Текст книги "Амаркорд (Збірка)"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 58 страниц)

Але навіть не це було важливим у тій історії. Після неї Ліля вперше по-справжньому згадала про Миколу Івановича і про те, що її мама була першою жінкою в його житті. Вона ніколи б не наважилася запитати Дарину, чи для неї цей досвід теж став настільки ж вирішальним, як для самої Лілі, чи часто в її житті траплялися цнотливі чоловіки і чи правда, що тепер вона кожного наступного свого коханця мимоволі порівнюватиме, але не з Шурою, який досконало знає ціни на базарі й мріє розбагатіти будь-якою ціною, а з першим досвідом несподіваності у сексі. Цей обмін ролями, коли вона купувала йому кольорові футболки в секонд-генді, він міряв їх просто на вулиці, а вона відчувала, як волого стає їй всередині, як хтось прикладає до живота гарячу грілку й примушує часто й важко дихати при погляді на його треновані м’язи й досконалі обриси легкоатлетичного торса (Шура професійно займався цим видом спорту і навіть встиг продемонструвати їй одне зі своїх сорокап’ятихвилинних тренувань), він залишав її в кімнаті гортати спортивні журнали, а сам готував на кухні романтичну вечерю, і навіть тарілки з серветками розташовував сам згідно з порадами в жіночих журналах, – ця старанність особливо розчулювала Лілю, адже вони з мамою не надто захоплювалися такими речами й намагалися витрачати на побут мінімальну кількість часу. Цей його запал початківця, коли від збудження його трусило немов у гарячці, – і в той же час він виявився несподівано витривалим уже з другого разу, мабуть, досвід сорокап’ятихвилинних тренувань давав своє.

Їй ще довго снився якийсь дивний настрій, бо головним у цьому сні було не те, що відбувалося, а саме настрій, сповільнене відчуття ранкового міста, брудної вулиці поблизу містечкового вокзалу, по якій сонно повзе трамвай о шостій ранку, а з трамвая вискакує Шура, точніше, навіть не Шура, а хтось із його вустами, повіками й торсом, – все інше її не цікавить у цьому сні: вони йдуть разом, взявшись за руки, і це страшенно еротично. Такої сцени у її житті насправді ніколи не траплялося, вона жодного разу не бувала так рано поблизу вокзалу ні того містечка, ні будь-якого іншого, і Шура ніколи не зустрічав її з поїзда, її взагалі ніхто ніколи не зустрічав так рано на вокзалі, вона ненавиділа приїжджати кудись уранці й намагалася обирати пізніші сполучення. Але справа була не в цьому, а саме у настрої і в тому, що їй вдалося збагнути, точніше, інтуїтивно відчути якусь дуже важливу в сексі річ. Відтоді її значно менше почало цікавити, які книги читає і яку музику слухає її потенційний партнер, те, як він одягається і чи вважають його привабливим, відтоді найбільше в чоловіках її цікавила наявність певного імпульсу, описати який вона б не змогла, але дуже добре визначала цю наявність якоюсь спеціальною точкою, розміщеною десь під шкірою на правій ключиці. І якщо шкіра в цьому місці починала свербіти й напружувалась, це означало, що чоловіком варто зацікавитися, навіть якщо з ним немає про що поговорити. І навпаки, якщо такого імпульсу не було, то з чоловіком сміливо можна було обмежуватися самими лише розмовами. Якими б цікавими вони не були. З часом вона навчилася ділити чоловіків на ці дві основні категорії і дуже рідко помилялася. Прикро було тільки те, що наразі їй не довелося зіткнутись із наявністю третьої, точніше, третьої позитивної категорії, бо чоловіків, з якими не було про що поговорити і на яких одночасно не реагувала її права ключиця, не бракувало, бракувало тих, з якими цікаво було б як у ліжку, так і поза ним.

Ліля не могла б пояснити, чому вона не наважується запитати про все це у матері, бо стосунки їхні дозволяли таку відвертість. Можливо, її лякала перспектива почути від Дарини підтвердження своєї гіпотези, яка свідчила б тільки про те, що не існує інших стосунків, окрім компромісів, і тому щоразу доводиться або погоджуватися на той чи інший компроміс, або перетворювати своє життя на безкінечний пошук, який, зрештою, теж складатиметься з суцільних компромісів, з віком щораз більших. Можливо, їй було б занадто складно висловити все те, що вона більше відчувала, аніж усвідомлювала, бо вона достатньо рано збагнула, що у сексі розмірковування тільки заважають: чим менше усвідомлюєш, тим більше отримуєш задоволення.

