї. Коли вона довідувалася, що я, скажімо, забув розповісти їй про якусь подію свого шкільного дня, то ображалася на мене. Я звик детально звітувати їй про все, що бачив, чув і думав, і ми щовечора годинами обговорювали події дня, навіть якщо це були звичайні буденні зустрічі і розмови. Не знаю, навіщо їй було це все. Можливо, мати так звикла за роки, проведені вдома, що її світ обмежується мною і батьком, що навіть коли у неї вже з’явилося власне життя, не могла позбутися цієї залежності. Вона була безмежно терплячою до батькових егоцентричних вибухів, до моїх дитячих плачів і юнацьких пригод, але за це ми повинні були належати їй цілком, розповідати їй все, як на сповіді, і навіть детальніше, у цьому виражалася її абсолютна влада над нами, тиха і на перший погляд непомітна. І коли я усвідомив це, то зрозумів, що мушу позбутися цієї залежності, бо якщо не зроблю цього вчасно, то вже не зможу позбутися цього ніколи, як не може батько. Я злякався, що так триватиме вічно і що навіть у дорослому житті я нічого не зможу вирішити без її згоди чи поради, що не зможу поважати навіть сам себе за таку слабкодухість, а якщо людина сама себе не поважає, то годі сподіватися, що її поважатимуть інші.

Пізніше я збагнув, що їхні ролі жертви і ката не випадкові, що вони час від часу обмінюються цими ролями і що крім неприємних і болючих моментів у цьому є й елемент гри, яка подобається їм обом, або принаймні вони звикли до неї настільки, що вже не можуть по-іншому. І тоді я образився на них обох і відчув себе використаним, бо мене втягнули в цю гру без моєї волі і без права вибору. Це був, як ти розумієш, період юнацького бунту. Тоді я звинувачував матір за те, що вона не пішла від батька, аби вберегти мою психіку від нічних ексцесів і п’яного крику. Звинувачував батька, що він не знаходив собі іншого місця для дебошів і що не пішов від нас із матір’ю. Звинувачував їх обох в егоїзмі і зацикленості на собі. Відчував себе жертвою і насолоджувався цим самошкодуванням, не усвідомлюючи, що в цьому мало відрізняюся від них обох. Від батька, який виправдовував усі свої вчинки тим, що суспільство не оцінило його як художника. Від матері, для якої універсальним виправданням стала фінансова залежність від батька.

Коли прийшли документи на виїзд, батьки кілька днів не могли отямитися, нікому не вірилося, що це справді трапилося. Ми так довго готувалися до цього моменту, що вже звикли до стану постійного очікування, і раптово усвідомили, що зовсім не готові до активних дій. Я раптом збагнув, що повинен назавжди поїхати невідомо куди, покинути всіх своїх друзів. А батьки раптом опинилися перед фактом, що виїзд назавжди пов’язаний із масою побутових труднощів.

Досі ми жили в ілюзорному світі, який дає очікування і пов’язане з ним гостре усвідомлення тимчасовості всього, що відбувається. Всі неприємності виглядали не такими страшними, а приємні моменти, навпаки, переживалися особливо інтенсивно, бо все це мало незабаром зникнути. Батьки з полегшенням відмовлялися від необхідності ремонтувати квартиру, бо ж усе одно її доведеться продавати, з легкістю витрачали всі зароблені гроші і не робили заощаджень, бо розраховували на фінансову стабільність після виїзду, навіть проблеми зі здоров’ям здавалися не такими страшними, адже кращий рівень медицини за кордоном дозволить все підлікувати. Але роки минали, крани продовжували текти, зі стелі обвалювалася штукатурка. Це було незатишно і трохи тривожно, але водночас і заспокійливо, адже все це не назавжди. Виявилося, що існувати, усвідомлюючи тимчасовість ситуації, дуже приємно. І от коли з’ясувалося, що довгоочікуваний виїзд таки настане, тимчасовість різко обірвалася. Відтепер усі наші вчинки стали остаточними і невідворотними. І наше життя сповнилося незатишності і постійної тривоги. Усі ми погано спали вночі і часто в години безсоння сиділи на кухні, пили тепле молоко і намагалися заспокоїти одне одного.

Справи, які відкладалися з року на рік, тепер потрібно було терміново вирішувати. І на нас раптом навалилися усі організаційні труднощі переїзду, а разом з тим і панічний страх мандрівки в невідомість.

Але, як з’ясувалося згодом, невідомість не була найстрашнішим із того, що нам доведеться пережити. Думаю, якби батьки знали, як виглядатимуть перші роки їхнього життя після виїзду, вони б передумали. Мені досі страшно згадати, в яких жахливих умовах ми прожили перші роки. Після елітної квартири в центрі міста і статусу головного художника найбільшого у місті заводу, а також одного із найцікавіших представників мистецького андеґраунду батько змушений був змиритися з тим, що все доведеться починати з нуля. Йому важко давалася мова, його лякали робітничі околиці, де нас поселили, принижували походи по інстанціях, які затверджували право на соціальну допомогу.