Чомусь Ліля була переконана, що місце Миколи Івановича в колекції маминих чоловіків було особливим. Вона пригадувала, що протягом двох років їхнього роману в них удома панувала якась особлива атмосфера, мама почала стежити за собою з особливою ретельністю (Микола Іванович був молодшим від мами на два роки), але і без косметичних салонів, шейпінгу та масажу Дарина виглядала якось по-іншому. Вона не просто помолодшала, як це часто трапляється під час бурхливих романів, – вона ніби виструнчилася зсередини, кинула курити, майже не пила кави, Ліля жодного разу не бачила її у традиційному подертому халаті, який раніше з’являвся з шафи щоразу, коли в мами починалися місячні, і означав, що вона не хоче нікого бачити й цілий вихідний день проведе на дивані з книжкою, горнятком і цигаркою, а Ліля змушена буде підходити до телефону й пояснювати всім, що мами немає.

Вони навіть зробили ремонт у своїй тісній двокімнатній квартирі з прохідною кімнатою, у якій була вітальня й одночасно спальня Лілі. Тобто вітальня там була номінально, бо гості все одно сиділи переважно на кухні. У цей період Дарина з особливою старанністю добирала не лише свій гардероб, а й меню, ніколи раніше, як і ніколи після цього вона стільки часу не проводила на кухні й на закупах. Тим більше, враховуючи, що Микола Іванович у більшості випадків не здатен був цього оцінити. Кожну мамину сукню він оглядав із однаковим захопленням, яке залишалось таким самим щирим і тоді, коли він бачив цю сукню вп’яте чи вдванадцяте, адже він щоразу дивувався, ніби вперше. Те саме стосувалося страв, які йому смакували, але він не здатен був пригадати, що схожий салат їв тиждень тому, тільки замість квашених огірків там були свіжі. «Справді? – щиро дивувався він. – Не може бути. Я вперше їм таку смакоту». І ця його абсолютна щирість не давала можливості ображатися на нього. Дитячість його поведінки зовсім не нагадувала інфантильність інших чоловіків, йому це все якось личило, і відчувалося, що це не від розбещеності чи ліні, а просто тому, що іншим він бути не може, і треба сприймати його таким, яким він є. І мама не ображалася, покірно сприймала його таким, і їй це навіть подобалося і не мало нічого спільного з жалем чи материнськими інстинктами. Тут був задіяний той самий імпульс, який, як здавалося Лілі, в цьому випадку стосувався не лише вдалого сексу.

Микола Іванович реагував на все дуже повільно, розважливо формулював думку, замислюючись над кожним словом так, ніби це був інгредієнт якоїсь хімічної сполуки, і якщо його випадково переплутати, сполука може вибухнути. Ця його неквапливість контрастувала з динамічною манерою поведінки Дарини, яка була надзвичайно емоційною, енергійно сипала словами й часто, захоплена багатством асоціацій і бажанням якомога швидше висловити думку, плутала слова, окреслення, географічні координати, історичні факти. Їхні діалоги часом виглядали, як генеральні репетиції якоїсь театральної вистави у стилі абсурду. Микола Іванович терпляче застигав із піднятою рукою і привідкритим ротом, чекаючи, поки зупиниться водоспад Дарининих слововивержень, а потім із незворушним спокоєм довершував думку. Дарина часто перебивала його, не маючи терпцю дослухати, переконана, ніби давно збагнула, про що йому йдеться, вступала в суперечку, а потім з'ясовувалося, що зрозуміла вона неправильно і Микола Іванович мав на увазі щось зовсім інше, тож сперечатися не було приводу. Але ці невеличкі непорозуміння не заважали цілковитій ідилії їхніх стосунків. Його повільність і докладність чудово доповнювалися Дарининою емоційністю та невтомним ентузіазмом, кожен із них захоплювався рисами іншого, не властивими йому самому, що давало нові поштовхи до взаємності.

У стосунках із Миколою Івановичем Дарина вперше відкрила в собі ощадливість і вміння раціонально витрачати гроші. Усі попередні й наступні коханці щедро засипали Дарину подарунками, і вона приймала все це з байдужою звичністю, сприймаючи як стандартний елемент залицянь. Стосунки з Миколою Івановичем відразу вкладалися на раціональних засадах сімейного побуту. Вони рідко ходили до ресторанів, переважно вечеряли вдома, не скликали галасливих компаній і неохоче самі приймали запрошення. Але ця ощадливість виникала не свідомо, а мимоволі, через непотрібність усього зовнішнього. Їм було занадто добре разом, цілком вистачало присутності одне одного й спілкування, а додаткові розваги й чужі люди тільки відволікали й заважали розмовляти. Риси їхніх характерів, дуже різні, доповнювали одна одну як виступи й западини, як деталі конструктора «леґо», які легко й невимушено чіплялися одна за одну.

Можливо, загадкова смерть Миколи Івановича пояснювалася саме тим, що це був мамин шанс на те, чого в принципі не буває, і, оскільки цього не буває, воно мало рано чи пізно завершитись, щоб повернути все до звиклої послідовності більших чи менших компромісів.

Вчителька математики

Її звали Олена Архипівна. У неї було чотири спідниці – дві на холодні пори року і дві на літо, дві блузки на ґудзики і два брудно-зелених светри з вив'язаними машинною в'язкою «косичками». Літні спідниці були чорними, блузки – білими, весь верхній одяг – сірий. Її стрижка скидалася на зроблену власноруч при недостатньому освітленні, була короткою і стирчала в усі боки; коли вона нахилялася над Лілиною партою, від неї ішов ледь чутний запах господарчого мила і лупи, яка сипалася з її плечей просто на зошит у клітинку.

Олена Архипівна мала власну методику навчання. Вона вважала, що на п'ятірку математику не може знати ніхто, навіть автор підручника, на четвірку витягує хіба вона сама, а найстараннішим відмінникам можна було б поставити у кращому разі заохочувальну трієчку. Тому вона ніколи не опускалася до того, аби опитувати кількох учнів за урок. Вона питала завжди одних і тих самих, у кожному класі обираючи собі жертв – по одній на ряд, і ця жертва ставала відповідальною за цілий ряд. Якщо була добре приготована, весь ряд отримував хороші оцінки – Олена Архипівна виставляла в журнал і щоденники четвірки й п'ятірки, хоча невтомно повторювала, що це лише умовність, бо насправді більше трійки нікому ставити не вартувало б.

Ліля була однією з трьох жертв у своєму класі, тому звикла кожен третій урок математики проводити біля дошки. Після того, як Олена Архипівна перевіряла домашні завдання й засвоєння попереднього уроку, вона пояснювала нову тему, але жертва, яку опитували, не мала права сісти на своє місце, а залишалася біля дошки записувати все, що потрібно буде для унаочнення нової теми. Сама ж Олена Архипівна при цьому ходила поміж рядами, поширюючи запах господарчого мила й лупи.

Олена Архипівна завжди дуже ретельно перевіряла учнівські зошити, попри те, що платили за це лише кілька копійок. Про те, скільки саме це було копійок, діти не раз чули від різних учителів під час роздавання перевірених контрольних. Але більшість учителів не виявляли такої ретельності, як Олена Архипівна. Повз неї не могла пройти жодна найдрібніша помилка в домашньому завданні, не кажучи вже про контрольні. Та найбільше вчительку математики чомусь дратувало, якщо хтось не дотримувався виставлених нею вимог щодо ширини полів. Поля повинні були займати не менше й не більше чотирьох клітинок, і «залазити за поля» було категорично заборонено, навіть якщо це загрожувало неоковирним переносом. Щоправда, за усі переноси типу: «завдань», «шість», «дошк-а» Олена Архипівна також знижувала оцінку, хоча ці помилки й не належали до її компетенції. Але за поля невідповідної ширини вона виставляла відразу двійку за чверть, і щоб виправити її хоча б на трійку, потрібно було докласти неймовірних зусиль, а переважно такі спроби все одно завершувалися походом батьків нещасної жертви до класної керівнички з цукерками та шампанським, а потім походом класної керівнички до Олени Архипівни з проханням не псувати звітність. І навіть це далеко не завжди приносило бажані результати, адже виправляти двійку за чверть потрібно було буквально – акуратно підтираючи бритвочкою «Нева» клітинку в класному журналі, а робота це була клопітка, і мало кому вдавалося виконати її непомітно.