Мати, яка багато років підряд сподівалася на те, що нарешті позбудеться фінансової залежності від чоловіка і зможе почати нове життя, здобути фах і знайти роботу, збагнула, що досягнути цього важче, ніж мріяти про це. Особливо коли мрії так і залишилися ефемерними і позбавленими конкретики, адже мати так і не вирішила, чим буде займатися і як здобути необхідний фах. Не знаю, чому їй здавалося, що в чужій країні все це трапиться якось само по собі.

Це був дуже важкий період, але, як не дивно, батько в цей час рідко напивався. Він зосереджено вчив мову і шукав роботу. Мабуть, у нього просто такий характер і він не може існувати спокійно. Мусить вирішувати надзавдання або компенсувати їх брак алкоголем. Батько досить швидко знайшов роботу в будівельній фірмі, де незабаром уже займав керівну позицію. Мати значно довше ходила на різноманітні курси, але потім також влаштувалася працювати в бібліотеці. Вона любила читати і була задоволена новим місцем праці.

Побутові проблеми, які перед виїздом здавалися батькам найстрашнішими, їм вдалося подолати порівняно швидко і безболісно. Залишилися проблеми психологічні. Але я сумніваюся, що хоч комусь під силу подолати емігрантські страхи, фобії і комплекси.

Знаєш, я ніколи б цьому не повірив, але днями отримав дуже дивного листа. До мене написав коханець матері, з яким у них тривають стосунки вже понад десять років. Він не може покинути важко хвору дружину, яка всі ці роки при смерті, але досі так і не померла, а мати вважає, що не може піти від батька, бо це вона переконала його виїхати. Батько міг би залишитися і стати знаменитим художником, але пожертвував собою задля сім’ї. А я відмовився реалізувати шанс на життя у кращому світі, який дали мені батьки, бо ж вони, як виявляється, виїхали задля мене. І якщо тепер ще й мати піде від батька, то батько почуватиметься подвійно зрадженим.

Не знаю, як саме материн коханець знайшов мене, але він пише, що моїй матері поставили дуже невтішний діагноз і жити їй залишилося лише кілька років, і він хотів би, щоб вони прожили ці роки разом. Його дружина дуже рідко повертається до свідомості, і він готовий передати її догляд в чужі руки, але моя мати не погоджується піти від батька. У листі цей чоловік просить мене зустрітися з ним, бо хотів би, щоб я спробував переконати матір хоча б наостанок прожити кілька щасливих років. Він усвідомлює, яким дивним може видатися мені його прохання, але дуже сподівається, що я зрозумію його як чоловік чоловіка і переконаю матір хоча б раз у житті зробити щось для себе, а не для інших.

Я не знаю, що йому відповісти. Мені дуже складно погодитися з його аргументацією, бо вже сам факт їхніх стосунків свідчить, що мати все ж таки жила не тільки для інших. Крім того, я в жодному випадку не хотів би втручатися в це, бо переконаний, що міркування матері, мабуть, значно складніші, ніж просто обов’язковість і жаль до батька. Та і хто може знати, чи будуть щасливими ці її останні роки, якщо вона раптом так кардинально змінить своє життя. Я не переконаний, що люди, яким так довго вдавалося бути щасливими на відстані і які давно змирилися з цим, не зіпсують ідилію своїх стосунків, якщо раптом опиняться разом. Можливо, саме брак побуту і рутини став визначальним для цих ідеальних стосунків. Або існування мого батька як негативного персонажа робило постать далекого і відданого коханця ще привабливішою, а саме цього мати і потребувала насправді. Може, вона просто не хоче по-іншому? Звідки мені про це знати, та і яке я маю право втручатися в її життя після стількох років, які минули з часу нашої останньої зустрічі. Теперішній я – це зовсім чужа для неї людина, вона нічого не знає про мене і навряд чи зможе повірити, що я давно не той маленький хлопчик, за якого вона все життя щось вирішувала, а дорослий чоловік, який здатен допомогти їй самій прийняти важливе рішення. Та я і сам не знаю, чи можу допомогти їй у цьому, чи взагалі хтось комусь може допомогти, коли йдеться про такі рішення. Напевно, усі ці мої розмірковування – це звичайне боягузтво і небажання втручатися. Не знаю. Але я переконаний, що стосунки будь-якого подружжя завжди набагато складніші, ніж це видається на перший погляд, і схематичні окреслення – щасливий-нещасливий – просто втрачають сенс, коли довідуєшся про життя цих людей більше. Навіть якщо люди самі переконують себе, що вони разом тільки через дітей чи інші обов’язки, насправді все може бути значно складніше, і варто лише порушити цю непомітну на перший погляд гармонію, як вступають у дію механізми взаємного узалежнення, тонкі і тривкі, як сталеві хірургічні нитки, об які можна порізатися, але які складно розірвати.

Моя мати все життя хотіла мати доньку, але так і не наважилася народити від батька другу дитину. А коли я був малий і у мене відросли перші кучері, вона заплітала їх у коси і зав’язувала коси рожевими стрічками. Цього я досі їй не пробачив.