З часом такі здібності несподівано відкрила в собі Софійка, найкраща подруга Лілі, яка завжди була старостою класу і носила класний журнал із кабінету в кабінет. Відтоді в Софійки з Лілею почалося королівське життя, адже за витерту з журналу «енку» чи переправлену оцінку однокласники та однокласниці були готові на все. Та Софійка дуже неохоче бралася за фальшування, і її можна було зрозуміти, бо ж відповідати за це довелося б їй, якби котрусь із таких спроб помітили. У випадках особливо гострої необхідності змінити записи в журналі й такої ж затятої відмови Софійки, після того, як не допомагали прохання й подарунки, однокласники оголошували їм із Софійкою бойкот, намащували їхні крісла крейдою, фарбою, «випадково» розливали їм під ноги смердючу воду з відра, що в ньому змочувалася ганчірка для витирання дошки. А одного разу майже всі хлопці з їхнього класу зібралися після уроків біля школи, дочекалися Софійку з Лілею і мовчки відлупцювали й натерли снігом. Били не боляче, натирали також обережно, щоб не поранити, і найгіршим був зовсім не фізичний біль, а це їхнє солідарне мовчання й відчуття приниження, з яким жертви підіймалися, оточені мовчазним колом однокласників, струшували з себе сніг; потім перед ними розступились і дали їм можливість піти геть. Після цього Софійка зламалась і почала йти однокласникам на поступки. Лілі вона сказала, що не хоче відчувати себе зубрилкою, яка вислужується перед учителями. Хай краще її засічуть учителі, ніж будуть зневажати однокласники. Але Софійку так ніколи й не засікли. Єдиним, що вона і далі навідріз відмовлялася виправляти, залишилися оцінки Олени Архипівни. І тут з нею всі погоджувалися, бо Олена Архипівна бездоганно пам'ятала всі свої оцінки й навіть «енки», вона обов'язково зауважила б підробку.

Коли в дорослому житті Ліля стане гінекологом і вважатиметься одним із найкращих у місті фахівців, Олена Архипівна прийде до неї на прийом і раптом з'ясується, що за двадцять років у шлюбі вона так і не позбулася цноти. Колишній однокурсник, із яким вони одружилися, виявився латентним гомосексуалістом, якому була потрібна прописка в місті, щоб не вертатися до села, звідки він був родом. Але секс у них усе ж таки був, хоча й тільки анальний, надзвичайно болючий для Олени Архипівни, як зізналася вона Лілі. В останні роки Олена Архипівна часто відмовляла чоловікові, посилаючись на больові відчуття, але він наполягав і був з нею брутальний. Лілі було дуже ніяково слухати зізнання старої вчительки, бачити її сльози й розгубленість. Аби якось завершити розмову, Ліля відправила Олену Архипівну на аналізи, хоча на перший погляд ніяких серйозних захворювань у неї не було. Аналізи виявили рак матки, від якого Олена Архипівна через рік померла.

На похорон крім Лілі прийшло ще кілька колишніх учнів Олени Архипівни. Людей зібралося небагато. Священик квапливо відспівав покійницю, бо почав накрапати дощ, який з кожною купкою землі, що опускалася на віко труни, ставав усе сильнішим. Коли яму закопали, дощ раптом різко припинився, а свіжо закопана земля якось дивно здригнулася. Усі замовкли й здивовано витріщилися на могилу. Земля ще раз здригнулася, з-під неї почулося зітхання і виразно запахло господарчим милом і лупою. Священик кілька разів злякано перехрестив могилу, і всі пригнічено розійшлися.

Вчителька історії

Вона була найелегантнішою жінкою в усій школі, хоча ніколи не вбиралася з такою старанністю, як, наприклад, учителька англійської, не робила таких високих і ретельно залакованих зачісок, як учителька російської, не фарбувала вії так сильно, як фізичка, і не їздила до школи власним авто, як хімічка. Її кабінет був на тому ж поверсі, що і кабінет директора, і більше у цьому крилі другого поверху, найохайнішому і найчистішому закутку в цілій школі, навчальних кабінетів не було, тут був розташований медпункт, музей бойової слави і ще якесь велике і вічно замкнуте приміщення з табличкою «Лабораторія» (нікому з учнів так і не вдалося побувати у цій таємничій кімнаті, тому вона була оповита моторошними чутками і легендами). Однією із найбрутальніших, а тому і найпопулярніших серед школярів версій було розташування тут куточка для сексуальних розваг директора нашої школи, тож цей кабінет школярі старших класів уявляли собі відповідно до побачених потайки перших порнографічних відеокасет, а більш начитані переповідали найвідвертіші сцени з маркіза де Сада, – у ті цнотливі часи було непросто дістати щось пікантніше за твори цього письменника. Відповідно до цієї версії кабінет учительки історії неспроста був розташований у тому ж крилі, що і кабінет директора. Злі язики припускали, що вони були коханцями, і саме цим пояснювалася впливовість історички в школі. Адже вона не була ні завучем, ні людиною зі зв'язками в райвно, а просто вчителькою, хоча і якоїсь там поважної категорії. Ясна річ, якби школярі були хоча б трохи більш досвідченими в цих справах і не настільки по-підлітковому стурбованими сексуальною темою, вони з першого погляду на директора школи позбулися б усіх сумнівів щодо можливості існування в нього коханки, а тим більше, такої, як учителька історії. Його вічно брудне ріденьке волоссячко, старанно зачесане довкола лисини, несвіжі сорочки, костюм із обвислими на колінах штанами, обкусані нігті, під якими часто збирався бруд – особливо у весняні місяці. Мабуть, директор, як і більшість радянських людей, не знав кращого відпочинку, аніж вирощування на присадибній ділянці картоплі та помідорів для закруток. Не кажучи вже про його манеру говорити, яка нагадувала пошкрябану вінілову платівку, що загнулася на якомусь одному місці. На своїх уроках директор завжди ставав біля вікна і, дивлячись на вікна будинку навпроти школи, монотонно, тихо і невиразно відтарабанював нову тему, не звертаючи уваги на те, чи слухає його клас. А потім сідав за стіл і починав опитування та виставляння в журнал оцінок за письмові роботи. Він рідко проводив власні уроки, бо переважно його викликали з кабінету в інших справах, тому заповнював журнал щоразу за кілька попередніх уроків також. Але на тих уроках, які він усе ж таки проводив, була така атмосфера, що здавалося, ніби дрімають і позіхають від нудьги навіть географічні карти на стінах. Він належав до тих людей, які взагалі не залишають ніякого враження, ні негативного, ні позитивного. Не минуло й кількох років після закінчення школи, а Ліля, як не старалася, так і не змогла пригадати про директора абсолютно нічого, не пам'ятала навіть, яку дисципліну він викладав чи якого кольору в нього були очі. Навряд чи його цікавив секс, тим більше позашлюбний, тим більше в стилі маркіза де Сада. Значно переконливіше було б припустити, що в замкненій кімнаті з табличкою «Лабораторія» він тримав картоплю на зиму або висаджену до горщиків розсаду.

Володимира Стефанівна, що викладала історію Стародавнього світу й Середньовіччя, вміла примусити себе слухати. Вона ніколи не підвищувала голосу і не погрожувала виставити з класу чи занизити чвертну оцінку. Її уроки завжди проходили в ідеальній тиші, й до них готувалися якщо не всі, то майже всі. І більшість робила це, бо їм було цікаво. У її кабінеті стояло багато вазонів із квітами, взагалі-то майже в усіх кабінетах не бракувало вазонів, але ніде більше це чомусь не кидалось у вічі: можливо, тому, що серед рослин, зібраних в інших кабінетах, домінували якщо не герані, то фікуси, а в кабінеті історії не було ні тих, ні інших, як не було і дрібненьких фіалок із волохатими листками, на які не можна було зверху лити води, кактусів і навіть традесканцій, без яких важко собі уявити шкільний кабінет. Усі рослини, зібрані тут, мали складні назви, запам'ятати які нікому з учнів не вдавалося, а також м'ясисте листя, і якщо цвіли, а це траплялося з ними рідко, то квіти їхні також були великими, із довгими пелюстками насичених кольорів. До вазонів заборонялося підходити, бо деякі з них були отруйними, і цю заборону ніхто ніколи не порушував, навіть коли Володимира Стефанівна виходила з класу. А робила вона це нечасто: напевно, не любила галасу, що панував у решті шкільних коридорів. Кричати й галасувати під її дверима було суворо заборонено. Ніхто не знав, що загрожувало тому, хто вирішив би порушити цю заборону, але порушити її нікому не спадало на думку – всі просто приходили сюди й чекали початку уроку в коридорі, спокійно розмовляючи між собою. Перебувати в кабінеті на перерві дозволялося лише черговим, які мали витерти дошку і порівняти крісла. Взагалі-то це правило стосувалося і всіх решта кабінетів, але ніде, окрім кабінету Володимири Стефанівни, чергові так не старалися.

Окрім вазонів на стінах висіли ще карти. Витримані в пастельно-синіх тонах чудернацькі контури Месопотамії, Стародавнього Єгипту, Індії, Римської імперії, по яких учні орієнтувалися значно краще, ніж на сучасних картах світу, бо вимогливість Володимири Стефанівни щодо знання карти була набагато більшою, ніж вимогливість географічки, яка сама далеко не все могла знайти на карті світу. З історією Стародавнього світу халяви не бувало: контурні карти замальовувались учнями не вдома, а під час спеціальних контрольних, і розташовувати на них кордони древніх держав доводилося з пам'яті.

У Володимири Стефанівни був дорослий син, який мешкав у Києві й займав якусь поважну посаду, хоча ніхто й не знав точно, що це була за посада. Можливо, впливовість цієї жінки пояснювалася саме цим, а можливо, вона просто належала до того типу жінок, які вміють одним лише поглядом досягати того, що іншим не вдається багатогодинними вмовляннями, переконаннями та погрозами. І вміла робити це не лише з чоловіками та учнями: у ній відчувалося щось, що принципово відрізняло її від решти вчительського складу їхньої, та і не лише їхньої школи. Відчувалося, що за всім цим стоїть якась трагічна і не розгадана до кінця історія. Можливо, історія кохання. Про Володимиру Стефанівну пліткували мало: ходили якісь непевні чутки про те, що вона живе сама, а згідно з іншою версією, її чоловік-геолог загинув під час експедиції десь за Полярним колом багато років назад, існувала і версія, що вона живе з чоловіком, з яким офіційно не одружена, але всі ці чутки були занадто суперечливими, аби обирати з них найбільш правдоподібні.

Ліля так ніколи й не довідалася подробиць минулого Володимири Стефанівни, але зошити з історії Стародавнього світу та Середньовіччя виявилися єдиними, які вона не лише зберегла зі шкільних часів, а навіть забрала із собою на навчання до іншого міста.

Коли Ліля стане одним із найкращих гінекологів їхнього міста, Володимира Стефанівна також прийде до неї на прийом, і виявиться, що зі здоров'ям у неї все гаразд, Володимира Стефанівна розповість Лілі, що вийшла на пенсію й опікується двома молодшими онуками, близнятами. А коли вийматиме фотографію, з гаманця в неї випаде фото Шури. Ліля не стримається й запитає, після чого довідається, що Шура – молодший син Володимири Стефанівни, але вона розповідатиме про нього вкрай неохоче й постійно намагатиметься змінити тему. І це буде нескладно, бо виявиться, що у свої п'ятдесят шість Володимира Стефанівна не лише примудрилася завагітніти, а й вирішила народжувати.

Таку сенсаційну новину не вдалося втримати у таємниці, і вже через тиждень уся поліклініка гуділа від припущень і вигадок, усі намагалися витягнути із Лілі хоча б якісь подробиці. Але Ліля відмовлялася від розмов на цю тему. Навіть коли її викликав головний лікар і запитав, чи готова вона взяти на себе таку відповідальність, адже пацієнтка може не витримати навантаження, Ліля відповіла, що не може приймати рішень ні за кого, її справа – попередити жінку, що вона і зробила.

– Це ж ваша шкільна вчителька, – сказав головний лікар.

– Так, – лаконічно відповіла йому Ліля.

– Що змусило її на такий ризикований крок – у неї немає дітей?

– Є. Двоє. Дорослі. І онуки теж є.

– Тоді навіщо?

– Я можу йти? – запитала Ліля, ризикуючи назавжди зіпсувати стосунки з шефом, який не любив незалежної поведінки підлеглих.

Коли він не відповів, Ліля просто вийшла з кабінету. Розповідали, що у Володимири Стефанівни молодий коханець, можливо, навіть її випускник. Згідно з іншими плітками, вчительку зґвалтували, і від цього у неї стався психічний зрив, внаслідок якого вона і прийняла таке дивне рішення.

Ліля не вірила в жодну з цих версій і ні про що не питала Володимиру Стефанівну протягом усієї вагітності, за якою спостерігала. Пологи пройшли успішно, колишня вчителька народила здорову дівчинку з довгим, майже до плечей, волоссям і двома зубами.